Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра історії стародавнього світу і середніх віків Харківське історико-археологічне товариство

Шановні колеги!

Запрошуємо вас взяти участь у науковій конференції «ІСТОРІЯ АНТИЧНОГО СВІТУ І СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ В УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНИ. До 40-річчя кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна», яка відбудеться в Харкові у другій половині жовтня 2018 року.

«Актуальні проблеми сучасної української медієвістики»

Оргкомітет запрошує студентів та аспірантів взяти участь

у роботі Всеукраїнської наукової конференції «Актуальні проблеми української медієвістики»,

яка відбудеться 27-28 квітня 2018 року

в Національному університеті «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка (м. Чернігів).

Шевнюк О.Л., Феєр-Тураній Л.Е. Історичні передумови розвитку мозаїчного мистецтва в Київській Русі // Молодий вчений. 2017 р., листопад. № 11 (51). С. 695-698.

В роботі розглянуто творчу спадщину періоду Київської Русі на прикладі мозаїк собору Софії Київської, де проаналізовано синтез візантійської культури з давньоруською, проведено огляд та дослідження зародження мозаїчного мистецтва. Виконано огляд основних осередків скловаріння, які зарекомендували себе в галузі мозаїчного мистецтва. Розглянуто технології створення мозаїк цього періоду, зокрема технологію якою володіли візантійські майстри. Проаналізовані мозаїки Софії Київської та виконаний аналіз мозаїчних технологій. Виконаний аналіз давньоруської мозаїки, про що зроблені відповідні висновки.

Музей історичних коштовностей України (Київ, вул. Лаврська, 9) пропонує своїм відвідувачам пройти караванними шляхами минулого й дізнатися про торгівлю між скіфами та греками, сарматами та римлянами, дізнатися про товари, які пропонували візантійські купці на шляху від греків до варяг, відчути подих спекотного Великого шовкового шляху, освіжаючий бриз Індійського океану та смак екзотичних фруктів з далеких островів.

Караван цього разу очолить провідний науковий співробітник музею ЮРІЙ ПОЛІДОВИЧ.

Запрошуємо викладачів, науковців, аспірантів, які викладають, проводять наукові дослідження в галузі східної філології, історії, політики, економіки, культури країн Сходу, студентів, а також представників посольств і консульств, всіх зацікавлених осіб взяти участь у

Всеукраїнській науково-практичній конференції “ПИТАННЯ СХОДОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ”, яка відбуватиметься 29 – 30 березня 2018 року

Почувши словосполучення ‘’Візантійська імперія’’ більшість з нас уявляє собі картину потужної великої держави, православної віри, яка протиставляє себе решті Європи. Такий образ є дуже спрощеним і не враховує довгу історію контактів між греко-слов’янським та романо-германським суперетносами, культурний вплив Візантії на Західну Європу і Західної Європи на Візантію, політичну візію василевсів, які поголовно вважали себе ромейскими (римськими), а не грецькими імператорами, виводячи себе від державної традиції Римської імперії, претендуючи на хоча б номінальний сюзеренітет не лише над Балканами, але й над усією Європою.

Чорноморець Є. М. Ікона як символ Абсолюту у візантійській патристичній естетиці // Актуальні проблеми філософії та соціології. – Одеса, 2017. – Вип. 17. – С. 131–135.

Поняття символу є центральним для візантійської патристичної естетики. Візантійська патристична теорія образу розробляється на основі онтологічних принципів теоцентризму та персоналізму з використанням загальних категорій сутності, енергії, іпостасі. Завданням нашої статті є аналіз патристичного вчення про специфіку онтологічного статусу й визначальні особливості ікони порівняно з іншими символами Абсолюту. За патристичним ученням, ікона є штучним символом Абсолюту (на відміну від інших його самовиявів – у Трійці, у світі та в людині як образі Божому), відрізняється від нього за сутністю, має окреме існування в просторі. На іконі зображується боголюдина Ісус Христос або святі – люди, які досягли обожнювання. До ікони висувається вимога реалістичності: зображеною може бути лише конкретна іпостась (особистість), яка дійсно існувала та має чуттєво сприйнятний зовнішній вигляд; ікона як міметичне зображення є подібною до зображуваного першообразу. Онтологічний зв’язок ікони з першообразом, який полягає в причетності до божественної енергії й реалізує її власне як символ, уможливлюється через надання зображенню імені зображуваного (Христа чи святого) та здійснюється Богом.

Царенок А. В. Витвори візантійського іконопису як проповідь аскетичних звершень // Актуальні проблеми філософії та соціології. – Одеса, 2017. – Вип. 17. – С. 127–130.

Одним із актуальних завдань дослідження візантійської естетики аскетизму постає осмислення феномена ікони як особливої проповіді аскези й художньої інтерпретації стану святості. У цьому аспекті доцільно звернути увагу на виконання візантійською іконою її інформативно-дидактичної (проповідницької) функції. Виступаючи «проповіддю у фарбі» – візуальним повчанням про істини віри й чесноти, витвір іконопису являє собою своєрідну «наочну» аскетику – учення про духовне подвижництво: перед споглядачем сакрального образу знаходиться чуттєве свідчення про ідеал, до якого варто прагнути, й цей ідеал є ідеалом аскетичним. Як невід’ємний складник естетосфери літургійного дійства, ікона постає й чинником утвердження належного (урочистого, піднесеного, але й не екзальтованого, занадто палкого) психоемоційного стану в учасників спільної молитви, що цілком відповідає засновкам православного аскетичного вчення.

Monthly Archives: Січень 2016

Поппе А. Візантійсько-руський союзницький трактат 987 р. // Український історичний журнал. – 1990. – № 6. – С. 20–33.

Наприкінці 80-х років Х ст. між Руссю і Візантією склалися політичні відносини, які прискорили введення християнства на Русі. В 987 р. у Візантійській імперії спалахнуло повстання проти Василія ІІ під проводом Варди Фоки, який оголосив себе імператором. Василій ІІ звернувся до князя Володимира по допомогу, висловлюючи готовність віддати за нього заміж свою сестру Анну. Авто статті спробував дещо інакше подати хід подій, які сприяли зближенню між Константинополем і Києвом й перетворенню Русі в християнську державу.

Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка спільно з Інститутом археології НАН України запрошують Вас взяти участь в роботі ХV Міжнародної студентської наукової археологічної конференції “Середньовічні та ранньомодерні старожитності Центрально-Східної Європи”, яка відбудеться 15–17 квітня 2016р. у м. Чернігові.

“Василевс” пропонує своїм читачам 2-у частину досліджень молодих науковців у “Студентських історичних зошитах”, які виходять в Івано-Франківську із 2010 р. Висловлюємо вдячність відповідальному секретарю видання д.і.н. Мирославу Волощуку за люб’язну згоду щодо публікації матеріалів на “Василевсі”.

26–28 листопада 2015 р. у Кракові відбулася VI-у Міжнародна наукова конференція «Colloquia Russica: Ruś a kraje kultury łacińskiej: społeczeństwo, kultura, religia (X–XVI w.)». Науковий з’їзд організовано за підтримки Яґеллонського університету (керівником і одним з засновників проекту є Віталій Нагірний). Всього до участі зголосилося понад 30 науковців з Польщі, України, Білорусі, Словаччини, Росії, Чехії, Сербії, Угорщини.

В ізраїльському місті Рош-ха-Аіне знайшли стародавню фермерську садибу і візантійську церкву. Про це повідомляється в прес-релізі Управління старовини Ізраїлю.

Археологи оцінюють вік садиби приблизно 2700 років, а вік церкви – 1500 років.

Monthly Archives: Січень 2014

За повідомленнями Турецького телеканалу від 27 січня, місцевим археологам за допомогою аерофотозйомки вдалося виявити в озері поблизу м. Ізнік (стародавня Никея) руїни візантійської базиліки.

31 січня в Музеї візантійської культури Салонік у залі періодичних виставок відкривається нова експозиція «Світло, що виходить з Фессалонік». Її тема – «Салоніки – батьківщина святих Кирила і Мефодія». Експозиція стане доповненням до фотовиставки рукописів «Світло писемності», яка працює в музеї з листопада 2013 р. в рамках «Роки святих Кирила і Мефодія», оголошеного муніципалітетом м. Салоніки.

Відкриття було зроблено в ході планових розкопок, що проводилися Управлінням старожитностей Ізраїлю напередодні будівництва нового району в регіоні.

Ізраїльський департамент старожитностей зазначає, що структура належить до візантійської епохи. Храм, за словами вчених, найімовірніше, був центром християнського богослужіння для громад, що жили неподалік, повідомляє Foxnews.

Беседа с доктором исторических наук, специалистом в области истории Византии и древней истории славян

10 січня відома сходознавиця, професорка Пенсильванського університету Рената Голод урочисто передала до наукової бібліотеки Музею Ханенків 346 томів сучасних досліджень з історії мистецтва.

Книги є частиною родинної книгозбірні всесвітньовідомих західних мистецтвознавців – візантиніста Андре Грабаря (1896-1990, Україна, Франція, США) та його сина, ісламознавця Олега Грабаря (1929-2011, Франція, США). Видання охоплюють різні аспекти історії ісламського, візантійського, античного мистецтва та археології, а також мистецтва Західної Європи й Далекого Сходу. Особливо цінні серед них 15 томів фундаментальної «Encyclopaedia Iranica» (1985-2010), 16 томів «Encyclopaedia of Islam» (1965-2000), оксфордські довідники «The Oxford Dictionary of Byzantium» та ««Encyclopedia of Aesthetics», монографії мистецтвознавців та істориків Оксфорда, Прінстона, Гарварда, Стенфорда, каталоги новітніх виставок з найкращих музеїв світу.

Фонд Метрополи ежегодно присуждает одну стипендию для обучения в аспирантуре по специальностям, связанным с историей, культурой, искусством и литературой Византийской империи и изучению ее связей с другими народами. Первый конкурс состоится в 2014 г.

Стипендия предназначена для обучения в очной аспирантуре при любом учебном или научном учреждении России по выбору стипендиата. Подать документы на конкурс имеет право любой человек, независимо от гражданства, имеющий диплом об окончании магистратуры или диплом специалиста с высшим образованием.

Целью учреждения премии является поддержка византиноведения как научной дисциплины, ознакомление общества с его достижениями и расширение общественного интереса к Византии. Премией награждаются работы, посвященные истории, культуре, литературе и искусству Византийской империи, а также ее взаимоотношениям с другими народами.

Monthly Archives: Січень 2012

Статтю присвячено пам’яті Сергія Сергійовича АВЄРІНЦЕВА (1937-2004)

Для нас Візантія не просто країна і не просто культура. Зі шкільної лави ми пам’ятаємо, що з Візантії на Русь прийшло християнство. Основи давньоруської культури заклали візантійські греки. А з давньоруської спадщини виростають культури українська й російська. Отже, і для нас візантійський світ є в певному сенсі «дідусем».

В історії румунської музики візантійські співи були єдиною музикою, яка передавалася не тільки усним шляхом, а й через музичні записи до 1800 року. Рукописи візантійської музики є найважливішими документами у спробі відтворити звуковий світ XV-XVIII століть. Пізніше забута історією, візантійська музика відроджується після 1990 року в Бухаресті, Яссах та у інших містах. Одним з найвідоміших хорів для молодих музикантів, які виконують візантійську музику, є «Nectarie Protopsaltul».

Університетський підручник з Історії Візантії, який писався й готувався до друку у видавництві “Апріорі” майже три роки*, є першою спробою вітчизняних візантиністів запропонувати навчальним закладам, а також усім зацікавленим читачам скомпонований і цілісний виклад тисячолітньої історії Візантійської імперії.

Цілком можливо, що візантійському імператору Юстиніану I колись поставлять пам’ятник в Алушті. Він залишив світові чимало унікальних об’єктів, зокрема, всесвітньо відому «Айя – Софію» в Константинополі (Стамбул).

Юстиніан I. Фрагмент мозаїки в церкві св. Віталія), Равенна. (Фото hrono.ru)

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та

житлово-комунального господарства України

Національний заповідник “Софія Київська”

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Запрошуємо вас взяти участь у роботі VІ Міжнародних науково-практичних Софійських читаннях “Християнські святині – скрижалі Вічності, Мудрості й Краси:

нові грані пізнання”, присвячених 1000-літтю Софії Київської

Электронная библиотека по византинистике содержит обобщающие и справочные издания, словари, публикации письменных источников и фундаментальные исследования. Посетителям сайта предоставляются полнотекстовые версии в формате DjVu, а также ссылки на аналогичные ресурсы интернета.

К такому выводу приходит крупнейший исследователь феномена юродства – доктор исторических наук, профессор МГУ и СПбГУ, ведущий научный сотрудник Института славяноведения РАН СЕРГЕЙ ИВАНОВ, выступивший на прошлой неделе с лекцией в киевском Доме ученых.

Учебное пособие содержит материал спецкурса, сопровождаемый заданиями для самостоятельной работы и подборкой письменных источников, позволяющих развивать у учащихся навыки самостоятельного критического исследования. Оно дополнено необходимыми справочными приложениями, максимально полным списком изданий тех византийских источников, которые выходили в переводе на русский или украинский языки, а также пространным толковым словарем, наиболее полным из издававшихся по данной тематике в отечественной историографии. Настоящее издание предназначено для студентов исторических и культурологических специальностей ВУЗов, учителей социально-гуманитарных дисциплин, учащихся Духовных академий и семинарий, всех, кто интересуется историей Византии и готов продолжать этим самостоятельно заниматься с помощью рекомендуемых в пособии печатной литературы и интернет-ресурсов.

7 липня 2004 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства: Київ, 03110, вул. Солом’янська, 24 відбувся захист дисертації Філіппенка Ростислава Ігоровича «Життя, громадська діяльність і науково-історична спадщина професора Харківського університету Є.К. Рєдіна (1863-1908 рр.)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

Дослідник у галузі античної та середньовічної історії, археології, епіграфіки, нумізматики Північно-Західного Причорномор’я.

Кафедра богослов’я Філософсько-богословського факультету УКУ щиро запрошує на Відкритий науковий семінар та презентацію книги “Монотелітство у Візантії VII століття: доктрина, політика та ідеологія влади” доцента кафедри, доктора Олександра Кащука.

Дискутанти: Марія Горяча – доктор наук з богослов’я, о. Олег Кіндій – доктор богослов’я, Павло Смицнюк – доктор богослов’я.

Олександр Кащук – кандидат історичних наук, доктор богослов’я, доцент кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка та доцент кафедри богослов’я Українського католицького університету. Досліджує історію християнства у Візантії та історію християнської думки й ментальності, особливо зосереджується над вивченням відносин між світською владою і Церквою у Візантійській імперії в період христологічних суперечок. Автор численних наукових праць і перекладів патристичних текстів зі старогрецької та латинської мов.

Запрошуємо Вас узяти участь в ХII науковій конференції «Проблеми історії та археології України», яка відбудеться у м. Харків 13–14 листопада 2020 р.

Заплановано роботу секцій за такими науковими напрямами:

25 лютого 2020 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.12 Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, Львів, вул. Університетська, 1) відбудеться захист дисертації Кащука Олександра Ярославовича «Монотелітство у Візантії VII століття: доктрина, політика та ідеологія влади», представленої на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук (Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія)

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами), списком наукових праць автора за темою дисертації, а також текстом автореферату.

22 жовтня 2019 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Спеціалізованої вченої ради Д 35.051.12 Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 79000 вул. Університетська, 1) відбувся захист дисертації Лиля Ігоря Миколайовича «Греки на території Руського воєводства в XV–XVIII ст.», представленої на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук (Спеціальність 07.00.01 – Історія України).

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами), списком наукових праць автора за темою дисертації, а також текстом автореферату.

Провінція Аліканте, на території якої археологи виявили рештки стародавнього монастиря. Фото: espanarusa.com

Вчені витратили майже 25 років, щоб з’ясувати, що знахідка є давнім візантійським монастирем, а не вестготськими або римськими будівлями, – повідомляє Ольга Цвілій на сайті Спілки Православних Журналістів.

На пагорбі на околиці Ельди в провінції Аліканте (Іспанія) експерти з Університету Аліканте і місцевого археологічного музею підтвердили, що виявлені в XIX столітті археологічні знахідки насправді належали візантійській обителі. Про це повідомило інтернет-видання Еl Раіѕ.

13-річний Став Меїр з Ізраїлю , який вирушив із сім’єю збирати гриби неподалік Кейсарії, виявив фрагмент мармурової плити, що виступав із землі. Вчені вже підтвердили, що вік знахідки складає близько 1500 років.

Книжка присвячена дослідженню історії Великого Тюркського каганату — першої держави стародавніх тюрків, котра виникла в середині VI ст. в результаті об’єднання багатьох тюркомовних племен. Про цю державу на Південному Алтаї світ уперше дізнався з писемних свідчень візантійського письменника Менандра Протектора. У своїй праці він докладно описав посольство від Каганату до Візантії, під час якого ромеї й дізналися про існування нової північної держави. Дуже цінними та інформативними стали писемні згадки про подорож візантійських послів у ставку тюркського кагана. Окрім інформації про державний устрій, побут, звичаї, спосіб життя, вірування і традиції давніх тюрків, західний світ на початку Середньовіччя дізнався про велику потужну кочову імперію, котра відігравала значну роль у міжнародній торгівлі та політичному житті тогочасного світу.

Візантійський спадок України — благо чи зло? Судячи зі змісту, укладачі поставили собі за мету розвіяти міти про «візантійщину», які утвердилися в межах території, що її історик Дмітрій Оболєнський називав «Візантійською співдружністю», проте головний акцент зроблено на Україні та Росії.

Monthly Archives: Лютий 2019

Книга по-новому розповідає про визначний феномен світової культури – безцінні світські фрески легендарної Софії Київської. Це палацовий цикл фресок двох сходових веж, що ведуть на княжі хори, і княжий груповий портрет у центральній наві. Автор пропонує власну атрибуцію цих фресок, яка докорінно відрізняється від прийнятих стереотипів. Читач дізнається, що Софійський собор, побудований княжим подружжям хрестителів Русі Володимира Великого й Анни Порфірородної та завершений Ярославом Мудрим, споруджено у 1011–1018 рр. Світські фрески, що прославляють Володимира й Анну як хрестителів Русі й будівничих Св. Софії, містять портрет їхньої родини й розповідають про укладини династичного союзу Русі та Візантії наприкінці Х ст., який започаткував процес хрещення Київської держави. Автор вводить читача у блискучу й таємничу добу Візантії та Київської Русі, знайомить з невідомими сторінками життя їх могутніх правителів, подає колоритні історичні портрети. Світські фрески Св. Софії постають як унікальні історичні джерела, що вирізняються своєю давністю, автентичністю та багатством реалістичного й символічного змісту. Чимало місця відведено розповіді про реставрацію та дослідження фресок, про тих людей, які самовіддано цим опікувалися.

Книга адресована всім, хто цікавиться історією та культурою Київської Русі та Візантії.

на презентацію книжкових видань членів Товариства й видавництва “Харківське історико-філологічне товариство”

26 лютого 2019 року, початок о 17:00 «Книгарня Є» (вул. Сумська, 3).

Два роки тому парламент Греції прийняв рішення про святкування Всесвітнього дня грецької мови 09 лютого, приурочивши його до дня смерті національного поета Греції, автора національного гімну країни Діонісіоса Соломоса.

У книзі висвітлено діяльність Федора Шміта, одного з найвидатніших візантиністів початку ХХ ст., спрямовану на організацію вивчення перлини архітектури й живопису ХІ ст. — Софійського собору в Києві. Показано труднощі, які спіткали науковця під час організації науково-дослідної роботи, що дає змогу глибше зрозуміти специфіку умов, у яких працювали дослідники старовини за різних політичних режимів та соціально-економічних обставин в Україні у першій чверті ХХ ст.

Інтенсивна робота Ф. Шміта сприяла збереженню, реставрації та вивченню Софійського собору ХІ ст. у Києві, що 1934 р. вилилось у створення Софійського музею-заповідника.

В книзі опубліковано низку статей Ф. Шміта з історії візантійського мистецтва — пам’яток наукової думки початку ХХ ст., а також документи зі слідчої справи «Харківського відділення “Національного центру”», котру сформували радянські каральні органи. Документи слідчої справи вказують на причини й обставини, за яких радянський революційний трибунал затримав і судив Ф. Шміта.

Видання розраховано на фахівців і тих, хто цікавиться історією Софійського собору ХІ ст. в Києві у першій чверті ХХ ст. та долею його дослідників.

Книга знайомить читача з історією некрополя – унікальної архітектурно-історичної пам’ятки ХІІ ст. Кирилівської церкви Києва. Біля та всередині князівського, а згодом і монастирського Кирилівського собору, під покровом святого Кирила, ховали не простих людей, а тих, хто прямо й безпосередньо був причетний до побудови, найменування, опорядження, існування, реставрації, збереження, підтримання тощо цього храму. Свідчення, віднайдені на цей час щодо Кирилівського некрополя, не повні, але те, що вдалося віднайти, дослідити, зібрати докупи й розповісти у цій книзі, становить величезну цінність щодо вивчення історії церкви та монастиря, присвяченого святому Кирилу Александрійському та Святій Трійці.

Друге десятиріччя ХХІ ст. ознаменоване тисячоліттям Софії Київської. У 2011 р. в Україні і у всьому світі відзначалося 1000 років з часу заснування Св. Софії, а в 2018 р. – її освячення та першого богослужіння в ній. Відзначення цих ювілеїв, що стало результатом новітніх досліджень пам’ятки, здійснених вченими заповідника, отримало широкий суспільний та науковий резонанс. У цій збірці опубліковано результати досліджень Софії Київської, які були здійснені вченими заповідника й інших установ за останні роки та склали колективну наукову монографію. Вивчено, підсумовано й узагальнено для впровадження в музейну діяльність та осмислено на перспективу досліджень великий, надзвичайно цікавий пошуковий матеріал, який дає змогу побачити Софію у новому світлі й стане неабияким внеском у вітчизняну та світову науку.

Два роки тому парламент Греції прийняв рішення про святкування Всесвітнього дня грецької мови 09 лютого, приурочивши його до дня смерті національного поета Греції, автора національного гімну країни Діонісіоса Соломоса.

Харківське історико-філологічне товариство запрошує Вас на презентацію книжок, виданих Товариством та/або членами Товариства впродовж минулого 2017 року.

Презентація відбудеться в приміщенні книгарні «Є» (вул. Сумська, 3) 27 лютого 2018 р.

Гурток кафедри історії Стародавнього світу та Середніх віків «Ad Fontes!» починає прийом тез для участі в науковому семінарі молодих вчених «ІСТОРІЯ АНТИЧНОСТІ ТА ВІЗАНТІЇ В СТРУКТУРАХ ПОВСЯКДЕННОСТІ», який відбудеться 30 березня 2018 року.

23 березня 2018 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64.051.10 в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна за адресою: м. Харків, майдан Свободи, 4, ауд. V-58 відбудеться захист дисертації Пархоменко Марії Вікторівни «Повсякденне життя візантійського Херсонеса–Херсона (IV–X ст.)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (07.00.02 – Всесвітня історія).

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами), списком наукових праць авторки за темою дисертації, а також текстом автореферату.

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ХАРКІВСЬКИЙ НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ХАРКІВСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Запрошуємо Вас взяти участь у роботі XXII Міжнародної наукової конференції «Слобожанські читання», присвяченої 170-річчю від дня народження Єфименко Олександри Яківни (1848–1918), українського історика, етнографа, першої жінки в Російській імперії, що здобула ступінь доктора історії honoris causa (1910), автора книги «Исторія Украйны и ея народу», 1907.

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Інститут балканістики з Центром фракології Болгарської академії наук Канадський інститут українських студій Альбертського університету

проводять у Харкові 22–23 листопада 2018 року

міжнародну наукову конференцію IX Дриновські читання

на тему

«ЧОРНЕ МОРЕ ТА ПРИЧОРНОМОР’Я ЯК КОНТАКТНА ЗОНА ЦИВІЛІЗАЦІЙ ТА КУЛЬТУР»

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Філософський факультет Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Журнал «Наука і суспільство» 2 червня 2017 року проводять ювілейні X давньоруські історико-філософські читання пам’яті Вілена Сергійовича Горського на тему: ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В КУЛЬТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Випуск ІV: збірка наукових праць, присвячена 170-літтю з дня народження Никодима Павловича Кондакова (1844–1925). – Київ, 2014. – 760 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України).

Что знает наш современник о Византии? Почему само понятие «византийский» имеет во многих европейских языках отрицательную коннотацию и справедливо ли это?

Марчук О. Т. Здоров’я розуму: східнопатристичний концепт структурно-функціональних особливостей // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2016. – Випуск 3 (12). – С. 134–143.

З’ясовано значення, специфіку функціональної здатності та призначення розумної сили душі людини в богословсько-антропологічному синтезі ідей мислителів східної патристики. Висвітлюється святоотцівський підхід щодо інтерпретації та чіткого понятійного визначення складових мислительної сили – ума, розуму, розсудку. Розкрито особливості їх взаємозв’язку, структурно-функціонального устрою, можливості оздоровлюючої ґенези та досягнення досконалості.

Завершення 2-ї сесії 8-го засідання семінару Українського Католицького Університету “Київська традиція та християнський універсум” на тему: “Повчання у гомілетичній традиції Київської митрополії: візантійська спадщина, східнословʼянська практика і західні латинські впливи”.

Запрошуємо викладачів, науковців, аспірантів, представників посольств і консульств взяти участь у роботі Всеукраїнської науково-практичної конференції «Питання сходознавства в Україні», яка проходитиме 6–7 квітня 2017 року в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна та Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди.

Лекции представляют материалы к специальному курсу по истории западноевропейской культуры и охватывает главным образом период V–XV вв., когда сформировались основные ценности и идеалы европейской цивилизации. Они знакомят с концепциями средневековой культуры, ее особенностями в эпоху Раннего Средневековья, состоянием образования, науки и литературы на Западе, формами зрелищ, архитектурными стилями, искусством и основными чертами Ренессанса, сформировавшегося в XIII–XVI вв. Материалы снабжены списками основной и дополнительной, вспомогательной специальной литературы, указанием на интернет-ресурсы и образцами тестовых заданий к некоторым темам.

Monthly Archives: Лютий 2016

Міністерство освіти і науки України Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Історичний факультет Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Одеський археологічний музей Національної академії наук України Відділ археології Північно-Західного Причорномор’я Національної академії наук України Державний архів Одеської області Грецький фонд культури (Одеса)

Повний архів часопису «Древности. Харьковский историко-археологический ежегодник» від сьогодні доступний на сайті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у розділі “Наукова періодика Каразінського університету” за посиланням:

Кирилівська церква – перлина культури Стародавнього Києва. Визначна архітектура і мистецька пам’ятка XII ст. зберігає чимало таємниць, розкрити які, бодай частково, допомагає залюблений у нашу історію погляд фахівця, що запрошує подивитися на храм і пов’язані з ним події небайдужими очима.

Ситий І. Сигнет Олександра Македонського з музею В. В. Тарнавського // Сіверянський літопис. – 2015. – № 4. – С. 10–17.

У статті йдеться про візантійський золотий перстень-печатку з різьбленим зображенням Олександра Македонського, точніше з сюжетом «Вознесіння Олександра Македонського». Сюжет має виразно імператорський статус і в Київській Русі міг вміщуватися на речах лише князівського походження. Аналіз літописів дозволяє припустити, що перстень міг належати чернігівським князям Олегу Святославичу або Володимиру Мономаху або володимирському князю Всеволоду Юрійовичу Велике Гніздо. Сигнет є матеріальним свідченням еволюції державних устремлінь руських князів, їхнього прагнення збудувати на Русі державу рівня Візантійської імперії. Остання, в свою чергу, активно залучала в свої геополітичні комбінації руських князів, у т. ч. через свої духовні та матеріальні цінності. Окрім цього, можна припустити, що ідеї ІІ Єрусалиму або ІІІ Риму в руських землях сягають своїм корінням принаймні XI – XII ст.

Кузовков В. В. Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в добу самостійного правління Константина VII Багрянородного (945–959) // Історичний архів: Наукові студії. – 2015. – Вип. 15. – С. 55-62.

Статтю присвячено відносинам Візантії з мусульманським світом у середині Х ст. Дослідження базується на свідченнях творів Константина VII Багрянородного та мусульманських джерел. Автор вважає, що міжнародні відносини цієї доби можна розглядати як систему. Ця система базувалась на певних принципах і традиціях, мала власну ієрархію. Серед принципів системи слід відзначити васалітет, нерівний характер зв’язків, прагнення до універсальної влади з боку низки учасників міжнародних відносин. На цих принципах базувались відносини Візантії з державами мусульманського світу.

Апостольська Бібліотека Ватикану (Biblioteca Apostolica Vaticana) виклала у вільний онлайн-доступ цифрову 500-кадрову копію Мінологія Василія II Болгаровбивці (Vat. Gr. 1613) – найдавнішого збереженого ілюстрованого візантійського манускрипта у жанрі житійної літератури. Посвячувальний вірш свідчить, що книгу виготовили у 979-989 роках для імператора, ім’я якого він традиційно носить донині. Ряд дослідників, спираючись переважно на мистецтвознавчі аргументи, датує твір 1001-1016 роками.

Автор – відомий київський дослідник середньовічних київських графіті – в цій книжці постає в незвичній для нього іпостасі. Він робить спробу подати белетризовану реконструкцію історичного контексту створення написів на стінах стародавніх київських храмів. Захопливі розповіді занурюють читача у чудовий і страшний, сакральний і фантасмагоричний світ Середньовіччя.

В найнесподіваніших місцях Ізраїлю постійно знаходять давні скарби. Завжди перед початком будь-яких будівельних робіт Управління старовини Ізраїлю проводить так звані охоронні розкопки.

Професійна команда пірнальників досліджувала і провела фотозйомку недавно виявленої під водою церкви в озері Ізнік .

Нинішня невизначена ситуація виявляє «війну світоглядів». Люди дискутують: усе залежить від лідера чи від громади? Як нагадує провідний науковий співробітник Інституту психології ім. Костюка, керівник проекту «Психологія життєвого успіху» Юнона Лотоцька, є римський та візантійський типи мислення.

Приглашаем Вас принять участие в IХ научной конференции «Проблемы истории и археологии Украины», которая будет проходить в г. Харькове 30–31 октября 2014 г. Читати далі →

Сборник содержит материалы и исследования друзей, коллег и учеников профессора, доктора исторических наук Владимира Кузьмича Михеева. Издание приурочено к 70-летнему юбилею Ученого и и Организатора исследовательского и образовательного процесса в Харькове. В тематическом плане публикуемые работы представляют направления научных интересов юбиляра: археология, этнология, история. Статьи сборника должны вызвать интерес среди специалистов и всех интересующихся историей народов, населявших Евразию в раннем средневековье.

Розкоші й жорстокість, побожність і заповзята торгівля – Візантійська імперія була світом крайнощів. Виникнувши зі східної частини стародавньої Римської імперії, вона існувала як християнська імперія зі своєю блискучою столицею Константинополем понад тисячу років, завдяки військовій потузі та лукавій дипломатії.

Перше цьогорічне число німецького часопису «SPIEGEL GESCHICHTE» присвячено Візантійській імперії. Воно має назву «BYZANZ: Das Kaiserreich am Bosporus» («Візантія: Імперія на Босфорі»). Пропонуємо ознайомитися зі змістом журналу про «одну з найбільш захопливих імперій старої Європи». Перейшовши за наведеним нижче посиланням можна також прочитати фрагменти окремих статей випуску.

Сьогодні у виставковій залі Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна відбулося відкриття планшетної виставки «Константінос Кавафіс. Життя і творчість» (1863-1933). У заході взяли участь голова громадської організації Харківське міське товариство «Геліос» Георгій Майшмаз, члени товариства «Геліос», представники національно-культурних організацій, викладачі та студенти ХНУ ім. Каразіна та Харківського національного педагогічного університету.

Monthly Archives: Лютий 2012

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Н. Каразіна Центр українських студій імені Д. І. Багалія Кафедра українознавства філософського факультету Науково-дослідна лабораторія Германо-Слов’янської археологічної експедиції СХІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА імені Ковальських

“УТВОРЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ВІЗАНТІЙСЬКІ, СКАНДИНАВСЬКІ ТА ХОЗАРСЬКІ ВПЛИВИ” науково-практичний семінар

28 лютого 2012 р. о 15.00

У ЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ імені Д. І. Багалія (північний корпус ХНУ імені В. Н. Каразіна, майдан Свободи 6, ауд. 487)

Підручник «Історія Візантії. Вступ до візантиністики» посів друге місце на ХІІ виставці-конкурсі навчальної літератури 2011 р. Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

1-2 марта 2012 г. в Ярославле состоится межрегиональная научно-практическая конференция «Ярослав Мудрый. Проблемы изучения, сохранения и интерпретации историко-культурного наследия», приуроченная ко Дню памяти святого князя Ярослава Мудрого.

Приглашаем Вас принять участие в работе Международной научно-практической Интернет-конференции, посвященной 200-летию со дня рождения академика Измаила Ивановича Срезневского, выдающегося филолога-слависта, члена 32 академий и обществ, профессора Харьковского и Петербургского университетов, академика Российской императорской Академии наук, который родился в Ярославле 1 (13) июня 1812 г.

У статті розкривається зміст часово-просторового походження християнства з порівнянням світогляду давніх слов’ян в контексті народної культури України як носія грецько-візантійської культури.

Удод О., Юрій М. Візантійська спадщина й українська культура / О. Удод, М. Юрій // Слов’янський вісник: Збірник наукових праць. – 2012 — Випуск 13. – С. 111-116.

В статті йде мова про культурну спадщину, яку отримала Київська Русь від Візантії. Разом з тим обговорюється трансформація цієї спадщини на самобутньому давньоукраїнському грунті й синтетичне її засвоєння. Ключові слова: візантизм, культура, цивілізація, дифузія, духовність, рецепція.

Турецкие специалисты пытаются выяснить вопрос подлинности найденного таможенниками 12 лет назад Евангелия от Варнавы — рукописи о жизни и деяниях Иисуса Христа, написанной, якобы, самим этим апостолом, основателем Кипрской церкви. После этого этнографический музей Анкары планирует выставить эту рукопись на обозрение публики.

Домановський А.М. Відтворення віртуальної Візантії, або Василевс. «De administrando «Візантійською цивілізацією» засобами Інтернету» / А.М. Домановський // Методичний вісник історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2012. – № 10. – С. 7-19.

Книга представляет собой толстый кожаный переплет с тонкими страницами из кожи, исписанными текстом на арамейском и ассирийском языках. Библия, которую обнаружили ранее турецкие археологи, 8 лет была в розыске, и сейчас полиции удалось ее изъять при задержании членов группы контрабандистов в южной части страны.

o. Роберт Тафт “Візантійський обряд: коротка історія”. Інтерв’ю з д-ром літургійного богослов’я Михайлом Петровичем з нагоди виходу у світ українського перекладу книги (ред. Л. Бурка) 22.02.2012

У книзі, яка є продовженням першої частини кількатомного курсу “Історія приватного (цивільного) права Європи”, розглядаються особливості формування та характерні риси Східної традиції права, котру нерідко іменують “Візантійська система права”.

В своєму ґрунтовному дослідженні теми ролі мирян у творчості Йоана Золотоустого автор спирається на першоджерела – твори самого Золотоустого, передовсім його проповіді, а також використовує найновіші і найавторитетніші наукові опрацювання на цю тему.

23 березня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4 відбувся захист дисертації Нені Ганни Олександрівни «Містичні досвід і практика в концепції обоження (історико-філософський аналіз традиції ісихазму)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

Новая книга одного из лучших современных исследователей византийского зодчества, профессора университета Иллинойса в г. Урбана-Шампейн (США) обобщает сведения об организации и технологии строительства в средне- и поздневизантийский период. На основе самых современных материалов развивается смелая самостоятельная теория и предлагается новая парадигма для построения истории архитектуры в Византии после иконоборческого периода.

Посібник висвітлює процес зародження, розквіту та падіння візантійської цивілізації, починаючи з поширення християнства та перетворення його на панівну релігію і закінчуючи падінням Візантійської імперії в результаті завоювань османів. У книзі вміщено додатки, покажчики, ілюстрації та карти.

Отець Іван Меєндорф походив з російсько-балтійської німецької аристократичної сім’ї, яка, як і багато інших російських родин, емігрувала на Захід після приходу більшовиків до влади в Росії. Іван Феофілович барон фон Меєндорф – так звучало його повне ім’я з титулами – народився у Франції у паризькому передмісті Нейї-на-Сені 17 лютого 1926 року. З дитинства він прислуговував при Свято-Олександро-Невському катедральному соборі спочатку паламарем, а потім піддияконом при Митрополиті Євлогії (Георгієвському). Освіту він здобув у Парижі в Сорбоні і Свято-Сергієвському православному інституті, де згодом викладав грецьку мову і церковну історію, а потім у 32 роки захистив докторську дисертацію на тему богословських поглядів св. Григорія Палами. Кілька місяців пізніше в 1959 році відбулись його дияконські та єрейські свячення і переїхав до Сполучених Штатів, де працював професором церковної історії та патристики у Свято-Володимирській семінарії в Нью-Йорку.

Автор у минулому – багаторічний президент Всесвітнього товариства візантологів. Його історія Візантії – фундаментальна праця у царині візантиністики – щонайглибше відтворює розвиток візантійської держави від найдавніших часів аж до її занепаду. Народження і розквіт візантійської культури, її вплив на творення культур інших народів світу, зокрема слов’янських, – центральна тема більшости розділів цієї книжки. Автор дуже повно й науково ретельно опрацював світовий досвід візантинознавства, показав його перспективність, окреслив нові завдання та ідеї для майбутніх дослідників. Книжка містить ґрунтовний огляд першоджерел, довідкової літератури, таблиці та покажчики.

4 лютого 2011 р. на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна відбулася ІХ Різдвяна міжнародна конференція наукового товариства учнів «НАРТЕКС». На пленарному засіданні у зверненні до юних дослідників декан історичного факультету професор, доктор історичних наук Сергій Іванович Посохов зазначив, що конференція стала результатом тривалого співробітництва історичного факультету Університету та Школи мистецтв харківської обласної ради, яке почалося ще в 1988 році, коли учасники шкільного гуртка вперше взяли участь в розкопках Херсонеса Таврійського.

Якщо українською мовою «запитати» у Google, що він знає про польського українця — візантолога світового рівня Ігоря Шевченка, можна отримати у відповідь лише кілька посилань, серед яких радіо «Свобода», часопис «Ї» та всезнаюча Вікіпедія. Окрім спеціалістів-візантологів, більшість не лише пересічних українців, а й науковців та журналістів необізнані з життям цієї людини, яке, втім, небезпідставно можна вважати приводом для національної гордості.

Елуза в пустелі Негев була важливим перевалочним пунктом на давньму Шляху пахощів і досягла розквіту у візантійський період. (Lenta.UA)

Засноване набатеями в кінці IV століття до н.е. поселення на караванному шляху з Петри в Газу виявили вже кілька років тому, але лише зараз вчені звернули увагу на сміття, що накопичилось за багато століть на міських звалищах.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що Софійський собор, який був побудований в часи Візантії і нині є музеєм, може знову стати мечеттю.

У Києві відбудеться зустріч в рамках виставкового проекту “Археологічний портрет стародавнього Києва: життя рибалки, фальшивомонетника, митника… (за матеріалами розкопок архітектурно-археологічної експедиції у 2016–2018 рр. під керівництвом Гліба Івакіна).”

Про Літургію розповідає о. Василь Рудейко, доктор богослов’я, завідувач кафедри літургійних наук, заступник голови Патріаршої Літургійної Комісії УГКЦ. Сучасна Візантійська Традиція має три окремих богослужіння: Літургія Святого Василія Великого, Літургія Святого Йоана Золотоустого, Літургія Передосвячених Дарів. У сьогоднішньому відео отець розповідає про одну з найдавніших Літургій — Літургію Святого Василія Великого.

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Центр українських студій імені Д. І. Багалія філософського факультету Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

10 квітня 2019 р. у Центрі українських студій імені Д. І. Багалія

відбудеться круглий стіл

Професор Харківського університету Михайло Лунін (1809–1844) (до 210-річчя від дня народження)

Книга відомої дослідниці легендарної Софії Київської по-новому розповідає про визначний феномен світової культури – безцінні мозаїки та фрески «митрополії руської». Автор поставив перед собою завдання дати цілісний сакральний і художній образ пам’ятки, об’єктивно реконструювати її історію. У науку вводиться ціла низка нових фактів. Читач дізнається, що Софійський собор, побудований княжим подружжям хрестителів Русі Володимира Великого і Анни Порфірородної та завершений Ярославом Мудрим, виник у 1011–1018 рр. Мозаїки та фрески, що прославляють Володимира і Анну як хрестителів Русі і будівничих Св. Софії, містять портрет їхньої родини та розповідають про укладення династичного союзу Русі і Візантії наприкінці Х ст., який поклав початок хрещенню Київської держави. Автор вводить читача в блискучу й таємничу добу Візантії і Київської Русі, знайомить з невідомими сторінками життя їх могутніх правителів. Мозаїки та фрески Св. Софії постають як усенародні святині й унікальні історичні джерела, що відзначаються своєю давністю, автентичністю, глибокою духовністю, художнім багатством та дивовижним розмаїттям реалістичного і символічного змісту. Багато ілюстрована книга поєднує науковість і доступність викладення матеріалу та адресована всім, хто цікавиться історією та культурою Київської Русі й Візантії.

Монографію присвячено дослідженню історії грецького населення на території Руського Воєводства у XV-XVIII ст. Приділяється увага процесам, що передували появі грецьких іммігрантів в цій частині Східної Європи, особливостям їх економічної та суспільної діяльності. Особлива увага відведена місцю та ролі греків у щоденному житті громад Львова, Бродів та Замостя.

«Революція Гідності» 2013–2014 рр., а також подальша російсько-українська «гібридна» війна поставили наново перед Україною та українським суспільством питання ідентичності — національної, регіональної, цивілізаційної, історичної, а також питання про цілепокладання національного розвитку, про зв’язок між майбутнім та минулим. Революція відкрила «вікно можливостей», в якому стала реальною масштабна «корекція ідентичності», переформатування концептуального та смислового простору «національної ідеї», переобрання орієнтирів історичного розвитку.

Monthly Archives: Березень 2018

В рамках семінару на тему «Українська (“київська”) релігійна культура на Великому Кордоні: греко-візантійська спадщина, латинські інновації та московська традиція» для магістрів історичного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна та академічної спільноти Харкова 23 березня відбулась презентація видавничої серії «Київське християнство».

23 березня 2018 року на історичному факультеті відбувся СЕМІНАР-ПРЕЗЕНТАЦІЯ «Українська („київська”) релігійна культура на Великому Кордоні: греко-візантійська спадщина, латинські інновації та московська традиція».

Запрошуємо на чергове засідання студентського наукового гуртка “Ad Fontes” кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, яке відбудеться у форматі наукового семінару молодих вчених 30 березня 2018 р. о 13:30.

У рамках семінару на тему «Українська («київська») релігійна культура на Великому Кордоні: греко-візантійська спадщина, латинські інновації та московська традиція» для магістрів історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та академічної спільноти Харкова 23 березня відбулася презентація видавничої серії «Київське християнство».

Унікальна виставка “Byzanz & der Westen” (“Візантія і Захід”) триває у замку Шаллабурґ (Австрія).

Збірка «Стародавнє Причорномор’я» складена на основі матеріалів ХII читань пам’яті професора П. Й. Каришковського, міжнародної конференції, яка відбулась в ОНУ імені І. І. Мечникова 12-13 березня 2018 р. Випуск містить статті з проблем нумізматики, історії та археології Північного Причорномор’я, античної та середньовічної історії, візантинознавства, історії Європи раннього модерного часу, історіографії тощо. І–Х випуски збірки виходили під назвою «Древнее Причерноморье».

Сирійське управління у справах старожитностей звинуватило турецькі ВПС у завданні ракетно-бомбового удару по місцях археологічних розкопок в кантоні Афрін на північному сході країни.

Книга знакомит читателя с полной драматизма историей жизни и деятельности создателей славянской азбуки, великих славянских просветителей – братьев Константина-Кирилла Философа и Мефодия. Показаны исторические условия становления и распространения двух древнейших славянских азбук – кириллицы и глаголицы. Рассмотрены спорные вопросы соотношения этих азбук. Приведены дополнительные аргументы в пользу большей древности кириллицы.

Monthly Archives: Березень 2016

Друга секція VIII Дриновських читань, присвячених 100-літньому ювілею від дня народження професора С. Сідельнікова і 10-річчю створення Центру болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова під назвою «ВІЗАНТІЯ, БОЛГАРІЯ І РУСЬ НА РОЗДОРІЖЖЯХ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ» працювала 30 березня 2016 р. у Центрі українських студій імені Д. І. Багалія.

Пропонуємо ознайомитися зі світлинами, зробленими під час роботи секції.

29 березня ц.р. в м.Ларнака відбулося відкриття фотовиставки «Олкас II: середньовічні порти від Чорного моря до Східного Середземномор’я». Виставка відкрита для вільного перегляду до 20 квітня 2016 р. з 10.00-13.00 та 16.00-19.00 в Муніципальній бібліотеці Ларнаки.

Кольорова мозаїка та інші археологічні артефакти були нещодавно виявлені на території візантійської базиліки в Гуш-Еціон, що на півдні від Єрусалиму.

У Харківському історико-філологічному товаристві існує чудова традиція. Щороку його лютневе засідання присвячується презентації наукового і навчально-методичного доробку членів ХІФТ-у за останній рік (а саме – їх монографій, статей, підручників, перекладів тощо.). З 2008 р. лютневі засідання Товариства проходять у харківській Книгарні Є (вул. Сумська 3), що надає цьому заходові додаткової публічності і суспільного резонансу. Не став винятком і цьогорічний останній зимовий місяць. 24 лютого усі члени ХІФТ-у (окрім тих, які перебували у відрядженнях, шукаючи матеріали для своїх нових наукових праць) зібралися у затишному приміщенні Книгарні Є, прагнучи розповісти – один одному і іншим численним представникам культурної громадськості міста – про результати своєї творчої діяльності впродовж 2015 р.

29 березня 2016 року у Каразінському університеті відбулося відкриття VIII Дриновських читань, присвячених 100-літньому ювілею від дня народження професора С. Сідельнікова і 10-річчю створення Центру болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова.

Угоду про співпрацю підписали Центр пізньоантичних та візантійських досліджень та Фонд Ставроса Ніархоса.

КИЇВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ СЕМІНАР при Музеї історії м. Києва

запрошує на лекцію

Гіпотези про латинські джерела Початкового літопису

кандидата історичних наук ВАДИМА АРІСТОВА

Лекція відбудеться 30 березня 2016 р. о 18.30 у конференцзалі приміщення Музею (вул. Богдана Хмельницького, 7, 4-й поверх)

29–31 березня 2016 року у Каразінському університеті відбудуться VIII Дриновські читання, присвячені 100-річчю від дня народження професора С. Сідельнікова та 10-річчю створення Центру болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова.

Monthly Archives: Березень 2015

Східний інститут українознавства імені Ковальських та Центр українських студій імені Д. І. Багалія пропонують тижневу стипендію для роботи з фондами бібліотеки Східного інституту українознавства імені Ковальських у Харкові та відділу україніки бібліотеки Короленка.

У тематичному розділі збірника “Софія Київська: Візантія. Русь. Україна” на сайті Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України з’явилася PDF-версія третього випуску, присвяченого 150-літтю з дня народження визначного візантиніста Єгора Кузьмича Рєдіна (1863–1908).

Сборник статей посвящен историко-географическим исследованиям территорий и историко-топографическому изучению городов Византийской империи, Золотой Орды, Генуэзской республики в XIII—XV вв. и государств-наследников этих территорий в XVI—XVIII вв. в Юго-Восточной Европе. В него вошли статьи, подготовленные девятнадцатью исследователями из России, Украины, Молдовы и Казахстана.

У Лондоні пройшла презентація нового онлайн-видання “Ancient Inscriptions of the Northern Black Sea”. Завданням проекту є публікація (в друкованій та електронній формі) російською та англійською мовами нового корпусу грецьких та латинських написів Північного Причорномор’я з численних грецьких міст і поселень, що існували від третьої чверті VII століття до н. е. і до падіння Константинополя в ХV ст. н. е. Видання продовжує традицію першого корпусу написів Північного Причорномор’я, виданого епіграфістом і філологом Василем Латишевим у 1885-1901 роках під назвою “Inscriptiones antiquae Orae Septentrionalis Ponti Euxini graecae et latinae” у трьох основних томах і перевиданим 1916 року з доповненнями першим томом. На знак спадкоємності нині використовується та сама назва в різномовних перекладах і вже усталена в історіографії абревіатура IOSPE.

25 березня у малій актовій залі Карпатського університету імені Августина Волошина та Української богословської академії в Ужгороді відбувся науковий круглий стіл на тему «Візантологія: основні віхи становлення, розвитку, трансформації, віддзеркалення в сучасності».

В последнее время появляются статьи о «византийском наследии» России. Роман Шляхтин (на colta.ru) считает, что речь идет о воспроизведении штампов, к Византии отношения не имеющих.

Император Лев V Армянин. Миниатюра из мадридской рукописи «Истории византийских императоров в Константинополе с 811 по 1057 год, написанной куропалатом Иоанном Скилицей» (Skyllitzes Matritensis). Сицилия, третья четверть XII в.

Gazeta.ua: Двоє співробітників служби щодо запобігання крадіжок старожитностей, які патрулювали римсько-візантійську археологічну зону в долині Хеферу в центрі Ізраїлю, побачили стародавню глиняну лампу на купі свіжовикопаної землі. Дослідження ґрунту показало, що в ньому знаходяться й інші фрагменти стародавніх виробів, а вік олійної лампи становить не менше 1400 років. Вчені встановили, всі ці предмети були викопані з землі не викрадачами старожитностей, а дикобразом, який поблизу вирив нору.

В Лондоне прошла презентация нового цифрового издания «Древние Надписи Северного Причерноморья» (IOSPE). Теперь в сети доступен пятый том корпуса, содержащий греческие надписи V – XV вв. н.э.

Научный руководитель проекта Аскольд Иванчик (Институт всеобщей истории РАН, Москва / Национальный центр научных исследований, Бордо, Франция), Ирина Полинская (Кингс Колледж Лондон) и автор пятого тома Андрей Виноградов (Высшая школа экономики, Москва) рассказали о новом издании надписей на презентации в Кингс-колледже в Лондоне во вторник 10 марта.

Monthly Archives: Березень 2014

27 березня 2014 року в малому актовому залі Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія було проведено засідання наукового круглого столу на тему «Візантологія: основні віхи становлення, розвитку, трансформації та віддзеркалення в сучасності».

До участі в роботі наукового круглого столу були запрошені представники професорсько-викладацького складу і студенти старших курсів богословсько-філософського та психологічного факультетів Карпатського університету імені Августина Волошина, Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та науковці Міжнародної академії богословських наук.

Книжка в ширшій культурологічній перспективі представляє середньовічну і ранньомодерну історію України. Автор максимально об’єктивно й безпристрасно аналізує різні рівні проникнення до України східних і західних культурних елементів. Візантія, завдяки успішній християнській місії, заклала основи й дала майбутній поштовх розвиткові культури Київської держави. Візантійська спадщина була визначальною складовою в культурному спектрі давнього Києва і не втратила своєї ваги до сьогоднішнього дня. Протилежним полюсом, звідки йшли культурні імпульси, був Захід. Головними воротами, крізь які ця культурна традиція проникала до України, була Польща.

Інтелектуальна віртуозність, широка ерудиція і блискучий стиль автора роблять цю книжку не лише корисним посібником для студентів, але й захоплюючою лектурою для широкого кола читачів.

У колективній монографії висвітлено процес розвитку філологічних наук, що вивчають античність та грецький культурний простір. Розглянуто становлення наукових напрямків дослідження давньогрецької, латинської, новогрецької мов та літератур, особливості становлення наукових шкіл та гуртків, з’ясовано пріоритетні напрями вивчень явищ граматики, словотворення, лексикографії, фразеології новогрецької мови, описано наслідки зіставного аналізу словотворення, способів і засобів ословлення тих самих концептів у новогрецькій та українській мовах, з’ясовано відтворення ідіостилю новогрецьких письменників в українських перекладах.

Першу меморіальну лекцію на пошану Ігоря Шевченка і видання цієї книжки уможливила фінансова підтримка Фонду Катедр Українознавства Гарвардського Уніерситету (США)

Керівництво Національного заповідника «Херсонес Таврійський» заявляє про відсутність підстав для занепокоєння з приводу збереження експонатів і здивоване закликами міністра культури України Євгена Нищука до ЮНЕСКО захистити заповідник.

Про це йдеться в повідомленні прес-служби заповідника, текст якого передано УНІАН.

28 березня 2013 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4 відбувся захист дисертації Гордієнка Дмитра Сергійовича «Візантійсько-руські відносини за Константина VII Порфирогенета в зовнішній політиці Візантії (912–959 рр.)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Турецький режисер Гексель Гюленсой, протягом 15 років займається дослідженням тунелів, які знаходяться під давнім храмом Святої Софії, повідомив про швидке завершення зйомок документального фільму, пише “Голос Росії”.

Днями в Стамбулі відкрилася виставка фотографій зі зйомок документального фільму “У глибинах Святої Софії”, який розкриває таємниці однієї з найдавніших і найвеличніших споруд у світі. На виставці представлені 23 фотографії, зроблені під час зйомок фільму в тунелях, колодязях, таємних переходах, розташованих під Святою Софією.

Приглашаем Вас принять участие в международной научной конференции «II Бахчисарайские научные чтения памяти Е.В. Веймарна», посвященной проблемам истории и археологии древней и средневековой Таврики, а также сопредельных территорий.

Monthly Archives: Березень 2011

25 березня 2011 р. о 18:30 в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві відбулася презентація нової книги Юрія Чорноморця «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія».

Папський Східний Інститут в Римі на сьогодні володіє найбільшою в світі колекцією книг зі східного Християнства. Вона налічує близько 184 000 томів, включаючи рідкісні видання та манускрипти, які були створені протягом століть на християнському Сході мовами різних народів. Проте найстаріша частина бібліотеки і найбільш цінна сьогодні перебуває в складних зовнішніх умовах. Серед памяток, які знаходяться під загрозою, опинилась і Острозька Біблія, рідкісне видання 1581 року – перше повне зібрання книг Біблії словянською мовою.

23 березня 2011 р. на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна відбувся методичний семінар, присвячений проблемі підручника майбутнього «Підручник нового покоління. Яким він має бути?».

Семінар розпочався з презентації нового навчального посібника

Болгарские археологи открыли алтарную часть древнего храма Святых апостолов, построенного, по преданию, на месте сошествия на черноморский берег и начала проповеди св. апостола Андрея Первозванного, сообщает сайт «Двери.Бг».

Монографію шеф-редактора «Богословського Порталу», кандидата філософських наук Юрія Чорноморця «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» презентували 25 травня у київському Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського. Колеги та друзі Юрія Чорноморця сказали чимало теплих слів про його працю, а сам автор щиро розповів про витоки своїх багаторічних досліджень. Про це – в репортажі Олега Алімова.

4 листопада 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А.Ю. Кримського Національної академії наук України (Київ, 01001, вул. Грушевського, 4) відбувся захист дисертації Зінька Олексія Вікторовича «Етнічна історія Східного Криму (друга половина III – середина VII ст.)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

16 жовтня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук при Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, к.30 відбувся захист дисертації Шаталовича Олександра Михайловича «Етико-сотеріологічна концепція еросу в православній релігійно-філософській традиції», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

22 березня 2002 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.161.02. в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: Київ-1, вул.Трьохсвятительська, 4 відбувся захист дисертації Чорноморця Юрія Павловича «Антропологія східної патристики», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

В институте религиозных наук св. Фомы Аквинского прошла презентация монографии Ю.П. Черноморца “Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія”.

[Рец на:] Юрій Чорноморець. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. (Київ: Дух і літера, 2010. – 568 з.)

Якщо спробувати пояснити задум монографії «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» Ю.П. Чорноморця в граничному спрощенні, то отримаємо таку картину: Юрій Чорноморець застосовує до візантійської філософії ті методи історико-філософського дослідження, які Е. Жильсон, А.Д. Сафре, А.-Ж. Фестюжер, Л.Г. Вестерінк, П. Адо та ін. застосовували при вивченні середньовічної філософії і античного неоплатонізму[1]. В результаті Юрію Чорноморцю вдається відійти від традиції різних спрощених інтерпретацій візантійської філософії («платонізм-аристотелізм», «реалізм-номіналізм», «ортодоксія-гуманізм» і так далі)[2].

Віртуальна конференція з нагоди Дня італійських наукових досліджень у світі, організована за ініціативою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Україна) та Університету Кампанії Луіджи Ванвітеллі (Італія), під патронатом Посольства Італії в Україні (Київ) та Італійського Інституту культури у Києві.

Днями у новій органній залі Харківської обласної філармонії відбувся концерт «Музика Греції від Візантії до наших днів», присвячений знаменній даті – 200-річчю від початку Грецької Революції.

21 апреля 2021г. (среда) в 17.00 в конференц-зале Свято-Пантелеимоновского Храма г. Харькова (ул. Клочковская, 94) состоится публичная лекция Эллино-византийского лектория при Свято-Пантелеимоновском храме «Тема Благовещения и вход во Святая Святых».

Лектор: Юлия Матвеева, кандидат искусствоведения, преподаватель кафедры проектирования художественно-декоративных тканей и одежды Харьковской государственной академии дизайна и искусств.

15 квітня 2021 року відбудеться онлайн-конференція, організована за ініціативою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Україна) та Університету Кампанії Луїджі Ванвітеллі (Італія), під патронатом Посольства Італії в Україні (м. Київ) та Італійського інституту культури в Києві.

Громадська органiзацiя “Харкiвське мiське товариство грекiв ” Гелioс ” продовжує Десятий Ювілейний Фестиваль грецької культури!

3 квітня 2021 року о 18-30, у рамках Фестивалю, у новій органній залі Харківської обласної філармонії (вулиця Римарська, 21) відбудеться концерт «Музика Греції від Візантії до наших днів».

Monthly Archives: Квітень 2018

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Історичний факультет Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків

Філософський факультет Центр українських студій імені Д. І. Багалія

Українська асоціація візантійських студій

ПРОГРАМА

Круглого столу

Професор Харківського університету Владислав Бузескул: антикознавець, медієвіст, історик науки

(до 160-річчя від дня народження науковця та 40-річчя заснування кафедри історії стародавнього світу та середніх віків)

Матвєєва Ю. Г. Ктиторські портрети Юстиніана Великого та імператриці Феодори на завісі у вівтарі Св. Софії Константинопольської // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. 2018. № 1. С. 34-46.

Портрети Юстиніана Великого й імператриці Феодори були на завісі у вівтарі Св. Софії Константинопольської, про що згадується у поемі придворного поета Павла Силенціарія, де він докладно описує Велику церкву бл. 563 р. Завіса перебувала в центрі вівтаря на ківорії над престолом, і тому зображення на ній були головним художнім образом усього вівтарного простору.

Запрошуємо вас узяти участь у роботі ХI наукової конференції «Проблеми історії та археології України», яка відбудеться в м. Харкові наприкінці листопада 2018 року. Роботу конференції присвячено 60-річчю дослідження Більського городища експедицією Харківського університету.

Море тихе і море широке – такий вид був довкола молодого рибалки. Він вже витяг міцного маленького човна на берег та збирав снасті. Понт вітав приємним вітром. Молодий чоловік ще раз глибо вдихнув тепле солоне повітря. Снасті майже не різали руки, а улов приємно вражав. Рибалка був задоволений собою і чомусь майже по дитячому відчував щастя. «Хороший день. Мабуть найкращий у році. Мабуть добре займатися улюбленою справою», – подумав молодий човняр.

У статті розглянуто військові зв’язки булгарських племен Північного Причорномор’я з Візантійською імперією в добу правління імператора Юстиніана І (527-565). Автор приділяє увагу участі булгарських контингентів найманців у військових конфліктах на боці Візантії, а також грабіжницьким нападам булгар на візантійські володіння.

19 апреля 2018 г. в Эллино-византийском лектории при Свято-Пантелеимоновском храме состоялась лекция «Политическая карта мира глазами византийского интеллектуала Х века».

В Інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка 16 квітня відбувся семінар-презентація наукових видань Українського Католицького Університету «Українська (“київська”) релігійна культура на Великому Кордоні греко-візантійської та західної латинської традицій (презентація навчально-дослідної програми “Київське християнство”)».

20 квітня 2017 року у Каразінському університеті відбувся круглий стіл «Федір Іванович Шміт: мистецтвознавець і візантиніст (до 140-річчя від дня народження)» за участю декана філософського факультету, професора Івана Карпенка, завідувача кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету, професора Сергія Сорочана та інших науковців.

У рамках заходу художник Іван Лукаш презентував свою роботу — портрет Федора Шміта.

На території міжнародного дитячого центру «Артек» археологи виявили базиліку VI століття. Про це повідомили в прес-службі «Артека».

Константинопольський Патріархат придбав одну з трьох найстаріших церков у світі, повідомив священнослужитель семінарії Халкї Ельпідофорос Ламбриніадіс, передає Greekreporter.

Музичко О. Розвиток візантиністики в історіографічному процесі на території Південної України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. – 2016. – Вип. 17. – C. 137–153.

Мета студії – дослідити розвиток візантиністики в історіографічному процесі на території Південної України наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. У статті використано широке коло актових та наративних джерел. Зроблено висновок, що попри не такий уже й величезний кількісно доробок, південноукраїнська візантиністика зробила відчутний внесок у загальний процес осмислення візантійського феномену в історії, передусім культурних аспектів.

У катехизмі нашої церкви, коли мова йде про тижневе коло богослужінь, зазначається зокрема й таке:

Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня». Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів. Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх. … із гласів, наче зі щаблів, вибудовується «духовна драбина» між теперішнім часом і Днем Господнього Пришестя. Щороку спорудження цієї «драбини» розпочинається в Томину неділю й завершується у Квітну. «Пасхальний час» тижневих кіл неначе «оперезує» історичний час і дає нам змогу сприймати все життя у світлі пасхальної радості.

Одним із основних завдань справжньої живої Церкви є удоступнювати вірним молитовні тексти не лише друкуючи їх як літургійною мовою так і перекладами. Проте надрукувати текст і подати його на вживання церковним спільнотам є лише половиною справи. Літургійний текст, для того, щоб бути живою молитвою Церкви, а не просто даниною традиції, потребує постійного переосмислення богословів, істориків, літургістів, фахівців душпастирських дисциплін.

Інтерпретатори називали Григорія Сковороду і «богословом високого рівня» (Санте Ґрачотті) [Ґрачотті, 1996: с. 5], і навіть «найбільшим після перших Отців Церкви християнським філософом світу» (Василь Барка) [Степаненко, 1976: с. 154]. Утім, його богословські погляди досі належно не вивчено. Звісно, сама по собі ця тема не є новою. Ще 1894 року професор Харківського університету Амфіан Лебедєв написав працю під назвою «Г.С. Сковорода как богослов» [Лебедев, 1895]. Блискучі сторінки, присвячені богословським ідеям Сковороди, є також у пізніших працях Володимира Ерна [Эрн, 1912], Михайла Грушевського [Грушевський, 1925: с. 119—133], Дмитра Чижевського [Чижевський, 2004], Георгія Флоровського [Флоровский, 1937: с. 119—121], Володимира Олексюка [Олексюк, 1975], Елізабет фон Ердманн [Erdmann, 2005], Олега Марченка [Марченко, 2007], Дениса Пилиповича [Pilipowicz, 2010: с. 95—127], Марії Ґрації Бартоліні [Bartolini, 2010] та інших. А от спеціальні розвідки на цю тему не пішли далі «інтродукцій» [Bilaniuk, 1994], які за своїм рівнем мало чим відрізняються від піонерської студії Амфіана Лебедєва. Зокрема, поки що залишається в тіні питання про стосунок Сковороди до патристики.

8–9 квітня 2016 року на Гуманітарному факультеті УКУ відбулася Третя студентська наукова конференція «Медієвістичні діалоги», організована кафедрою класичних, візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету. У цьому науковому форумі взяли участь студенти Харківського, Київського, Одеського, Чернігівського, Чернівецького та Львівського національних університетів, а також з УКУ.

Вчені заявили про те, що загадковий “кінець світу”, потемніння Сонця і що послідувала за ними чума Юстиніана, які були описані у візантійських хроніках, були викликані виверженнями вулканів. Сліди вивержень дослідники виявили в льодах Гренландії і Антарктики. Результати досліджень вчені опублікували в журналі Climatic Change.

У неділю, 24 квітня о 17:00 просвітницький центр кафедрального собору УПЦ (галерея “Соборна”) презентує свій інформаційно – духовно – просвітницький проект фотовиставку “Наш Афон” у Публічній бібліотеці ім. Лесі Українки (м.Київ).

Бігун О. А. Byzantinum: pro et contra (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка). – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 412 с.

“Ольга Бігун наголошує на амбівалентності Шевченкового візантійства: візантійство як традиція, як світ іманентного християнства та візантійство як філософсько-політична парадигма і текстовий субстрат. Запропонований у монографії варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка…”

Збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова «Libra» відтепер доступна у електронному варіанті на офіційному сайті університету.

Учебное пособие по агиографии написано как с позиций исторической критики источников, так и с учетом богословских требований. Оно знакомит с основами ее теории и главными вехами исторического развития, причем основное внимание уделено византийской и российской агиографии и агиологии. Хорошим подспорьем для начинающего исследователя могут стать предлагаемый обширный список отечественных изданий агиографических источников, специальной литературы по предмету, справочных изданий, интернет-ресурсов, а также приложения.

Некрополь був знайдений в ході реставрації так званого “Будинку Гарібальді” на стамбульській пішохідній вулиці Істікляль. В ході розкопок були виявлені вісім гробниць, імовірно належать до IV-V століть.

Сорочан С. Б. Еще раз о византийско-хазарском кондоминиуме в Крыму в конце VII — первой половине VIII в. / С. Б. Сорочан // Византийский временник. – 2014. – Т. 73 (98). – С. 278-295.

Статья посвящена анализу критики А. И. Айбабиным научной концепции о византийско-хазарском кондоминиуме в Таврике. Автор этой концепции и статьи полемизирует с оппонентом, не соглашаясь с его взглядами об установлении господства хазар над византийской Таврикой в VIII в. Проблема далека от решения. Комплексное исследование письменных и археологических источников позволяет прийти и к иным вариантам ответа, вплоть до признания территории Крыма в «хазарскую эпоху» под полным контролем Византии. Одностороннее «господство хазар», как и «хазарские слои» здесь не фиксируются.

В одному з турецьких міст, розташованих біля підніжжя візантійської фортеці Нісса під час знесення старих будівель, будівельники випадково виявили підземне місто.

Monthly Archives: Квітень 2014

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

в листопаді 2014 року проводить

Міжнародну наукову конференцію “Крим в історії України”, присвячену 700‑річчю спорудження мечеті хана Узбека в Старому Криму

Монографія відображає нове, нетривіальне сприйняття доленосного етапу національної історії – епохи християнізації Русі.

Книга присвячена новим дослідженням зображень святих на стінах Софійського собору у Києві, що зберіг найбільш повний комплекс мозаїк та фресок ХІ ст.

У середу, 9-го квітня 2014 р, о 16.00 у приміщенні Бібліотеки імені Тетяни та Омеляна Антоновичів НаУКМА відбулася презентація перших трьох випусків унікальної візантологічної збірки “СофіяКиївська: Візантія. Русь. Україна”, присвячених актуальним проблемам історії та культури Візантії й Русі – України, відродженню постатей української візантиністики.

9-го квітня 2014 р, о 16.00 у приміщенні Бібліотеки імені Тетяни та Омеляна Антоновичів НаУКМА відбулася презентація перших трьох випусків унікальної візантологічної збірки “СофіяКиївська: Візантія. Русь. Україна”, присвячених актуальним проблемам історії та культури Візантії й Русі – України, відродженню постатей української візантиністики.

Monthly Archives: Квітень 2013

26 квітня 2013 р. о 12-00 на історичному факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна (за адресою: 61077, м. Харків, майдан Свободи 4, ХНУ імені В. Н. Каразіна, ауд. Велика Хімічна, 10 поверх Головного корпусу) відкриється 66-та Міжнародна конференція молодих вчених «Каразінські читання» (історичні науки).

З 13-30 до 17-30 планується робота 22 секцій, зокрема секції «Історія Візантії». Пропонуємо ознайомитися з програмою роботи секції і тезами доповідей її учасників.

14 та 15 травня в Уманському державному педагогічному університеті ім. Павла Тичини відбудеться Всеукраїнська науково-практична конференція «Християнство у полі державно-церковних відносин: історія і сьогодення. До 1700-ліття проголошення Міланського едикту».

22 квітня у Національному історико-культурному Києво-Печерському заповіднику відбулося відкриття виставки «Візантійські транскрипції. Духовна подорож від Візантії до сучасності» грецької художниці Марії-Смарагди Скурта. Виставка організована посольством Греції в Україні, Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником і Паломницьким Центром УПЦ.

В урочистому відкритті виставки взяли участь посол Греції в Україні Георгіос Георгунтзос і генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Любомир Михайлина.

Второй том журнала «Нартекс. Byzantina Ukrainensis» вышел в свет к 60-летнему юбилею доктора исторических наук, профессора, заведующего кафедрой истории древнего мира и средних веков Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина Сергея Борисовича Сорочана. Тематика вошедших в него статей и материалов разнообразна и во многом отражает основные направления научных интересов С. Б. Сорочана, связанных с изучением истории и археологии Средиземноморья и Северного Причерноморья, Херсонеса Таврического в античную и средневековую эпохи. Издание может быть полезным историкам, археологам, всем, кто интересуется историей древнего мира, средних веков и византинистикой.

З 23 квітня по 15 травня 2013 року у корпусі № 25 Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника експонуватиметься виставка сучасного мистецтва грецької художниці Марії-Смарагди Скурти під назвою «Візантійські транскрипції – Духовна стежка від Візантії до сьогодення».

Озброєння візантійських важких кавалеристів, катафрактаріїв, було реконструйовано в натуральних розмірах на основі наявних археологічних, мистецьких та літературних свідчень 10 -14 століть.

Зовнішній вигляд обладунків візантійських воїнів дуже погано відомий значною мірою через те, що немає достатньої кількості археологічних знахідок їхніх останків. У той же самий час, ми маємо в своєму розпорядженні досить велику кількість православних ікон, рельєфів, прикрас того періоду історії. На них зображувалися імператори, святі, герої в повному військовому обладунку. Працюючи з цими джерелами, грецькі науковці постаралися зробити точну реконструкцію візантійського захисного озброєння.

«Мученичество в раннем христианстве.Очерк исторического восприятия» — книгу с таким названием презентовали на историческом факультете Белорусского государственного университета. Над созданием книги работал авторский коллектив в составе Виктора Федосика, Олега и Валентины Яновских.

18 квітня в Музеї історії Києва, що на вул. Богдана Хмельницього, 7, відкриється виставка робіт грецького майстра фотографії Костаса Асіміса «Наш Афон». Виставка проходитиме під патронатом голови Київської міської державної адміністрації Олександра Попова та триватиме до 18 травня 2013 року.

25 квітня 2012 р. відбулася презентація книги доктора історичних наук, головного наукового співробітника Інституту історії України НАНУ В. М. Рички«Володимир Святий в історичній пам’яті».

“Почав княжити Ігор після ­Олега”, – записав під 912 роком автор “Повісті временних літ”. Отже, минає 1100 років, як Ігор, син Рюрика, зійшов на престол Києва та започаткував тут князівську династію?

В четвер, 26 квітня, в Києві відбудеться зустріч на тему “Християнський іконопис: між традицією і сучасністю”, повідомляє “Релігія в Україні” з посиланням на організаторів заходу.

У рамках міжнародної конференції молодих учених “65-ті Каразінські читання”, що працюватиме 20 квітня 2012 р. на історичному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, відбудеться круглий стіл “Візантійська цивілізація між Сходом і Заходом”.

В основу цього збірника наукових працю лягли матеріали конференції, що була проведена в Києві в червні 2011 р. В книгу увійшли роботи науковців з України, Росії, Сербії та Молдови – істориків, археологів, філософів, філологів, богословів, присвячені актуальним питанням історії та сучасного стану православ’я в слов’янському світі, а також проблемам збереження та використання православ’я в слов’янському світі, а також проблемам збереження та використання православної матеріальної спадщини.Книга розрахована на науковців та всіх небайдужих до історії Православної церкви.

Книга “Візантійські емалі” вартує 900 тисяч гривень

15 квітня на кордоні були затримані 23-річні громадяни Росії, які на власному автомобілі намагалися незаконно вивезти з території України раритетне видання.

У моторному відсіку машини правоохоронці виявили книгу “Історія та пам’ятники візантійської емалі. Твір Н. Кондакова, професора Санкт-Петербурзького університету і старшого хранителя Імператорського Ермітажу”, видану в 1892 р. Антикварний фоліант, більш відомий фахівцям під скороченою назвою “Візантійські емалі”, відноситься до культурних цінностей, які мають історичне значення. За даними офіційної експертизи, вартість вилученої книги становить 900 тис. грн.

«Византийское вероломство», «византийское двуличие», «византийские тайны» – эти определения, ставшие нарицательными, надолго пережили саму Византию. На Западе ее частенько отождествляют с Россией, и тому есть известные основания. Московия унаследовала от Царьграда-Константинополя не только веру, орла в качестве герба, но и знаменитую шапку византийского базилевса – императора Мономаха.

Monthly Archives: Травень 2018

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ РЕГІОНАЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР ВСЕСВІТНЬОЇ МИТНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ УНІВЕРСИТЕТ МИТНОЇ СПРАВИ ТА ФІНАНСІВ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

ХІІ МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ “ІСТОРІЯ ТОРГІВЛІ, ПОДАТКІВ ТА МИТА”

30 травня 2018 р. з 14:00 по 15:30 у межах семінару з історії Криму відбудеться Доповідь Катерини Моці “Зброя візантійської Таврики”.

11 травня 2018 року у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбулася презентація п’яти випусків щорічної збірки публічних лекцій Елліно-візантійського лекторію при Свято-Пантелеймонівському храмі «Византийская мозаика».

Українські візантиністи домовились про об’єднання та координацію зусиль щодо розвитку візантиністики в Україні

«Українська візантиністика: минуле, сучасний стан та перспективи розвитку» – така тема всеукраїнської наукової конференції, яка відбулась 21 травня 2018 р. у Києві.

22 травня 2018 р. відійшов у вічність Гліб Юрійович Івакін – фахівець з історії та археології Київської Русі та пізньосередньовічної України, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук (1997), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, багаторічний вчений секретар Національного комітету України Всесвітньої спілки візантиністів.

Луговий Олег Михайлович (Одеса, Україна), кандидат історичних наук, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова; Чепіженко Вадим Віталійович (Одеса, Україна), викладач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Тема доповіді: Сучасний стан розвитку візантиністики на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського Українська асоціація візантійських студій Міжнародний інститут афонської спадщини

ПРОГРАМА всеукраїнської наукової конференції

«Українська візантиністика: минуле, сучасний стан, перспективи розвитку»

Важливим чинником становлення ранньосередньовічної Київської держави була зовнішня торгівля купців Русі, скерована передусім на південь – до столиці могутньої Візантійської імперії – Константинополя.

Як організовували торговельні експедиції? Де і як брали руські купці товари на продаж, що везли натомість до Києва, і, головне, як було облаштоване перебування русів у Царгороді? Як саме торговельні контакти із Візантією вплинули на ранні етапи державотворення України-Русі?

10 травня на Філософсько-богословському факультеті УКУ відбулася Міжнародна патристична конференція «Образ та подоба Божі в святоотцівському богослов’ї» Це перший подібний захід, який організували разом кафедра богослов’я ФБФ УКУ, за ініціативи д-ра Віктора Жуковського, та кафедра стародавньої та середньовічної історії Церкви богословського факультету Люблінського католицького університету Івана Павла ІІ.

Monthly Archives: Травень 2017

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ РЕГІОНАЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР ВСЕСВІТНЬОЇ МИТНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ УНІВЕРСИТЕТ МИТНОЇ СПРАВИ ТА ФІНАНСІВ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

ХІ МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ “ІСТОРІЯ ТОРГІВЛІ, ПОДАТКІВ ТА МИТА”

Тимошенко М. Портова інфраструктура Таврики у візантійський час: матеріали та перспективи досліджень // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія: Історія. – 2011. – Вип. 107. – С. 47-50.

У статті проаналізовано основні групи історичних джерел та археологічних матеріалів, що дозволяють означувати узбережні об’єкти Кримського півострова VI-XII ст., у якості важливих навігаційних, економічно-господарських та фіскально-адміністративних центрів Візантійської Таврики.

У турецькій провінції Ескішехір поліція заарештувала дванадцять мисливців за скарбами, які намагалися продати за $4 млн поховальний саркофаг візантійського періоду. Про це інформує Hurriyet.

Візантійське мистецтво, як і візантійське богослов’я, виходило з протилежности земного і небесного і з примату небесного над земним. Отже, завданням мистецтва виявлялося не відображення земного світу, а проникнення за межі земних речей, у світ божественний. Предметом мистецтва оголошується не швидкоплинний і мінливий світ явищ, доступний органам чуттів, а Суть і Ідея світу, вічна і незмінна, що відкривається лише розумовому погляду. Художній образ, будучи подобою Ідеї, сприймався реальнішим, ніж видима дійсність, чому метою художника ставав ілюзіонізм, не наслідування тварі, а створення нових реальностей, що передають божественний сенс світобудов [2, с. 186].

Колодко-Чувардынская А. Украинский историк профессор Е. А. Черноусов: от античности к медиевистике, от Нежина – до Харькова // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. – Історичні науки. – 2016. – Т. 26. – С. 43–48.

У статті розглядається початок наукової та педагогічної діяльності знавця античності і медієвиста професора Є. О. Черноусова. Автор на основі використаних вперше у науковому плані матеріалів архіву м. Ніжина розглядає початок його діяльності та аналізує перші наукові праці.

Бібліографічний покажчик містить бібліографію наукового доробку викладачів, співробітників і випускників Харківського університету в галузі візантиністики від середини ХІХ до початку ХХІ ст.

18 травня 2017 р. у Музеї історичних коштовностей України у межах відзначення Міжнародного дня музеїв відбудеться тематична авторська екскурсія Юрія Полідовича «Візантійське мистецтво: витоки, традиції, наслідування».

Колот Сергій. Вплив адміністративно-територіального поділу Римсько-Візантійської імперії на розвиток Помісного устрою Вселенської Церкви // Православний вісник. – 2017. – № 1. – С. 38–44.

У статті проаналізовано процес становлення помісної структури Вселенської Церкви паралельно з адміністративно-територіальним поділом Римсько-Візантійської імперії в контексті співвідношення державної незалежності і церковної автокефалії.

Monthly Archives: Травень 2016

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Національний заповідник “Софія Київська”

ПРОГРАМА

Третя Міжнародна наукова конференція

“Крим в історії України”, до 700-ліття проголошення Кафи головною генуезькою колонією в Криму

Стародавня візантійська церква була виявлена в ході розкопок в регіоні Каппадокія в Туреччині. Храм був розкопаний археологами під час розкопок стародавнього підземного поселення, виявленого поблизу міста Nevşehir. Висічена в скелі підземна церква розташована в замку в центрі міста Nevşehir.

У Стамбулі відбулися заходи до 563-ї річниці завоювання Константинополя, підготовлені адміністрацією губернатора Стамбула і столичною мерією.

До дня падіння Константинополя «Василевс» публікує вірш «Последняя ночь Византии» видатного одеського історика і поета Петра Каришковського

Свт. Григорий Нисский, один из наиболее оригинальных мыслителей греческой патристики, привлекает внимание многих ведущих философов и богословов своим нестандартным подходом к античному наследию и к Священному Писанию. Посвященное ему исследование Ленки Карфиковой, профессора Карлова университета в Праге, рассматривает теологию и антропологию Григория через призму важнейшей для него проблематики безграничности совершенства. Этот ракурс раскрывает актуальность идей святителя для современного богословия, этики и эстетики, антропологии и психологии. Книга адресована как специалистам, так и всем заинтересованным.

