АКТИВІЗАЦІЯ ОСІБ СТАРШОГО ВІКУ ШЛЯХОМ ПЕРМАНЕНТНОЇ ОСВІТИ (польсько-українська перспектива ХХ – ХХІ століття)

У статті проаналізовано тезу про те, що у найближчі роки основним завданням кінцевого етапу життя людини може виявитися культурна активність, аніж економічні чинники виходу на пенсію. Вказана ідея актуальна як для українського, так і польського суспільств. Обмежені економічні можливості українців у групі так званого пізнього дорослішання не применшують факту, що в Україні тривалість старості зростає, з’являється потреба у власній самоосвіті та вихованні. У тексті представлені різноманітні організаційні форми навчання дорослих людей у групі 50+, як прагматичні (перепідготовка, підвищення кваліфікації, підвищення конкурентоспроможності), так і безкорисливе навчання.

У тексті представлено генезу перманентної освіти, яка міститься у самоосвіті, що випливає з експертних висновків чи міжнародних доповідей 1960-80-х років. Наявні інституційні рішення (відкритий університет, університет третього століття, різні центри освіти дорослих) були поширені спочатку у Польщі, а потім в інших країнах Східної Європи. Вони стали як інструментами формування людського капіталу, так і інструментами соціальної роботи та соціальної підтримки. Старіння європейських суспільств перетворює цю сферу освіти на інструмент захисту від соціальної маргіналізації чи відчуження.

Сутність проаналізованих освітніх процесів полягає в активізації людей похилого віку, що має проявлятися у трьох вимірах діяльності: професійному (наприклад, робота пенсіонерів), культурному (участь у навчанні) та соціальному (місцевому, релігійному, сентиментальному тощо). Дослідження описує місцеву систему освіти літніх людей у середньому польському місті (Слупськ). На завершення автор пропонує роздуми про обмеження в безкорисливій освіті дорослих під впливом пандемії covid-19.