АГІОГРАФІЧНИЙ МОТИВ ГРІХОВНОСТІ В ПОЕЗІЇ ТА ПРОЗІ Т. ШЕВЧЕНКА

Метою нашої статті є з’ясування питомих джерел Шевченкової творчості, зокрема її зв’язку з українською бароковою традицією. У статті розглянуті особливості «Мотиву гріха» в бароковій літературі, особливо в агіографічній та дидактичній, та його віддзеркалення в поетичній та прозовій спадщині Тараса Шевченка. Мотив гріховності під тим чи іншим оглядом виринає в поемах Тараса Шевченка «Неофіти», «Катерина», «Гайдамаки», «Сова», «Марина», «Юродивий», «Єретик», «Сон» та повістях «Несчастный», «Близнецы» «Наймычка», «Капитанша» тощо. Нами простежено, що коло гріхів, котрих торкається Шевченко, перебуває у межах християнської традиції, тобто поет говорить про ті самі гріхи, котрі названі й розтлумачені в пенітенціалії І. Гізеля «Мир с Богом чоловіку». У свою чергу, ця книга мала вплив на «Енеїду» І. Котляревського, з котрою був добре знайомий Т. Шевченко. Крім того, приблизно такий самий перелік гріхів є в «Євхологіоні» П. Могили, у розділі «Ісповідання гріхів». Мотив гріховності в творчості Тараса Шевченка виконує виховну функцію, що, в свою чергу, теж є ще одним із проявів наслідування барокової манери письменства.