26 травня 2016 р. у Харкові відбулися дві лекції Іллі Бєя про космологічні уявлення візантійців.

26 травня 2016 року у Каразінському університеті відбудеться відкрита лекція «Космологічні уявлення: особливості візантійського сприйняття».

Monthly Archives: Травень 2015

Сотні тисяч турків відзначили в Стамбулі 562-ю річницю османського завоювання міста.

Як пише AFP, масову церемонію на околиці Стамбула турецькі владці назвали “найбільшим святом в сучасній історії Туреччини”.

Книжку «Христос посеред нас» можна трактувати і як збірник наукових статей, і як навчальний посібник, і як монографію. У ній окреслюються історично-богословські передумови творення літургійної традиції, якою користуються Церкви візантійського обряду, зокрема їхня східнослов’янська гілка; описується сучасний стан окремих ланок літургійної спадщини цих Церков та пропонуються шляхи впорядкування їхньої літургійної спадщини. Автор розглядає формування візантійської традиції не як відокремлений феномен, а як частину культурного й богословського розвитку світового християнства.

29 травня 1453 року під час оборони Константинополя від армії отоманських турків загинув 49-річний Костянтин ХІ Палеолог, а місто було захоплене військами 21-річного султана Мехмеда II. Візантійська імперія, яка існувала протягом 1123 років, фактично припинила своє існування.

29 травня 1453 року під час оборони Константинополя від армії отоманських турків загинув 49-річний Костянтин ХІ Палеолог, а місто було захоплене військами 21-річного султана Мехмеда II. Візантійська імперія, яка існувала протягом 1123 років, фактично припинила своє існування.

26 червня 2015 року у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбудуться Наукові читання пам’яті Володимира Івановича Кадєєва «Античний світ та середні віки».

У Чорному морі біля берегів Севастополя на глибині 82 метри знайшли візантійський корабель довжиною близько 25 метрів. Нинішнє відкриття, ймовірно, стало найбільшим в історії за останні сторіччя.

Біля Севастополя на дні Чорного моря дайвери виявили величезний античний корабель.

Знахідку, вже названу вченими унікальною, здійснили учасники клубу глибоководних досліджень «Ростов-дайв». Нинішнє відкриття, ймовірно, стало найбільшим в історії за останні сторіччя.

На дні Чорного моря в окупованому Криму близько Севастополя знайдено візантійське торгове судно з сотнями цілих амфор на борту.

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України Київський національний університет імені Тараса Шевченка Філософський факультет Журнал “Наука і суспільство”

проводять

VIII давньоруські історико-філософські читання “Філософські ідеї в культурі Київської Русі” пам’яті професора Горського Вілена Сергійовича,

Фахівці кримського Чорноморського центру підводних досліджень в 2014 році зроблять спробу підняти з дна Чорного моря середньовічний візантійський корабель.

На розі вулиці Київська та Тарнавського вже чималу кількість років обгороджено ділянку, яка з 2012 року належить Тернопільській єпархії УПЦ Київського Патріархату. Зараз там планується будівництво унікального катедрального собору – у візантійському стилі, висотою більше, ніж 9-типоверховий будинок.

Група турецьких археологів займалася розкопками біля протоки Босфор і виявила незрозумілий дерев’яний предмет віком приблизно 1200 років. Після ретельного його дослідження, вчені дійшли висновку, що цей дерев’яний ящик є еквівалентом сучасних планшетних комп’ютерів.

“Візантійський гаджет”, як його вже жартома охрестили журналісти, є одночасно записником і корисним інструментом.

Вченим вдалося знайти дерев’яний ящик, який називають еквівалентом сучасних планшетних комп’ютерів.

Група турецьких археологів займалася розкопками поблизу протоки Босфор і виявила незрозумілий дерев’яний предмет віком приблизно 1200 років. Після ретельного його дослідження вчені дійшли висновку, що цей дерев’яний ящик є попередником сучасних планшетних комп’ютерів.

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Центр болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова Центр краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька Історичний факультет Студентське наукове товариство Харківська єпархія Української Православної Церкви Харківська духовна семінарія Церковно-історичний музей

Релігія та Церква

в історичних процесах

Центральної і Східної Європи

Щойно побачили світ два нових наукових видання про легендарну святиню України – Софію Київську, авторами яких є відомі київські вчені, багаторічні дослідники Св. Софії д.і.н., професор Надія Нікітенко і к.і.н. Вячеслав Корнієнко.

Monthly Archives: Травень 2013

22-річний турецький султан Мехмед II в’їхав у ворота Константинополя 29 травня 1453-го. Біля них лежали купи тіл останніх захисників міста. До коня підбіг хтось із челяді. Султанові доповіли: між загиблими воїнами знайшли знівечене тіло останнього візантійського імператора Костянтина ХІ. Упізнати його можна було лише за пурпуровим взуттям.

Перед облогою султан пропонував імператорові зберегти життя і навіть дозволяв правити однією з провінцій. Але Костянтин заявив, що захищатиме місто до кінця. Мехмед захотів подивитися на того, хто відкинув його пропозицію залишитися живим. Султан розпорядився поховати імператора з почестями. Але перед тим відтяти голову, настромити на палю й виставити на іподромі. Усі мали бачити: тисячолітній Візантійській імперії настав кінець.

24-25 травня 2013 р. відбулася Міжнародна конференція 13-ті «Кирило-Мефодіївські читання», присвячені «Дню слов’янської писемності та культури». Конференцію проводив Центр болгаристики та балканських досліджень імені М. Дрінова, Центр краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька, історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Студентське наукове товариство історичного факультету.

31 мая состоится лекция Иванова Сергея Аркадьевича, профессора факультета филологии, специалиста по византинистике, автора многих исследований и книг: «В поисках Константинополя: путеводитель по византийскому Стамбулу и окрестностям»; «Блаженные похабы: Культурная история юродства» и другие.

Вот уже 560 лет Россия хранит византийское наследство, которое странным образом отделяет ее от Европы

В конце мая 1453 года, более полтысячелетия назад, пал Константинополь и погибла византийская цивилизация. Этот крах дал Москве новое наименование — Третий Рим — и новую национальную идею: защиты православной ойкумены. О том, как она влияет на нас до сих пор, “Огонек” поговорил с Давидом Гзгзяном, заведующим кафедрой богословских дисциплин и литургики Свято-Филаретовского православно-христианского института, членом Межсоборного присутствия РПЦ.

— Идеологема “Москва — Третий Рим” прочно связана с представлениями об особой роли России в мире, которые мы то и дело реанимируем. Это византийское наследство?

Дзеркало тижня. Україна. № 18. 24-31 травня 2013 р.

560 років тому, 29 травня 1453 р., Константинополь упав під ударами турків-османів. Закінчилася майже тисячолітня історія східно-римської цивілізації. Залишки візантійської Ойкумени протрималися ще кілька десятків років, і останній з них, князівство Феодоро в Криму, впало після героїчної оборони в 1475 році.

Чим була Візантійська, або, як її називали самі жителі, Ромейська (Римська), імперія? На цю тему видано сотні наукових праць, і їх не переповісти в газетній статті. Скажемо лише, що це була унікальна для Середньовіччя держава, непорівнянна з жодною з європейських, а зі світових подібна — хіба що китайська імперія Тан. Традиції Римської імперії, менталітет народів Східного Середземномор’я і християнське віросповідання породили незвичайну культуру, яка тисячу років так чи інакше впливає на вигляд усієї Європи. Формально абсолютна влада імператора в дійсності обмежувалася сотнею невидимих ниток інтересів різних соціальних груп і центрів впливу, а фактичне управління величезною імперією лежало на плечах професійного чиновництва.

22 травня в галереї «Соборна» з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира відкрилась перша Всеукраїнська виставка православної ікони, приурочена до 1025-річчя Хрещення Русі.

Організаторами виставки стали Творче об’єднання іконописців в ім’я преподобного Аліпія Печерського; єпископ Макарівський Іларій, Вікарій Київської Митрополії, голова Синодального комітету з біоетики та етичних питань; Духовно-просвітницький центр Кафедрального Собору на честь Воскресіння Христового та галерея «Соборна».

У Міжнародний день музеїв Національний банк України створив віртуальну екскурсію по Музею грошей НБУ.

Віртуальний тур по Музею грошей надасть можливість відвідувачам переглянути усі вітрини.

Ряд експонатів Музею представлений у вигляді 3D-фотооб’єктів, що дає змогу роздивитися монети, обертаючи їх навколо своєї осі.

Папський Нунцій в Республіці Білорусь архієпископ Клавдіо Ґуджеротті 23 квітня 2012 року завітав до Українського католицького університету, і тут, зокрема на Кафедрі класичних, візантійських і середньовічних студій, говорив про власне дослідження «Ідеологічні взаємовпливи i зіткнення між вірменами та візантійцями в Кілікії в епоху Хрестових походів».

Одеська філія Грецького фонду культури має намір представити Одесу, Білгород-Дністровський, Феодосію, Севастополь (Херсонес) і Керч на міжнародному проекті-презентації середньовічних портів Егейського й Чорного морів, повідомляє управління інформації Одеської міськради.

18 травня, 12-00, у Бібліотеці-Архіві-Музеї Омеляна Пріцака

Для усіх науковців і студентів до дослідження архівної колекції О.Пріцака, задля здійснення нових відкриттів та пізнання унікального вченого і його непересічної особистості.

15 травня 2012 року о 17.00 годині у виставковому залі «Хлібні» Національного заповідника «Софія Київська» відбулася презентація книги науковця заповідника, заслуженого працівника культури України, д.і.н., професора Нікітенко Надії Миколаївни «От Царьграда до Києва: Анна Порфирородная. Мудрый или Окаянный?». – К.: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. – 328 с.

Приглашаем вас 19 – 22 сентября 2012 г. принять участие в работе

VІ Судакской международной научной конференции “Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре”,

Сьогодні у Львові, 10 травня, відкрилася ХХІІ Міжнародна наукова конференція «Історія релігій в Україні». Понад 100 науковців два дні обговорюватимуть найактуальніші релігійні проблеми.

МОЗАЇКА ІЗ ЗАМІСЬКОГО ХРАМУ БОГОРОДИЦІ ВЛАХЕРНСЬКОЇ. VI ст.

Християнство з’явилося не на пустому місці. Значну роль у його становленні відіграв релігійний синкретизм (у філософії — поєднання різнорідних, суперечливих, несумісних переконань), який живив християнську ідеологію, що поступово складалася. У перші століття нашої ери в Херсонесі зберігався грецький божественний пантеон.

Monthly Archives: Травень 2011

Людина імплікує та невід’ємно несе із собою та у собі чимало дарів, які є цінністю вищого розряду; вони знаходять своє вираження у житті, у суспільстві, у людських відносинах. Внутрішнє життя людини надзвичайно багате; питання сходяться навколо серця, але не в органічному, а в антропологічному сенсі та значенні слова і цілого світу його внутрішності: душевні сутності та властивості: думка, бажання, почуття, пам’ять, спогади… суцільне життя її як особистості.

У Гайнівці, що на польському Підляшші, триває 30-й Міжнародний фестиваль церковної музики «Гайнівка–2011».

Домановський А.М. Проблеми візантиністики у дисертаційних дослідженнях, захищених в Україні у 2007-2009 рр. // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2011. – № 939. – Серія: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. – Вип. 14. – С. 71-91.

Заслужен интерес предизвика премиерата на книгата „Византия и византийският свят”, състояла се на 27 май, петък, в зала 3.1 на НДК. Авторите: проф. Василка Тъпкова-Заимова – доайен на българската византинистика и балканистика, почетен председател на Асоциацията на византинистите в България, доц. д-р Димитър Димитров и доц. д-р Пламен Павлов – преподаватели по история на Византия във ВТУ „Св.св. Кирил и Методий”, бяха представени от Мария Босева, редактор на най-новото научно издание на „Просвета”.

Різноманітні зміни, що поступово відбувалися в суспільному, політичному та економічному розвитку на зламі античності, природно віддзеркалилися і в області культури. Подібно до того, як ми знаходимо багато елементів суцільності в усіх громадських інституціях, ми зустрічаємося з ними і в культурній області. Неможливо точно розмежувати античну і візантійську літератури.

За легендами, які вперто долають століття, доки стоїть Свята Софія – стоятиме і Київ, а разом із ним і вся Україна. Але в останні роки довкола унікальної пам’ятки вирують пристрасті, в яких переплелось усе: новітні наукові досягнення та старі, радянської доби, ідеологеми, інтереси чиновників та забудовників і науковців та киян.

30 травня о 15.00 в НАУКМА відбудеться лекція Юрія Чорноморця «Візантійський неоплатонізм».

Києво-Могилянська Академія люб’язно запросила прочитати лекцію на тему «Візантійський неоплатонізм». Це буде академічна лекція на зразок західних. Тобто розпочнеться вона о 15.00, і триватиме дві пари, в цілому – три години.

Институт Всеобщей истории РАН совместно с Отделом внешних церковных связей Московского Патриархата и Папским комитетом исторических наук проводит в Москве 16-17 июня 2011 г. международную научную конференцию «Христианское милосердие в истории, историографии и современной культуре».

Запрошуємо Вас взяти участь у написанні статей збірки «Романтична Візантія. Література – мистецтво – культура – релігія», присвяченій візантійській спадщині в літературі й культурі польського та європейського романтизму. Читати далі →

Monthly Archives: Червень 2017

Українська Православна Церква Київського Патріархату Київська православна богословська академія Національна Академія Наук України Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Міністерство культури України Національний заповідник «Софія Київська»

23 листопада 2017 року проводять

VII Міжнародну наукову конференцію «Православ’я в Україні»

В сборнике рассматривается широкий круг актуальных проблем античной, византийской и средневековой истории, археологии, историографии, а также истории науки, музейного дела, развития исторической науки. Значительное место занимают исследования разнообразных археологических памятников. Сборник отражает современные тенденции развития антиковедения, византинистики, исторической науки в целом.

23 червня 2017 року відбудуться наукові читання «Античний світ та середні віки», присвячені пам’яті доктора історичних наук, професора Володимира Івановича Кадєєва (1927–2012).

Наукові читання присвячно темам, що належать до кола наукових зацікавлень В. І. Кадєєва та викладачів створеної ним кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

У монографії досліджено життя і діяльність одного з найбільш відомих володарів Русі першої третини ХІІІ ст. князя Мстислава Мстиславича «Удатного». Автор подає історію сходження цього князя на політичний Олімп, коли він протягом досить невеликого часу з держателя відносно невеликих удільних князівств перетворився на лідера потужного табору князів Ростиславичів.

Висвітлюється володарська діяльність Мстислава Мстиславича у Новгородській землі, його боротьба за оволодіння та утримання Галицького князівства. Події на Русі описані на фоні аналізу державно-політичного розвитку східнослов’янських князівств в удільну добу з урахуванням міжнародної ситуації в Східній і Центральній Європі.

Особливу увагу приділено висвітленню історії першої війни русів і половців з монгольськими військами навесні 1223 року.

Український Католицький Університет Львівський Національний університет імені Івана Франка Instytut Historii Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie запрошують до участі в конференції, яка відбудеться у Львові 15–18 листопада 2017

Сорочан С. Б. Размышления над критикой (к статье А. И. Айбабина о византийско-хазарском кондоминиуме в Крыму) // Хазарский альманах. — Харків, 2014. — Т. 12. — С. 175-197.

Статья посвящена анализу критики А. И. Айбабиным научной концепции о византийско-хазарском кондоминиуме в Таврике. Автор этой концепции и статьи полемизирует с оппонентом, не соглашаясь с его взглядами об установлении господства хазар над византийской Таврикой в VIII в. Проблема далека от решения. Комплексное исследование письменных и археологических источников позволяет прийти и к иным вариантам ответа, вплоть до признания территории Крыма в «хазарскую эпоху» под полным контролем Византии. Одностороннее «господство хазар», как и «хазарские слои», здесь не фиксируются. Однако исследователям в своих построениях надо обязательно учитывать разные точки зрения и не сводить их к одной гипотезе, выдавая ее за единственно возможное решение.

Запрошуємо Вас взяти участь у міжнародній науковій конференції “ХХІ Сходознавчі читання А. Кримського”. Конференція відбудеться в Інституті сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України 17–18 листопада 2017 р.

Роботу буде організовано за такими напрямами досліджень:

Українська Православна Церква Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра Міжнародний інститут афонської спадщини в Україні Науково-дослідний центр релігієзнавства та історії Церкви Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Кафедра славістики Ясського університету ім. Олександра Іоанна Кузи (Ясси, Румунія)

Шановні колеги!

Запрошуємо взяти участь у

I-й Міжнародній науковій конференції «ПАЇСІЇВСЬКІ ЧИТАННЯ»

Присвячена 295-річчю від дня народження прп. Паїсія Величковського і його духовно-культурній спадщині

Книга посвящена основным проблемам русско-византийских отношений в период введения христианства на Руси. Автор освещает византийскую политику князей Ярополка Святославича и Владимира Великого, раскрывает причины, характер и хронологию гражданской войны в Византии в 976–989 гг., а также Корсунского похода Владимира. Особое внимание уделено соглашению русов и византийцев в 988 г., подробностям брака «архонта росов» и порфирородной принцессы Анны, обстоятельствам крещения князя и организации Церкви на Руси.

Увазі читачів пропонується класична праця про відносини між Римом і східними Церквами. Вона показує, як формувалася й змінювалася позиція Риму щодо проблем, зумовлених існуванням у рамках Вселенської Церкви самобутніх східних Церков, а також способи й засоби, якими римські архиєреї пробували ці проблеми розв’язати. У праці відстежено розвиток відносин між Римом і християнським Сходом, докладно описано численні спроби єднання, їх успіхи й невдачі. Особлива увага приділяється давнім патріярхатам Сходу, латинській Константинопольській імперії, уніям коптів, сирійців, ассирійців, румунів. Розглянуті також Берестейська, Ужгородська і Хорватська унії.

У Дарницькому районі з’явився новий мурал, виконаний у вигляді візантійської фрески.

Арт-об’єкт, що отримав назву “Earth and Sky” (“Земля і небо”), прикрасив 16-поверховий будинок. Повідомляє “Mural Social Club”.

Ян Павліцький: “…якби була Україна, то у 13 столітті не розвалилася б Візантія. Бо звідки ж вона брала головні засоби своїх сил? З православної Руси. Розвалилася Русь, – припинила існування Візантія. Поки Русь терпіла від монгольскої навали, турки покінчили з Візантією.

Отже, відсутність України – це падіння Візантії, це 1939 рік, це ІІ Світова війна”.

В эфире “Радио Свобода” диакон, доктор богословия и кандидат философских наук Андрей Кураев заявил, что по его мнению коррупция – это часть византийской православной традиции.

10 червня 2016 р. у Києві в Українському домі відбулася міжнародна науково-практична конференція “Константинопольський Патріархат в історії України”, присвячена питанням ролі Константинопольського Патріархату в історії Української Церкви та перспективам об’єднання українських Церков у єдину незалежну помісну Церкву, визнану світовим православ’ям.

Запрошуємо всіх узяти участь в обговоренні доповіді Іллі Бея (Київська Духовна Академія, Карлов Університет (Прага)).

Тема доповіді КОСМОЛОГИЧЕСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ В ВИЗАНТИЙСКОЙ ТРАДИЦИИ И СЛАВЯНСКОЙ КНИЖНОСТИ

Доповідь відбудеться під час засідання семінару “Спадщина Руси-України”, у п’ятницю 17 червня 2016 о 16:00 в Інституті історії України, у залі засідань на 6-му поверсі.

ПРЕДСТАВЛЕНА РЕДАКТОРОМ ВІДДІЛУ «ІСТОРІЯ ТА Я» ГАЗЕТИ «День» ІГОРЕМ СЮНДЮКОВИМ КНИГА НАШОЇ БІБЛІОТЕКИ «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» ВИКЛИКАЛА ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС У ПРИСУТНІХ НА КРУГЛОМУ СТОЛІ, АДЖЕ БІЛЬША ЇЇ ЧАСТИНА РОЗПОВІДАЄ ПРО ДУХОВНО-ПОЛІТИЧНУ ІСТОРІЮ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНИ. ЗАУВАЖИМО, ВОНА БУЛА ПІДГОТОВЛЕНА МАЙЖЕ ЗА РІК ДО ЗАПЛАНОВАНОГО ВСЕПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Петрик В. В. Аграрні культи, церемонії, свята й бенкети у світській візантійській культурі // Культура України. – 2013. – Вип. 44. – С. 173–181.

Розглядаються зв’язки середньовічної візантійської культури зі стародавніми традиціями, успадкованими від античності та мусульманського Сходу.

Monthly Archives: Червень 2015

Могила князя-християнина, який повинен був стати ханом Болгарії, але відмовився відректися від Христа і був замучений своїм братом в 833 р, розкопана в стародавній столиці Болгарії – Плисці.

Могила св. Бояна-Енравоти, як було відомо, перебувала в руїнах найбільшої базиліки Європи, колись зведеної в Плисці. Однак точне місце поховання Бояна було невідомо. Журнал «Археологія в Болгарії» повідомляє, що археологи змогли знайти могилу Бояна на місці стародавньої базиліки.

Виставка створена до 1000-річчя упокоєння великого князя Київського. Наймолодший син Святослава Хороброго і Малуші, дочки Мала Любечанина, розпочав християнізацію Русі, запровадивши Київську митрополію, повідомляє Сіверцентр

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ РЕГІОНАЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР ВСЕСВІТНЬОЇ МИТНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УНІВЕРСИТЕТ МИТНОЇ СПРАВИ ТА ФІНАНСІВ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ІХ МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ “ІСТОРІЯ ТОРГІВЛІ, ПОДАТКІВ ТА МИТА”

Пропаганда подрихтовала образ князя Владимира Святославовича так, как нужно политике Выставка “Креститель Руси” в Государственном историческом музее приурочена к тысячелетию кончины (по церковному – “преставления”) князя Владимира, который уже в глубокой древности был признан святым и равноапостольным. Когда потребовалось подвести теоретическую базу под операцию по захвату Крыма, святой князь пригодился российской пропаганде.

В сборнике рассматривается широкий круг актуальных проблем античной, византийской и средневековой истории, археологии, историографии, а также истории науки, музейного дела, развития исторической науки. Значительное место занимают исследования разнообразных археологических памятников и публикации новых археологических находок. Сборник отражает современные тенденции развития антиковедения, византинистики, исторической науки в целом.

Історичний факультет Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, кафедра історії стародавнього світу та середніх віків

Козачок О. Половецький фактор у відносинах Візантії і Галицького князівства середини – другої половини ХІІ століття (The Cumans’ Factor in the Relations of Byzantium and Galician Principality in the Middle – the Second Half of the ХІІth Century) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». – 2015. – Серія «Історичні науки». – (Вип. 24). – С. 11–18.

Розглянуто візантійсько-половецькі зіткнення у другій половині ХІІ ст. та роль Галицького князівства в них. Робляться висновки, що союз Галицького князівства з Візантією проти половців укладено на межі ХІІ–ХІІІ ст. Економічні та зовнішньополітичні інтереси Галича й Константинополя співпадали, тому підпорядкування Галичу Нижнього Подунав’я зумовило послаблення половецької загрози для імперії.

29-31 березня 2016 р. у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбудеться міжнародна наукова конференція «VIII Дриновські читання (до 100-річчя професора С. І. Сідельнікова)»

Monthly Archives: Червень 2014

Терещенко-Кайдан Л. В. Слов’янський кириличний Псалтир XVII століття – унікальна пам’ятка візантійського хірономічного мистецтва // Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. – Вип. 25. – К.: Міленіум, 2014. – С. 330–336.

У статті йдеться про слов’янський (кириличний) рукопис, що зберігається в Національній бібліотеці Греції (м. Афіни) і являє собою унікальну пам’ятку візантійської хірономії. Це яскравий взірець, в якому слов’яни зберегли для греків традицію хірономічного мистецтва.

Дячук Л. Інститут розлучення у ранньовізантійському законодавстві доби Antejustiniani // Национальный юридический журнал: теория и практика. – 2014. – № 1 (5). – С. 28-35.

У статті розглядається процес еволюції норм інституту розлучення перших християнських імператорів (ІV–V ст.), правові зміни яких пов’язані з наданням їм християнського змісту. Досліджується юридичне регулювання правових відносин щодо припинення шлюбу через розлучення за нормами імператорського законодавства на аксіологічній основі християнських цінностей та в контексті правового досвіду римського класичного права. З’ясовуються причини законних розлучень та аналізується їх суспільна та правова доцільність. Особлива увага звертається на поєднання елементів античної правової традиції та новелістичних підходів в умовах християнізації шлюбно-сімейного права в імператорському законодавстві доюстиніанівської доби.

Мацелюх І. А. Імплементація норм шлюбно-сімейного канонічного права у візантійську правову систему // Політико-правова ідеологія українського національного державотворення: проблеми формування та еволюції (історико-теоретичний вимір): матеріали Третьої Всеукраїнської наукової Інтернет-конференції / Наук. конференції. – Вип. 3 / ІНПП НУ «Львівська політехніка». – Львів: ІНПП НУ «Львівська політехніка», 2014. – С. 58-62.

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

18 листопада 2014 року проводить

Міжнародні наукові Славістичні читання,

присвячені пам’яті члена-кореспондента НАН України, доктора історичних наук, професора Павла Степановича Соханя

Національна академія наук України Інститут історії України Центр візантійської історії та цивілізації в Парижi (UMR 8167 Схід та Середземномор’я / Візантія) Scrinium. Revue de patrologie, d’hagiographie critique et d’histoire ecclésiastique (Санкт-Петербург) Académie nationale des sciences d’Ukraine Institut d’histoire d’Ukraine Centre d’histoire et civilisation de Byzance, UMR 8167 Orient et Méditerranée / Monde byzantin Scrinium. Revue de patrologie, d’hagiographie critique et d’histoire ecclésiastique (Saint-Pétersbourg) Национальная академия наук Украины Институт истории Украины Центр византийской истории и цивилизации в Париже (UMR 8167 Восток и Средиземноморье / Византия) Scrinium. Revue de patrologie, d’hagiographie critique et d’histoire ecclésiastique (Санкт-Петербург)

«XVІІІ Сходознавчі читання А. Кримського»

До 95-річчя від дня народження академіка Омеляна Йосиповича Пріцака

14-16 мая в Софии (Болгария) состоялась вторая Международная научная конференция «Афон и славянский мир», посвященная 1000-летию русского монашества на Святой Горе Афон. Следующую конференцию афонские монахи и ученые собираются провести в Киеве в мае 2015 года, сообщает “Религия в Украине” со ссылкой на Аfonit.info.

Monthly Archives: Червень 2013

Сьогодні під час засідання 37-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі більшістю голосів «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» було внесено до Списку всесвітньої спадщини.

27 травня відбулася Третя Меморіальна лекція Ігоря Шевченка, на якій наукову доповідь «Нові аспекти історії Херсонеса в Середні віки: Про що свідчать печатки?» виголосив професор Віденського університету, науковий працівник Інституту середньовічних досліджень Австрійської академії наук Вернер Зайбт.

Професор Вернер Зайбт на Третій Меморіальній лекції Ігоря Шевченка

прочитав наукову доповідь

«Нові аспекти історії Херсонеса в Середні віки: Про що свідчать печатки?»

С нового учебного года на факультете филологии ВШЭ открывается специализация «Византинистика». Об особенностях специализации рассказывает профессор этого факультета Сергей Иванов.

— Сергей Аркадьевич, в чем будут заключаться особенности обучения на специализации «Византинистика»?

— Специализация по византинистике представляет собой чрезвычайно смелый экспериментальный проект, целью которого является подготовка людей, обладающих как специальной компетенцией и навыками в академическом византиноведении, так и серьезной общефилологической подготовкой.

11–13 декабря 2013 г. на Историческом факультете Санкт-Петербургского государственного университета в рамках проекта «Historia nationem gignit» (научный руководитель проекта: Федоров С.Е., д.и.н., профессор кафедры истории Средних веков СПбГУ) состоится междисциплинарная научная конференция «Нация и этничность в гуманитарных науках», посвященная проблемам этничности, национализма и этно-культурных идентичностей в Средние века и Новое время.

Панно за східними мотивами спеціально створили наші художники та продемонструють під час Днів української культури в Азербайджані.

Діана Панченко, журналіст:

– Унікальну виставку мозаїк із бурштину за мотивами візантійських фресок відкрили у квітні. А ці шедеври із сонячного каменю – невдовзі поїдуть до Баку – у рамках Днів культури України в Азербайджані. Кожна країна багата по-своєму, кажуть мистецтвознавці. Тож приємно, що ми представимо композиції, створені українцями з українського – бурштин для панно – із копалень у Рівненській області.

Історія становлення Константинопольської Церкви безпосередньо пов’язана з перенесенням в 330 році Костянтином Великим столиці Римської імперії з Риму до Візантія. В знак подяки імператору Костянтину за розбудову міста та надання йому статусу столиці Римської імперії Візантій отримав другу назву – Константинополь.

Для столиці імперії, в якій все більшу роль почало відігравати християнство, важливим є апостольська спадковість. Щодо Риму жодних сумнівів не виникає, адже тут проповідували апостоли Петро та Павло, про що залишилось чимало історичних свідчень та, що важливо, письмові згадки. На противагу Риму у Візантії не все так однозначно. Письмових свідчень щодо апостольскої проповіді в цьому місті немає. Однак існує передання, яке свідчить, що Константинопольська Церква була заснована апостолом Андрієм Первозванним, а її першим єпископом був апостол від 70-ти Стахій. Це передання Константинопольська Церква визнає як свідчення свого апостольського достоїнства.

По итогам V Республиканского конкурса музеев Крыма в номинации «Монографии, сборники научных трудов» высшей награды (Гран-при) удостоен Национальный заповедник «Херсонес Таврический». В конкурсе приняли участие 38 музеев. Конкурсной комиссии было представлено 78 работ в 7 номинациях.

Об этом сообщает пресс-служба НЗ «Херсонес Таврический».

Представленный на республиканский конкурс каталог «Наследие Византийского Херсонеса» признан событием, как в музейной жизни полуострова, так и в издательской сфере. Не случайно сейчас он представлен на выставке лучших музейных изданий в Лувре.

6 июня 2013 г. заключительным заседанием в Мироваренной палате Патриаршего дворца и Государственной Оружейной палате Московского Кремля завершила свою работу XX Всероссийская научная сессия византинистов РФ. Тема сессии – «Византия и византийское наследие в России и в мире». Сессия была организована совместными усилиями Национального комитета византинистов РФ, Исторического факультета МГУ им. М.В. Ломоносова и Государственного историко-культурным музея-заповедника «Московский Кремль». В работе сессии приняли участие свыше 130 докладчиков из России, Украины, Грузии, Армении и др. стран СНГ, а также Сербии, что свидетельствует как об интересе к данному мероприятию среди научного сообщества в России и ближнем зарубежье, так и о росте интереса к византийской истории за пределами академических и университетских кругов.

7 июня в Феодосии состоялось открытие единственного в Украине реставрационно-выставочного центра подводной археологии.

Центр, а также лаборатория по реставрации и консервации подводных артефактов, были открыты в рамках первого международного форума, посвященного вопросам изучения и сохранения подводного черноморского культурного наследия “Черное море XXI столетие”.

Monthly Archives: Липень 2015

Вчера вечером, когда Сергей Меняйло объявлял журналистам о начавшейся в Херсонесе ревизии, в Севастополе состоялось заседание губернаторского Общественного совета по культуре. Оно прошло почти без прессы, и было тоже посвящено Херсонесу. Точнее, диалогу археологов со священниками. Но диалога не получилось — те и другие лишь выпустили пар.

…лише нинішня Росія є втіленням візантійської теорії симфонії – середньовічний ідеал гармонії й співпраці між державою й Церквою, проголошений 2009 року спільною заявою тоді ще президента Росії Дмитра Медведєва й тоді вже патріарха Кирила. У цьому сенсі Росія навіть більше за інших може претендувати на тисячолітньої давнини спадок не лише Володимира, а й Візантії, особливо в світлі того, що Україна в дусі західних віянь чітко дотримується політики розділення між Церквою й державою.

25 июля в Национальном заповеднике «Херсонес Таврический» в рамках программы по празднованию 1000-летия памяти Святого Равноапостольного князя Владимира прошла международная научная конференция «II Владимирские чтения». В ней приняли участие как ведущие историки и археологи России, Сербии, Греции, Великобритании, так и молодые начинающие исследователи.

Оранжевим позначено територію Болгарії в кінці VIII ст. Жовтим – землі, завойовані ханом Крумом (802-814) у Аварського каганату на початку ІХ ст.

Львівський медієвістичний клуб, разом з Мельницьким Тарасом (автор тексту), раді Вам представити короткий та водночас цікавий курс лекцій із геополітичної історії Візантійської імперії у середині VIII ст.

Метою курсу лекцій є ґрунтовно і всебічно оцінити зовнішньополітичну діяльність візантійського імператора Константина V (741-775), проаналізувати успіхи і невдачі його зовнішньої політики. Окрім цього ми розглянемо зовнішньополітичне становище Візантії у VIII ст. та подамо головні вектори зовнішньої політики Константина V Копроніма.

Передові технології вперше дозволили ізраїльським і американським експертам прочитати текст із обвуглене стародавнього сувою, якому близько 1500 років,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Седмицю.

Передовые технологии впервые позволили израильским и американским экспертам прочитать текст с обугленного древнего свитка, которому около 1500 лет.

Monthly Archives: Липень 2011

Міжнародна наукова конференція «Православ’я цивілізаційний стрижень слов’янського світу» відбулась 16 червня 2011 року на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника за участі представників наукових археологічних та історично-культурних світських і церковних осередків.

В Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві 3 червня відбулась презентація нової книги отця Юрія Аввакумова «Витоки унійного богослов’я. Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в XI-XIII ст.» (авторизований переклад з німецької Олега Конкевича, за редакцією Уляни Головач. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2011). У круглому столі з цієї нагоди взяли участь о. д-р Борис Ґудзяк (ректор Українського католицького університету), проректор УКУ з наукової роботи Олег Турій, редактор інтернет-журналу «Киевская Русь» протоєрей Андрій Дудченко (УПЦ), д-р філос. н. Володимир Литвинов, дослідник Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України і Києво-Могилянської академії та канд. філос. н. Юрій Чорноморець (шеф-редактор Богословського порталу).

На 4 юли ръководството на НАИМ при БАН организира пресконференция по повод откриването на изложбата “Аз писах”, съобщиха от музея. Откриването на изложбата ще бъде от 18.00 часа на 5 юли 2011 г. Ще бъдат представени 92 паметника в 19 витрини, 8 постера с множество цветни фотоса и обяснителни текстове към тях. Изложбата е част от програмата на ХІІ Конгрес по византинистика, който ще се проведе в София от 22 до 27 август 2011 г.

Домановський А.М. Ранньосередньовічна візантійська “побутова” філософія етичної економіки / А.М. Домановський // Археологія та етнологія Східної Європи. – Т. 4. – Донецьк, 2004. – С. 92-94.

Книжка присвячена історії літургійно-обрядових суперечок між Римом і Коннстантинополем в ХІ-ХІІІ століттях. На основі детального дослідження численних латинських та візантійських джерел автор розкриває взаємозалежність між обрядом і християнською єдністю, між літургійним богослов’ям та еклезіологією. Обряд спровокував глибокі еклезіологічні роздуми в середньовічному богослов’ї. Церковні діячі, богослови та каноністи, що дискутували про літургійні питання, спромоглися знайти формулу, яка лягля в основу церковних уній – середньовічних та ранньомодерних спроб зцілити конфлікт між Сходом і Заходом. Форма una fide – diverso ritu (“в єдиній вірі – розмаїття обрядів”), що з’явилась у ХІІ столітті, стала наріжним каменем у богословському фундаменті, на якому виник і донині існує феномен унійних Церков. Унійне богослов’я було однією з найраніших спроб християнської думки запропонувати модель церковної єдності, в якій еклезіальна реальність перетворюється з уніформної та монолітної структури в багатокультурну спільноту помісних Церков sui juris. Матеріали дослідження свідчать, що особливо вагомий внесок у формування унійного богослов’я зробили богослови-схоласти: унійна ідея – це, по суті, плід схоластичного рацоналізму з його прагненням до гармонізації суперечностей та відкритістю до плюралізму способів мислення обрядів і культур.

11 жовтня 2010 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349 відбувся захист дисертації Пуховця Дмитра Сергійовича “Внутрішньополітична діяльність Константина Великого (306-337 рр.)”, поданої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

Monthly Archives: Серпень 2017

На сході Великобританії чоловік знайшов рідкісний золотий кулон VI століття у формі візантійської монети, повідомляє BBC.

Відзначається, що на кулоні можна побачити зображення імператора Юстиніана. Найімовірніше, прикраса була зроблена у Франції.

Нікульчев М., Макаров Л. Ідеологічні витоки візантійського іконоборства // Проблеми гуманітарних наук. – 2017. – Серія «Філософія». – Випуск 37. – С. 60–70.

У статті представлено дослідження ідеологічних витоків руху іконоборства VIII ст. у Візантії. Розкрито сутність впливу різних факторів, що брали участь у формуванні іконоклазму у зазначений період. Показана роль ісламу, іудаїзму, античної грецької думки і ранньохристиянського вчення про особистість Ісуса Христа як головних чинників іконоборства. Автор приділяє увагу саме ідеологічним складовим явища боротьби із зображеннями бога, свідомо ігноруючи економічні, політичні тощо.

Царенок А. В. Критика видовищно-розважальної культури в контексті візантійської естетики аскетизму // Проблеми соціальної роботи: філософія, психологія, соціологія. – 2017. – № 1 (9). – С. 78–85.

Досліджуючи естетичні виміри аскетичної традиції Візантії, автор статті аналізує роздуми церковних діячів про видовищно-розважальну культуру Античності й раннього Середньовіччя – про мирські пісні, танці, театральні дійства, криваві змагання тощо. Вдаючись до традиційної в межах історико-естетичних студій констатації, що осмислення Отцями й учителями Церкви популярних у тогочасному суспільстві розваг супроводжується їх суворою критикою, А. Царенок пропонує звернути увагу й на інший, менш відомий аспект аскетико-естетичного вчення. Як переконує всебічне вивчення естетики аскетизму, риго-ризм естетичних поглядів візантійських релігійних мислителів може доповнюватись розсуд-ливою полегкістю до немочі духовно недосконалих осіб.

Эта книга — первая монография о мире тканей в ранневизантийской церкви. Ее основой стали знаменитые мозаики Равенны V – VII вв., признанные классикой и включенные во всемирное наследие ЮНЕСКО. Несмотря на широкую известность самих изображений, обилие тканей в них оставалось загадкой. Между тем, именно эти мозаики хранят едва ли не единственное визуальное свидетельство использования тканей в древней церкви.

30 вересня 2016 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4) відбувся захист дисертації Моці Катерини Олександрівни «Воєнне мистецтво візантійської Таврики наприкінці IV — на початку ХІІ ст.», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (07.00.01 — історія України).

Ядра для балліст. Експозиція Херсонеського музею

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами), списком наукових праць авторки за темою дисертації, а також текстами автореферату та дисертаційного дослідження.

Дерев’янчук Ю. Богослов’я образу: іконографія Вознесіння (IV-VI ст.) // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – 2016. – Вип. 28. – С. 161-175.

Стаття розглядає богослов’я ранньої (IV-VI ст.) іконографії Вознесіння. Актуальність дослідження полягає у висвітленні догматичного змісту феномену християнського образу, як інтегральної частини Літургії Церкви. Зокрема, йдеться про взаємозв’язок іконографії зі становленням богословської парадигми Вознесіння. Проблемою даної теми є відсутність структурного, системного аналізу параллельного розвитку іконографії Таїнства Вознесіння і його богословського осмислення, які мали місце у тому часі. З огляду на це, автор зосереджується на богословському аналізі перших іконографічних зображень Таїнства Христового Вознесіння, і впливу біблійної екзегези та доктринальних тенденцій на його образ. Для осягнення даної мети, автор звертається до свідоцтва Писання про подію, думки ранньохристиянських мислителів і сучасних дослідників та її богословську рефлексію, яка відображена у іконографії Таїнства. Дане дослідження демонструє тісний зв’язок між догматичним і літургійним наповненням розуміння події Вознесіння і її іконографією. Таким чином, автор статті акцентує на тому, що поява і розвиток іконографії Вознесіння є наслідком світоглядних змін у богомисленні ранньої Церкви і переходу від есхатологічного до історичного розуміння Літургії.

Председник Србије Томислав Николић приредио је пријем поводом 23. међународног конгреса византолога у Београду. Добродошли у Србију, Београд и ову зграду која на известан начин симболизује Србију, а ми смо се потрудили да наш радни амбијент симболизује и нашу, у прошлости, припадност византији, рекао је Николић у згради Генералног секретаријата председника Републике.

В межах заходів до 25-річчя Незалежності у другій половині серпня 2016 р. (18 серпня, о 15.00) в Дніпропетровському національному історичному музеї відкрилася виставка одного експонату «Княжий меч доби Святослава Хороброго. Х ст.» з Національного заповідника «Хортиця», яка буде експонуватись протягом серпня-вересня в Білому залі Історичного музею.

Monthly Archives: Серпень 2015

…привид Візантії, котра в муках і вогнях славетно загинула 1453 року на чолі з останнім імператором Костянтином XI, фактично ніколи не полишав терени європейської історії…

Видавничий проект «Дня» є безпрецедентною відповіддю на виклики історії

У відеосюжеті з проекту “ПостНаука” кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Науково-навчальної лабораторії медієвістичних досліджень Вищої школи економіки (Москва) Андрій ВИНОГРАДОВ розповідає про вигадані описи причорноморських подорожей Андрія Первозванного, ченця Єпіфанія, як одного з творців “андріївського циклу”, аналізує перекази про “андріївське” коріння російської та інших православних церков, а також розкриває справжнє – бургундське – походження Андріївського хреста.

Выставка «Византия.RU» в Херсонесе, посвященная 1000-летию памяти крещения князя Владимира, была инициирована Российской Академией Художеств и реилизована совместно с Национальным заповедником «Херсонес Таврический», Симферопольской и Крымской епархией.

Археологічна експедиція історичного факультету Кримського федерального університету ім.Вернадського* виявила на місці існування древнього городища Мангуп-Кале у Бахчисарайському районі Криму унікальні поховання, що відносяться до XV-XVII ст, пише УНН з посиланням на Крымедиа.ru.

Унікальні археологічні знахідки — християнський храм, некрополі, монети, давні хрести, кісткові останки жителів кримського князівства Феодоро було виявлено в ході масштабних розкопок в Бахчисарайському районі Криму, розкопки торкнулися об’єктів, які раніше вивчалися більше 100 років тому, повідомив журналістам у середу заступник керівника мангупська експедиції, доцент Кримського федерального університету* Валерій Науменко.

Monthly Archives: Серпень 2012

Це унікальні кадри військового судна «Фороський Візантієць». Корабель датується 1 125 роком н.е. Його знайшла експедиція Інституту археології України у серпні 2009 року. «Фороський» тому що він затонув недалеко від міста Форос на південному березі Криму.

В настоящей работе собраны и обобщены материалы о средневековых православных святых, чья жизнь и деяния в той или иной степени связаны с Крымским полуостровом. При этом версии церковной традиции о них сопоставлены со сведениями письменных и археологических источников.

Издание предназначено для студентов исторических факультетов, слушателей курсов повышения квалификации учителей «Основы православной культуры», социально-гуманитарных дисциплин, учителей истории, краеведов и всех, кто интересуется средневековой историей Крыма и историей православия в Крыму.

Пасько І. Універсалія християнства та differencia specifica її буття в історії. Частина перша – Візантія / І. Пасько // Схід. – 2012. – № 3 (117) (травень-червень). – С. 139-142.

Стаття присвячена осмисленню проблеми християнства як духовної універсалії та специфіці її об’єктивації в історичному процесі. У запропонованій розвідці увага зосереджується на загальних контурах співвідношення християнської ідеї та практики її втілення у візантійській цивілізації.

На открытии бюста великого польского археолога – все городское руководство. Польские дипломаты – рядом. Это была их инициатива увековечить память основателя и первого директора Херсонесского музея. Они и воплотили задуманное в жизнь.

Уникальный каталог по сфрагистике презентовали в Национальном заповеднике «Херсонес Таврический». Сфрагистика или сигиллография – это молодая историческая дисциплина, которая занимается изучением и исследованием печатей и их оттисков на различных материалах. В этом каталоге, автором которого выступил кандидат исторических наук, заведующий филиалом «Чембало» Николай Алексеенко, изображения и описания абсолютно всех печатей найденных на территории Древнего Херсонеса с момента начала раскопок.

У Національному заповіднику «Херсонес Таврійський», що під Севастополем, за допомогою сучасних технологій планують відтворити у цифровому форматі один з ранньохристиянських храмів 6-10 століття.

Ця невелика кам’яна ікона — єдина у світі. Пам’яток з таким унікальним різьбленням нема у музеях світу, стверджують українські науковці.

Уважно проаналізувавши стиль зображення, вони дійшли висновку — ікона була зроблена не пізніше 13 століття і могла належати князям Володимиру Великому чи Володимиру Мономаху. Але наразі сказати про це зі стовідсотковою впевненістю вчені не беруться — потрібно ще продовжувати досліджувати знахідку.

Monthly Archives: Вересень 2017

Пропоновані Вашій увазі демотиватори з історії Візантії були створені студентами історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в межах конкурсу демотиваторів з історії Візантії, що проводився 20167 р. Роботи мають різний рівень, серед них є сильніші й слабші, однак усі вони, поза будь-яким сумнівом, цікаві.

У паризькому Інституті арабського світу 25 вересня відбувся передпоказ унікальної виставки на тему «Християни Сходу. Двотисячолітня історія». Ця експозиція отримала активну підтримку від французької держави і викликала широкий резонанс у європейській пресі, повідомляє УНІАН-релігії.

На березі озера Марьют на південно-захід від єгипетської Олександрії археологи розкопали туалет, що функціонував при візантійській базиліці V ст. Християнський храм був одним із найбільших у Єгипті і для потреб паломників побудували вбиральню.

Західній Церкві константинопольського патріярха Фотія тисячу років ганьбили як архиєретика й архисхизматика. Тим часом на Сході його шанували як святого, вченого, зразкового церковного мужа. Франтішек Дворник, наново дослідивши історію Фотієвого патріяршества, повторно зважує всі аргументи, відокремлює факти від домислів, ще раз перевіряє всі свідчення й доходить висновку, що у випадку з Фотієм західні єрархи, каноністи й історики помилялися – Фотій і справді був видатним церковним діячем. У другій частині своєї праці Дворник з’ясовує причини тої несправедливости, жертвою якої став патріярх Фотій.

Марія ЦИМБАЛІСТА

«Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника».

Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.

У праці дуже стисло описано становлення та розвиток Літургії, а також подано її пояснення. Автор розглядає походження і початкове значення усіх складових Літургії та прослідковує їхній розвиток. Це важливо знати тепер, коли помітні тенденції до реформування Літургії, а «реформатори» не завжди мають уявлення про сенс того чи иншого її елемента.

Підтримати колегу з Харкова до актової зали Теплої Софії прийшли науковці Нацзаповідника.

Пропонуємо короткий коментар авторки до власного виступу.

12 вересня у Відкритому православному університеті святої Софії-Премудрості відбулася презентація книги «Декоративні тканини у мозаїках Равенни». За словами авторки Юлії Матвєєвої, церква здавна була сповнена тканинами. Хоча зразки V—VI століття не збереглися до наших днів, проте їх можна вивчити завдяки мозаїкам храмів Равенни, які містять зображення безлічі текстильних предметів.

Можно ли раскрыть тайные смыслы мозаик Равенны, не выходя из харьковской квартиры? Юлия Матвеева на презентации своей книги «Декоративні тканини у мозаїках Равенни» доказала: это реально.

“Український медієвістичний журнал. Випуск №2. Українське та європейське середньовіччя“

Довідник містить біографічні та бібліографічні дані про істориків-медієвістів сучасної України. У вступній статті висвітлено головні тенденції розвитку укранської медієвістики в перші десятиріччя ХХІ ст., подано перелік книг, статей і публікацій з її історії. Видання адресоване вченим-історикам, студентам вишів, широкому колу читачів, зацікавлених проблемами соціально-економічного, політичного та культурного поступу країн у добу середньовіччя.

У рамках програми 23-го Форуму видавців у Львові відбудеться презентація наукових видань Національного заповідника “Софія Київська”.

Заповідник на сьогодні є одним з провідних наукових закладів України. На заході можна буде ознайомитись з видавничими новинками – монографіями та тематичними збірками статей, що вийшли з-під пера науковців в останні роки. Це – дослідження гробниці Ярослава Мудрого, монументальний багатотомний корпус софійських графіті, різноманітні збірки статей, серед яких такі поважні на сьогодні видання, як “Софія Київська: Візантія. Русь. Україна”, “Софійські читання”, “Сугдейська збірка” та інші, що присвячені вивченню пам’яток Заповідника та загалом української історії та культури тощо.

Захід відбудеться 18 вересня о 13.00–14.15 год. у приміщенні Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (читальна зала № 2, вул. Стефаника, 2).

В 576 р. у Тавриці зіштовхнулися інтереси двох могутніх держав раннього середньовіччя – Візантії і Тюркського каганату. Діючи в умовах цейтноту, імператори-співправителі Юстин II і Тиберій II Константин надали всіляку підтримку північним володінням та ініціювали будівництво потужних оборонних споруд у горах Південно-Західного Криму. В ході цих робіт ромеї звели кілька опорних фортець, у тому числі фортецю Кирк-Ор (Чуфут-Кале). В ході її будівництва були використані найкращі досягнення античної фортифікаційної науки. Крім монументальних наземних оборонних споруд, було споруджено грандіозний підземний гідротехнічний комплекс, здатний забезпечити водою гарнізон і населення округи. Фруріон Кирк-Ор призначався для захисту стратегічно важливих дефіле Марьям-Дере та Ашлама-Дере; посилення оборони дальніх підступів до Херсона; дислокації військових загонів федератів, а можливо, і ставки ексусіократора Аланії; накопичення запасів продовольства та врятування населення у випадку вторгнення номадів до «країни Дорі».

Головко О. Б. Візантійська імперія, Південна Русь і Половецький степ у політичній діяльності галицько-волинського князя Романа Мстиславича // Орієнтальні студії в Україні. До ювілею Л.В. Матвєєвої. – К., 2010. – С. 192-208.

24–25 вересня 2015 р. у Києві відбувся міжнародний колоквіум, присвячений тисячоліттю з дня успіння Св. Володимира та пам’яті Свв. Бориса й Гліба під назвою «Князь помер – хай живуть князі! Нащадки й спадщина Володимира» (Le prince est mort – vivent les princes! Les héritiers et l’héritage de Volodymer). Конференцію було організовано Українським національним комітетом візантиністів, Інститутом історії України НАН України спільно з Центром історії і цивілізації Візантії Франції (співорганізаторами виступили, відповідно, Олексій Толочко та Костянтин Цукерман). Доповіді стосувалися широкого кола дотичних до головної теми проблем візантійської та давньоруської історії: від літописання та формування наративів до новітніх археологічних, нумізматичних знахідок. Як напівжартома відзначив на відкритті конференції Петро Толочко, програма конференції була «надзвичайно демократичною»: і дійсно, виступи визнаних спеціалістів чергувалися з доповідями молодих вчених, що, на наш погляд, було безсумнівною перевагою цього форуму.

В Ізраїлі вперше покажуть рідкісну мозаїку візантійських часів. Унікальне зображення, що колись прикрашало підлогу церкви, два роки тому випадково виявили діти в місті Кір’ятгат.

Візантія – могутня імперія часів середньовіччя, яка проіснувала більше тисячі років. Мистецтво та культура Ромейської держави (а саме так називали імперію її мешканці) стали однією з фундаментальних основ класичного європейського мистецтва, передавши через віки збережені візантійцями античні надбання.

1–2 жовтня 2015 р. у Львові відбудеться ІХ Міжнародна наукова конференція Візантійсько–слов’янська гимнографія та церковна монодія, організована Інститутом Літургійних Наук УКУ та кафедрою музичної медієвістики та україністики Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка.

Мета: познайомити учнів з історією Візантії, внутрішньою та зовнішньою політикою Юстиніана, визначати рівень розвитку культури та вплив Візантії на історію слов’янських народів, у тому числі Київської русі.

Сьогодні вашій увазі пропонуємо унікальне відео, яке показує Константинополь до турецького завоювання у 1453 року. З того часу місто змінило не лише назву, а з християнського стало мусульманським. Автором реконструкції є французький дизайнер і архітектор Антуан Гелберт.

25 вересня у головному читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І.Я.Франка пройшла наукова конференція, присвячена 1000-літтю упокоєння святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира: “ТИСЯЧОЛІТНЯ СПАДЩИНА СВЯТОГО РІВНОАПОСТОЛЬНОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА”.

Monthly Archives: Вересень 2014

Жоден володар не може поважати себе, якщо не ховає у рукаві якоїсь, хай навіть найнікчемнішої секретної служби, шпигунів, розвідників, ніндзя чи ще когось. Про всяк випадок, звичайно. Раптом знадобиться.

І будьте певні, потреба виникає. Особливо якщо твоїм сусідою є дикий, але надзвичайно хитрий народ, а їхній володар-варвар прагне стати на рівень з найсильнішими державами світу. Якщо твоя держава розірвана зрадою і немає на кого спертися. Що ж переможе – дипломатія «меча й кинджала», витончена політичними інтригами й підкріплена таємним мистецтвом агентів-перевертнів, а чи впевнена у своїй правоті сила правителя диких земель?

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

у вівторок 18 листопада 2014 року проводять Міжнародні наукові славістичні читання, присвячені пам’яті члена-кореспондента НАН України, доктора історичних наук, професора Павла Степановича Соханя.

Предлагаемая монография — первое в истории культуры комплексное исследование, пос&ященное древнекиевскому почитанию одного из наиболее популярных на Руси святых — архиепископу Мир Ликииских Николаю. Опираясь на результаты изучения обширного поля письменных, археологических, изобразительных источников и научной литературы, связанных с именем святителя, автор доказывает фундаментальное, определяющее значение киевского культа в формировании восточнославянской традиции почитания св. Николая. В книге показана также органическая связь первых патрональных ки-еворусских культов святителей Климента папы римского и Николая Мирликийского.

Адресована ученым-медиевистам, аспирантам, студентам, всем, кто интересуется проблемами отечественной культуры.

23 вересня в Інформаційно–виставковому центрі «Бузок» (вул. Сумська, 25, великий зал) відбулося відкриття виставки «Історія костюма». За словами організаторів, на виставці представлено 83 жіночих та чоловічих костюма з колекції Світлани Шумакової, які створені нею на протязі 10 років.

Харьковская рукодельница шьет костюмы европейской моды разных эпох и перевоплощает кукол в исторические персонажи. Во времена Древней Греции, Византии, испанского Возрождения и Франции 18 века гости могут окунуться в галерее «Бузок».

В экспозиции более сотни кукол – в основном, в европейских костюмах различных эпох: от Древней Греции и Византийской империи до 50-х годов 20 века и современных домов мод. Всю одежду автор шьет на известных каждой девочке из детства кукол Барби и Кенов.

25 вересня відбулося чергове засідання представників Патріаршої літургійної комісії УГКЦ. Захід очолив владика Венедикт (Алексійчук), голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.

Дячук Л. Повторний шлюб у візантійському праві (VIII ст.): юридичні джерела та правовий зміст // Национальный юридический журнал: теория и практика. – 2014. – № 4. – С. 97-104.

Monthly Archives: Вересень 2013

З 4 по 6 жовтня у Львові та Галичі відбудеться міжнародна наукова конференція «Між Константинополем, Києвом, Москвою, Сочавою та Римом: Галицька митрополія в 1303–1808 роках (греко-візантійська спадщина, києвохристиянська традиція та західні латинські впливи)». Інформує РІСУ.

Домановська М. М. О. Лавровський (1825–1899) про русько-візантійські угоди Х ст. // Сіверянський літопис. – 2013. – № 2 (110) (Березень-квітень). – С.101-111.

У статті здійснено спробу історіографічного аналізу праці професора Харківського університету М. О. Лавровського «О византийском элементе в языке договоров русских с греками» (1853), що передбачає оцінку внеску науковця в дослідження русько-візантійських угод Х ст.

З 4 по 6 жовтня у Львові та Галичі відбудеться міжнародна наукова конференція «Між Константинополем, Києвом, Москвою, Сочавою та Римом: Галицька митрополія в 1303–1808 роках (греко-візантійська спадщина, києвохристиянська традиція та західні латинські впливи)».

характерные черты феодального общества»

З 4 по 6 жовтня у Львові та Галичі відбудеться міжнародна наукова конференція «Між Константинополем, Києвом, Москвою, Сочавою та Римом: Галицька митрополія в 1303–1808 роках (греко-візантійська спадщина, києвохристиянська традиція та західні латинські впливи)».

До 1025-ліття Хрещення Русі (988-2013) та 710 років від того часу, коли близько 1303 р. на землях «Малої Русі» – Галицько-Волинського князівства (Королівства Русі), з ініціативи її володаря Юрія Львовича та за підтримки візантійського імператора Андроніка II Палеолога і благословення царгородського патріарха Атанасія I, було засновано Галицьку митрополію.

На прикладі феномену Галицької митрополії, в ширшому порівняльному контексті релігійної культури країн Візантійської співдружності, латинського Заходу та православної Росії експерти обговорять особливості розвитку київського християнства та рецепції в Східній Європі унійної ідеї – від княжих часів і до початку модерної доби. Читати далі →

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Всеукраїнська асоціація музеїв і заповідників

ПРЕЗЕНТУЮТЬ

книгу к.і.н. В.В. Корнієнка «Корпус графіті церкви Спаса на Берестові»

На сьогодні найдавніший документ з історії нашої країни датується 1130-ми роками – це Мстиславова грамота, єдина, яка вціліла. Подальші документи – з ХІІІ століття. А цими печатками володіли реальні люди, котрі жили 700-900 років тому…

У Києві завершився Перший міжнародний колоквіум з вивчення візантійських та давньоруських печаток “Сфрагістичний меридіан: Київ – Корсунь/Χερσων – Κωνσταντινουπολις”.

Унікальні знахідки українських археологів стали справжнім відкриттям для міжнародної наукової спільноти.

З 13 по 16 вересня у Києві проходив Перший міжнародний колоквіум по вивченню візантійських та давньоруських печаток “Сфрагістичний меридіан: КИЇВ – КОРСУНЬ / XEPCΩN – КΩNСTANTINOΥПОΛIC”. У конференції взяли участь найавторитетніші спеціалісти сьогодення з давньоруської та візантійської історії із 6 країн світу – Жан-Клод Шене, Вів’єн Прижан (Франція), Вернер Зайбт (Австрія), Іван Йорданов, Ніколай Канєв та Тодор Тодоров (Болгарія), Валерій Степаненко, Олена Степанова, Віра Ченцова, Михайло Бутирський (Росія), Вера Булгурлу (Туреччина), Федір Андрощук (Швеція).

Monthly Archives: Вересень 2012

Дослідження пропонує тлумачення Покрову Богородиці як перенесеного на старокиївський ґрунт ранньохристиянського сприйняття, розвинутого самостійним явищем національної релігійної традиції.

Іоанн Предтеча. Ікона VI ст. Музей Богдана і Варвари Ханенків, Київ

Експозиція складається з творів, що презентують найяскравіші сторінки європейської художньої культури. Своєрідним зачином виставки є дві давні візантійські енкаустичні ікони VI ст. «Богоматір із немовлям» та «Іоанн Предтеча» (Київ). У цих всесвітньо відомих шедеврах ранньохристиянського мистецтва антична тілесність поєднується з сакральною відстороненістю, яка прокладає шляхи мистецтву європейського Середньовіччя.

29 вересня у Київській Фортеці відбудеться фестиваль «Осінь Середньовіччя», який поверне нам старокиївську традицію святкування візантійського Нового Року.

Організатори найбільшого етнічного фестивалю «Країна Мрій» продовжують втілювати мрії у життя. Одна із мрій – повернути традиції старого Києва в сучасну культуру, відновити святкування візантійського Нового Року і допомогти історичному Києву зупинити руйнацію та зберегти своє обличчя.

9 жовтня 2012 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.234.01. для захисту докторських дисертацій при Iнститутi археології НАН України за адресою: 04210, Київ-210, просп. Героїв Сталінграда, 12 відбувся захист дисертації Майка Вадима Владиславовича «Південно-Східний Крим у другій половині Х—XII ст.», представленої на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

30 ноября – 1 декабря 2012 г. Черниговский национальный педагогический университет имени Т.Г. Шевченко cовместно с Институтом русской литературы Российской академии наук (Санкт-Петербург) в г. чернигове (Украина) проводит международную научную конференцию «Исихазм в истории и культуре Православного Востока: к 290-летию старца Паисия Величковского».

23 вересня в конференц-залі на території Києво-Печерської лаври відбулося відкриття XIІ Міжнародних Успенських читань, які в цьому році присвячені темі «Свідоцтво: традиції, форми, імена». На першому засіданні форуму були присутні представники духовенства, богослови і філософи, релігійні та громадські діячі України, Росії, Білорусі, Італії, Франції та інших країн.

24 вересня 2012 р. о 16.30 в ауд. IV-93 північного корпусу Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (пл. Свободи, 6) відбудеться прзентація V тому «Дриновського збірника», органу Комісії істориків Україна – Болгарія.

12–13 квітня 2013 р. кафедра культурології та філософії Національного університету „Острозька академія” проводить міжнародну наукову конференцію під загальною назвою:

„Проблеми культурної ідентичності в ситуації сучасного діалогу культур”

Тема цьогорічної конференції:

КУЛЬТУРА В ГОРИЗОНТІ СТАЛИХ І ПЛИННИХ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ

Оргкомітет «ХІI читань пам’яті професора Петра Йосиповича Каришковського» запрошує взяти участь у конференції, яка відбудеться 12-13 березня 2018 р.

До участі у Читаннях запрошуються спеціалісти в галузі історії стародавнього світу, середніх віків та раннього модерного часу, візантиністики, археології, нумізматики, епіграфіки.

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова запрошує Вас до участі у Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Одеські читання: актуальні проблеми Всесвітньої історії”, яка відбудеться 20-21 жовтня 2017 року на історичному факультеті Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

28 вересня, у четвер, на історичному факультеті Одеського національного університету імені І. І. Мечникова пройшла лекція аспіранта кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Владислава Водько. Доповідач протягом двох років знайомився з сирійською мовою, здобувши необхідну базу на чудовій літній школі з семітської філології, що діяла на базі Острозької Академії. Створенню цієї школи в першу чергу ми завдячуємо українському арамеїсту Дмитру Цоліну та московському семітологу Сергію Льозову. Власне сирійську мову та літературу на школі викладали чудові Юлія Фурман та Олексій Муравйов.

Monthly Archives: Жовтень 2015

26 жовтня 2015 року у Дрогобицькій духовній семінарії відбулось чергове засідання Дрогобицького осередку Українського Богословсько-Наукового Товариства (УБНТ). У його рамках відбулась презентація книги о. Василя Рудейка “Христос посеред нас”: Впровадження у літургійне богослов’я Церков візантійської традиції”.

Представників якої політичної сили Ви підтримали б на виборах до місцевих народних зборів?

Поява «Повернення в Царгород» сколихне наукову думку і середовище українських дослідників.

Колектив Національного заповідника «Херсонес Таврійський» у Севастополі спростовує інформацію народного депутата України Людмили Денісової про вивезення до Ермітажу (Санкт-Петербург) цінних музейних колекцій, у тому числі з «Херсонесу».

Колектив заповідника “Херсонес Таврійський” називає неправдивою інформацію про те, що колекції з Криму вивозять в “Ермітаж” у Санкт-Петербурзі.

Відповідну заяву оприлюднено на сайті “Херсонеса Таврійського”.

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України 18 листопада 2015 року проводить Другий Міжнародний науковий Славістичний колоквіум, присвячений пам’яті члена-кореспондента НАН України, доктора історичних наук, професора Павла Степановича Соханя (1926–2013).

Monthly Archives: Жовтень 2013

27 жовтня в Україні та поза її межами стало відомо про загрозу ліквідації двох наукових установ в системі НАН України – Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та Інституту сходознавства імені А. Кримського. Справа отримала величезний резонанс у середовищі наукової громадськості, про неї пишуть численні засоби масової інформації, до відповідних органів скеровуються індивідуальні та колективні звернення на підтримку подальшого існування інституцій.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шановні колеги,

Запрошуємо Вас взяти участь у засіданні міжнародного наукового круглого столу «Доісламський Схід: історія, релігія, культура», що буде проведений у м. Києві 9 грудня 2013 року в Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України за підтримки Кафедри історії стародавнього світу та середніх віків КНУ імені Тараса Шевченка.

29 жовтня в приміщенні Інституту сходознавства відбулися загальні збори колективу Інституту. На зборах також був присутній академік-секретар відділення історії, філософії та права НАН України, академік О.С. Онищенко. Під час зборів обговорювалося питання про можливу ліквідацію Інституту сходознавства ім. А.Ю.Кримського або його приєднання до іншої наукової установи. За результатами зборів одноголосно прийнято резолюцію:

У зв’язку із загрозою ліквідації Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського або приєднання до інших установ, рішення про що планується ухвалити 30 жовтня 2013 р. на засіданні Президії НАН України, колектив Інституту заявляє про відсутність суто наукових підстав для прийняття подібного рішення.

Мармарай споруджено на глибині 55 метрів, це найглибший підводний тунель у світі. Загальна вартість проекту – 3,3 мільярда євро.

Турецький «Мармарай» – найглибший підводний тунель у світі, його побудували на глибині 55 метрів, загальна вартість проекту перевищила три мільярди євро.

Це буде перший залізничний тунель під протокою Босфор, який з’єднує Азію і Європу. Його відкриття приурочили до 90-річчя заснування Турецької Республіки.

Мармарай є частиною проекту “Мармарай” з модернізації залізничної системи Стамбула

Київ – Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського Національної академії наук України загрожує ліквідація. Працівники цих наукових установ переконані, що саме до таких наслідків призведе приєднання їхніх інститутів у вигляді відділів до Інституту історії. Ця ініціатива може бути ініціативою українських державних органів, які вже кілька років намагаються зекономити на фінансуванні науки. Як наслідок, в Україні археографія і сходознавство можуть зникнути як окремі напрями.

У Судакському історичному музеї відкрилася виставка артефактів, знайдених в бухті Чорного моря на південно-східному побережжі Криму, – корабельні “Аварії в Новосвітській бухті”.

Про це повідомила прес-служба Республіканського комітету АРК з охорони культурної спадщини, передають “Новости Крыма”.

4 листопада 2011 року о 15.00 у рамках Десятого (ювілейного) сезону Днів грецької культури у Харкові у Центральній науковій бібліотеці (хол 8 пов.) відбудеться відкриття виставки «Раннехристианские и Византийские памятники Салоник, признанные ЮНЕСКО памятниками Всемирного культурного наследия».

Виставку підготовлено і представлено Філією Грецького Фонду культури м. Одеси у рамках загальної програми Фонду ««Представления памятников Всемирного культурного наследия ЮНЕСКО, находящихся в Греции».

В начале осени 2011 года в издательстве «Сибирская благозвонница» вышла книга известного сербского византиниста русского происхождения Георгия Александровича Острогорского (1902-1976).

Виставка фотографій ранньохристиянських і візантійських пам’яток міста Салоніки (Греція), визнаних у ЮНЕСКО пам’ятками Всесвітньої культурної спадщини, відкриється 4 листопада в Харкові.

Унікальна колекція з приблизно 7 тисяч стародавніх грецьких, римських і візантійських монет, викрадена ще навесні цього року в місті Бенгазі, можливо, була переправлена ​​до Єгипту.

Про це повідомляє італійська газета “Коррьєре делла сера”.

У ході археологічних розкопок в Єрусалимі неподалік від стін Старого міста було виявлено ​​унікальну мініатюрну ікону, яка датується VI-VII століттям нашої ери (Візантійський період), повідомляє ТСН.

4 листопада о 15:00 у виставковому залі Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна відбудеться відкриття виставки «Візантійські Салоніки».

Викладачка філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету Клара Надія Кобелюх захистила докторську дисертацію в Папському університеті святого Ансельма на тему «Від потворності гріха до краси благодаті: обоження як досвід, даний у Святих Тайнах, у творі Миколи Кавасили “Життя у Христі”». Науковим керівником був о. професор Томас Потт, OSB.

Відкритий Православний Університет спільно з Національним заповідником «Софія Київська» запрошує на екскурсію «Про що говорять графіті на стінах Софії?», під час якої можна буде дослідити написи на стінах Софійського собору разом з істориком В’ячеславом Корнієнком.

Праця британського вченого-єзуїта, багатолітнього професора Папського східного інституту о. Джозефа Ґілла присвячена одній з ключових подій европейської історії XV ст. – вселенському соборові, що відбувався у Феррарі, Флоренції та Римі в 1438-1445 роках, й укладеній на ньому «Флорентійській унії» між Римом і Константинополем. У цій праці описано широкий історичний контекст собору – і західний, яким була боротьба папства з конциліяристським рухом та Базельським собором, і східний, який визначали гарячкові намагання візантійських імператорів заручитися військово-політичною допомогою Заходу для боротьби проти турків.

Monthly Archives: Листопад 2015

На сайте Харьковского историко-археологического общества размещен электронный вариант ежегодника Древности за 2014-2015 гг.

Середньовічне зображення смерті Андроніка Національна Бібліотека, Франція

Історична проблематика протягом останніх двох століть займає чільне місце у світовому літературному процесі, саме історичний роман в усіх своїх різновидах – історико-соціальному, історико-філософському, історико-біографічному, історико-документальному, історико-фольклорному – найповніше втілив постійне бажання літератури бути оберегом історичної пам’яті народів.

USA Today опублікувала топ-10 прихованих перлин Європи, що ідеально підходять для студентів та молоді. У числі таких міст перебувають Салоніки, знявши 10-е місце в рейтингу, складеному американською газетою.

25 листопада у Держдумі Російської Федерації підтримали ідею повернути християнам собор Святої Софії Константинопольської, яка давно вже, близько п’яти віків, є мусульманською мечеттю Айя-Софія. Зокрема, з таким закликом до Туреччини звернувся депутат від Комуністичної партії Російської Федерації, координатор міжфракційної депутатської групи щодо захисту християнських цінностей Сергій Гаврилов.

Monthly Archives: Листопад 2014

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського

ПРОГРАМА Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 700-річчю спорудження мечеті хана Узбека в Старому Криму.

21 листопада о 16 годині у приміщенні Наукової бібліотеки Антоновичів Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася презентація четвертої частини багатотомного академічного видання “Корпус графіті Софії Київської”.

Кузовков В. В. Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я у IV–VII ст. // Науковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського. – Вип. 3.37 (105). – Історичні науки. – С. 112–115.

Стаття присвячена аналізу свідоцтв візантійських авторів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я у IV–VIІ ст. Особлива увага приділяється відомостям історичних творів Прокопія Кесарійського та його продовжувачів.

Лукашенко А. Християнський дуалізм та його вплив на тенденції візантійської культури: історичний вимір // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія/ За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2014. – Вип. 1. – Ч. 1. – С. 173–177.

Стаття присвячена тематиці впливу християнського дуалізму на особливості формування візантійського культурного простору. Визначено основні культурно-естетичні категорії візантійської цивілізації, які сформувалися під впливом, як ідеології християнського дуалізму у візантійській інтерпретації так і ціннісних орієнтацій добра і зла у античному варіанті. Проаналізовано інтелектуальне підґрунтя візантійської культури, яке сформувалося на базі християнської ідеології та її інтерпретації Константинопольськими патріархами. Сформовано специфіку візантійської цивілізаційно-культурної парадигми.

У четвертій частині „Корпусу графіті Софії Київської” публікуються 949 написів та малюнків, виявлених під час дослідження північної сторони приділа свв. Іоакима та Анни. Переважна більшість епіграфічних пам’яток вводиться в науковий обіг вперше, адже С. Висоцький опублікував лише сорок два графіті, що знаходяться в цьому архітектурному об’ємі. Окрім того, до книги включені ще два малюнки, виконані на поверхні сирого личкувального розчину північно-східного стовпа потрійної аркади (приділ св. Георгія Великомученика).

25 листопада 2014 р. в УКУ відбудеться презентація книги доктора історичних наук, члена-кореспондента Національної академії наук України, професора Олексія Толочка «Київська Русь і Малоросія у ХІХ столітті». У презентації беруть участь Автор та редактор історичної літератури видавництва LAURUS Микола Климчук.

24 листопада 2014 р. в УКУ відбудеться Четверта меморіальна лекція Ігоря Шевченка «Кінець хозарського іга». Її виголосить доктор історичних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, професор Олексій Толочко, який керує сектором досліджень історії Київської Русі в Інституті історії України НАН України.

11 листопада 2014 р. відбувся черговий історико-філологічний семінар катедри КлаВіС. Цього разу у фокусі уваги була неперервна філологія та однойменна монографія, нещодавно видана авторським колективом науковців із Києва, Львова та Сімферополя і презентована зацікавленій публіці цього вечора. У виданні підсумовано дослідницьку та перекладацьку діяльність українських класичних філологів, дослідників візантійської літератури та неоелліністів за останні понад пів століття. Форму семінару було запозичено з давньогрецької трагедії з її просодіоном, стасимами та епейсодіонами, строфами й антистрофами.

У відділку археології Музею Ізраїлю проходить виставка «Скарб із підніжжя Храмової гори». В експозиції представлені виявлені археологами монети та ювелірні вироби із золота та срібла, повідомляє музейний сайт.

Monthly Archives: Листопад 2013

Мустафа Кемаль Ататюрк свого часу розпорядився перетворити Студійський монастир в Константинополі (Стамбулі) на музей, однак нинішня влада Туреччини скасували його рішення. Тепер тут буде мечеть, повідомляє Православний Оглядач з посиланням на RT.

Научная конференция-презентация Проблемы исследования и охраны культурно-исторического наследия Украины. Итоги полевых исследований в 2013 году

3 декабря 2013 г. в Харьковском национальном университете имени В. Н. Каразина (аудитория 2–49, начало работы — 13:30) состоится научная конференция-презентация «Проблемы исследования и охраны культурно-исторического наследия Украины. Итоги полевых исследований в 2013 году». Целью форума является консолидация и координация усилий научной общественности, направленных на содействие охране культурно-исторического наследия, продолжение научных исследований памятников археологии и популяризацию знаний по археологии, истории, краеведению.

В 15:30 в Музее истории университета состоится открытие выставки находок, полученных в результате работ археологических экспедиций во время полевого сезона 2013 г. Выставка продлится до 17.12.2013 г.

В работе конференции-презентации примут участие ученые, представляющие все научно-исследовательские центры г. Харькова, занимающиеся вопросами исследования и охраны археологических памятников. Тематика докладов охватывает проблемы, связанные с исследованием археологических памятников от палеолита до позднего средневековья.

Останній тиждень жовтня сколихнув наукову громадскість та мас-медійний простір звісткою, що Національна академія наук України збирається в рамках проведення реформ ліквідувати два інститути гуманітарного напрямку, зокрема Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ, з’єднавши його з установою, яка ніби-то має схожий профіль діяльності, мотивуючи це бажанням зекономити кошти для розвитку гібридної структури, що виникне у результаті такого мічурінського схрещення. Не заперечуючи необхідності реформування Національної академії наук України, та не обговорюючи розміри наукового потенціалу Інституту всесвітньої історії, ми поговоримо про доцільність обрання того способу «реформування», який обрано в цій ситуації, про такий науковий напрямок, як сходознавство, та про те, чи варто приносити на вівтар оптимізації жертву цілого наукового напрямку, який поєднує гуманітаристику та суспільні науки.

В літургічному житті Православної Церкви богослужбовому співу належить одне з найважливіших місць. В ієрархії церковної писемності гімнографія знаходиться одразу за Священним Писанням і є невід`ємною частиною Священного Передання.

Інтерес до вивчення архаїчного пласту сакральної монодії з`явився у ХІХ столітті, як на Сході, так і на Заході. На ниві дослідження давнього літургічного співу трудились церковні ієрархи, культурні та громадські діячі, богослови та музикознавці.

Визначною постаттю в музичній медієвістиці другої половини ХХ століття був американський музикознавець, православний серб Мілош Мілорадович Велімірович (1922 – 2008). Науковець п`ять разів приїздив на Україну, де читав лекції та виголошував доповіді на Міжнародних конференціях і симпозіумах, зокрема в Києві та Одесі.

Профессор В. И. Кадеев (1927–2012) – известный археолог, неутомимый исследователь античных древностей Северного Причерноморья, авторитетный специалист по истории Древней Греции и Рима, отдавший более полувека своей жизни служению Харьковскому университету. Его мемуары, которые впервые публикуются в этой книге, дают читателю возможность вместе с автором перенестись в передвоенный Харьков, представить жизнь города в годы фашистской оккупации и послевоенной разрухи, пройти путь студента-истфаковца 50-х годов и погрузиться в преподавательскую жизнь Харьковского университета последующих десятилетий. Наряду с этим, в сборнике представлены воспоминания о В. И. Кадееве, а также полная библиография его трудов.

Для широкого круга читателей, интересующихся историей науки и университетской жизни в Украине.

Том містить статті і розвідки з історії, археології, культури середньовічної Хозарії, Криму, Кавказу, Давньої Русі у контексті соціально-економічних і історико-культурних процесів та взаємодії цивілізацій.

Одинадцятий том присвячено 75-річному ювілею першого головного редактора «Хозарського альманаху», заслуженого діяча науки та техніки України, доктора історичних наук, професора Володимира Кузьмича Міхєєва.

У 2011 році кафедра класичних, візантійських і середньовічних студій УКУ з метою поглиблення інтересу до вірменської історії і культури та промоції вірменознавства започаткувала традицію проведення щорічних лекцій з вірменських студій. 18 листопада 2013 р. відбулася вже третя така лекція.

Три етапи розселення вірмен на північ від Чорного моря

Цьогорічним доповідачем на лекції виступив медієвіст з Донбасу, знаний дослідник історії вірменської діаспори в Центрально-Східній Європі Олександр Осипян. Він прочитав доповідь «Виникнення вірменських громад в Криму, Галицько-Волинському, Подільському та Молдавському князівствах в другій половині XIII-XIV ст».

13-15 листопада до Любліна з’їхалися науковці для участі у ІІ Міжнародній візантиністичній конференції з циклу «Вибрані аспекти візантійської культури». Цьогорічною темою було обрано «Епохальні переломи і відродження в історії Візантії».

Monthly Archives: Листопад 2012

3 грудня 2012 р. (понеділок) о 13.30 у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеты (вул. Петровського, 25, ауд. 411) в межах декади українознавства кафедри українознавства відбудеться Публічна лекція-презентація «Херсонес Таврійський – видатна пам’ятка античної та візантійської археології. До 185-ліття від початку розкопок».

Група археологів з Міланського університету (Італія) виявила при розкопках в районі Ель-Бухейра на півночі Єгипту в західній частині дельти Ніла дві візантійські золоті монети, що добре збереглися.

Об этом доктор исторических наук Сергей Аркадьевич Иванов беседовал с ведущим Яковым Кротовым на Радио Свобода в субботу 24 ноября в 17 часов.

С 30 ноября по 1 декабря 2012 г. в Чернигове пройдет международная научная конференция, приуроченная к 290-летию старца Паисия Величковского

Организаторы празднования 1025-летия Крещения Руси, которое пройдет на Украине, в России и Белоруссии в 2013 году, объявили о сборе общественных инициатив и пожеланий по организации торжеств, сообщает Синодальный информационный отдел.

Monthly Archives: Листопад 2011

«Мова Візантійської ікони» – виставку майстра іконопису Володимира Шерстія під такою назвою відкрили в Українському домі «Перемога». До експозиції увійшло 34 ікони, серед яких – образи Діви Марії, Ісуса Христа, Архистратига Михаїла, святого Андрія, ангелів-охоронців.

Блог “Василевс. Українська візантиністика” продовжують вітати з перемогою у народному голосуванні на Конкурсі українських блогів BUBA (Best Ukrainian Blogs Awards) 2011.

Цього разу у стрічці новин історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

30 листопада 2011 р. (середа) в рамках роботи Методологічного семінару історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна відбудеться доповідь кандидата історичних наук, доцента кафедри історії стародавнього світу і середніх віків та кафедри українознавства

Андрія Домановського

Візантійські ОбрАзИ { скетч-доповідь у трьох наголосах, з епіграфом, передмовою, висновками і мораллю }

Культурний проект запрошує прослухати десяту лекцію курсу “Історія світового класичного мистецтва” на тему “Візантія. Протиріччя розкоші й аскези“, що відбудеться у понеділок, 28 листопада, о 19:00. Лектор – Ольга Лагутенко.

Monthly Archives: Грудень 2017

Наприкінці року юрми чиновників з імператорських логофісій та секретів підготували щорічний статистичний звіт про роботу сайту «Василевс. Українська візантиністика».

27 грудня 537 року у Константинополі, столиці Візантійської імперії, освячено храм святої Софії, який протягом тисячоліття був головним храмом православного світу. Висота Софійського собору — 55 метрів, діаметр бані — 31 метр. 1985 року храм занесений до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та називається “восьмим чудом світу”.

Царенок А. В. Категорія мімезису в аскетико-естетичному дискурсі Візантії // Вісник Черкаського університету. – 2017. – № 1. – С. 19–25.

Автор статті вдається до розгляду вчення про наслідування, що стверджується в межах релігійно-мистецтвознавчого та естетико-етичного вимірів візантійської естетики аскетизму. Розвиваючи міметичну (імітаційну, відтворницьку) концепцію художньої творчості, мислителі-подвижники послуговуються такою класичною категорією естетичного дискурсу як мімезис у проповіді наслідування Бога та святих. Прикметно, що аскетичний заклик до уподібнення Творцю та Його гідним служителям позначений порівнянням цього наслідування з мімезисом у сфері мистецьких звершень. Ця обставина є одним із численних свідчень про яскраво виражений естетичний характер православної аскетичної теології.

Цьогоріч не всі демотиватори з історії Візантії було розміщено на сайті вчасно, тож зараз ми маємо змогу потішити відвідувачів «Василевса» другою частиною робіт.

Руїни дневнего візантійського монастиря і церкви, яким 1,5 тисячі років знайдені ізраїльськими археологами під Єрусалимом в районі населеного пункту Бейт-Шемеш.

Царенок А. В. Прекрасне в чуттєвій реальності як предмет візантійської естетики // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. – 2017. – Випуск 1 (16). – С. 155–164.

Наголошуючи на необхідності подальшого всебічного вивчення візантійськоїестетики аскетизму як, зокрема, чинника розвитку естетичної традиції Русі-України, автор статті пропонує звернути увагу на, в першу чергу, онтологічний вимір аскетико-естетичної доктрини, пов’язаний із осмисленням буття краси в дійсності. Осмислюючи феномен чуттєво прекрасного, православний аскетизм Візантії, безумовно, не абсолютизує його, але й уникає радикальної негації до прекрасного в матеріальному світі, проповідуючи помірковане ставлення до творіння, спотворене через людське гріхопадіння. Водночас, сповідуючи ідеї христології та есхатології, аскетична естетика проповідує оптимістичне вчення про майбутнє ствердження належної краси в чуттєвій реальності.

Гришко Юлія. Генеза євнухства у візантійському суспільстві: медичний аспект і правове становище // Записки Львівського медієвістичного клубу / загал. ред. Ю. Овсінського. – Львів, 2017. – Вип. 2. – С. 131–139.

У статті досліджено становлення та розвиток інституту євнухів, соціально-правове становище кастратів у візантійському суспільстві протягом ІV–VІ ст. Проаналізовано причини важливості інституту євнухів для управління державним апаратом Візантійської імперії. Розглянуто процес кастрації з медичної точки зору та встановлено у відсотковому відношенні число людей, які виживали після операції. Охарактеризовано ставлення візантійської знаті та простолюдинів до євнухів.

Великий храм Джварі (м. Мцхета, Грузія). У техніці високого рельєфу представлено зображення ширяючого Архангела Гавриїла у правій частині фасаду вівтаря над правителем Віпатосом Адарнерсе і його сином [11]

Куліш Оксана. Образи небесних сил у монументальному мистецтві Візантії / Оксана Куліш // GLORIA BIBLIOSPHERAE (Нишката на Ариадна) : Изследвания в чест на акад. проф. Александра Куманова : Юбилеен сборник по случай 65 години от основаването на УниБИТ / Науч. ред. Стоян Денчев. – София: За буквите – О писменехь, 2016. – С. 557–563.

Візантійська художня мова образотворчого мистецтва, стосовно його культового напрямку, є своєрідною за принципом поєднання християнських ідей та естетичних уявлень еллінізму. Політеїзм римської міфології, збагачений давньогрецькою релігійно-міфологічною системою і значно ускладнений східними культами, зрештою розпався. На його ґрунті візантійська культура трансформувала надбання ідеологічного типу у новому річищі монотеїзму. Відтак у репрезентації християнського зразка постали інтенції візантійського суспільства до аксіологічного сприйняття трансформованих образів безплотних сил, пов’язаних з єдиним божеством.

Четвертий випуск збірки «Libra» вміщує результати наукових розшуків, проведених в межах наукової теми кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова «Дослідження інтелектуальної історії Європи (від античності до раннього модерного часу)» (No держреєстрації – 113U002694). В ньому представлено статті, присвячені різноманітним аспектам інтелектуальної історії Європи, починаючи від доби античності та завершуючи ХVII ст.

Monthly Archives: Грудень 2016

Наприкінці року юрми чиновників з імператорських логофісій та секретів підготували щорічний статистичний звіт про роботу сайту «Василевс. Українська візантиністика».

Стосунки між Православними Церквами в Україні в 2016 році не можна було назвати простими. І масштаб конфлікту вже такий, що він став предметом пильного інтересу істориків і богословів за межами України. Історія приєднання Київської митрополії до Російської Церкви у 1686 році оповита безліччю міфів і маніпуляцій. Про те, які канонічні наслідки цього акту, у зв’язку з якими подіями і на яких умовах це відбувалося, чи були схожі прецеденти, і чим може в перспективі завершитися український міжцерковний конфлікт, РІСУ поговорила з Костянтином ВЄТОШНІКОВИМ. Він доктор богослов’я Університету Арістотеля в Салоніках (Греція), доктор історії (Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж), науковий співробітник візантійської бібліотеки (Collège de France, Париж). У серпні 2016 року К. Вєтошніков був учасником Конгресу візантиністів у Бєлграді, де виступив з доповіддю «Передача» Київської митрополії Московському патріархатові в 1686 році: канонічний аналіз».

— Костянтине, як так сталося, що Ви зацікавилися питанням передачі Київської митрополії Московському патріархатові?

11-12 травня 2017 року Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна та Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди в рамках реалізації модуля Моне «Історія об’єднаної Європи: ідеї, проекти та інтеграція» за фінансової підтримки Європейського Cоюзу проводять XVII Кирило-Мефодіївські читання на тему

«ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: НАЦІОНАЛЬНІ МОДЕЛІ ТА ЗАХІДНІ ВПЛИВИ».

До 1 января 2017 года принимаются материалы в тематическй номер журнала Vox medii aevi. Этот номер будет посвящен теме «Византийский культурный ареал: власть, социум, религия».

Візантійська спадщина є невід’ємною частиною сучасної європейської ідентичності. Її «сліди» часто незримо присутні в найрізноманітніших сферах нашого життя — від побуту й до політики, моди, високого мистецтва. Водночас, мабуть, жоден інший період європейської історії не постає в нашій свідомості у настільки суперечливому й примарному образі, як Візантія.

22 декабря 2016 г. (четверг) в 17.00 в конференц-зале Свято-Пантелеимоновского Храма г. Харькова (ул. Клочковская, 94) состоялась Сороковая публичная лекция Эллино-византийского лектория при Свято-Пантелеимоновском храме «КРЕСТОНОСЦЫ И ВИЗАНТИЯ: ЖЕЛЕЗОМ ПО МРАМОРУ. История противостояния и её отражение в творчестве В. К. Надлера».

Monthly Archives: Грудень 2015

Наприкінці року юрми чиновників з імператорських логофісій та секретів підготували щорічний статистичний звіт про роботу сайту «Василевс. Українська візантиністика».

Повідомляємо Вам, що Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії релігії, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України 24 -26 травня 2016 р. у Львові проводять ХХVІ Міжнародну наукову конференцію «Історія релігій в Україні».

25 грудня 2015 р. о 12.00 в залі засідань Інституту історії України НАН України (м.Київ, вул. М.Грушевського, 4, 6 поверх) відбудеться захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук ВІЛКУЛ ТЕТЯНИ ЛЕОНІДІВНИ на тему: “Хронографічна складова домонгольського київського літописання та походження давньоруських хронографів”.

21 грудня 2015 р., у понеділок, в Українському католицькому університеті відбудеться П’ята меморіальна лекція Ігоря Шевченка «Грецькі написи Києва епохи Петра Могили: церква Спаса на Берестові». Її виголосить дослідниця Наукового центру вивчення Сходу, Середземномор’я і Візантії в Парижі Віра Ченцова.

25 грудня 2015 року о 12 годині у Меморіальному музеї академіка В. Г. Заболотного (м. Переяслав-Хмельницький) відбудеться відкриття виставки традиційної візантійської ікони «Погляд у вічність». На виставці будуть представлені роботи художника-іконописця, послідовника візантійського стилю іконопису Олександра Задорожнього.

Мелещук А. А. Співвідношення панславізму і візантизму в історіософії пізніших слов’янофілів // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2015. – Вип. 102. – С. 299–302.

Досліджено відмінності між панславізмом в історіософії Миколи Данилевського і візантизмом історіософії Костянтина Леонтьева. Обидва мислителі є представниками пізнішого слов’янофільства. Творчість Миколи Данилевського докладно вивчена і його панславістична історіософська концепція стала визначальною для характеристики пізнішого слов’янофільства. Але, К. Леонтьєв, творчість якого майже не досліджена, створив оригінальну концепцію візантизму, що була протиставлена ним панславізму Данилевського. Проте дослідники часто припускаються великої помилки, відносячи історіософію Леонтьєва до панславізму. Тож, метою статті став аналіз сутності двох концепцій, виявлення їх істотних складових і порівняння між собою задля встановлення їх справжнього співвідношення. Без докладного аналізу співвідношення панславізму і візантизму не можливо дати об’єктивну оцінку пізнішому слов’янофільству. В ході дослідження були застосовані компаративний і діалектичний методи, що дозволило вивчити співвідношення і взаємодію понять панславізму і візантизму.

“Північна Балтія та Причорномор’я. Реконструкція торгівельних зв’язків” – міжнародний проект, що передбачає комплексну реконструкцію торгівельних зв’язків між Скандинавією, слов’янськими народами та Візантією.

Monthly Archives: Грудень 2014

Так само, як минулого 2013, позаминулого 2012 і навіть позапозаминулого 2011 року юрми чиновників з імператорських канцелярій і відомств підготували щорічний статистичний звіт про роботу блогу “Василевс. Українська візантиністика”.

Виставка “Два метри вглиб історії” відкрилася у трапезній Софії Київської. Експозиція присвячена результатам розкопок на території заповідника, які проводилися протягом 2013-2014 рр.

На виставці можна побачити фрагменти керамічного посуду ХІІ-ХІІІ століть, прикраси ХІ-XIV століть, вістря стріл, навісні замки, зразки будматеріалів ХІІ століття, фрескові розписи.

Відділення післядипломної освіти Переяслав-Хмельницького педагогічного університету імені Григорія Сковороди (Київщина) – не лише центр освіти і науки, а й зібрання численних талановитих особистостей. Тут здобувають другу вищу освіту спортсмени, поети, науковці, інші непересічні особистості.

У національному заповіднику “Софія Київська” відкрилася виставка “Два метри в глибину історії”, на якій можна побачити близько 400 археологічних знахідок, знайдених на території заповідника в 2013-2014 роках.

24 грудня 2014 року о 16:00 на першому поверсі у виставковій залі пам’ятки архітектури XVIII ст. Софійська Трапезна (Тепла Софія) Національного заповідника «Софія Київська» відкривається виставка «Два метри вглиб історії». Експозиція присвячена новітнім матеріалам розкопок на території Софійського заповідника, які протягом 2013-2014 років проводяться археологами заповідника спільно з науковцями Інституту археології НАН України.

Монографія є першою в українській історіографії спробою узагальнюючої праці, присвяченої вивченню особливостей використання епіграфічних пам’яток Софійського собору Києва як джерела для вирішення різноманітних питань історії України середньовічного та ранньогомодерного часу. Аналізуються потенційні можливості цих історичних джерел, розкриваються напрями їх використання для дослідницьких завдань. До дослідження залучено велику кількість невідомих раніше графіті Софії Київської (понад 7 тисяч), що особисто вивчались автором протягом 2006–2012 рр.

Monthly Archives: Грудень 2013

Так само, як минулого і позаминулого року, юрми чиновників з імператорських канцелярій і відомств підготували щорічний статистичний звіт про роботу блогу “Василевс. Українська візантиністика”.

Сборник «Византийская мозаика» включает тексты Публичных лекций, прочитанных в 2012–2013 учебном году на собраниях Эллино-византийского лектория, прошедших на базе кафедры истории древнего мира и средних веков Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина и Свято-Пантелеимоновского храма г. Харькова (Харьковская епархия Украинской Православной Церкви Московского Патриархата).

Сборник будет интересен и полезен историкам, археологам, религиоведам, философам, искусствоведам, а также всем, интересующимся историей Византии и христианства.

Министерство образования и науки Украины Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича Факультет истории, политологии и международных отношений Кафедра этнологии, античной и средневековой истории

УВАЖАЕМЫЕ КОЛЛЕГИ!

Кафедра этнологии, античной и средневековой истории приглашает к участию в работе международной научной конференции «ІІ Черезовские чтения: Древний мир и эпоха Средневековья в измерении цивилизационных реалий», которая состоится 25-26 апреля 2014 г. на факультете истории, политологии и международных отношений Черновицкого национального университета имени Юрия Федьковича (г. Черновцы, Украина).

Чи можна порівнювати український Майдан із міськими заворушеннями у Візантії V–VII ст.?

Однажды вдруг может исчезнуть все вокруг тебя: любимые люди, ценности, на которых вырос, великие города, мировые империи. Исчезнуть, чтоб стать совсем другим…

Театр и музыка рассказывают про 29 мая 1453 года.

Про падение главного города тогдашнего мира. Про то, почему Запад не оказал помощь, про 150 причин не защищать родину, 150 причин не объединиться в минуту опасности, 150 причин работать на врага. Про тысячи очень верных и продуманных мотивов искать и найти компромисс с врагом и с совестью, чтобы выжить. И поиск одной-единственной причины выйти на смерть защищать то, что другие уже продали, предали или бездарно проиграли. Все, кто мог держать меч, погибнет в это день. И когда мужчины все погибнут, женщинам остается рассказывать.

Филипчук О. М. Полонені араби у Візантії наприкінці ІХ – середині Х ст.: війна, хрещення і церемоніал // Проблеми джерелознавства, історіографії та історії Сходу: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяченої 90-річчю з дня народження проф. Вольфа Менделевича Бейліса (1923-2001 рр.) (15-16 травня 2013 р., м. Луганськ) / Під ред. М. С. Бурьяна. – Луганськ, 2013. – С. 229-233.

Козачок О. До питання про християнізацію сенаторської аристократії Візантії у IV ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Вип. 16. – Харків, 2013. – С. 45–53.

У статті зроблено спробу розглянути особливості процесу прийняття християнства сенаторською аристократією Візантії. Увагу зосереджено на одній з найбільш дискусійних у сучасній історіографії проблем – різниці у темпах поширення християнства серед сенаторів Східної та Західної Римської імперії.

Омельчук В. В. Церковно-канонічне право Візантійської імперії у науковій літературі // Наукові праці МАУП. – 2013. – Вип. 2 (37). – С. 96–102.

Систематизовано та узагальнено основні напрями вивчення проблем церковно-канонічного права Візантійської імперії як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. Наголошується, що питання церковно-канонічного права Візантійської імперії мають розглядатися у контексті загальної управлінсько-регулятивної діяльності держави і процесу становлення системи церковно-канонічного права у тогочасній Європі в цілому.

ІНСТИТУТ СЛАВІСТИКИ Львівського національного університету імені Івана Франка та кафедра славістики Ґданського університету (Польща)

15–17 травня 2014 р. проводять

XХІІI-ий МІЖНАРОДНИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ КОЛОКВІУМ

присвячений пам’яті слов’янських першопросвітників святих Кирила і Мефодія Читати далі →

Monthly Archives: Грудень 2012

Так само, як і минулого року, мавпочки юрми чиновників з WordPress.com з імператорських канцелярій і відомств підготували статистичний звіт про роботу блогу “Василевс. Українська візантиністика” впродовж 2012 року.

В первой части книжки предложен очерк биографии и научно-служебной деятельности профессора Университета св. Владимира по кафедре классической филологии, доктора греческой словесности, действительного статского советника Адольфа Израилевича Сонни (1861-1922). Освещены ученые контакты персонажа с его коллегами и студентами, современниками и потомками (А. Ю. Кулаковский, Т. Д. Флоринский, В. П. Клингер, В. Ф. Асмус, Я. Э. Голосовкер, П. П. Блонский и др.). Вторая часть содержит несколько труднодоступных ныне публикаций Сонни и «вокруг»: рецензию Фр. Кауэра на диссертацию о массилийцах, лекцию Сонни о Дионе Хрисостоме, рецензии на разные сочинения и программный фольклористический труд 1906 года «Горе и Доля в народной сказке».

Книжка приурочена к 150-летию со дня рождения ученого.

Збірник містить матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 1150-річчю походу князя Оскольда на Константинополь та початку християнізації Русі. На підставі маловідомих та нововиявлених матеріалів, значна частина яких вперше запроваджується до наукового обігу, у збірнику висвітлено історію княжіння Оскольда, його походу на Царгород. Перших християнських впливів на Русі, а також розглянуто історію наукової полеміки щодо Оскольдового походу та початків існування Київської Русі як окремої незалежної і самодостатньої держави.

У посібнику вміщено робочу програму з «Візантології», тематику семінарських занять, методичні поради для підготовки до них, індивідуальні навчально-дослідні завдання, питання для самоконтролю і самоперевірки, методичні рекомендації щодо самостійної роботи, критерії оцінювання навчальних досягнень студентів, тестові завдання, уривки з основних джерел, додатки.

Средневековая экспозиция располагается в бывших монастырских помещениях (монастырь закрыт еще в 1925 году) на площади у Монетного двора, в бывшей домовой церкви и покоях настоятеля. Его экспонаты – это вооружение и ювелирные украшения, символы власти и предметы культа, мраморные статуи и стеклянная посуда, и многие другие вещи, дающие наглядное представление о жизни горожан в средневековье.

14 – 15 грудня 2012 року в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова проходила міжнародна науково-практична конференція «Заснування Київської Митрополії та християнізаційні впливи на Русі-Україні за часів Великого князя київського Оскольда: 1150 років», присвячена 1150-річчю заснування Київської Митрополії (у 862 р.).

Monthly Archives: Грудень 2011

Віддавна це свято пов’язане зі світлою Надією і Вірою в майбутнє.

Тож щиро бажаємо Вам у Новому 2011 році зберігати ці надію і віру кожного дня.

Той, хто пам’ятає легенду про Пандору, знає,

що тільки Надія залишилась на дні скриньки і не вилетіла у світ.

Але це зовсім не означає, що світ залишився безнадійним, просто Надія завжди з нами.

І, оскільки це свято найкраще запам’яталося з дитинства,

Нещодавно у Львові відбулася презентація першого українського підручника з візантиністики, над яким спільно працювали львівські та харківські історики. Проте це не єдиний вектор співпраці українських візантиністів. Окрім роботи над підручником та науковими виданнями, візантиністи ведуть блог «Василевс. Українська візантиністика» та… допомагають студентам.

На черговому Конкурсі українських блогів BUBA (Best Ukrainian Blog Avards) 2011 (http://watcher.com.ua/buba) у категорії «Тематичні або професійні блоги» у народному голосуванні переміг блог «Василевс. Українська візантиністика» (https://byzantina.wordpress.com), створений нашим викладачем історії української культури, доцентом кафедри українознавства Домановським Андрієм Миколаєвичем. Відрив цього інформаційного ресурсу від найближчого суперника становив понад 200 голосів.

Цілісний погляд на головні історичні процеси, що формували візантійську богослужбову традицію, пропонує книга Роберта Тафта «Візантійський обряд: коротка історія», яку нещодавно презентувало видавництво Українського католицького університету.

І візантійський вплив на цей терен… Якщо ми тут подивимося між себе – половина імен мають скандинавське походження, половина грецьке. І Україна – це результат зударень двох тектонічних плит. З одного боку візантійського сходу, при чому в гіршому його варіанті, оскільки на час утворення Київської Русі Візантія вже тратила на силі. І Скандинавія тратила на силі так само. Результатом зударень цих тектонічних плит постало те, що постало. Гірський хребет або провалля – тут не має значення у даному випадку геометрія. Але цей вектор утворився, ще раз повторюсь, як північно-південний коридор. Повернення до нього може мати максимально ефективний не тільки економіко-політичний, але й енергетично-містичний сенс.

…

Український варіант візантійщини – це як літак дикунів із соломи

Нещодавно на конкурсі українських блогів «BUBA 2011» блог «Василевс. Українська візантиністка» (https://byzantina.wordpress.com) виявився блогом, яким українські Інтернет-користувачі цікавляться найбільше. За результатами народного голосування (http://watcher.com.ua/buba/results) у категорії «Тематичний або професійний блог» саме цей ресурс посів перше місце, а відрив від найближчого конкурента становив майже 250 голосів.

12 січня 2012 р. о 14:00 в Українському Католицькому Університеті відбудеться науковий семінар Інституту літургійних наук.

З доповіддю «Сучасні методи вивчення візантійської музики в Арістотельському університеті в Салоніках» виступить дисертант кафедри музичної медієвістики та україністики Львівської консерваторії Івана Міщенко.

Ужгород, 27 грудня. З благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, та з ініціативи ректора Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина професора, архімандрита Віктора (Бедь) було реалізовано проект факсимільного друку Пересопницького Євангелія. Саме Євангеліє, яке створювалося протягом 1556 – 1561 років на Волині, є великим духовним і національним скарбом українського народу.

Monthly Archives: Грудень 2010

23 березня 2007 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58 відбувся захист дисертації Домановського Андрія Миколайовича «Державний контроль та регулювання торгівлі у Візантії IV-IX ст.», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

18 грудня 2003 р. о 16 30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія IV–65) відбувся захист дисертації Бардоли Костянтина Юрійовича «Система оподаткування Візантії IV–IX ст.», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

13 червня 2005 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349 відбувся захист дисертаційного дослідження Фарбея Олександра Михайловича «Поява та поширення християнства в Криму (ІІІ-IX ст.)», представленого на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

20 вересня 2000 р. о 14 годинi на засiданнi спецiалiзованої вченої ради Д 26.174.01 по захисту докторських (кандидатських) дисертацiй при Iнститутi сходознавства iм. А.Кримського НАН України за адресою: 252001, м. Київ, вул. Грушевського, 4 відбувся захист дисертації Завадської Ірини Анатоліївни «Християнство в ранньовiзантiйському Херсонесi (за культовими пам’ятками)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

28 листопада 2003 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2 відбувся захист дисертації Харитонової Тетяни Євгенівни «Систематизація права у Візантійській імперії у першій половині VІ ст. н.е. (Систематизація Юстиніана)», предсталеної на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

14 лютого 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд. 330 відбувся захист дисертації Черепанина Василя Мироновича «Трансформація візантійського іконографічного канону в мистецтві некласичної естетики», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

14 травня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої рада Д 41.086.03 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2, кімн. 312 відбувся захист дисертації Достдар Руслани Миколаївни «Рецепція принципів візантійської Еклоги сучасним сімейним та спадковим законодавством України», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

Ви також маєте змогу завантажити автореферат дисертації.

У 2005 році в Музеї Ханенків відкрився новий зал. Чотири візантійські ікони VI–VII століть, уперше представлені тут після довгої, майже десятирічної перерви, є не тільки безцінними раритетами колекції музею, але й всесвітньо відомими пам’ятками культури — найдавнішими з християнських ікон, що збереглися до нашого часу. Оскільки ці ікони — чи не найкоштовніші з художніх скарбів України — мають також неоціненне сакральне значення, при побудові нової експозиції велику увагу було приділено оформленню зали. Сьогодні вона виглядає як невеличка каплиця, де шанувальники мистецтва можуть віддати данину візантійським майстрам. Особливу атмосферу створює символічне кольорове вирішення. Синій «космічний» колір, який асоціювався з кольором небес, мав у візантійській культурі стійке емблематичне значення — вічної Божої істини. Саме темно-блакитним є тло на прадавніх іконах.

Аввакумов Юрій. Витоки унійного богослов’я: Проблема церковної єдності в обрядових дискусіях між Римом і Константинополем в ХІ-ХІІІ століттях / авторизовиний переклад з німецької Олега Конкевича, за редакцією Уляни Головач. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2011. – XVI, 448 с. + 12 с. кольор. іл.

Книжка присвячена історії літургійно-обрядових суперечок між Римом і Коннстантинополем в ХІ-ХІІІ століттях. На основі детального дослідження численних латинських та візантійських джерел автор розкриває взаємозалежність між обрядом і християнською єдністю, між літургійним богослов’ям та еклезіологією. Обряд спровокував глибокі еклезіологічні роздуми в середньовічному богослов’ї. Церковні діячі, богослови та каноністи, що дискутували про літургійні питання, спромоглися знайти формулу, яка лягля в основу церковних уній – середньовічних та ранньомодерних спроб зцілити конфлікт між Сходом і Заходом. Форма una fide – diverso ritu (“в єдиній вірі – розмаїття обрядів”), що з’явилась у ХІІ столітті, стала наріжним каменем у богословському фундаменті, на якому виник і донині існує феномен унійних Церков. Унійне богослов’я було однією з найраніших спроб християнської думки запропонувати модель церковної єдності, в якій еклезіальна реальність перетворюється з уніформної та монолітної структури в багатокультурну спільноту помісних Церков sui juris. Матеріали дослідження свідчать, що особливо вагомий внесок у формування унійного богослов’я зробили богослови-схоласти: унійна ідея – це, по суті, плід схоластичного рацоналізму з його прагненням до гармонізації суперечностей та відкритістю до плюралізму способів мислення обрядів і культур.

Спроба автора книжки сягнути витоків унійного богослов’я прокладає сучасному читачеві дорогу до розуміння світового значення східної католицької – а отже, і української греко-католицької – богословської спадщини. Належним чином збагнути здобутки й недоліки, успіхи й невдачі Берестейської унії та українського унійного християнства можна лише за умови, що цю подію буде поставлено в ширший контекст історії європейської культури. У такій історичній перспективі співрозмовниками та союзниками українських греко-католиків стають визначні постаті церковної історії різних століть і країн, від західноєвропейців Петра Абеляра і Томи Аквінського до візантійців Теоріана Філософа та константинопольського патріарха Йоана Векка.

ЗМІСТ

Передмова до українського видання…………………………………ІХ

Вступ………………………………………………………….1

Частина перша ВИКЛИК СХІДНИХ ЦЕРКОВ СУПЕРЕЧКИ І ПОЛЕМІКА ПРО ОБРЯДОВІ ПИТАННЯ

А. Суперечки про опрісноки………………………………………..15

І. Біблійні та патристичні підвалини……………………………….15

1. Який хліб уживав Ісус Христос на Тайній вечері? ………………….17

2. Прісний хліб та юдеїзуючі в первісній Церкві……………………..21 а) Про термінологію: “опрісноки” юдеїв і “хліб” християн……………..21 б) Юдеїзуючі та заборона опрісноків………………………………..24 в) Типологія опрісноків і закваски…………………………………28 г) Від засудження юдеїзуючих до заперечення євхаристійного прісного хліба……..30

3. Усталення євхаристійних звичаїв…………………………………32

ІІ. Вибух суперечки навколо опрісноків……………………………..37

1. Поточне тло конфлікту………………………………………….38

2. Вибух полеміки………………………………………………..47

3. Причини суперечки……………………………………………..55

4. Наслідки для Південної Італії та Вірменії………………………..70

5. Суперечка про опрісноки і так звана “схизма 1054 року” в церковній історіографії……….72

ІІІ. Візантійська полеміка……………………………………….74

1. Огляд візантійської та давньослов’янської літератури проти прісного хліба………….74 а) Вступ……………………………………………………………………………………………………………….74 б) Каталог творів про суперечку стосовно прісного хліба (ХІ-ХІІІ століття)……………78

2. Чотири напрями аргументації проти опрісноків…………………….91 А. Аргумент юдеїзації……………………………………………91 Б. Аргумент установлення…………………………………………95 В. Фізично-етимологічний аргумент…………………………………96 Г. Типологічно-символічний аргумент……………………………….97

3. Богословські висновки візантійців………………………………99

4. Толерантніші погляди: Петро Антіохійський, Теофилакт Охридський, Теоріан, Димитрій Хоматіан……………………………………………………….102

IV. Латинська полеміка…………………………………………..105

1. Огляд літератури……………………………………………..105

2. Полеміка проти аргументації юдеїзації…………………………..114

3. Полеміка проти аргументі встановлення…………………………..122 а) Христос як виконавець Закону…………………………………..122 б) Датування Тайної вечері……………………………………….130

4. Полеміка проти фізичного / етимологічного аргументу………………136

5. Полеміка проти типологічного / символічного аргументу…………….138 а) “Нечувані” типології візантійців……………………………….139 б) Біблійна типологія квашеного і прісного…………………………143 в) “Non significat, sed est”: євхаристійна реальна присутність……….147

Б. Питання про домішування води…………………………………..151

1. Розбіжності в практиці домішування води в греків, вірмен та латинян……151

2. Ансельм Гавельберзький і походження помилки стосовно домішування води……..162

3. Питання про домішування води в латинському богослов’ї ХІ-ХІІІ століть……….179 а) Тема домішування води без посилання на греків……………………179 б) Латинське обговорення “недодавання” води греками…………………183

В. Суперечка про формулу хрещення…………………………………191

1. Конфлікт 1231-1232 років навколо формули хрещення………………..192

2. Візантійські твори про формулу хрещення…………………………197

3. Латинське обговорення формули хрещення………………………….199 а) Проблема приналежності слів “Ego te baptizo” до субстанції формули хрещення………….199 в) Грецька формула хрещення в авторів високої схоластики……………..204

Частина друга ВІДПОВІДЬ ЛАТИНСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА НА РОЗДОРІЖЖІ МІЖ “РЕДУКЦІЄЮ” ТА “УНІЄЮ”

Г. Політичний вимір………………………………………………213

І. Період до 1204 року……………………………………………215

1. від конфлікту 1053-1054 рр. аж до 1099 року………………………215

2. Від виникнення схизми в Єрусалимському та Антіохійському патріархатах у 1099-1100 роках аж до 1204 року…………………………………………….226

ІІ. Період після 1204 року………………………………………..239

1. Від завоювання Константинополя хрестоносцями в 1204 році до 1261 року……………….239 а) Заснування латинського Константинопольського патріархату……………239 б) Папа Інокентій ІІІ……………………………………………..240 в) Диспути з греками………………………………………………251 г) Мендиканти і спроба порозуміння в Нікеї та Нимфеї в 1234 році……….255 д) Культурні зіткнення: “опрусночне мучеництво” на Кіпрі та інші конфлікти………………………………………………………..273

2. від поновлення грецького панування в Константинополі 1261 року до занепаду латинських держав на Сході близько 1300 року. “Ліонська унія” 1274 року…………..279

Вступ: проблемні точки богословської рефлексії про специфіку східної Церкви…………………………………………………………..293

І. Теоретичні підходи до розуміння своєрідності східної Церкви………….298

1.Еклезіологічна проблематика……………………………………….298

2. Сакраментологічна проблематика……………………………………304 а) Аналіз сакраментального знаку…………………………………….304 б) Еклезіологічні передумови сакраментологічного судження………………308 в) Котрий звичай “кращий”?………………………………………….312

ІІ. Практичні підходи до обрядової своєрідності візантійців…………….326

1. Три позиції: несприйняття, толерування, визнання……………………326

2. Між визнанням і несприйняттям: полярність думок і позицій у творах 1053-1054 років…………………………………………………………….328

3. “Звичаї різні, віра одна”: патристичні та канонічні корені одного з головних постулатів унійного богослов’я…………………………………………………332

4. “Potest, sed non debet”: позиція несприйняття……………………….338

5. “Quantum cum Domino possumus sustinendo”: позиція толерування…………345

6. “Diversa, non adversa”: позиція визнання……………………………349 а) “Магічна формула” ХІІ століття…………………………………….349 б) Розмаїття чернечого життя та обрядова своєрідність східної Церкви……..353 в) вершина схоластичної ідеї визнання: Тома Аквінський………………….361

Післямова. Флорентійська унія 1439 року та її наслідки………………….365

БІБЛІОГРАФІЯ

Список скорочень……………………………………………………377

Перелік джерел і літератури………………………………………….381

ПОКАЖЧИКИ

Покажчик посилань на Святе Письмо…………………………………….419

Покажчик середньовічних історичних осіб……………………………….421

Покажчик авторів дослідницької літератури……………………………..433

Юрій Аввакумов – професор історії богослов’я в католицькому Університеті Нотр-Дам у США, священник Української Греко-Католицької Церкви.

Народився в Росії, у м. Петербурзі. Отримав освіту в Петербурзькому державному університеті (спеціальність “класична філологія”, 1981), петербурзькій православній духовній семінарії та академії (“кандидат богослов’я”, 1990) і на католицькому факультеті Мюнхенського університету (“доктор боговлов’я”, 2001).

Автор численних книжок і статей у ділянках історії середньовічного богослов’я та історії греко-католицької Церкви в Україні та Росії. Упорядник і головний редактор збірника Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії (Львів, 2004).

Священичі свячення отримав із рук Владики Юліана Вороновського 1992 року в Преображенській церкві у Львові. У 1995-2007 роках – душпастир російськомовних католиків у архидієцезії Мюнхена і Фрайзінґа в Німеччині.

У 2007-2009 роках – декан гуманітарного факультету Українського католицького університету у Львові.

2008 року Блаженнійший Любомир Гузар призначив о. Юрія Аввакумова членом ради постійних експертів богословського відділу Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви.

Балух В. О. Візантиністика: Курс лекцій. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 606 с.

Посібник висвітлює процес зародження, розквіту та падіння візантійської цивілізації, починаючи з поширення християнства та перетворення його на панівну релігію і закінчуючи падінням Візантійської імперії в результаті завоювань османів. У книзі вміщено додатки, покажчики, ілюстрації та карти.

Для студентів витих навчальних закладів, викладачів шкіл, коледжів, гімназій, богословів, семінаристів і всіх тих, хто цікавиться історією світових цивілізацій.

Зміст

Передмова………………….3

Лекція 1. Вступ до візантиністики………………….5

Лекція 2. Передумови утворення та основні риси розвитку ранньовізантійської держави………………….12

Лекція 3. Становлення християнства та перетворення його в державну релігію………………….26

Лекція 4. Доба великого переселення народів і христологічних суперечок (середина IV – середина V ст.)…………………. 44

Лекція 5. Соціально-етнічні та релігійні проблеми Візантії другої половини V- початку VI ст. ………………….68

Лекція 6. Розбудова Візантії за Юстиніана………………….80

Лекція 7. Церковна політика Юстиніана. Народно-єретичні рухи в Імперії та V Вселенський собор………………….102

Лекція 8. Візантійська імперія другої половини VI – першої половини VII ст. Заснування династії Іраклідів………………….124

Лекція 9. Візантія та VI Вселенський собор………………….140

Лекція 10. Церковне мистецтво та богословська освіта Візантії IV-VII ст. ………………….162

Лекція 11. Передумови та початок іконоборчого руху у Візантії………………….175

Лекція 12. Константин V та Царгородський собор 754 р. ………………….193

Лекція 13. Останній період іконоборчого руху та відновлення культу ікон………………….204

Лекція 14. Візантійська культура кінця VII – першої половини IX ст. ………………….224

Лекція 15. Наслідки іконоборчого руху та передумови розквіту Візантійської імперії при Македонській династії (843-912 pp.)………………….235

Лекція 16. Візантія та слов’янські держави в ІХ-Х ст. ………………….258

Лекція 17. Боротьба імператорської влади проти сил феодалізму та розквіт культури у Візантії………………….274

Лекція 18. Епоха завоювань та апогей могутності Візантійської імперії (960-1025 pp.)………………….286

Лекція 20. Великий церковний розкол 1054 р. та його наслідки………………….327

Лекція 21. Врядування військової аристократії у Візантії (1081 – 1204 рр.)………………….342

Лекція 22. Богословська освіта, наука, література і мистецтво Візантії IX – XII ст. ………………….368

Лекція 23. Латинське панування та реставрація Візантійської імперії (1204-1282 pp.)………………….390

Лекція 24. Занепад та загибель Візантійської імперії (1282-1453 pp.)………………….409

Лекція 25. Пізньовізантійська культура………………….440

Висновки………………….459

Додаток 1. Хронологічна таблиця………………….465

Додаток 2. Візантійські імператори………………….475

Додаток 3. Родоводи візантійських династій………………….478

Додаток 4. Список правителів держав на території Візантії та сусідніх країн………………….482

Додаток 5. Патріархи Константинополя………………….487

Додаток 6. Термінологічний словник………………….491

Додаток 7. Географічні назви………………….501

Додаток 8. Видатні постаті візантійської історії………………….513

3 comments on “Балух В. О. Візантиністика: Курс лекцій. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 606 с.”

Видел во многих книжных магазинах Харькова. Цена около 100 грн., но оно того не стоит – не вполне грамотная компиляция Острогорского, Степовика, советского трехтомника и еще ряда изданий.

Бігун О. А. Byzantinum: pro et contra. (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка): монографія / Ольга Альбертівна Бігун. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014.

У монографії досліджується феномен “візантійства” у творах Т. Шевченка. Комплексне осмислення візантійської традиції, з одного боку, оприявнює засвоєні ззовні уявлення про візантійство як суспільно-політичну парадигму, з другого – розкриває типологічні подібності, пов’язані з візантійським культурно-цивілізаційним впливом. Запропонований варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка.

Видання розраховане на фахівців з історії літератури та компаративістики, викладачів, студентів, а також – на широке коло зацікавлених читачів.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………5

Розділ 1. Візантійство Тараса Шевченка: інтерсеміотичний аспект……13

1.1 Шевченкове візантійство в порівняльно-історичних студіях…………….14

1.2 Візантійська парадигма символу: іконічність художнього образу в“Кобзарі”…………………………………………………………………………………33

1.3 Соборність як духовно-релігійна категорія у творчості Т. Шевченка…56

1.4 Естетика Т. Шевченка: візантійська традиція у трансформаціях кордоцентризму………………………………………………………………………….71

Розділ 2. Візантійська концепція святості у творах Тараса Шевченка…93

2.1 Топіка святості в поезії Тараса Шевченка……………………………………95

2.2 Символічна паралель “Київ–Єрусалим”: інтерпретаційні аспекти реконструкції святості……………………………………………………………….120

2.3 “Свята мова”: церковнослов’янська мова “Кобзаря” в контексті візантійської традиції і новітніх соціокультурних підходів………………….136

2.4 Теодицея творення душі: феноменологія страждання у творчості Тараса Шевченка……….155

2.5 Християнський месіанізм: Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство…….172

2.6 Шевченкова символіка християнського храму (виміри ієротопії)……….193

Розділ 3. Візантійство як знання: міфологема книги у творчості Т. Шевченка………207

3.1 Бог-Слово у творах Тараса Шевченка: рецепція міфологеми Максима Сповідника…....208

3.4.2 Біблійний бестіарій у “Кобзарі”……………………………………………..272

3.5 Псалмодія Тараса Шевченка: конгеніальний переклад “Псалмів Давидових”..………..282

Розділ 4. Шевченків текст як християнська пайдея..………………………300

4.1 Традиція чернецтва в Шевченкових творах………..…………………………..302

4.2 Християнська дидактика в літературній та малярській творчості Тараса Шевченка…………313

4.3 Маріологічна енергія Шевченкового “братолюбія” та художні засоби її вираження……..335

4.4 Екзегеза “освячення ножів” у поемі “Гайдамаки”………….………………..348

4.5 Джерела символізму Шевченкового “Заповіту”………………………………365

Войтович Л.В., Домановський А.М., Козак Н.Б., Лильо І.М., Мельник М.М., Сорочан С.Б., Файда О.В. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С.Б.Сорочана і Л.В.Войтовича. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2011. – 880 с.: іл.

Візантія була не тільки багатонаціональною державою, а країною, яка мала величезний вплив на цілий ряд культур – на південноіталійську, сирійську, вірменську, південнослов’янську і східнослов’янську. І на східнослов’янську вона мала вплив від – уявіть собі! – ІХ і до XVIII століття. Під візантійським впливом перебувала Русь-Україна, цього ж впливу зазнали Петро Могила та Епифаній Славинецький, і навіть – хоч він цього не знав, бо думав, що він є під польським впливом, – гетьман Мазепа. Отже, в цьому розрізі я україніст, і може, це моя перспектива. Мені дає певну перевагу над іншими україністами те, що я бачу речі в загальній перспективі…

Ігор Шевченко

Підручник висвітлює історію виникнення, розвитку, розквіту і падіння Візантійської імперії, формування візантійської співдружності націй, історію візантійської церкви, культури та мистецтва, економіку, щоденне життя і менталітет візантійців. Окрему увагу приділено зв’язкам Русі та Візантії.

Для викладачів і студентів вищих навчальних закладів гуманітарних напрямів та широкого кола читачів.

Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (лист МОН України № 1/11–6679 від 20.07.2010)

Друкується за ухвалами Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка від 29 жовтня 2009 р. та Вченої ради Харківського національного університету імені Василя Каразіна від 30 жовтня 2009 р.

Розділ IІ. Від античності до середньовіччя (VII–IX ст.)

§ 6. Перевтілення Ромейської держави (С. Сорочан, А. Домановський) …………………………………………………….164 § 7. Століття змін (С. Сорочан, А. Домановський) ………………………………185 § 8. «Золоті століття» візантійського села (А. Домановський, С. Сорочан) …………………………………………………….208 § 9. Дві знаті (А. Домановський, С. Сорочан) ……………………………………..219 § 10. Іконоборство. Відступники чи реформатори? (І. Лильо) ……………234 § 11. Єресі та місіонерство (С. Сорочан, А. Домановський) ……………….250

Розділ III. Від могутності до занепаду (Х–ХІІ ст.)

§ 12. Вершина величі. Македонська династія (І. Лильо) ……………………264 § 13. «Могутні» та «убогі» (А. Домановський, С. Сорочан) …………………282 § 14. «З варягів у греки та із грек…» (А. Домановський, С. Сорочан) …..302 § 15. Візантія і Русь: від конфронтації до співпраці (Л. Войтович,С. Сорочан) ………………………………………………………….315 § 16. Переломне ХІ століття (М. Мельник) ………………………………………..346 § 17. Загадка Комнінів (С. Сорочан, А. Домановський) ……………………..367 § 18. Розпад імперії (М. Мельник) …………………………………………………….390 § 19. Візантія і Русь: нові горизонти (Л. Войтович) ………………………….408 § 20. Торжество православ’я (Н.Козак) …………………………………………….427

Розділ IV. Шлях до загибелі (ХІІІ–XV ст.)

§ 21. На уламках краху (І. Лильо) ……………………………………………………..460 § 22. «Повернення батьківщини» (С. Сорочан, А. Домановський) ……..471 § 23. Світ маєтків та сіл (С. Сорочан, А. Домановський) ……………………486 § 24. Згубна конкуренція чи плідна співпраця? (А. Домановський, С. Сорочан) …………………………………………………..497 § 25. Спроба реваншу (С. Сорочан, А. Домановський) ………………………507 § 26. «Піррова» перемога знаті (С. Сорочан, А. Домановський) …………517 § 27. Між Сходом і Заходом (С. Сорочан, А. Домановський) ……………..525 § 28. «Приречений острів» (С. Сорочан, А. Домановський) ……………….533 § 29. Останній бій Імперії (А. Домановський, С. Сорочан) …………………542 § 30. Візантія і Русь: продовження (Л. Войтович) …………………………….559 § 31. Відблиск у сутінках (Н. Козак) …………………………………………………575

Додатки

α. Історія публікації писемних джерел з історії Візантії (О. Файда) …..594 β. Нарис розвитку світової візантиністики (М. Мельник) …………………..606 γ. Візантинознавство на українських теренах: від ХІХ ст. до сучасності (О. Файда, А. Домановський) ………………620 δ. Хронологія найважливіших подій (С. Сорочан, А. Домановський) …634 ε. Перелік правителів (С. Сорочан, А. Домановський) ……………………….641 ζ. Перелік Константинопольських патріархів (С. Сорочан, А. Домановський) …………………………………………………..647 η. Візантійські грошові одиниці, одиниці вимірів та їхні еквіваленти (С. Сорочан) ………………………………………………..651 θ. Хронологізований перелік агіографічних джерел (персоналії) (С. Сорочан) ………………………………………………………………………………655 ι. Термінологічний словник (С. Сорочан, А. Домановський) ………………663 κ. Список джерел та літератури (С. Сорочан, А. Домановський, М. Мельник) …………………………….. 798

[…] “Є” презентовано підручник для студентів вишів “Історія Візантії. Вступ до візантиністики” (вид-во “Апріорі”) – результат спільних зусиль […]

[…] “Є” презентовано підручник для студентів вишів “Історія Візантії. Вступ до візантиністики” (вид-во “Апріорі”) – результат спільних зусиль […]

Это, действительно, событие в византинистике, в исторической науке в целом, значение которого трудно,если вообще возможно, переоценить. Моё поколение студентов-историков Харьковского государственного университета 1955-1960 годов не могло об этом и мечтать. И это только введение в византинистику. Стало быть, будут и последующие труды? Особо радует, что украинские историки своей работой демонстрируют творческое единство учителей и учеников, непрерывность развития исторической науки в Украине. Новых успехов Вам, уважаемые коллеги! С искренним почтением, В. Кравцов – выпускник 1960 года исторического факультета ХГУ. Южно-Сахалинск, 2 декабря 2011 года.

[…] «Є» запрошує на презентацію книги «Історія Візантії. Вступ до візантиністики», що відбудеться 7 […]

[…] «Є» запрошує на презентацію книги «Історія Візантії. Вступ до візантиністики», що відбудеться 7 […]

[…] університету імені Івана Франка) підручник «Історія Візантії. Вступ до візантиністики» (Львів, […]

[…] матеріалу розбито на чотири розділи (див. зміст) — чотири періоди в розвитку Візантії: ранню добу; від […]

Собі ще не придбав (мабуть у дружини на ДН попрошу:)), але купив батькові у подарунок. Таке запитання — Іоан ІІІ Ватац дійсно був сином Феодора ІІ Ласкариса (стор. 465), а не зятем (принаймні так Острогорський пише)?

Острогорський правий, а в нас, на жаль, ляп. І що прикро, не єдиний. Тільки не Феодора ІІ, а Феодора І. Дякую, що звернули увагу!

Ну, оскільки книжка у Вас вийшла безумовно варта другого видання (коли перше розкуплять), то там можна буде виправити:)

[…] «Історія Візантії. Вступ до візантиністики» посів друге місце на ХІІ виставці-конкурсі навчальної […]

[…] перший в Україні підручник з історії Візантії «Історія Візантії. Вступ до Візантиністики». Він випущений під грифом Міністерства освіти та […]

«Уперше за ціле століття візантійської історії системні реформи намагався провести Константин IX, хоч його заходи викликали неоднозначну оцінку як сучасників, так і візантиністів. Одне зі звинувачень на його адресу стосується розформування 50-тисячного грузинського фемного війська, і перетворення стратіотів на оподатковуваний прошарок населення, тобто на звичайних селян» (С. 350).

Невже за його попередників справді існувало велике грузинське, а не візантійське, фемне військо?

[…] Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С.Б.Сорочана і Л.В.Войтовича. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2011. – 880 с.: іл. […]

[…] Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С.Б.Сорочана і Л.В.Войтовича. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2011. – 880 с.: іл. […]

[…] Нарешті, ромейську бронзу здобув спільний харківсько-львівський підручник для вишів «Історія Візантії. Вступ до візантиністки» (Львів, 2011). […]

[…] пам’яті у Харкові маю я? У мене є важливіші справи. Ось ці чи ось ці. Але ж ні, знову доводиться говорити про це. І […]

Круглий стіл «Візантійщина». Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі (27.02.2015)

Національна Академія Наук України Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Львівський національний університет імені Івана Франка Кафедра історії середніх віків та візантиністики Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Сайт «Василевс. Українська візантиністика» https://byzantina.wordpress.com

27 лютого 2015 року проводять

Круглий стіл

«Візантійщина». Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі

Треба собі уявити чар Царгорода, сього „нового Рима“ з його виштукуваними формами житя й побуту, з його високою технїкою промислу й штуки, буйною, квітчастою амальгамою античних і східнїх елєментів, що для словянських і взагалї східно-европейських народів був не меньший як чар старого, більш консервативного й стильового Рима для Ґерманцїв.

Михайло Грушевський. Історія України–Руси. Том I.

Охочих взяти участь у роботі круголого столу просимо завчасно надіслати заявку і тези (матеріали) виступу з метою публікації на сайті «Василевс. Українська візантиністика» (https://byzantina.wordpress.com) (до 20 лютого 2015 р.). Тези (матеріали) просимо надсилати в текстовому редакторі Microsoft Word, 14 кеглем з інтервалом 1,5; обсяг 1–3 сторінки (без бібліографічних посилань).

Відбір тез і матеріалів для публікації здійснюється оргкомітетом.

Можливою є дистанційна участь.

Круглий стіл відбудеться за адресою: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, вул. Трьохсвятительська, 4, м. Київ, 01001.

Робочі мови: українська, білоруська, російська, англійська.

Заявки із зазначенням теми доповіді (виступу, повідомлення), відомостей про автора (прізвище, ім’я, по-батькові, науковий ступінь, звання, посада та місце роботи), а також контактних даних просимо надсилати до 20 лютого 2015 р. на e-mail:

Дмитро Гордієнко: dmytro.gordiyenko@gmail.com (+38067-6058863)

Олег Файда: oleg_faida@yahoo.com (+38097-2904188)

Андрій Домановський: gesta.baudolini@gmail.com (+38097-4559133)

Проїзд, проживання та харчування за рахунок учасників конференції.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

5 comments on “Круглий стіл «Візантійщина». Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі (27.02.2015)”

[…] «Візантійщина»: Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі (Київ, 27 лютого 2015 року) […]

[…] «Візантійщина»: Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі (Київ, 27 лютого 2015 року) […]

[…] «Візантійщина»: Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі (Київ, 27 лютого 2015 року) […]

«Візантійщина»: візантійський цивілізаційний спадок у Центрально-Східній Європі / За ред. А. Домановського, О. Файди; уклад. М. Домановська. Харків: Майдан, 2018. 332 с.

Збірка містить статті з історії трансляції, рецепції та осмислення візантійського культурно-цивілізаційного спадку на теренах Центрально-Східної Європи від часу загибелі Візантійської імперії до сьогодення.

Видання може бути корисним науковцям – історикам, філософам, культурологам, а також усім, хто цікавиться історією візантійського цивілізаційного спадку в сучасному світі.

Сергій Сорочан, Олександр Роменський ( Харків ). Візантія та Русь у пам’ятках сфрагістики. Роздуми над матеріалами Міжнародного колоквіуму [Byzantine and Rus’ Seals. Proceedings of the International Colloquium on Rus’-Byzantine Sigillography. Kyiv, Ukraine, 13–16 September 2013 / Ed. by Hlib Ivakin, Nikita Khrapunov, Werner Seibt. Kyiv, 2015. 336 p.] ………………………..297

Вероніка Петрушка ( Львів ). Боротьба за спадщину [Огляд-рецензія: Повернення в Царгород / За заг. ред. Л. Івшиної. Видання перше. Київ: ТОВ «Українська прес-група», 2015. 496 с.] ………………………..321

1 грудня 2013 р. на тоді ще мирному і відносно спокійному «харківському Майдані» під пам’ятником Тарасові Шевченку зібралося понад п’ять тисяч мітингувальників. Лунали вимоги імпічменту президента, відставки уряду, перевиборів до Верховної Ради, а на постаменті активісти наклеїли кілька плакатів із різними закликами. Найцікавішим з них, поряд з очікуваними вимогами угоди з Європейським Союзом, виявилося написане зеленим фломастером на стандартному прямокутнику ватмана гасло: «Слава європейській Україні! Досить візантійщини!!!». В опублікованій наступного дня в інтернет-журналі «ГЕФТЕР» статті «Украина не Византия!» Інна Булкіна звернула увагу на цей плакат, переінакшивши під час цитування заклик, однак влучно вхопивши його суть та зрозумівши зміст у ширшому контексті:

…едва ли не самый поразительный и, как ни странно, самый характерный из майданных лозунгов, замеченный на харьковской площади, – «Долой Византию!»1.

Заголовок статті «Украина не Византия!» відсилав читача до назви відомої книги другого Президента України Леоніда Кучми «Укра їна – не Росія»2, і, відповідно, наведене авторкою формулювання «Долой Византию!» відчитувалося як «Долой Россию!» («Геть Росію!»), скидаючись за змістом на знаменитий заклик Миколи Хвильового – «Геть від Москви! Дайош Європу!».

Росія у такому контексті ототожнювалася з Візантією, а «візантійщина» виявлялася сукупністю невід’ємно притаманних їм обом негативних рис. «Досить візантійщини!» у такому разі цілком можна зрозуміти як «Досить російського!». Цікаво, що про Візантію та її спадок згадували також і під час Помаранчевої революції, на початку грудня 2004 р. Щоправда, тоді доктор політичних наук Олександр Литвиненко поглянув на «візантійщину» під іншим кутом зору, назвавши саме ромейський цивілізаційний спадок підґрунтям революцій у країнах візантійського культурного кола:

…упродовж 1997–2004 рр. відбулася низка успішних і не зовсім «оксамитових» («квіткових») революцій в країнах Східної та Південної Європи. Демократія перемогла в Болгарії, Сербії, Грузії, і, скоріше за все, в Україні, та зазнала поразки в Білорусі та частково у Вірменії.

Різноманітні за розмірами, геополітичним становищем, історичною долею і політичними системами, ці країни об’єднує лише одне – домінуюча православна (та близька до неї вірменська) традиція і загалом належність до так званого поствізантійського культурного кола3.

Головним рушієм революційних подій Олександр Литвиненко назвав «народне прагнення до Справедливості», яке, на його думку, є основою «політичної ментальності поствізантійських соціумів»:

Саме за Правду, за відновлення потоптаної справедливості виступили люди у Белграді, Софії, Тбілісі й Києві. І вже не важливо, чи дійсно відбулося це попрання, чи уявлення про нього було сформовано за допомогою сучасних комунікативних технологій. Тим більше, що в постсоціалістичних країнах, ніде правди діти, Справедливість порушувалася й порушується на кожному кроці. За цієї ситуації доволі обмежений буржуазно-демократичний рух за громадянські права здетонував із архетипами масової свідомості – і почалося…4

Чого більше в обох конструктах – прискіпливої рефлексії над тисячолітнім спадком чи набору готових стереотипів у дусі Просвітництва? Чим є візантійське цивілізаційне підґрунтя для країн візантійського культурного кола, якими є його роль та значення в історії й сучасності? В представлених у цій збірці текстах науковців з України, Білорусі, Росії та Молдови – пошук відповідей на ці та інші питання щодо зневажливо іменованого «візантійщиною» цивілізаційного спадку в історії Центрально-Східної Європи.

2 Кучма Л. Д. Украина – не Россия. М., 2003; Кучма Л. Д.Україна – не Росія / Пер. з рос. І. Пащенко, О. Руденко-Десняк. М., 2004.

Візантиністика у Харківському університеті (середина ХІХ – початок ХХІ ст.): бібліогр. покажч. / уклад., вступ ст. М. Є. Домановська, А. М. Домановський; бібліогр. ред. С. Р. Марченко. – Харків: Майдан, 2017. – 158 с.

Бібліографічний покажчик містить бібліографію наукового доробку викладачів, співробітників і випускників Харківського університету в галузі візантиністики від середини ХІХ до початку ХХІ ст.

Видання може бути корисним науковцям – історикам, археологам, мистецтвознавцям, історіографам, фахівцям з історії науки, а також усім, хто цікавиться питаннями візантиністики.

Два століття співу на золотій гілці Візантії: візантійські студії у Харківському університеті (від ХІХ до ХХІ століття) (А. М. Домановський, М. Є. Домановська)…………………….3

Основні публікації з історії візантиністики у Харківському університеті…………………….17

Використані бібліографічні покажчики…………………….25

Частина 1. Візантиністика у Харківському університеті (середина ХІХ – початок ХХ ст.)

Багалій Дмитро Іванович…………………….27 Білецький Олександр Іванович…………………….27 Бузескул Владислав Петрович…………………….28 Дринов Марин Стоянов…………………….29 Загурський Леонід Миколайович…………………….31 Зернін Олександр Петрович…………………….32 Ільїнський Григорій Андрійович…………………….32 Кирпичніков Олександр Іванович…………………….33 Лавровський Микола Олексійович…………………….34 Лавровський Петро Олексійович…………………….35 Лебедєв Амфіан Степанович…………………….36 Максимейко Микола Олексійович…………………….36 Надлер Василь Карлович…………………….37 Остроумов Михайло Андрійович…………………….37 Петров Михайло Назарович…………………….38 Погодін Олександр Львович…………………….38 Рєдін Єгор Кузьмич…………………….39 Савва Володимир Іванович…………………….50 Халанський Михайло Георгійович…………………….51 Черноусов Євгеній Олександрович…………………….52 Шміт Федір Іванович…………………….53

Частина 2. Візантиністика у Харківському університеті (середина ХХ – початок ХХІ ст.)

Бардола Костянтин Юрійович…………………….58 Гриневич Костянтин Едуардович…………………….61 Домановська Марина Євгенівна…………………….62 Домановський Андрій Миколайович…………………….66 Кадєєв Володимир Іванович…………………….83 Латишева (Гринченко) Олександра Володимирівна…………………….87 Лиман Сергій Іванович…………………….89 Литовченко Анна Миколаївна…………………….95 Митряєв Анатолій Ілліч…………………….97 Михаліцин Павло Євгенійович…………………….98 Пархоменко Марія Вікторівна…………………….102 Піщуліна (Супрун) Наталія Олегівна…………………….104 Роменський Олександр Олександрович…………………….106 Сорочан Катерина Сергіївна…………………….114 Сорочан Сергій Борисович…………………….117 Філіппенко Ростислав Ігоревич…………………….145 Фомін Михайло Володимирович…………………….147

Цебенко М. І., прот. Візантологія: навчальні і методичні матеріали для студентів вищих богословських навчальних закладів. – Львів, 2008. – 64 с.

Тема 1. Вступ до візантології як науки……………………………………………..14

Тема 2. Ранньовізантійська держава (324–610 рр.) ……………………………………………..15

Тема 3. Династія Іраклідів: боротьба за існування та відродження Візантійської держави (610–711) ……………………………………………..16

Тема 4. Іконоборча криза (711–843) ……………………………………………..16

Тема 5. Візантія в часи Македонської династії (867–1056) ……………………………………………..17

Тема 6. Розклад візантійської державної системи в період правління чиновницької аристократії (1025–1081) ……………………………………………..18

Тема 7. Хрестові походи в історії Візантії……………………………………………..18

Тема 8. Латинське панування та відновлення імперії……………………………………………..19

Тема 9. Економічне, суспільно-політичне, духовне та культурне життя Візантії……………………………………………..20

IV. Плани семінарських занять та теми індивідуальних завдань і рефератів……………………………………………..22

V. Самостійна робота……………………………………………..37

VI. Рекомендовані джерела і спеціальна література……………………………………………..40

VII. Курсові роботи……………………………………………..54

VIII. Перелік екзаменаційних питань……………………………………………..57

IX. Критерії та засоби діагностики успішності навчання……………………………………………..60

«Візантійщина»: візантійський цивілізаційний спадок у Центрально-Східній Європі (call for papers)

Програма східноукраїнських студій імені Ковальських

запрошує до участі у видавничому проекті

«Візантійщина»: візантійський цивілізаційний спадок у Центрально-Східній Європі,

присвяченому дискусіям навколо образів і оцінок візантійського цивілізаційного спадку в сучасних країнах так званого «візантійського кола впливу».

Основою збірки планується зробити доповіді круглого столу «“Візантійщина”: Образи і оцінки візантійського цивілізаційного спадку у Центрально-Східній Європі», який відбувся 27 лютого 2015 року в Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського (https://byzantina.wordpress.com/2015/02/26/byzantine_influence_programm/). Водночас редакційна колегія запрошує до участі ширше коло науковців – істориків, філософів, соціологів, політологів, культурологів etc.

Результатом проекту стане публікація збірки статей наприкінці 2015 р.

Редколегія пропонує звернути увагу дописувачів на таку проблематику:

засади і типологічні риси візантійської цивілізації;

світоглядний потенціал візантійського цивілізаційного спадку;

місце і значення «візантійського спадку» у сучасній ідентичності націй «візантійського кола впливу»;

образи «візантійського» у сучасному інтелектуальному та суспільно-політичному дискурсі;

«візантійські образи» в українській культурі;

використання «візантійських образів» у сучасній російсько-українській інформаційно-когнітивній війні;

«візантійський спадок» у геополітичному контексті від середньовіччя до сучасності;

«Візантія після Візантії»: «візантійські» культурні коди у сучасному світі.

До друку приймаються наукові статті та есеї обсягом не більше ніж 60 000 знаків, рецензії обсягом не більше ніж 30 000 знаків, огляди та анотації до 20 000 знаків українською та англійською мовами. Можливим є надання рукопису російською мовою для подальшого перекладу тексту на українську.

Програма бере на себе витрати, пов’язані з редагуванням текстів та публікацією збірника. Кожен з авторів безкоштовно отримає два друковані примірники збірки.

Шановні упорядники майбутньої збірки, нічого не зазначено про оформлення посилань на літературу. Чи існує якийсь загальний канон, або кожний автор обирає для себе зручний варіант? Наперед вдячна за відповідь.

Пані Руслано, ми хотіли б опублікувати у майбутній збірці рецензію (чи може навіть кілька, якщо будуть, але одну – щонайменше) на Вашу книгу «Українська ідентичність у модусі міфологем». Однак виявилося, що у Харкові навіть у книгарні “Є” цієї книги немає. Підкажіть, будь ласка, де її можна роздобути, і, можливо, Ви вже знаєте когось, хто готував рецензію?

Пане Ваилевсе, нажаль побачила Ваш допис нещодавно, коли звернулася за адресою, аби подати статтю до збірки “Візантійшина…” (надішлю за декілька днів).Понад 2 місяці не мала доступ до компьютера (експедиція, відпочинок…) Нажаль, мої авторські примірники вже скінчилися, ще влітку я надсилала поштою друзям. У Харків передала до ХНУ на каф. теорії культури і філософії науки та ХДАК (через спіробітників). Знаю, що є у крамниці “Літера Нова” (не упевнена у правильності назви), але там з накрутками – дорого.. Дешево у видавництві “Стародавній світ” – korvinbooks@ukr.net, – і вони самі надсилають. Зокрема знаю, що посилали до Луганського ун-ту (який у екзилі) та на інші замовлення, що надійшли. Про інші рецензії мені нічого не відомо, сподіваюсь, що вони не будуть “нищівними”, адже , визнаю, є помилки, зокрема технічні у цифрах. Всього найкращого. Руслана.

«Християнство в Україні: реалії, виклики, перспективи. З нагоди 1000-ліття пам’яті святого рівноапостольного Великого київського князя Володимира» (12 червня 2015 року)

Всеукраїнська студентська науково-практична конференція семінарій Української Греко-Католицької Церкви

Християнство в Україні: реалії, виклики, перспективи

з нагоди 1000-ліття пам’яті святого рівноапостольного Великого київського князя Володимира

12 червня 2015 року

Програма конференції

8-00 – Божественна Літургія в екуменічній каплиці Непорочного Серця Марії та українських Новомучеників (алея Героїв Небесної Сотні)

Головний корпус Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 60)

9-00 – 10-00 – Реєстрація учасників конференції.

10-00 – 10-20 – Відкриття конференції (ауд. 329). модератор: прот. ліц. Петро Жук, ректор Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ.

Конверського Анатолія Євгеновича, декана Філософського факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка, д.філос.н., професора, академіка НАН України.

10-20 – 11-30 – Пленарне засідання:

Благовірні князі і страстотерпці Борис і Гліб: радикальне наслідування Христа в першому поколінні Володимирового хрещення і пророче значення для сучасності Владика Борис Гудзяк, єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, д.і.н., проф., Президент УКУ.

Андрей Шептицький та його суспільне вчення у світлі новітніх українських викликів о. д-р Богдан Тимчишин, викладач УКУ, голова Комісії УГКЦ у справах родини.

Йосиф Сліпий і Другий Ватиканський Собор: рецепція документів Собору, український контекст. о. д-р Іван Дацько, Президент Інституту Екуменічних студій УКУ.

11-30 – 12-00 – Перерва на каву.

12-00 – 12-45 – Пленарне засідання:

Блаженніший Любомир Гузар про еклезіальну ідентичність та екуменічну місію УГКЦ на початку III тисячоліття: історична перспектива. к.і.н. Олег Турій, Проректор з програмного розвитку УКУ.

Церква у період суспільно-політичних трансформацій в Україні: роль Церкви у Революції Гідності та у протидії воєнній агресії Росії. о. Андрій Зелінський, ТІ, кафедра політології НаУКМА, військовий капелан УГКЦ, викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ.

13-00 – 14-00 – Перерва на обід.

14-00 – 15-45 – Секційні засідання.

15-45 – 16-00 – Перерва на каву.

16-00 – 17-45 – Секційні засідання.

17-45 – 19-00 – Підведення підсумків. Слово Блаженнішого Любомира (Гузара). Закриття конференції.

19-00 – Вечеря.

СЕКЦІЙНІ ЗАСІДАННЯ

Секція 1. ІСТОРІЯ. ВНЕСОК ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО У СТАНОВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ТА ДЕРЖАВИ (модератори – к.і.н. Дмитро Гордієнко; к.і.н. Тарас Пшеничний)

• Згадки про князя Володимира у тогочасних іноземних джерелах Бізунов Леонід (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Геополітичні впливи на Володимирове хрещення Русі Козар Катерина (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

• Церковна ієрархія за часів Володимира Великого Ільницький Іван (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

• Володимирове хрещення України-Руси в релігійній полеміці початку XVII ст. Павло Лоєк (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Проблематика засвоєння християнства у язичницькому суспільстві Бурко Ганна (Український Католицький Університет)

• Номінальне християнство як виклик сьогодення Крамар Михайло (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Вплив християнства на культуру в Україні Насипаний Богдан (Тернопільська вища духовна семінарія ім. патріарха Йосифа Сліпого УГКЦ)

Секція 2. ЕКУМЕНІЗМ. ПЕРСПЕКТИВИ ПОРОЗУМІННЯ МІЖ ХРИСТИЯНСЬКИМИ КОНФЕСІЯМИ В УКРАЇНІ ТА ІДЕЯ СТВОРЕННЯ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ (модератори – к.і.н. Олег Турій; о. д-р Ігор Шабан)

• Взаємовизнання дійсності Таїнства Хрещення як одна з умов відновлення сопричастя в Київській Церкві Птасюк Роман (Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ)

• Кобринський Синод 1626 р. та ідея Київського Патріархату. Історія та перспективи Паляк Михайло (Івано-Франківський богословський університет ім. св. Івана Золотоустого)

• Митрополит Йосиф Велямин Рутський і помісна Церква. Перспективи взаємного порозуміння християнських конфесійУкраїни сьогодні. Лука Горгота, ЧСВВ (Василіянський інститут філософсько-богословських студій)

• Перспективи єднання Церкви у поглядах Веніамина(Йосифа) Рутського та сучасна українська рекурсія Овсяник Тарас (Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ)

• Екуменічна візія митрополита Андрея Шептицького Іванчик Степан (Тернопільська вища духовна семінарія ім. патріарха Йосифа Сліпого УГКЦ)

• Ідея помісності УГКЦ у вченні патріарха Й. Сліпого Пастушенко Тарас (Тернопільська вища духовна семінарія ім. патріарха Йосифа Сліпого УГКЦ)

• Екуменічна думка Патріарха Любомира Гузара на основі послання: «Один Божий народ у краї на Київських горах» Мамчин Володимир (Львіська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ)

• Київський патріархат як проект українського екуменізму Запорожець Вікторія (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

• Екуменічний діалог в Україні в контексті Революції Гідності Ментух Роман (Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ)

• Пропозиція архиєпископа Ігоря Ісіченка в світлі ідеї сопричастя УГКЦ Стецик Руслан (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

Секція 3. ПАСТИРІ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ (модератори – о. д-р. Богдан Тимчишин, д-р., проф. Харьковщенко Євген)

• Взірці служіння ієрархів українських церков: від митрополита Іларіона до кардинала Гузара Харьковщенко Євген, д.філос.н., проф. (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

• Важливість християнського виховання у родині в мисленні Митрополита Андрея (Шептицького) Витівський Андрій (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

• Митрополит Андрей (Шептицький) і виховання християнської молоді Садовий Роман (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

• Місійна діяльність греко-католицького духовенства серед українських емігрантів США і Канади Тарапата Христина (Український Католицький Університет)

• Діяльність А. Шептицького з облаштування релігійного життя українців на балканах Халанчук Тетяна (Київський університет імені Бориса Грінченка)

• Соціальне служіння митрополита Андрея Шептицького Автономова Уляна (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

• Роль митрополита Андрея Шептицького у становленні української національної ідеї Сич Юрій (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Оцінка суспільно-політичних ініціатив Андрея Шептицького у період його архипастирської каденці Тарас Пшеничний (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Митрополит Київський і Галицький Платон (Городецький) як фундатор церковнопарафіяльних шкіл Матящук Тетяна (Київський університет імені Бориса Грінченка)

• Йосиф Сліпий і Другий Ватиканський собор: рецепція документів Собору, український контекст бр. Антоній Канюк, ЧСВВ (Василіянський інститут філософсько-богословських студій)

Секція 4. ЦЕРКВА-РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ-АТО (модератори – д-р., проф. Людмила Филипович; о. Андрій Зелінський, ТІ)

• Плоди молитовного Майдану (на прикладі дрогобицького) Жеплінський Тарас (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

• Роль Київської Трьохсвятительської духовної семінарії у Революції гідності Лесюк Микола (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Значення та роль Церкви під час подій Майдану та Революції Гідності Козар Андрій (Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ)

• Майдан очима іноземців Брацюнь Тарас (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Феномен волонтерства як знак Божої присутності Шевчук Назар (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Вихід українського народу з дому неволі Павлюк Ярослав (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Революція Гідності як актуалізація Хрещення України-Русі Карпенко Олег (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Богослов’я політики і необхідність християнського виховання в суспільно-політичних відносинах Паньків Мар’ян (Тернопільська вища духовна семінарія ім. патріарха Йосифа Сліпого УГКЦ)

• УГКЦ на захисті українства у викликах сьогодення Сухецький Маркіян (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

• Право держави на захист власної гідності під час мілітарного конфлікту Пацула Роман (Тернопільська вища Духовна семінарія ім. патріарха Йосифа Сліпого УГКЦ)

• Сучасні виклики перед військовим капеланством Шидловський Іван (Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ)

• Роль УГКЦ у подоланні сучасної суспільної конфронтації в Україні Богомаз Олександр (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

• Захист інформації в сучасному суспільстві: загрози та християнський підхід Климончук Олег (Київська Трьохсвятительська духовна семінарія УГКЦ)

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “«Християнство в Україні: реалії, виклики, перспективи. З нагоди 1000-ліття пам’яті святого рівноапостольного Великого київського князя Володимира» (12 червня 2015 року)”

Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 120 с.

У збірці представлені матеріали Круглого столу за темою «Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань», який відбувся 7 квітня 2010 р. в м. Києві у приміщенні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури за участю українських та російських вчених з Інституту археології НАН України, Інституту історії України НАН України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, Інституту народознавства НАН України, Інституту всесвітньої історії РАН, Інституту мовознавства РАН, Інституту археології РАН, Інституту слов’янознавства РАН, Державного Ермітажу, Санкт-Петербурзького державного університету, Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України, Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України, корпорації «Укрреставрація», медіа-видавництва «Мислене древо».

Упорядники: Бобровський Т.А., к.і.н.; Івакін Г.Ю., д.і.н., чл.-кор. НАН України; Толочко О.П., д.і.н., чл.-кор. НАН України

Зміст

Від упорядників……………….4

Загальноісторичний контекст заснування Софійського собору в Києві та писемні джерела

Толочко П. П. Тисячоліття Софії Київської: реальність чи фікція? ……………….7

Котляр М. Ф. «Софійські архімеди»……………….9

Толочко О. П. Код Нікітенко з маятником……………….10

Проблема датування Софійського собору за новими епіграфічними знахідками

Михеев С. М., Виноградов А. Ю. Эпиграфические открытия и время строительства киевского Софийского собора……………….17

Евдокимова А. А. О некоторых граффити Софии Киевской……………….23

Медынцева А. А. К методике чтения древних граффити……………….25

Рождественская Т. В. О сомнительных реконструкциях при чтении софийских граффити……………….26

Бобровский Т. А. Некоторые замечания о софийских граффити с «ранними датами»……………….27

Проблема нових датувань та інтерпретацій монументального живопису Софійського собору

Міляєва Л. С. Хто був автором програми монументального малярства Софії Київської? ……………….36

Козак Н. Б. Перша жертва «нових Аткритій»……………….40

Ганзенко Л. Г. До проблеми датування Софії Київської……………….42

Дорофієнко І. П. Софія Київська та проблеми професійності її досліджень……………….45

Датування Софійського собору в контексті історико-архітектурних та археологічних досліджень

Иоаннисян О. М. Архитектурные особенности Десятинной церкви и Софийского собора: опыт сравнения……………….47

Козюба В. К. До питання про «ідентичність» складу фрескового тиньку Десятинної церкви і Софії Київської……………….51

Стріленко Ю. М. До питання про ревізію дати побудови Софійського собору: техніко-технологічні дослідження стародавніх будівельних розчинів……………….53

Ёлшин Д. Д. Софийский собор и Десятинная церковь: есть ли связь? ……………….56

Архипова Е. И. «Нетрадиционная наука» в стенах Софии Киевской……………….61

Бобровський Т. А. Хто будував Софійський собор у м. Києві? (археологічний коментар)……………….63

Виступи в обговореннях

Ричка В. М. Етапи великого шляху……………….66

Жарких М. І. Що можна і чого не можна дізнатись про Київську Русь……………….67

Івакін Г. Ю. З приводу нового датування Софійського собору……………….70

Фрагмент стенограми заключної частини засідання Круглого столу……………….76

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 120 с.”

Руслана Демчук. Кримський топос в контексті візантійської/імперської парадигми

Если выпало в Империи родиться, Лучше жить в глухой провинции, у моря.

И. Бродский. «Письма к римскому другу»

Культура людства від початку формується як сукупність текстів та артефактів, що є реальними або потенційними текстами, об’єднаних традицією. Генерація текстів відбувається у взаємодії з іншими текстами та із семіотичним середовищем – «семіосферою» (Ю. Лотман), отже в контексті. Текст – це відкритий універсум, де простежуються нескінченні взаємозв’язки. Проте гіперінтерпритація виключається «інтенцією тексту» (У. Еко), аби розшифрувати текст, варто, насамперед, враховувати контекст, що, як правило, співвіднесений з певним культурним досвідом, традицією.

Традиція має виправдання вже внаслідок самого факту свого існування, вона не є істиною, але є процесом, шляхом. Постмодерне відкидання традиції, контамінується радше з «підлітковим» інфантилізмом. Тим паче історія будь-якої традиції завжди була історією її критичного перегляду, де осмислювання досягалося через переказ. Драма зіткнення традиції з інновацією сприяла трансформації першої в останню. Саме традиція формувала культури й цивілізації [24].

Наразі цивілізація розуміється як локальна спільнота («метакультура»), згуртована навколо певних універсальних цінностей. Античний універсалізм було закладено в західнохристиянську та східнохристиянську цивілізаційні матриці, християнство додало до кожної ще й духовний універсалізм. Формуючим ядром східнохристиянської цивілізації виступала Візантія, що до середини ХV ст. була єдиною «осьовою» державою, митрополією православного світу. Саме її падіння (1453 р.) завершило добу, коли православний світ був потужнім генератором культурних текстів, інновацій та цивілізаційних імпульсів.

Специфіка візантійської культури, порівняно із західною, полягала в тому, що античність і християнство не знаходились тут у конфронтації або у діалозі (як в Західній Європі від доби Ренесансу), а перебували в межах однієї традиції від початку її виникнення й до завершення. Проте, незважаючи на загально християнську налаштованість, візантійська культура була інваріантною і навіть полярною в межах системи.

Необхідно одразу відмежувати пост-язичницьку, народну традицію Візантії як рецесивну, що продовжувала інерційно розвиватися, незважаючи на її активну адаптацію державою і церквою, від домінантної, християнської. Обидва напрями єдиної візантійської культури понад усе співвідносяться з «діонісійською» та «аполлонічною» складовими власне античного духу, як це позначив і узагальнив Ф. Ніцше у праці «Народження трагедії або Еллінство і песимізм» [23]. Вгадана мислителем антиномія грецької культури, була поширена ним на європейську свідомість загалом у якості двох протилежних світоглядних початків, в той же час органічно доповнюючих один одного. Ця культурна парадигма, безумовно, є легітимною для усіх державних утворень, що увібрали еллінські культурні витоки. Проте антична колізія протилежностей то втрачала минулу актуальність в діахронії Візантійської цивілізації (два її символи Іподром і Храм мирно уживалися в єдиному архітектурному комплексі), то відновлювала у фінальній синхронії (ісихазм Григорія Палами співіснував у часі з язичницькою неорелігією Геміста Пліфона).

Офіційна християнську культура Рах ессlesiastica буквально з часу виникнення стала демонструвати два чітко позначених рівня: умовно верхній – богословська рефлексія, замішана на неоплатонічній філософії, як відгомоні «аполлонічного» пізнання та міри й умовно нижній – чернеча аскеза з її одкровенням та «обоженням», де вгадується «діонісійське» шаленство й містицизм. Таким чином, античне світосприйняття стало складовою нового християнського світогляду Візантії, котра відбулася як держава, не випробувавши на собі краху попередньої цивілізаційної системи (на відміну від Західної Римської імперії) й тому ґрунтувалася не на концепції паралелі Бл. Августина – відособленості двох «градів» небесного та земного, а на концепції вертикалі Діонісія Ареопагіта – спадкоємності небесної і земної ієрархії.

Християнський дискурс, як гнозис, бере свій початок у апологетів від Климента Александрійського і Оригена, розвиток в працях великих Капподокійців, що називали своє віровчення «наша філософія» й до Максима Сповідника, котрий завершив богословський процес формування діофізитства. В той же час, власну традицію творили відлюдники і анахорети в єгипетській Фіваїді, починаючи від Антонія Великого і Макарія Єгипетського з їхнім катарсисом та етичною естетикою, спрямованою на досягнення блаженства та духовної насолоди. Становлення візантійської традиції супроводжувалося генерацією культурних текстів.

Проте кримський текст оформився задовго до виникнення Візантії у якості окремого корпусу давньогрецької міфопоетики (Геракл, Ахілл, Іфігенія) й трагедії (Евріпід «Іфігенія в Тавриді»). Протягом іконоборницької кризи необхідно зауважити особливу роль Криму, як притулку емігрантів, невдоволених церковними перетвореннями імператора Константина V Копроніма. На територію візантійської феми Готські Клімати (Боспор, Низинна Готія, Херсон) вказував у своїх посланнях Стефан Новий як на «притулок від влади дракона», надійніший ніж Італія, так само і Федір Студит в листуванні [4, с.161], що не могло загалом не позначитися на перекодуванні кримського топосу. Адже топос є засобом та культурою розгортання тексту, культивацією дискурсу. Переорієнтації топосфери кримського тексту відбувалася з часів місіонерських мандрів Кримом ап. Андрієм Первозванним. Навернення півострова до християнства засвідчено відповідними «житіями» та «сказаніями», зокрема «Житієм священномучеників та епископів херсонеських» (разом 7 осіб). До Херсонеських каменоломень засилалися Римські папи: Климент (за імператора Траяна) та Мартін (борець проти єресі монофелітства). Їхні подвиги, страждання та мученицька смерть формували сакральну ієротопію Криму, посилену чудесним обретінням нетлінних мощей Климента святими Кирилом та Мефодієм.

Пост-іконоборчий період Візантії так само характеризується світоглядним дуалізмом – з одного боку Іоанн Дамаскін, патріарх Фотій, Михаїл Пселл, Іоанна Італ та інші з їх акцентованим логосним осмисленням Божественного віровчення (не завжди ортодоксальним, як у Італа), а з іншого – ченці Афона, що активно практикували споглядання Фаворського світла, Симеон Благоговійний, Симеон Новий Богослов, Никита Стифат з їхнім «просвітленням» та містичним спогляданням Божества.

Проте найбільш яскраве розмежування й глибоку теологічну рефлексію продемонструвала фінальна стадія Візантійської державності. Вкрай парадоксальним, на наш погляд, є той факт, що небувалий розквіт – «Палеологівське відродження» відбувався напередодні відчутного цивілізаційного краху. Як правило, антична практика демонструє культурні «сплески» лише за часів політичної стабільності й державної цілісності, як то періоди «золотого віку» Перикла в Греції, «акме» імператора Августа в Римі, «золотого віку» імператора Юстиніана у доіконобориницькій Візантії.

Наприкінці великої імперії в її культурному просторі виникла «вчена республіка» візантійських гуманістів, що інтелектуально об’єднувала як ідеї стихійного матеріалізму Варлаама Калабрійського, так і язичницьку неорелігію Геміста Пліфона. З іншого боку, теоретична розробка ісихастського віровчення та концепція теозису не лише відбулася в роботах Григорія Палами, Григорія Синаїта і Миколая Кавасили, але й завершилася прийняттям спеціального «Паламітського догмату» на Помісному соборі 1351г. у Константинополі.

Нажаль, імперія внаслідок краху так і не змогла скористатися плодами своїх досягнень у вгадуванні Божественного задуму, хоча й збагатила світову культуру неперевершеними духовними здобутками. «Відкриття» та реабілітація Візантії модерністами відбулися лише в ХІХ ст.

Київська Русь, як субцивілізація Східнохристиянської макроцивілізаційної системи, продемонструвала у своєму розвитку схожий алгоритм. Після офіційного входження до зони дії східнохристиянської релігійно-культурної традиції, державна система Русі складалася з двох соціокультурних блоків: домінантного християнського і рецесивного слов’яно-язичницького, які демонстрували поступове зближення (не рішуче викорінювання язичництва, як у Західній Європі, а, швидше, його адаптацію), що зумовило виникнення феномену світоглядного синкретизму, позначеного в літературі не зовсім коректним терміном «двовір’я».

Відносно офіційної християнської культури, то з часу свого виникнення вона демонструє умовне розмежування на дві традиції: «софійну», обмежено-раціоналістичну і «афоно-печерську», містико-аскетичну. Перша вже з часів князя Ярослава була представлена плеядою інтелектуалів-«книжників»: митрополитом Іларіоном, Іоанном Грішним, Володимиром Мономахом, автором «Слова о полку Ігоревім», Даниїлом Заточником, Климентом Смолятичем, Кирилом Туровським.

Київські «містики» явили феномен «печерного самітництва», особливу форму аскетичної практики на староруському есхатологічному ґрунті. Зачинателем подібного служіння став Антоній з Любеча, який мав послідовників в Києво-Печерському монастирі: Іоанна Багатостраждального, Никиту, Ісакія, Лаврентія та Афанасія Затвірників, чия діяльність відображена в агіографічній літературі, «Києво-Печерському патерику» (ХІІ ст.).

Тут слід акцентувати духовну роль топосфери Криму в становленні вітчизняної культурно-релігійної традиції. Адже топосфера є цілісною структурою, а не набором окремих тем. Зазначена тяглість обумовила культивацію відповідного дискурсу.

1. Дискурс «Крим як сакральний топос». Кримський Корсунь та майбутній Київ співставленні ще у тексті «Андрієвої легенди». Саме в Корсуні апостол задумав навідати дніпровські пагорби, куди він за «приреченням Божим прийшов», значно відхилившись від магістрального шляху до Риму. [16, с.3]. Земля Херсонесу стала колискою староруського християнства, місцем хрещення, згодом канонізованого, рівноапостольного князя Володимира, ініціатора хрещення Русі. Літопис напряму пов’язує здобуття столиці візантійської феми з ідеєю особистого хрещення князя. Тим самим кримський текст у формі «Корсунського сказанія»» відпочатку артикулює особливий статус Криму в уявленні Русі. В Корсуні Володимир взяв священні християнські реліквії: мощі св. Климента та Фіва й чудотворну ікону Миколая, тим самим, символічно перебравши на себе естафету східнохристиянської культурної традиції, а головне, долучившись до сакральної субстанції – Благодаті, отриманої не лише внаслідок таїнства хрещення, але й переданої через вивезені християнські реліквії [16, с.61-65]. Саме вони, згодом розміщені у внутрішньому просторі першохрамів – Десятинної церкви (мощі Климента) й Софійського собору (чудотворна ікона Миколая) брали безпосередню участь у створенні ієротопічного проекту сакрального простору Києва. Через певний час зазначена комунікація діяла вже і зворотному напряму, коли великий Никон на ґрунті непорозумінь із князем Ізяславом, рушив 1060/61 р. до Тмутаракані, заснував там Богородичний монастир, створивши, тим самим, передумови для утвердження Тмутараканської єпархії, котру очолив єпископ Миколай, монах Києво-Печерського монастиря.

Отже сакральний топос Криму обґрунтував паломницький статус військової експедиції Володимира. Адже всяке горизонтальне переміщення у географічному просторі за часів середньовіччя у той же час було вертикальним переміщенням за шкалою сакральних цінностей, що обумовлювало стійкий розподіл існуючих країн на «святі»/«правильні та «погані»/«єретичні» [17]. Після заселення степового Криму половцями (на поч. ХІІ ст.) києворуська інтерпретація топосу змінюється кардинально.

2. Дискурс «Крим як загроза». Нові реалії сприйняття Криму засвідчує епічний твір «Слово о полку Ігоревім» (кінця ХІІ ст.). Цікавою є історіософія твору, автор мислить категоріями минулого та майбутнього, то співвідносячи їх із сучасним, то протиставляючи йому. Такий ракурс бачення був притаманний і митрополиту Іларіону у «Слові про Закон і Благодать». Проте Іларіон жив у період стабільності, розквіту ранньофеодальної монархії. Історія для Іларіона була однорідною смугою, позбавленою протиріч, спрямованою догори, де гарне майбутнє органічно виростає з гарного сучасного. Автор «Слова о полку Ігоревім» творив в інших історико-політичних умовах – смутку й розбрату, пов’язаних з розпадом єдиної давньоруської держави. Сурож і Корсунь, наразі, надаються ним у переліку ворожих, «незнаних» земель, ще й «закликаних» Дівом вкупі із Тмутараканським ідолом («Тьмутороканськый бълванъ») [28, с.30].

Починаючи з XIV ст. в Україні з’являється безліч дум, народних та історичних пісень, де Крим позиціонується як каторга, сам термін («каторга» – турецькі гребні судна) має кримське походження Зазначені тексти відтворюють військове протистояння з Кримських ханством, работоргівлю й пов’язану з нею тугу від втрати батьківщини, небезпеку чумацького промислу. Крим поступово стає аналогом неволі:

Коло шиї аркан в’ється І по ногах ланцюг б’ється («За річкою вогні горять») [29].

В думі «Марія Богуславка» українська бранка здійснює подвиг, випускаючи співвітчизників із турецької в’язниці. Провідного значення набуває опозиція своя земля, яку треба боронити/чужа земля, яку треба ганьбити. В сюжетах українських пісень навіть материнські почуття поступаються любові до рідної землі, коли мати відмовляє «потатарченій» доньці:

Ліпше мої убогії лати, Ніж дорогії твої шати. Я не хочу панувати, Піду в свій край загибати. («Поле ж моє широкоє») [29].

Так само в пісні про Байду «В Цареграді на риночку та п’є Байда мед-горілочку» козацький ватажок гребує принадами колишньої Візантії, відмовляючись від імперської ласки – пропозиції влади через шлюб, натомість вбиває володаря та наречену.

В річищі негативної кримської топіки виступає проза М. Гоголя. Письменник не належав до поціновувачів Криму, як це випливає з його листа (липень, 1835р.) до В. Жуковського: «Был только в Крыму, где пачкался в минеральных грязях» [32]. Крим Гоголя заселений ворожими «кримцями», насамперед, стає прикладом деформованого, «закрученого» простору: «За Киевом показалось неслыханное чудо. Все паны и гетьманы собирались дивиться сему чуду: вдруг стало видимо далеко во все концы света. Вдали засинел Лиман, за Лиманом разливалось Черное море. Бывалые люди узнали и Крым, горою подымавшийся из моря, и болотный Сиваш.» [7, с.165]. Така рухливість простору у повісті, до того ж відбувається внаслідок дії нечистої сили.

Кримський текст Лесі Українки так само насичений мотивом «чужої землі»»:

А я сама на сій чужій чужині, Неначе тінь забутої людини, Що по Гадесових полях блукає… (Леся Українка,1898 р.?) [15, с.166].

Отже кримський топос за певних історико-соціальних умов отримує різні контури структурування, залежно від характеру загальних семантичних моделей світу, частиною яких він наразі стає.

Непересічного значення Крим набуває у символічній структурі Московської державності, що формувалася у візантійському/імперському контексті. Російська теократія безпосередньо пов’язана з ідеєю «візантійського спадку» – провідною ідеологемою російського державного мислення, яка стала підґрунтям теорії «Москва – ІІІ Рим», тим самим трансформувавши сакральний простір Криму в геополітичний.

Проте візантійська релігійна традиція набула у Московському царстві два виміри: духовно-культурний та соціально-політичний. Продовжувачами духовної/ісихастської традиції стали «мовчальники» й «нестяжателі»: Сергій Радонезький та його послідовники, а її візуальним маніфестом – «Трійця» Андрія Рубльова. Північноруська інтерпретація ісихазму породила феномен «старецтва», з його інтенсифікацією в середовищі «заволзьких старців». Апогеєм «старецтва» стало життя та служіння Ніла Сорського, який замінив «живоначальну» тональність ісихастської традиції на тотальну безмовність тотожну бездумності, спрямовану від просвітлення до занурення у «божественний морок» абсолютного незнання як форму «обоження», задля злиття з Тим, хто перевершує всіляке знання і буття. Втім, зрештою, така позиція узгоджується з основними принципами апофатичного богослов’я Діонісія Ареопагіта.

Культурну/«книжну» традицію в Московській Русі розвивали етнічні греки: митрополит і бібліофіл Киприян, філолог, філософ й богослов Максим Грек, який не лише ввів до московського ужитку оригінальні грецькі тексти, але й переорієнтовував візантійську традицію з високої царини духу до площини культури. Відстоюючи й захищаючи «візантинізм», Максим опинився в опозиції до інтересів національно-державного православ’я Московської Русі (1522 р. виступив із засудженням поставлення на митрополичу кафедру «йосифлянина» Даниїла).

Заволзьким старцям і Максиму Греку протистояли «йосифляни», послідовники Йосифа Волоцького, чия світоглядна позиція стала фундаментом російського самодержавства. Йосифлянські уявлення виявилися настільки життєстійкими, що сформували стандартний тип російського ченця з його пріоритетом ідеології богослов’ю. Ця школа виховала безліч єпископів, котрі стали каркасом офіційної російської церкви, правда, практично, не залишила святих. Проте йосифляни, сприйнятливі переважно до зовнішніх форм культового богослужіння, розцінювали служіння царю як Богослужіння, трансформуючи православ’я в цареслав’я. Признання за Іоаном Грозним вселенським патріархатом й вселенським собором прав на царський титул, прийняття ідей Йосифа Волоцького про царську владу, викладених в «Просвітителі»: «Царие… разумейте яко от Бога дана бысть держава вам. Вас бо Бог в Себе место избра на земли и на Свой престол вознес посади, милость и живот положи у вас…Царь убо естеством подобен еси всем человекам, властию подобен же вышнему Богу» призвело до формування необмежної влади царя в Росії за часів правління Іоанна Грозного. У Візантії найменування монарха василевсом (царем) походило від імперської традиції – візантійський василевс виступав як законний спадкоємець римських імператорів. В Росії найменування монарха царем йшло, в першу чергу, від релігійної традиції, до тих текстів, де царем називають Бога [12].

Візантійська культурна традиція в Московії все менш відповідала інтересам абсолютистської держави, а її носії або широко освічені, або високо духовні вже не вписувалися в жорсткі рамки, сформульованою царем Іоанном ІV вертикалі: «Бог – цар – раби». Північноруський релігійний ренесанс XIV-XV ст.ст. виявився вичерпаним, поступившись місцем самодержавним амбіціям Тепер Москва, відмежовуючись від загиблої Візантії, що заплямувала чистоту православ’я на Ферраро-Флорентійському соборі в 1439 р. (за що, нібито, й поплатилася), мала намір перевершити «ІІ Рим» спроможністю та величчю. Ідея «візантійського спадку» стає домінантною для російського державного мислення, породжуючи низку текстів, що засвідчують остаточну трансформацію культурного «візантінізму» у політичний «візантизм» (К. Леонтьєв), позначений редукцією самого терміну. Політична парадигма Візантії (Євсевій Кесарійський, імп. Юстиніан, імп. Константин Порфірородний ) як «обраної/«богохранимої» імперії позначена «ромейським расизмом» (термін Е. Арвейлера) – впевненістю у перевазі всього візантійського над чужоземним, що освячувало її «природне» право керувати християнською ойкуменою й поширювати свій вплив шляхом експансії. Зазначена інтенція зініціювала в Московії низку текстів: «Сказание о князьях Владимирских», «Послание о Мономаховом венце», «Повесть о белом клобуке» та подій, що вже відображали специфічний рівень російської самооцінки.

Знаковою подією став шлюб (Hieros Gamos) Івана ІІІ з Софією Палеолог (1472 р.) – алюзія на шлюб Володимира Святого й Анни Порфірородної. Реально цей шлюб не мав політичних наслідків, але спровокував низку «привласнень», що засвідчували «право» російських монархів на візантійський престол, насамперед, привласнення візантійського герба. Наступним було привласнення візантійського «статусу». Вже в «Пасхалії» митрополита Зосими (1492 р.) Москва іменується «Новим Константиногородом», а великий князь Іван III «новим Константином». Одночасно, скоріше за все після коронації Димитрія, онука Івана ІІІ (1498 р.) в Московії оформлюється «Сказание о князех Владимирских» із включеною легендою «Про Мономахови дари», де декларується незаперечне право на «візантійський спадок». В легенді прослідковується пряма аналогія передачі царського вінця від діда до онука. Архетипом священодії стає ритуал передачі царської регалії («шапки Мономаха») візантійським імператором Константином Мономахом своєму київському онуку по материнській лінії Володимиру Мономаху. Цікаво, що за легендою онук змусив діда віддати вінець внаслідок вдалої військової операції (хоча реально Володимиру на момент смерті Константина ледь виповнилося 2 роки). [11, с.171-213] Сюжетами «Сказанія» був оздоблений трон Іаонна Грозного, а його ідеї розвинуті в концепції старця Філофея «Москва – ІІІ Рим» : «Вся хрістианская царства православныія преидоша в конецъ и снидошася во едино царство нашого государя…Два Рима падоша, третий стоит, а четвертому не бытии» [22, с.72-126]. Чергове, здійснене Іоаном Грозним «привласнення» родоводу римської імперської родини Юліїїв-Клавдіїїв шляхом створення міфічної генеалогії Рюриковичів від римського імператора Августа, було оприлюднене в листі (1567 р.) до польського короля Сигизмунда ІІ Августа [14, с.30].

Наступні Романови долучилися до парадигми «трансляції імперії» (І – ІІ – ІІІ Риму), що й засвідчили іконою «Хрест із предстоячими», розміщеною у вівтарі над жертовником Розп’ятської церкви Кремлівського палацу. На полотні зображено хрест з св. царем Константином, св. царицею Оленою, царем Олексієм Михайловичем, царицею Марією Іллівною та патріархом Никоном. За часів царя-грекофіла Олексія Михайловича було здійснено візантійську редакцію церковних текстів та впроваджено візантійську практику жесту «хресного знамення», що й спричинило Великий церковний розкол 1654 р.

Подібні концептуалізації «візантійського» спадку» начебто залишені в минулому, насправді залишаються стійкими архетипами, що можуть бути актуалізованими як внутрішній елемент семантичної пам’яті. При цьому їхня актуалізація здійснюється в межах певного інваріанту, що дозволяє стверджувати, що текст в контексті нової доби зберігає ідентичність самому собі, незважаючи на певну варіативність тлумачень [18, с.200]. Таким чином, загальна для даної культури пам’ять забезпечується або наявністю константних текстів, або єдністю/інваріантністю кодів, або закономірністю їх трансформації:

Москва, и град Петров, и Константинов град — Вот царства русского заветные столицы (Ф.Тютчев, 1848-1849 pр.)[30].

За радянських часів молодий поет Д. Самойлов напише неочікуваний на перший погляд вірш ««Софья Палеолог», де:

Візантійський контекст, сформувавший топос «Москва – ІІІ Рим» визначав стійкий намір росіян звільняти/завойовувати Царьград.

3 дискурс «Крим як шлях до Візантії». Думку «відвоювання Візантії» почергово вселяли царям Виссаріон Нікейський, Максим Грек, Андрій Курбський, Юрій Крижанич, що й провокувало російсько-турецькі війни. Їх активно проводили цар Федор Олексійович і царівна Софья Олексіївна за правління котрої В. Голіцин написав трактат про Кримське ханство та план «приєднального походу». Проте реальні спроби завоювання Криму завершилися нищівною поразкою російського війська, але намір відтоді залишився непохитним. Зокрема фельдмаршал Мініх в «Генеральному плані війни» зазначав: 1738 р. – завоювання Криму, 1739 р.- завоювання Константинополя: «Знамена и штандарты…будут водружены… где? — в Константинополе. В самой первой, древнейшей греко-христианской церкви, в знаменитом восточном храме Святой Софии в Константинополе, она (Анна Іоанівна – Р.Д.) будет коронована как императрица греческая… Вот — слава! Вот — Владычица!» [8].

Онук Катерини ІІ цесаревич Константин від народження готувався нею в імператори відновленої, після вигнання турків Візантії, для чого студіював грецьку. Ідея реконструкції Візантії стала нав’язливою в слов’янофільських колах. Найбільш адекватне ідеологічне обґрунтування вона отримала в солідній роботі М.Данилевського «Росія і Європа» (1882-1885р.р.), яку називають «катехізисом слов’янства»: «…Наконец в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало б России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие (курсив наш – Р.Д.) и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи…» [9]. Проте Константинополь таки залишився недосяжним для військової потужності Росії. Поступове усвідомлення реальності спровокувало імперію до своєрідної сублімації.

4. Дискурс «Крим як метонімія Візантії». Свою чергову концептуалізацію Крим набуває за доби Катерини ІІ в річищі її «грецького проекту» вже як уособлення Греції/Візантії, тим самим посилюючи міфологічне підґрунтя національної ідеології. Князь Г. Потьомкін отримав наказ приєднати Крим до імперії під час російсько-турецької війни 1768-1774 р.р. Програючи військову кампанію Росії, Туреччина по Кючук-Кайнаджирскому договору (1774 р.) визнала незалежність від себе Кримського ханства, а Росія, у свою чергу, духовну владу над татарами турецького султана, як халіфа усіх мусульман, встановивши над Кримом військовий протекторат. Безумовно, в подальші плани імперії не входила незалежна кримська державність. З включенням ханського Криму до складу Росії, мусульмани півострова опинилися перед загрозою етнічного виживання (національної асиміляції й примусовій християнізації), оскільки у 1783 р. з кримською державністю, значно старшою, ніж московська, було покінчено остаточно. Внаслідок репресій (руйнування або передача під казарми близько 900 мечетей, спалювання священних манускриптів, закриття шкіл-медресе, заборона хаджу) почалася масова еміграція з Криму на територію сусідньої Туреччини (до 1917 р. виїхало 4 млн. кримських татар) [13, с.470-471]. Проте подібні дії не варто вважати релігійними утисками, що, поза сумнівом, мали місце в Російській імперії, особливо по відношенню до іудеїв. Як такий іслам в Росії не переслідувався, більше того, після входження території Казахстану до складу Російської імперії (1731 р. при Анні Іоанівні), в річищі політики седентаризації Катерини II відносно тюрок-кочівників мала місце насильницька ісламізація тенгріанців і ламаїстів, для чого були мобілізовані сотні мулл з середовища волзьких татар. У 1788 р. наказом Катерини II була створена перша офіційна організація мусульман Росії «Оренбурзькі магометанські духовні збори» й заснована посада очильника російських мусульман – муфтія, кандидатура якого після обрання мусульманською громадою затверджувалася імператором. Отже територіальні зачистки татарського Криму відбувалися як реалізація «грецького проекту»:

Россия наложила руку На Тавр, Кавказ и Херсонес, И, распустя в Босфоре флаги, Стамбулу флотами гремит …………………………….

Какая незабвенна слава! Какая звучная хвала! Екатеринина держава И мудрыя ея дела (Г. Державін,1784 p.) [10]

Важливою подією «грецького проекту» стала подорож до Криму Катерини ІІ (1787 р.). Зрозуміло, що подорож мала, насамперед, ідеологічний та демонстративний характер, як це засвідчує маршрут імператриці: Санкт-Петербург – Крим через Москву, Володимир, Київ, Херсон, викарбуваний на пам’ятній медалі у вигляді мапи як «Путь на пользу» [3]. У такий спосіб декларувалася нова імперська географія, коли до «нової імперії» Петра І, пролонгованою «Новоросією» Катерини ІІ, додався древній «візантійський спадок». В річищі політики «російської Минерви» відбулося перекодування тюркського простору Криму на грецький: Севастополь (Ахтіяр), Симферополь (Ак-Мечеть), Феодосия (Кафа), Евпатория (Гулев), Левкополь (Ескі-Крим) тощо. Таким чином татарський Крим трансформувався у «російську Тавриду»:

Друг милый, ангел мой! сокроемся туда, Где волны кроткие Тавриду омывают, И Фебовы лучи с любовью озаряют Им древней Греции священные места (К.Батюшков, 1817p.)[1].

Наразі Крим, кооптований у ментальний універсум самовизначення й самоідентифікації Росії, заступив Візантію у російській свідомості. Внаслідок маніпуляції історичною пам’яттю жадана імперія була «реально» здобута:

Поэтической Эллады Отголоски и залог Мира, отдыха, услады, Пристань, чуждая тревог! (П. В’яземський, 1867p.) [6].

Чергове метонімічне «привласнення» обумовило наступний дискурс.

5. «Крим як парадиз». Зазначена метаморфоза постала після включення й остаточної адаптації Криму в межах російської державності та зініціювала тексти «милування» територіальним здобутком, що яскраво позначилося у поетиці. В цьому аспекті першовідкривачем Криму став С.Бобров («Таврида» 1798 р., «Херсонида» 1804 р.), як це зазначив дослідник «кримського тексту» О.Люсий [20]. Тему «парадизу» підхопили К. Батюшков, В.Брюсов й багато інших співців «благословенної Тавриди». Довершеності вона набула у геніального О.Пушкіна, котрий започаткував власний «кримський текст»:

Приду на склон приморских гор, Воспоминаний тайных полный, — И вновь таврические волны Обрадуют мой жадный взор. Волшебный край! очей отрада! Все живо там: холмы, леса, Янтарь и яхонт винограда, Долин приютная краса, И струй и тополей прохлада… (О Пушкін, 1821-1823 р.р.) [26,с.61]

До поетів долучилися мандрівники (П. Сумароков, П.Кеппен, Е.Хоєцький), котрі в своїх подорожніх нотатках описували принади та стародавні пам’ятки Криму. На південному узбережжі постали, вписані у пейзажі палаци – шедеври архітектурної думки.

Окрему «кримську тему» презентувала поезія «Срібного віку». Проте «голос» Криму М.Волошин не очікувано спростував попередній досвід поетичного та політичного засвоєння «візантійського спадку»:

Здесь, в этих складках моря и земли, Людских культур не просыхала плесень — Простор столетий был для жизни тесен, Покамест мы — Россия — не пришли. За полтораста лет — с Екатерины — Мы вытоптали мусульманский рай, Свели леса, размыкали руины, Расхитили и разорили край Осиротелые зияют сакли; По скатам выкорчеваны сады. Народ ушел. Источники иссякли. Нет в море рыб. В фонтанах нет воды …(М.Волошин, 1926 р.)[5, с.200]

Хоча вже у А. Чехова Крим лише виступає цариною курортного адюльтера («Дама с собачкой», 1889 р.), ницих та болісних любовних стосунків («Ариадна», 1894-1897 р.р.).

Цікавим та архетипово дихотомічним був дискурс Криму за доби радянської квазімперії, який містив і дисидентський «Остров Крым» В.Аксенова (1979 р.) і героїко-патріотичний, пісенно-поетичний корпус текстів на кшталт «легендарний Севастополь – гордость русских моряков» (1954 р.), що кореспондує (як це засвідчує епітет «легендарний») до кримського тексту часів Кримської війни (1853-1856 р.р.):

Какой тут дышит мир! Какая славы тризна Средь кипарисов, мирт и каменных гробов! Рукою набожной сложила здесь отчизна Священный прах своих сынов. (А.Фет, 1887p.) [31].

Сьогодні імперські амбіції Росії по відношенню до Криму є незаперечними, адже утримання технологічно застарілого військового флоту у Севастополі, котрий, до того ж, забруднює акваторію бухти, є дією радше символічною ніж прагматичною. Так само екологічно шкідливим, економічно необґрунтованим але відверто геополітичним є проект, запропонований колишнім мером Москви Лужковим по побудові мосту через Керченську протоку, аби з’єднати берег російської Тамані із Кримом. Одразу ж виникає асоціація з «найдревнішим об’єднувальним» написом (1068 р.) на славнозвісному Тмутараканському камені: «В лето 6576 индикта 6 Глеб князь мерил море по леду от Тмутороканя до Корчева 14000 сажен». Зазначений артефакт сумнівного походження досить очікувано з’явився за часів Катерини ІІ, про що їй було особисто повідомлено О. Мусіним –Пушкіним. Незабаром до каменя додався опис «споконвічно російських» земель у Криму, цим каменем і засвідчених: «Историческое исследование о местоположении древнего российского Тмутараканского княжения» (СПб., 1794) із заключним розділом «Родословник Князей Российских, владевших в Тмутаракани от Князя Глеба Святославича, положившаго камень в Тамане, взятый из Записок касательно Российской Истории».[21]

Архетипова ситуація ідеологічного «привласнення» простору Криму досі триває й триватиме. Хоча «аполлонічний» Тмутараканський камінь наразі обертається на «діонісійського» Тмутараканського ідола. Адже кримсько-татарський народ продукував/продукує власний кримський текст, що треба враховувати російському політикуму. Сумний мотив «татарської Тавриди» вже наявний у сучасній російській поезії як приреченість «вічного повернення»:

Время черпалось полною мерой, Не успеешь души уберечь… И к Аллаху из хижины серой, Изменяя состав ноосферы, Возлетает гортанная речь. (М.Синельников. «Крым») [19].

Загалом представники російської творчої інтелігенції стосовно «кримського питання» у більшості виявляються носіями «візантійського»/імперського світогляду, яких переслідує ностальгічне відчуття «втраченого раю» внаслідок «зради/здачі» Криму недолугими політиками:

Песнь о «Варяге» мы пьяно поем. Слезы на лицах блестят. А Севастополь без боя сдаем. Прадеды нас не простят. (А.Жигулин «Нищий в вагоне, как в годы войны…»)[2].

6. Дискурс «Крим як втрачений рай» наразі триває на тлі геополітичних стогонів, як це засвідчує добірка сучасної поезії в антології «Прекарасны вы, брега Тавриды…»[25].

Если бы шуба расползлась по швам, Я бы сказала: ну что ж, обойдемся без шубы. Ну, а без Крыма? Мучительно русским словам Знать, что они на сегодня беспомощно-грубы.(И. Лиснянская, лауреат премии А.Солженицина. «В Киев Евдокии» ) [19].

Саме у контексті імперської парадигми написано рядки, якими ми б хотіли завершити презентацію сучасної кримської геопоетики:

Что же ты, Миних, не встанешь из гроба, Что ж ты, Потемкин, горящей глазницей Не обернешься к нам, гневаясь, чтобы Пламя стыда опалило нам лица! Где ж вы, Нахимов, Корнилов, Тотлебен, Где ж ты, Истомин! – восстаньте из праха. Нету ни Крыма, ни моря, ни неба, – Нет ничего, кроме жалкого страха! ………………………………………..

Армий победных не встанут солдаты, Нет, неподъемен им гнет отвращенья К слабым потомкам… Позор нам – расплата! Предали их мы – и нет нам прощенья! (Г. Фролов «Крым».)[2].

Отже ситуація «втрати» Криму є вкрай травматичною для російської державної свідомості, як це засвідчують новітні літературні тексти в жанрі «геопоетичного шоку», а також агресивна імперська риторика провідних російських ідеологів та політиків: Жириновського Дугіна, Леонтьєва, Затуліна, що відверто спрямована проти територіальної цілісності України. Крим так само розглядається ними в якості фетишу, візантійського симулякру, невід’ємного від російського символічного простору як і за часів Катерини ІІ. Прикро, що українська традиція сприйняття Криму як «загрози» (очевидно, національному суверенітету?) спонукає Україну напрацьовувати власний кримський текст статтями сумнозвісних «Харківських угод» (2010 р.). Наразі Україна і Крим є топосами, що не перетинаються.

Література

1. Батюшков К.Н.Таврида/Викитека [Електронний ресурс]/К.Н. Батюшков – Режим доступу: http://ru.wikisource.org/ – Назва з екрану. 2. Благословенная Таврида/Литературный сайт. Современная история Крыма в поэзии [Електронний ресурс]/Благословенная Таврида -Режим доступу: http://www.tavrida-liter.narod.ru/ – Назва з екрану 3. Брикнер А. Г. Путешествие Екатерины II в Крым // Исторический Вестник. Историко-литературный журнал/А.Г. Брикнер – СПб – 1885 -№9 (21) – С. 460–461. 4. Василевский В.Г. Введение в житие св. Стефана Сурожского/В.Г. Василевский // Труды –/Пг.-1915 –Т.3.- С.142-228. 5. Волошин Максимилиан.Дом поэта // Коктебельские берега/Максимилиан Волошин – Симферополь: Таврия, 1990. – с.198-201. 6. Вяземский П.А. Слуху милые названья…/ Викитека [Електронний ресурс] /П.А. Вяземский – Режим доступу: /http://ru.wikisource.org/wiki – Назва з екрану. 7. Гоголь Н.В. Страшная месть. / Н.В.Гоголь Вечера на хуторе близ Диканьки.Часть вторая //Собрание сочинений -М.: Художественная литература, 1984. – С.135-171. 8. Гончарова О. М. Крым как Византия (вторая половина XVIII века. Доклад на конференции «Крымский текст русской культуры».-СПб, сентябрь, 2006 [Електронний ресурс] /О.М. Гончарова– Режим доступу:http://lib.pushkinskijdom.ru/- Назва з екрану. 9. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. Гл. ХIV. Царьград [Электронный ресурс] / Н.Я. Данилевский– Режим доступу: http://www.vehi.net/danilevsky/rossiya/ – Назва з екрану. 10. Державин Г.Р.Ода на приобретение Крыма/ Викитека [Электронный ресурс] /Г.Р. Державин– Режим доступу: http://ru.wikisource.org//- Назва з екрану. 11. Дмитриева Р.П. Сказание о князьях владимирских. – М.;Л: Изд. АН СССР, 1955. – 214 с. 12. Живов Б.М., Успенский Б.А. Семиотические аспекты сакрализации монарха в России/Б.М. Живов, Б.А.Успенский // Языки культуры и проблемы переводимости –М: Наука, 1987.- С.47-53. 13. Історія релігії в Україні/Навчальний посібник за ред. А.М. Колодного, П.Л.Яроцького/Історія релігії в Україні–К: Знання, 1999, 735 с. 14. Кнабе Г.С. Русская Античность. Содержание, роль, судьба античного наследия в России./Г.С. Кнабе.-М :Изд. РГГУ, 1999 – 238 с. 15. Леся Українка. Кримські відгуки. Іфігенія в Тавриді / Леся Українка // Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р -Т. 1.- С. 165 – 170 16. Літопис руський/. пер Л. Є. Махновець /Відп.ред О. В. Мишанич./Літопис руський -К: Дніпро, 1989 – 590 с. 17. Лотман Ю. М. Символические пространства /М.Ю.Лотман // Семиосфера. – СПб: Искусство-СПБ, 2000. – С.297-303. 18. Лотман Ю.М.Память в культурологическом освещении/Ю.М. Лотман // Избранные статьи в 3-х томах.-Таллин: Александрина, 1992.-Т. 1 – С.200-2003. 19. Люсый А.П.Геопоетический референдум. Рецензия на «Прекрасны вы, брега Тавриды»: Крым в русской поэзии / Сост., предисл., примеч. В.Б.Коробова. – М., 2000 [Електронний ресурс] / А.П.Люсый/Русский журнал– Режим доступу: http://www.russ.ru/krug/kniga/ – Назва з екрану. 20. Люсый А.П.Крымский текст в русской литературе- СПб: Алетейя, 2003 -203 с. ; Люсый Александр. Крымский тект русской культуры [Електронний ресурс] Александр Люсый/Русский архипелаг – Режим доступу: http://www.archipelag.ru//- Назва з екрану 21. Майофис М. Л Тмутараканский камень в культурном строительстве конца XVIII — начала XIX века /М.Л. Майофис // Философский век. Альманах. Вып. 10. Философия как судьба: Российский философ как социокультурный тип. СПб., 1999. С. 132—139. 22. Малинин В.Н. Старец Елеазарова монастыря Филофей и его послание к царю и великому князю Ивану Васильевичу /В.Н. Малинин// Труды Киевской Духовной Академии. –К, 1888. № 5. С. 72–126. 23. Ницше Ф. Рождение трагедии или Эллинство и пессимизм /Ф. Ницше // Соч. в 2-х т.т. – Т.1 –М : Мысль, 1990.-829 с. 24. Пелікан Я. Виправдання традиції/Пер. з англ. –К: Дух і літера, 2010, 128 с. 25. Прекрасны вы, брега Тавриды: Крым в русской поэзии. (Сост., предисл., примеч. В.Б. Коробова., рук. проекта Л. Абаева – М.: 2000, 719 с 26. Пушкин А.С. Бахчисарайский фонтан/А.С. Пушкин //Соч. В 3-х т.т. –М: Художественная литература, 1986.-Т.2- С.48-61 27. Самойлов Давид. Софья Палеолог. [Електронний ресурс] /Давид Самойлов/Стихи русских поэтов. – Режим доступу: http://stihi-russkih-poetov.ru/ – Назва з екрану 28. Слово о полку Игореве. Сост.и комментарии Д.Лихачева, Л.Дмитриева/ Слово о полку Игореве – М: Художественная литература, 1987 – 221 с. 29. Снігірьова Л.М.Крим в українських історичних піснях / Л.М. Снігірьова //Культура народов Причерноморья, 2009. – № 156.-С. 88-92. 30. Тютчев Ф.И. Русская география»/ Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор» С.152. [Електронний ресурс] /Ф.И. Тютчев – Режим доступу: http://feb-web.ru/ /- Назва з екрану 31. Фет А. А.Севастопольское братское кладбище./Викитека [Електронний ресурс] /А.А. Фет – Режим доступу:http://ru.wikisource.org/wiki/ – Назва з екрану 32. Филимонов С.Б. Гоголь глазами крымоведов [Електронний ресурс] // Крымское время 11.02.2013 /С.Б.Филимонов – Режим доступу: http://www.time4news.org/ – Назва з екрану.

Країни візантійського кола впливу: спільнота без «співдружности»

Володарі країн візантійського кола впливу як послідовники і суперники Константинополя

Візантійці активно залучали на свій бік відсторонених від влади родичів володарів сусідних держав (зараз такими є переслідувані на батьківщині опозиційні політики), яких утримували у Константинополі у блискучому рабстві. Імперія завжди могла використати їх як претендетнів на владу у їхній країні. Таким політичним біженцям призначали грошове утримання, жалували високі придворні титули, одружували їх із представницями знатних ромейських родів. Для вигнанців це був розкішний і водночас небезпечний полон чужини, яка стала для них другою батьківщиною, для візантійців – вагомий козир у дипломатичних стосунках з небезпечними сусідами. Бо ж, залежно від політичної ситуації, претендента на владу в сусідній державі можна було й реально посадити на престол його країни, і видати нинішнім законним іноземним володарям, і навіть передати третій стороні, яка мала б від цього свій зиск.

Втім, ця система могла дати збій і спрацювати проти самих візантійців. Так, болгарський цар Симеон І Великий, якого, як третього сина княза Бориса, готували до кар’єри священнослужителя, здобув ґрунтовну освіту в Магнаврській школі у Константинополі. Однак, коли внаслідок політичних обставин йому довелося посісти князівський престол, він став одним із найбільш небезпечних і активних ворогів імперії, спробувавши навіть захопити Константинополь і проголосивши себе на початку Х ст. імператором болгар і греків. Це було серйозним ударом по Візантії, оскільки цілком відповідало політичній доктрині про богообраність єдиного ромейского імператора, і загрожувало підкорити візантійців їхньою ж зброєю. Подібна ситуація склалася й у XIV ст. у випадку із сербським правителем з роду Неманичів Стефаном Душаном, який багато років прожив разом зі своїм батьком у вигнанні у Константинополі. Здобувши владу в Сербії, він повів ворожу щодо імперії політику й був, зрештою, коронований 16 квітня 1346 р. як «василевс Сербії й Романії» (у сербському варіанті – «цар Сербів і Греків»).

Як бачимо, культурний вплив Візантії зовсім не гарантував дружніх стосунків з народами і країнами, що сприйняли візантійські систему цінностей і світогляд. Часто траплялося, що чи сильнішим був візантійський вплив, тим більш антивізантійською ставала зрештою політика країни, що того впливу зазнала. Однак в одному Імперія ромеїв у будь-якому разі перемагала – її візантинізовані вороги визнавали спосіб життя і світогляд, систему цінностей візантійської цивілізації найкращим із тих, що були їм відомі. Яскраві приклади саме такого сприйняття Візантії й візантійського можна побачити і в українській історії. Наслідуючи візантійським зразкам, утверджували свою легітимність і право на символічне суперництво із візантійськими василевсами київські князі Володимир Святий та Ярослав Мудрий. Спорудження у Києві Золотих воріт і храму Св. Софії було наочним наслідуванням столиці Візантійської імперії – Константинополя, а карбування златників – монет, що брали за зразок золоті візантійські номісми й зображення київського князя на храмових фресках у образі ромейського василевса перебували усього за крок від того, щоб проголосити руського князя «царем Русі і Греків».

Мабуть, лише суттєва за середньовічними мірками географічна віддаленість Києва від Константинополя і відсутність спільного кордону завадили Київській Русі стати до однієї шереги із Болгарським та Сербським царствами у їхніх претензіях привласнити візантійські імперську ідею. Із колосальним запізненням, вже після падіння Візантії з’явилася ідея Москви як Третього Рима, спадкоємця Рима Другого – Константинополя. Тоді як Київ значно раніше виступив у ролі не спадкоємця, а суперника Константинополя, по факту поставивши під сумнів право столиці на Босфорі називатися Другим Єрусалимом.

2 comments on “Країни візантійського кола впливу: спільнота без «співдружности»”

Таке явище, здається, характерне для багатьох імперій. Коли імперія культурно опановує колонію, то колонія намагається обернути здобутки культури імперії проти неї самої. Народи, виховані на французькій культурі, затято змагалися проти панування Франції у Північній Африці, те саме з іспанцями та Латинською Америкою, українці чинили спротив як полякам, так і росіянам, хоча часто брали з них приклад, на практиці визнаючи високі якості їхніх культур. Прийняти спосіб життя, напевно, зовсім не значить повністю підкоритися політично.

Андрій ДОМАНОВСЬКИЙ. Гутенбергова галактика Ромейської імперії: пост-Візантія у місті першодрукаря Європи

…cприйняття, шаблони і проблеми уявлення Візантії у Східній і Південно-Східній Європі ХІХ – ХХ ст. стали предметом розгляду і обговорення на конференції «Imagining Byzantium: Perception, Patterns, Problems in Eastern and Southeastern Europe», що відбулася 2–4 березня 2017 р. на батьківщині Йоганна Гутенберга у німецькому місті Майнц.

Конференцію було зорганізовано дослідницькою групою «Спадщина Візантії» Університету Майнца імені Йоганна Гутенберга, яка досліджує рецепцію візантійської історії у ХІХ–ХХ ст. – добі становлення модерних націй і розвою національних рухів у Європі. Як зазначено у анотації до наукового заходу, організатори мали на меті «обговорити, яким чином наукові, церковні та політичні еліти торкалися (псевдо-)візантійських тем, наративів та парадигм у різних контекстах з метою зміцнення власної ідентичності, встановлення або легітимації влади, а також для обґрунтування певних політичних стратегій».

Конференція зібрала учасників з Німеччини (переважно з Майнца), Греції, Сербії, Росії, Польщі та України і була зорганізована за трьома панелями: «Історія та історії – візантійські елементи у історіографічних наративах і дискурсах», «Захист або занепад? – Рецепція Візантії у церковній історіографії» та «Спадкоємці, імперії, нації – Візантія як аргумент для націєтворців».

Дриновський збірник. – Т. 5. – Харків; Софія: Академічне видавництво імені проф. Марина Дринова, 2012. – 496 с.

П’ятий том є збірником статей за матеріалами трьох міжнародних симпозиумів, що відбулися у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна протягом 2009-2010 рр.: «Протоболгари в етносоціальних і політичних структурах Середньовіччя», «Homo Byzantinus серед речей та ідей», «Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. і Балкани». Представлені також рубрики «Джерела та джерелознавство», «Рецензії», «Ювілеї», «Наукове життя».

Збірник розрахований на істориків, студентів гуманітарних факультетів й широке коло читачів.

ЗМІСТ

ПРОТОБОЛГАРИ В ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ СТРУКТУРАХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Головко, О. Б. (Київ) Поширення християнства у слов’ян Східної Європи і формування християнської церковної організації на Русі (VIII–XI ст.) . . . . . . . . .179

Нікітенко, М. М. (Київ) Створення печер Київської Лаври у світлі літургійної практики освячення простору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .283

Корниенко, В. В. (Киев) „Малая эсхатология“ Древней Руси в контексте новых эпиграфических открытий в Софии Киевской . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .297

Кондратюк, А. Ю. (Київ) Монументальний живопис церкви Спаса на Берестові доби Петра Могили: проблематика і перспективи дослідження . . . . . . . . . . . .305

Власенко, В. М. (Київ) Філія Українського національного козацького товариства у Болгарії (1923–1936) за матеріалами болгарського і чеського архівів . . . . . .428

РЕЦЕНЗІЇ

Миколенко, Д. В. (Харьков) Македонский вопрос – актуальная проблема современной исторической науки. Рецензия на: Сквозников, А. Н. Македония в конце ХІХ – начале ХХ века – яблоко раздора на Балканах. Самара, 2010. 170 с. . . . . . . . . . 444

Потрашков, С. В. (Харьков) Рецензия на: Татоли, Т. В. Авторитаризм в Болгарии в межвоенный период (1918–1939 гг.). Луганск, 2010. 376 с. . . . . . . . . . . . . . . .447

Власенко, В. М. (Київ) Драгомановські студії. Рецензія на: Матеріали четвертої та п’ятої наукових конференцій „Драгоманівські студії“. Міністерство закордонних справ України, Посольство України у Болгарії, Товариство „Мати Україна“, Українська недільна школа. Софія, 2011. 100 с. . . . . . . . . . . . . . . . . . .450

2 comments on “Дриновський збірник. – Т. 5. – Харків; Софія: Академічне видавництво імені проф. Марина Дринова, 2012. – 496 с.”

[…] В. Н. Каразіна (пл. Свободи, 6) відбудеться прзентація V тому «Дриновського збірника», органу Комісії істориків Україна – […]

[…] В. Н. Каразіна (пл. Свободи, 6) відбудеться прзентація V тому «Дриновського збірника», органу Комісії істориків Україна – […]

Дворник Франтішек. Фотієва схизма: історія і легенда / перекл. з англ. Роман Скакун, наук. ред. Марія Горяча, передм. Іван Дацько [= Серія «Пам’ятки історично-богословської думки», вип. 4]. – Львів: Видавництво Українського католицького університету 2017. – 548 с.

Західній Церкві константинопольського патріярха Фотія тисячу років ганьбили як архиєретика й архисхизматика. Тим часом на Сході його шанували як святого, вченого, зразкового церковного мужа. Франтішек Дворник, наново дослідивши історію Фотієвого патріяршества, повторно зважує всі аргументи, відокремлює факти від домислів, ще раз перевіряє всі свідчення й доходить висновку, що у випадку з Фотієм західні єрархи, каноністи й історики помилялися – Фотій і справді був видатним церковним діячем. У другій частині своєї праці Дворник з’ясовує причини тої несправедливости, жертвою якої став патріярх Фотій.

Праця Франтішека Дворника є вагомим внеском у справу єдности Церков і, хоч написана близько 80 років тому, досі не втратила актуальности. Вона буде цікавою та корисною для істориків і богословів, усіх, хто цікавиться візантиністикою, історією церковних схизм і шляхів виходу з них.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Дворник Франтішек. Фотієва схизма: історія і легенда / перекл. з англ. Роман Скакун, наук. ред. Марія Горяча, передм. Іван Дацько [= Серія «Пам’ятки історично-богословської думки», вип. 4]. – Львів: Видавництво Українського католицького університету 2017. – 548 с.”

[…] презентація українськомовного перекладу книжки “Фотієва схизма: історія і легенда” Франтішека […]

БОРОДАТИЙ МОНТЕСК’Є, АБО НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЦАРГОРОД (Олег Файда)

Шарль-Луї, звісно, бороди не носив. Трансляторам його ідей борода теж не вельми б пасувала – це, зрозуміло, метафорично, але має певні паралелі в реаліях. Любителям візантійської історії, не кажучи вже про фахівців, відомо, що у цій царині славетний співавтор просвітницької «Енциклопедії» «відзначився» хіба що нищівними інвективами щодо минулого імперії. Наприкінці «вольтерового століття» один британський історик на певний час зробив майже академічним погляд на Візантію, якій, на його думку, був притаманний тривалий «Decline and Fall». Наступний «вік історії», особливо кінець ХІХ ст. і подальші роки, поступово, але впевнено переламали похмуру опінію (більшою мірою наукову дещо менше суспільну). Втім, ідеї Монтеск’є отримують друге дихання і сьогодні.

***

Від кінця 1980-х рр. на радянському, а невдовзі пострадянському просторі, особливо у Росії, інтерес до минулого імперії ромеїв суттєво зріс. Чи не основним чинником цього попиту на історичні знання стало соціальне замовлення православної Церкви. У цьому обопільному процесі скористали як замовник (це була складова формування складової іміджу церкви як потужного інтелектуального гравця) так і фахівці (мали кращі підтримку щодо здійснення дослідницької роботи та публікації її результатів) з царини знань про Ромею. З плином часу до переважного замилування давньою імперією додалися голоси, які підкреслено публічно (а не камерально) акцентували на епізодах історії пізньої Візантії, висвітлюючи давноминулі події таким чином, аби вказати на неприпустимість перенесення/використання цього досвіду у сучасності. Найпам’ятнішим проектом у цьому руслі став фільм 2008 р. «Гибель империи. Византийский урок». http://www.youtube.com/watch?v=0hs3o5O5kX4 Він навіть спонукав головного теперішнього інформаційного рупора Кремля Д. Кісєльова присвятити йому окрему програму з циклу «Национальный интерес» У студії і водночас на безкраїх теренах мережі було зламано чимало списів щодо науковості та коректності телепродукту, якому, на думку багатьох, було притаманно більше пропагандистсько-ідеологічних мотивів. І ось більше ніж рік тому на російському каналі «День» виступ суспільно-політичного діяча (націоналістичних переконань) та публіциста Алєксандра Сєвастьянова дозволяє стверджувати про подальше побутування, принаймні в окремих головах, нехай дещо видозміненої, але однієї з принагідних ідей Монтеск’є. Уже назва програми «Византия: трагический урок для России» дозволяє припускати про змістовне її наповнення. І очікування загалом виправдовують себе. «Моя политическая позиция русского этнического националиста непоколебима именно потому, что она строится … на научном убеждении», – стверджує на персональному сайті автор програми. Політичне кредо доволі суттєво визначає погляди і на історію, але властиво декларація останнього критерію («наукових переконань») дозволяє насамперед за цим критерієм побіжно аналізувати передачу. Одразу ж обмовлюся, що у розпорядженні глядача – короткий конспект історії Візантії – так як її розуміє п.Сєвастьянов. Виклад цей часто спрощений, нерідко викривлений, але дуже зрозумілий та зручий для прямолінійного і, такого що не звик сумніватися, розуму. Далі наведу низку тез, коментуючи окремі з них, більшість з яких для фахівців особливого інтересу не становитимуть. Обмовлюся і про нашвидко змайстрований відеоряд, – чи то з комп’ютерної гри, чи то з науково-популярних і художніх фільмів. Непорозуміння викликає і поява час від часу знаку “18+” – цікаво, у зв’язку з чим пов’язане це вікове обмеження для перегляду? Алєксандр Нікітіч не сумнівається у думці щодо статусу Москви, в іносказальній формі повторюючи версію старця Єлеазарового монастиря. Однак ця, на думку Севастьянова, передача статусу, є першим і чи не єдиним позитивним пасажем про Візантію. Слідом вислуховуємо цікаву суміш з набору стереотипів, помилок та вкрай вже «оригінальних» трактувань окремих подій візантійської історії. Виявляється, імперія “худо-бедно просуществовала 1100 лет” – щоправда, автор не задається питанням – скільки інших середньовічних держав проіснувало стільки ж? І ось, зрештою, зустрічаємо просвітницький пасаж: “Вся история Византии – это тысячелетняя агония”. Слідом автор вважає, що спадкоємниця Римської імперії (якщо бути точним, вживає означення «обломок») була спроможна у зовнішньополітичному протистоянні дати собі раду лише із слабкими противниками. Цю тезу можна розлого спростовувати, але згадаймо лише, хто зупинив у свій час арабську загрозу для європейської цивілізації. Сильними супротивники (з якими, як зрозуміло з контексту візантійцям було непереливки) названо болгар і «русичів Святослава». Однак і перших і других візантійці перемогли, нехай не завжди своїми руками. «Учите матчасть», – так, здається, казали в часи навчання автора у вузі. У продовження теми про військову потугу Візантії, останній робиться докір (що дозволяє сумніватися в існуванні цієї потуги) щодо переважного утримання останньою найманих військ. Автор цілковито забуває про тривале існування фемного війська? Дещо плутаними виглядають міркування щодо причин іконоборства, незрозуміло щодо чого намагалися «примирить одну часть населения с другой”? Безсумнівним гріхом імперії ромеїв вважаються будь-які спроби налагодити контакти із Заходом. Недалекоглядні візантійські імператори двічі вступали в унію, “расчитывая, что Запад им поможет, но Запад им так и не помог”. І якщо з цим твердженням частково погодитись можна, то інше твердження, за яким “Византия охотно предоставляла такие [для просування хрестоносців] возможности” своєю територією не витримує критики. Висловлюється автор і про культурну спадщину Візантії: “Литературоведы не могут привести не одного выдающегося имени византийской литературы”. Щоправда фахівці від літератури все ж мають дещо відмінну думку. Із дроб’язку можна ще додати, що константинопольський іподром названий «стадіоном», а імператорські піддані фігурують як “сограждане Византии”. Однак, усі наведені вище тези Сєвастьянова швидше допоміжні, вторинні, служать тлом для основного його твердження щодо того що сам не слід приймати з Візантії (“Византийский путь не для нас”) – мультикультуралізму і мультинациональності. Автор настійливо радить «извлечь трагический урок и никогда не превращать Россию в мультикультурное и мультинациональное государство». На його думку народи Візантії жили між собою напружено. Звідки перейнято цей погляд чи автор переносить реалії сучасної Россії на Візантию? Севастьянов, безсумнівно, формував свій образ минулого Візантії з сучасної літератури. І якби уважно читав переклад російською мовою книги А.Гійу «Византийская цивилизация» (Екатеринбург: У-Фактория, 2005), то зауважив би там наступні рядки: Постоянный приток иностранцев, вызванный географическим положением страны, сохранял неизменной этническую раздробленность страны, но никогда не угрожал ее культурному единству, а географическое положение, без сомнения, благоприятствовало централизации администрации. (Гийу, с. 227)

***

Цього року в інформаційному просторі сусідньої держави з’явився YouTube-канал «Царьград ТВ», який православний інформаційний ресурс Фома представляє як «християнський». Щоправда дармо очікувати зустріти на сайті обриси града Константина – там інший Царгород. До того ж християнський (!?) телеканал смакує розбиту українську техніку. Алюзія на Гоголеві слова напрошується само собою… Втім цікаві не фактографічні помилки п.Севастьянова (він не фахівець у цій галузі, а його погляди є маргінальними і для російських реалій), чи енна трансляція топосу «третього Риму». Рівнозначно навряд чи комусь цікава фантасмагорична ідея подальшої трансляції Візантії. Натомість, перелічені вище приклади свідчать, що в публіцистиці північно-східних сусідів усе гучніше з’являються заклики максимально критично (і в певному руслі, задля завдань національної безпеки) переосмислювати спадщину Візантії, чітко відмежуватись від окремих аспектів її спадщини. Саме цей нюанс стає цікавим для дослідників сучасних уявлень про імперську культурну спадщину. Виявляється, Візантія може жити і в інформаційному суспільстві, навіть у формі відштовхування від протилежного/неприйнятного. Інше питання – чи транслятори таких ідей і справді перебувають в інформаційному віці? p.s. Автор, до речі, жодним чином бородатих не принижує, що засвідчує своєю зовнішністю 😉

Филипчук О. Studia Byzantino-Rossica. Експансія, війна та соціальні зміни. – Чернівці: Книги XXI, 2013. – 420 с.

Книга присвячена політичній та соціальній історії відносин русів з Візантією. Досліджуються особливості експансії русів та її сприйняття візантійськими авторами, впорядкування минулого сусідів імперії у час імператора Костянтина VII Багрянородного, репрезентації війни з русами у візантійському історіописанні. Зроблена спроба проаналізувати соціальні групи русів у Візантії. Пропонується поглиблене джерелознавче дослідження добре і маловідомих візантійських історичних творів.

Для дослідників історії Візантії та народів Східної Європи.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ МИНУЛОГО СУСІДІВ ІМПЕРІЇ

IV Василій Лакапін – редактор De Administrando Imperio?………………………………………. 75

V Східний шлях русів у De Administrando Imperio………………………………………….. 95

VI Довга дорога до Візантії. Спостереження над De Administrando Imperio……….. 107

VII Руси та їх «пактіоти»: Інтерпретація імператором Констянтином VII Багрянородним ранньої історії Русі…………………………………………………………………. 119

Частина III.

ІСТОРІОГРАФІЯ І РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ВІЙНИ У ВІЗАНТІЇ

VIII Похід русів на Константинополь у 941 р. в Огляді історії Іоанна Скілиці……………………………… 131

IX Просопографія русько-візантійської війни 941 р. ….. 153

X Cмерть князя Ігоря в Історії Лева Диякона…………… 176

Частина IV.

СПІЛЬНОТИ РУСІВ У ВІЗАНТІЇ

XI Cпільноти русів у Константинополі……………………….. 209

XII Хрещення у Константинополі…………………………………. 387

«Руси, якими манила жадоба багатства, доволі швидко зрозуміли, яка саме пожива очікує їх у результаті вдалого походу на територію Візантії. Вогонь насильства та спалахи жорстокості, які переходять у маніякальність грабунків і знущань, ось той фон їх діянь, що його ретельно описують численні автори візантійських хронік та історій. Звісно, першими потрапляли під удар беззахисні храми та монастирі, тоді вся надія на порятунок покладалася на святого патрона, лише велич і чудеса якого могли зупинити варварів. Одне із саме таких чудес сталося біля гробу святого Георгія, єпископа Амастриди».

Філіппенко Р. І., Куделко С. М. Є. К. Рєдін – професор Харківського університету. – Харків: Вид-во Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, 2008. – 228 с.

Монографія присвячена життєвому та творчому шляху знаного історика мистецтва, професора Харківського університету Єгора Кузьмича Рєдіна (1863-1908). Видання розраховане на істориків, краєзнавців, мистецтвознавців та усіх, хто цікавиться вітчизняною історіографією і мистецтвом.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………….3

Розділ І. Життєвий шлях Єгора Кузьмича Рєдіна (1863-1908 рр.)…………………………….14

Дитинство, юність, роки навчання та становлення Є. К. Рєдіна як особистості………….14

Харківський період життя Є. К. Рєдіна…………………………………………………………………..26

Розділ ІІ. Педагогічна та громадська діяльність Є. К. Рєдіна…………………………………..58

Гімназія та школа малювання і живопису…………………………………………………63

Харківське Товариство поширення в народі грамотності та Є. К. Рєдін……………….65

Розділ ІІІ. Науково-організаційна діяльність Є. К. Рєдіна………………………………….81

Є. К. Рєдін – член Харківського історико-філологічного товариства………………….81

Є. К. Рєдін – секретар Харківського підготовчого комітету з проведення ХІІ Археологічного з’їзду (1900-1902 рр.)……………………………………..100

Є. К. Рєдін – завідуючий Музеєм витончених мистецтв та старожитностей Харківського університету (1863-1908 рр.)……………………………………….123

Розділ IV. Науково-історична спадщина Є. К. Рєдіна………………………………148

Вивчення фрескових та мозаїчних оздоблень………………………………………148

Вивчення Є. К. Рєдіним фрескових і мозаїчних прикрас Софійського собору та інших церков Києва…………………………………………………………….148

Дослідження Є. К. Рєдіним мініатюр, церковних старожитностей Харківської губернії та вивчення історії Харківського університету ………………………………………………………………174

Аналіз Є. К. Рєдіним церковних старожитностей Харківської губернії………………………………174

Дослідження вченим історії Харківського університету……………………………………………180

Дослідження Є. К. Рєдіним мініатюр…………………………………………………………182

Харківська школа мистецтвознавства та Є. К. Рєдін………………………………………………….197

Фірігос Антоніс. Вступ до історії патристичної та візантійської філософії (від початків християнства до іконоборства) / перекл. Степан Угрин, наук. ред. Марія Горяча. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2017. 280 с.

Книжка грецького католицького богослова та філософа Антоніса Фірігоса – це курс його лекцій з історії патристичної та візантійської філософії, плід багатолітньої викладацької праці зі студентами-богословами. Автор представляє формування та розвиток філософської думки отців, яка стала основою голошення християнської віри та вираженням її основних правд. Підручник складається з чотирьох частин.

Перші дві – представляють корені візантійської філософії і те, як вони були прийняті та розвинуті великими християнськими авторами, насамперед александрійцями – Климентом та Орігеном, а відтак каппадокійцями – Василієм та обома Григоріями. Автор прослідковує процес переходу від грецької класичної до грецької християнської філософій і показує роль у цьому еллінізму та юдаїзму у грецькому вираженні, а також його пристосування до науки та вістки Євангелія у процесі сприйняття християнством грецької філософії.

Третя частина переносить читача у візантійський період і знайомить із Леонтієм Візантійським і Максимом Ісповідником.

Остання частина видання присвячена одній із найдраматичніних сторінок історії візантійської думки – суперечці про почитання ікон. Кожна з цих частин має корисні бібліографічні покликання.

Підручник буде корисним для викладачів патристичних курсів, студентів філософії та богослов’я й усіх, хто цікавиться історією філософської думки Візантії.

ЗМІСТ

Слово до українського читача……………………….5 Вступ……………………….7 Бібліографія……………………….9

Частина І. КОРЕНІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ (від початків християнства до константинівського миру 313 року)

Глава 1 Від грецької класичної до грецької християнської філософії крізь філософію Мойсея……………………….12

Глава 2 Еллінізм, елліністичний юдаїзм та євангельська благовість……………………….27

Глава 3 Грецька філософія у перші століття християнської ери……………………….33

Глава 4 Юстин та апологети ІІ століття……………………….41

Глава 5 Неоплатонізм……………………….53

Глава 6 Тит Флавій Климент (Климент Александрійський)……………………….60

Глава 7 Оріген……………………….73

Частина ІІ. ДОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД: ЗАНЕПАД ЯЗИЧНИЦТВА (від 313 року до закриття платонівської академії в Афінах 529 року)

Глава 8 Довізантійський період: занепад язичництва……………………….88

Глава 9 Арій і Атанасій……………………….91

Глава 10 Євсевій Кесарійський і початок християнської історіографії……………………….98

Глава 11 Останні зусилля язичницької філософії та імператор Юліан……………………….101

Глава 12 Василій Кесарійський, званий Великим……………………….110

Глава 13 Григорій Назіанзін, званий Богословом……………………….122

Глава 14 Григорій Нисський……………………….126

Глава 15 Немесій Емеський……………………….141

Глава 16 Школа Гази……………………….150

Глава 17 Корпус Діонісія або “Ареопагітики”……………………….153

Частина ІІІ. РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД (від 529 року до початку іконоборства 711 року)

Глава 18 Від Римської імперії до Східної Римської імперії……………………….172

Глава 19 Леонтій Візантійський……………………….178

Глава 20 Йоан Філопон……………………….183

Глава 21 Максима Ісповідник……………………….192

Частина IV. ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ ІКОНОБОРСТВА (від 711 року до торжества православ’я 843 року)

Глава 22 Загальні міркування про іконоборство……………………….214

Глава 23 Логос Тройці як ікона Бога Отця……………………….219

Глава 24 Воплочений Логос як ікона Бога Отця……………………….222

Глава 25 Іконоборство, язичництво та юдаїзм (711-741)……………………….231

Глава 26 Христологічне іконоборство (741-787)……………………….239

Глава 27 Другий період іконоборства (813-843)……………………….251

Гавриленко В.О. Шлях до сфрагістики. – Київ; Львів, 2014. – 328 с., іл.

У книзі представлено науково-творчий доробок відомого українського дослідника сфрагістики Віталія Гавриленка.

Публікуються праці з бібліографії, історіографії, питань предмета і методології печаткознавства України, які сприяли оформленню української сфрагістики в окрему галузь серед однопрофільних історичних дисциплін інших країн.

Висвітлюється широкий спектр сфрагістичної проблематики: циліндри і скарабеї Стародавнього Світу, геми античності, молівдовули Візантії, давньоруські та козацькі сфрагістичні інсигнії, цехові печатки.

В цьому плані книга вибраних праць Віталія Гавриленка – своєрідна хрестоматія для вивчення сфрагістичних і геральдичних пам’яток.

Розрахована на фахівців сфрагістики, працівників архівів і музеїв, колекціонерів, студентів вузів, усіх, хто цікавиться історією, культурою, мистецтвом.

ЗМІСТ

Гречило А. Наукова діяльність Віталія Гавриленка на ниві сфрагістики…………………….5

Розділ І. Історіографія, печаткознавство Про предмет, методи і завдання сфрагістики…………………….17 Дослідження зі сфрагістики дорадянського періоду (Історіографічно-бібліографічний огляд)…………………….25 Радянські дослідження зі сфрагістики (Історико-бібліографічний нарис)…………………….38 Нагомадження сфргістичних знань з давніх часів до середини ХІХ ст. Початок української сфрагістики…………………….45 Історіографія української сфрагістики другої половини ХІХ ст. …………………….54 Основні тенденції і напрямки розвитку української сфрагістики періоду імперіалізму…………………….68 Українська сфрагістика кінця ХІХ – початку ХХ ст. …………………….69 Джерело історії…………………….80 сфрагістика [стаття з енциклопедії]…………………….81

Розділ ІІ. Візантійська сфрагістика До історії дослідження візантійської сфрагістики…………………….89 Византийская сфрагистика в отечественной историографии (Библиграфический указатель)…………………….91 Византийская сфрагистика в дореволюционной историографии России…………………….99 Візантійські печатки та їх ремінісценції у сфрагістичній практиці Київської Русі…………………….108

Розділ ІІІ. Початки княжої доби Вислі свинцеві булли з Пліснеська: факти і гіпотези…………………….121 [Рец. на кн.] В. Л. Янин. Актовые ипечати Древней Руси Х-XV вв. Т. 1: Печати Х – начала XIII вв. – 326 с., илл.; Т. 2. Новгородские печати ХІІ-XV вв. – 369 с., илл. – Москва, 1970……………………..147

Розділ IV. Цехові печатки Цехові печатки XIV ст. як джерело до історії цехів м. Львова…………………….151 Імена майстрів [печаток] – невідомі…………………….155 Львівські цехові печатки XIV-XV ст. та питання про час їх виникнення…………………….156 Печатки ремісничих цехів Кам’янця-Подільського…………………….167 Сфрагістичні пам’ятки ремісників…………………….169 Середньовічна цехова геральдика та питання про використання її для репрезентації місцевого виробництва в умовах ринкових відносин…………………….170

Ґілл Джозеф. Флорентійський собор / переклад з англійської Мар’яни Прокопович [= Серія «Пам’ятки історично-богословської думки», вип. 3]. Львів: Видавництво Українського католицького університету 2016, 442 + xxii с.

Праця британського вченого-єзуїта, багатолітнього професора Папського східного інституту о. Джозефа Ґілла присвячена одній з ключових подій европейської історії XV ст. – вселенському соборові, що відбувався у Феррарі, Флоренції та Римі в 1438-1445 роках, й укладеній на ньому «Флорентійській унії» між Римом і Константинополем. У цій праці описано широкий історичний контекст собору – і західний, яким була боротьба папства з конциліяристським рухом та Базельським собором, і східний, який визначали гарячкові намагання візантійських імператорів заручитися військово-політичною допомогою Заходу для боротьби проти турків.

З опорою на численні першоджерела, опрацьовані й опубліковані стараннями о. Ґілла та його колег із Східного інституту, докладно висвітлено переговори між греками і латинянами про місце та спосіб проведення об’єднавчого собору, а далі й самі соборові наради, що розпочалися в квітні 1438 р. у Феррарі, а в червні 1439-го, вже у Флоренції, увінчалися проголошення декрету про унію «Laetentur coeli».

Ретельно зіставляючи східні й західні джерела, автор відтворює перебіг богословських дебатів між греками і латинянами, що стосувалися контроверсійних питань про чистилище, Євхаристію, допустимість доповнень до Символу віри, а насамперед – питання про ісходження Святого Духа. В цих дебатах брали участь визначні мислителі й церковні діячі того часу, такі як Віссаріон Нікейський, Марко Ефеський чи Ісидор Київський з боку греків і Хуан де Торквемада чи Джованні Монтенеро з боку латинян.

Окрема увага приділяється завершальному етапові собору, на якому укладено унії з вірменами, коптами й сирійцями, та хрестовому походові проти турків, що був зорганізований на виконання даних грекам обіцянок, але завершився поразкою під Варною в 1444 році.

У завершальних розділах о. Ґілл простежує процес утвердження Флорентійської унії на Сході, показує неоднозначне ставлення до неї серед греків та, зрештою, задумується над причинами невдачі унійної епопеї, остаточну крапку в якій поставило падіння Константинополя в 1453 році.

Головач Уляна, Шепель Галина. Грецька мова: койне елліністично-римського періоду. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету 2011. – 492с.

У посібнику викладено основи граматики старогрецької мови елліністично-римського періоду. Системний теоретичний виклад кожної теми проілюстровано реченнями та уривками з Нового Завіту і Септуагінти, а також текстами репрезентативних пам’яток грекомовної словесності періоду койне. Кожну лекцію доповнено вправами, які поглиблюють і закріплюють набуті теоретичні знання, вчать студентів розуміти й перекладати оригінальні старогрецькі тексти. Вивчаючи койне елліністично-римського періоду, студенти опановують мову, якою протягом століть спілкувалися народи Середземноморського світу. Засвоєння грецької мови IV ст. до Р. X. — IV ст. після Р. X. значно полегшує студентам перехід до розуміння важких з огляду мовного вираження давньогрецьких текстів класичного періоду чи творів пізнішої літератури, автори яких прагнули відтворити вишукану складність античних зразків.

Для студентів філософсько-богословських відділень, а також інших гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти.

Головко О. Б. Князь Мстислав Мстиславич «Удатний» і його доба / О. Б. Головко. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2017. – 272 с.

У монографії досліджено життя і діяльність одного з найбільш відомих володарів Русі першої третини ХІІІ ст. князя Мстислава Мстиславича «Удатного». Автор подає історію сходження цього князя на політичний Олімп, коли він протягом досить невеликого часу з держателя відносно невеликих удільних князівств перетворився на лідера потужного табору князів Ростиславичів.

Висвітлюється володарська діяльність Мстислава Мстиславича у Новгородській землі, його боротьба за оволодіння та утримання Галицького князівства. Події на Русі описані на фоні аналізу державно-політичного розвитку східнослов’янських князівств в удільну добу з урахуванням міжнародної ситуації в Східній і Центральній Європі.

Особливу увагу приділено висвітленню історії першої війни русів і половців з монгольськими військами навесні 1223 року.

1. Давньоруські землі в удільну добу. Галицька земля на початку ХІІІ ст. ………………………………………………………..25

2. Походження і дитинство князя Мстислава. Новгородська епопея Мстислава Мстиславича…………………………61

3. Боротьба князя Мстислава Мстиславича за оволодіння і збереження Галицької землі ……………………………….92

4. Битва на р. Калка ……………………………………………………………………………………………….140

5. Останні роки життя галицького князя Мстислава ……………..163

1 comments on “Головко О. Б. Князь Мстислав Мстиславич «Удатний» і його доба / О. Б. Головко. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2017. – 272 с.”

[…] року побачила світ книга О. Головка «Князь Мстислав Мстиславич “Удатний” і його доба… (видавництво «Аксіома», м. Кам’янець-Подільський). Це […]

Головко О. Б. Історики-медієвісти сучасної України: довідник / [відп. ред. С. А. Копилов]. — Кам’янець-Подільський : Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2016. — 68 с. (електронна версія)

Довідник містить данні про істориків-медієвістів сучасної України: зібрана інформація про дисертації і монографії, в яких вивчається історія середніх віків, визначені наукові інтереси вчених. У вступній статті висвітлені головні тенденції розвитку української медієвістики в ХІХ – на початку ХХІ ст. В заключній частині довідника наводяться телефони і електронні адреси найбільших наукових центрів України, де пра цюють історики-медієвісти.

Видання адресоване вченим-історикам, студентам вишів, широкому колу читачів, які цікавляться проблемами соціально-економічного, політичного та культурного поступу країн у добу середньовіччя.

Головною метою нашої праці є зібрання й узагальнення якомога ширшої інформації про дослідників, які зараз вивчають в Україні історію середніх віків. Йдеться про науковців, у доробку яких досліджуються проблеми серед ньовіччя на теренах, що виходять за межі сучасної Украї ни, у визначених більшістю сучасних медієвістів світу хронологічних рамках, які охоплюють період із середини V ст. до межі XV-XVI cт. Проте для повноти даних ми не оминули увагою науковців, які вивчають минуле дещо раніше першої і пізніше другої дат, тобто дослідники, які займаються «порубіжними» в часовому плані періодами між пізньою античністю і раннім середньовіччям та між пізнім середньовіччям і раннім новим часом.

Окремо слід наголосити на тому, що в довіднику, з огляду на особливос ті історичного розвитку і специфіку вивчення ареа лу, подано інформацію про дослідників, які вивчають в означених вище часових межах минуле Північного Причорномор’я і Криму.

Однозначно, що пропонована робота не є біобібліографічним довідником з медієвістики у класичному розумінні, потреба в підготовці якого, без всякого сумніву, існує. Наше видання можна швидше за все охарактеризувати як комунікаційний пошуковий довідник. Він дає коротку інформацію про нау ковців з метою, що, скориставшись нею, читач згодом при пот ребі зможе сам розширити свої знання про особу, яка зай має ться близькою до його інтересів проблематикою. У заключній частині довідника подано телефони й електронні адреси найбільших наукових і науково-навчальних центрів України, де пра цюють історики-медієвісти.

Єдиним пріоритетом у пошуку і систематизації персоналій для цього видання був не принцип викладання курсів з середньовічної історії, а саме наукова складова діяльності істориків. Інформації, яка стосується інших, крім наукового, напрямів роботи вчених, у нашій праці не подано. Зауважимо, що у випадку, коли дослідник захищав дисертації не за середньовічною тематикою, назви цих робіт у довіднику не вказуються. Укладач усвідомлює можливу неповноту інформації своєї синтези і з подякою розгляне всі зауваження колег щодо поповнення її матеріалів і вдосконалення наведених даних.

У процесі підготовки довідника автор отримав цінні поради і доповнення від Б. М. Боднарюка (Чернівці), О. Б. Бу бен ка (Київ), Л. В. Вой товича (Львів), М. В. Во ло щука (Івано-Франківськ), О. Б. Дьоміна (Одеса), С. А. Ко пилова (Кам’янець-Подільський), П. М. Кот лярова (Київ), С. І. Лимана (Харків), О. М. Мак люк (За поріжжя), І. В. Нєм ченко (Одеса), С. Б. Со рочана (Харків), В. С. Сте панкова (Кам’янець-Подільський) та інших колег, яким вис ловлює за це щиру подяку.

Хрестоматія присвячена майже тисячолітньому періоду існування Візантійської імперії з кінця IV і до середини XV ст. Документальні матеріали, зібрані в хрестоматії, висвітлюють різні аспекти політичного, соціально-економічного та церковного життя Візантійської імперії.

Для студентів, учнів та вчителів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, усіх тих, хто цікавиться всесвітньою історією.

ПЕРЕДМОВА………………………………..11

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ВІЗАНТІЯ У IV-VII ст.

Вступ………………………………..13

1.1.1. Характеристика імператора Константина І Великого з «Короткої історії» Евтропія………………………………..20 1.1.2. З твору Секста Аврелія Віктора «Витяги прожиття і звичаї римських імператорів»………………………………..21 1.1.3. Характеристика імператора Феодосія І з твору Секста Аврелія Віктора «Витяги про життя і звичаї римських імператорів»………………………………..23 1.1.4. Характеристика Феодосія II з «Церковної історії» Сократа Схоластика………………………………..27 1.1.5. З «Історії» Евнапія Сардійського про поділ Римської імперії на Західну і Східну та політичну боротьбу при дворах………………………………..29 1.1.6. З «Церковної історії» Сократа Схоластика про заколот гота Гайни………………………………..31 1.1.7. З «Історії» Малха Філадельфійця про реакцію Візантії на ліквідацію Західної Римської імперії Одоакром (476 р.)………………………………..34

Глава 1.2. Соціально-економічні відносини в ранній Візантії

1.2.1. Імператорське законодавство IV-V ст. про колонів (Кодекси Феодосія II та Юстиніана І)………………………………..36 1.2.2. Емфітевсис………………………………..43 1.2.3. Епібола………………………………..44 1.2.4. Податкове обкладання………………………………..45 1.2.5. З «Сирійського законника»………………………………..47 1.2.6. Збір податей………………………………..48 1.2.7. З «Церковної історії» Евагрія………………………………..50

Глава 1.3. Візантія за Юстиніана

1.3.1. Прокопій Кесарійський про циркові партії………………………………..53 1.3.2. З «Хронографії» Іоанна Малали про константинопольське повстання в січні 532 р. ………………………………..54 1.3.3. Новела імператора Юстиніана про управління Пісидією………………………………..56 1.3.4. З Аноніму Валезія про відносини Візантії з Остготською Державою за часи правління імператора Юстина І (518-527 pp.)………………………………..59 1.3.5. З твору «Про царювання Юстиніана» Агафія характеристика відносини Візантії з франками в середині VI ст. ………………………………..60 1.3.6. З твору «Про царювання Юстиніана» Агафія характеристика візантійської політики готськими послами при франкському дворі (552 р.)………………………………..61 1.3.7. З праці «Про царювання Юстиніана» Агафія опис битви візантійців з франками і алеманами на р. Касулін (Вольтурно) в Італії (554 р.)………………………………..63

Глава 1.4. Візантійська імперія наприкінці VI—VII ст.

1.4.1. Автобіографія Менандра з його «Продовження історії Агафія», а також про мотиви написання ним цієї праці………………………………..68 1.4.2. Менандр про перші контакти з аварами………………………………..69 1.4.3. З «Історії» Менандра Протиктора про тюркське посольство согдійця Маніаха до Візантії (568 р.)………………………………..71 1.4.4. З «Історії» Менандра Протиктора про переговори аварів з Візантією після заняття ними Паннонії………………………………..74 1.4.5. З «Історії» Менандра Протиктора про італійську політику Тиверія II (578 р.)………………………………..76 1.4.6. З «Хронографії» Феофана про дії імператора Іраклія проти персів (622 р.)………………………………..77 1.4.7. З «Хронографії» Феофана про облогу аварами Константинополя і військові дії Іраклія проти персів (626 р.)………………………………..81 1.4.8. З «Хронографії» Феофана про поразку візантійської армії в битві з арабами на р. Ярмук (636 р.)………………………………..83 1.4.9. З «Хронографії» Феофана про спробу імператора Константа II перенести імператорську резиденцію до Риму………………………………..84 1.4.10. 3 «Хронографії» Феофана про боротьбу з арабами у 672-678 рр. ………………………………..85

Глава 1.5. Слов’янська колонізація

1.5.1. Служба слов’ян у військах імперії………………………………..88 1.5.2. Суспільний устрій слов’ян………………………………..90 1.5.3. Суспільний лад та військовий устрій слов’ян………………………………..91 1.5.4. Надання слов’янам права поселення………………………………..93 1.5.5. Поселення слов’ян на території Імперії………………………………..94 1.5.6. Переселення слов’ян в Грецію………………………………..94 1.5.7. Вторгнення слов’ян в Іллірію та Фракію………………………………..95 1.5.8. Вторгнення слов’ян в Елладу………………………………..97 1.5.9. Напади слов’ян на Фракію………………………………..98 1.5.10. Будівництво укріплень для оборони імперії від слов’ян………………………………..100 1.5.11. Боротьба імперії проти слов’янських вторгнень………………………………..102 1.5.12. Походи візантійських імператорів проти слов’ян, які розселились на території імперії………………………………..103 1.5.13. Військові дії проти слов’ян в Пелопоннесі………………………………..105 Глава 1.6. Перемога християнства 1.6.1. Євсевій Кесарійський (бл. 265-340 pp.) проти християнських образів………………………………..107 1.6.2. Свідоцтва Евнапія («Життя філософів і софістів») про руйнування єгипетських язичницьких храмів і характеристика християнських ченців (бл. 390-391 pp.)………………………………..108 1.6.3. З «Церковної історії» Сократа Схоластика про Другий Вселенський собор у Константинополі (381 р.)………………………………..110 1.6.4. З «Церковної історії» Сократа Схоластика про руйнування єгипетських язичницьких храмів (близько 390-391 pp.)………………………………..112 1.6.5. З приписів імператорів Гонорія і Феодосія від 8 червня 423 р. щодо язичників, юдеїв та єретиків………………………………..114 1.6.6. З «Церковної історії» Сократа Схоластика про Третій Вселенський собор (431 p.)………………………………..115 1.6.7. Іоанн, архиєпископ Фессалонікійський (бл. 610-641) про відмінності між поганськими та християнськими образами………………………………..116 1.6.8. З «Хронографії» Феофана про Шостий Вселенський собор (680-681 pp.)………………………………..118

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ВІЗАНТІЯ У СЕРЕДИНІ VIII – НА ПОЧАТКУ XIII ст.

Вступ………………………………..119

Глава 2.1. Іконоборчий рух. Павликіанство

2.1.1. З «Короткої історії» Никифора, Патріарха Константинопольського (806-814 pp.), про переслідування іконошанувальників за Лева III Ісавра (717-741 рр.)………………………………..129 2.1.2. З Феофана………………………………..130 2.1.3. З діянь іконоборчого Собору 754 р. ………………………………..133 2.1.4. З постанов Сьомого Вселенського собору в Нікеї (787 р.) про святі образи………………………………..134 2.1.5. З діянь Сьомого Вселенського Собору 787 р. ………………………………..135 2.1.6. Правила, проголошені Сьомим Вселенським Собором 787 р. ………………………………..136 2.1.7. Продовжувач Феофана (середина X ст.) про відновлення іконошанування імператрицею Феодорою в 843 р. ………………………………..137 2.1.8. З «Історії павликіанства» Петра Сицилійця………………………………..138 2.1.9. Продовжувач Феофана про розправу над павликіанами………………………………..138

Глава 2.2. Законодавство VІІI-X ст.

2.2.1. Землеробський закон………………………………..140 2.2.2. 3 «Еклоги»………………………………..149 2.2.3. Витяг з «Епанагоги» (886 р.)………………………………..154 2.2.4. З «Книги епарха»………………………………..155

Глава 2.3. Зовнішня політика Візантії за Македонської династії

2.3.1. Ібн Хордадбех про державний устрій Візантійської імперії (840-ві або 800-ті pp.)………………………………..166 2.3.2. З «Повісті врем’яних літ» про русько-візантійський договір 912 р. ………………………………..169 2.3.3. З трактату «Про церемонії візантійського двору» Константина VII Багрянородного про візантійські відносини з сусідніми народами та державами в середині X ст. ………………………………..175 2.3.4. З «Повісті врем’яних літ» про візит княгині Ольги до Константинополя………………………………..186 2.3.5. З «Огляду історії» Іоанна Скилиці про візантійсько-болгарські відносини в добу правління імператора Василія II (976-1018 pp.)………………………………..18

Глава 2.4. Формування феодальних відносин

2.4.1. Новела 46 імператора Лева VI, яка знищує старі закони про курії і декуріони………………………………..205 2.4.2. Новела 47, що позбавляє сенат права обирати преторів, а курії – стратигів………………………………..206 2.4.3. Новела 78 імператора Лева VI, видана між 886-910 pp., яка ліквідує законодавчі функціі сенату………………………………..206 2.4.4. Посилення аристократії в IX ст. ………………………………..207 2.4.5. З новели Романа І Лакапина 922 p., яка відновлює право переваги………………………………..208 2.4.6. З новели 934 р. імператора Романа І Лакапина (919-944 pp.) проти динатів про право переважної купівлі земельних ділянок односельцями………………………………..211 2.4.7. Новела імператора Константина VII про властелів, що вступають до громад «знедолених»………………………………..214 2.4.8. З новели імператора Константина VII (949-959 pp.) про військові ділянки………………………………..216 2.4.9. Новела імператора Никифора Фоки 967 р. про перевагу убогим динатів при покупці маєтків, які продають динати………………………………..218 2.4.10. Новела Никифора Фоки про стратіотів, що продали свої маєтки і потім знову їх повертають………………………………..219 2.4.11. Новела імператора Никифора Фоки 964 p.про те, щоб не будували нові монастирі та богадільні і щоб богоугодні будинки не розширювали своїх маєтків………………………………..220 2.4.12. З новели імператора Василія ІІ Болгаробойці (996 р.) про скасування 40-річної давності………………………………..224 2.4.13. Новела 988 р. Василія II Болгаробоиці, ЯКИЙ скасував закон імператора Никифора Фоки, яким заборонялося будувати нові монастирі та існуючим здобувати нові маєтки………………………………..227 2.4.14. І новели Імператора Василія II Болгаробойці 996 р. ………………………………..228 2.4.15. Витяг з законів імператора Василія І………………………………..230 2.4.16 Найперша згадка про пронію………………………………..231 2.4.17. Слово про чернече життя антіохійського Патріарха Іоанна, який жив наприкінці XI і на початку XII ст. ………………………………..231 2.4.18. Екскусія Латрського монастиря (1175 р.)………………………………..231 2.4.19. Нікіта Хоніат про пронію за Мануїла Комніна………………………………..237 Глава 2.5. Візантійський церемоніал ІХ-Х ст. 2.5.1. Витяг «Кліторологію» атрикліна Філофея про візантійський церемоніал (899 p.)………………………………..241 2.5.2. З «Правил як приймати чужих посланців і як відсилати посольства» Константина VII Багрянородного………………………………..242 2.5.3. З трактату Константина Багрянородного «Про церемонії»………………………………..243 2.5 4. Константин Багрянородний про церемонії при візантійському дворі………………………………..248 2.5.5. З твору «Антаподосис» диякона Ліутпранда (в миру Люцо чи Люзо), посла графа Беренгара, регента й управителя Північноіталійського королівства, про урочисту церемонію видачі платні ромейським сановникам та прийом у Великому імператорському палаці (949/950 р.)………………………………..250

Глава 2.6. Епоха хрестових походів

2.6.1. З «історії» Михаїла Атталіата про битву при Манцикерті………………………………..253 2.6.2. З «Алексіади» про василевса Алексія І Комніна і його дії проти латинів………………………………..255 2.6.3. З «Історії завоювання Константинополя» ченця Гунтера з монастиря Періс, що писав 1207-1208 pp. за розповідями свого абата Мартина, який повернувся з хрестового походу………………………………..257 2.6.4. З «Ромейської історії» Нікіти Хоніата про розгарбування Константинополя латинами у 1204 р. ………………………………..259 2.6.5. З листа Римського папи Інокентія III до імператора Латинської Романії Балдуїна І, написаного незабаром після взяття Константинополя хрестоносцями………………………………..262 2.6.6. Із «Взяття Константинополя>> Жофруа де Вілардуена………………………………..262

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В СЕРЕДИНІ ХІІІ – СЕРЕДИНІ XV ст.

Вступ………………………………..264

Глава 3.1. латинська Романія та грецькі держави-спадкоємці Візантії

3.1.1. З «Римської історії»’ Никифора Григора про ситуацію у візантійських землях після оволодіння хрестоносцями Константинополем (1204 р.)………………………………..269 3.1.2. З «Літопису» Георгія Акрополита про заснування Нікейської імперії………………………………..272 3.1.3. З «Літопису» Георгія Акрополита про політику деспотів Епіру Михаїла І ДуКи (1204-1215 pp.) та Феодора Дуки (1215-1230 pp.)………………………………..274 3.1.4. Про війну Андроніка І Діда проти іконійських сельджуків (Зі скороченої оповіді скевофілака Лазаря «Про чудеса св. Євгенія»)………………………………..275 3.1.5. З «Літопису» Георгія Акрополита про розгром латинян під Піманіоном (1224 Р.) і його наслідки………………………………..286 3.1.6. З «Літопису» Георгія Акрополита про те, як нікейський імператор Іоанн III Ватац оволодів Фессалонікою (1246 р.)………………………………..287 3.1.7. З «Римської історіії» Никифора Григора: характеристика перших нікейських імператорів Феодора І Ласкариса (1204-1222 pp.) та Іоанна III Ватаца (1222-1254 pp.)………………………………..291 3.1.8. З «Римської історії» Никифора Григора про економічну політикУ нікейського імператора Іоанна IІІ Ватаца (1222-1254 pp.)………………………………..292 3.1.9. З «Літопису» Георгія Акрополита посмертна характеристика Іоанна ІІІ Ватаца………………………………..293 3.1.10.3 «Літопису» Георгія Акрополита про прихід до влади в Нікеї Михаїла VIII Палеолога (1259 р.)………………………………..294 3.1.11. 3 «Літопису» Георгія Акрополита про битву біля Пелагонії (1259 р.)………………………………..298 3.1.12. 3 «Ромейської історії» Нікіти Хоніата про становище Імперії в період латинського панування………………………………..300 3.1.13. Літопис «Хроніка синграФа» великого логофета Георгія Акрополита про захоплення греками Константинополя………………………………..301 3.1.14. 3 «Ромейської історії» Никифора Григори про стан Константинополя після латинського панування………………………………..302

Глава 3.2. Візантійська імперія за династії Палеологів

3.2.1. Договір Візантійської імперії з Генуезькою республікою (1261 р.)………………………………..303 3.2.2. 3 «Римської історії» Никифора Григора про укладення Ліонської унії і реакцію на неї у Візантії (1274 р.)………………………………..305 3.2.3. 3 «Нової хроніки» Джованні Віллані про інтриги візантійської дипломатії проти Карла Анжуйського (1279-1282 pp.)………………………………..309 3. 2. 4. З «Римської історії» Никифора Григори про внутрішню і зовнішню політику Андроніка II Палеолога (1282-1328 pp.)………………………………..312 3.2.5. 3 «Римської історії» Никифора Григори про реформу військового флоту в правління Андроніка II………………………………..314 3.2.6. З «Римської історії» Никифора Григори про спадкоємця трону і майбутнього імператора Андроника ІІІ………………………………..316 3.2.7. З «Римської історії» Никифора Григори про громадянську війну між Андроніком II та його онуком і наступником Андроніком ІІІ (1320-1325 pp.)………………………………..318 3.2.8. Договір Візантійської імперії з Генуезької республікою (1351 р.)………………………………..323

Глава 3.3. Розвиток феодальних відносин в XIII-XV ст.

3.3.1. Витяг з Ассизів Єрусалимського королівства………………………………..332 3.3.2. Про розподіл феодальних держань в Латинській імперії………………………………..335 3.3.3. Робер де Кларі про розподіл феодів після завоювання Константинополя………………………………..335 3.3.4. Грамота Михайла Дуки Епірського (1246 р.) Константину Маліассену………………………………..336 3.3.5. Практик Константина Пергамена, збирача податків феми Фессалоніки (сер. XIII ст.)………………………………..339 3.3.6. Хрисовул Михаїла Палеолога від вересня, 6-го індикту 1262 (6771) р. про володіння Патмоського монастиря………………………………..341 3.3.7. Постанова про покарання жителів Варі, які вийшли з покори (1274 р.)………………………………..344 3.3.8. Пожалування Андроніком II Палеологом Леву Котеаніцу володіння з наданням екскусії у травні 1293 р. ………………………………..345 3.3.9. Хрисовул Андроніка ІІ Палеолога 1325 (6834) p., вересень 9-го індикту, що підтверджує володіння Зографського монастиря Превістою та іншими землями на річці Стримона, з вилученням їх від податків………………………………..346 3.3.10. Грамота Димитрія Палеолога, деспота Пелопоннеса, від 1450 р. ………………………………..348 3.3.11. Програма зилотів у творі Миколая Кавасили «Про тих, хто беззаконно виступає проти церковного начальства»………………………………..350 3.3.12. Привілеї купців Монпел’є у Константинополі і по всій Візантійській імперії………………………………..351

Глава 3.4. Турецьке завоювання Візантії

3.4.1. З «Ромейської історії» Никифора Григори про напади турків за Андроніка II Палеолога Старшого………………………………..354 3.4.2. З листа Георгія Інеота про турецький набіг на Фракію в 1326-1327 р. ………………………………..354 3.4.3. Слова з промови Димитрія Кидоніса до імператора Іоанна VI Кантакузина………………………………..355 3.4.4. Відповідь султана Мехмеда II імператору Константину XI Палеологу з приводу будівництва турками на європейському березі Босфору фортеці Румелі-Хісар у серпні 1452 р. ………………………………..356 3.4.5. З «Великої хроніки» Георгія Сфрандзі про численність військ, що брали участь у битві за Константинополь, та про поводження імператора Константина XI………………………………..356 3.4.6. З «Повісті про взяття Царьграду» Нестора-Іскандера, росіянина, очевидця падіння Константинополя, солдата турецького допоміжного війська………………………………..357 3.4.7. Михаїл Дука про облогу Константинополя та загибель Константина XI………………………………..357 3.4.8. З «Записок яничара» серба Константина з Островіци………………………………..358

Глава 3.5. Церковне питання в XIV-XV cт.

3.5.1. Поради Мануїла II своєму старшому сину і співправителю Іоаннові VIII Палеологу щодо церковної унії………………………………..360 3.5.2. З «Історії Флоренції» Нікколо Маккьявеллі про укладення Флорентійської унії (1439 р.)………………………………..360 3.5.3. Григорій Мамма, майбутній Патріарх Константинопольський, учасник Ферраро-Флорентійського собору………………………………..361 3.5.4. Візантійський історик Михаїл Дука про прибуття ромейської делегації після укладання унії………………………………..362 3.5.5. З листа східних Патріархів Іоаннові VIII Палеологу з приводу укладеної унії………………………………..362 3.5.6. Висловлювання візантійця Григорія Меліссина під час Ферраро-Флорентійського собору (1438-1439 pp.) про католицькі образи (за Сильвестром Сіропулом)………………………………..363 3.5.7. Симеон Фессалонікійський про католицькі образи………………………………..363 3.5.8. Вибрані глави з «Розмови про святі священнодійства і таїнства церковні» Симеона Фессалонікійського………………………………..364

Господаренко Оксана Валеріївна – кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, давньої та середньовічної історії Навчально-наукового інституту історії та права МНУ імені В. О. Сухомлинського. Автор та співавтор понад 40 наукових статей, навчально-методичних посібників. Коло наукових інтересів: історія західноєвропейського середньовіччя, історія Візантії, французька школа Анналів.

Кузовков Володимир Володимирович – кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, давньої та середньовічної історії Навчально-наукового інституту історії та права МНУ імені В. О. Сухомлинського. Автор та співавтор понад 30 наукових статей, навчально-методичних посібників. Коло наукових інтересів: історія міжнародних відносин на теренах Євразії в добу раннього середньовіччя.

З питань придбання звертайтеся за телефонами 067-517-09-97, 095-929-07-75 або пишіть на електронну адресу kseniagospodarenko@gmail.com

Ярослав Грицак. Україна між Сходом і Заходом: стара історія на новий лад

“…явище, котре історики культури називають «рабською залежністю» ранньої православної культури від візантійських взірців…”

Ми публікуємо одну зі статей, уміщених у книзі – “Україна між Сходом і Заходом: стара історія на новий лад”. Цю доповідь було підготовано для міжнародної конференції «Актуальні загрози для цінностей, пов’язаних із багатокультурністю» (Бєльсько-Бяла, 8–9 березня 2009 року) й надруковано в матеріялах конференції. Вона становить короткий виклад головних тез майбутньої історії модерної України, котру автор готує для англійського видавництва «Blackwell’s». Українською мовою вперше друкується в авторовому перекладі у книжці “Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад”.

Це був кінець. Кінець світу. Світу, створеного 7000 років тому. Він мусив загинути, бо Бог сам вибрав цифру сім: Він створив світ за шість днів, а сьомого дня відпочив від праці. А те, що для Бога є одним днем, для людей триває тисячу років. Перед самим кінцем, у день сьомий, мало прийти царство Антихриста. Знаків його пришестя було багато. Серед них – падіння п’ятдесят років тому Константинополя, столиці православного світу, що опинилася в руках невірних турків-мусульман. Антихристові, однак, судилося панувати недовго – до другого пришестя Христа й Страшного суду. А оскільки цей день був уже близько, не було потреби розписувати календар поза 7000 рік. Чим ближчий був час Страшного суду, тим сильніші були в православному світі «страх, смуток і велика біда» [1].

У той же час, коли на східному кінці европейського континенту православні християни за своїм календарем чекали кінця світу, на його протилежному, католицькому кінці заповідалися великі зміни. Католики рахували час не від сотворення землі, а від народження Христа. І був це якраз, згідно з їхнім літочисленням, рік 1492. У найперший день того року війська іспанського короля Фердинанда та королеви Ізабели зайняли Ґренаду, останню арабську фортецю на Іберійському півострові. Тим самим вони завершили Реконкісту – вигнання невірних із Еспанії. А ще кілька місяців по тому вони зафінансували морську подорож іспанського капітана Христофора Колумба. З їхнього благословення і на їхні гроші він вирушив на відкриття нової дороги, котра вела би до Індії – країни незліченних багатств – в обхід мусульманських земель.

Те, що відбулося потім, вже стало історією. Відкриття Америки дало початок новим часам, по настанню яких світ уже ніколи не виглядав таким, як раніше. У свій спосіб ця подія переломила хід історії й у східній частині Европи. Там, того самого року, на самій межі християнства й ісламу, у гирлі Дніпра, нікому не відоме раніше плем’я козаків напало на турецьку ґалеру і пограбувало її. Опис цього інциденту став першою історичною згадкою про козаків. Кількасот років по тому назва землі, яку вони замешкували, Україна, дасть ім’я цілому народові, а згодом, після падіння комунізму, – і новопосталій державі на східних кордонах новооб’єднаної Европи.

Моя теза дуже проста. Україна постала зі співдії двох світів: того, котрий 1492 року чекав кінця, і того, котрий тільки розпочинався. Іншими словами, без Колумбового відкриття не було би України. Як не було би й Білорусі чи Росії. Але оскільки головним об’єктом моєї уяви є Україна, зосереджуся лише на українській частині цієї історії. Ба більше, в міру своїх скромних можливостей я спробую показати, що прийняття такої перспективи дає змогу краще зрозуміти ті виклики, які стоять перед Україною нині.

Коротка історія націоналізму

Почну з означення Східної Европи. Цей історичний реґіон дуже великий, а тому його тяжко означити – до такої міри, що деякі історики взагалі не вірять у його існування. Як стверджують декотрі з них, Східна Европа є певною інтелектуальною конструкцією, котра постала на Заході в часи Просвітництва і котра, як додають інші, має мало спільного з реальністю [2]. Я поділяю погляд тих, хто вважає Східну Европу інтелектуальною конструкцією. Вважаю, однак, що визнання цього факту не підважує її реальности. І цю реальність випадає, власне, визначати за допомогою певних інтелектуальних критеріїв. На мою думку, Східна Европа є нормальною, але другорядною Европою. Другорядність тут не означає гіршу якість. Тут ідеться про дещо інше: хоча Східна Европа в нові часи стала тереном сильного впливу різних «ізмів»: лібералізму, консерватизму, соціялізму, фашизму тощо, абсолютна більшість із них постала не тут, а була імпортована із Західної Европи. Я не знаю жодних інших «ізмів», окрім мазохізму й комунізму, котрі мали бодай почасти східноевропейське коріння. Але це радше винятки, котрі підтверджують загальне правило і до того ж не в найкращий спосіб говорять про саму Східну Европу.

Це правило стосується і націоналізму – руху й ідеології, котра вимагає, щоб кожна нація мала свою незалежну державу. Різноманітні теорії націоналізму пов’язують його початки з двома революціями – промисловою і/або Великою Французькою. У кожному випадку вважалося, що нації та націоналізми є наслідком великої події, котра, можливо, є найважливішою подією у світовій історії людства – великої трансформації традиційного світу в світ новочасний, модерний. Іншими словами, нації та націоналізми є продуктом модернізації [3].

Віднедавна ці ортодоксійні теорії націоналізму піддають ревізії. Лія Ґринфілд у провокаційній книжці «Націоналізм: п’ять шляхів до модерности» віддає пальму першости Англії ХVІ століття. Вона стверджує, що «народження англійської нації було не народженням іще одної нації, але стало символічним народженням решти народів, оскільки було народженням самого націоналізму» [4]. Цю тезу повторив один із найцікавіших теоретиків націоналізму Едріен Гастинґс. Однак, на противагу до Ґринфілд, він уважає, що англійський прототип не мав зв’язку з процесами модернізації, бо його коріння сягає середньовічної Англії. Вирішальним був факт дуже раннього перекладу Біблії на англійську мову, бо якраз у Біблії знаходимо найранішу модель національної держави, якою був Ізраїль, а Мойсей є втіленням ідеалу національного будівничого. Гастинґс цитує ті місця Старого чи Нового Завіту, в яких зустрічається слово «нація», як, наприклад, Книгу Ісаї, 2, 4 чи Євангеліє від Матвія, 24, 7. Що більше, як стверджує він, в англійських перекладах це слово послідовно перекладали як «нація» від моменту появи Біблії Джона Вікліфа (тобто від XIV століття) й аж до століття XX, і воно означало те саме, що ми розуміємо під цим терміном сьогодні: групу людей, котрих єднають спільна мова, релігія, територія і держава. Для постання нації важливий був не лише сам переклад Біблії – її переклали досить рано в Каталонії (1478), німецьких (1466) та італійських (1471) землях, але й інтенсивність її використання в церковній практиці. Католицька Церква на континенті й надалі послуговувалася латиною, і тому націоналізм залишався тут незнаним. Виняток становила Англія. Гастинґс уважає, що, як і у випадку інших англійських «винаходів» – як-от централізована держава, політичні партії чи промислова революція, – нація і націоналізм стали явищами, котрі створили модерний світ. Але чим більше ці винаходи ставали універсальними, тим менше пам’ятали про їхній суто англійський родовід [5].

Якщо Гастинґс наголошує закорінення націоналізму в інтелектуальній традиції християнства, Ентоні Маркс у книжці «Віра в нації» звертає увагу на певні практики християнських держав. Він стверджує, що справді першим зразком націоналізму стало згадане вигнання арабів, а потім і євреїв із Іберійського півострова. Власне, Реконкіста призвела до появи нової політичної моделі – держави з однорідною культурою, яка потім стала підставою націоналізму. Ця модель поширилася по всьому европейському континенту в XVI–XVII століттях унаслідок воєн, що їх викликала Реформація [6].

Щоб уникнути непорозумінь, треба зробити важливе застереження: ані Гастинґс, ані Маркс не стверджують, що існував безпосередній зв’язок між християнством та націоналізмом. Насправді у християнстві завжди існувала інша, і то дуже сильна, тенденція до універсалізму, котра, між іншим, править за леґітимацію для анаціональних імперій. Але протилежна до неї, націоналізаційна, тенденція має виразно християнське коріння, оскільки концепції «нації» та «націоналізму» були чужі конфуціянству чи ісламу.

Попри розходження, де саме була прабатьківщина націоналізму, всі теоретики націоналізму розташовують її на атлантичному узбережжі – в Іспанії, Франції, Англії чи навіть Південній Америці. Іншими словами, у межах певної культури, котру через брак кращого терміна можемо означити як західну цивілізацію. Поширення націоналізму, як і багато інших явищ, що характеризують модерний світ, стало наслідком глобального домінування тієї цивілізації. Початком цього процесу вважають 1492 рік – дату досить довільну, але не безсенсовну. Перед нею Захід не мав вирішальної переваги ані господарчої, – з цього погляду він дуже відставав, скажімо, від тогочасного Китаю, – ані, що важливіше, мілітарної [7]. Доки мілітарну силу міряли справжніми, а не віртуальними кінськими силами, кочові культури домінували над культурами осілими майже на всьому обширі Евразії [8]. У цьому контексті падіння Константинополя 1452 року можна вважати – з певними застереженнями – за остатній акт цього домінування, натомість кінець Реконкісти у 1492 році – за подію, котра дала початок зворотній тенденції.

Серед істориків немає згоди щодо причин домінування Заходу. Із необхідности спрощуючи, можна ствердити, що в цій дискусії головна лінія поділу відокремлює тих, хто бачить причини такої ситуації в культурі, точніше кажучи – християнській культурі та пов’язаних із нею вартостях (або, як це образно ствердив один з істориків, коли Колумб напинав вітрила на своєму кораблі, окуляри були знані лише в Европі) [9], і тими, хто наголошує значення позакультурних чинників: клімату, завоювань, експлуатації колоній тощо. Дискусії між одними й другими часто набирають характеру боротьби між «правими» й «лівими». Однак між одними й другими існує консенсус щонайменше щодо двох тез. По-перше, починаючи від певного моменту, европейські технології й інституції поширилися по всьому світі; по-друге, їх поширення стало головним мотором модернізації [10]. Іншими словами, поза Заходом модернізація означала також вестернізацію. Якби не вона, ми й надалі перебували би на тому етапі розвитку, що й більшість неевропейських держав перед, скажімо, 1800 роком – тобто жили б у світі, у якому центральне місце й надалі займали б імперії та монархії, а не новочасні національні держави.

Український контекст

У цих дискусіях привертає увагу майже повна відсутність східноевропейського матеріялу. Можна знайти посилання на приклади двох Америк, Азії та Африки, однак немає прикладів із реґіону, котрий став християнським більш-менш у той же час, що й католицька Европа – між 500 та 1000 роками н. е. Я постараюся заповнити цю прогалину, покликаючись на приклади, пов’язані з літературною продукцією. Майже всі теоретики націоналізму погоджуються щодо важливости літератури для творення народів або, як це лаконічно висловив один із сучасних істориків, щодо того, що «нації – це племена, котрі читають книжки» [11]. Якщо зібрати всі книжки, що з’явилися церковнослов’янською мовою від прийняття християнства аж до початків Російської імперії за часів Петра Великого, вони помістились би на полицях однієї середньостатистичної бібліотеки візантійського монастиря [12]. Цей приклад ілюструє явище, котре історики культури називають «рабською залежністю» ранньої православної культури від візантійських взірців, у цьому випадку – від книжок, що їх переклали візантійські місіонери на церковнослов’янську мову для щойно навернених у християнство південних та східних слов’ян.

Не існувало засадничої різниці між тим, що міг прочитати кирилицею освічений православний у XII та в XVI століттях: це був практично спільний перелік творів (для порівняння: у колі католицької культури за цей проміжок з’явилися твори Данте, Сервантеса, Шекспіра чи, звертаючись до прикладу наших найближчих сусідів, Мацєя Стрийковського). Що більше, серед цих книжок аж до кінця XVI століття не знайдемо повного церковнослов’янського перекладу Біблії. Справді, Православна Церква довгий час була церквою без Біблії – перекладено було тільки ті частини, які безпосередньо використовували в літургії.

Такі явища, що свідчать про відносно повільний культурний розвиток, можна знайти і в пізніші часи, особливо коли виникає одна з головних технологій нових часів: книгодрукування. Від часу винайдення друкарського верстата в 1440 році й до кінця XVI століття в католицькому світі було видрукувано близько 200 мільйонів книжок. У світі православному, що обіймає землі старої Русі, а сучасних Білорусі, України та европейської частини Росії, у той же час надруковано близько 40–60 тисяч книжок – різниця, котра говорить сама за себе [13]. Серед книжок, видрукуваних до 1870 року в Східній Европі, марно шукати перекладу Біблії на місцеві слов’янські мови. Перший російський переклад Біблії з’явився, коли вийшов російський переклад «Капіталу» Маркса. Український переклад було завершено у той же час, але його не допустили в Російській імперії до друку з політичних причин аж до початку ХХ століття.

У ХІХ столітті ці різниці почали затиратися. Зокрема, з’явилася російська література, котра за всіма формальними і неформальними ознаками стала однією з найбільших европейських культур. Новопостала українська література не могла похвалитися такими спектакулярними досягненнями, що й російська, але на межі ХІХ–ХХ століть вона могла повністю задовольняти естетичні потреби україномовних читачів. Постає, однак, запитання: скільки осіб мали доступ до цих модерних літератур? З огляду на кількість книгарень, велика Російська імперія 1880 року поступалася малій Голандії, а кількість видаваних книжок не сягала відповідного показника німецьких земель із-перед 1848 року. Ба більше, якщо взяти до уваги пропорцію книжок у перерахунку на голову представника тієї чи тієї національности, то серед підданих Російської імперії титульна нація росіян поступалася німцям, шведам, фінам і полякам. Ситуація українців – і то не тільки тих, які жили в Російській імперії, де українська культура зазнавала гонінь, але й в Австро-Угорщині з її відносно ліберальним режимом – була ще гірша. За кількістю видань на особу українці посідали останнє місце серед усіх народів обох імперій, котрі (народи) мали літературу власною мовою [14]. Дані перших загальноімперських переписів перелому XIX–XX століть показують дуже виразну ґрадацію щодо рівня освічености: у відсотковому співвідношенні найбільше осіб, які вміли читати, було серед протестантів; за ними йшли католики й іудеї, натомість східні християни – вірмени, білоруси, грузини, росіяни, серби, українці – займали найнижчі щаблі цієї драбини, випереджаючи тільки мусульманські народи [15].

Щоб мене правильно зрозуміли, ще раз повторю: ці дані не свідчать про вищість чи нижчість тих чи тих культур, а також пов’язаних із ними цінностей. Цілком можливо, що в раю мусульман і православних є більше, аніж протестантів та католиків. Або ж якщо всіх є порівну, то східні християни літають на вищих хмарах, аніж західні. Наведені приклади свідчать про дещо інше: східних християн чи, радше, східних слов’ян довший час було позбавлено важливого ментального знаряддя, котре полегшило би та сприяло би поширенню таких новочасних ідеологій і практик, як націоналізм. Це також не означає, що через той факт вони були толерантніші й менш ксенофобні. Просто їхня ксенофобія виявлялася в інший спосіб і в інших площинах: релігійній, соціяльній тощо.

Очевидно, що в такому великому реґіоні, яким є і була Східна Европа, ці загальні тенденції в різних краях проявлялися з різною інтенсивністю і в різний спосіб. Для земель сучасної України важливу роль відігравав факт, що в минулі часи вони становили велике релігійне пограниччя між східним та західним християнством. Українська національна ідентичність постала якраз унаслідок конфронтації між католицькою і православною культурами: православна культура, щоб витримати тиск і конкуренцію з католицькою, мусила вестернізуватися. Конкретно в українському випадку вестернізація означала прийняття і наслідування певних зразків польської культури. Або, як це образно висловив Ігор Шевченко, Захід приходив на українські землі в польському контуші [16]. Не раз і не двічі писали про те, що обшари тривалости й інтенсивности польського Drang nach Osten на сучасних українських землях відповідають зонам інтенсивности української національної мови та вживання української мови на щоденному рівні. Це не значить, що – як часто говорять російські історики та ідеологи – український рух був «польською інтриґою». Насправді йдеться про інше: сфери найбільшої вестернізації на українських землях були водночас і сферами найсильнішої націоналізації.

Найважливішою під цим оглядом є трансформація українського козацтва, центрального символу української ідентичности. Як дуже точно висловився знаний російський публіцист Анатолій Стрєляний, можна написати історію Росії без жодної згадки про козаків, але історію України не можна собі без них уявити [17]. Однак первісно у феномені українського козацтва не було специфічно національного виміру. Козаки – як і пірати, кондотьєри, гайдуки та інші – були частиною ширшого феномену, так званого соціяльного бандитизму (social banditry), що зустрічається там, де влада держави є слабкою, а особливо на землях пограниччя, які приваблювали втікачів, авантюристів або просто підприємливих людей. Із мілітарного ж погляду, козаки копіювали культури кочівничі, котрі – нагадую – домінували тоді в усій Евразії. Тому західні европейці довший час не були певні, чи козаки є християнами, а чи мусульманами [18]. Карта походження українських козаків, складена на підставі аналізу їхніх імен і прізвиськ, обіймає терени від Шотландії та Скандинавії по Грецію, Малу Азію, Поволжя й Урал. Більшість, очевидно, походила з православних (чи, згідно з тогочасною термінологією, руських) земель Речі Посполитої [19]. Мешканці цих земель на зламі XV–XVI століть не виявляли, однак, виразної національної свідомости. Вони розмовляли досить схожими діялектами, мали певну, хоча не зовсім зартикульовану, пам’ять спільного походження, а також виразне почуття власної релігійної відмінности від католиків, іудеїв та мусульман. І тільки пізніше, під доцентровим впливом таких великих культурних метрополій, як Варшава, Вільно, Львів чи пізніші Київ, Москва і Петербурґ, серед них почали виділятися окремішні національні ідентичності [20].

У націоналізації українського козацтва винятково важливу роль відіграв релігійний конфлікт між католиками і православними, що вибухнув у Речі Посполитій із приходом Контрреформації. Єзуїтам вдалося доволі легко впоратися з головними супротивниками, місцевими протестантами. Проте залишався численніший, але менш піддатливий на тиск і зміни православний щеп християнства, душі віруючих котрого треба було доконче рятувати. Ідеологи і практики Контрреформації вважали православ’я релігією варварською, якій бракувало гідности, a однією з головних причин цього явища називали брак освіченого православного кліру й убогість православної інтелектуальної думки (читай: богослов’я). Як стверджував польський єзуїт Пьотр Скарґа, «не можна бути освіченим чоловіком, послуговуючись церковнослов’янською мовою». Запровадження єзуїтського шкільництва на руських зем,лях швидко допровадило до того, що руське суспільство протягом декількох поколінь втратило свої найславетніші знатні роди – як-от Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чарторийських, – що їх оборонець православ’я Мелетій Смотрицький оплакував 1610 року як «неоцінені клейноди» і «безцінне каміння» Православної Церкви [21].

Щоб протиставити себе асиміляції, православна спільнота зробила ужиток зі зброї, котру застосувала проти неї Католицька Церква: школи і друкарні. Православні школи у Львові, Вільні, Луцьку чи пізніша Києво-Могилянська академія свідомо копіювали єзуїтські школи з їхніми програмами навчання. В міру того, як на православних землях Речі Посполитої наростав релігійний конфлікт, роль оборонця православ’я – з причин, яких тут не пояснюватиму, – перейняли на себе козаки. Власне, ця суміш козацької військової структури зі зреформованим православ’ям стала підставою нової, української ідентичности. Її символом і опорою після повстання Богдана Хмельницького стала автономна козацька держава. Про це повстання і про цю державу написано багато. Втім, мало хто звертає увагу на те, що ідеал козацької держави «України без пана, жида і єзуїта» є відображенням европейської моделі монокультурної держави – моделі, початок якій дала Реконкіста і яка утвердилася під час релігійних воєн XVII століття в Европі.

Треба виразно наголосити, що козацьке повстання XVII століття мало вирішальне значення для утвердження української ідентичности, але в жоден спосіб не визначило наперед її остаточну перемогу. Цієї перемоги не було написано на небі у зірках – вона стала радше результатом багатьох, часом випадкових, історичних обставин. Протягом наступних століть, аж до Першої світової війни, українській ідентичності доводилося конкурувати з альтернативними національними проєктами: польським, російським, малоросійським, «руським» та іншими. З огляду на геополітичну вразливість Східної Европи – у боротьбі за контроль над нею нерідко вирішувалося питання, хто контролюватиме всю Европу, а отже, і світ – вирішальне значення для перемоги того чи того проєкту відігравав міжнаціональний контекст. До того ж Східну Европу характеризував високий ступінь етнічного розмаїття: окрім східних і західних слов’ян, тут жили євреї, вірмени, караїми, кримські татари, німці, – і територіяльні кордони потенційних націй взаємно перекривалися. Тому, як це влучно сформулював Роман Шпорлюк, творення однієї нації неминуче означало руйнування іншої [22].

Однак був і інший, не менш важливий вимір: творення модерних націй всюди, в тому числі й у Східній Европі означало ще й трансформацію старих, сакральних спільнот. В умовах Східної Европи такою спільнотою була православна (руська) цивілізація. Іншими словами, творення України означало руйнування Русі [23]. Власне з цієї перспективи під кінець ХІХ століття оцінювали шанси українського націєтворення його опоненти. Як писав один із них,

українізм – це наслідок нового напрямку в духовному житті Европи, який від другої половини вісімнадцятого століття, повільно зростаючи, із Заходу поширювався на Схід і, добравшись до Росії, зробив переворот у світогляді освічених прошарків російського народу. На полі науки він зростив емпіризм, на полі красного письменства – романтизм, на полі мистецтв – реалізм, у політичному й суспільному сенсах він породив ідею особистої свободи та рівности всіх людей [24].

Ці слова написав не прихильник українства, а зовсім навпаки – його противник, який шкодував за втраченою чистотою «руського світу». Тому цим словам треба особливо довіряти.

Україна як проблема

Цю розповідь можна продовжувати у різні способи: вдаватися до ширших порівнянь, рухатися по часовій лінії вперед і назад тощо, роблячи при цьому необхідні застереження й уникаючи надмірних спрощень. Це, однак, не підважить підставової тези про те, що постання України не вдасться зрозуміти поза широким історичним контекстом узаємних зв’язків та співдії західного і східного світів.

Це не нова теза. Вона дуже часто повторюється в українській історіографії. Важко знайти історика – і то доброго українського історика, – який (чи яка) бодай раз не написав про «Україну між Сходом і Заходом» [25].

Европейський вимір української ідентичности є предметом особливої гордости багатьох українців. Вони трактують її як вхідний квиток до поїзда евроінтеґрації [26]. Поза їхньою увагою залишається, однак, той факт, що европейськість української ідентичности містить багато проблем. Виникає вона з того, що підставово західну формулу було перенесено в інший історично-культурний контекст. Вдаючись до метафор, це нагадує вирощування бананів у Сибіру чи розведення пінґвінів у Сахарі.

Це не є винятково українською проблемою. Різною мірою вона стосується різних націй, для яких модернізація означає вестернізацію. Варто нагадати, що Макс Вебер мав сумніви, чи німцям коли вдасться повторити англосакську формулу поєднання демократії та вільного ринку. Якщо йдеться про Російську імперію чи СССР, то власне тут, як стверджують історики, конфлікт між економічною і політичною модернізацією набув найгострішої та найбрутальнішої форми [27].

Особливість українського випадку полягає в тому, що вестернізація тут набрала реґіонального виміру, котрий – дуже спрощуючи – можна представити як культурний і політичний розкол сучасного українського суспільства на україномовний Захід та російськомовний Схід. Україна стала класичним прикладом розділеної країни (cleft country), як це представив Семуел Гантинґтон у відомій та контроверсійній книжці «Конфлікт цивілізацій». У самій Україні цей поділ сконцептуалізував і підніс до рівня теорії Микола Рябчук [28]. Помаранчева революція цього поділу не зліквідувала. Навпаки, подібно до міжвоєнної Німеччини та Росії, переможна демократія, замість об’єднати народ, поглибила його розкол. Доказом цього серед іншого мала би бути велика кількість публікацій, які прогнозують неминучий розкол України. У ширшому контексті, після-помаранчева Україна є прикладом, на який можуть покликатися російські політичні еліти, коли говорять про брак перспектив західної демократії на евразійському просторі [29].

Є, однак, в Україні щось, що підважує вірогідність найпесимістичніших прогнозів. Особливого оптимізму тут додає життєздатність культурних гібридів, що постали на цивілізаційному розламі. За один із найпереконливіших прикладів може правити місцева Греко-Католицька Церква, котра поєднує східнота західнохристиянську традиції. Від початку існування (1596) ця Церква була причиною гострих культурно-політичних антагонізмів у Східній Европі, а двічі – і в Російській імперії, і в СССР – її було офіційно заборонено. Попри те, вона перетривала найбільші кризи та репресії, а двадцять років після леґалізації вона була й далі є однією з найдинамічніших церков в Україні. Критики Гантинґтона подають цей приклад як один із найпереконливіших арґументів, що різні цивілізації не конче мусять конфліктувати, а можуть творити дуже плідні синтези [30].

Тим, чим для теорії Гантинґтона є Греко-Католицька Церква, для «теорії двох Україн» є приклад Києва, столиці України. Київ, за словами Романа Шпорлюка, говорить тією самою мовою, що й Схід України, але голосує так, як україномовний Захід [31]. У свій спосіб приклад Києва вказує на можливість третьої України, котрою не можна легковажити, оскільки за певних обставин (як, наприклад, під час Помаранчевої революції) вона справляє вирішальний вплив на політичний розвиток.

Україну не вдасться концептуалізувати суто в категоріях «або–або» – завжди залишається бодай мінімальна можливість компромісної формули «і–і». Це ж стосується не лише України, але й усього світу. «Модернізаційна» парадигма узагальнює досвід Західної Европи останніх п’яти століть як певну універсальну формулу: «модернізуйся (очевидно, у західний спосіб) або загибай» – чи у місцевий, східноевропейський спосіб «догнати і перегнати Захід (Америку тощо)». Альтернативна перспектива концептуалізує західний досвід не як правило, а радше як виняток, що постав як переплетіння певних, значною мірою унікальних історичних обставин, а тому не може бути успішно повторений десь поза західним ареалом.

У суперечці між цими двома поглядами «або–або» правда лежить десь посередині, тобто у просторі «і–і». Емпіричним доказом цього є Світове дослідження цінностей (World Values Survey), котре проводять від початку 1980-х років і котре нині охоплює більшість країн, у тому числі з колишньою комуністичною Східною Европою. Під час цих досліджень громадян різних країн запитують про їхні цінності, і на підставі усереднених відповідей різні країни розміщують на загальній схемі, відповідно до двох координат: від цінностей традиційних до секулярнораціональних на одній осі й від цінностей виживання до цінностей відкритости – на другій. Утворена у такий спосіб цивілізаційна мапа світу [32] показує, що існує щось на зразок «драбини успіху» модернізаційних проєктів. І першою та найзагальнішою лінією розподілу між переможцями та невдахами є релігійна лінія: краще бути християнином, аніж нехристиянином (виняток становлять конфуціянські країни), серед християнських країн краще бути західно-, аніж східнохристиянськими, а серед західнохристиянських кращий шанс на успіх мають протестантські.

Іншою важливою демаркаційною лінією є поділ на комуністичні та не-комуністичні країни: наприклад, населення Східної Німеччини щодо своїх постав ближче до чехів чи естонців, аніж до співвітчизників із Західної Німеччини. Усередині колишнього комуністичного табору зберігає значення інший чинник: країни західнохристиянські виразно відрізняються від східнохристиянських. Специфічні групи творять імперії та їхні колонії – це видно на прикладі англомовних та іспаномовних країн чи колишніх республік СССР. Загальний висновок із цієї схеми такий: існує щось, що можна назвати маґістраллю цивілізаційного розвитку, тільки різні суспільства рухаються по ній різними стежками. Місце різних країн на цій автостраді значною мірою визначають цінності, серед яких найбільше значення мають релігійні. Або, словами «стежкової теорії» (path-dependency theory), «куди потрапиш, залежить від того, звідки ти прийшов».

Як видно із цієї карти, Україні не щастило на історію. Вона належить до трьох груп, котрі дають не найкращі шанси на модернізацію: східнохристиянських, посткомуністичних і, на додачу, постсовєтських. Українські реформатори, які проголошують курс на «повернення до Европи», нерідко вельми спрощують своє завдання: їм здається, що вистачить упоратися зі спадщиною комунізму та імперії, щоб Україна стала «нормальною» (читай: европейською). Як застерігав Ігор Шевченко,

при цьому виникає небезпека недобачити й розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як грекоправославної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання з них – культурний вплив Росії на значну частину українських земель), можуть, в нурті стрімких [посткомуністичних. – Я. Г.] перемін, відступити на другий план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч [33].

На щастя, історія не є в’язницею: вона накладає певні обмеження на зміни, але не виключає їх повністю. Вона залишає простір для радикальної трансформації, певного стрибка, котрий переводить країну з однієї орбіти розвитку на іншу, і, як показує цитоване дослідження, декілька країн за останні двадцять-тридцять років на такий стрибок спромоглися. Вирішальну роль відіграють державні еліти: маючи доступ до освіти і медій, вони можуть трансформувати цінності й, відповідно, за достатньої міри рішучости й політичної мудрости докорінно змінити хід історії.

Цей висновок звучить для помаранчевої еліти як вирок: маючи 2005 року безпрецедентні можливості й засоби, вона не скористалася з них, щоб наблизити Україну до Европи, а Европу до України. Водночас доброю новиною є те, що, як здається, шанс «на стрибок» в України залишається. Европейське дослідження цінностей (2004–2005) показує, що українська молодь (15–24 роки) за цінностями стоїть ближче до своїх европейських ровесників, аніж до старших (50–59 років) українців [34]. Вирішальне значення має, однак, те, чи протягом наступних 20–25 років, коли молоде покоління ввійде у середній вік і перебере на себе тягар влади, його найактивніша і найумотивованіша частина не полишить Україну або не дасть себе скорумпувати старшій еліті й не стане такою, як вона.

Висновки

І геополітичні зміни останніх двадцяти років, і логіка розвитку суспільних наук змушують нас дедалі частіше визнавати, що «не можна втекти від культури» і що «культура має значення» [35]. Утім, проблема полягає в тому, що, як і в інших випадках універсальних теорій, такі загальні терміни, як «культура», мають багато значень. Тому ми не знаємо до кінця, від якої культури не можна втекти і яка культура має значення. Подібною є ситуація з «багатокультурністю». Якщо вслід за Анджеєм Валіцьким під поняттям «багатокультурности» розумітимемо ситуацію, коли культура однієї етнічної, релігійної чи національної групи не домінує над іншими й не намагається підпорядкувати їх собі36, то така ситуація дуже рідко існувала в історії Східної Европи. Ця історія дає нам приклади цілком протилежних процесів – домінування та асиміляції, котрі закінчилися головною мірою тоді, коли старі багатоетнічні терени в результаті зміни кордонів та етнічних чисток перетворилися на моноетнічні національні держави. Такими державами після Другої світової війни стала Польща та – певною мірою і в особливий спосіб – Україна. Оскільки в комуністичні часи ані польська, ані українська еліти не змогли дозволити собі рефлексію щодо цієї глибокої зміни, ми мусимо робити це тепер, після падіння комунізму. Я не хотів би виглядати циніком, але, на мою дуже суб’єктивну думку, дискусії на тему «багатокультурности» в такому сенсі є тим, що поляки називають «гірчицею по обіді» – запізнілими міркуваннями над тим, чого вже немає (хоча не виключено, що з наростанням міґраційної хвилі з Південної Азії та мусульманських країн ця ситуація ще колись настане в Україні).

Ця дискусія, однак, набирає іншого значення, коли головну точку її ваги перенесемо з «малих» на «великі» культури, тобто такі, що виходять поза межі етнічних партикуляризмів і вписують наші країни в більші, цивілізаційні карти глобалізованого світу. У цьому випадку дискусія про багатокультурність стає частиною питання про новий геополітичний порядок світу. За таких обставин найменш виправданими є два взаємозаперечні погляди. Першим є наївно-утопічне сподівання на «кінець історії» і всесвітній тріюмф «МакСвіту», другим – візія майбутнього як неминучого конфлікту цивілізацій. Перший веде до завищених очікувань, другий – до невиправданих страхів. Моєю скромною амбіцією було показати, що насправді ситуація багатокультурности може привести до іншого, третього сценарію – й історія України є доказом цього.

Я свідомий, що багатьом цей висновок може здатися банальним. Однак мій досвід українського історика показує, що часом повторення банальних речей не є аж таким великим гріхом. Особливо серед української інтелектуальної публіки, вихованої значною мірою на західноевропейських узірцях, котра трактує ці взірці як критерії для оцінки здобутків чи поразок сучасної України. Така процедура схиляє або до надмірного оптимізму, або до надмірного песимізму. Україна, як кожна країна, потребує передовсім тверезої оцінки, і тут для істориків відкривається велике поле для попису.

[2] Олексій Толочко. «The Good, the Bad and the Ugly». Критика, 1998, ч. 7–8 (9–10). Такий погляд є певним спрощенням головних тез книжки Ларі Вулфа (Larry Wolff. Inventing Eastern Europe. The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment. – Stanford (CA): Stanford University Press, 1994), у котрій він показав вирішальний вплив ідеології Просвітництва на формування образу Східної Европи. Однак сам Вулф не вважає, що Східної Европи не існувало; йому йшлося радше про те, як цей образ сконструювали західні просвітники.

[3] Праць, написаних відповідно до цієї парадигми, є дуже багато. Тут назву лише чотири найважливіші: Karl Deutsch. Nationalism and Social Communication: An Inquiry into the Foundations of Nationality. – Cambridge (MA), 1953 (2-е видання, 1966); Ernest Gellner. Nations and Nationalism. – Ithaca (NY), 1983; Eric J. Hobsbawm. Nations and Nationalism Since 1780. – Cambridge (ENG), 1990; Miroslav Hroch. Social Preconditions of the National Revival in Europe. – Cambridge (ENG), 1985.

[16] Див.: Ігор Шевченко. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. – Львів, 2001, с. 3.

[23] Цю тезу я запозичив у Олексія Толочка; див. його статтю «“Русь” очима “України”: в пошуках самоідентифікації й континуїтету». Тези доповідей ІІ Міжнародного конґресу україністів. Історія. Ч. 1. Ярослав Ісаєвич, Ярослав Грицак, ред. – Львів, 1994, с. 68–75; цей текст також доступний за адресою: http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/tolochko-1.htm.

[24] Ф[едір] С[вистун]. Чhмъ есть для насъ Шевченко? Критичное розсужденіе. – Львов, 1885, с. 24.

[25] Окрім цитованої книжки Ігоря Шевченка, див.: Ярослав Дашкевич. «Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV–XVIII ст.)». Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1991, т. 222, с. 28–44; Ivan Lysiak-Rudnytsky. «Ukraine between East and West». Essays in Modern Ukrainian History. – Edmonton, 1987, с. 1–9; а також найкращу синтезу української історії: Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-е, перероблене і розширене. – Київ, 2005.

[26] Про це див.: Oliа Hnatiuk. Pożegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tożsamości. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2003.

[28] Микола Рябчук. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – Київ, 2000; Микола Рябчук. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. – Київ, 2003.

[29] Евгений Флексер. «Процессы в Украине укрепляют авторитарные тенденции на пространстве СНГ». Русский журнал, 26 марта 2009 (http://russ.ru/ Mirovaya-povestka/Processy-v-Ukraine-ukreplyayut-avtoritarnye-tendenciina-prostranstve-SNG).

[33] Ігор Шевченко. Україна між Сходом і Заходом…, с. 10.

[34] Володимир Магун, Максим Руднєв. «Життєві вартості населення України в европейському контексті». Стаття друга, http://www.zgroup.com.ua/ article.php?articleid=182.

Шевченкове візантійство в компаративних студіях (Ольга Харлан)

Бігун О. А. Byzantinum: pro et contra (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка). – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 412 с.

“Ольга Бігун наголошує на амбівалентності Шевченкового візантійства: візантійство як традиція, як світ іманентного християнства та візантійство як філософсько-політична парадигма і текстовий субстрат. Запропонований у монографії варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка…”

ШЕВЧЕНКОВЕ ВІЗАНТІЙСТВО В КОМПАРАТИВНИХ СТУДІЯХ

Компаративні дослідження Шевченкової спадщини, сфокусовані довкола з’ясування взаємодії художнього світу митця з християнською традицією, мають довгу історію і певні здобутки. На жаль, візантійська духовна культура, у силовому полі якої Т. Шевченко сформувався як особистість і митець, майже повністю випала з поля зору шевченкознавців (за винятком розвідок Ярослава Розумного, Оксани Яковини). Цю лакуну шевченкознавства достойно заповнила монографія Ольги Бігун «Byzantinum: pro et contra (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка», що є першою спробою комплексного осмислення візантійської традиції у творчості Т. Шевченка з опертям на українську національну історію, ментальність, духовність. Вибір саме такого матеріалу свідчить про звертання дослідниці до складної неоднозначної проблематики візантійського культурно-цивілізаційного впливу. Монографія засвідчує виняткову поінформованість авторки в царині візантиністики (В. Бачинін, А. Домановський, Е. Гіббон, В. Живов, К. Леонтьєв, Д. Оболенський, Ф. Успенський, Ю. Чорноморець, І. Шевченко, Н. Яковенко) та кореспондує з «культурологічним переломом» сучасної компаративістики, суть якого в поступальному русі від есенціалізму літературності в бік суспільних кодів, конвенцій та репрезентацій задля розширення горизонтів інтерпретації літературного тексту.

Основна проблема, осмислювана в монографії, – як співвідносяться світоглядні орієнтири та філософсько-естетичні уявлення Т. Шевченка про візантійство з його художньою феноменологією, образним художнім наслідуванням/діалогом візантійського культурного досвіду. Ольга Бігун наголошує на амбівалентності Шевченкового візантійства: візантійство як традиція, як світ іманентного християнства та візантійство як філософсько-політична парадигма і текстовий субстрат. Запропонований у монографії варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка. Монографія має чітку логічну структуру. У першому розділі досліджено засади формування уявлень про візантійство в Шевченковому світогляді. Проаналізовано зовнішні впливи: історичні джерела (Е. Гіббон), твори українських релігійних діячів (К. Туровський, М. Смотрицький, І. Копинський, П. Могила, Д. Туптало), суспільно-політична думка (О. Бодянський, Г. Галаган, О. Герцен, М. Костомаров, М. Максимович, О. Хомяков, П. Чаадаєв), і внутрішні (релігійність, християнська сензитивність, геніальна інтуїція, добре знання Біблії і патристики, ейдетизм). У цьому ж розділі розглянуто іконічну концепцію символу через призму релігійного (християнського) розуміння образу. Авторка стверджує, що іконічна парадигма символу в Т. Шевченка стала логічним продовженням києворуської та ще далі – візантійської традиції, в основі яких лежить спільна основа: універсальний принцип християнських світоглядних та естетичних засад. Аналізуючи логосні ідеї соборної єдності, втілені в Богородиці, здійснено типологічний аналіз «Акафісту до Пресвятої Богородиці» Романа Сладкоспівця та поеми Т. Шевченка “Марія”. Проаналізовано типологічні паралелі образу «матері-церкви» у творах М. Смотрицького та І. Вишенського. Характеризуючи Шевченкову естетику, Ольга Бігун бачить її як трансформацію візантійської традиції через емоційно-чуттєву домінанту кордоцентризму, властиву українському етносові. Т. Шевченко гостро відчував “візантійську” релігійно-культурологічну модель Росії, що насправді наслідувала золотоординські цивілізаційні патерни та була “чужою” культурно-ментальному світовідчуттю поета. Безпосередні враження Т. Шевченко залишає в “Шоденнику”, рецептивні інтерпретації – на сторінках своїх творів, у малярстві.

У другому розділі подано вичерпну характеристику візантійської концепції святості у творах Т. Шевченка. Особливо цікавим є дослідження ґенези та становлення символічної паралелі «Київ – Єрусалим». Змістове наповнення “єрусалимної” ідеї засвідчує ґрунтовні знання Т. Шевченка старозавітної догматики в царині юдейської історії та культури. Уподібнення Києва Єрусалиму проводиться на основі символізації та алегорезування. Уводячи до дискурсу художніх творів міфологему Єрусалима, Т. Шевченко розраховує на актуалізацію її біблійного семантичного поля з транспонуванням на соціально-політичні, культурні й духовні потреби епохи. Шевченкове трактуваннях “єрусалимності” Києва як сакрального, а не політичного центра близьке до “київської” ідеї українських полемістів ХVI–XVII ст.

У цьому ж розділі досліджується типологія церковнослов’янської мови як інформаційно-символічної структури в києворуській духовній спадщині та творах Т. Шевченка. Услід за Л. Гнатюк, авторка розглядає церковнослов’янську мову не за генетичним підходом, а за її функціональними параметрами у мовній свідомості носіїв. Беручи до уваги раннє знайомство Т. Шевченка з біблійними текстами – з шкільної лави, – покликаючись на до дослідження лінгвістів (Г. Виноградов, Л. Гнатюк, Г. Яворська), Ольга Бігун акцентує увагу на тих готових блоках для опису ситуацій, дій і переживань, які актуалізуються автоматично, коли мовець зорієнтований на книжний виклад. «Тому у творах Т. Шевченка, – аргументує авторка монографії, – поряд з осмисленою рецепцією біблійної топіки існує ще й рівень механічного/автоматичного відгуку мовної свідомості на ту чи ту художню ідею цитатами, алюзіями, ремінісценціями зі Святого Письма» (с. 152). Заслуговує на увагу підрозділ «Християнський месіанізм: Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство», витриманий у полемічній манері. Здається, що повз увагу дослідниці не пройшла жодна згадка про означену проблематику. Така скрупульозність – ще одна особливість літературознавчого почерку Ольги Бігун. Розважливість і скрупульозність в опрацюванні складного дослідницького матеріалу забезпечує вагому результативність висновків підрозділу: «Християнський месіанізм Т. Шевченка немає виразного національного забарвлення. Для поета свобода народу, його вільне самовиявлення є найбільшим благом і тут він не признає вищості тієї чи іншої етнічної групи. Коріння таких переконань близькі до євангельських приписів християнського життя, де немає етнічних розрізнень, де “немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного…” (Кол. 3:11). Тому суть релігійної природи месіанських переконань Т. Шевченка в тому, що свобода одного народу ніяким чином не позбавляє вільного існування іншого» (с.192).

Розділ «Візантійство як знання: міфологема книги у творчості Тараса Шевченка» присвячено знаковим характеристикам книги в порівняльній площині: книга у візантійській традиції – у києворуській літературі – у творах Т. Шевченка. Рецепція феномена книги у творчості Т. Шевченка є різноаспектною, однак її ідеологічний вимір нагадує уявлення про книжність на початкових етапах формування християнської культури. Привертає увагу особливий статус ліричних героїв Т. Шевченка, які володіють книжною мудрістю, яка не завжди тлумачиться поетом виключно в позитивному ключі (“Москалева криниця”). Тут проявляються паралелі з києворуською літературою, де простежується притаманна середньовічній свідомості амбівалентність образу книги, а звідси – розуму, книжності, освіченості. Амбівалентність у ставленні до освіченості є характерною для Шевченкових творів, що переконує у засвоєнні ним релігійно-світоглядного стереотипу, характерного для давньої української літератури. Відзначимо увагу до питань мистецької інтеракційності, що розширює інформативні горизонти монографії (підрозділи “Між Старим та Новим Завітом: до проблеми діалогічності», «Іконографічні сюжети малярських полотен»). Четвертий, завершальний, розділ дослідження присвячено виявленню морфологічної концепції християнської пайдеї в давньоруських пам’ятках літератури та творах Тараса Шевченка. Окремо розглядається залучення Шевченком засад християнської етики та естетики для формування смислового горизонту творів, спрямованого у площину внутрішньої моральності людини, на усвідомлення можливості реалізації свободи духу через правильне знання та дію. Особливе зацікавлення читача має викликати дослідження образу чернецтва у творчості Т. Шевченка через зіставлення з давньоруськими текстами, інтерпретація міфологеми «воїнства Христового» у поемі «Гайдамаки», екзегеза поезії «Як умру, то поховайте…» з елементами реконструкції Мойсеєвого заповіту.

Висновки у рецензованій праці науково осмислені, виважені, теоретично та історико-літературно доведені. Дослідження спирається на велику бібліографію. Загалом, літературознавча студія Ольги Бігун органічно вписується в координати сучасної української науки про творчу спадщину Т. Шевченка, має значний теоретико-методологічний та історико-літературний потенціал, прищеплює продуктивні критерії літературознавчого аналізу. Зокрема, у монографії вперше в українському літературознавстві висунуто й обґрунтовано концепцію Шевченкового візантійства та її художніх денотатів, яка складається з: 1) інтерсеміотичного засновку візантійства в кордоцентричній трансформації; 2) базисної структури святості, її численних контекстів; 3) міфологеми книги й апології книжності як презентації через систему символів та образів; 4) художньої перспективи пайдеї. Визначальна особливість роботи – багатопланове прочитання візантійських інтенцій у творчості Т. Шевченка, що оприявнює засвоєні ззовні уявлення і їх художню рецепцію та виявляє іманентний пласт візантійської традиції з цілісною картиною типологічних подібностей і відмінностей у творах української літератури попередніх періодів.

Ольга Харлан, доктор філологічних наук, професор, м.Бердянськ

Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Східна традиція. – Одеса: Юридична література, 2000. – 260 с.

У книзі, яка є продовженням першої частини кількатомного курсу “Історія приватного (цивільного) права Європи”, розглядаються особливості формування та характерні риси Східної традиції права, котру нерідко іменують “Візантійська система права”.

Дано характеристику Візантійської (Східноєвропейської) цивілізації, показано специфіку формування властивого їй приватного права, його генезу та притаманних тільки йому особливостей. Окремо розглядаються етапи становлення та розквіту цієї правної системи, а також її доля після падіння Візантії.

У додатках дані персоналії та вибрана бібліографія.

Розрахована на студентів, аспірантів, викладачів юридичних та історичних спеціальностей. Може бути використаною у гімназіях, ліцеях, коледжах гуманітарного профілю. Являє інтерес для широкого кола читачів, яких цікавить історія цивілізацій, приватне право, історія держави і права.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА………………3

ЧАСТИНА 1. СХІДНА ТРАДИЦІЯ: ВІЗАНТІЙСЬКІ ДЖЕРЕЛА………………11

РОЗДІЛ І. ПРАВО У СИСТЕМІ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ (ВІЗАНТІЙСЬКОЇ) ЦИВІЛІЗАЦІЇ………………13

РОЗДІЛ IV. ПОСТКЛАСИЧНЕ ВІЗАНТІЙСЬКЕ (СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКЕ) ПРИВАТНЕ ПРАВО………………173

1. ОЦІНКИ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРАВА………………173

2. РЕЦЕПЦІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА У НЕЙТРАЛЬНО СХІДНІЙ ЄВРОПІ І РЕЛІГІЯ………………178

3. РЕЦЕПЦІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА І ВЛАСНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ………………180

ПРИМІТКИ………………188

РОЗДІЛ V. ВІЗАНТІЙСЬКА ТРАДИЦІЯ ПРАВА В УКРАЇНІ………………191

1. МІЖ ДВОМА СВІТАМИ………………191

2. ЗМАГАННЯ СХІДНОЇ ТА ЗАХІДНОЇ ТРАДИЦІЙ ПРАВА В УКРАЇНІ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ………………211

Митрополит Іларіон (І. Огієнко). Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури. – Вінніпег: Українське Наукове Православне Богословське Товариство, 1954. – 96 с.

Митрополит Іларіон (д-р Іван Огієнко) надає науково-популярний опис історії Візантії від її виникнення і до 1453 р. Значну частину матеріалу присвячено історії українсько-візантійських відносин, розвитку релігії, культури, взаємовпливів. Даний твір буде цікавий тим, хто займається вивченням історії Візантії, України, розвитку православної віри.

ЗМІСТ

Всесвітня трагедія 500-ліття упадку Візантії……………3 1. Візантія……………4 2. Візантія й слов’яни……………5 3. Що таке візантинізм……………6 4. Вплив візантійської культури……………7 5. Церковний вплив Візантії……………11 6. Конання Візантії……………15 7. Остаточний упадок Візантії……………17 8. Хто вбив Візантію……………19 9. Страшні наслідки упадку Візантії……………19

Візантійська культура й Україна

І. Українці повинні знати візантійську культуру……………22 ІІ. Велич Візантії……………28 ІІІ. Духовна велич візантійців……………32 IV. Глибока релігійність візантійців……………34 V. Велика міцність візантійців у Вірі……………40 VI. Світська й церковна влада в Візантії……………43 VII. Візантія – джерело всесвітньої культури……………46 VIII. Вплив візантійської культури на Україну……………50 IX. Україна – тільки православна……………60 X. Візантійський вплив на все Слов’янство……………68 XI. Візантійський вплив на культуру Европи……………74 XII. Закінчення……………89

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Митрополит Іларіон (І. Огієнко). Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури. – Вінніпег: Українське Наукове Православне Богословське Товариство, 1954. – 96 с.”

Ігор Ільтьо. Відносини Константинопольської Церкви з державою: історія та сьогодення

Історія становлення Константинопольської Церкви безпосередньо пов’язана з перенесенням в 330 році Костянтином Великим столиці Римської імперії з Риму до Візантія. В знак подяки імператору Костянтину за розбудову міста та надання йому статусу столиці Римської імперії Візантій отримав другу назву – Константинополь.

Для столиці імперії, в якій все більшу роль почало відігравати християнство, важливим є апостольська спадковість. Щодо Риму жодних сумнівів не виникає, адже тут проповідували апостоли Петро та Павло, про що залишилось чимало історичних свідчень та, що важливо, письмові згадки. На противагу Риму у Візантії не все так однозначно. Письмових свідчень щодо апостольскої проповіді в цьому місті немає. Однак існує передання, яке свідчить, що Константинопольська Церква була заснована апостолом Андрієм Первозванним, а її першим єпископом був апостол від 70-ти Стахій. Це передання Константинопольська Церква визнає як свідчення свого апостольського достоїнства.

Тим не менш до Другого Вселенського Собору (431 рік) Візантійський єпископ перебував у юрисдикції Іраклійського митрополита. Однак у зв’язку з тим, що Константинополь став містом перебування імператора та столицею імперії, авторитет Константинопольського архієпископа зріс, а сам він отримав першість за честю після Римського єпископа. Згодом, на Четвертому Вселенському Соборі (451 рік) передова роль Константинопольської кафедри на Східних теренах імперії була підтверджена та значно розширена. Цей Собор сформував канонічну територію Константинопольської Церкви, до складу якої увійшли Фракія, Азія і Понт (більша частина Малої Азії і східна частина Балканського півострова). В кінці VI століття, при патріарху Іоанні IV Постнику (582-595 рр..) Константинопольські предстоятелі вперше стали користуватися титулом «Вселенський Патріарх» («Οικουμενικός Πατριάρχης»). Підставою для такого титулу патріарха Константинопольського вважався статус єпископа столиці християнської імперії-ойкумени.

На Трульському соборі (691-692 рр.), 102 правила якого розглядаються як рішення Шостого Вселенського Собору, було встановлено порядок п’яти патріархатів (пентархії), розташованих в церковному диптиху в суворо ієрархічному порядку: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим. Система пентархії проіснувала аж до Великого церковного розколу 1054 року. З цього часу Константинопольський Патріарх стає першим за честю серед усіх предстоятелів православних помісних церков.

Церква за часів Візантійської імперії

У перші три століття свого існування Римська Церква жила окремим від держави життям, більше того християнство було забороненою релігією імперії, а всі християни знаходились в переслідуванні збоку держави. Взаємини церкви і держави радикально змінилися після видання в 313 році «Міланського едикту» імператорів Костянтина і Луцинія. За цим едиктом християнство стало однією з легальних релігій Римської імперії, а християнам була гарантована свобода віросповідання. Згодом при імператорі Феодосії Великому «Фессалонікійський едикт» (380 рік) та правила Другого Вселенського Собору постановили необхідність віросповідання всіма підданими Римської імперії християнства. Так християнство отримало державно-панівне становище серед значної кількості вже існуючих релігій Римської імперії, а Церква вступила в тісний союз з державою, внаслідок чого склалася своєрідна система церковно-державних відносин, яка отримала назву «симфонія».

У 6-й новелі імператора Юстиніана Великого (527-565 рр..) сформульований принцип, який лежить в основі симфонії церкви й держави «Найбільші блага, даровані людям вищою благодаттю Божою, є священство і царство, з яких перше піклується про божественні справи, а друге керує і піклується про людські справи, а обидва, виходячи з одного й того самого джерела, складають окрасу людського життя. І якщо священство буде у всьому упорядковане й угодне Богу, а державна влада буде по-правді керувати дорученою їй державою, то буде цілковита згода між ними в усьому, що служить на користь і благо людського роду».

Керуючись цією нормою, імператор Юстиніан у своїх новелах визнавав за церковними канонами силу державних законів. Втім, історія показала, що церковно-державні відносини часто переходили в стосунки, що значно відрізнялися від симфонії. Так, найчастіше втручання імператорів у церковні справи приводили до серйозних проблем, а іноді й церковних розколів.

В 730 році імператор Лев III Ісавр заборонив шанування ікон, чим втягнув церкву і державу в довгий період іконоборчої єресі. Інший випадок мав місце коли імператор Михайло VIII змістив з кафедри Патріарха Йосипа Галесіота, який не підтримував церковну унію на Ліонському соборі 1274 року, а на його місце поставив – Іоана XI Веккі, який вчинив жорстокі переслідування прихильників православ’я. Зокрема, з його санкції стався безпрецедентний розгром візантійським військом монастирів Святої Гори Афон. Ще один приклад негативного втручання держави у церковні справи мав місце, коли ослаблений імператорський уряд, занепадаючої під ударами османів Візантійської імперії, знову вступив в унію з Римською Церквою на Ферраро-Флорентійському соборі 1438-1445 рр., проте імперію це не врятувало.

У 1453 році відбулося падіння Константинополя від ударів турків-османів. Останній візантійський імператора Костянтин XI Палеолог загинув пліч-о-пліч з Константинопольським Патріархом Афанасіем. Разом з ними відійшла у минуле і «Симфонія» у відносинах між церквою і державою.

Православна Церква в мусульманській Османській імперії

З падінням Константинополя і всієї Східної Римської імперії значення Константинопольської церкви серед її пастви значно зросло. Султан Мехмед II, який завоював Константинополь, виявив прихильність до християн. Він дозволив скликати собор, на якому Патріархом було обрано Геннадія Схоларія – учня святого Марка Ефеського та яскравого противника унії з Західною церквою. Султан не тільки визнав Константинопольський Патріархат і його церковну владу над усім православним населенням новоутвореної Османської імперії, але й наділив Патріархів політичною владою, якої вони не мали раніше. Так Константинопольському Патріарху був даний почесний титул «Міллет-баші» (цивільний глава християн). Він також отримав значну частину політичної влади над християнами, і своїм становищем у державі удостоївся права засідати у вищому урядовому органі Османської імперії – Дивані. Відповідно до османських законів інші православні церкви в межах імперії – Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська, – хоч і не були ліквідовані, однак опинилися в залежному становищі від Константинопольського Патріарха.

Патріарх Геннадій та Султан Мехмед

Втім, Константинопольська церква при османах не процвітала. Призначення і зміщення Патріархів відбувалось з сваволі султана. При цьому Патріархи не тільки своєю посадою, але і своїм життям відповідали за покірність православного населення Османської імперії. Вони, будучи заручниками волі султана, несли відповідальність за всі негаразди спричинені християнами. Трагічно для Церкви та всього православного народу обернулося Грецьке повстання 1821 року. За наказом султана, відповідаючи за весь православний народ, був по-звірячому вбитий 76-річний старець Патріарх Григорій V. Він прийняв мученицьку смерть в день Пасхи 10 квітня 1821.

На початку XIX століття через ослаблення Османської імперії, серед Балканських народів піднялася хвиля національно-визвольних рухів. Греція, Сербія, Румунія та Болгарії здобувши незалежність від Османської імперії почали формувати власні помісні православні церкви і відійшли з-під впливу Константинопольського Патріархату. Так отримали власну автокефалію Сербська, Грецька (Елладська), Румунська і Болгарська православні церкви.

Константинопольська Церква в сучасний період

ХХ століття стало для Константинопольської церкви не менш драматичним, ніж попередні. В результаті Першої світової війни Османська імперія припинила своє існування і була окупована Англією, Францією, Італією та Грецією. Після підписання Мудроського перемир’я держави-переможниці приступили до розподілу її території. Греція, як союзниця країн-переможниць, отримала обіцянки, що їй будуть віддані Східна Фракія (крім Константинополя), а також Західні райони Малої Азії, де компактно проживало грецьке населення. У цей же період у греків визріла ідея відновлення Візантійської імперії, згідно з якою Константинополь повинен був стати для них «Новими Афінами».

Тодішній Константинопольський Патріарх Мелетій Метаксакіс оголосив, що Константинопольська Церква вже не належить Османській імперії, а відноситься до Греції. В результаті цих подій спалахнула Друга греко-турецька війна (1919-1921 рр.), перемогу в якій здобула турецька армія на чолі з Мустафою Кемалем. Прикрим епізодом грецько-турецького протистояння стала «Різанина в Смирні (Ізмірі)», в результаті якої турками було вбито від 100 до 200 тисяч мирних греків. У 1923 році був підписаний Лозаннський мирний договір, за яким Греція та її союзники повністю відмовлялися від претензій на Західну Анатолію і Східну Фракію. З Туреччини примусово були виселені близько 1,5 мільйонів греків в обмін на виселення 600 тисяч мусульман з Греції. В лютому 1923 року з Константинополя був вигнаний Патріарх Костянтин VI. Здавалося, що історія Константинопольського Патріархату фактично закінчилася. Надії на майбутнє не було й через те, що на території Туреччини залишилося кілька тисяч православних греків.

Проте в ході переговорів Греція та її союзники домоглися від Туреччини обрання нового Патріарха – Василія ΙΙΙ. Турецька делегація наполягла на тому, щоб Константинопольський Патріарх залишався лише керівником православної громади в Туреччині і не поширював свою юрисдикцію на інші країни, на що було отримано згоду і зафіксовано в протоколах договору. Згідно з угодою турецьке керівництво не втручається в справи християнської громади за умови невтручання її предстоятеля в життя інших країн та православних церков.

Новим главою Турецької держави було обрано Мустафу Кемаля Ататюрка, який взяв курс на будівництво нової Туреччини на секулярних і національних засадах. У 1924 році була скасована система халіфату. Було визначено суворі межі між державою і релігією. Так, якщо в Османській імперії життя багато в чому визначалася ісламським законом (шаріат), то в новій республіці була введена система світських законів, побудована за Західним зразком. Багато мусульманських сект були оголошені поза законом, а політичний іслам піддавався жорсткому тиску збоку держави.

Під процеси секуляризації потрапила і Константинопольська Церква. Так, згідно турецького законодавства на Патріаршу кафедру може висуватися тільки громадянин Туреччини, активність духовенства жорстко обмежується, всі релігійні установи перебувають під контролем держави, обмеження стосуються також носіння релігійного одягу для духовних осіб тощо. В результаті цих реформ в 1930 році духовний центр східного православ’я Константинополь було перейменовано в Стамбул, а в 1935 році перлина східного православ’я – Софійський собор з мечеті був перетворений на музей.

Слід зазначити, що іслам завжди мав сильний вплив на характер турецького народу, багато ототожнюють приналежність до нації з приналежністю до мусульманства. Таким чином, християнські та інші немусульманські погляди сприймаються як щось чуже, навіть вороже Турецькій державі. Яскравим прикладом антигрецьких настроїв є погроми 1950-х років, які спричинили те, що православна паства Вселенського Патріархату на території Туреччини в результаті масової еміграції складає приблизно 12 тисяч греків, що живуть в константинопольському кварталі «Фанар».

Загибель Патріарха Григорія V

До цих пір Турецька держава не визнає титул Вселенського Патріарха вважаючи його главою фанарской грецької громади, а саму Патріархію як національне, а не міжнародне утворення. Крім усього іншого, турецька влада заборонила Патріархату володіти будь-якою нерухомістю, відмовляють у візах та дозволах на працевлаштування іноземним громадянам, які бажають працювати з Константинопольською Православною Церквою, втручаються в управління православними школами та виявляють небажання обговорювати ці проблеми з православним Патріархом. Так, у 1971 році за рішенням влади була закрита остання на території Туреччини православна теологічна семінарія на о. Халки.

Все це відбувається попри те, що чинна Конституція Туреччини гарантує свободу віросповідання і дозволяє публічно заявляти про свої релігійні погляди. У той же час вона забороняє будь-яку дискримінацію на релігійному ґрунті, однак, як свідчить практика, ці конституційні права гарантовані тільки мусульманам.

Все ж треба відмітити позитивні зрушення в церковно-державних відносинах, які мають місце протягом останніх років – більш помірковане ставлення турецької влади до Константинопольської Церкви. Причинами цього є намагання Анкари інтегруватися до Європейського Союзу. Однією з основних вимог, що повинні бути виконані на шляху інтеграції Туреччини до ЄС, є гарантування християнам свободи віросповідання без будь-якої дискримінації та належне ставлення до Константинопольської Церкви як історичної організації на території Туреччини.

Зважаючи на обставини, які мають місце у відносинах між «ісламською» Туреччиною та «християнським» Європейським Союзом, значно зросла роль Константинопольського Патріарха як посередника в таких переговорах. Варто зазначити, що теперішній Патріарх Константинопольський Варфоломій, який перебуває на цій посаді з 1991 року, використовує цю можливість сповна. Розуміючи історичну можливість для повернення втрачених позицій Церкви, Патріарх Варфоломій намагається підняти в діалозі з турецькою владою чутливі для церкви та християн теми. Так, серед основних питань переговорів, навколо яких точиться дискусія, є можливість вибору Патріарха Константинопольського серед православних громадян іншої держави з автоматичним наданням йому турецького громадянства та відкриття Халкинської богословської школи для підготовки церковнослужителів для потреб церкви. Подальший діалог та перспектив церковно-державних відносин важко прогнозувати. Очевидно одне: все залежить від волі Турецької влади йти на поступки та мужності церковних ієрархів, які, використовуючи всі наявні способи, намагаються повернути втрачені позиції церкви для захисту та процвітання християн Туреччини.

Довідка: Сучасна Туреччина вважається переважно мусульманською країною: за офіційними даними іслам сповідують 99,7% населення країни. Число християн становить близько 100 тисяч чоловік – менше 0,15% від загальної чисельності в 72,5 млн. населення. Канонічна територія Константинопольського Патріархату включає в себе територію практично всієї Малої Азії, Східної Фракії, Криту, Додеканезьких островів, Святої Гори Афон, Фінляндії, а також приходи Константинопольського Патріархату на всіх континентах світу за винятком Африки.

Ігор Ільтьо, релігієзнавець, Дипломатична Академія при МЗС України, Київська Духовна Академія УПЦ

Опубліковано у:

Срібна Земля. Закарпатська газета для тих, хто думає.

Іщук Н. В. Адаптаційний потенціал візантизму

У статті досліджується візантійський ґрунт соціальної доктрини православ’я. Доводиться можливість адаптації окремих складових візантійської соціальної парадигми до місцевих умов.

Вступ

Суперечливі процеси, які відбуваються в українському суспільстві, змушують замислитися не лише над економічними та політичними, але й духовними причинами невизначеності та напруженості в країні. Зрозуміло, що подальший соціальний поступ пов’язаний із цивілізаційним вибором, прийнятним для більшості громадян України. Важливу роль у цивілізаційному самовизначенні відведено православним цінностям, які значною мірою сформували духовну традицію нашого народу. Втім, українське православ’я протягом тривалого часу існувало на перетині культурних світів та різних релігійних традицій. Варто припустити, що дана обставина вплинула на його цивілізаційний «профіль», а відтак на самовиявлення соціальної парадигми візантизму в Україні.

Постановка проблеми

Стаття є спробою узагальнення соціокультурних чинників, які вплинули на трансформацію феномена візантизму на українському ґрунті.

Аналіз досліджень і публікацій

Відомо, що дослідження феномену візантизму пов’язане з цивілізаційним витлумаченням цієї проблеми. Алгоритм такого аналізу свого часу був закладений англійським істориком А. Тойнбі, який, розробляючи теорію замкнених дискретних одиниць-цивілізацій, дійшов висновку, що розвиток цивілізацій пов’язаний із «монадами історії» – світовими релігіями. До вдалих відносяться й спроби цивілізаційного погляду на християнство К. Леонтьєва, В. Лосського, П. Чаадаєва, Г. Флоровського, С. Хантігтона. Творчим здобутком цих філософів стало дослідження закономірностей формування Східно-християнського та Західнохристиянського світів. Серед сучасних дослідників проблеми відмітимо праці українських та російських філософів К. Костюка, Ю. Павленка, А. Панаріна, А. Річинського тощо. Водночас зазначимо, що в заявленому контексті в соціальній філософії дана проблема досліджувалася не достатньо.

Основна частина

Духовно-ціннісні підстави існування православної цивілізації пов’язані з світоглядно-цивілізаційним феноменом візантизму. Під візантизмом розуміють сукупність політичних, етнографічних і церковних особливостей східної греко-римської імперії Хі-ХІІ століть, які в подальшому вплинули на соціально- політичний та культурний розвиток православних країн [2, с.80]. Або «великий комплекс релігійно- суспільних, державно-політичних, філософсько-моральних ідей та відповідних їм форм соціальної практики, витоки яких генетично сягають зразків-архетипів візантійської цивілізації» [1, с.41]. Візантизм у державі означає самодержавство, в релігії – християнство з певними рисами, які відрізняли його від західних церков та єресей, у моральному аспекті – заперечення вкрай перебільшеного поняття про земну особистість, яка була внесена в історію німецьким феодалізмом, і, нарешті, візантизм означає розчарування в усьому земному, відсутність культу земного буття та земної особистості, спрямованість людини на власне самовдосконалення в моральному житті [8, c.94 ].

У науковій літературі зазвичай ідеться про дві історичні форми візантизму – первинну (візантійську) та вторинну (російську). Визначальними ознаками первинного візантизму є: реконструкція на римському ґрунті римського кесаризму та відсутність релігійного плюралізму. У випадку російського візантизму такими ознаками є: по-перше, тотальне проникнення візантизму в усі сфери суспільного життя, по-друге, «цивілізаційна» векторність цієї ідеї, тобто надання їй перспективи стати організуючим началом для слов’янського світу.

Особливостями російського візантизму вважають такі «соціальні гріхи» як: відсутність вищого завдання перед суспільством, яке відповідало б християнським ідеалам; відсутність помітного прагнення до вдосконалення; байдужість держави до неформального релігійно-громадянського та релігійно-морального життя людей; першочергова турбота не про душу народну, а про соціальне тіло; різке незбігання діяльності російських царів з ідеалом християнського царя; залежність вищого начала – християнської Церкви від начала нижчого – держави [1, с.45]. З цього випливає, що візантизм є складним суспільно-політичним та духовним феноменом, до формування якого долучилася й православна церква. Відтак варто припустити, що він (принаймні у своїй первинній формі) уособлює соціальні пріоритети православ’я. Дані пріоритети деталізовані в концепціях симфонії влад, соборності, ісихазму, етатизму.

Симфонія влад (consonatia) є складовою православного вчення про державу, що втілює найоптимальнішу модель співіснування церкви та держави. В основі цієї концепції покладена ідея «співробітництва, взаємної підтримки та взаємної відповідальності без взаємного втручання однієї сторони в сферу виключної компетенції іншої» [16, с. 416]. Держава, за цією концепцією, виникла внаслідок складного історичного розвитку, яким керував промисел Божий. Мета її існування полягала в піклуванні про земне благополуччя людей. Натомість призначенням церкви, яка «не від світу цього», було піклування про спасіння людської душі й про життя вічне, тому втручання цих інституцій у справи одна одної вважалося неприпустимим.

Симфонія влад регламентувала як відмінності між владою церкви й держави, так і умови їхньої взаємодії. До сфери такої взаємодії належала суспільна моральність, у межах якої таке співробітництво було навіть бажаним. Держава за таких обставин сподівалася на духовну підтримку церкви; церква ж спиралася на авторитет влади та держави. Разом ці дві інституції мали спрямовувати життя народу до істинного блага.

Ідея «симфонії влад» достатньо потужно вкорінилася в православній традиції у вигляді думки про необхідність тісної співпраці священства та світської влади з метою євангелізації суспільства. Одночасно з цим, зважаючи на неможливість практичної реалізації такої моделі, церква змушена була пристосовуватися до реальних політичних та соціокультурних реалій. Це обумовило деформацію окремих принципів симфонії та виникнення цезаропапістської моделі взаємодії церкви і держави.

Під цезаропапізмом розуміється повна залежність церкви від держави, одержавлення церкви та підпорядкування церковних структур світській владі. Цезаропапізм є окремим випадком порушення симфонії, коли за якихось обставин одна із сторін цього союзу перестає виконувати своє призначення. На наш погляд, цезаропапістська модель взаємодії церкви та держави виникла в результаті вимушеної й досить радикальної адаптації ідеології церкви до потреб держави. Наслідками цезаропапістського характеру взаємодії церкви та держави стало послаблення суспільних позицій самої церкви, яка втратила здатність протистояти державі, а відтак перестала бути самостійною суспільною силою.

Соціальна модель візантизму своєю органічною складовою має ідеологію етатизму, яка передбачає тісну взаємодію влади та церкви, ототожнення православ’я з однією імперією й народом. Етатизм – політичне вчення, спрямоване на становлення (відродження) «православної держави» та «православної монархії» як єдино можливої моделі подальшого співіснування істинно вірних, що відбувається за умов визнання Імперії не просто світським апаратом, а таємничим сотерологічним організмом, що перешкоджає приходу антихриста. Етатистська ідеологія ґрунтується на вірі в бездоганність богословського знання певної церкви, коли намагання надати їй всесвітнього значення наближає уявну перспективу політичного об’єднання «православних народів» під проводом «православного царя».

Найбільш загрозливим виявом етатистської ідеології є те, що, обґрунтовуючи доктрини «збирання земель», «захисту єдиновірців», «захисту істинної віри», вона, насправді стає приводом для зовнішньої експансії, а відтак служить інструментарієм для досягнення політичних цілей.

Окрім етатизму, важливою компонентою соціальної парадигми візантизму, спрямованою на адаптацію соціального вчення православ’я, є також ідея соборності, яка являє собою містичну парадигму колективного життя людей. Соборність – складова православного вчення про суспільство, що втілює найоптимальнішу модель колективного життя. Більшість дослідників виводять поняття «соборність» з двох рівноцінних значень – зібрання та храм. Насамперед, термін «соборність» (кафолічність) стосується самої православної церкви, символізує єдність містичного тіла церкви та підпорядкованість церкви єдиній меті. Свідченням цього є Нікео-Константинопольський символ віри, в якому церква проголошується Єдиною Святою, Соборною Апостольською. Соборність (кафолічність) церкви означає, що вона: по-перше, в географічному сенсі осягає весь всесвіт; по-друге, проповідує повну істину; по-третє, охоплює всю людську спільноту, не враховуючи класової, професійної та іншої належності людей; по-четверте, взаємодіє зі всією повнотою людської моральності як у позитивному, так і в негативному проявах.

Увага до соціального виміру цього терміна актуалізується й завдяки тлумаченню соборності як певної містичної парадигми колективного життя людей, коли під соборністю розуміють «згоду, одностайну участь віруючих у житті світу й церкви, колективну життєтворчість та колективне спасіння» [17, c.57], єдність усього хрещеного люду й бажаний ідеал спілкування і співжиття людей. Вчення соборності виражає православне бачення не лише взаємодії людини та колективу, але й відношення людини до «надособистісних» структур: держави, народу, класу, а також до суспільства в цілому.

Разом з тим за умов інструментального використання ідеї соборності вона могла бути підґрунтям для мінімізації прав та свобод особистості. Це реалізовувалося, коли дана ідея, цілком поверхнево й вибірково, «адаптувалася» владою чи окремими суспільно-політичними силами до власних потреб. Тоді ставала можливою ситуація, коли «не спільноти людей – етнічні, політичні, конфесійні та інші – утворювалися самоцільними людськими індивідуальностями, а, навпаки, один із класів таких спільнот… ставав по відношенню до людини вищою метафізичною реальністю» [9, с.45]. Наприклад, за умов етноцентричної трансформації соборної ідеї народ виступав як надіндивідуальна позачасова органічна єдність «соборних особистостей».

Однією зі складових соціальної парадигми візантизму виступає ісихазм як концепція, яка визначає ставлення православної людини до соціальної активності. Загалом під ісихазмом (гезіхазмом) (з грецької – спокій, мовчання) розуміють стародавню традицію, що включає в себе розгалужений й оригінальний комплекс уявлень про людину, її свідомість та діяльність, в тому числі й у соціумі. Власне, слово «ісихія» означає «зведення розуму в серце», тобто поєднання всіх тілесно – і духовно-розумових якостей людини в акті божественної молитви. Сучасна наукова література пропонує кілька варіантів дефініції терміна «ісихазм». Його розуміють як: а) ідеал ранньохристиянського подвижництва, розповсюджений серед монахів-самітників; б) психосоматичний метод самозаглиблення й медитації з постійним промовлянням молитви; в) систему богословських понять, розроблених св. Григорієм Паламою.

Східне християнство, об’єднавши богословський екзистенціалізм та містику ісихазму, вимагало від людини напруженої духовної праці і внутрішнього обробітку душі. Відтак воно суттєво применшило значення соціальної активності як такої, що не стосується справжніх цілей людського життя. Православне бачення активності вимагає повноти спілкування з Богом, яка досягається завдяки духовним зусиллям, спрямованим на споглядання, осягнення та наближення до Творця, тобто завдяки ісихастській практиці. Суспільний вимір заклику «постійно молитися» означав споглядально-мовчазне ставлення до проблем навколишнього світу, неможливість дієвої праці задля активного перетворення соціуму.

Хоча культурно-цивілізаційний комплекс візантизму мав велике значення для формування соціальної парадигми православ’я, слід пам’ятати про роль специфічних соціокультурних та політичних чинників окремих країн, які могли вплинути на самовиявлення цього феномена на національному ґрунті. Наприклад, якщо говорити про адаптацію візантизму до умов України, слід ураховувати традицію «київського християнства», яке до Х-ХІІІ століть мало низку специфічних рис, відмінних від візантійського чи російського християнства. Як вважає один із провідних дослідників вітчизняного православ’я Є. Харьковщенко, в основі «київського християнства» були покладені дохристиянська софійна традиція Сократа, Парменіда, Платона, соціальне вчення паулінізму, а також філософсько-теологічний спадок видатних теоретиків християнства Амвросія Великого, Григорія Нісського, Максима Сповідника, Григорія Богослова. Тому характер релігійності Київської Русі «мав власну специфіку та був далекий від прагнення східних і західних взірців, з одного боку, чисто зовнішнього практицизму віри, а з другого – абстрагованої, суто інтелектуальної релігійності» [15, с. 220]. Отже, Київська церква тривалий час не віддавала переваг ні східній, ні західній формам церковної організації, а християнство на Русі не можна було назвати візантійським чи римським, а руським. Додамо також, що українське православ’я зазнало впливу й від західної християнської традиції. Це виявилося не лише у феномені греко-католицизму, але й у розповсюдженні впливів західних церков на ортодоксальне Східне християнство завдяки діяльності представників Києво-Могилянської академії, Ф. Прокоповича тощо. Помітним був уплив на розвиток української та російської релігійної філософії таких західних мислителів, як І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг,

С.К’єркегор [11, с.91]. Звичайно, ця обставина значно трансформувала специфіку самовиявлення симфонічної (цезаропапістської), ісихастської, етатистської та соборної компонент учення візантизму та його адаптації до українських умов.

Звернемо увагу, що в Україні своєрідного вияву набула концепція «симфонії влад». Хоча за часів Петра І українська церква підпала під уплив цезаропапістської традиції, однак українському православ’ю були притаманні й антицезаропапістські мотиви [7, с.243]. На думку І. Гаваньо, свідченням антицезаропапістського спрямування українського християнства стали «домонгольське християнство, унійний та могилянський періоди, служіння митрополита Шептицького» [3, с. 19]. З його думкою погоджуються сучасні вітчизняні дослідники цієї проблеми М. Рибачук та О. Білоус, які наголошують на тому, що варіантом реалізації симфонії влад в історії України була «києво-руська» модель взаємодії церкви та держави [13, с. 55].

Говорячи про особливості соціальної доктрини українського православ’я, навряд чи можна стверджувати, що їй притаманний етатизм. Так, на думку В. Єленського, українцям властива толерантність до іновірців, яка обумовлена відносною слабкістю українського націоналізму й відсутністю в ньому жорсткої конфесійної ідентифікації, що серйозно підриває можливості встановлення релігійної монополії. «Етатизації» українського православ’я заважає й те, що Український національний міф значно менше пов’язаний з релігією [4, с.16], відтак стає неможливою абсолютизація його релігійної компоненти. Вагому роль у формуванні антиетатистського спрямування соціальних догматів київського християнства мала і відданість останнього соціальним ідеалам паулінізму. Так, основна ідея паулінізму полягала в проголошенні рівності всіх людей перед Богом, що виключало будь-яку дискримінацію людини за соціальною чи національною ознакою. Ідея рівності всіх людей та заперечення месіанського призначення окремих націй набула подальшого розвитку в працях митрополита Іларіона, К. Смолятича тощо. Крім того, як слушно зауважив А. Річинський, основою української віротерпимості став синкретичний характер українського релігійного світогляду, на формування якого вплинули іранські, семітські, індійські, перські, грецькі, варязькі привнесення [12, с.410]. Отже, вищезазначені обставини унеможливили будь-які значні прояви етатизму на українському ґрунті, що свідчить про особливості адаптації соціальних доктрин православ’я в Україні.

Щодо ісихастської компоненти візантизму, слід зазначити, що вона значною мірою притаманна й вітчизняному православ’ю. Однак, виходячи з того, що ісихазм був своєрідною «трансплантацією візантизму на слов’янському грунті» [18, с.18], можна передбачити, що процес цієї трансплантації набув в Україні своїх національних особливостей. На наш погляд, «києворуський» вияв іммобілізму мав значно менш радикальну форму, ніж візантійський. Так, традиційне києворуське ставлення до навколишнього світу не вміщувалося в межі ортодоксального візантійського вчення насамперед завдяки радісному сприйняттю світу, пов’язаному з політичною стабільністю та культурним підйомом у Київській Русі в першій половині ХІ ст. і подальшому впливу на нього кирило-мефодіївської й корсунської традицій. Тому в ХІ-ХІІ століттях на Русі існували й протилежні тенденції, зорієнтовані на більш оптимістичне сприйняття дійсності, активну громадянську суспільну позицію, добрі справи та соціальну активність церкви, що й фіксувалося у відповідних догматах церкви.

Обґрунтування необхідності активної участі громадянина й церкви в суспільному житті належало митрополиту Іларіону, а потім і адептам кирило-мефодіївської традиції. Так, перший Київський митрополит Іларіон, благаючи Бога про захист руських людей, просить для них голод повернути в достаток, сотворити їм «радість тілесну та душевну» [6, с.155]. Інший видатний політичний діяч минулих сторіч Володимир Мономах, говорячи про шляхи спасіння людини, наголошував на доцільності не лише покаяння та сліз, але й щирої праці задля захисту та піклування про слабких, сиріт і вдів [10, с.176-177].

Встановлення специфіки українського вияву соборної ідеї дозволяє сказати про певні ідеологічні та організаційні особливості церкви, що сприяли її адаптації до умов життя українського суспільства. На думку А.Річинського, в українському православ’ї, завдяки особистому представництву світського елементу на соборах і поширенню компетенції братств, спостерігалася широка участь громадськості в церковному управлінні. Відтак українське духовенство, що обиралося народом, не стало замкненим прошарком українського суспільства й жодне вагоме рішення не приймалося церквою «без обрад духовного собору», але з урахуванням «волі світських станів, як здатних старожитніх станів … і простих людей православної віри» [12, с.148-149]. Соборна форма вирішення важливих справ супроводжувалася розвитком концепції соборноправності, яка обстоювала ідею церкви як народу. Це, в свою чергу, мало вплив і на подальший розвиток Української церковної ідеології, яка «складалася довгі віки, складалася спільно з усим Духовенством і Народом» [5, c.4], відтак – набула більш демократичного характеру, аніж класична ідеологія візантизму.

Крім того, соборна організація церкви поєднувалася з утвердженням певних зразків організації суспільного буття. Як зазначав у своїх наукових розвідках видатний історик М. Костомаров, дихотомія «особистість-суспільство» в російській (квазівізантійській. – Н.І.) та українській духовних традиціях вирішувалася по-різному. В російській традиції спостерігалося панування загальності – „общинності” (Бога та царя) над особистістю, тому в суспільному житті росіяни тяжіли до монархізму. В уяві українців громада виступала вільним об’єднанням людей, тому їх ідеалом був вільний федеративний союз [14, с.249-252]. Українській традиції притаманні повага до особистості й визнання її позитивної значущості.

Висновки

Отже, на прикладі України бачимо, що принципи візантизму, хоча й склали підґрунтя соціальної доктрини українського православ’я, були адаптовані до місцевих умов. Так, завдяки традиції київського християнства в соціальній парадигмі вітчизняного православ’я не набула розвитку етатистська ідея. Тут утвердилися більш активно-перетворювальна модель ісихазму, більш симфонічна модель цезаропапізму й більш персоналістична модель соборності.

Список літератури

Бачинин В.А. Национальная идея для России: выбор между византизмом, евангелизмом и секуляризмом. Исторические очерки политической теологии и культурной антропологии. – СПб.: Алетейя, 2005. – 365 с.

Введение христианства на Руси. – М.: Мысль, 1987. – 304 с.

Гаваньо /., прот. Передмова до українського видання // Гьофнер Й., Кардинал Християнське суспільне вчення / Пер. з нім. – Львів: Свічадо, 2002. – С.10-23.

Єленський В. Релігійна свобода і національна ідентичність: Україна // Релігійна свобода. Науковий щорічник. – 2002. – № – С.14-21.

Іларіон, митр. Ідеологія Української церкви. – Холм: Свята Данилова Гора, 1944. – 56 с.

Іларіон, митр. Про Закон і Мойсеєм даний і про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених. – К. : МАУП, 2004. – 176 с.

Історія релігій на Україні: В 10-ти т. – Т.2. – К.: Укр. Центр духовної культури, 1997. – 376 с.

Леонтьев К. Византизм и славянство // Леонтьев К. Восток, Россия и Славянство: Философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1891). – М.: Республика, 1996. – С. 94-155.

Павленко Ю. В. Євразійство та цивілізаційна структура // Наука та наукознавство. Міжнародний науковий журнал. – – № 2. – С.43-53.

Повчання Володимира Мономаха дітям // Повість минулих літ. – К.: Веселка. – С.175-182 .

Архиєпископ Ігор Ісіченко. Східна християнська ідентичність як чинник цивілізаційного вибору України

12 січня 2011 р. архиєпископ Ігор (Ісіченко) виступив в Українському інституті Лондона з доповіддю на тему “Східна християнська ідентичність як чинник цивілізаційного вибору України”

Кінець ХХ ст. позначився крахом двох утопій, що визначали геополітичну ситуацію по Другій світовій війні.

Першою з них була комуністична утопія. Настали вісімдесяті роки, а обіцяний Микитою Хрущовим початок комуністичної епохи, епохи загального добробуту, щастя й суспільної рівности, прологом до якої мав бути показ 1980 р. по телебаченню останнього в СССР попа, так і не відбувся. Покоління східних європейців, виховані під бадьорий спів «Мы будем жить при коммунизме», опинилися перед реальністю господарчого колапсу, соціяльної прірви між партійною номенклатурою й ґлорифікованим нею пролетаріятом, національної дискримінації, до яких були не готовими. Це може здатися дивним, але комуністичний міф, попри всю свою ірреальність, сформував ментальність мільйонів людей, які сприйняли крах міфу за особисту трагедію.

Друга утопія, виплекана в перебігу «холодної війни» потойбіч «залізної завіси», пов’язувала початок епохи всесвітньої гармонії з падінням комуністичних диктатур і поширенням у цілому світі американської моделі демократії та ліберальної системи цінностей. Путін і Лукашенко, Аль-Каїда й 11 вересня, економічна криза й експансія кримінального капіталу зі сходу – хто б на Заході зважився років тридцять тому пророкувати подібні перспективи посткомуністичного світу!

Світ після падіння «берлінського муру», відкритий для процесів ґлобалізації, раптом засвідчив непроминущість ролі цивілізаційних парадигм, що визначають виміри сучасного світу. Це дало підстави Семуелеві Хантинґтону для невеселих прогнозів про «зіткнення цивілізацій» – «The Clash of Civilizations» (1993). Пригадаймо мапу з відомої книги «The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order» (1996) з зафарбованою в один колір із Росією, Білоруссю, Молдовою, всіма балканськими країнами нашою рідною землею, включеною автором в одну з виділених ним цивілізацій – православною.

Схоже, що статтю та книгу Хантинґтона найуважніше читали вихідці з КҐБ, котрі переважно й сформували нові російські еліти – і бізнесові, і політичні. Адже саме в цих колах ідея протистояння православної та західної християнської цивілізацій була покладена в основу геополітичних стратегій, покликаних реставрувати Російську імперію. Стратегій, що прийшли на зміну ідеї боротьби «капіталістичного світу» з країнами «реального соціялізму». Сфера інтеґраційних проєктів Кремля іменувалася в цих стратегіях то «євроазійським простором», то «слов’янським», а тепер уже й «російським світом». Реанімована царська ідея «триєдиного російського народу», зорієнтованого на три фундаментальні цінності: православ’я, самодержавство й народність, – чітко визначає в цьому просторі місце українців чи радше «малоросів». Недавній погром і закриття української бібліотеки в Москві, нищення в ній книг патріотичного змісту з усією відвертістю засвідчили, як російські еліти збираються пристосовувати ментальність українців до своїх проєктів. Зрештою, окремі представники партії, що торік прийшла в Україні до влади, готові застосувати ці технології й у нашій незалежній державі.

Таким чином, східна християнська ідентичність, яку антизахідні політики воліють позначати словом «православ’я», підступно використовується для ідеологічного обґрунтування нового геополітичного проєкту, що мав би повернути Україну в сферу державних впливів Москви. Це робить православну спільноту України мимовільним гравцем на чужому для неї політичному полі, об’єктом спрямованих на неї впливів. Колишній Київський екзархат Московського Патріярхату, лицемірно перейменований двадцять років тому на «Українську Православну Церкву», з приходом до влади в Україні відверто промосковських сил легко позбувся захисної риторики, котрою оперував з 1992 року. Після демонстрування Патріярхом Кирилом неподільности Московського Патріярхату й органічної включености УПЦ до творення «російського світу» ніхто вже не приховує цілковитого підпорядкування української гілки Російської Православної Церкви зарубіжному першоієрархові. Політична ж заанґажованість УПЦ в реалізації проєкту «російського світу» яскраво виявляється в статтях та інтерв’ю її чільних ієрархів, проповідях парафіяльних священиків, мовній та обрядовій практиці церковного життя, в насиченні синаксаря знаковими для російської політичної свідомості особами й подіями. Поряд з особливо промовистим культом «імператора-страстотерпця» Миколи ІІ поширюються вписані в контекст міфу про «Велику Вітчизняну війну» культи блаженних Ксенії Петербурзької та Мотрони Московської, леґенди про лист митрополита Гір Ливанських Іллі до Йосипа Сталіна, зустріч Сталіна з блаженною Мотроною, навернення Сталіна на православ’я. І хоча в Україні ще не чути про зображення Сталіна на церковних іконах, але, як знаємо, перший пам’ятник кривавому тиранові з’явився на постсовєтському просторі саме в нас, у Запоріжжі. Правда, цей пам’ятник, знищений у новорічну ніч невідомими патріотами, встановили були комуністи. Однак же в нас вони, як і ліворадикальні проґресивні соціялісти Наталі Вітренко, стали нині активно підтримувати Православну Церкву – аби вона тільки була Московського Патріярхату. 12 червня 2003 р. лідер українських комуністів Петро Симоненко отримав навіть від УПЦ орден рівноапостольного князя Володимира. А в його статті «Крестовый поход против Украины», вміщеній на веб-сторінці УПЦ, Петро Симоненко гнівно виступає проти «разриву молитовної єдности з Російською Православною Церквою». Такий протиприродний альянс лівих партій з войовничо атеїстичною доктриною та Церкви мотивується лише одним – спільною метою відтворення імперії, протиставленої Заходові.

Низка наївних релігієзнавців та урядовців з церковних справ протягом останніх двадцяти років тішила себе ілюзіями, нібито мірою розвитку Української Держави старша ґенерація клиру УПЦ-МП, вихована за совєтського режиму, відійде, натомість прийде до управління Церквою нова ґенерація, лояльна до самостійної держави – і УПЦ-МП виросте в справді незалежну від Москви, автокефальну структуру. Називалася навіть низка імен клириків УПЦ-МП, у яких помічали українофільські настрої. Ці схеми не враховували принципової негнучкости суспільної доктрини РПЦ, її відпочаткової підпорядкованости ідеї творення Московської держави. Спроби клириків РПЦ змагатися за свободу дій із владою завершувалися для них трагічно – чи то для патріярха Никона Мініна в XVII ст., чи для священномученика Арсенія Мацієвича у XVIII ст., чи для патріярха Тихона Бєлавіна в минулому, ХХ ст. Коли Сталін, вимріюючи свою модель повоєнного світу, пішов на зустріч із трьома митрополитами вночі з 4 на 5 вересня 1943 р. й згодився відновити леґальний статус РПЦ, він лише реконструював давню схему державно-церковної «симфонії», якою вона стала за часів Петра І з перетворенням Московського царства на Російську імперію. Щоправда, надзавдання, поставлене Сталіним перед Церквою в перші повоєнні роки – перетворити Москву на «православний Ватикан» – не здійснилося. Але це завдання не було скасоване й продовжує діяти як визначальний імпульс у суспільному служінні РПЦ та всіх її структур. У цих жорстких структурах засадничо неможливі ані справді соборове життя, ні дисидентство. Хоча з певною політичною метою там можуть використовувати невластивий для РПЦ імідж о. Олександра Меня, митрополита Антонія Блума або навіть митрополита Володимира Сабодана. Але тільки до певного часу й настільки, аби це не перешкоджало виконанню основної політичної мети, яка в контексті церковної доктрини «Москви – третього Риму» зазнала сакралізації: збирання православних земель під владою московського правителя – бажано, царя, або принаймні харизматичного лідера з диктаторськими повноваженнями.

Жорсткість структури РПЦ визначається не тільки суворою ієрархічністю, що наслідує дособорову римоцентричну структуру Західної Церкви. Кланова замкненість клиру й архаїчна система стосунків у цьому середовищі, багатоступенева система добору священнослужителів, що склалася ще за совєтських часів за діяльної участи КҐБ, власна субкультура зі своїми кодами, виявлюваними в стереотипних мовних формулах, своєрідному, часом досить цинічному, гуморі, манерах поведінки, легко розпізнаваній зовнішності з неодмінною бородою, дуже специфічному типі релігійності, спроєктованої в зовнішні форми декларованого благочестя. Священики й миряни, сформовані в РПЦ, проймаються психологією ексклюзивности свого конфесійного світу, його відчужености від сучасної культури й цілковитої протиставлености західному християнству. Кожному, хто заходив до храму Московського Патріярхату, знайома сектярська настороженість до «чужого», яка читається в очах пильних бабусь або козаків із нагаями, що негайно затримують порушників прийнятого там «дрес-коду». Людина з цього світу важко переноситься в інше середовище й переживає вихід поза межі звичної субкультури як психологічне потрясіння.

Місія Московського Патріярхату полягає саме в формуванні таких зльодянілих у переживанні власної ексклюзивности острівців «російського світу», їхнього поступового злиття й розширення, аби зрештою обернути довколишній світ на крижаний континент. Звичайно ж, парафіяльні громади є лише вершечками айсберґів. Вони найчастіше нечисленні й не організовані формально: в громадах РПЦ постійного членства немає. Парафіяльне життя зосереджується довкола настоятеля, старости, скарбника, може, ще кількох ініціятивних осіб. Така модель закріпилася в авторитарній державі, де церква будувалася й утримувалася коштом влади. Відкриття на постсовєтському просторі тисяч храмів РПЦ не повинно вводити в оману й сприйматися за доказ духовного відродження. Абсолютна більшість цих храмів будується за сторонньою ініціятивою бюджетним коштом або на гроші багатих жертводавців, спонукуваних до цього урядовцями. Позиція ж пастви лишається апатичною: ви нам збудуйте храм, поставте священика, найміть хор, знайдіть кошти на їхнє утримання, а ми ще подумаємо, чи ходити до цього храму.

Рядові недільні богослужіння збирають у цих храмах небагато людей, проповідь зазвичай бліда й невиразна, а індивідуальна сповідь не практикується. Суспільна роль священика виявляється не в його душпастирському служінні, а в формальному репрезентуванні Церкви в медійному просторі, на громадських акціях, головне ж – у забезпеченні відправи масових богослужінь, що зосереджують сотні або й тисячі людей: освячень води на Богоявлення, пасок на Великдень, верби на Вхід Господній у Єрусалим. Найбільш же помітно здійснюється присутність російського священика в суспільстві через приватні богослужіння – «треби»: хрещення, вінчання, похорони, благословення, молебні, панахиди, освячення, звернення за якими й виявляє належність до РПЦ більшости її пастви. А пастирське слово, промовлене до людини в хвилину її емоційного піднесення або глибокого смутку, діє потужно. І коли пастир пояснює на панахиді, що імена католиків або вірних УАПЦ й УПЦ-КП не можна подавати на поминання, бо це гріх, або коли він тлумачить, що молитися до Бога можна лише по-церковнослов’янському, а по-українському годиться говорити тільки вдома чи на базарі, то подібні індивідуальні звернення можуть суттєво деформувати не лише духовний світ, а й суспільні орієнтації вірних.

Напевне, всі звертали увагу на характерний феномен: не менш як третина громадян Росії, котрі визнають себе за православних, зізнаються, що не вірять у Бога. Не сумніваюся, що ця статистика була б майже тотожною для парафіян РПЦ на Сході й Півдні України. В масовій свідомості російського або ж зросійщеного населення «християнин» – це швидше протестант, а «правдиво російська» віра, православ’я, вимагає насамперед дотримуватися традицій народної релігійности та ще неодмінно бути вірним «російській ідеї», повсякчас протистояти підступам Заходу з його надміру вільним стилем життя й демократичними ідеалами.

Вихід, хай і вимушений, поза межі цього середовища багаторічного лідера РПЦ, митрополита Філарета (Денисенка) та порівняно невеличкої групи його однодумців і створення ними 1992 року власної юрисдикції, Української Православної Церкви Київського Патріярхату, можна вважати за громадянський подвиг. Кожна неупереджена людина мала б з визнанням спостерігати, як уже немолодий архиєрей протягом 18 років студіював українську мову, розбудовував нову еклезіяльну структуру, шукав методи впливу на владу й політиків. Він захищав себе від фахово організованих кампаній дискредитації, вдало використовував кон’юнктуру, а водночас наступав на опонентів, відкриваючи єпархії не лише на рідному Донбасі, але й у Росії, в Північній Америці, приймаючи в євхаристійне спілкування групи дисидентів з інших Православних Церков. У мові документів і проповідей УПЦ-КП закріпилася радикально патріотична риторика, яка так імпонувала протягом минулих десятиріч політичним партіям національно-демократичного спектру.

Однак чи змогла ця нова юрисдикція подолати могутню інерцію РПЦ та дати власний імпульс пошукові Україною нових цивілізаційних векторів свого розвитку? Однозначно відповісти на це питання неможливо. З одного боку, в риториці УПЦ-КП знайшли місце євроцентричні гасла, її суспільною доктриною засуджуються імперське минуле та церковна політика Москви, церковна політика стала відкритою до широких екуменічних контактів, у більшості парафій запанувала українська мова богослужінь, сакральне мистецтво переорієнтовується на національну традицію. Та, з іншого боку, сама авторитарна структура Церкви, кадрова політика, позначена низкою корупційних та інших скандалів, наслідування московського обряду й стилю життя російського клиру, узалежнення присутности Церкви в суспільному житті від її залучення до державних проєктів визначають фактичну участь УПЦ-КП в підтримуванні східного цивілізаційного вектору розвитку України. Свідченням цього став принизливий ентузіязм, із яким частина УПЦ-КП включилася у вересні 2009 р. в перемовини про об’єднання з УПЦ-МП, визнаючи, по суті, брак істотних перешкод до такого об’єднання або радше возз’єднання.

Зі співчуттям і християнською солідарністю ставлячись до заяви патріярха Філарета з 30 грудня 2010 р., ми не можемо не помітити в ній чергового визнання доктринальної настанови УПЦ-КП на використання державного чинника, котрий зі зміною осіб у київських урядових кабінетах почав був працювати проти УПЦ-КП. А хотілося б знайти в цій заяві й ширшу оцінку президентської та урядової політики, в контексті якої інше, толерантне ставлення сучасної київської влади до УПЦ-КП, як і до УГКЦ чи УАПЦ, є просто неможливим.

Брак чіткого усвідомлення клиром УПЦ-КП своєї етноконфесійної ідентичности, інакшости української канонічної й обрядової традиції порівняно з російською, породжує постійну непевність у собі, запобігливе наслідування потужніших конкурентів. До цього долучається й банальна заздрість праґматичної частини клиру прибуткам і, що не менш важливо в криміналізованій дійсності сучасної України, – захищеності її колеґ з УПЦ-МП. Невпевнений же в собі, боязкий і заздрісний клирик навряд чи зможе стати гідним душпастирем. Драми українського національно-демократичного політикуму на чолі з Віктором Ющенком і уламками незабутнього Руху не зрозуміти, іґноруючи конфесійний складник його досить розмитої ідеології, а точніше, пріоритетні або й ексклюзивні стосунки київського політикуму з УПЦ-КП, визнаною ним за єдину національну Церкву. Як бракувало нашим політичним лідерам і урядовцям справедливої критики, суворого пастирського напучення або застереження, правдивої оцінки з уст священнослужителя! На жаль, натомість лідери національної демократії чули від прихильної до них конфесії підлесливі промови…

Незабутніми зразками гідного втілення пастирської місії Церкви лишаються обидва патріярхи Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, Мстислав (Скрипник) і Димитрій (Ярема). Але ж пригадується, як від патріярха Мстислава тікав тодішній президент України Леонід Кравчук, а президія Всесвітнього форуму українців 21 серпня 1992 р. демонстративно іґнорувала його присутність. Патріярх же Димитрій був приречений на інформаційну блокаду й лише зрідка міг прорватися до своєї пастви з тривожними думками, що склалися в «Розмови про страшне сьогодення». Благословляючи Віктора Ющенка на працю прем’єр-міністра України, він писав 23 грудня 1999 р. в одному зі своїх останніх листів: «Популярна ідея об’єднання Православних Церков в Україні після невдалих політичних експериментів і довгорічного визиску цієї ідеї діячами сумнівної репутації виявилася докраю дискридитованою. В той же час у певних волюнтаристських колах продовжує мусуватися думка про необхідність насильницького об’єднання Церков через втручання державних органів. Наші ж зусилля, спрямовані на те, щоб досягнути поєднання Церков канонічним шляхом, не зустрічають розуміння в державних чиновників. Навпаки, Патріярхія має певну інформацію, що СБУ в деяких областях України намагається протидіяти розширенню контактів УАПЦ з зарубіжними Православними Церквами. Ми вважаємо і є непохитними в цій думці, що розв’язання конфлікту між Православними Церквами в Україні можливе лише на твердому ґрунті православних церковних канонів через посередництво Всесвятішого Вселенського Патріярха Константинополя – Нового Риму. Додаткові можливості для цього створює входження Українських Православних Церков у діаспорі 1995 р. в канонічну єдність зі Вселенським Патріярхом. Реалізуючи цю перспективу, ми зможемо вже в осяжному майбутньому знайти шляхи до відновлення найважливішого зв’язку між Православними Церквами в Україні та за кордоном – євхаристійної єдности». І, чи не єдиний із церковних діячів України, він відмовився прийняти нагороду від президента Леоніда Кучми, коли ж, після неодноразових відмов у особистій зустрічі, патріярхові було запропоновано провести зустріч з президентом у передвиборчий час, він відповів «Меморандумом», у якому відхилив цю пропозицію й написав: «Вам, як і кожному з українських політиків траплялося говорити про трагічний поділ українського православ’я на три неприязні одна щодо одної частини. Але ще ніколи й ніким не було щиро визнано штучну природу цього поділу й провину держави за міжконфесійний конфлікт.

Середньовічне право патронату над Церквою, привласнене колись монархами й магнатами, сьогодні намагається відродити модерна світська держава. Це передусім і спричиняє прикрі деформації в церковному житті». У своєму ж «Заповіті», як відомо, патріярх Димитрій наказував: «В разі мого відходу від керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою прошу лишатися на цьому шляху й не проводити жодних соборів самостійно, без участи діаспорної частини нашої Церкви… Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діаспорі у єдиний Архиєрейський Собор».

Таким чином, у доктринальних документах Української Автокефальної Православної Церкви, як, до речі, і в її статуті з 1997 року, знайшли втілення ідеї інтеґрування в світову православну спільноту в єдності з нашими єпархіями в діяспорі, з цілковитим збереженням ідентичности Київської Церкви, її соборної природи та самостійности в стосунках зі світською владою. Була чітко й однозначно закріплена доктрина активного входження Української Церкви та духовно провадженого нею народу до сучасної євроатлантичної цивілізації, християнські традиції котрої в їхній обрядовій багатоманітности мали б інкультурувати в модерний світ як латинські, так і східні, візантійські Церкви. Адже саме в цьому цивілізаційному просторі здійснювала Київська митрополія свою апостольську місію ще до фатального підпорядкування Москві, гідно репрезентуючи православну ойкумену не лише в Речі Посполитій чи Семигороді, але й у латиномовному світі наукових комунікацій – через Києво-Могилянську колеґію, братські школи, київські лаврські друковані видання. В цьому просторі, поза межами російського впливу, відбувалося відродження українських православних церков у ХХ ст. – на північноамериканському континенті, в міжвоєнній Польщі, на залишених совєтами землях спустошуваної війною України, а по Другій світовій війні – в країнах вільного світу. І, попри складність викликів модерного лібералізму, українські православні церкви в діяспорі здобули протягом минулого сторіччя істотний досвід євангельської проповіді в світі, що почав визначати себе як «постхристиянський».

Але чи могли обидва патріярхи протистояти руйнівній дії на відроджену Церкву сил, що прагнули будь що будь перешкодити її виходові поза синодальну орбіту? Єпископат УАПЦ був сформований із вихованців Московського Патріярхату ще задовго до того, як предстоятель, митрополит Мстислав, прибув в Україну. Причому сформований таким підступним чином, аби мати постійний важіль для шантажування владик і плекання в них сумніву в канонічності власних хіротоній. Крім того, всіляким чином гальмувалося творення церковних структур у Києві й на всій Великій Україні. Від самого початку відродження УАПЦ в Україні їй нав’язувалася роль ерзацу, замінника Помісної Церкви, інституції, що мала б радше засвідчити неготовність українців до самостійного облаштування свого духовного життя. Російська публіцистика 1920-х років (пригадаймо «Киев-город» Михайла Булгакова) та «контрпропаґандистські» публікації повоєнних часів давали вже готову модель саркастично-зневажливого трактування автокефального руху в Україні та діяспорі. В цій моделі УАПЦ поставала суто політичним проєктом націоналістів, позбавленим як канонічного, так і культурно-історичного ґрунту, репрезентованим трагікомічними постатями неосвічених і безвідповідальних лідерів, безнадійно відірваним від загальноправославної світової спільноти. Такий відразливий образ УАПЦ як глухого кута в релігійному житті України систематично нав’язувався суспільній свідомості. Звичайно ж, паралельно здійснювалися оперативні (розвідувальні, провокаційні та інші подібні) заходи для того, щоб внутрішнє життя УАПЦ відповідало нав’язуваному стереотипові.

Драматична історія відродження УАПЦ в Україні, починаючи з 1989 року, здатна заплутати й відштовхнути навіть її потенційного симпатика. Реґулярні розколи ставлять Церкву на межу зникнення, відриваючи щоразу сотні парафій. Випадкові постаті втікачів з РПЦ або й з УПЦ-КП несподівано набувають вирішальної ролі в церковному житті. Зрештою, під назвою УАПЦ починають діяти аж кілька незалежних релігійних організацій, кожна з яких здобуває скандальну славу заанґажованістю в різного роду побутові конфлікти, політичні авантюри або й кримінальні справи. Причому в цих клонованих організацій, де число осіб з єпископськими панагіями мало що не перевищує кількість рядових прихильників, дивним чином знаходяться кошти на ведення масштабних інформаційних кампаній проти залишків реальної УАПЦ, на утримання резиденцій, на організацію захоплень Патріярхії та чужих єпархій, на утворення зарубіжних репрезентатив. Утримуючись від протистояння РПЦ, ці «церкви-клони» галасливо протидіють нашій єпархії, УГКЦ й патріярхові Філаретові. І не тільки. Руйнуючи єдність наших церков поза Україною, ці «клони», слідом за УПЦ-КП намагаються перевести окремі громади в свою юрисдикцію. Дуже показово, що з початком жорсткого урядового тиску на УПЦ-КП кілька досить помітних постатей з-поміж її священиків перейшли до одного з таких «клонів». Правда, аби відразу стати єпископами…Ідеологами цих «клонованих церков», авторами їхніх програмових документів стають особи, далекі від української духовної традиції, а часом і відверто належні до Московського Патріярхату.

Щодо самого прийому «клонування» політичних партій, громадських організацій і релігійних об’єднань, то для посткомуністичної України це один із найвипробуваніших методів знешкодження потенційних опонентів. Пригадаймо: ще на початку 1990-х рр. було спрофановано надзвичайно перспективну для України ідею Християнсько-Демократичної партії, організованої в 1988-1989 рр. Петром і Василем Січками. Згодом подібна доля спіткала Народний Рух України, започаткований на мітинґах 1988-1989 рр. у Львові, та сформовану на основі УГС Українську республіканську партію. На виборах, протистоячи Вікторові Ющенкові, реґулярно з’являлася загадкова «ОУН в Україні», аби нагадати, що дружина кандидата – американка. Продуктивність цього методу (хоча й не лише його) засвідчує катастрофічне падіння рейтинґів партій, що позиціонують себе як «національно-демократичні».

Коли ж перенестися в площину церковної політики, то пригадаймо про спроби протиставити УГКЦ в Україні прибулому з Заходу єпископатові, історію протистояння ієрархам о. Василя Ковпака чи одіозної групи «підгорецьких отців». Та що говорити, коли майже водночас із захопленням нашої Патріярхії 4 лютого 2005 р., чотирма днями пізніше здійснюється спроба захоплення канцелярії УГКЦ при соборі Святого Юра досить численною групою греко-католицьких священиків, до речі, також з Тернопілля. УГКЦ з честю вдалося захиститися від улаштування в ній масових розколів. Певна річ, що цьому сприяла жорстка ієрархічна структура Католицької Церкви, в яку інтеґрувалася УГКЦ. Але все-таки визначальну роль в українських реаліях відіграла провідна місія митрополичої курії та єпископату, сформованого в діяспорі. УАПЦ в Україні опинилася в цілком іншій ситуації. Наша Церква в діяспорі переживала на час її повернення на рідні землі непрості часи. Вона сама гостро потребувала допомоги з материкового масиву українського православ’я і, крім самого Патріярха Мстислава, не змогла зміцнити відроджену Церкву клиром, сформованим поза совєтською зоною впливу. Декларація Патріярха Мстислава про об’єднання єпископату УАПЦ в Україні та в діяспорі в один Архиєрейський Собор залишилася декларацією. Порізнені єпархії УАПЦ в Західній Європі, Південній Америці й Австралії та братні УПЦ в США й УПЦ в Канаді трималися щодо відродженої УАПЦ в Україні насторожено й на квапилися налагоджувати з нею канонічно визначені стосунки. Нещирість і праґматизм сформованого протягом 1990-1992 рр. єпископату, марнування пожертв, зібраних православною діяспорою на потреби УАПЦ, не стимулювали взаємного розуміння. Масова втеча єпископів до новоствореної УПЦ-КП та УПЦ-МП в 1992 р. не могла не посилити сумнівів у перспективі УАПЦ в Україні.

Після ж входження наших Церков у США й діяспорі під омофор Вселенського Патріярха 1995 р. канонічні стосунки між материком і діяспорою остаточно ускладнилися. Це стимулювало ізоляцію УАПЦ в Україні, унеможливлення її участи в консолідації православної спільноти довкола Константинопольського престолу як діяльного складника християнської місії в ґлобалізованому світі, в його євроатлантичній цивілізаційній площині. Вільно чи невільно УАПЦ долучалася до протистояння інтеґративним процесам і зміцненню «євразійського» вектора розвитку Української Держави.

Чи можна щось змінити сьогодні, коли в Україні стрімко відбувається винищення будь-яких чинників національного самоусвідомлення й за Московським Патріярхатом фактично закріплено статус єдиної державної церкви?

Зважуся припустити, що саме переживане нині Україною драматичне протистояння постколоніяльної влади та традиційних національних цінностей обумовлює особливу потребу в пастирській місії Церкви, вільної від політичної кон’юнктури, міцно зіпертої на київську духовну традицію й інтеґрованої в світову християнську спільноту. Цю місію нині гідно виконує УГКЦ, верховний архиєпископ якої є фактично єдиним духовним лідером в Україні, що зберіг беззаперечний пастирський авторитет протягом минулих років. Але її успішне апостольське служіння не може зняти потреби в духовному очолюванні мільйонів українців, котрі ідентифікують себе як православні, але не хочуть ставати знаряддям у небезпечній політичній грі в «російський світ».

Відважний архипастирський візит до Києва Вселенського Патріярха Варфоломея 25-27 липня 2008 р. розпочав новий етап збирання поділених частинок історичної Київської митрополії під духовною опікою Церкви-Матері. Його випереджали перемовини посла УНР у Туреччині Олександра Лотоцького протягом 1919-1920 рр. зі Вселенською Патріярхією, «Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріярхії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною» з 13 листопада 1924 р., утворення української православної єпархії Вселенського Патріярхату в США (1929-1932 рр.), доповнення свячень митрополита Іоана Теодоровича 27 серпня 1949 р., перемовини митрополита, а згодом – патріярха Мстислава з патріярхами Афінагором і Димитрієм, нарешті, входження УПЦ в Канаді (1990) та УПЦ в США й УАПЦ в діяспорі (1995) під юрисдикцію Константинополя.

Кожна з цих подій поодинці може викликати дискусії та критику. Відомо, як неоднозначно було сприйнято в країнах поселення перехід тамтешніх єпархій до Константинопольського Патріярхату. Однак і з перспективи розвитку вселенського православ’я, і з перспективи цивілізаційного вибору України цей крок рік-річно набуває важливішого значення. Адже йдеться не тільки про формальну юрисдикційну незалежність або залежність «від греків», як трактують цю канонічну ситуацію недоброзичливці. Мова йде про позиціонування української православної спільноти на рідних землях і в країнах поселення – чи стане вона, за образним висловом Івана Франка, тяглом у бистроїзних поїздах підступних сусідів, що везтимуть нас у нескінченний Сибір «російського світу», чи ж виросте в потужний складник Вселенської Церкви, а після отримання канонічного томосу про автокефалію – її найсильнішого партнера в здійсненні православної місії в ґлобалізованому західному світі, в євроатлантичній цивілізації, яка так легковажно марнує нині свою християнську спадщину? Сьогодні ми ще можемо зробити цей вибір самі. Можливо, завтра вже буде запізно…

Неовізантійський синдром православ’я (Архиєпископ Ігор Ісіченко)

Є в церковній риториці посткомуністичної України одна сакральна фраза, вживання якої стало знаком політичної лояльности й державницької думки: «Об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву». Її заведено проголошувати при поясненні причин браку солідарности українців: немає єдиної Церкви – немає солідарности. А далі йде логічний висновок: досить утворити Єдину Помісну Православну Церкву, як нація згуртується в протистоянні всім зовнішнім і внутрішнім ворогам.

Любителів цієї фрази не турбує ані релігійна індиферентість абсолютної більшости українців, ні мінімальний вплив церковної ієрархії на політичні погляди їхньої пастви. Більше того, охочі до вживання згаданої мантри особи нерідко є людьми конфліктними, нездатними формувати довкола себе середовище однодумців. Релігійні об’єднання, до котрих ці особи належать, самі не відзначаються згуртованістю. На що ж розраховують адепти культу «Єдиної Помісної Церкви»? На державу! Давній візантійський синдром, заподіявши стільки лиха Церкві в минулому, оживає в посткомуністичній Україні. Ще на початку 1990-хх рр. раз у раз доводилося чути рецепт подолання розколу:

– – От якби президент зібрав усіх єпископів в одній кімнаті, замкнув і не випускав, доки не об’єднаються, ми б уже мали Єдину Церкву!

Правда, гарна була б Церква, керована заляканими пристосованцями?

Подібні ідеї циркулюють не лише в хворій уяві псевдопатріотичних політиків. Сталася Революція Гідности, що мала б пробудити в кожному з нас почуття відповідальности за власну суспільну місію. Аж раптом у західноукраїнських православних деканатах починають збирати підписи під зверненням до в. о. Президента України Олександра Турчинова з закликом об’єднати Православні Церкви України. Здається, вся Україна знає, що Турчинов належить до зовсім іншої конфесії, критично наставленої до канонів православ’я. Звертатися до баптистського пастора з проханням об’єднати Православні Церкви принаймні принизливо. Байдуже! Підписують!

Апофеозом активности сповідників культу «Єдиної Помісної Церкви» став проголошений у Рівному 13 листопада 2014 р. «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву». Місцевій адміністрації вдалося долучити до цієї авантюри не лише представників трьох Православних Церков, але й греко-католицьку громаду. Минуло кілька днів – і голова Рівненської обласної адміністрації був звільнений з посади, єпископи Московського Патріярхату відкликали свої підписи, а канонічна влада УГКЦ пояснила, що їхня Церква не може брати участь у подібних акціях. Байдуже! Нав’язлива ідея не зникає. Більше того, пропонується збирати підписи депутатів Верховної Ради, аби у відповідь на їхнє звернення Президент Петро Порошенко видав указ про «об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву» всіх православних України.

Брутальне втручання імперської влади в життя Східної Церкви завдало низку важких ударів і по Церкві, і по Візантійській державі. Поширення аріянства, конфлікти з християнськими спільнотами Близького Сходу, іконоборництво – у кожному з цих важких епізодів домінує вплив державних чинників. У Росії ж на початку XVIII ст. державне домінування над Церквою досягло ще вищої точки. Адже синодальний устрій визнавав главою Церкви монарха. Лише нечисленні праведники на кшталт священномученика Арсенія Мацієвича, народженого на Волині, відчули грізну небезпеку цього устрою й зважувалися відверто протестувати проти нього. Та не бракувало й конформістів, починаючи з ідеолога синодальної реформи митрополита Феофана Прокоповича.

Чим усе закінчилося – вже відомо. Єдина Державна Церква Російської імперії виявилася картковим будинком, за фасадом якого приховувалися отруйні пагінці большевизму. З семінарій, священичих родин, парафіяльних шкіл виходять найжорстокіші гонителі Церкви за всю її історію.

Анахронічні ідеї творення «Єдиної Помісної Церкви» силою державних законів і використання адміністративного ресурсу відображають насамперед комплекси меншовартости їхніх адептів, невіру у власні сили, а врешті решт і в силу Божої благодати, дарованої Церкві. Спокусливо виправдовувати власну пасивність – невміння налагодити катехизацію дітей, капеланство у війську, душпастирську опіку студентів і хворих – відсутністю державного статусу Церкви. Поряд із тим у поширеній ідеї творення Єдиної Помісної Церкви руками світської влади приховується й вірус чужого християнській доктрині тоталітаризму, прагнення керувати Церквою без дотримання соборних засад православ’я, таких прикметних для київської традиції.

Державна влада може істотно допомогти Православній Церкві в Україні прямувати до єдности. Для цього треба опанувати культуру партнерських стосунків з усіма частинами православної спільноти, створювати ситуації рівноправного діялогу між різними юрисдикціями, стимулювати оздоровчі процеси в кожній із церковних громад. Але водночас стратегічно важливо уникати волюнтаристських кроків, суворо дотримуватися закону й вимагати цього самого від релігійних громад, коли треба – караючи порушників. Церква ж бо потрібна народові не як частина державного механізму, а як духовний авторитет, провідник на шляху в майбутнє.

Пастир – це той, хто йде попереду. Йде самостійно, торуючи дорогу пастві. Без прийняття на себе цієї місії церковні діячі, отруєні неовізантійським синдромом запобігливого очікування від державної влади розв’язання власних проблем, приречені тупцюватися на місці, спостерігаючи, як їхня отара розбігається на всі боки в пошуках гідних довіри провідників.

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Особистий блог архиєпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Неовізантійський синдром православ’я (Архиєпископ Ігор Ісіченко)”

Погоджуюсь із панотцем. Усі проекти “єдиної Церкви” в Україні були від початків політичними і дискредитували логічну й добру ідею об’єднання українського православ’я

Кащук Олександр. Монотелітство у Візантії VII століття: доктрина, політика та ідеологія влади : монографія. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2019. – 344 с.

У монографії вперше в українському історичному та богословському дискурсах здійснено наукову спробу широкого дослідження монотелітства – доктрини про одну волю в Христі, яка не лише привела до догматичної контроверсії, а й спричинила виникнення цілого руху у Візантії VII ст.

Автор аргументовано доводить, що монотелітство потрібно розглядати у трьох тісно переплетених між собою аспектах – доктринальному, політичному та соціогуманітарному, і показує, що первинна сутність монотелітського руху мала політико-ідеологічну основу, а богословська доктрина, хоч і творила фон для монотелітської полеміки, не становила найглибиннішої її сутності. Визначальним чинником монотелітської суперечки був її соціоіуманітарний елемент.

Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією Візантії, історією Церкви й історією християнської думки.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Кащук Олександр. Монотелітство у Візантії VII століття: доктрина, політика та ідеологія влади : монографія. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2019. – 344 с.”

Запропонована збірка наукових праць об’єднує доповіді українських учасників ХХ Міжнародного конгресу візантіністів, що відбувся в Парижі у серпні 2001 р.*

Вона складається з двох частин, присвячених переважно вивченню нового археологічного матеріалу з численних давньоруських та кримських пам’яток. Видана англійською та французькою мовами, збірка робить доступними для міжнародної наукової спільноти досягнення українських вчених. Вступні ж україномовні резюме до статей французькою та англійською мовами дають змогу українському читачеві вільно орієнтуватися у їхньому змісті. Аналіз матеріалів археології, нумізматики, сфрагістики, писемності, мистецтва дозволяє по-новому поглянути на ряд проблем матеріальної та духовної культури минулого, релігійних уявлень, політичних та культурних контактів, а також деяких історичних подій IV-XIII ст. загальновізантійського світу, частиною якого були Київська Русь та Крим.

Дослідження з історії та культури Візантії є молодою галуззю історичної науки в незалежній Україні, яка, однак, має глибоке коріння: у Києві викладали історик Візантії Юліан Кулаковський і літургіст Олексій Дмітрієвський; важливий центр візантіністики діяв у Новоросійському університеті (Одеса), де активно працювали Никодим Кондаков та Федір Успенський. У Києві народився й провів юнацькі роки поруч з Михайлівським Золотоверхим монастирем і Софійським собором видатний візантолог Андре Грабар, чиє наступне життя було пов’язане з Францією. Візантіністика в Україні відроджується, не зважаючи на численні організаційні та фінансові труднощі. Лише в 1994 р. виник Національний комітет візантіністів України, очолюваний Петром Толочком. Важко переоцінити допомогу наших закордонних колег, зокрема Центру українознавчих досліджень Гарвардського університету, Українського фонду наукових досліджень в Нью-Йорку та Центру історії й цивілізації Візантії в Парижі. Дружні наукові контакти набирають форму обміну публікаціями, спільних колоквіумів, стажування молодих дослідників.

Ми щиро вдячні почесному президенту Національного комітету українських візантіністів Iгореві Шевченку, почесному президенту Міжнародної асоціації візантійських досліджень, за ініціативи якого був утворений комітет. Він надзвичайно багато зробив для відродження української візантіністики. Особливу увагу Iгор Шевченко приділяє молодій генерації українських дослідників. Саме завдяки його турботі багато з них змогли взяти участь у Mіжнародних конгресах у Москві 1991 р., Копенгагені 1996 р. та у Парижі 2001 р.

Висловлюємо нашу подяку організаторам ХХ Міжнародного конгресу візантійських досліджень і особисто Жільберу Дагрону, а також професорам Жану-Клоду Шене та Костянтину Цукерману за сприяння українській делегації. Вихід у світ цієї збірки був би неможливим без фінансової та редакційної допомоги наших французьких колег. Це співробітництво продовжує вагомий список спільних проектів французьких та українських візантіністів. Цим контактам сприяє дійова підтримка Відділу культури та співробітництва Посольства Франції в Україні та Франко-українського центру в галузі вищої освіти та науки, який очолює сьогодні аташе Посольства Гійом Касперський.

Сподіваємося, що представлена збірка праць українських дослідників знайде позитивний відгук серед істориків, археологів, нумізматів, а також усіх, хто цікавиться середньовічною історією земель сучасної України, які були тісно пов’язані із візантійським світом.

Укладачі висловлюють подяку Світлані Власовій за її допомогу у редагуванні рукописів, Т’єрі Ґоншу за коректуру статей французькою та Кліву Свитінгу за коректуру статей англійською мовами.

* Дві невеликі статті (І. Мовчана та Н. Хамайко і В. Зоценка, які не брали участі в Конгресі) додаються як доповнення до запропонованих читачеві публікацій нещодавно відкритих знахідок.

Кісь Роман. Фінал третього Риму (Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть). Перше видання. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. – 744 с.

Роман Кісь — етнолог, філософ, соціолінгвіст, публіцист, старший науковий співробітник Відділу соціальної антропологіїІнституту народознавства НАН України. У різні роки дослідницькі інтереси Р.Кіся зосереджувалися на таких темах: соціокультурні аспекти маятникової міграції та інші питання етносоціології; родинний побут гуцулів; обряди, вірування та мовна картина світу чукчів-оленярів Танюрерської тундри; епістемологічні та ментальні виміри російської суспільної та релігійно-філософської думки; філософсько-культурологічне осмислення проблематики Еросу і Танатосу; релігійна філософія Григорія Сковороди. Розробляв концептуальні питання теорії нації і національної ідеї, а також працював над проблематикою постколоніальних студій, розробляв прикладні аспекти деколонізації соціокультурного простору України. Займався теоретичними аспектами соціолінгвістики культури, лігвокультурології, культурологічної теорії дискурсу. Створив оригінальний авторський трансдисциплінарний напрямок у сучасній філософії культури – філософську теорію смислу. Автор низки знакових прць, серед яких: “Фінал третього Риму (осторонь Азіопи). Книга 2-га” (Львів, 2007), “Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до теорії культурного релятивізму” (Львів, 2002), “Глобальне – національне – локальне (соціальна антропологія культурного простору)” (Львів, 2005).

Олег Кочевих. Про Візантію всередині нас

Статтю присвячено пам’яті Сергія Сергійовича АВЄРІНЦЕВА (1937-2004)

Для нас Візантія не просто країна і не просто культура. Зі шкільної лави ми пам’ятаємо, що з Візантії на Русь прийшло християнство. Основи давньоруської культури заклали візантійські греки. А з давньоруської спадщини виростають культури українська й російська. Отже, і для нас візантійський світ є в певному сенсі «дідусем».

І таких «онуків», схожих і несхожих на нас, візантійський світ породив чимало. З візантійського коріння розвиваються культури усіх країн православного світу. У багатьох культурах інших віросповідань теж тече візантійська кров. Чи замислювалися ми, що під час відпочинку в Криму ми ходимо землями, котрі тисячу років були саме візантійськими? А якщо усвідомити, що у Херсонесі ми бачимо руїни не стільки античного, скільки візантійського міста?.. Тоді починаємо розуміти, що найкращі і найвищі прояви нашої та багатьох інших культур — не більше як листя на величезній розлогій кроні дерева, стовбур якого — Візантія. І виростало це дерево з християнського зерна.

З іншого боку, існує не зовсім правильний підхід до візантійської культури. Він притаманний багатьом, хто цікавиться спадщиною давнини чи бажає пізнати православну церковну культуру. Ми вже усвідомлюємо, що все це має візантійське коріння, але продовжуємо вважати історичний досвід Русі вищим і світлішим. Визнаючи чимало помилок руського досвіду, легко використовуємо поняття «Свята Русь», але чомусь словосполука «Свята Візантія» для нас звучить підозріло.

На жаль, ми не часто сприймаємо Візантію як окрему «особистість», цінну саму по собі. Скоріше вважаємо її передмовою до руської історії, підготовкою життєвого поля для Русі. В нас заховалося щире переконання, що православний світ по-справжньому просяяв лише з хрещенням нашого народу. Любов до християнського Другого Риму (себто Візантії) у нашому серці слабка і немічна, порівняно з любов’ю до Третього Риму (тобто Русі). Візантинізм для нас такий «дідусь», який дав життя гарним онукам, але інших заслуг не мав.

Звісно, «у Бога немає ні елліна, ані іудея». Але все ж є духовна неправда у старому селянському переконанні: мовляв, усі святі були руськими людьми. Просто вони жили, коли русичі ще були греками. Селянські автори цього софізму під словом «русичі» просто розуміли «носії справжньої віри». І тому вони мали рацію. Але ми, сучасники, називаємо «руським», «російським», «українським» лише певні національні світи з усіма їхніми особливостями. А бісу гордині тільки й треба відділити нас та підвищити у власних очах. І ось непомітно ми починаємо вважати руських подвижників «найсвятішими»; потім і батьківщиною слонів виявиться Русь; а там вже й інші прояви гордині не забаряться. Так і виходить, що на прохання назвати пам’ятки візантійської культури багатьом з нас спадає на думку лише собор святої Софії у Константинополі. Це все, що згадується з історії першої християнської імперії, яка налічує більше тисячі років.

Насправді ж пам’ятки візантійської культури оточують нас довкола. Вони навіть помітніші за пам’ятки російської, української та інших культур. Щоби їх побачити, не треба озиратися: ось перед нами текст зі слов’янською абеткою. А кирилична писемність — це дар нам саме від Візантії, це великий пам’ятник візантійської цивілізації. Можна сперечатися про те, чи створили святі Кирил і Мефодій кирилицю або (як вважає багато дослідників) явно «рукотворну» глаголицю. Але не викликає сумніву поява кирилиці на обрії візантійського світу. Більше того, слов’янська абетка — найпоказовіше візантійське явище, котре повною мірою виявляє всесвітній пафос Візантії.

Ми носимо візантійські імена. Йдеться не лише про походження з грецької мови імен кожного другого з нас. Річ навіть не в тому, що імена іншого походження (стародавні єврейські, перські, римські) ми знаємо у дещо «візантинізованому» вигляді. А суть в тому, що саме у Візантії було встановлено канон наречення імен — відтоді при хрещенні дають імена лише наявних християнських святих. Тому на Русі найпопулярнішими стали не місцеві давньослов’янські імена і не якісь інші, а запозичені разом із вірою з Візантії: Анастасія, Анатолій, Василь, Галина, Георгій, Григорій, Зоя, Ірина, Катерина, Ксенія, Микола, Олексій, Петро, Софія, Тарас, Тетяна й багато інших. До речі, про імена іншого ґатунку: назви рослин «грецький горіх» і «гречиха» — це теж сліди впливу візантійського світу.

Усі ми визнаємо символами давнини наших міст і селищ куполи церков. А куполи (не вежі, не шпилі, а округлі бані) — це візантійська традиція. Церковні дзвони теж родом звідти. А мистецтво мозаїки мистецтвознавцями взагалі вважається за специфічно візантійське явище в історії живопису. І мозаїки давньоруських соборів, на одностайну думку дослідників, були створені грецькими майстрами. Зокрема, й один із символів нашої культури, Богоматір «Оранта» у київському соборі святої Софії.

Хочеться нагадати, що у Візантії створені й звідти привезені на Русь ще два символи нашої культури — ікона Богородиці «Володимирська» та славнозвісна «шапка Мономаха». Так само і в Угорщині чільний символ державності — корона угорських королів — створена у Візантії та оздоблена за візантійськими сюжетами. Продовжувати ряд подібних прикладів можна нескінченно: більшість матеріальних пам’яток візантійського мистецтва залишилася серед інших культур. І в цьому теж проявився всесвітній дух Візантії. Зауважте: ми говорили тільки про виконані безпосередньо візантійцями предмети мистецтва, не заглиблюючись в опис «візантійських культурних впливів». А без останніх не було б мусульманської культури епохи халіфатів, не було б і грандіозного явища західноєвропейського Ренесансу.

Втім, не все так оптимістично у візантійському досвіді. Найсмішнішим і найсумнішим є те, що вищезмальований східнослов’янський та інший подібний «патріотизм» (завдяки якому ми не знаємо Візантію, приписуємо усі її досягнення досвідові своїх народів) — це теж візантійська спадщина. Адже ця імперія народилася з союзу Вселенської Церкви Христа і всесвітньої держави Риму. Та на жаль, неухильний поступовий розгром цієї держави перетворював візантійське почуття «всесвітньої місії» на протиставлення своєї культури іншим, на самовивищення. Що на повну силу проявилося (і досі проявляється) і на Русі, і серед решти культур візантійського кола.

Проте все-таки головна пам’ятка візантійської культури є величною і світлою, матеріально не обмеженою. Вона стосується самого серця світобудови і виявляється щоденно і повсюди. Адже не лише канони храмового будівництва і власних імен людей, але взагалі УСІ КАНОНИ всього православного церковного життя були встановлені з Божою допомогою саме у візантійських історико-культурних умовах. Власне, важкий шлях виношування канонів і боротьби за них і складає внутрішній нерв історії візантійської культури — від перших Вселенських Соборів ІV-V століть до ісихастської та унійної полеміки ХІV-ХV століть.

Досить сказати, що канон Священного Писання затверджено у межах візантійської історії й культури — з цього вона і починається. А також складний, величезний і невимовно цікавий канон річного кола богослужінь, як у текстах, так і в мелодиці, створено і затверджено там само. Чи не забуваємо ми, що церковнослов’янські служби є чудовим перекладом грецького першоджерела?

Втім, і сама слов’янська версія богослужіння є пам’яткою, явленою переважно візантійськими силами. І це одне з унікальних явищ візантинізму. Протягом усього кількох десятиріч було зроблено переклад на тоді ще «дику» слов’янську мову повного зібрання богослужебних текстів і майже усіх творінь Святих отців. Уявляєте працю по розробці тисяч нових термінів, які мали бути зрозумілими простим слов’янам, але чіткими й точними за своєю суттю? До глибини душі зворушує ця феноменальна пересадка на доти незайманий мовний ґрунт одразу всього корпусу багатющої писемної культури. Як відомо, початок цій роботі поклали й величезну її частину зробили згадані брати Кирил та Мефодій. А вони ж були не слов’янами, а візантійцями з цілком грекомовної родини.

І основи вчення православної Церкви вистраждано у напруженій боротьбі з єресями у Візантії. І канони іконопису в усьому їхньому розмаїтті теж героїчно вистраждані у боротьбі з іконоборцями у Візантії. А ще є канони монастирські; канони взаємних стосунків Церкви й держави; канони, пов’язані зі священнослужінням і церковним управлінням; канони житійної літератури; Канони богослужіння… І ще багато, багато настанов, якими ми живемо, і за які не можна не дякувати від щирого серця. Неможливо не любити синівською любов’ю цю країну й культуру — і з її благодаттю, і з її помилками — цей великий і рідний для всіх нас світ, що називав себе Ромейським царством, але став відомим нащадкам під ім’ям Візантії.

Отрок.ua

Опублiковано: № 6 (11) Дата публiкацiї на сайтi: 13 September 2007

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Олег Кочевих. Про Візантію всередині нас”

Варто додати, що на грецькій культурі (попереднику візантійської) здебільшого ґрунтувалася й римська, а за нею – західноєвропейська.

Олег Кожушний. «Преподобний Роман Солодкоспівець і візантійська гімнографія ІІІ-VIII століть». – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2009. – 264 с.

Книга протоієрея Олега Кожушного «Преподобний Роман Солодкоспівець і візантійська гімнографія ІІІ-VIII століть» є спробою цілісного (лінгвістичного і поетико-богословського) порівняльного аналізу різних жанрів візантійської християнської літургічної поезії ІІІ-VIII століть.

Досліджуючи творчу спадщину видатного візантійського гімнографа Романа Солодкоспівця, жанр кондака у зв’язку з його сирійським і ранньовізантійським архетипом і жанровими «нащадками», автор доводить, що східнохристиянська гімнографія є цілісним багаторівневим організмом, де жодна зміна у структурі не є випадковою. Книга містить поетизовані переклади аналізованих творів.

Монографія зацікавить як церковних науковців: богословів-літургістів, патрологів, церковних археологів, істориків християнського мистецтва, – так і світських: літературознавців, філологів-класиків, візантиністів, культурологів, музикознавців, а також усіх тих, хто не залишається байдужим, зустрівшись із глибиною богословської думки і поетикою її зовнішнього вираження.

Видання рекомендоване до друку кафедрою загального мовознавства та класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Зміст

Вступ……………………9

Розділ I. Роман Мелод і жанр кондака як унікальне явище візантійської гімнографії……………………..17

1.1. Історія формування жанрової системи східнохристиянської гімнографії………………..17

1.2. Загальна характеристика творчості Романа Мелода і створеного ним жанру……………………….22

1.3. Структурний аналіз шостого пасхального кондака, кондака на Різдво Христове «Марія і волхви» та першого кондака «На десять дів»………………..32

1.4. Лексико-стилістичні особливості поетико-богословського мовлення поем Романа Мелода………………..55

Розділ II. «Сирійська» і «візантійська» теорії походження жанру кондака………………..95

2.1. Сирійська народна поезія та її «пророк» Єфрем Сирін………………..95

2.2. Загальна характеристика творчості Мефодія Патарського: діалог «Бенкет»………………..117

2.3. Структурний аналіз форми і змісту «Пісні десяти дів»………………..122

2.4. Лексико-стилістичні особливості поетико-богословського мовлення поеми………………..129

Розділ III. «Акафіст до Пресвятої Богородиці» як модернізований кондак і канон як вершина еволюції гімнографії………………..137

3.1. Проблема виникнення акафістного жанру і загальна характеристика творчості Георгія Пісиди………………..137

3.2. Структурний аналіз форми і змісту «Акафіста до Пресвятої Богородиці»………………..143

3.3. Лексико-стилістичні особливості поетико-богословського мовлення поеми………………..152

3.4. Проблема витіснення кондака гімнографічним жанром канона………………..157

3.5. Гімнографічний жанр канона: походження й особливості розвитку………………..163

3.6. Структурний аналіз різдвяного канона Іоанна Дамаскіна й елементи поетико-богословського мовлення поеми………………..166

Висновки………………..183

Література………………..189

Додатки………………..199

Перший (Шостий) пасхальний кондак Святого Романа Мелода Солодкоспівця………………..199

Кондак на триденне і животворне і світлосяйне воскресіння Господа і Бога і Спасителя нашого Іісуса Христа………………..199

Перший різдвяний кондак Святого Романа Мелода Солодкоспівця («Марія і волхви»)………………..213

Кондак на святе і всеславне Різдво Господа нашого Іісуса Христа………………..213

Перший кондак «На десять дів» Святого Романа Мелода Солодкоспівця («На причту про десять дів»)………………..223

Пісня десяти дів з діалогу священномученика Мефодія Патарського «Бенкет десяти дів»………………..237

Акафіст до Пресвятої Богородиці………………..245

Канон ямбічний на Різдво Христове Іоанна Дамаскіна………………..258

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Олег Кожушний. «Преподобний Роман Солодкоспівець і візантійська гімнографія ІІІ-VIII століть». – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2009. – 264 с.”

Необходимо давать возможность знакомиться с работой хотя бы в электронном виде. Будем ждать

Тут все зависит от автора и издательства, иначе обвинят в нарушении авторского права. Думаю, если автор заинтересован, то электронный вариант вскоре появится.

Кожушний Олег, протоієрей. Єпископ Птолемаїдський Сінезій та його гімни. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2012. – 96 с.

Книга знайомить читача з гімнографічною спадщиною Сінезія Киренського, знакової особистості ранньовізантійської доби. Окрім аналізу релігійно-філософських поглядів птолемаїдського єпископа, що містяться в його поетичних творіннях, в запропонованій праці проводиться також метричний і стилістичний аналіз гімнів, розглядається вживання синонімічних теонімо-поетонімів і подається авторський переклад гімнів українською мовою.

Монографія зацікавить усіх тих, хто не залишається байдужим, зустрівшись із глибиною філософсько-богословської думки і поетикою її зовнішнього вираження.

III (I) гімн: «До Отця і Сина»……………………………………………..47

IV (II) гімн: «до Верховної Істоти»……………………………………………..71

V (III) гімн……………………………………………..81

VI (IV) гімн……………………………………………..83

VII (VI) гімн……………………………………………..84

VIII (VII) гімн: (прохання автора до Христа благословити його родину і подружнє життя)……………………………………………..86

IX (VIII) гімн – пасхальний……………………………………………..88

Х гімн……………………………………………..90

Література ……………………………………………..92

Протоієрей Олег Кожушний – кандидат філологічних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат богослов’я, викладач Київської Духовної Академії Української Православної Церкви

«…Якби шлях земного життя Сінезія був більш тривалим, то в його особі ми, можливо, отримали б досить ориґінального християнського мислителя, церковного письменника і талановитого гімнографа».

Кожушний Олег, протоієрей. Святитель Григорій Богослов та його поезія. — Київ: Центр ДЗК, 2017. — 96 с.

Книга знайомить читача з поетичною спадщиною Григорія Богослова, знакової особистості ранньовізантійської доби, вселенського учителя й отця Церкви, найплодовитішого і визначного поета своєї епохи. Окрім загального критичного аналізу поетичної творчості святителя, в запропонованій праці проводиться також метричний і лексико-стилістичний аналіз вибраних творів, а також подається авторський переклад цих творів українською мовою.

Монографію можна використовувати в якості допоміжного посібника для студентів різних спеціальностей, які вивчають курси «Візантійської літератури» та «Античного віршування». Також вона зацікавить усіх тих, хто не залишається байдужим, зустрівшись із глибиною філософсько-богословської думки і поетикою її зовнішнього вираження.

ЗМІСТ

Сходження на Еверест творчості святителя Григорія (Архімандрит Кирил (Говорун))……………….5 «Початком усього й завершенням Бога зроби» (прот. Олексій Добош)……………….6 ПОЕЗІЯ ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА……………….7 POEMATA THEOLOGICA……………….12 Sectio 1. Poemata Dogmatica……………….12 Sectio 2. Poemata moralia……………….14 POEMATA HISTORICA……………….18 Sectio 1. De seipso……………….18 Sectio 2. Epithaphia. Epigrammata……………….24 ЛЕКСИЧНІ ТА МЕТРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ СВЯТИТЕЛЯ……………….25 СИНОНІМІЧНІ ТЕОНІМО-ПОЕТОНІМИ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ТВОРЕННЯ ПОЕТИЧНОЇ ТКАНИНИ В POEMATA DOGMATICA……………….30 HOMO LUDENS В ПОЕЗІЇ ГРИГОРІЯ НАЗІАНЗІНА……………….32 СУЧАСНІ ПЕРЕКЛАДИ ПОЕЗІЇ ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА: РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ……………….37 LIBER I. POEMATA THEOLOGICA. КНИГА І. ПОЕЗІЯ БОГОСЛОВСЬКА (Переклад з давньогрецької прот. Олега Кожушного)……………….47 SECTIO 1. POEMATA DOGMATICA РОЗДІЛ 1. ПОЕЗІЯ ДОГМАТИЧНА……………….48 11. Про втілення Христа……………….48 15. Декалог Мойсея……………….49 29. Гімн Богу……………….49 30. Гімн Христу ……………….50 31. Гімн інший……………….52 32. Вечірній гімн……………….52 33. Подяка……………….54 37. Молитва про добру подорож……………….55 SECTIO 2. POEMATA MORALIA РОЗДІЛ 2. ПОЕЗІЯ МОРАЛЬНА……………….55 3. Вмовляння до дів……………….55 16. Про життєві дороги……………….59 20. Про пристрасне бажання……………….61 21. Про смерть улюблених……………….61 22. Про недобрих друзів……………….61 23. Про те саме……………….61 26. Про шляхетну, але норовливо-вперту людину……………….62 ЗО. Думки, що висловлюються одним рядком……………….63 40. Про людську суєтність……………….64 LIBER II. POEMATA HISTORICA КНИГА II. ПОЕЗІЯ ІСТОРИЧНА (Переклад з давньогрецької прот. Олега Кожушного)……………….65 SECTI0 1.DESEIPSO РОЗДІЛ 1. ПРО СЕБЕ……………….66 3. Опис подорожі з Константинополя……………….66 24. Ранкова молитва……………….67 25. Вечірній плач……………….67 28. Елегія……………….67 38. Гімн Христу……………….68 39. Про свої вірші……………….70 43. До себе самого (в питаннях і відповідях)……………….74 55. Відвернення від диявола і заклик до Христа……………….75 69. Благання до Христа……………….76 71. Молитва під час хвороби……………….77 73. Елегія благальна……………….78 77. Молитва до Христа……………….78 78. До своєї душі……………….79 82. До власної душі……………….80 87. Про прагнення до Бога……………….80 88. До власної душі вірші ямбічні……………….82 91. На спільну могилу всієї родини……………….88 92. Епітафія і короткий переказ власного життя……………….88 SECTIO 2. ЕРІТНРНІА РОЗДІЛ 2. ЕПІТАФІЇ……………….89 12. Інше (Кесарію)……………….89 29. Інше (Євфімію)……………….89 55. На батька……………….89 SECTIO 3. EPIGRAMMATA РОЗДІЛ 3. ЕПІГРАМИ……………….90 1. На сварливого……………….90 10. До улюблених……………….90 Література……………….92

Сходження на Еверест творчості святителя Григорія

З досліджень та перекладів протоієрея Олега Кожушного вже можна складати бібліотечку християнської класики українською. Після поетичних перекладів Климента Александрійського, Синезія Киренського та Романа Солодкоспівця він бере нову висоту — богословську творчість святителя Григорія Назіанзіна. Якщо порівнювати різних класичних християнських авторів із горами, то святитель Григорій — це Еверест. Сходити на височінь його поезій може лише дуже добре підготовлена людина, і саме сходження є надзвичайно складним у декількох сенсах. По-перше, це мова. Мова святителя Григорія — одна з найскладніших у спектрі грецьких мов. Вона анахронічно, як для свого часу, відтворює стандарти гомерівської мови і була складною для розуміння навіть сучасниками святителя Григорія. По-друге, це сенси, які ця складна мова передає. Богослов’я святителя, як і його мова, є багаторівневим. З усіх каппадокійців він, певне, найдальше зайшов у світлу хмару богопізнання, через що, власне, й отримав епітет «Богослов». Він став головним авторитетом для найбільш видатних богословів пізньої Античності та Середньовіччя.

Святитель Григорій залишається незаперечним авторитетом і для нашої доби. Тепер, завдячуючи перекладу отця Олега, він став більш доступним для українського читача. Слід зазначити, що з усього Григорієвого корпусу автор монографії вибрав найскладнішу його частину — богословські поеми — і вправно з ними впорався. Безсумнівною чеснотою вступного тексту та перекладу в авторстві отця Олега є не лише слова святителя Григорія та огляд його життя і творів, але також демонстрація того, що українська мова включно із закладеним в неї семантичним апаратом сумісна з античністю та з найвищим християнським богослов’ям. Ця книжка, власне, робить вагомий внесок в актуалізацію тих регістрів української мови, де вона бере високі ноти античної класики та ще вищі ноти класичного християнського богослов’я.

Я впевнений: сходження на Еверест творчості святителя Григорія було непростим для отця Олега, але він впорався і тепер розповідає нам, що відбувається на тій висоті, куди не кожен може зійти.

Архімандрит Кирил (Говорун), доктор філософії, кандидат богослов’я

«Початком усього й завершенням Бога зроби»

Фундаментальність богословських досліджень святителя Григорія Богослова зумовила собою непересічну значимість його творів для формування вчення Церкви, тому їх вивчення займає чільне місце у патристично-богословському аспекті Вселенського Православ’я. Водночас, мало хто знає, що творча спадщина святителя складається не лише з талановитої богословської прози, але й з не менш талановитої поезії, якій Григорій Назіанзин присвятив останні роки свого життя.

З неабияким за обсягом (більше 19 тисяч рядків) поетичним спадком одного з найвизначніших християнських поетів своєї епохи, наш сучасник в Україні може ознайомитися лише за фрагментарними перекладами українською мовою Л. Павленка, російськомовними інтерпретаціями С. Аверінцева, а також деяких інших авторів. Тому праця кандидата богословських та філологічних наук, протоєірея Олега Кожушного «Святитель Григорій Богослов та його поезія», без перебільшення, відкриває собою нову сторінку осягнення богословської спадщини великого святителя.

Насамперед, на найвище схвалення заслуговує виконаний автором монографії критичний аналіз поетичної спадщини Григорія Богослова. Розкривши зміст основних поетичних творів Григорія Богослова, прот. Олег Кожушний проводить аналіз стилю та віршованої форми аналізованих творів, звертаючи увагу на лексичні та метричні особливості поетичного мовлення святителя, після чого подає короткий, але конструктивний огляд перекладацько-видавничих розробок поезії Григорія Богослова.

Щодо самого здійсненою прот. Олегом Кожушним перекладу, то слід зауважити, що до нині в науковому обігу найбільш поширеними були прозові переклади поезій Григорія Богослова, у яких задля збереження змісту приноситься в жертву поетична форма. Полярно-протилежними стали спроби відтворити метричні форми давньогрецького оригіналу, що часто призводить до суттєвих спотворень змісту. Цінність перекладу прот. Олега Кожушного в тому, що, не намагаючись відтворити метричний оригінал, він зумів у сучасно-актуальних поетизованих формах поєднати богословсько-змістовну наповненість із законами поетичної ритміки автентичного тексту.

Висловлюю надію, що, познайомивши читача з поетичною спадщиною свт. Григорія Богослова, монографія прот. Олега Кожушного не загубиться на книжковій полиці, а допоможе багатьом нашим сучасникам реалізувати у власному житті основний імператив Великого Святителя: «Початком усього й завершенням Бога зроби».

Прот. Олексій Добош, доктор богослов’я, кандидат богословських наук

Коли знову читаю божественні вірші поета Григорія, до Меоніда я згодом втрачаю усяку любов; наскільки дешевшою мідь є від золота, а свинець поступається сріблу, як до небес простягається долішнє, так Григорій, у давніх поетів першість віднявши, у пісні їх переміг, у красномовності ж — риторів.

Нарешті вийшов друком історичний роман “Візантійський лукавець”, авторка якого – відома письменниця, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка Ольга Страшенко. Хоча це тільки перший том! Пригадую “Візантійського лукавця” ще в рукописі, з позитивним відгуком метра історичної романістики Володимира Малика; тоді, в травні 1993 року, я був свідком, як авторка принесла цей рукопис у відділ прози видавництва “Український письменник”. Я попрохав, щоб звернули увагу на цей талановитий твір… Але не провина авторки, що за браком коштів рукопис став припадати пилом у фондах видавництва. Та зрештою, ось він уже пущений у літературний обіг.

Давноминулі часи описані патріотичним пером. Згадаймо, як учив такому поводженню з історичними фактами Пантелеймон Куліш, подвижник національного духу, який ще в першому українському історичному романі “Чорна рада” пробуджував і формував національну самосвідомість. А саме такий підхід важливий і зараз, в умовах утвердження незалежності України, яка так важко пробивається на магістральний шлях Народної Волі.

Українські письменники вже не раз бралися за “візантійське перо”, висвітлюючи той чи інший період. Згадаймо хоч би деяких: Юліан Опільський – “Іду на вас”, “Ідоли падуть”; Семен Скляренко – “Святослав”, “Володимир”; Павло Загребельний – “Диво”; Володимир Малик – “Князь Кий”, Юрій Ячейкін – “Агент візантійської секрети”…

Майже шість віків як ім’я Візантії, колись могутньої середньовічної держави, зійшло з політичної арени. Однак пам’ять про неї живе і в її матеріальній і духовній культурі, й на сторінках історичних праць. Бо тисячолітній досвід Візантії став інструментом для повнішого розуміння сучасної доби, особливо – політичної сваволі російського самодержавства і сталінізму. Адже сам імператор-базилевс Андронік Комнін, як доводить авторка, – то тінь візантійського Сталіна.

Територія Ольжиного роману дуже розлога, головний герой багато подорожує, і перед читачами, немовби кадри кіно, пробігають події і в самій Візантії, і в Сирії, й на різних перепуттях Сходу й Заходу… А ще важливо, що й у містах Давньої Русі, адже базилевс Андронік Комнін – двоюрідний брат князя Ярослава Осмомисла.

Події припадають на другу половину ХІІ ст., висвітлюючи дві основні сюжетні лінії – “візантійську” та “українсько-руську”. Перед нами постає “християнська ойкумена” часів правління останніх представників династії Комнінів – імператорів Мануїла (1143 – 1180) та його двоюрідного брата-суперника в боротьбі за трон Андроніка (1182 – 1185), яскравого авантюриста ХІІ ст., котрого історики порівнювали з Алківіадом та Нероном. Роман написаний полум’яно, в детективній манері. Розпочинається він з того, що укайданений Андронік утікає (зазначимо, з шостої спроби!) з в’язниці, його шлях пролягає в Галичину, до свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла, а через кілька років, повернувшись до Константинополя, узурпатор таки вінчається на царство! Стає великим державцем, але під машкарою “селянського царя”, який нібито дбає насамперед про державу й загальне благоденство. Невдовзі запроваджує викривальні списки “зрадників батьківщини” – як не згадати тут політичні процеси сталінської доби. Демагогія і безжальний терор – ось почерк Андроніка! При тому він цинічно наказує виставити в одній зі столичних церков картину, де він зображений у простому селянському одязі, з косою в руках – нібито й справжній селянський цар. Отак підкреслено подаючи себе народолюбцем, імператор Андронік прагнув знищити всіх супротивників і по суті потопив країну в крові багатьох невинних жертв.

Задля правдивості варто сказати, що Андронік зробив і деякі позитивні реформи, наприклад, відмінив так зване “берегове право” – звичай, що дозволяв жителям узбережжя грабувати викинуті на берег кораблі внаслідок шторму, та обмежив усевладдя феодалів і найвищої знаті, приборкав чиновників-фіскалів. Проте це була дрібна декорація, яка не зачіпала всієї арматури феодальної експлуатації, що вже склалася, а базилевсові криваві репресії були зумовлені прагненням забезпечити собі неподільну владу.

Андронік – неповторний інтриган, який не гребує ніякими театральними ефектами: якщо треба, проливає крокодилячі сльози, аби ввійти в довіру, манірно цілує патріарші коліна, пише знадливі політичні листи-заклики.

Про повний розгул Андронікової деспотії йтиметься в другому томі, котрий вже друкується, а поки що честолюбний, пристрасний, збіса вродливий авантюрист іде до трону. Вірніше, підкрадається! Таких політичних фігур ми достоту можемо помітити і в сучасному ідеологічному протистоянні.

Роман Ольги Страшенко вартісний з різних точок зору, наприклад, авторка описує таке цікаве явище в культурному житті Давній Русі як двовір’я. Адже відомо, що після офіційного запровадження християнства і хрещення на Дніпрі, а, вірніше, на річці Почайні, язичництво ще довго залишалось особливістю життєвого устрою, навіть другою вірою – молилися Христу, і, про всяк випадок, ще й своїм рідним, “домашнім” богам. Що ж до Візантії ХІ – ХІІ століть, то там навіть церковники в особистому листуванні прагнули блиснути цитатою, образом, алегорією з творів письменників-язичників. Мені приємно це відзначити, адже мотиви язичництва нуртують і в моїх численних творах, як-от у поетичній збірці “Дажбожі внуки”.

У романі діє багато історичних осіб – крім імператорів Мануїла (в українських літописах він часто фігурує як “Мануйло”!) й хитромудрого Андроніка, ще й історики-хроністи Іоанн Кіннам і Нікіта Хоніат, відчувається як ретельно опрацювала авторка їхні праці. А також майбутній візантійський імператор Ісаак Ангел, манірний і боязкий вельможа (що ніколи двічі не надягав одне і те саме вбрання!), конійський султан Кирлич-Арслан… З давньоукраїнської сторони – князь київський Мстислав, князь-вигнанець Іван Берладник, галицький князь Ярослав Осмомисл, навіть другорядні особи, наприклад, Ольга Юріївна, нелюба дружина князя, а поруч ніжна коханка Настаска, яку галицькі бояри спалять, зробивши розмінною монетою своїх міжусобиць.

У першому томі згадується “Повчання дітям” Володимира Мономаха, тут являється читачеві постать Яромира, ймовірного автора “Слова о полку Ігоревім” (так фантазує Ольга Страшенко!), адже це його час. Варто відзначити любовно виписаний образ Яромирової сестри-мисливиці Дарослави. Вона стає коханою Андроніка, коли він гостював у Галичі. Після від’їзду візантійця-спокусника в Дарослави народжується син Романко, який потім помандрує, щоб побачити свого батька-базилевса. І тут уже авторка не стримує свого письменницького писала.

Персонажі “Візантійського лукавця” гідно доповнюють галерею відомих хрестоматійних образів, як-от: Журейко (драматична поема “Ярослав Мудрий” Івана Кочерги), Малуша з роману Семена Скляренка, Сивоок Павла Загребельного (“Диво”), Чагр-дереводіл із роману “Отчий світильник” Романа Федоріва…

Вони працюють на українську національну ідею, висвітлюючи з пітьми віків немеркнучі шати богині історії Кліо.

Володимир КОЛОМІЄЦЬ, член НСПУ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Поділитися з друзями:

Пов’язано

3 comments on “Володимир КОЛОМІЄЦЬ. Художній роман Ольги Страшенко про візантійського Сталіна…”

Ольга Страшенко торкнулася дуже важливої, вічно актуальної теми – проблеми влади… Є над чим замислитися… Роман має динамічний напружений сюжет, гостру інтригу, побудований на реальних фактах! Шкода, що про нього так мало знають… Однак справжня історична белетристика – як варення для історика!!!

Наклад невеличкий, 500 примірників, є в ЦНБ імені Вернадського, у Бібліотеці імені Максимовича Київського університету імені Тараса Шевченка…

Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). – Ч. IV: Приділ свв. Іоакима та Анни (північна сторона). – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2014. – 656 с.: іл.

У четвертій частині „Корпусу графіті Софії Київської” публікуються 949 написів та малюнків, виявлених під час дослідження північної сторони приділа свв. Іоакима та Анни. Переважна більшість епіграфічних пам’яток вводиться в науковий обіг вперше, адже С. Висоцький опублікував лише сорок два графіті, що знаходяться в цьому архітектурному об’ємі. Окрім того, до книги включені ще два малюнки, виконані на поверхні сирого личкувального розчину північно-східного стовпа потрійної аркади (приділ св. Георгія Великомученика).

Більшість опублікованих у книзі графіті зосереджена у вівтарній частині, це явище характерне для софійської епіграфіки. Адже переважно це записи обчислення кількості проведених поминальних служб за душу людини, яка сплатила за таке своєрідне занесення у поменник на стінах Святої Софії певний грошовий внесок – ругу, що цілком відповідало практиці давньоруської церкви. Про таку практику, починаючи з ХІ ст., довідуємось з відомого напису на південно-західному підкупольному хрещатому стовпі, в якому повідомляється про внесення плати (руги) за поминання душі князя Святослава Ярославича.

Прикметною рисою графіті північної частини приділа свв. Іоакима та Анни слід назвати наявність цілого циклу пам’ятних написів, в яких згадуються дати смерті або поховання представників родини одного з ктиторів Софійського собору – Ярослава Володимировича. Так, в знаменитому написі на фресці з образом св. Пантелеймона, який був особливо шанованим в родині цього князя, повідомляється про поховання Ярослава в стінах Святої Софії у неділю 20 лютого 1054 р. Це доволі важливо підкреслити, адже до недавнього часу текст графіті трактувався як запис про смерть Ярослава, що суперечило даним писемних джерел, в більшості з яких смерть князя віднесена до суботи 19 лютого 1054 р. Комплексне дослідження літописних даних та тексту графіті дозволило встановити, що на стінах Софійського собору зафіксований все ж таки день, коли тіло князя поклали до саркофагу, поставленого в спеціально влаштованій у східній частині північної внутрішньої галереї усипальні.

В двох інших написах автори повідомляють про смерть сина Ярослава Всеволода у середу вдень 13 квітня 1093 р. та сина останнього й онука першого Володимира Мономаха 19 квітня 1125 р. На відміну від цих пам’ятних написів, виконаних третіми особами, в північній частині приділа виявлені також графіті, авторами яких є самі діти Ярослава Володимировича, Святослав, великий князь київський, та Анна, майбутня французька королева.

Не менш важливим з джерелознавчого погляду є цілий комплекс молитовних написів, залишених на стінах Софійського собору Мартином Семьюновичем. Завдяки комплексним дослідженням київської епіграфіки, нам вдалося прослідкувати деякі моменти біографії цієї людини. Слід підкреслити, що ця інформація отримана виключно завдяки даним графіті. Мартин походив з родини священика, який служив при Святій Софії. Його батька звали Семьюном, мати – Анною. На початку ХІІ ст. у них народився син, який отримав ім’я Мартин, вочевидь, на честь св. Мартина Сповідника, Папи Римського, який був засланий до Херсонесу, де й загинув. Про шанування цього святого Руською Церквою свідчить включення образу св. Мартина до святительського чину вівтаря приділа св. Георгія Великомученика. Подібно багатьом попівським дітям, Мартин Семьюнович пішов стопами батька, розпочавши служіння при кафедральному храмі. Після зведення Кирилівської церкви його було переведено на нове місце служіння, про що свідчать два виконані Мартином у її дияконнику графіті. Завдяки виявленню „автографів” Мартина Семьюновича вдалося не тільки отримати унікальні відомості щодо особи одного з перших служителів Кирилівської церкви, а й підтвердити концепцію І. Марголіної щодо раннього датування храму, згідно якої церква була побудована протягом 1139-1146 рр., тобто, в період князювання Всеволода Ольговича.

В північній частині приділа свв. Іоакима та Анни виявлено також два ранні датовані графіті, в яких зазначені прямі дати: 1019 р. та 1028 р. Ці написи є вагомим аргументом на користь концепції Н. Нікітенко, яка називає фундатором храму Володимира Святославича. Ці дати однозначно вказують на те, що літописні 1017-й та 1037-й рр. не можуть бути прийняті як одна з дат заснування Софії Київської. Адже вже на 1019 р., як свідчить форма прорізів даного напису, виконаних по сухому тиньку, храм був не лише побудований, а й прикрашений фресковим розписом.

Неодноразово підкреслювалась важливість залучення даних графіті в якості джерела для дослідження стінопису Софійського собору, зокрема, для визначення однофігурних фрескових зображень святих. Переважна більшість з них не зберегла супровідних написів-дипінті, тож виконане на фресці ім’я святого, в молитовному зверненні або як підпис до образу, при співставленні з іконографією дозволяє атрибутувати, хто саме зображений на фресці. Завдяки проведеному дослідження вдалося визначити образи св. Єрміонії, доньки св. апостола Філіпа, св. Сави Освяченого, засновника та ігумена знаменитої лаври поблизу Єрусалима, що носить його ім’я, св. Димитрія Скевофілакса, св. Папи Римського Лева Великого, св. Мелетія Антіохійського, св. Карпа, єпископа Тіатіри та св. диякона Папіли. Також була підтверджена іконографічна атрибуція образів св. цілителя Пантелеймона на св. Миколая, особливо шанованих, як свідчать численні написи саме на цих фресках, давньоруських святих.

Не менш важливими, аніж давньоруські, є написи раннього модерного часу, на які раніше практично не зверталась увага вчених. Такі написи є цінним джерелом для дослідження в галузі біографістики та генеалогії XVI – XVII ст. Зокрема, вивчення написів північної сторони приділа свв. Іоакима та Анни дозволило виявити ряд текстів, виконаних представниками відомих шляхетських, а також і київських міщанських родів. Варто наголосити, що в писемних джерелах інформація про багатьох з цих людей відсутня, тож ці графіті містять унікальні відомості.

Отже, результатом новітніх епіграфічних досліджень Софії Київської, зокрема, вивчення графіті північної сторони приділа свв. Іоакима та Анни, варто назвати введення у науковий обіг значного комплексу з майже тисячі автентичних історичних джерел ХІ – кінця XVIІ ст., інформація яких дозволяє розв’язати ряд питань, пов’язаних з архітектурою Софійського собору та її монументальним розписом, уточнити деякі відомості писемних джерел щодо окремих фактів історії середньовіччя та раннього модерного часу.

2 comments on “Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). – Ч. IV: Приділ свв. Іоакима та Анни (північна сторона). – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2014. – 656 с.: іл.”

Вітаю з новою книгою! Так тримати! Вже прочитала, цікаво! Творчих успіхів. нових видань!

Корнієнко Вячеслав. Графіті Софії Київської ХІ – початку XVIII ст.: Інформаційний потенціал джерела / В. В. Корнієнко; відп. ред. Н. М. Нікітенко. – К.: Видавничий дім “Слово”, 2014. – 320 с.: іл.

Монографія є першою в українській історіографії спробою узагальнюючої праці, присвяченої вивченню особливостей використання епіграфічних пам’яток Софійського собору Києва як джерела для вирішення різноманітних питань історії України середньовічного та ранньогомодерного часу. Аналізуються потенційні можливості цих історичних джерел, розкриваються напрями їх використання для дослідницьких завдань. До дослідження залучено велику кількість невідомих раніше графіті Софії Київської (понад 7 тисяч), що особисто вивчались автором протягом 2006–2012 рр.

ЗМІСТ

Передмова (с. 5–6)

Вступ (с. 7–13)

Розділ І. Історія наукових досліджень графіті Софії Київської (с. 14–21)

Розділ ІІ. Особливостіавторської методики сучаснихепіграфічних досліджень у Софії Київській (с. 22–70)

Розділ ІІІ. Графіті як джерело для дослідження історії, архітектурита монументального живопису Софійського собору (с. 71–127)

Розділ IV. Графіті як джерело для досліджень політичної, церковної та соціально-економічної історії середньовічної України (с. 128–158)

Розділ V. Графіті як джерело до історії української середньовічної писемності (с. 159–184)

Розділ VІ. Графіті як джерело для досліджень у галузі спеціальних історичних дисциплін (біографістика, генеалогія, геральдика, сфрагістика, історична географія) (с. 185–234)

Розділ VІІ. Графіті як джерело для дослідження світоглядних орієнтирів середньовічної людини (с. 235–275)

[…] «Графіті Софії Київської ХІ – початку ХVIIІ ст.: Інфор… «Корпус графіті Софії Київської» (Т. І–V) Автор, кандидат історичних наук Корнієнко В’ячеслав Васильович […]

Автор – відомий київський дослідник середньовічних київських графіті – в цій книжці постає в незвичній для нього іпостасі. Він робить спробу подати белетризовану реконструкцію історичного контексту створення написів на стінах стародавніх київських храмів. Захопливі розповіді занурюють читача у чудовий і страшний, сакральний і фантасмагоричний світ Середньовіччя.

Для широкого загалу.

ISBN 978-966-06-0672-2 (Серія “Твій Київ”).

ISBN 978-966-06-0707-1

Зміст

“А я дописав синів Святополчих”: з історії родини “окаянного” князя………………………..8

“У середу помер по обіді”: Всеволод Ярославич у пам’яті киян………………………..26

Київська “пригода” князя Ростислава………………………..32

Дитинство турівського князя………………………..37

Як Володимир Мономах по смерті “допоміг” київським вірменам………………………..41

Мартин та Федір: перші служителі Кирилівської обителі………………………..46

Наклепник Йосип, крадій Кузьма та нерішучий Купріян: історії про невідомих киян………………………..53

Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської / Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. – К., 2015. – Частина V: Приділ свв. Іоакима та Анни (південна сторона). – 440 с.

П’ята частина „Корпусу графіті Софії Київської” присвячена науковій публікації виконаних у південній частині приділа свв. Іоакима та Анни 672 написів та малюнків. Публікація епіграфічних пам’яток здійснена з детальним розбором текстів, палеографічними аналізом та датуванням. Цьому присвячений перший розділ книги. У другому висвітлюються попередні результати дослідження опублікованих написів та малюнків. Складовою частиною книги є таблиці фотографій та прорисовок кожного графіті, додаток з вказівкою координат їх розташування, словник слів, що зустрічаються в текстах.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської / Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. – К., 2015. – Частина V: Приділ свв. Іоакима та Анни (південна сторона). – 440 с.”

Слава, поздравляем с незабываемой защитой. Семь “черных” отзывов от злопыхателей – это круто!

[…] ХVIIІ ст.: Інформаційний потенціал джерела (Київ, 2014) «Корпус графіті Софії Київської» (Т. І–V) Автор, кандидат історичних наук Корнієнко В’ячеслав […]

Візантійські ілюзії (Петро Кралюк)

…не лише давньоруським спадком живилася російська імперська свідомість. Апелювала вона також до спадку Візантії, точніше – Ромейської імперії, звідки в Київську Русь прийшло християнство, а також деякі політичні й культурні традиції. Звідси формула «Москва – третій Рим». Мовляв, Московія-Росія є продовженням візантійських політичних традицій («другого Риму»), які, в свою чергу, дісталися від «Риму першого», тобто античної Римської імперії…

Російське імперське мислення – це комплекс «запозичень» (якщо не сказати – крадіжок). Будівничі Російської імперії, серед яких було й чимало українців, відмовилися від свого реального спадку – політичних традицій Золотої Орди. Натомість привласнили спадок Київської Русі – тут якраз «відпрацювали» українські інтелектуали, які в XVII-XVIIIст. масово виїжджали до Московії-Росії на службу. Можна пригадати київський «Синопсис», котрий «обґрунтував» походження російських царів від правителів Київської Русі і який став підручником історії в Московії. Можна ще пригадати історичні та політичні праці Феофана Прокоповича та інших.

Проте не лише давньоруським спадком живилася російська імперська свідомість. Апелювала вона також до спадку Візантії, точніше – Ромейської імперії, звідки в Київську Русь прийшло християнство, а також деякі політичні й культурні традиції. Звідси формула «Москва – третій Рим». Мовляв, Московія-Росія є продовженням візантійських політичних традицій («другого Риму»), які, в свою чергу, дісталися від «Риму першого», тобто античної Римської імперії. Саме з Візантії був навіть запозичений герб Російської імперії – двоголовий орел. А у ХІХ ст. Росія заявляла про свої претензії на «візантійську спадщину»: втручалася в справи Османської імперії, яка значною мірою цю спадщину якраз і перейняла; йшла визволяти від турків православні балканські народи і навіть прагнула оволодіти Босфором і Дарданеллами.

З того часу багато води протекло цими самими Босфором і Дарданеллами, суттєво змінилася політична карта світу. Але, виявляється, «візантійська мрія» російських імперців не зникла. Це дало знати про себе під час нинішнього загострення російсько-турецьких відносин, коли турецькі військові збили російський літак, який залетів на їхню територію. Відповідно, в Росії почалася антитурецька істерії.

При чому ця істерія часто набирає карикатурних форм. 25 листопада у Держдумі Російської Федерації підтримали ідею повернути християнам собор Святої Софії Константинопольської, яка давно вже, близько п’яти віків, є мусульманською мечеттю Айя-Софія. Зокрема, з таким закликом до Туреччини звернувся депутат від Комуністичної партії Російської Федерації, координатор міжфракційної депутатської групи щодо захисту християнських цінностей Сергій Гаврилов. «Ми очікуємо від турецької сторони дружнього кроку – повернення собору Константинопольської Софії християнській церкві, – заявив він. – Російська сторона готова брати участь матеріально, а також залучити до відновлення вселенського християнського пам’ятника кращих російських реставраторів і вчених. Цей крок допоміг би Туреччині та ісламу продемонструвати, що добра воля вище політики!»

Все це, м’яко кажучи, виглядає смішно. Російські імперці, очевидно, вирішили пригадати старі добрі часи, коли їхні предки в ХІХ столітті брали на себе роль захисників християн у Османській імперії. Але ж цієї імперії вже немає. А нинішня Туреччина, фактично, є державою національною, де явно домінують турки й мусульманське населення. Чого, до речі, не скажеш про Росію, яка є конгломератом різних народів, котрі дотримуються різних віросповідань.

Смішно виглядає й те, що з такою заявою виступає депутат-комуніст. Не секрет, що нинішні комуністи давно вже знаходяться на «підтанцьовці» в режиму Путіна і озвучують те, що їм кажуть їхні хазяї. Але ж могли піарщики цього режиму подумати над тим, що таку «оригінальну ідею» не варто вкладати в уста комуністів, котрі свого часу зробили чимало для руйнування християнських (і не лише християнських) святинь у Росії, на інших теренах СРСР та так званого «соціалістичного табору».

Звісно, заява комуніста Сергія Гаврилова залишиться лише заявою. Правда, вона може викликати небажаний для російських очільників ефект. Чи не буде ця заява розцінена деякими мусульманами, передусім у Туреччині, як спроба забрати в них їхні святині, як такий собі новий «хрестовий похід»? Адже колишня візантійська Софія для них стала святинею – Айя-Софією. І чи не спробують мусульманські країни, передусім та сама Туреччина, використати ісламський чинник для розвалу Росії? Адже на її теренах проживає велика кількість мусульман. І ця кількість зростає з кожним роком.

Мимоволі пригадується народна мудрість: «Якщо Бог когось хоче покарати – забирає в нього розум». Може, й справді Бог забрав розум у нинішніх стовпів імперської Росії?

Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях / Відп. ред. В. А. Смолій; Упорядн. Г. В. Боряк. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – 456 с.

Авторський колектив книги представляє численну когорту академічних та університетських вчених-істориків і сходознавців. Вони зробили спробу відповісти на актуальні, з їхнього погляду, запитання не лише щодо маловідомих або призабутих, але й також стосовно добре знаних сторінок багатовікової історії Криму та народів, які його населяли з найдавніших часів.

Популярне за жанром і формою, видання водночас має науковий характер. До нього вміщено понад 120 статей — виважених і здебільшого узагальнюючих, що базуються на новітніх наукових підходах та широкій джерельній базі. Окрім деяких загальновідомих фактів, традиційних оцінок й інтерпретацій, наводяться й цілком новаторські спостереження, оригінальні авторські думки, погляди й підходи, а також — подеколи несподівані висновки і прогнози.

Для широкого кола допитливих читачів, усіх, хто цікавиться історією Криму.

Олександр Одрін – Як особливості фізичної географії Криму впливали на його історичний розвиток? . . . 17

Олександр Галенко – Чи можна стверджувати, що історія України починається з Криму? . . . 20

Олександр Галенко – Яке місце посів Крим в історії людства? . . . 22

Ярослава Верменич – Що мають на увазі, коли говорять про культурно-цивілізаційну своєрідність Криму? . . . 23

Борис Черкас – Київ і Крим за доби Відродження: чужі світи, антагоністи чи партнери? . . . 25

Борис Черкас – Як Великі географічні відкриття стали економічно-цивілізаційним рубіконом Криму й України? . . . 28

Олександр Галенко – Які історичні назви мав Кримський півострів? . . . 30

Ростислав Сосса – Як відображали Крим на стародавніх картах? . . . 32

Лариса Якубова – Які сучасні етноси утворилися на Кримському півострові? . . . 35

Олександр Галенко – Якими мовами розмовляло й писало населення на Кримському півострові? . . . 40

Ярослава Верменич – Як відбувалися процеси етнічної взаємодії у Криму? . . . 42

Лариса Якубова – Що означає статус корінного народу? . . . 44

Олександр Головко – Які держави існували на території Кримського півострова у давнину? . . . 47

Олександр Галенко – Чому, попри вигідне географічне положення на перехресті цивілізацій, у Криму існувало мало самостійних та економічно потужних держав? . . . 48

Лариса Якубова – Скільки разів Росія анексувала Крим? . . . 50

Лариса Якубова – Як і за рахунок яких факторів населення Криму стало переважно російським? . . . 56

Роман Подкур – Скільки референдумів відбулося на території Криму у ХХ–ХХI ст.? . . . 61

Ольга Ковалевська – Чим цікава давня історія «Артеку»? . . . 65

Ольга Ковалевська – Що являє собою «Артек» за новітньої доби? . . . 67

Олександр Музичко – Яку роль відіграв Крим у житті українських істориків? . . . 71

Галина Денисенко – Що являє собою культурна спадщина Криму? . . . 74

Валентин Онопрієнко – Яке місце займав Крим в науковому ландшафті України . . . 77

Крізь віки

Олександр Головко – Що нам відомо про перших мешканців Криму? . . . 87

Олександр Одрін – Хто населяв Крим в античну добу? . . . 88

Євген Чернухін – Хто такі греки Криму та яка їх історична доля? . . . 91

Олександр Одрін – Ким і коли були засновані перші держави на території Криму і якими були особливості їх розвитку? . . . 95

Олександр Одрін – Яким чином Велике переселення народів вплинуло на етнополітичну ситуацію на Кримському півострові? . . . 98

Олександр Галенко, Олеся Жданович – Що являли собою візантійські володіння на Кримському півострові? . . . 100

Олександр Головко – Яке місце відігравав Крим у міжнародній діяльності держави Русь? . . . 102

Олександр Головко – Яку роль відіграв кримський фактор у хрещенні Русі-України? . . . 103

Олександр Головко – Що нам відомо про давньоруське Тмутараканське князівство? . . . 104

Олександр Галенко – Які наслідки мала генуезька колонізація у Криму? . . . 107

Олександр Галенко – Які наслідки принесла османська работоргівля для Кримського півострова? . . . 109

Олександр Галенко – Які османські володіння існували на Кримському півострові? . . . 111

Олександр Галенко – Що призвело до утворення Кримського ханату? . . . 112

Олександр Галенко – Яким був державний устрій Кримського ханату? . . . 114

Олександр Галенко – Яким було становище Кримського ханату в Османській імперії? . . . 116

Олександр Галенко – У чому полягали причини тривалого існування Кримського ханату? . . . 118

Ольга Ковалевська – Чи існували аутентичні портрети кримських ханів (До портретної галереї кримських ханів)? . . . 120

Олександр Галенко – Що спричиняло людоловські набіги Кримського ханату на сусідні території? . . . 123

Сергій Леп’явко – Як відбувалися татарські напади на українські землі? . . . 125

Тарас Чухліб – Коли між українськими козаками і кримськими татарами було підписано першу союзну угоду? . . . 126

Віктор Горобець – Яку роль відіграли кримські татари в подіях революції українського народу середини XVII ст.? . . . 129

Юрій Савчук – Коли і як кримськотатарські прапори потрапили до колекції Військового музею у Стокгольмі? . . . 133

Віктор Горобець – Що відомо про участь кримських татар у війні Війська Запорозького з Російською державою 1658–1659 рр. і, зокрема, у битві під Конотопом 1659 р.? . . . 135

Віктор Горобець – Якими були стосунки гетьмана Юрія Хмельницького з Кримом і чому не відбувся українсько-кримський союз кінця 1660 — початку 1661-го р.? . . . 140

Тарас Чухліб – Чому таким нетривалим був протекторат Кримського ханства над гетьманом Степаном Опарою? . . . 145

Тарас Чухліб – Яким був українсько-татарський союз за гетьманування Петра Суховієнка? . . . 148

Тарас Чухліб – Як кримські хани впливали на політику Української козацької держави в 1670 — на початку 1680-х рр.? . . . 151

Тарас Чухліб – Де й коли існувала так звана Ханська Україна? . . . 153

В’ячеслав Станіславський – Чи відомі приклади мирних взаємин українського населення із мешканцями Кримського ханства у часи російсько-турецьких війн? . . . 157

В’ячеслав Станіславський – У чому суть угоди про дружбу і братерство, укладеної Петром Іваненком з Кримом у 1692 р.? . . . 161

Тарас Чухліб – Чому московські царі перестали платити данину Кримському ханству на початку XVIII ст.? . . . 165

Олександр Галенко – Відколи Росія почала завойовувати Крим? . . . 167

Владислав Грибовський – Яку участь брали запорожці у завоюванні Криму Росією? . . . 168

Сергій Краснобай – Що нам відомо про участь у завоюванні та колонізації Криму полковника й адміністратора Опанаса Ковпака? . . . 171

Павло Усенко – Які причини та найближчі наслідки мала депортація греків із Кримського ханату 1778 р.? . . . 175

Тетяна Бикова – Як відбувалася адміністративна інкорпорація Криму до Російської імперії? . . . 179

Владислав Грибовський – Як відбувалася легітимація завоювання Криму Російською імперією на початку 1770-х рр.? . . . 183

Владислав Грибовський – Яка доля спіткала останнього кримського хана? . . . 186

Тетяна Бикова – Хто став власником найбільш родючих земель півострова? . . . 189

Владислав Грибовський – Чим відзначилася козацька флотилія на службі Російській імперії? . . . 190

Павло Усенко – Як в Ахтіярській затоці постав Севастополь? . . . 193

Павло Усенко – Наскільки резонансними були виселення кримських татар із Російської імперії як контингенту для неї «небезпечного»? . . . 196

Тетяна Бикова – Як змінився національний склад населення Криму за півстоліття після ліквідації ханату? . . . 199

Володимир Молчанов – Що являла собою економіка Криму в першій половині ХІХ ст.? . . . 202

Володимир Молчанов – Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853–1856 рр.? . . . 209

Володимир Молчанов – Яким був життєвий рівень населення України за часів Кримської війни? . . . 215

Володимир Молчанов – Як зображували Кримську війну 1853–1856 рр. митці другої половини ХІХ ст.? . . . 221

Олександр Реєнт – Чому Кримська війна 1853–1856 рр. стала явищем міжнародного суспільного життя? . . . 227

Володимир Молчанов – Чому першою в Україні можна вважати британську залізницю Балаклава–Севастополь? . . . 235

Володимир Милько – Як був представлений Крим у Державній думі Російської імперії (1906–1917 рр.)? . . . 240

Павло Усенко – Чому введений до ладу під час Великої війни флагман Чорноморського флоту отримав назву «Императрица Марія» . . . 245

Віталій Скальський – Що спільне та відмінне в українському і кримськотатарському національних рухах у 1917 р.? . . . 247

Лариса Якубова – Коли й ким було ухвалено першу в історії Криму конституцію? . . . 250

Володимир Устименко – Яким був етнодемографічний стан населення Криму в 1917–1921 рр.? . . . 253

Тетяна Осташко – Чи робила Українська Народна Республіка доби Центральної Ради спроби включити Кримський півострів до складу України? . . . 255

Олена Бойко – Як Дмитро Донцов інтерпретував «кримське питання» в 1918 р.? . . . 257

Олексій Лупандін – Як вирішувалося кримське питання у ході українсько-російських мирних переговорів 1918 р.? . . . 259

Руслан Пиріг – Чому гетьман Павло Скоропадський улітку 1918 р. вдався до економічної блокади Криму? . . . 261

Юрій Савчук, Людмила Шпильова – Яка доля спіткала перший прапор українського флоту 1918 р.? . . . 265

Руслан Пиріг – Як вирішувалося питання про автономію Криму у складі Української Держави восени 1918 р.? . . . 267

Лариса Якубова – Чи багато кому відомо, що в 1918 р. Крим міг стати частиною Німецької імперії з ініціативи місцевого населення? . . . 270

Олег Бажан – За яких обставин було створено Кримську Соціалістичну Радянську Республіку? . . . 274

Владислав Верстюк – Якою ціною дісталося взяття Перекопу в листопаді 1920 р.? . . . 275

Тетяна Бикова – Що спричинило голод 1921–1923 рр. у Криму? . . . 278

Владислав Верстюк – Якими були наслідки червоного терору в Криму 1920–1921 рр.? . . . 282

Лариса Якубова – Як здійснювалася політика коренізації в Криму? . . . 284

Тетяна Бикова – Кримська автономія 1920–1930-х рр.: національна чи територіальна? . . . 289

Ярослава Верменич – Під тиском яких політичних та ідеологічних настанов відбувалися зміни адміністративно-територіального устрою Криму за радянських часів? . . . 291

Віктор Даниленко – Коли і як виникла ідея єврейської автономії в Криму? . . . 295

Тетяна Бикова – Як проводилася колективізація сільського господарства у Кримській АРСР? . . . 299

Тетяна Бикова – Як відбувалася індустріалізація Криму 1928–1938 рр.? . . . 302

Тетяна Бикова – Якими були наслідки терору проти кримськотатарської інтелігенції (1928–1930)? . . . 304

Тетяна Бикова – Що нам відомо про Великий терор у Криму (1937–1938 рр.)? . . . 308

Валерій Грицюк – Як проходили оборонні бої Червоної армії у 1941–1942 рр. на Кримському півострові? . . . 311

Сергій Кот – Чи діяли під час Другої світової війни у Криму підпільні структури ОУН? . . . 317

Володимир Поляков – У чому полягала специфіка партизанського руху в Криму? . . . 319

Володимир Поляков – Чи мав колабораціонізм у Криму якісь унікальні риси? . . . 325

Валерій Грицюк – У ході яких операцій Кримський півострів було визволено від німецько-румунських окупантів? . . . 328

Ігор Печенюк, Ігор Фурман – Як діяв Чорноморський флот ВМФ СРСР під час війни? . . . 332

Олег Бажан – Яким чином відбувалася депортація народів Криму у часи Другої світової війни? . . . 339

Олександр Лисенко – Як депортували кримських татар у 1944 р.? . . . 343

Олег Бажан – Яких втрат зазнали кримські татари в роки Другої світової війни? . . . 346

Володимир Поляков – Які соціальні, економічні, етноконфесійні та політичні наслідки мала війна для кримського соціуму? . . . 349

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – У чому полягають міжнародне значення та актуальність уроків Кримської конференції 1945 р. для України? . . . 351

Олександр Лисенко – Як жили кримські татари в місцях поселення після депортації? . . . 358

Віктор Даниленко – Як змінювався національний склад населення Криму у другій половині ХХ ст.? . . . 362

Станіслав Кульчицький – Чому виник міф про царський подарунок Микити Хрущова? . . . 365

Олег Бажан – Як відбувалася інтеграція Кримської області до складу УРСР? . . . 370

Олег Бажан – Що собою являла українізація Криму в 1950-х рр.? . . . 373

Олег Бажан – Що собою являв кримськотатарський національний рух у 1950–1980-х рр.? . . . 376

Ярослава Верменич – Які наслідки мало створення кримської автономії у складі України? . . . 379

Ольга Ковалевська – Якою була ситуація з викладанням мови та історії України в навчальних закладах Автономної Республіки Крим за роки української незалежності? . . . 382

Лариса Якубова – Що зробила Україна в справі відновлення історичної справедливості щодо репресованих народів? . . . 386

Роман Подкур – Як відбувалася адаптація кримськотатарського населення у Криму? . . . 389

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Яке значення мало кримське питання для становлення та розвитку українсько-російських відносин у 1991–2014 рр.? . . . 394

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Які інтереси переслідувала Російська Федерація, анексувавши Автономну Республіку Крим? . . . 399

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Як кримська криза лютого — березня 2014 р. вплинула на європейську та глобальну безпеку? . . . 403

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Якою є позиція міжнародного співтовариства щодо анексії Криму Російською Федерацією? . . . 406

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Як формувалися позиції ООН, ОБСЄ, Європейського Союзу, Ради Європи, СНД, НАТО щодо кримської проблеми? . . . 410

Степан Віднянський, Андрій Мартинов – Який міжнародно-правовий потенціал має Україна для боротьби за повернення контролю над Кримом? . . . 412

Додатки

ЗАКОН УКРАЇНИ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 1237-VII від 06.05.2014) . . . 417

ПОСТАНОВА Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави» . . . 436

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях / Відп. ред. В. А. Смолій; Упорядн. Г. В. Боряк. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – 456 с.”

[…] Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідя… / Відп. ред. В. Смолій; упорядн. Г. Боряк. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – 456 с. (проводитимуть автори видання) […]

Дмитро КРИВЦУН. Повернення в Царгород…

ПРЕДСТАВЛЕНА РЕДАКТОРОМ ВІДДІЛУ «ІСТОРІЯ ТА Я» ГАЗЕТИ «День» ІГОРЕМ СЮНДЮКОВИМ КНИГА НАШОЇ БІБЛІОТЕКИ «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» ВИКЛИКАЛА ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС У ПРИСУТНІХ НА КРУГЛОМУ СТОЛІ, АДЖЕ БІЛЬША ЇЇ ЧАСТИНА РОЗПОВІДАЄ ПРО ДУХОВНО-ПОЛІТИЧНУ ІСТОРІЮ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНИ. ЗАУВАЖИМО, ВОНА БУЛА ПІДГОТОВЛЕНА МАЙЖЕ ЗА РІК ДО ЗАПЛАНОВАНОГО ВСЕПРАВОСЛАВНОГО СОБОРУ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Незважаючи на те, що ідея Всеправославного собору (планується на 19 — 26 червня) плекалася православними ієрархами ще з минулого сторіччя, майже в останній момент кілька церков заявили, що вони не поїдуть на Крит. Серед них: Болгарська, Антіохійська, Сербська та Грузинська церкви. Причини тому і організаційні, і політичні. На вихідних з’явилася також інформація, що від своєї участі може відмовитися й найбільша Помісна православна церква — РПЦ, хоча під час організації Всеправославного собору Константинопольський патріархат пішов на серйозні поступки.

Тим часом в Україні відбулася подія, яка, навпаки, згуртувала представників основних православних церков України й дала позитивний сигнал Константинополю. Днями в Українському домі відбулася конференція «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», учасниками якої стали політики, історики, релігієзнавці, а також ієрархи Української православної церкви Київського патріархату, Московського патріархату і Автокефальної православної церкви.

На подію була запрошена і газета «День» — з особливою місією — представити один зі своїх останніх історичних бестселерів «Повернення в Царгород», який тематично перегукується зі змістом конференції, але вийшов задовго до її проведення.

«Наша всеукраїнська громадсько-політична газета «День» від моменту початку свого життя — а ми вже виходимо 20 років — абсолютно усвідомлює і дає собі раду в тому, що духовний елемент історії цивілізації є винятково важливий, — зазначив під час представлення книжки редактор відділу «Історія та Я» Ігор Сюндюков. — А історія рухається в тому напрямку, в якому рухається людська свідомість. Розуміючи це, на своїх шпальтах ми приділяємо увагу духовному життю України та світу в усьому його розмаїтті і складності. Важливим прикладом цієї уваги є наша книжкова серія, однією з останніх видань якої є «Повернення в Царгород», видана восени 2015 року. Більша частина книжки — духовно-політична історія Візантійської імперії в контексті України, оскільки ця держава існувала понад 1000 років і мала різноманітні відносини зі своїми сусідами, зокрема зі слов’янським світом та Київською Руссю».

Архімандрит Гавриїл (Кризина). Паламізм та духовно-культурне відродження правосланої екумени. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2011. – 215 с.

Ця книга – дослідження впливу паламізму на духовно-культурне життя православних країн. Паламізм розглядається як метафізичне вчення про буття, Бога та людину, що дає можливість обгрунтування ісихазму як одного з методів святоотецької православної аскетики.

Автор за допомогою аналізу життя подвижників, пам`яток церковного мистецтва, письмових свідоцтв розкриває роль і значення паламізму в духовно-культурному відродженні православної екумени – країн, що традиційно входили у сферу релігійного і культурного впливу Візантійської імперії.

Проведене дослідження ісихазму і особи свт. Григорія Палами є особливо актуальним для сучасної філософської думки внаслідок глобальної антропоогічної кризи – браку в сучасну епоху належної ясності у питанні про самовизначення людини, про сенс існування, унікальність особи та її призначення.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………..5

Розділ І. Історіографія досліджень святоотецької спадщини свт. Григорія Палами…………………………………..13

Розділ ІІ. Духовно-етичний стан візантійського суспільства епохи Палеологів (1300-1453 рр.)…………………………………..47

Розділ ІІІ. Роль і значення свт. Григорія Палами в розкритті святоотецького вчення ісихазму…………………………………..73

Розділ IV. Результати перемоги поглядів свт. Григорія Палами для православних країн…………………………………..101

Розділ V. Віддзеркалення впливу паламізму в духовно-культурному житті православного світу…………………………………..123

Розділ VI. Вплив паламізму на розквіт духовного життя на Русі…………………………………..155

Станіслав Кульчицький. Імперія і ми

Пишу іншу, ніж задумана, передмову. Доводиться реагувати на дипломатичний скандал, який спалахнув в останні дні «газової війни». Під час прямого ефіру на П’ятому каналі з першим заступником міністра МЗС Антоном Бутейком телеглядач зателефонував у студію і сказав: «Ви недружньо ставитеся до Росії, бо написали в газеті, що вона — імперія, яка розпадеться». Коли Бутейко резонно зазначив, що не відмовляється від сказаного, оскільки імперіям рано чи пізно властиво розпадатися, на це миттєво відреагувало МЗС РФ. Українського дипломата офіційно звинуватили в недружньому ставленні до Росії.

Чи повинна ображатися людина, якщо їй скажуть, що вона рано чи пізно помре? Чи повинен образитися уряд на заяву про те, що його країна існуватиме коли-небудь у іншій формі і, можливо, в інших розмірах? Обидва запитання ідентичні. Думаю, що не варто було одразу перетворювати наукову проблему на політичну. Виправдує тільки те, що в усіх у Росії й Україні в ці новорічні свята нерви напружилися. Хоч і газова, але все-таки війна…

Стисло викладу попередню передмову, бо вона все-таки потрібна. Українські вчені працюють над восьмитомною «Енциклопедією історії України». Це аналітичне, а не довідкове видання — огляд сучасного стану науки про минуле України на тлі всесвітньої історії. Коли я підготував для третього тому ЕІУ гніздо однокореневих статей «Імперіалізм, імператор, імперій, імперія», то вирішив переписати їх у газетному форматі для читачів «Дня». Переконаний, що імперська проблема є актуальною.

1. ІМПЕРІЙ

Дискусії часто виникають внаслідок невизначеності понять. Ми слухаємо, але не чуємо опонента, не звертаємо уваги на точний зміст поняття, губимо зв’язок між однокореневими термінами. Коли це стосується історії, яка є не тільки навчальною дисципліною і наукою, але й вагомою частиною нашої свідомості, то можуть виникнути неприємні наслідки. Історична свідомість впливових політиків забивається міфами, які заважають адекватно реагувати на події. Сказане стосується й імперської теми. В ній нагромадилося чимало міфів.

Розповідь слід почати з ключового поняття — імперію, або імперіуму. Існування цього слова одночасно в українізованій і первинній, тобто латинізованій формах вказує на його малоужитковість. Воно використовується переважно в трансформованому вигляді, як юридичний термін. Імперій — це право держави здійснювати виключну юридичну владу в межах своєї національної території, включаючи територіальні води й повітряний простір над суходолом. У повсякденній мові це слово відсутнє, хоч має цілком точний зміст: необмежена влада, у тому числі право розпоряджатися життям і власністю громадян. Мова йде про владу, а не про людину, наділену такою владою. Повсякденне мислення конкретизоване, і нас цікавить не абстрактна властивість, а носій необмеженої влади. Тому й не прищепилося поняття імперію. Натомість виникло багато майже синонімів, які вказують на носія влади: диктатор, автократор, самодержець, імператор.

2. ІМПЕРАТОР

Коротке й точне визначення терміну «імператор» є таким: той, хто має імперій. Перші імператори з’явилися ще в республіканському Римі, тобто не були монархами. Цим почесним титулом сенат Римської республіки нагороджував воєначальників після великої перемоги. Деякі воєначальники ставали імператорами кількаразово. У військах вони мали необмежену владу не тільки за посадою, а й внаслідок особистого авторитету.

Римська республіка ставала імперією, зберігаючи зовнішні ознаки республіки. Октавіан перетворив військовий титул імператора у спадковий для глави держави, а Веспасіан поширив зміст, що вкладався в нього (носій необмеженої влади), на цивільних громадян. Це означало, що імператор здобував право розпоряджатися життям і власністю своїх підданих. Не обмежуючись цим, римські імператори оголосили себе живими богами.

Після падіння Західної Римської імперії в 476 році титул імператора зберігався за главою Візантійської імперії. У Західній Європі його відновив Папа Римський Лев III. Він коронував імператором у 800 році Карла Великого. Після розпаду імперії Карла титул перейшов у Німеччину. Його власники іменували себе імператорами Священної Римської імперії германської нації — державного утворення, яке існувало тільки на папері. Від ХV ст. цим титулом майже постійно володіли австрійські Габсбурги.

У новій європейській історії імператорами побажали стати Петро I і Наполеон Бонапарт. Після укладення переможного миру зі Швецією в 1721 році сенат і синод Російської держави присвоїли Петру титул імператора та іменування Великого й Батька Вітчизни. Поява в Європі ще одного імператора викликала протест з боку деяких держав. Річ Посполита визнала російського царя імператором тільки в 1764 році.

Наполеон коронувався імператором французів в 1804 році. У 1806 році, коли була ліквідована Священна Римська імперія германської нації, германський імператор Франц II став іменуватися австрійським імператором Францем I.

У 1852 році титул імператора французів прийняв племінник Наполеона Бонапарта Наполеон III. Після поразки у франко-пруській війні він утратив владу, а Франція знову стала республікою. Натомість пруський король Вільгельм I після перемоги над Францією в 1871 році об’єднав Німеччину, проголосив її Другим рейхом і поклав на себе корону германського імператора. Через п’ять років імператрицею колоніальної Індії стала англійська королева Вікторія, ще через рік оголосив себе імператором османів турецький султан. Європейським титулом імператора почали іменувати себе також монархи Китаю, Японії, Сіаму, Бразілії, Мексики, Абіссінії й деяких інших країн. Японська імперія загинула у вогні Другої світової війни, але титул імператора залишається за главою держави й в сучасній Японії. Інших імператорів у ХХI ст. вже не існує.

3. ІМПЕРІЯ

Імперіями називають держави, які істотно розширилися в розмірах шляхом інкорпорації раніше самостійних держав або/і бездержавних територій. Розібратися в типології імперій важко, тому що кожна являла собою замкнений світ із власними формами життя. Чи не єдиним спільним знаменником для імперій була наявність імператора, який мав верховну владу в кожному регіоні строкатого конгломерату колишніх самостійних держав і бездержавних територій. Проте й тут спостерігалися винятки. Росія являла собою імперію задовго до проголошення Петра I імператором. Британська імперія не мала імператора, а її главою був англійський король (королева). Японія не є імперією, хоч має імператора.

Існують щонайменше п’ять системних ознак, за якими імперію можна відрізнити від держав іншого типу.

По-перше, влада імператора, яка мала сакральний характер. Державні органи були покликані реалізувати священну волю глави держави, висловлену в формі законів та указів.

По-друге, політика імперіалізму, тобто експансії з метою прирощення території. Така політика спрямовувалася, як правило, на опанування більш слабких у військовому, економічному й культурному відношеннях країн з метою використання їхніх людських та матеріальних ресурсів або / і на колонізацію цих країн власним населенням. Експансія могла здійснюватися шляхом завоювань або мирними засобами.

По-третє, поліетнічність населення за наявності політично домінуючого етносу.

По-четверте, наявність централізованого управління та ієрархічно побудованого прошарку привілейованих державних службовців.

По-п’яте, наявність державної релігії, ідеології і мови.

Самі імперії поділяються на два типи — традиційні і колоніальні. Класичними зразками традиційних імперій були Римська і Китайська.

Римська імперія являла собою окрему фазу існування цивілізації, яку в її часи називали середземноморською, а тепер називають євроатлантичною. Давньоримська спадщина відіграла вагому роль в історії євроатлантичної цивілізації, хоч імперія зникла півтори тисячі років тому.

Принципово інакше склалася доля Китайської імперії. Від появи в долині ріки Хуанхе держави Інь до проголошення республіки в 1912 році пройшло майже 35 століть. За цей строк сотні народів, які населяли субконтинент, трансформувалися в єдиний народ, який виробив своєрідну й розвинуту цивілізацію. Тому падіння останньої імператорської династії Цінь не призвело до розпаду країни. Навіть багатомільйонна китайська діаспора в різних країнах світу зберігає вірність традиціям предків. Сучасна КНР — вже не імперія, а майже моноетнічна країна, яка виявляє дивовижну здатність адаптувати здобутки світового науково-технічного прогресу.

У далекому минулому імперії розпадалися під ударами інших завойовників. Останні імперії традиційного типу розпалися під час і після Великої війни 1914—1918 рр. Проте ця війна тільки підсилила внутрішні чинники нестабільності держав імперського типу, які нагромаджувалися у попередні десятиліття. Мова йде передусім про зникнення імперію в ході перетворення абсолютних монархій на конституційні, а також, що більш істотно, про формування націй. В імперських рамках націям тісно.

Колоніальні імперії почали народжуватися в добу Великих географічних відкриттів. За кілька сотень років Іспанія, Португалія, Англія, Голландія, Франція, Бельгія, Росія і Німеччина перетворили на колонії або сфери впливу мало не весь світ.

На відміну від традиційних імперій, які складалися з більш- менш однакових за статусом провінцій, колоніальні імперії поділялися на метрополію і колонії. Власне, вираз «колоніальна імперія» є не досить точним. Точніше було б сказати так: держави з колоніями самі по собі імперіями не були, вони володіли колоніальними імперіями.

Сформульована закономірність має два винятки: у випадку з Німеччиною — формальний, у випадку з Росією — сутнісний. Німеччина привласнила собі імперський статус колишньої Священної Римської імперії германської нації, але залишилася національною державою — федерацією німецькомовних, окрім Австрії, земель. Росія після завоювання Закавказзя і Середньої Азії стала колоніальною імперією, залишаючись імперією традиційного типу.

Держави, які володіли колоніями, використовували їх по-різному. Якщо колонії мали численне населення з високорозвинутою культурою, їхні людські і матеріальні ресурси використовувалися колонізаторами у власних інтересах. Іспанська і португальська аристократія розтринькала багатства колоній, але в інших країнах Західної Європи вони стали вагомим чинником нагромадження капіталів і заклали основи їхньої економічної могутності. Якщо населення колоній перебувало на первинних стадіях розвитку і було малочисельним, новоприєднані території заселялися колоністами з метрополії.

Північноамериканські колонії Великої Британії вибороли у війні з метрополією незалежність, після чого заселення континенту вихідцями з багатьох європейських країн набуло власну динаміку. Розвиток США від початку не мав імперського характеру й проходив на демократичних засадах, незважаючи на трагічну долю аборигенного населення й наявність до середини ХIХ ст. рабства в південних штатах. Інший тип розвитку демонструвала Російська імперія. Освоєння колоністами (в тому числі вихідцями з України) Сибіру і Далекого Сходу привело лише до величезного територіального розширення імперії.

Колоніальні держави (до яких у період між двома світовими війнами приєдналася й Італія) позбулися своїх колоній після Другої світової війни внаслідок потужного національно-визвольного руху пригноблених народів і дальшої демократизації суспільно-політичного ладу в метрополіях. У багатьох випадках вирішальним виявлявся саме другий чинник. Найбільш тривалим й водночас порівняно безболісним виявився розпад Британської імперії. Таку офіційну назву дістала в 70-х рр. ХIХ ст. сукупність володінь Великої Британії по всьому світу (колоній, протекторатів, підмандатних і підопічних територій), над якими ніколи не заходило сонце.

Спочатку втратили характер колоній населені переважно британськими колоністами заморські території. Статус домініону, тобто самоврядної території дістали Канада — з 1867 року, Австралійський Союз — з 1901 року, Нова Зеландія — з 1907 року. Згодом домініонами стали Цейлон (тепер — Шрі Ланка) та деякі інші колонії з місцевим населенням. У 1931 році окремим парламентським актом замість терміну «імперія» запроваджувалося поняття Commonwealth (Співдружність). Утворювалася Британська співдружність націй, тобто союз формально рівноправних держав, заснований на «спільній відданості короні». У 1949—1952 рр. в організаційних структурах Співдружності відбулися істотні зміни, спрямовані на утвердження суверенітету його членів. З назви Співдружності випало визначення «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов’язковим. Від 1965 року керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При генеральному секретарі Співдружності став функціонувати постійний секретаріат. Він взяв на себе функції, що виконував раніше кабінет міністрів Великої Британії та ліквідоване після утворення секретаріату міністерство в справах Співдружності.

4. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У сучасній публіцистиці і в історичній науці знову спалахнув інтерес до імперського типу політичної організації та культури. Можливо, це пояснюється поширенням Європейського Союзу. Хоч кожний розуміє принципову відмінність ЄС від імперії, деякі політологи починають уже задумуватися над існуючими поки що в теорії категоріями постнаціональної ідентичності й постсуверенної нації.

З іншого боку, національні держави, які були створені в Центрально-Східній Європі після Великої війни 1914— 1918 рр., більше не сприймаються як єдино можливий тип політичного існування людських спільнот. Американський історик Марк фон Гаген, який до 2005 року очолював світову організацію українознавців, пояснював цим пробудження ностальгії за деякими багатонаціональними династичними імперіями, які могли краще, ніж сучасні національні держави, регулювати міжетнічні відносини. У першу чергу він мав на увазі Австрійську імперію, яка проіснувала до 1918 року. Неіснування її впродовж майже цілого століття породжує вакуум у сучасній суспільній думці. Тому стають можливими ідеалізовані погляди на міжнаціональні відносини в імперії Габсбургів. В усякому разі, в українській діаспорній і пострадянській історіографії така ідеалізація явно відчувається.

Австрійська імперія мала приблизно таку саму територію (676 тис. квадратних кілометрів), як сучасна Україна (603 тис.). Так само, як Україну перетинає Дніпро, її навпіл перетинав Дунай. Вона мала таке саме за чисельністю населення (понад 51 млн. осіб), що ставило її на третє місце в Європі початку ХХ ст., після Російської і Германської імперій. Цю монархію не випадково називали «клаптиковою». Австрійські Габсбурги за кілька століть зібрали її з багатьох держав з різною історичною долею. В ній проживало 12 млн. німців, 10 млн. угорців, 6,5 млн. чехів, 5 млн. поляків, понад 4 млн. українців, 3,5 млн. хорватів і сербів, понад 2 млн. румунів, 2 млн. словаків, понад 1 млн. словенців. Країна складалася з двох окремих держав, поділених кордоном по річці Лейті — Ціслейтанії ( землі Австрійської корони) і Транслейтанії (землі Угорської корони), а також анексованої в 1908 році Боснії й Герцеговини. В Ціслейтанії знаходилося Королівство Галіції й Лодомерії та Князівство Буковина, де мешкало 3,7 млн. українців. У Транслейтанії проживало 470 тис. українців (в основному — на Закарпатті).

Формування націй у Центрально-Східній Європі запізнювалося щонайменше на одне століття порівняно з Європою Західною. Закарпатські, буковинські й галицькі українці практично не спілкувалися. Вони являли собою етнографічну масу, позбавлену власної політичної й економічної верхівки. Імперські чиновники спілкувалися не з ними, а з їхніми панами — польськими, угорськими й німецькими аристократами.

Зміни почалися з Весни народів, як називають у західній історіографії революцію 1848—1849 рр. Єдина освічена верства в українському суспільстві — духовенство висунула вимогу об’єднати свої етнічні землі в одному коронному краї з наданням йому автономії. Відтоді це була головна вимога всіх українських політичних сил аж до кінця існування імперії.

Імператор Франц Йосиф, який правив з 1848 по 1916 рр., встиг побувати в ролі абсолютного й конституційного монарха. Він був дуже гнучким у поводженні з підданими різних національностей, чому й виникла легенда про дивовижну толерантність Австрійської імперії в національному питанні. Однак він поступився тільки угорцям, які з особливою наполегливістю домагалися політичних прав. У 1867 році імперія була поділена на дві окремі багатонаціональні держави — Австрію й Угорщину. Вимоги чехів надати ідентичні права землям корони Святого Вацлава (Чехії, Моравії й Сілезії) були проігноровані. Слов’яни складали до половини строкатого населення імперії, але не утворювали єдиного фронту визвольної боротьби. Більше того, інтереси українців і поляків виявилися протилежними. Обидва народи претендували на одну територію. Королівство Галіції й Лодомерії сформувалося зі східної частини Галичини з центром у Львові (до 1772 року — воєводство Руське) і західної, переважно польської за складом населення Галіції з центром у Кракові.

У 1997 році керівник Українського наукового інституту при Гарвардському університеті (США) Роман Шпорлюк надрукував статтю в журналі «Дедалус», де з нових позицій висвітлив історичну долю українців в Австрійській імперії. До нього історики підкреслювали тільки один бік зміни життєвого устрою українців при переході від Польщі під Австрію: кріпаки стали суб’єктами правових відносин, людськими істотами де-юре. Шпорлюк доказав, що Відень створив новий вимір у процесі формування української нації.

Справді, соціально-економічні реформи, починаючи зі скасування кріпосництва, створювали тільки передумови для формування нації. Важливе значення мало ставлення держави. Держава, яка уособлювалася не польським королем, а австрійським імператором, могла створити більш сприятливі умови для національного відродження українців. Врешті-решт, імперія Габсбургів не мала причин заважати національному відродженню як українців, так і поляків.

Проте Р.Шпорлюк підкреслив, що толерантною національною політикою Відня краще скористалися більш організовані поляки. Полонізація колишнього Руського воєводства Речі Посполитої після 1772 року відбувалася інтенсивніше, ніж упродовж чотирьох століть — між 1370 і 1772 рр. Імперська влада більш охоче робила поступки у національному питанні консолідованим польським силам, ніж організаційно розпорошеним русинам. У 1861 році Галіція і Лодомерія дістала автономію з крайовим сеймом і крайовим урядом, але поляки мали в них переважну більшість. Від 1867 року урядовою мовою в королівстві стала польська мова. Спроби поділу краю на українську і польську частини залишалися безуспішними. Польські організації не бажали ділитися територією.

Подібно Галіції і Лодомерії, Буковина в 1861 році дістала автономію. Але буковинські русини теж не могли здобути достатні культурно-національні права. Урядовою мовою на Буковині залишалася німецька.

У Закарпатті в 1849 році був створений окремий Руський дистрикт із більшістю українського населення, яке дістало можливість користуватися широкою автономією в народній освіті й самоврядуванні. Однак після утворення Австро-Угорщини здобутки революції 1848—1849 рр. були знищені. Керівники Угорської держави не визнали існування русинів як окремої етнічної групи. У 1868 році сейм у Будапешті оголосив усе населення держави угорською нацією.

Українські землі імперії перебували в занедбаному господарському стані. Провідними були сировинні галузі промисловості — видобуток солі й нафти, заготівля деревини. Для розвитку нафтопереробної або деревообробної промисловості не вистачало капіталів. Підприємці не йшли туди, де була відсутня кваліфікована робоча сила. Більшість галузей промисловості була представлена лише дрібними кустарно- ремісничими закладами.

Сільське населення дедалі більше страждало від аграрного перенаселення — неминучого наслідку зосередження основної частини орних земель у руках поміщиків. У пошуках кращої долі селяни подавалися за океан. З Галичини й Буковини у 1900—1910 рр. виїхало майже 300 тисяч селян. Закарпаття в 1905—1914 рр. покинуло понад 40 тисяч селян. Так була закладена основа для існування потужної діаспори в США та Канаді.

Соціально-економічні умови життя, історична пам’ять і весь життєвий уклад українських громад в Російській і Австрійській імперіях дуже різнилися. Аналізуючи дивний, на перший погляд, феномен формування єдиної української нації у ворожих одна одній імперіях, Р.Шпорлюк вказував на дві вирішальні обставини. По-перше, українські землі в складі Російської імперії мали культурні ресурси, які давали галичанам можливість компенсувати культурну і соціальну відсталість, робили їх конкурентоспроможними щодо польського середовища. По-друге, входячи до складу єдиної України, галичани ставали частиною національної спільноти, більшої за Польщу. Вони не випадково називали українські землі в Росії Великою Україною. Поза межами цієї України галицька етнічна спільнота дорівнювала за чисельністю литовцям або словакам.

22 січня 1919 року дві українські народні республіки, які постали на руїнах повалених імперій, об’єдналися в єдиній соборній державі. Цій історичній події передували десятки років просвітницької роботи української інтелігенції, яка переконувала своїх співвітчизників, що вони — єдиний народ. Інтелігенція йшла услід за титанами національного відродження — Михайлом Грушевським та Іваном Франком. На освічених українців особливо велике враження справила стаття Грушевського «Україна та Галичина», надрукована у 1906 році в «Літературно-науковому віснику». В ній учений застерігав співвітчизників від повторення шляху сербів і хорватів — двох різних націй, які мали одну етнічну основу. Спільність етнічного походження, доводив він, ще не є гарантією виникнення єдиної нації.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Станіслав Кульчицький. Імперія і ми”

Не все так просто с “кончиной” империи. Неслучайно временные рамки ограничены началом ХХ ст. Советую почитать: Мотиль О.”Підсумку імперії: занепад, розпад і відродження.-К: Критика, 2009.

Киричок О.Б. Писемність як політичний феномен: зміст, атрибути, форми репрезентації (на прикладі дослідження писемної спадщини Київської Русі). – К.: Український Центр духовної культури, 2016. – 331 с.

Монографія присвячена дослідженню писемності Київської Русі як полі­тичного феномену, що мав цілу низку політичних атрибутів, функцій та при­значень. Вивчаються форми репрезентації києворуської писемної спадщини та її політичний зміст. З’ясовуються основні політично-філософські ідеї, представлені у писемній спадщині Київської Русі, що становили універсаль­ний фонд політичної думки Середньовіччя, а також їх античні, західноєвро­пейські, візантійські, давньосербські, давньоболгарські витоки. Досліджен­ня проводиться на основі сучасних історико-філософських методологічних, джерелознавчих та текстологічних надбань.

Книга адресована філософам, політологам, історикам, культурологам, славістам, які вивчають культуру Київської Русі, та всім зацікавленим.

ЗМІСТ

ВСТУП …3

І. ПОЛІТИЧНІ АТРИБУТИ КИЄВОРУСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ …46

1.1. ПИСЕМНІСТЬ ЯК ЗАСІБ УТВЕРДЖЕННЯ ІЄРАРХІЧНОЇ ДИСПОЗИЦІЇ …47

3.5. «СВІЙ»-«ЧУЖИЙ» ТА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ …173

3.6.«ВІЛЬНА» Й «НЕВІЛЬНА» ЛЮДИНА …180

3.7. ЗАКОН, ПОЛІТИКА, МОРАЛЬ …182

3.8. «ФІЛОСОФІЯ ВІЙНИ» …190

ІV. ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ В КИЄВОРУСЬКІЙ ПИСЕМНОСТІ (АҐАПІТ І НИКИФОР) …215

4.1. «НАСТАНОВИ АҐАПІТА» ЯК ДЖЕРЕЛО ВІДОМОСТЕЙ З ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ …216

4.2. ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ КИЄВОРУСЬКОГО МИТРОПОЛИТА НИКИФОРА …226

ВИСНОВКИ …243

ТЕКСТОЛОГІЧНИЙ ДОДАТОК

АҐАПІТ. ПОВЧАЛЬНІ ГЛАВИ ІМПЕРАТОРУ ЮСТИНІАНУ …246

НИКИФОР (МИТРОПОЛИТ). ПОСЛАННЯ ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ ВОЛОДИМИРУ …265

Libra: Збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків / Під ред. І. В. Нємченко. – Одеса: ФЛП «Фридман А.С.», 2014. – 120 с.

У третьому випуску збірки «Libra» представлено результати наукових досліджень викладачів і аспірантів кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, присвячені різним аспектам історії Європи, починаючи від доби раннього християнства. До збірки також увійшли праці фахівців-єгиптологів та медієвістів з академічних закладів Києва, Санкт-Петербурга та Кишинеу. Збірку підготовлено в межах наукової теми «Дослідження інтелектуальної історії Європи (від античності до раннього модерного часу)» (№ держреєстрації –01I3U002694).

ЗМІСТ

Від редактора……………………………….3

Романова О. О. Стела давньоєгипетського митця Іртісена (Louvre С 14) ……………………………….5

Богданов И. В. Титул hrp «управляющий» в эпоху Древнего и Среднего царства…………………………20

Майборода П. А. Полеміка Кирила Александрійського з Юліаном Відступником…………………………37

Горнова І. С. «Гурток Пселла»: мінлива доля візантійської інтелігенції……………………………….47

Луговий О. М. Кульпінги візантійських хрисовулів 70-80-х років XI століття: проблема ідентифікації………………………………55

Руссев Н. Д. Олешье, или Илличе, – белое пятно на фоне темных веков……………………………….70

Нємченко І. B. Олджернон Сідней та Нікколо Мак’явеллі: щодо республіканізму в англійській політичній думці XVII ст. ……………………………….82

Тоцький П. М. Історія України та козацтва XVII–XVIII століть у відображенні французьких раритетів Наукової бібліотеки ОНУ імені І. І. Мечникова……………………………….97

Довгополова О. А. Екзістенційний жест історика в світі, що руйнується (міркування про долі П. М. Біциллі та Л. П. Карсавіна) ……………………………….106

Романова Олена Олексіївна, к.і.н., старший науковий співробітник Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАНУ, м. Київ

Богданов Іван Валерійовнч, к.і.н., старший науковий співробітник Інституту східних рукописів РАН, м. Санкт-Петербург

Майборода Павло Андрійович, аспірант та викладач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова

Горнова Ірина Сергіївна, к.і.н., доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Луговий Олег Михайлович, к.і.н., доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Руссєв Микола Дмитрович, доктор хабілітат історії Університету „Вища антропологічна школа”, м. Кишинеу, Молдова

Немченко Ірина Вікторівна, к.і.н., завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Тоцький Павло Микитович, старший викладач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Довгополова Оксана Андріївна, д.філос.н., професор кафедри філософії природничих факультетів Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Libra: Збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків / Під ред. І. В. Нємченко. – Одеса: ФЛП «Фридман А.С.», 2014. – 120 с.”

Лильо І. М. Греки на території Руського воєводства у XV-XVIII ст.: монографія / Ігор Миколайович Лильо. Львів: ЛНУ ім. І. Франка. 384 с.

Монографію присвячено дослідженню історії грецького населення на території Руського Воєводства у XV-XVIII ст. Приділяється увага процесам, що передували появі грецьких іммігрантів в цій частині Східної Європи, особливостям їх економічної та суспільної діяльності. Особлива увага відведена місцю та ролі греків у щоденному житті громад Львова, Бродів та Замостя.

Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.

ЗМІСТ

Список скорочень

Вступне слово

Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження

Розділ 2. Методологічні принципи і підходи у вивченні проблеми

Розділ 3. Передумови та початки формування грецької діаспори на території Галицько-Волинської держави та Королівства Польського в XII – першій половині XV ст.

Розділ 4. Причини та шляхи імміграції греків на територію Руського воєводства в XVІ–XVII ст. 4.1. Схід–Захід: особливості товарного обміну 4.2. Географія, календар і шляхи прибуття мігрантів

Розділ 5. Економічні та правові проблеми інтеграції греків на території Руського воєводства в XV–XVIII cт.

Розділ 6. Місце греків у громадському просторі Львова 6.1. Вплив греків на діяльність Ставропігійського братства

Розділ 7. Греки у міжнародній політиці Речі Посполитої, Молдавії та Московської держави та Української Гетьманщини

Розділ 8. Внесок греків у матеріальну культуру мешканців Руського воєводства в XVI–XVII ст. 8.1. Грецькі майстри-гаптярі у Бродах в 1639–1648 рр.

Розділ 9. Грецький феномен Замостя (1591–1706 рр.)

Розділ 10. Визначні грецькі роди Львова XVI–XVIII ст.

Олександр ЛИТВИНЕНКО. Візантійський орел — символ «оксамитових» революцій

Поможи мені, римський орле, Моїх каторжних предків тавро. Є.Маланюк

Помаранчева революція як стихійний рух середнього класу та буржуазії добігає кінця. Все більш явними стають технологічні елементи в київських подіях. Студентів і бізнесменів поступово витісняють суворі чоловіки від 30 до 50-ти, змінюється вираз облич. І це загалом добра ознака — суспільно-політичні процеси поступово повертаються до берегів, суспільний рух повертається до політичного формату. Зазначене не виключає можливості подальшого загострення, проте вже абсолютно очевидно, що всі ми живемо в новій країні. Нову Україну будуть вивчати, тільки настає час усвідомлення того, що українська нація постає не на основі етнічних, а насамперед громадянських ознак. Вже нині багато сказано, й буде написано ще більше про початок широкої суспільної дискусії, про розблокування медіаканалів, про поширення сфери публічності, про формування нової європейської політичної культури. Проте набагато менше йдеться про більш сутнісні, але менш явні речі — про соціокультурні основи функціонування політичної системи. А розгляд цього питання дозволяє дійти доволі несподіваних висновків і зробити важливі практично значущі прогнози.

Загальновизнаним став факт, що «битва за Україну», яку розпочав Кремль, мала на меті захист пострадянського простору як окремої геополітичної реальності. Зараз все частіше російські експерти пишуть про боротьбу за збереження «русского пространства», з’являється усвідомлення того, що на Майдані вирішувалася доля РФ. Але все це не так важливо на тлі думок про можливий занепад великої російської ідеї Третього Риму та відновлення єдності християнського світу. Хай вже у постхристиянський час.

Цікавий феномен: упродовж 1997—2004 рр. відбулася низка успішних і не зовсім «оксамитових» («квіткових») революцій в країнах Східної та Південної Європи. Демократія перемогла в Болгарії, Сербії, Грузії, і, скоріше за все, в Україні, та зазнала поразки в Білорусі та частково у Вірменії. Різноманітні за розмірами, геополітичним становищем, історичною долею і політичними системами, ці країни об’єднує лише одне — домінуюча православна (та близька до неї вірменська) традиція і загалом належність до так званого поствізантійського культурного кола. Саме посланці Константинопольського Вселенського патріарха навернули ці народи свого часу до християнства, і саме Базилевс та Імперія Ромеїв загалом сформували основи політичної традиції. Саме вони принесли на наші терени основні політичні ідеї та категорії. З часів падіння Царграда минуло вже понад 650 років, але орли Константинополя, за образним висловом одного з колег, ширяють у нашому небі ще й досі. Парадоксально, але саме хвиля «квіткових» революцій дозволила побачити примару цих давніх і дивних птахів та почути їхній майже згаслий у височині клекіт.

Майже спільні за завданнями, рушійними силами і сценарієм, такі революції відбулися одночасно в історичному вимірі виключно лише в поствізантійських країнах, але поки що не в усіх. Ця доля донині обминула Грецію, Македонію, Румунію, Туреччину та Російську Федерацію. І якщо перші чотири країни вже давно міцно вбудовані в нову Європу, а саме це, зрештою, і є основною метою доленосних «політичних карнавалів», один з яких ми тільки- но пережили, то стосовно Росії питання досі лишається відкритим.

Вибори-2004 привернули надзвичайну увагу як найвищого політичного керівництва Російської Федерації, так і численних представників російського «громадянського суспільства». Російський політтехнолог став просто-таки фольклорним персонажем сучасної України, їхня майже тотальна присутність у штабах практично всіх кандидатів навіть іноді змушувала замислитися: а чи мають українці якесь відношення до виборів майбутнього глави власної держави? Вже тисячі сторінок написано про політичний подвиг найпопулярнішого до останнього часу політика України — В.Путіна. Приклади можна множити майже безкінечно. Ефективність цих та багатьох інших зусиль була насправді величезна — вдалося майже подолати понад 20- відсотковий розрив між основними кандидатами, який фіксували майже всі соціологи ще в лютому 2004 р. Але не було враховано одну дрібницю, яка зрештою перекрила всі більш ніж реальні досягнення. Російські технологи в силу багатьох причин, насамперед гіпертрофованої раціональності та прагматичності, власної культурної дистанційованості від широких суспільних прошарків тощо зігнорували народне прагнення до Справедливості — основи політичної ментальності поствізантійських соціумів.

Саме за Правду, за відновлення потоптаної справедливості виступили люди у Белграді, Софії, Тбілісі й Києві. І вже не важливо, чи дійсно відбулося це попрання, чи уявлення про нього було сформовано за допомогою сучасних комунікативних технологій. Тим більше, що в постсоціалістичних країнах, ніде правди діти, Справедливість порушувалася й порушується на кожному кроці. За цієї ситуації доволі обмежений буржуазно-демократичний рух за громадянські права здетонував із архетипами масової свідомості — і почалося…

Цей чинник слід враховувати при аналізі ситуації та прогнозуванні її розвитку. Детермінованість листопадових подій активізацією глибоких і давніх ментальних пластів та потужним стихійним суспільним рухом дозволяє дійти кількох надзвичайно практично важливих висновків.

По-перше , не слід перебільшувати надпотужний вплив буржуазно-демократичного руху на трансформацію українського суспільства та держави. Без сумніву, відбувся прорив у справі захисту громадянських прав і свобод, проте процеси становлення громадянського суспільства вже найближчим часом опиняться перед дуже важливим викликом — необхідністю налагодження відносин із «соціально-близькою» владою. Неспроможність знайти ефективні відповіді призводитиме до радикального посилення й без того неминучих авторитарних тенденцій суспільного розвитку.

По-друге, нині суттєво послаблені захисні механізми суспільної свідомості, що суттєво підвищує її чутливість до найменших подразнень. Упродовж найближчих місяців вартість кожного слова буде кардинально вищою, ніж це було до 22 листопада. За цих умов принципово зростає відповідальність усіх, хто працює зі словом. Нинішні проблеми виявляться лише дитячими забавками на тлі тих подій, які можуть бути викликані злочинною пропагандою або навіть необережним поводженням із можливостями медіа. Від того, що буде говоритися й писатися впродовж цих місяців, без перебільшення, залежатиме майбутнє країни на десятиріччя вперед. Зокрема, саме нині формуватимуться національні інтереси — основа основ політики будь-якої сучасної держави.

По-третє, виникає унікальний шанс подальшої культурної консолідації України. Саме зараз слід опрацювати та вже найближчим часом здійснити комплекс заходів щодо цілеспрямованого формування нової української ідентичності, яка б інтегрувала та зняла донині такі чутливі проблеми регіональних відмінностей, мовних, релігійних тощо. За умов активізації сепаратистських проявів ця проблема набуває особливої ваги. Не можна допустити, щоб доволі штучні заяви набули масової суспільної підтримки у таких проблемних регіонах держави, як, насамперед, Донбас і Галичина.

По-четверте, в України з’являється унікальне вікно можливостей перед неминучою вже десь за рік суспільною депресією. Саме впродовж найближчого часу можна провести нагальні, але дуже соціально відчутні реформи. Йдеться насамперед про пенсійну, земельну, житлово- комунальну реформи, запровадження адресної соціальної допомоги, механізмів страхової медицини тощо. Це стосується й адміністративної та адміністративно-територіальної реформ. Проведення цих болючих трансформацій вже в найстисліші строки дозволить суттєво прискорити загальну модернізацію України, мінімізувавши негативний соціальний ефект.

По-п’яте, при визначенні напрямів і пріоритетів нової державної політики необхідно максимально вивчити особливості післяреволюційного розвитку країн, де відбулися «квіткові» революції — Сербії, Болгарії та Грузії. За всіх зрозумілих відмінностей, опрацювання такого досвіду може дозволити уникнути багатьох зайвих помилок.

По-шосте, потребує кардинальних змін у напрямі активізації українська зовнішня політика на пострадянському просторі, насамперед щодо Білорусі та країн Південного Кавказу. На хвилі постреволюційної ейфорії маємо шанс перетворити Україну на країну — регіонального лідера та забезпечити формування сфери пріоритетних національних інтересів нашої держави у стратегічній перспективі.

По-сьоме, експорт ідей «помаранчевої революції» до РФ відбуватиметься поза нашим бажанням і, тим паче, контролем. Надто близько інтегровані суспільства, надто багато їх об’єднує, надто глибоко Росія залучена до українських справ. За цих умов уже нині слід опрацьовувати нову російську політику Української держави. Ця політика повинна, зокрема, врахувати і психологічні особливості сприйняття чинним російським керівництвом України. Йдеться насамперед про можливі образи, фобії тощо. Від нашої витриманості й мудрості найближчими роками залежатиме не тільки майбутнє відносин із Російською Федерацією, але й напрями розвитку північної Євразії загалом.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

6 comments on “Олександр ЛИТВИНЕНКО. Візантійський орел — символ «оксамитових» революцій”

Работа интересная, хотя и не без противоречивости. Мне кажется, недостаточно выпукло представлен и раскрыт вопрос европейской идентичности Ураины. Заслуживает также более глубокой проработки проблема пагубности для страны Тараса Шевченко антиукраинской политики путинского политического режима России.

Но, согласитесь, сам подход весьма неординарен при всей его противоречивости. Этим статья и интересна.

«Майдан» по-візантійськи: «Ніка», Константинопольське повстання 532 р. Лекція до дня заснування Константинополя 11 травня 330 р. (12 травня 2016 р.) (відео)

11 травня 330 р. на місці давньогрецької колонії Візантія імператор Константин І Великий заснував місто Константинополь – майбутню столицю Візантійської імперії. Цей день може вважатися днем народження не лише візантійської столиці, але й усієї держави ромеїв. Символічно, що саме з падінням Константинополя 29 травня 1453 р. Візантійська імперія припинила своє існування.

Сучасна освічена людина мало знає про Візантію і мало нею цікавиться. Для значної частки християн східного обряду у більшості випадків Візантія – зразок високодуховного суспільства, гідний наслідування і символічного відтворення у сучасності. Для ширшого світського загалу вона є символом облуди, підступності, відсталості, корупції та численних інших негативних суспільних вад, що їх щедро приписували мперії ромеїв філософи доби Просвітництва та їхні послідовники. При цьому і перші, й другі говорять про уявну, міфічну Візантію, вперто відтворюючи чи то позитивний, чи то негативний міф про неї і мало знаючи про реальне життя й історію візантійського суспільства.

Пропонована лекція – не лише спроба заповнити прогалину знань про Візантію чи творення одного з чергових міфів про неї. Вона покликана зактуалізувати дослідження “візантійського” складника в сучасному українському суспільстві. І не так важливо, чи є його походження генетичним, чи ж ми можемо говорити швидше про типологічні паралелі – головне, що на прикладі Візантії можна побачити важливі складники функціонування домодерного суспільства, що до сьогодні є одними із визначальних для України.

Спроба поглянути під «візантійським» кутом зору на «Майдан» цілком виправдана, бо, щонайменше, цікава, а, можливо, й продуктивна.

«Цікавий феномен: упродовж 1997—2004 рр. відбулася низка успішних і не зовсім «оксамитових» («квіткових») революцій в країнах Східної та Південної Європи. Демократія перемогла в Болгарії, Сербії, Грузії, і, скоріше за все, в Україні, та зазнала поразки в Білорусі та частково у Вірменії. Різноманітні за розмірами, геополітичним становищем, історичною долею і політичними системами, ці країни об’єднує лише одне — домінуюча православна (та близька до неї вірменська) традиція і загалом належність до так званого поствізантійського культурного кола. … народне прагнення до Справедливості — основа політичної ментальності поствізантійських соціумів.

Саме за Правду, за відновлення потоптаної справедливості виступили люди у Белграді, Софії, Тбілісі й Києві. І вже не важливо, чи дійсно відбулося це попрання, чи уявлення про нього було сформовано за допомогою сучасних комунікативних технологій. Тим більше, що в постсоціалістичних країнах, ніде правди діти, Справедливість порушувалася й порушується на кожному кроці. За цієї ситуації доволі обмежений буржуазно-демократичний рух за громадянські права здетонував із архетипами масової свідомості — і почалося…»

«Спільні політичні виступи факцій рідко були наслідком змови керівних груп, оскільки їхні політичні цілі майже завжди були відмінними. Таку угоду можна припускати у тих випадках, коли захопленням влади загрожувала стороння, чужа обом факціям, сила – варвари. …майже всі спільні виступи факцій зобов’язані рядовим димотам, які діють поза керівництвом і всупереч керівництву вождів і, тягнучи за собою недімотські маси, виступають не лише проти уряду, але і проти усього панівного класу. У важливіших випадках димоти створюють особливу організацію (κατάστασις), яка об’єднує обидві факції і називається «прасиновенети» (πρασινοβενέτοι). … Не всі виступи димотів були однаково значними, і приводи до них були різними: свавілля адміністрації, нестача постачання, релігійна політика, фіскальний тиск, загальне невдоволення політикою імператора. Але деякі виступи розгорталися у справжні повстання, які розхитували імператорський трон».

Дьяконов А. П. Византийские димы и факции (τὰ μέρη) в V–VII вв. // Византийский сборник. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1945. – С. 206.

«Фракційні смути часом переростали у серйозніші конфлікти, у яких циркові партії поступалися провідною роллю іншим соціальним групам (сенаторам, біднякам та ін.), які переслідували певні політичні та економічні цілі (як, наприклад, повстання Ніка). Були випадки, коли вони втручалися у боротьбу за владу (під час перевороту Фоки або громадянської війни 609-610 рр.) або міські повстання (голодний бунт 556 р.). Результатом їхніх бунтівних дій могли бути перестановки в державному апараті (зміщення і призначення міських префектів і обласних правителів), анархія у містах (особливо в найбільших агломераціях Сходу) або у цілих провінціях (Єгипет, Сирія, Палестина, Іллірик за Фоки) і навіть дезорганізація всього державного управління (за Юстиніана)».

Mama Che. Андрій Окара: в пошуках нової ідентичності

На Василевсі (https://byzantina.wordpress.com) трапилася дуже важлива стаття Андрія Окари В ОКОЛИЦЯХ НОВОГО КОНСТАНТИНОПОЛЯ, або східнохристиянська цивілізація перед лицем новітнього світового хаосо-порядку.

Кого цікавить повний текст статті російською мовою –він тут

Стаття, вважаю, з тих, що докорінним чином міняють спосіб колективного мислення. Спочатку міняючи спосіб мислення окремих людей.

Коротко: в умовах постіндустріального суспільства ідея цивілізаційної ідентичності (ЦІ) набуває дедалі більшої важливості, стаючи найважливішим чинником об’єднання, усвідомлення, діалогу і розвитку.

Стаття велика, текст дуже щільний. Хто схоче, прочитає її повністю, див посилання вище. Для решти хотіла б зупинитися на кількох, на мій погляд, сутнісних тезах.

1. Що є цивілізація

• Найвищий рівень культурно-ціннісної консолідації. 4 напрямки розуміння: 1. + (французькі просвітителі). Ц. – освіченість, міський спосіб життя. Протистоїть варварству і неосвіченості. 2. – результат виродження; витіснення штучною культурою природного і творчого початку. 3. Ц. – просто етап розвитку (Тоффлер: аграрна, індустріальна і постіндустріальна/інформаційна) цивілізації. 4. Ц = метакультура. Певна спільнота, що відрізняється за параметрами: ціннісні, релігійні, мовні…

Сучасну цивілізацію можна визначити як процес підтримання універсальної картини світу, наднаціональної ідентичності та життєвого порядку у локалізованої соціальної спільноти на підставі спільних трансцендентних цінностей та емпіричних уявлень, а також культурних і соціальних практик.

2. Наша цивілізація. Що це?

Структура Ц.: ядро (стійка ЦІ), оточене цивілізаційними околицями (лімеси) і міжцивілізаційними площинами (лімітрофи). В сучаснім глобалізованім світі представники різних цивілізацій можуть проживати поряд, зберігаючи ЦІ.

Стійка ЦІ: Вірменія, Бєларусь, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Україна, Чорногорія. Околиці: ареали розповсюдження православ’я на Близькому Сході, в Північній Африці, Північній Америці та ін.: також ареали розповсюдження давніх східнохристиянських церков: Ефіопія, Єгипет, Близький Схід.

«Осьові»: Греція (культурний еталон); Росія (претензії на статус наддержави; нащадок Візантійської імперії та СРСР); Україна (спадкоємиця Давньої Русі, генератор модернізації у 17-18 ст., висока інтенсивність релігійного життя).

До середини 15 ст. осьова держава – Візантія. Східнохристиянська цивілізація = Східна Європа. Західна Європа = католицизм і протестантизм. Центральна Європа – околиця Західної. Оптимальним і коректним представляється визначення цивілізаційної спільноти як «східнохристиянської» або «східноєвропейської». Східний варіант християнства (греко-візантійський) сповідується більшістю населення.

Пропонується саме таке визначення, тоді знімається питання належності до Сходу чи Заходу. Бо тут є одвічні болючі питання: Що є Росія: «найсхідніша частина Заходу» чи «найзахідніша частина Сходу»? Що є Україна: «форпост Західної Європи на Сході» або «південно-західна лінія оборони Сходу від Заходу»? Що є Білорусь: «polskie kresy wschodnie» чи «западные губернии России»? ЩО є Греція: «не-зовсім-Захід» чи «прабатьківщина Європи»? Що є Сербія: «ізгой Заходу», «Європа третього сорту» чи «балканський Схід»?

Як бачимо, значення щоразу провадиться через «відстройку» від Заходу («Актуальний Інший»). Головне, отже, – «виклик з Заходу» (так, як колись «виклик з Півдня» – Оттоманська Порта). У відношенні до «Актуального Іншого» – консолідаційні проекти на підґрунті:

• Всесвітньої православної монархії (спільність екзистенційних, сакральних, релігійних цінностей) вважає його найпліднішим, тільки без імперської складової • Панславістичний – загальнокультурні і мовні цінності, міфологема про спільне походження • Євразійський – спільне місце. Взаємні впливи

Сучасні теорії: відповідь на «виклик Заходу» • Вестернізація • Доганяюча модель розвитку (в т. ч. неомодернізація) • Розвиток на основі власної ідентичності

3. «Soft Power» Це вплив на інші країни з допомогою ресурсу власної привабливості. Що може стати привабливим у східнохристиянському світі: антропологічний максималізм, гуманізм, енергетика і духовне подвижництво православ’я, нова людська солідарність, уявлення про «людяність», «вищу істину», «вищу справедливість», розуміння можливостей і перспектив людської природи…

4. SWOT-аналіз Strength — наявність в історії успішних держав, спадок Візантії та СРСР. Сакральні центри та ціннісні орієнтири, наявність оригінальних національних культур, визнаних Заходом, в основному етнокультурна та расова гомогенність, використання нелатинського алфавіту, досить високий рівень релігійності. Weakness — досвід озброєних конфліктів, невиконання міжнародних домовленостей, образ ненадійного союзника, сировинна орієнтація, відсутність успішної трудової етики, відсутність інтегративного геокультурного образу (як на Заході), нерозвинуте відчуття самодостатності та ексклюзивності ЦІ, розповсюджені уявлення про власну меншовартість; невизнаність Заходом у ролі рівноправного партнера. Opportunities — географічна компактність; можливість побудови нового світорозбудовчого проекту на основі духовних практик, максималістської антропології; зростання інтересу до православ’я в інтелектуальних колах Заходу. Threats – політична напруга між країнами; очевидність недоліків і неочевидність або мала відомість конкурентних переваг.

«Цивілізації — це не тільки культурний або господарський феномен, це спосіб самозбереження великих соціальних груп та всього людства в цілому. За будь-якою з локальних цивілізацій стоїть власна історія, власна правда, власний унікальний образ світу і вічності. Цивілізаційне мислення з самого початку орієнтоване на універсальні цінності – тим-то актуалізація в сучасному глобалізованому світі цивілізаційних почуттів має в собі менше загроз, ніж, скажімо, актуалізація релігійної, етнічної, класової чи групової ідентичності. Нині, в умовах посилення хаосу і невизначеності, в ситуації «світотрясіння», різко зростають і ризики, і можливості. Треба тільки уникнути ризиків і скористатися можливостями. Не виключено, що це є єдиний спосіб виживання».

Поділитися з друзями:

Пов’язано

4 comments on “Mama Che. Андрій Окара: в пошуках нової ідентичності”

конспект робила в ніч перед виборами. Мушу зізнатися, мені це допомогло визначитися.

не секрет. пр і комікі відпадали з відомих причин. ОО для мене здискредитоване угруповання, королевська несерйозно. лишалися Свобода і УДАР. довго думала; вирішила голосувати за найменше зло. Боюся я нациків, пане Андрію. Недобрі вони. тому за Кличка, прорахувавши “за” і “проти”.

а стаття Окари допомогла визначитися з цивілізаційним вектором. не сказати щоб це було мені нове чи незнане; ні, це були вчасно прочитані формулювання.

Матвєєва Л. В. Нариси з історії сходознавства. – К.: ВД “Стилос”, 2008. – 400 с.

Нариси складаються з циклу статей, об’єднаних однією ідеєю, яка відкриває мало відомі сторінки історії сходознавства. До нарисів увійшли дослідження з життя та діяльності сходознавців, які працювали в Україні: славетного А. Кримського, невідомого раніше Ю. Кулаковського, В. Бузескула, В. Перетца, М. Луніна. Своїми працями вчені зробили великий внесок в скарбницю сходознавчої науки.

Ю. Кулаковський, ім’я якого тривалий час не згадувалось на шпальтах історії – класичний історик та філолог, візантолог. Він вперше написав історію Візантії, відкриваючи нові грані її тисячолітнього існування, наголошуючи, що візантинознавство тісно пов’язане зі сходознавством – орієнталістикою.

В. Бузескул – талановитий учений, академік Російської та Української академій наук, поряд з історією Греції, Всесвітньою історією досліджував й історію Візантії, історіографію Сходу.

«Нариси з історії сходознавства» мають стати важливим джерелом для дослідників з питань історії України, історії Візантії, Сходу, історії науки, історіографії.

Зміст

Передмова……………………….5

З біографії А. Кримського (1918–1941 pp.) ……………………….9

История Крыма (Вступительная статья к книге Ю. Кулаковского “Прошлое Тавриди”) ……………………….26

Юліан Кулаковський: сюжети з класичного світу (80-ті роки XIX ст.) ……………………….87

З історії візантинознавства. Ю. Кулаковський……………………….110

Меленко С. Г. Давньогрецькі витоки української філософсько-правової думки : монографія / С. Г. Меленко. – Чернівці : Технодрук, 2013. – 432 с.

У монографії на основі комплексного гносеологічного аналізу дається роз-горнута філософсько-правова характеристика основних світоглядних положень давньогрецької філософської думки у проекції її еволюційного буття під впливом комплексу факторів різноманітної природи та характеру. Особлива увага приділяється визначенню понять державних та правових феноменів у досократичний період, виявлено особливості виникнення та специфіку розвитку давньогрецької філософії права у сократичний період, проаналізовано особливості римського періоду розвитку давньогрецької філософсько-правової думки, а також досліджено давньогрецькі філософсько-правові ідеї у якості джерела сучасної української філософсько-правової думки.

Для викладачів, студентів, аспірантів, здобувачів і слухачів, науковців, працівників правоохоронної сфери та органів місцевого самоврядування.

ЗМІСТ

Вступ………………………………5

Розділ І. Держава і право у демократичних філософських ученнях………………………………15

1.1. Зародження філософії права і держави у рамках філософії мілетського періоду………………………………15 1.2. Реалізація філософсько-правових ідей у реформах Солона Афінського………………………………43 1.3. Суспільство і держава в баченні Піфагора і його послідовників………………………………66

Розділ II. Особливості виникнення та специфіка розвитку давньогрецької філософії права у сократичний період………………………………91

2.1. Сократівський переворот у давньогрецькій філософії – етичне та соціальне вчення як «центр» філософії права………………………………91 2.2. Філософсько-правові ідеї Платона………………………………106 2.3. Філософія держави і права Арістотеля………………………………135 2.4. Держава і право в філософії стоїків, епікурійців і скептиків………………………………166

Розділ III. Римський період розвитку давньогрецької філософсько-правової думки………………………………200

3.1. Історичні особливості впливу давньогрецької філософії права на становлення римської культури та державно-правової системи………………………………200 3.2. Рецепція давньогрецької філософії права в Римі та формування власне давньоримської філософії права………………………………209 3.3. Правовий позитивізм як методологічна основа розвитку давньоримської держави та права………………………………230

3.4. Специфіка ренесансу давньогрецької філософії права та її розвиток у Візантії………………………………246 3.4.1. Філософсько-правові погляди візантійських філософів IV-V ст. ………………………………252 3.4.2. Специфіка філософсько-правової ідеології у Візантії VI-VII ст. ………………………………274 3.4.3. Висвітлення державно-правової проблематики у творчості візантійських філософів VIII-X ст. ………………………………297 3.5. Боротьба філософського гностицизму та аріанства з християнською доктриною на рівні світогляду у візантійській державі………………………………308

Розділ IV. Античні (давньоірецькі) філософсько-правові ідеї як джерело сучасної української філософсько-правової думки………………………………326

4.1. Особливості прийняття християнства та його вплив на державно-правову систему Київської Русі………………………………326 4.2. Вплив античної та візантійської філософії права на формування соціальної та правової філософіїв Україні………………………………335

Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н.е.): античні писемні джерела [Текст]: навчальний посібник для самостійної роботи з поглибленого вивчення дисциплін «Релігієзнавство», «Філософія», «Правознавство» / І. П. Мозговий. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2015. – 570 с.

Видання містить витяги з творів давньогрецьких і римських авторів, у яких подаються дані про період еволюції раннього християнства, його теоретичне обґрунтування, умови одержавлення тощо. Текст проілюстрований і ґрунтовно прокоментований з поясненням термінів, географічних та історичних назв, персоналій тощо. Посібник призначений для студентів усіх спеціальностей і форм навчання.

ЗМІСТ

Передмова…………………….5

Від катакомбної церкви до базилік…………………….8

Розділ І. ІІІ століття («гоніння») …………………….27 1.1. Імператор Септімій Север…………………….28 1.2. Кассій Діон…………………….29 1.3. Геродіан…………………….38 1.4. Імператор Максимін Фракієць…………………….41 1.5. Філострат…………………….42 1.6. Імператор Децій…………………….48 1.7. Імператор Требоніан Галл…………………….54 1.8. Імператор Валеріан…………………….56 1.9. Імператор Галлієн…………………….62 1.10. Імператор Авреліан…………………….64 1.11. Плотін…………………….67 1.12. Порфирій…………………….88

Розділ ІІ. І пол. IV століття («легалізація»)…………………….125 2.1. Імператор Діоклетіан…………………….126 2.2. Анонім…………………….136 2.3. Гієрокл…………………….137 2.4. Імператор Галерій…………………….143 2.5. Імператор Максимін Даза…………………….150 2.6. Імператор Ліціній…………………….165 2.7. Імператор Константин І…………………….172 2.8. Елій Спартіан…………………….224 2.9. Юлій Капітолін…………………….227 2.9. Вулкацій Галлікан…………………….229 2.11. Елій Лампрідій…………………….230 2.12. Требіллій Полліон…………………….234 2.13. Флавій Вопіск…………………….238 2.14. Ямвліх…………………….242 2.15. Етик Істер…………………….253

Розділ ІІІ. ІІ пол. IV століття («реакція») …………………….255 3.1. Гімерій…………………….256 3.2. Лібаній…………………….259 3.3. Фемістій…………………….304 3.4. Імператор Юліан…………………….310 3.5. Євтропій…………………….365 3.6. Аврелій Віктор…………………….368 3.7. Амміан Марцеллін…………………….374 3.8. Сіммах…………………….397 3.9. Імператор Євгеній…………………….407

Розділ IV. V – І пол. VI століття («тріумф») …………………….439 4.1. Євнапій…………………….440 4.2. Паллад…………………….466 4.3. Олімпіодор…………………….474 4.4. Макробій…………………….485 4.5. Зосім…………………….486 4.6. Пріск…………………….515 4.7. Прокл…………………….529 4.8. Сімплікій…………………….534

Теми рефератів…………………….536

Список літератури…………………….538

Додаток А. Новозаповітні персонажі в історичних документах ІІІ – IV ст. н.е. …………………….548 Додаток Б. Скорочення назв літературних джерел та імен їх авторів…………………….549 Додаток В. Римські провінції від часів Діоклетіана до часів Феодосія І (395) …………………….556 Додаток Г. Дислокація легіонів у провінціях у 395 р. н.е. …………………….561 Додаток Д. Римські імператори (І ст. до н.е. – VI ст. н.е.) …………………….562

Утвердження християнства (І – ІІ ст. н.е.): античні писемні джерела [Текст]: навчальний посібник для самостійної роботи з поглибленого вивчення дисциплін «Релігієзнавство», «Філософія», «Культурологія» / [уклад. І. П. Мозговий]. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 372 с.

Видання містить витяги з творів давньогрецьких, римських і єврейських авторів, у яких подаються дані про раннє християнство, його ідейні джерела, умови виникнення й розповсюдження. Текст ґрунтовно прокоментовано з поясненням термінів, географічних та історичних назв, персоналій тощо. Посібник призначений для студентів усіх спеціальностей і форм навчання.

ЗМІСТ

Передмова…………………………5

Біля витоків християнства…………………………7

Розділ І. І століття…………………………26 1.1. Імператор Октавіан Август 1.2. Страбон…………………………29 1.3. Овідій…………………………31 1.4. Веллей Патеркул…………………………32 1.5. Квіріній…………………………39 1.6. Філон із Александрії…………………………41 1.7. Амплій…………………………59 1.8. Понтій Пілат…………………………60 1.9. Імператор Клавдій…………………………62 1.10. Сенека…………………………66 1.11. Німфей…………………………71 1.12. Дочка Зенодора…………………………72 1.13. Персій…………………………73 1.14. Галл (Талл) із Самарії…………………………74 1.15. Пліній Старший…………………………75 1.16. Марціал…………………………79 1.17. Іосиф Флавій…………………………81

Розділ ІІ. ІІ століття…………………………166 2.1. Мара бен Серапіон…………………………167 2.2. Плутарх…………………………168 2.3. Ювенал…………………………171 2.4. Таціт…………………………173 2.5. Светоній…………………………182 2.6. Пліній Молодший…………………………189 2.7. Імператор Траян…………………………194 2.8. Імператор Адріан…………………………196 2.9. Флегонт…………………………201 2.10. Епіктет…………………………206 2.11. Антонін Пій…………………………208 2.12. Марк Аврелій…………………………211 2.13. Апулей…………………………215 2.14. Лукіан…………………………218 2.15. Фронтон…………………………232 2.16. Аппіан…………………………240 2.17. Арістід…………………………241 2.18. Геллій…………………………245 2.19. Гален…………………………247 2.20. Павсаній…………………………248 2.21. Менандр Ритор…………………………249 2.22. Максим із Тіру…………………………250 2.23. Цельс…………………………254

Теми рефератів…………………………345

Список літератури…………………………347

Додаток А. Родовід Ісуса (євангельського Христа) …………………………357 Додаток Б. Новозаповітні персонажі в історичних документах І ст. н.е. …………………………358 Додаток В. Новозаповітні персонажі в історичних документах ІІ ст. н.е. …………………………359 Додаток Г. Скорочення імен та назв творів…………………………360 Додаток Д. Римські імператори І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. …………………………366 Додаток Е. Намісники Сирії…………………………367 Додаток Ж. Префекти Єгипту…………………………368 Додаток З. Іудейські царі…………………………369 Додаток І. Префекти й прокуратори Іудеї (й Самарії) …………………………371 Додаток К. Іудейські первосвященики…………………………372

Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло у присмерках великої цивілізації [Текст]: монографія / І. П. Мозговий. – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. – 471 с.

В ілюстрованій монографії на тлі драматичних соціально-політичних та культурних колізій розкривається суперечливий і багатоплановий процес релігійно-філософського розвитку в добу присмерків і падіння греко-римської цивілізації. З’ясовуються передумови виникнення, утвердження й еволюції неоплатонізму (ІІІ–VI ст.) як неперевершеного філософського вчення Античності й Середньовіччя та процес його освоєння представниками християнського богослов’я. Аналізується проблема богошукання у творчості стародавніх мудреців, простежуються основні напрямки «освячення» елліністичного теоретизування, використання його ідей, методів і понятійного апарата отцями церкви з метою філософського обґрунтування християнства. Осмислюється роль філософської спадщини Античності в духовному розвитку народів Європи і Близького Сходу. У книзі представлений «каталог» 1240 античних філософів і 729 отців церкви.

Книга розрахована на просвітян, науковців, учителів, усіх, хто цікавиться питаннями історії філософії, релігії й культури.

ЗМІСТ

Від автора…………………………4

Частина І

Вступ…………………………5

Розділ 1. Неоплатонізм і патристика як об’єкти наукового вивчення…………………………11 1.1. Патристичний період (ІІІ – кінець VIII ст.) …………………………11 1.2. Схоластичний період (кінець VIII – XIV ст.) …………………………12 1.3. Гуманістично-просвітницький період (XIV – XVIII ст.) …………………………25 1.4. Четвертий період (доба Нового часу) (ХІХ – початок ХХ ст.) …………………………30 1.5. П’ятий (Новітній) період (з 20-х рр. ХХ ст.) …………………………33 1.6. «Білі плями» …………………………37

Розділ 2. Неоплатонізм і патристика як етапи історико-філософського розвитку…………………………39 2.1. Передумови неоплатонізму…………………………44 2.2. Філософія неоплатонізму…………………………75 2.3. «Могильник» неоплатонізму (патристика) …………………………122

Розділ 3. Неоплатонізм і патристика в діалозі систем: онтологія…………………………143 3.1. Перша іпостась…………………………145 3.2. Друга іпостась…………………………151 3.3. Третя іпостась…………………………165

Розділ 4. Неоплатонізм і патристика в діалозі систем: космологія й антропологія…………………………170 4.1. Ієрархія буття…………………………171 4.2. Психічна антропологія…………………………182 4.3. Соматична антропологія…………………………190

Розділ 5. Неоплатонізм і патристика в діалозі систем: гносеологія…………………………197 5.1. Метод катафатики…………………………198 5.2. Метод апофатики…………………………208 5.3. Містика богопізнання…………………………216

Висновки…………………………243

Частина ІІ

Передмова…………………………250

Розділ 1. «Каталог» античних філософів (до університетський період) …………………………253 Розділ 2. «Каталог» неоплатоніків…………………………339 Розділ 3. «Каталог» отців церкви…………………………353

Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qirimimiz. – Вип. 1: Збірка статей за матеріалами Першої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 700-літтю спорудження мечеті хана Узбека в Старому Криму / За ред. Д.С. Гордієнка та В.В. Корнієнка. – К., 2015. – 264 с.

Збірка присвячена питанням кримської історії в українському контексті з часів античності до сьогодення. Oсновна частина статей присвячена матеріалам з історії та культури кримських татар, українсько-кримських відносин ранньомодерного часу, історії півострова часів першої російської окупації Криму 1783–1917 рр. Окрему групу складають публікації писемних та речових джерел з історії Криму та кримознавства.

Книга призначена для істориків, філологів, мистецтвознавців та всіх, хто цікавиться історіє України загалом та Криму зокрема.

ЗМІСТ

Крим в історії України (Замість передмови) ……………………………………5

Г. Папакін (Київ). Джерела кримської історії: до концепції “кримського дипломатарію” ……………………………..9

Р. Демчук (Київ). “Кримський міф” у контексті імперської парадигми Росії ……………………………..19

Д. Дудченко (Харків). Про проблему народної релігії у візантійському Херсоні в XII–XIV ст. ……………………………..34

Т. Олійник (Харків). Середземноморський прототип регулярного планування так званої “Римської” цитаделі Херсонеса Таврійського: школа Гіпподама з Мілету чи римський військовий табір? ……………………………..38

А. Костенко (Херсон). Рунічний камінь з гори Опук як візуальне джерело з історії Східної Європи ……………………………..46

М. Кравець (Торонто). Від кочового намету до палацу серед садів: еволюція двору кримських Чинґізидів ……………………………..54

С. Шевченко (Кіровоград). Північне порубіжжя Золотої Орди ХІV ст. в Побужжі (історіографія виявлення викопних джерел) ……………………………..65

О. Савченко (Київ). До проблеми “іновірців” та полонених у Кримському ханстві у XVI–XVII ст. ……………………………..74

о. Ю. Мицик (Київ). Огляд документації “татарського відділу” фонду “Архів коронний у Варшаві” АГАД ……………………………..84

Я. Пилипчук (Київ). До проблеми залежності Молдавії від Кримського ханства ……………………………..92

І. Крип’якевич (Львів). “Відвічна вісь” України ……………………………..103

В. Потульницький (Київ). Крим в історіософії Омеляна Пріцака (порівняльний аналіз американського та пострадянського українського бачень) ……………………………..109

С. Клопот (Чернігів). Кримське ханство і Гетьманщина наприкінці XVII ст. у концепціїМ. Устрялова ……………………………..117

Е. Ванієв (Львів). Правові наслідки анексії Кримського ханства Російською імперією у 1783 р. ……………………………..125

М. Будзар (Київ). Дворянська садиба як засіб інкорпорації кримських земель до російського імперського простору: 1780-ті – 1910-ті роки ……………………………..134

В. Левченко (Одеса). Наукові комунікації вчених-істориків Одеси та Криму з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХІ ст.: історична ретроспектива доцифрової епохи ……………………………..144

Г. Левченко (Одеса). Газета “Одесский вестник” (1827–1894) як історичне джерело досліджень з історії Крима ……………………………..156

О. Песчаний (Київ). Швейцарська колонія в Криму …………………………167

О. Музичко (Одеса). Грузини Криму: історія та сучасність ……………….175

В. Корнієнко (Київ). Декілька епізодів з життя дослідника епіграфічних памʼяток Південної України Василя Латишева: матеріали до біографії ……………………………..185

М. Максимович (Михайлова-Гора). Спогад про Тавриду. Лист до князя Петра Андрійовича В’яземського. Публікація Д. Гордієнка (Київ) ……………………………..217

Я. Березняк (Ялта). Вплив земських повітових установ на розвиток садівництва в Криму на початку ХХ ст. ……………………………..228

М.-О. Кислий (Київ). Усні свідчення як джерело для дослідження дитинства кримських татар у депортації ……………………………..232

О. Соболєва (Київ). Моделі трансляції елементів традиційної культури кримських татар (за результатами експедиційних досліджень) ……………………………..236

А. Кавунник (Київ). Кримський напрям ініціативи ЄС “Східне партнерство” ……………………………………………………………………..246

Список скорочень ……………………………..255

Contents ……………………………..256

Поділитися з друзями:

Пов’язано

5 comments on “Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qirimimiz. – Вип. 1: Збірка статей за матеріалами Першої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 700-літтю спорудження мечеті хана Узбека в Старому Криму / За ред. Д.С. Гордієнка та В.В. Корнієнка. – К., 2015. – 264 с.”

[…] Д. Гордієнком та В. Корнієнком 1-го випуску наукової збірки “Наш Крим”. Збірка присвячена питанням кримської історії в […]

Будет ли презентация сборника? Ведь это хороший информационный повод и сигнал “Ничто не забыто”, как и план-проспект тематических конференций.

[…] С. Грушевського розміщено електронний варіант збірки Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qirimimiz. – Випуск 1: Збірка статей за матеріалами Першої Міжнародної […]

Наш Крим = Our Crimea = Bizim Qırımımız. – Вип. ІІ: Збірка статей за матеріалами Другої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 160-й річниці капітуляції Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. / ред. кол. Г. Папакін (голова); за ред. Д. Гордієнка та В. Корнієнка. – К., 2016. – 284 с.

Збірка присвячена актуальним питанням Кримської історії, насамперед подіям Кримської війни, її місця в історії України та Східної Європи. Значна частина статей присвячена матеріалам з історії та культури кримських татар. Окрему групу складають публікації писемних та речових джерел з історії Криму та кримознавства.

Книга призначена для істориків, філологів, мистецтвознавців та всіх, хто цікавиться історією України загалом та Криму зокрема.

ЗМІСТ

ДО 160-Й РІЧНИЦІ КАПІТУЛЯЦІЇ РОСІЇ У КРИМСЬКІЙ ВІЙНІ 1853–1856 рр.

Р. Ковальчик (Лодзь, Польща). Україна до і після Кримської війни …..…..…..…..…..…..…..….. 5

Г. Папакін (Київ). Кримська (Східна) війна 1853–1856 років на сторінках ІТВАК: джерелознавчий аналіз публікацій …… 24

Д. Гордієнко (Київ). Кримська війна у рецепції Тараса Шевченка ….. 36

Л. Бартосік (Лодзь, Польща). Поляки і Кримська війна 1853–1856 рр. …. 45

В. Потульницький (Київ). Представник польського консерватизму Міхал Чайковський як учасник Кримської війни (До реконструкції історичної перспективи проблеми) ….. 67

А. Скрипник (Кам’янець-Подільський). Участь населення правобережної України у розбудові військової інфраструктури та постачанні продовольчих і матеріальних ресурсів до Криму (1799–1855 рр.) …… 76

Т. Котенко (Київ). Історична поема-хроніка Пилипа Моpачевського “До чумака, або война ягло-хpанцузо-туpецька у 1853 і 54 pоках” про героїзм і мужність севастопольців під час Кримської війни ….. 83

Д. Гордієнко (Київ). Спогади учасника Кримської війни Прокопа Підпалова у записі Василя Ляскоронського …… 94

В. Ляскоронський (Київ). Спогади Прокопа Антоновича Підпалова, учасника Дунайського походу 1853–4 РР. та Севастопольської оборони, пер. з рос. Д. Гордієнка …. 102

СТАТТІ. МАТЕРІАЛИ

В. Січинський (Нью-Йорк, США). Україна і середземноморський простір …… 124

Н. Нікітенко (Київ). Образ св. Климента Римського в мозаїці Софії Київської …… 134

І. Марголіна (Київ). Ушанування кримського бранця Папи Климента Римського у розписі Кирилівської церкви Києва …….

Н. Нікітенко, В. Корнієнко (Київ). Кримські святі на мозаїках і фресках Софії Київської ………. 144

О. Шутко (Київ). Політичні шлюби османських султанів: від християнських принцес – до доньки Гіреїв ……. 153

О. Господаренко (Миколаїв). Торгово-економічні відносини Золотої Орди та італійських морських республік (спроба системного аналізу) ………… 179

Н. Сінкевич (Київ) Домініканська місія в Криму в XIV–XVII ст. ………. 188

Ю. Мицик (Київ). Матеріали до історії кримського дипломатарію (ХVІ ст.) …….. 202

О. Джанов (Київ). Козацький фактор? Вихід християнського населення з південно-східного Криму в XVII ст. ….. 211

І. Синяк (Київ). Особливості укладання та підписання договорів (інструментів) між Військом Запорозьким низовим і Кримським ханством у добу Нової Січі ………. 225

С. Потапенко (Київ). “Под образом дружбы и откровенности”: нові документи про “татарську комісію” Євдокима Щербініна 1770–1775 рр. та першу російську анексію Криму ……… 235

Я. Пилипчук (Київ). Боротьба кримськотатарського народу за незалежність (1774–1783) ………….. 251

І. Нетудихаткін (Київ). Пам’ятки генуезької фортеці Кафа у малюнках архітектора Ісроеля Шмульсона з фондів Національного Заповідника “Софія Київська” ….. 262

Візантійська етика і дух соціалізму (Назар Кісь)

Візантійська цивілізаційна модель (від якої, чесно кажучи, і треба відштовхуватися при історичному аналізі теперішньої грецької ситуації, а на від греко-перських воєн чи античних філософів, якими спритні греки попередні роки вдало прикривали непомірні апетити мешканців «колиски демократії») не передбачала для торгівця чи ремісника якогось радісного майбутнього. Найбільш вдалою інвестицією була купівля землі, а вищим пілотажем – купівля державної посади. Прогрес, приватна ініціатива, роль особистості? Це не про візантійські практики. Є промисел Божий, є традиції, є голос народу (Іподрому, якщо конкретизувати) – цього досить. Купив посаду митника (слуги імператора), накупив потім землі, роздав перед смертю половину цієї землі монастирям – і спи спокійно, любий товаришу. А якщо захотілося поваги і любові від народу – тоді в монахи.

Чим є добробут у розумінні пост-візантійської людини? Випробовуванням, важкою ношею, спокусою і ризиком, наслідком крадіжки. Але точно не ознакою благословення. Бо ж легше верблюду пройти крізь вушко голки…

Важко пригадати в сьогоднішній Україні людину, яка б скористалася таким бонусом пост-революційної ситуації, як «соціальний ліфт» і не була би при цьому облита інформаційними нечистотами з ніг до голови. Часто справедлива критика випереджає помилки героя, але у більшості випадків виявляється, що так йому і треба (можна пригадати хоча б голосування про валютні кредити). І справа тут не в конкретних персоналіях. Просто політика – брудна справа. А людина, наділена владою, – за визначенням безсовісний та безвідповідальний паразит.

В українську політику, якщо послухати наших діячів, ніхто добровільно не йшов. Їх буквально змушували братися за цю непросту ношу, благали, впрошували. Того колектив висунув, там старі товариші не дали спокійно звікувати, інший не зміг витримати тотальної несправедливості. «Не корысти ради, а токмо волей пославшей мя жены». Тому українські політики не борються за владу (це для них не те що не самоціль, а навіть не інструмент), а лише за народне добро, завжди проти своєї волі і крізь сльози. Зціпивши зуби, сам-один, весь в білому – викапаний д’Артаньян. А навколо – колеги-супостати.

Що говорити про політиків – у нас навіть більшість бізнесменів (особливо тих, яких колективи їхніх заводиків таки «вмовили» йти в депутати) не люблять грошей, просто так життя склалося. Хтось колись чув від солідного підприємця, що він через свій бізнес реалізував себе і забезпечив дітей-онуків? Ні, звичайно. Він створював робочі місця, будував церкви і фарбував парти в середніх школах. Отак заробляв гроші і тільки й думав, скільки гойдалок на них можна відремонтувати десь між панельним будинками незнайомого мікрорайону.

Чому так? Тому що говорити про амбіції у нас не прийнято. Треба бути скромним, якщо ти не пізній Віктор Ющенко і амбіція – не твій фірмовий концепт поряд із перснем Калнишевського та трипільським горнятком. А ще треба бути мудрим, тобто «будь мудріший – відступи». Якщо до цього додати «покірне телятко дві матки ссе», то отримаємо національний секрет успіху, українську мрію (для відкритого показу, справжня українська мрія невловима і фантомна, отже, аналізу не підлягає).

Тому і виходять казуси типу «моя цьоця так само хоче, але встидається сказати». Що робив Йовбак на трасі з карабіном? Проявляв свідомість, він же мисливець. Що робили «запасні батальйони» з гранатометами і важким кулеметом на «стрілці» з контрабандистом-депутатом? Зупиняли контрабанду. Що робила міліція на «стрілці»? Охороняла правопорядок. Якого милого Балога так оперативно поїхав переговорником і як вийшов на зв’язок з втікачами? Очевидно, диво, то ж Закарпаття, Балога. Не важко зауважити, що в цій ситуації нікого не цікавить влада чи контроль над ситуацією. Ніхто не прагне піднятися вище в соціальній ієрархії (навіть контрабандисти не хочуть більше «потоків», вони просто за «мир», а кулеметники навіть і в думках не допускали матеріальної винагороди для себе).

І це не дивно. В українців довга традиція відсікати від здорового народного тіла голови, з яких, власне, і починається гниття нашої диво-риби. Небагато знайдеться у світовій історії аналогів старій-добрій козацькій традиції обмазувати голови щойно обраного керівництва багном – щоб не відривалися від колективу. А що означала самотня старість для козака? Монаший постриг після останнього загулу, а не якесь там управління справами чи поради молодому поколінню.

Не виключено, звичайно, що нас просто зіпсували «совєти». Але цілком імовірно також і те, що лівацькі гасла знаходять-таки відгук у значної частини суспільства. Естонців «совєти» чомусь так не зіпсували.

В Європі є ще одна (якщо не рахувати братів із соцтабору) така прекрасна держава, де всі рівні, і що рівніше – то краще. Греція. Довгі роки вона була прикладом того, як чужа ментально країна успішно функціонує в «західній» структурі. При цьому будує свою «особливу» соціальну модель, де кожному належить видати «по потребі», при чому немалій. «Особливий шлях» тривав доти, доки німецьких кредитів вистачало на виплату відсотків за німецькими кредитами. Зараз несподівано виявилося, що така система, як і будь-яка піраміда, може існувати лише деякий час.

Візантійська цивілізаційна модель (від якої, чесно кажучи, і треба відштовхуватися при історичному аналізі теперішньої грецької ситуації, а на від греко-перських воєн чи античних філософів, якими спритні греки попередні роки вдало прикривали непомірні апетити мешканців «колиски демократії») не передбачала для торгівця чи ремісника якогось радісного майбутнього. Найбільш вдалою інвестицією була купівля землі, а вищим пілотажем – купівля державної посади. Прогрес, приватна ініціатива, роль особистості? Це не про візантійські практики. Є промисел Божий, є традиції, є голос народу (Іподрому, якщо конкретизувати) – цього досить. Купив посаду митника (слуги імператора), накупив потім землі, роздав перед смертю половину цієї землі монастирям – і спи спокійно, любий товаришу. А якщо захотілося поваги і любові від народу – тоді в монахи.

Чим є добробут у розумінні пост-візантійської людини? Випробовуванням, важкою ношею, спокусою і ризиком, наслідком крадіжки. Але точно не ознакою благословення. Бо ж легше верблюду пройти крізь вушко голки…

Все-таки соціалізм і комуністичний експеримент невипадково відбулися у нас. Можна скільки завгодно «викривати» російські традиції з їхніми «на миру и смерть красна» (особливо викривальні тексти пишуть ті, хто не читав «Московство» Павла Штепи). А можна самокритично згадати про рідне українське «за компанію і жид повісився».

Дивним у цій ситуації є те, що українське суспільство декларує прагнення інтегруватися в європейське співтовариство (в основній своїй масі, прихильників «скрєп» і адептів «духовної кризи» все-таки меншість), а політичний «етикет» залишається старим. І знову чергове «молоде обличчя» на чергових виборах говоритиме, що йти в депутати не хоче, але мусить, що політика брудна справа, і він не хотів, але однодумці висунули, бо простим людям треба допомогти. Логічно, що це або брехун, або закомплексоване теля. Користі з нього в обох випадках не буде. Є, звісно, третій варіант – український народ мудрий, і вирішив зайняти в ЄС нішу Греції. Ми ж не просто колиска демократії, ми колиска цивілізації.

Неперервна філологія: класичні, візантологічні та неоелліністичні студії в Україні ХХ століття / відп. ред. Ніна Клименко. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2014. – 270 с.

У колективній монографії висвітлено процес розвитку філологічних наук, що вивчають античність та грецький культурний простір. Розглянуто становлення наукових напрямків дослідження давньогрецької, латинської, новогрецької мов та літератур, особливості становлення наукових шкіл та гуртків, з’ясовано пріоритетні напрями вивчень явищ граматики, словотворення, лексикографії, фразеології новогрецької мови, описано наслідки зіставного аналізу словотворення, способів і засобів ословлення тих самих концептів у новогрецькій та українській мовах, з’ясовано відтворення ідіостилю новогрецьких письменників в українських перекладах.

Для філологів, викладачів, аспірантів, учителів та студентів.

ЗМІСТ

Переднє слово………………………………7

Уляна Головач, Андрій Ясіновський Студії з класичної філології (1944–2012)………………………………13 І. До історії класичної філології………………………………15 ІІ. Теоретично-прикладна граматика і культурно-історичні аспекти студій. Інтердисцилінарні дослідження………………………………21 ІІІ. Антична література в українських перекладах і критиці………………………………61

Леонід Павленко Українські перспективи філологічних досліджень в галузі візантиністики………………………………111

Ніна Клименко, Андрій Савенко Українська неоелліністика: шляхи розвою………………………………122 І. Неоелліністичні граматичні студії………………………………129 ІІ. Новогрецька та українська мова в зіставному аспекті (словотворення, морфологія, лексика)………………………………..130 ІІІ. Лінгвостилістичні розвідки………………………………148 IV.Лінгвокогнітивні аспекти неоелліністичних досліджень………………………………149 V. Актуальні напрямки новогрецько-українського літературознавства та перекладознавства………………………………170 Додатки………………………………209

Андрей Белецкий Классические языки в системе гуманитарного образования………………………………211 О задачах древнегреческой ономастики (в святи со вкладом советских археологов в изучение древнегреческих собственных имен)………………………………..214 Некоторые диалектологические проблемы изучения древнегреческого языка………………………………216 Лексико-семантическое поле «Религия» на рубеже античного язычества и христианства………………………………218 Названия рек Греции………………………………..221

Йосип Кобів Нарис історії українського перекладу з класичних мов у Галичині до 1939 року………………………………223

Юрій Шанін Класична філологія, антикознавство: τὰ προλεγόμενα………………………………242

Турецька влада збирається знести два історичні візантійські храми у Стамбулі

Згідно з урядовим проектом, два історичні візантійські храми в Стамбулі можуть бути знищені заради великої автостоянки, яку планують облаштувати на цьому місці. Повідомляє грецьке інформаційне агентство «Ромфея».

Два історичні православні храми Константинополя — один, присвячений святому великомученику Георгію, та інший, освячений на честь Вознесіння Господнього, — розташовані в стамбульському кварталі Bakırköy, перебувають у небезпеці. Згідно з рішенням турецького уряду, в цьому районі збираються побудувати велику автостоянку. Дане рішення передбачає демонтаж колишнього ринку ковалів і торговців рибою в Bakırköy, а також знесення обох церков, що повністю змінить характер цього кварталу, в образі якого ще помітні деякі риси стародавньої столиці Візантії.

Рішення турецького уряду про перебудову району Bakırköy вже спровокувало протести з боку місцевої влади і мера Bakırköy Бюлента Керімоглу (Bülent Kerimoğlu), який заявив, що він зробив би все можливе для того, щоб захистити історичний характер древнього кварталу.

Проти рішення турецької влади також виступили різні турецькі профспілки та місцеві відділення творчих спілок художників, архітекторів, письменників і музичних діячів Стамбула.

Агентство «Ромфея» з обуренням зазначає, що досі не прозвучало жодних офіційних заяв грецької сторони з приводу наміру турецької влади. «Ромфея» також зазначає, що турки збираються знести візантійські церкви в Стамбулі в той самий час, коли в Афінах планують побудувати мечеть.

Третя «Византийская мозаика» у книгарні «Є»

24 лютого 2016 р. у приміщенні харківської книгарні «Є» (вул. Сумська, 3) пройшла презентація книжок, що вийшли друком у 2015 р. під видавничою маркою Харківського історико-філологічного товариства та до виходу яких в інших видавництвах були причетні члени Товариства.

Андрій Домановський презентував видання «Византийская мозаика», що являє собою збірку публічних лекцій, прочитаних в Елліно-візантійському лекторії при Свято-Пантелеймонівському храмі в Харкові (цей храм має гарне приміщення недільної школи пристосоване до таких потреб). То є вже третій випуск у серії «Byzantina Ukrainensia». Книжку випустило 2015 р. харківське видавництво «Майдан». Андрій Домановський є автором однієї з лекцій, а також укладачем цієї збірки; зредаґував її знаний візантолог Сергій Сорочан.

Увагу присутніх привернув до себе той факт, що лекторій відвідує чимала кількість людей, не тільки парафіян храму, а й ширшої публіки, що цікавиться питаннями візантійської історії та культури. У приміщенні, де проходять лекції, може розташуватися близько сотні осіб, і воно подеколи буває заповненим, хоча більш спеціальні теми, розраховані на підготованих слухачів, збирають меншу авдиторію (30-35 осіб).

В умовах браку коштів на наукові публікації в державних вищих навчальних закладах, фінансування таких проєктів (включно з друком) Церквою створює певні можливості для популяризації та розвитку візантиністики, дисципліни неабияк занедбаної в Україні по десятиріччях її іґнорування в радянський період.

Православний храм у візантійському стилі збудують у Тернополі

Уже в жовтні цього року в Тернополі планують закласти перший камінь під будівництво кафедрального собору української православної церкви КП. Храм носитиме ім’я Костянтина та Єлени і знаходитиметься на перехресті вул. Тарнавського – Київська. На знакову для православних подію приїдуть перші особи УПЦ.

Досі православна церква у Тернополі не мала ані кафедрального собору, ані представницького приміщення для єпархіального управління. Ще у далеких 90-их УПЦ отримала від міської ради земельну ділянку під будівництво храму, однак грошей на його зведення не було. Кілька років тому очільники православної церкви прийняли, як на той час, безпрецедентне рішення. Так на ділянці, виділеній для храму, почали зводити багатоповерхівку. Кошти від продажу квартир планували витратити на будівництво церкви та адміністративних приміщень. Наразі завершено роботи над першою чергою. Тобто готова лише перша секція. Зараз будівельники починають працювати над другою чергою – це ще два під’їзди, пише gazeta1.

Водночас у єпархіальному управлінні завершують роботи над проектною документацією храму та адміністративних приміщень. Планується, що у вересні-жовтні буде закладено перший камінь під будівництво, а вже весною 2017 року розпочнуться активні роботи. Не виключено, що на урочисту подію приїде святіший патріарх Філарет.

– Прийнято рішення відмовитися від пайової участі. Продавати квартири плануємо вже після здачі будинку в експлуатацію, – пояснює Архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький УПЦ КП Нестор Писик. – Єпархіальне управління лише закупляє будівельні матеріали та займається підготовкою документів. Решта робіт забудовник здійснює власними силами, а саме – надає працівників. Ми раді, що знайшлася людина, готова взяти на себе таку відповідальність та витрати.

Чи вистачить грошей з продажу квартир на будівництво храму, сказати важко, тому що проектно-кошторисна документація поки що не готова. Втім у єпархії сподіваються, що коли люди побачать реальну роботу будівничих храму, в церкви з’являться нові меценати.

Проект кафедрального собору розробляв харківський архітектор. Храм буде виконано у візантійському стилі.

– Виявляється, немає нічого випадкового. Ще мої попередники задекларували, що храм назвуть іменем візантійського імператора Костянтина та Єлени. Згодом без попереднього погодження архітектор розробив проект у візантійському стилі, – каже Владика Нестор.

Спершу передбачалося, що храм буде дворівневий. Така практика існувала в давні часи, коли церкви не обігрівалися. Щоб людям не було холодно, відправи служили у нижній (підземній) частині храму, яка зберігала тепло. З’ясувалося, що вартість такого проекту дуже висока, тому в єпархії прийняли рішення відмовитись від нижньої частини храму. Ще однією особливістю стане те, що вхід знаходитиметься на рівні землі. Тобто не буде високих сходів, як це практикують на Тернопіллі. Це значно полегшить доступ до храму людям з обмеженими можливостями. Загалом церква вміщуватиме близько 800 осіб і буде найбільшим православним храмом у Тернополі. Умовно його можна поділити на дві частини: прямокутний та круглий зали. Архітектурною родзинкою проекту є те, що у храмі не буде колон, які несуть функцію опори. У технологічному аспекті зробити це не просто, однак в результаті втілення такого задуму церква буде світлою, просторою та проглядатиметься з усіх сторін. По обидва боки від храму зведуть дзвіниці, а територію облагородять та висадять на ній дерева.

Щодо адміністративного приміщення, то у ньому планується розмістити єпархіальне управління. Тут же передбачено зали для проведення зборів та зустрічей, гостьові кімнати.

Десята відкрита лекція циклу «Візантійський таксис» “«Майдан» по-візантійськи: «Ніка», константинопольське повстання 532 р.” (12.05.2016)

Лекція до дня заснування Константинополя 11 травня 330 р.

Лектор: Андрій Домановський, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, головний редактор сайту “Василевс. Українська візантиністика” https://byzantina.wordpress.com/

Час: 12 травня 2016 р., 18.30

Місце: Клуб “Шостий кут”, Харків, вул. Гіршмана 9/27

11 травня 330 р. на місці давньогрецької колонії Візантія імператор Константин І Великий заснував місто Константинополь – майбутню столицю Візантійської імперії. Цей день може вважатися днем народження не лише візантійської столиці, але й усієї держави ромеїв. Символічно, що саме з падінням Константинополя 29 травня 1453 р. Візантійська імперія припинила своє існування.

Сучасна освічена людина мало знає про Візантію і мало нею цікавиться. Для значної частки християн східного обряду у більшості випадків Візантія – зразок високодуховного суспільства, гідний наслідування і символічного відтворення у сучасності. Для ширшого світського загалу вона є символом облуди, підступності, відсталості, корупції та численних інших суспільних вад, що їх щедро приписували імперії ромеїв філософи доби Просвітництва та їхні послідовники. При цьому і перші, й другі говорять про уявну, міфічну Візантію, вперто відтворюючи чи то позитивний, чи то негативний міф про неї і мало знаючи про реальне життя й історію візантійського суспільства.

Пропонована лекція – не лише спроба заповнити прогалину знань про Візантію чи творення одного з чергових міфів про неї. Вона покликана зактуалізувати дослідження “візантійського” складника в сучасному українському суспільстві. І не так важливо, чи є його походження генетичним, чи ж ми можемо говорити швидше про типологічні паралелі – головне, що на прикладі Візантії можна побачити важливі складники функціонування домодерного суспільства, що до сьогодні є одними із визначальних для України.

Перший міжнародний круглий стіл Відкритого Православного Університету — відео і текст

21 квітня 2016 року міжнародний захід зібрав у стінах Будинку Митрополита в Національному заповіднику «Софія Київська» близько 20 спікерів — представників світських і богословських навчальних закладів, духовенства і громадських діячів. Окремою делегацією були представлені Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція) та Християнська Рада Церков Швеції.

З української сторони взяли участь, окрім діячів Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, професори з Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України, Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Києво-Могилянської Академії та Київської Православної Богословської Академії.

Дві години тривала дискусія, модератором якої виступив архімандрит Кирил (Говорун).

— Ми всіх вітаємо на нашому круглому столі, який присвячений міжнародному виміру та потенціалу українського православ’я в контексті не лише наших реалій, а й для розвитку світового православ’я і світового християнства загалом. Ми віримо, що така проекція існує, що такий вимір є, і в нашої традиції є потенціал. Традиція ця, мабуть, сконцентрована саме в цих стінах — Софії Київській.

До нас приєдналася директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Михайлівна Куковальська. Я запросив би її зробити вступне слово.

Неля Куковальська — вступне слово.

— Шановні отці, шановні гості, які приїхали до нас із-за кордону, всі присутні наші колеги, щиро вас вітаю в пам’ятці архітектури XVIII століття — Будинку Митрополита на території найбільшої нашої святині – 1000-літнього собору Святої Софії Київської.

Я радію, що в нас почав працювати Відкритий Православний Університет. Він буде співпрацювати разом із нашим інститутом, який створюється у складі заповідника. Науковій і духовній складовій ми приділяємо надзвичайно велику увагу, адже Софія весь час була центром духовності, а також державності, науки й культури. І тепер разом із Відкритим Православним Університетом, яким ми завдячуємо протоієрею Георгію Коваленку та ініціативі «21 листопада», в нас започатковано публічні лекції. Сьогодні буде і моя лекція. Сподіваюся, навколо цього університету об’єднаються всі сили, які прагнуть нашій Україні добра, миру, щирості, духовності.

Архімандрит Кирило (Говорун): «Український досвід є унікальним»

Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція). Колумбійський університет (США).

— Тема круглого столу виникла як наслідок подій на Майдані. Безумовно, Майдан продемонстрував те, що українське суспільство може продуктивно співпрацювати з українськими церквами, що українські церкви можуть робити вагомий внесок в розбудову суспільства і, більше того, вплив церков на суспільство і вплив суспільства на церкви може мати вимір, який виходить за межі, власне, України.

Те, що трапилося після Майдану, зокрема, російська агресія в Україні, теж продемонструвало, що церкви виявилися активно залученими до цих подій з різних сторін. Більше того, вони інколи відіграють ту роль, яку не помічають медіа, яку інколи не помітно в суспільстві, в політичному середовищі. Це, власне, вплив розвитку української ситуації на світове православ’я.

В Україні відбулася агресія, захоплення територій, ллється кров. І це відбувається всередині православного середовища. Я інколи в своїх виступах кажу, що дві війни, які ми мали на початку ХХІ століття в Європі, обидві були між православними народами. Перша — в 2008 році в Грузії, дуга — в Україні. І в тому, і в іншому випадку йдеться про збройне протистояння між православними людьми. В нашому випадку більшість із тих, хто воює з обох сторін, якщо вони належать до якоїсь церкви, то переважно до Московського Патріархату. В зонах конфлікту до однієї церкви можуть приходити і ті, й інші, підходити до Чаші разом, а наступного дня йти воювати один проти одного. Це насправді є конфлікт всередині православ’я і, на жаль, реакція світового православ’я є дуже квола, її фактично не існує.

Український конфлікт показав, що насправді у глобальному православ’ї є проблеми. Він висвітив, як рентген, певні проблеми, які є і залишаються. Зокрема, це недостатня солідарність, коли переважає геополітичний порядок над євангельськими цінностями, які повинні були б спонукати наших православних братів до більш жвавої, чіткої реакції на українські події, якої, на жаль, не послідувало.

Єдина офіційна реакція з боку Православних Церков, про яку я знаю, це засідання влітку 2014 р. Синоду Елладської Церкви, який просив Архієпископа Афінського звернутися до Патріарха Московського, щоб той просив Президента Росії скасувати ембарго на експорт грецьких оливок до Росії… Це, на жаль, єдина офіційна реакція, яка була.

Інших реакцій поки що немає. Це не означає, що в середині православ’я немає позиції. Вона є. Мені часто доводиться спілкуватися з представниками різних Православних Церков. Безумовно, є підтримка, є солідарність з українським народом, але на жаль, ця підтримка не виражається в якихось офіційних формулюваннях. Тому те, що зараз до нас приїхали представники Шведської богословської академії, де значна кількість викладачів і студентів є православними, також важливий крок до того, щоб консолідувати позицію православних за межами України.

Але попри все є позитивний результат впливу на світове православ’я, тому що для світового православ’я характерні дві модальності співіснування між політичним і соціальним простором. Перша модальність – симфонічна, це коли з державою симфонія: Церква вступає в альянс с державою і, власне, за межі цього альянсу не виходить. Друга модальність, коли Церква вступає в альянс з етносом, нацією і стає націоналістичною. Обидві модальності дуже поширені в православному світі, часто вони співіснують в одній Помісній Церкві.

А Україна продемонструвала третю модальність – можна співпрацювати з громадянським суспільством. Це коли Церква не ототожнює себе ані з націоналізмом, ані з державною, ані з будь-якою політичною інституцією, а співпрацює, не ототожнюючи себе, з громадянським суспільством, підтримує ті принципи, на яких будується громадянське суспільство, що є дуже активним в Україні. І, власне, українські церкви тут показали, показують і, сподіваюсь, показуватимуть далі те, що і в православному середовищі співпраця між церквою і громадянським суспільством можлива.

В цьому сенсі український досвід є, мабуть, унікальним, хоч і не єдиним. Існують й інші приклади, але вони є радше винятком, ніж правилом. У такому масштабі, в якому це сьогодні існує в Україні, я не бачу прикладів такої потужної конструктивної співпраці між церковними людьми і громадянським суспільством. І в цьому сенсі мені здається є великий внесок українського православ’я для світового православ’я – продемонструвати, що така модель співіснування церкви і суспільства можлива навіть у православному середовищі. Більше того, я вважаю, що за нею майбутнє. Ця модель, рано чи пізно, витіснить модель тотальної симфонії з державою і націоналістичну модель. В цьому сенсі ми попереду усієї планети, як то кажуть. Це треба визнати, але не треба на цьому зациклюватися, щоб справді над цим працювати і доносити цю ідею до інших церков.

Протоієрей Георгій Коваленко: «Найважливішим завданням для нас є створити простір діалогу»

Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості (Україна).

— Наша задекларована тема: що українське православ’я може дати світовому православ’ю? Та насамперед треба визначитися, що ми маємо на увазі, коли говоримо «українське православ’я». Українське православ’я на сьогодні розділене. Інституційно ми маємо декілька юрисдикцій – канонічно визнану і невизнані, але які теж мають великий вплив в українському суспільстві і мають велику кількість парафій і вірних.

Серед українців майже 80% вважають себе віруючими. І серед віруючих майже 80% вважають себе православними. Але менш ніж половина цих православних визначилася зі своєю юрисдикційною приналежністю. І це значить, що більшість православних українців не сприймають розділення українського Православ’я.

Коли ми з групою наших братів і сестер православних починали розмірковувати над тим, що потім привело до створення Відкритого Православного Університету, то шукали визначення для самих себе. Ми міркували, як себе позиціонувати, і саме Костянтину Сігову в нашому середовищі належить визначення «відкрите православ’я». Саме з цих слів починається назва нашого університету і ми в них вкладаємо певний сенс. Ми не тільки хочемо бачити в майбутньому, але вже сьогодні є представниками цього відкритого православ’я. Воно відкрите суспільству – це те, про що говорив о.Кирил, відкрите до діалогу з суспільством, відкрите до представників інших конфесій, як православних, так і до інших християн, до діалогу міжрелігійного. Воно відкрите до медіа і технологій. Це православ’я, яке намагається відкрити себе і дає можливість іншим відкрити православ’я.

Тому в цьому контексті для нас важливо, що наш перший круглий стіл має в назві тему відкритості. Думаю, те, що ми можемо дати європейському християнству, це намагання пізнати один одного. Адже після багатьох років «залізного занавісу», який був між імперією атеїстичною та іншим цивілізованим християнським світом, дуже багато існує міфів щодо християнства в Європі, і дуже небагато людей, які знають в реальності, чим живуть християни в Європі, які проекти вони роблять, якими проблемами переймаються, навіть, які книжки пишуть, які теми є провідними для них під час богословських дискусій.

Так само ми намагаємося відкритися до європейського світового християнства і до світового православ’я в тому числі. Бо так само і Європа, й інші Помісні Церкви дуже часто живуть міфами про те, чим є православ’я в Україні, якими є люди, які тут сповідують православну віру чи належать до православної традиції.

Так сталося, що на це існує декілька точок зору. Існують офіційні точки зору від офіційної ієрархії, існує точка зору від наукового середовища, релігієзнавчого. Існує точка зору самого православного суспільства, самої громади. І ми шукаємо і намагаємося сформулювати, артикулювати потреби саме спільноти – православних християн України. Нам здається, що в цьому сенсі для нас найважливішим завданням є створити простір діалогу – діалогу, який буде вести нас до справжньої єдності. Але в цьому плюральному світі ХХІ століття ця єдність має бути інакшою, ніж середньовічні інституціональні, організаційні моделі.

Нам ця єдність вбачається єдністю, яка не знищує унікальність кожного. Яка дозволяє нам, представникам різних конфесій, навіть різних релігій або віруючих і невіруючих, відчути себе частиною чогось єдиного, цілого.

В цьому сенсі ми відкриті до діалогу. І ця відкритість не для того, щоб когось навертати до своєї віри, а для того, щоб пізнати іншого і завдяки цьому пізнавати самого себе. Мені здається, це те, що можемо дати ми і що ми можемо отримати.

У цій темі може прочитуватися ще й питання, пов’язані з майбутнім Всеправославним Собором. Так от, на сьогоднішній день, я не очікую від цього зібрання чогось такого, що може вплинути реально на життя українського православ’я чи змінити щось в християнському світі.

Мікаел Х’яльм: «Те, що відбувається в Україні, матиме наслідки для всього православного світу»

Академія святого Ігнатія — Стокгольмська Школа Теології (Швеція).

— Я дуже вражений тим прогресом, який бачу з часу мого останнього відвідування України — як розбудовується Церква, як розбудовується суспільство в Україні. Це також було підтверджено під час нашої зустрічі з послом Швеції в Україні, що шлях, яким йде Україна, незворотній і повернення до минулого не буде.

Але, на жаль, розвиток українських церков не завжди з тими ж самими ритмами, з тією ж швидкістю наздоганяє розвиток українського суспільства, і це є проблемою не лише для українського православ’я, а й для всіх Православних Церков. Це трапляється не тільки в Україні, це трапляється і в інших православних церквах, де люди живуть після тоталітарної травми. Всі ми про це знаємо, всі православні богослови про це говорять, але при цьому ми не можемо дати цьому ради й прийняти це. І це є глобальним православним феноменом.

Це також траплялося із західними церквами після Першої Світової війни. Також це траплялося в католицькій церкві, яка стикнулася фактично з ризиком зникнення в деяких частинах світу. Католицькі богослови, такі як Карл Ранер, Ів Конгар, бачили необхідність зміни католицької церкви. Вони бачили, як під тиском цих обставин католицька церква змінюється.

Отже, те, що відбувається зараз в Україні, матиме наслідки для всього православного світу. Українське православ’я – це не лише невелика частина глобального православ’я, це один із найбільших гравців у православному світі. Тому ініціатива Відкритого Православного Університету і богословів, які до нього залучені, необхідна для здійснення цих змін. І кількість тих богословів, які вбачають ознаки змін і говорять про необхідність цих змін, збільшується. Коли їх кількість дійде до певного розміру, тоді зміни почнуть відбуватися.

Але це також має усвідомлювати і церковна ієрархія. До того часу, поки цього усвідомлення не буде, напруження всередині православного середовища залишатиметься. Безумовно, ви не повинні зрозуміти мене неправильно: я вважаю, що зміни відбудуться в будь-якому разі. Але ці зміни мають бути організовані як зміна парадигми. Ці зміни відбудуться незалежно від того, що ми, як індивідууми, думаємо, тому що весь світ змінюється.

Отже, в чому полягає ця зміна парадигми? Перш за все, ми повинні розуміти, що Православна Церква перетворилася в певну машину культу – прекрасні Літургії, які ми служимо, дуже важливі, але їх недостатньо.

По-друге, Православна Церква часто забуває говорити про тих, хто забутий, і про тих, кого гонять. Ми часто забуваємо, що таке Церква. Ми часто буваємо поганою (несправною) копією політичного життя. Ми забуваємо, що світ знаходиться у стані плюралізму, який не завжди можна об’єднати, і що демократія і права людини повинні захищати кожну окрему людину. Церква має прагнути плюралізму, який можна інтегрувати. І не лише раціональність, а і любов, співстраждання повинні практикуватися церквою всередині суспільства.

Зміни в українському суспільстві мають привести до змін не лише в українському православ’ї, а й в усьому глобальному православ’ї. Але це не буде без певного напруження. Якщо не відбудеться зміни цієї парадигми, це призведе до розділень у глобальному православ’ї, втрати довіри з боку членів нашої церкви.

Протоієрей Міша Якшич: «Молячись про єдність православних в Україні, ми молимося про єдність православних в усьому світі»

Християнська Рада Церков Швеції (Швеція).

— Мені дуже приємно бути в Україні, споглядати, як розвивається і Церква, і суспільство. Я представляю сербського єпископа в Скандинавії і Великобританії Досифея, який є президентом академії, але на жаль, він не зміг приїхати цього разу через проблеми зі здоров’ям.

За походженням я серб, з Югославії, але вже 49 років живу у Швеції й відчуваю себе шведом. Ми в Швеції усвідомлюємо, що православ’я має бути не тільки національним чи етнічно забарвленим. Ми віримо, що воно має бути одягненим у шведський одяг і інкультуроване у шведські обставини.

Отже, моя місія — працювати зі шведською громадою в Швеції, яка при всьому цьому є дуже секуляризованою. Багато із тих, хто в нас навчається, хто є тут присутній, є шведами і при цьому православними. Але в цьому напрямку ми повинні співпрацювати з усіма християнськими церквами, громадами задля християнської єдності. Тому що, не зважаючи на те, що Швеція дуже секуляризована, вона має практично всі релігійні громади, які існують в світі.

В академії святого Ігнатія я представляю візантійську семінарію. У нас ще є коптська і асирійська семінарії. Крім цього у Християнський Раді Швеції я представляю сім`ю Православних Церков, куди входять церкви візантійської традиції (православні) і орієнтальні (східно-православні або дохалкидонські). Ми входимо до цієї Ради разом з іншими християнським спільнотами: євангелістські, лютеранські церкви, так звані вільні церкви і католицька церква. В групу, яка тут присутня, входять представники церков, які відображають чисельність і різноманітність шведського християнства, в тому числі пані Кайса Сандгрен, яка представляє лютеранську спільноту у Християнській Раді Швеції.

Для нас, православних у Швеції, дуже важливо зберігати єдність і мати спілкування з орієнтальними церквами. Це найбільша християнська громада Швеції, і над цією єдністю ми працюємо.

Як ми можемо говорити про єдність християнства загалом, якщо не можемо досягти єдності між двома традиціями, зокрема візантійською і дохалкідонською, якщо знаємо, завдячуючи науці й богослов’ю, що богословських христологічних розбіжностей насправді немає, а розбіжності мають лише семантичний характер.

Отже, молячись про єдність православних в Україні, ми насправді молимося про єдність православних християн у всьому світі, згадуючи слова Христа, щоб усі були єдині.

Як сказав мій колега і друг доктор Х’яльм, ми, православні, повинні бути готові прийняти більше різноманітності, ніж ми це зараз демонструємо. Зокрема, приймати невеликі, найменші групи, які існують серед нас. Якщо церква тільки торжествує, а не бореться за кожного свого члена, то що ми можемо запропонувати цьому світу окрім тріумфалізму?!

Кайса Сандгрен: «Працюємо над єдністю церков у двосторонніх діалогах»

Виконавчий секретар Християнської Ради Церков Швеції від лютеранських церков.

— Дуже дякую за запрошення взяти участь у цьому заході. З отцем Мішею ми працюємо разом над християнською єдністю в Швеції. Ми працюємо над цією єдністю і в Християнській Раді Церков Швеції, і у двосторонніх діалогах, зокрема, лютеранської церкви з православною церквою, з сербською церквою, а також сирійською і коптською церквами.

Щороку з 1992 року лютеранська церква Швеції запрошує християнські церкви до участі в консультаціях, які тривають по два дні, для того, щоб обговорити спільні питання й проблеми. Тому для лютеранської церкви дуже важливим є діалог і з православною візантійською традицією, і з православними дохалкідонської східної традиції. Тому те, що відбувається в православному світі, є важливим для нас.

Костянтин Сігов: «Збільшувати критичну масу думаючих християн»

Навчально-науковий комплекс «Києво-Могилянська академія», видавництво «Дух і літера» (Україна).

— Дякую, що запросили взяти участь у цьому діалозі. Хочу сказати, що посттоталітарна травма, про яку говорив професор Майк Х’яльм, звичайно, є дуже важливою не тільки для країн таких, як Німеччина або Центральна Східна Європа. Це стосується всього нашого європейського континенту. І, зокрема, думаю, що один із дуже важливих наслідків «холодної війни» полягає в тому, що закінчилась доба, коли «маленькі» країни Європи могли думати, що їх позиція є пасивною, що доля світу вирішується між супердержавами, такими як Сполучені Штати чи СРСР, а європейці, зокрема, скандинави, у т.ч. Німеччина, Франція, умовно кажучи, або є «під парасолькою» Атлантичного блоку, або мають давати раду діалогу з «ведмедем».

Сьогодні йдеться про нову відповідальність, нову активність кожної з європейських культур. Думаю, що такого чіткого гострого розуміння цієї відповідальності не було після колапсу Радянського Союзу. З 1990 по 1995 я викладав у Франції. Я бачив, що настрій був зовсім інший. Люди не розуміли, що настав кінець берлінської стіни, відбулося повалення комуністичного режиму в усіх країнах Центральної Європи. Багатьом це здавалося дещо утопічним поглядом на цей транзит.

Сьогодні ми маємо зовсім іншу реальність. І, думаю, ця відповідальність громадянського суспільства і в Швеції, і в Україні, і в інших країнах Європи є дуже важливим запрошенням для всіх християн, для всіх церков.

Якими можуть бути конкретні приклади цієї нової відповідальності різних громадянських структур, церков, університетів, всіх діячів культури Європи?

Стокгольм, наприклад: нещодавно Шведська академія присудила Нобелівську премію в галузі літератури Світлані Алєксієвич. Шведські наші колеги, мабуть, добре знають її ключову книгу «Time second hand. Кінець червоної людини». Думаю, цей антропологічний виклик посткомуністичної людини стосується всієї Європи. Повторюю: йдеться не тільки про пострадянський простір. Ми знаємо про комуністичний вплив не тільки в Китаї або на Кубі, але й у Франції, Італії й інших країнах Європи.

І ми бачимо навіть сьогодні розгубленість між крайніми лівими і крайніми правими в Європі. Ця розгубленість демонструє, що цей антропологічний виклик посткомуністичної людини далеко не є зрозумілим.

Чому важливим був вибір Алєксієвич? Тому що це реалістичний опис посткомуністичної ситуації. І саме тому ми можемо сказати, що в Києві ми підхопили естафету колег зі Стокгольма. Зокрема я цим займався весь початок цього року. Минулого тижня Світлана Алєксієвич була в Києво-Могилянській академії, де отримала свою першу мантію доктора. При цьому ми розуміємо, що жоден університет Росії або Білорусії не може сьогодні дати почесного доктора цьому нобелівському лауреату.

Отже, ми бачимо відповідальність університетів, таких як Університет Святої Софії, ваш університет, або університет «Києво-Могилянська академія», який нещодавно відсвяткував 400 років від свого заснування.

Від якої європейської утопії ми сьогодні відштовхуємося, коли думаємо про цю антропологію? Звичайно, такі автори, яких ми назвали, – і Ранер, і Анрі де Любак, яких ми перекладали у видавництві «Дух і Літера» протягом останніх 20 років, є дуже важливими. Але ще більше важливим є сьогодні Дітріх Бонхефер. Його досвід богослов’я, в тому числі політичного, громадської дії, коли богослов має дивитись в обличчя солдатам Ірода.

На початку 1990-х протягом десятиліття після повалення берлінської стіни в мене було відчуття, що багато богословів, у тому числі і в Женеві, думали, що плюралізм — це між пастушками, які прийшли привітати з волхвами народжену Дитину у Віфлеємі. Дехто згадував про вимір ангельського хору, але багато хто забував про третій вимір – про дітей Рахілі. Рахіль плаче за своїми дітьми, і це нагадує про реальність того, як писав Аверинцев, що солдати Ірода недарма їдять свій хліб. Думаю, це третій вимір реального дуже сурового жорстокого виклику Ірода не може бути знято з обрію різдвяної Європи. І дуже добре, щоб про це пам’ятали громадяни таких країн, як Голандія, які сьогодні роблять свій громадський вибір. Чи вони розуміють реальну загрозу, яка сьогодні може розділити Європу, може поламати систему безпеки в Європі і, відповідно, може ламати церковні спільноти? І ми бачимо, який злам відбувається в церковних спільнотах на пострадянському просторі.

Думаю, що відповідальність всіх християн — і протестантів, і православних, і католиків — конкретно в Україні полягає в тому, що в такому форматі обговорювати ці нагальні питання, збільшувати критичну масу думаючих християн, налаштованих екуменічно, для того, щоб нарешті вийти з цього пострадянського Єгипту і цей пасхальний рух із рабства, в тому числі ментального, інтелектуального нас привертав ближче до біблійної традиції. І ми можемо прямо сказати, що православні України в цьому плані мають величезну відповідальність. Вони мають робити те, що сьогодні не можуть робити православні в Росії, Білорусії або в інших країнах. Вони мають вийти з архаїчних застарілих уявлень про симфонію, непрацюючих схем відносин між церквами і державою, а головне – з суспільством. Думаю, нове розуміння цієї нової парадигми відбувається тут і тепер в цьому контексті з одного боку Софії Київської, найдавнішого храму східного християнства, а з іншого – найновішої ситуації після революції гідності.

Для нас велика радість і честь, що ви приїхали сюди, розуміючи важливість цього контексту. Дякую!

Людмила Филипович: «Три питання до шведських гостей»

Інститут філософії Національної академії наук України

— Перш за все, хочу привітати делегацію зі Швеції, подякувати, що нарешті на наше постійне стукання в європейські двері шведи нам їх відкрили, і ми можемо сьогодні обговорити дуже важливі проблеми. Думаю, невеличка камерна сьогоднішня зустріч переросте у більш широкі дискусії, діалоги. Сподіваюсь, що наступного разу зі Швеції приїде значно більша за кількістю делегація, оскільки я відчуваю інтелектуальний і богословський потенціал представників екуменічного руху Швеції. Повірте, з боку України теж буде значно більше людей, і ця зала буде замалою, щоб увібрати в себе всіх бажаючих поговорити на ці теми, зокрема, про вплив українського православ’я на вселенське православ’я й ті зміни, які відбуваються в українському православ’ї під тиском стрибка, пережитого Україною під час революції гідності на Майдані два роки тому назад.

Я б хотіла поставити декілька запитань з огляду на те, що почула від наших шведських друзів. Напевно, це стане тим фокусом, який турбує всіх тут присутніх. Перше запитання стосується того, чи можемо ми говорити про формування європейського православ’я? І чим це європейське православ’я, як європейський іслам, вирізняється, скажімо, від вже звичних моделей православ’я, про які згадував архімандрит Кирил. Тому що було зазначено тільки дві моделі або модальності цього розвитку.

Думаю, що абсолютно очевидно, що сьогодні православна Європа поділилася на дві частини. Я днями читала, що сильна група Елладської Церкви виступає проти Собору, який має бути. І ми дійсно бачимо, що цей ніж розділення пройшовся по всіх національних православ`ях. Тобто, ми сьогодні вже не будемо вселенське православ’я розглядати за національними квартирами. Думаю, що кордони національні зруйновані самим життям. Тобто, ми можемо говорити про європейське православ’я і про неєвропейське. Я хотіла б і від вас почути, чи нам це уявляється з Софії Київської, чи воно дійсно відповідає дійсності.

І друге запитання теж дуже важливе для мене. Ми говоримо про єдність, про необхідність відновлення єдності з огляду на те, що сьогодні християнство розбито більш ніж на 20 тис. різноманітних напрямів. Мені цікаво, що ви розумієте під єдністю, як ви трактуєте цю єдність? Чи, скажімо, в євангельських формах, що ви вкладаєте в це поняття. Оскільки у нас навіть в Україні ця єдність розуміється по-різному, і саме тому існує декілька варіантів (планів) об’єднання християнства, зокрема, православ’я в Україні. Якщо ми почнемо однаково трактувати, що таке єдність, напевно, шлях досягнення цієї єдності буде значно простішим.

Третє. Коли ми, всі тут присутні, змальовували ситуацію в Україні стосовно стану православ’я і стосовно відповіді церков на карколомні соціально-економічні і політичні зміни в Україні, українська реальність представила нам абсолютно неможливе на сьогодні в Європі об’єднання, яке відбулося на Майдані. Маю на увазі, що, говорячи про відродження православ’я, ми не маємо забувати, що своїми власними православними силами нам це не вдасться зробити. Чому? Тому що дуже потужно про себе заявили інші церкви, які розділяють позицію православних. Я маю на увазі теж церкву східного обряду, це греко-католицька церква, в якої, можливо, є більше досвіду включеності в європейські процеси і володіння європейськими механізмами подолання розділеності. Це і протестантські церкви. Їх досвід теж є дуже важливим для України.

Тому саме на Майдані була зроблена спроба зробити деяку модель громадянської церкви, яка б не втратила ознаки конфесійні жодної з присутніх церков, але при цьому була витворена певна сума цінностей. Які були спільними для всіх, хто був присутній на Майдані.

В цьому я бачу велику перспективу, власне, те, що ми могли б запропонувати Європі і всьому світові, що дійсно нам потрібна третя модель, яка продемонстрована і сьогодні відтворюється, модулюється в Україні.

Ми запрошуємо до співпраці, тому що тільки спільно нам буде легше розв’язувати ці питання.

Мікаел Х’яльм: «Я вірю в європейське православ’я»

— Я думаю, що коли ми говоримо про європейське православ’я, насамперед маємо почати з обговорення, в чому полягають європейські цінності. Але не політичні, а власне європейські християнські цінності, адже про політичні цінності ми маємо говорити в іншому залі. В цьому зібранні не треба говорити про них.

Коли я був з лекціями у Франції, ми якраз обговорювали ці питання: в чому полягають європейські православні цінності. Під час обговорення я висловив свою точку зору: не існує європейських православних цінностей. Існують православні цінності. А коли ми говоримо про європейські православні цінності, це просто ще один варіант національного розділення всередині православ’я.

Але я вірю в європейське православ’я. Єдині різниці, які ми маємо прийняти, коли говоримо про європейське православ’я, це різниця між громадянськими цінностями і християнськими православними цінностями.

В першому випадку ми, як православні, не можемо претендувати на те, щоб володіти всім суспільством або щоб адресуватися всьому суспільству. Ми не можемо в наші дні мати православну імперію, якою колись була Візантія. В глобальному сенсі існує дуже багато світів, і ми маємо це прийняти.

Але є дещо, що робить православ’я єдиним. Цей секрет міститься в Євангелії. У посланні апостола Павла до Філімона викладений весь політичний порядок денний для церкви. Він посилає раба Анісіма до колишнього господаря і просить Філімона прийняти його за своїм власним бажанням, як вільну людину.

Православ’я має працювати не лише над тим, як воно має працювати у суспільстві на законних засадах. Окрім опрацювання принципів ми повинні також забезпечувати те, щоб люди хотіли робити якийсь конкретний внесок у виконання цих засад. І якщо ми, наприклад, беремо корупцію в суспільстві, то не лише уряд може здолати корупцію. Все громадянське суспільство має боротися з нею. Церква є частиною громадянського суспільства і церква має спонукати людей дослухатися голосу своєї совісті. Коли ми говоримо про європейське православ’я, цей голос совісті має бути і буде дуже важливим в європейському православ’ї. Отже, йдеться про християнські цінності для Європи.

Олександр Саган: «Українське православ’я має розвинуті традиції соборноправності»

Інститут філософії Національної академії наук України.

— Перш за все щодо європейського православ’я. Я був у Канаді і несподівано для себе опинився в епіцентрі богословської дискусії. Обговорювалося питання канадійського православ’я, власне, наскільки сьогодні Канада вже готова відійти від національних церков і об’єднатися в якусь єдину інституцію, те, що формується в США. Тому коли Європа тільки роздумує над тим, наскільки ми можемо відштовхуватися від концепцій національних квартир, національних церков, в діаспорі і на півночі Американського континенту – в США, Канаді – йдуть уже процеси щодо самозбереження. І, яким чином самозберегтися, є різні концепції, залежно від того, наскільки буде правильно стратегія вибрана, наскільки буде ефективно розвиватися православ’я, яке на жаль, зараз в Канаді переживає не найкращі часи. І це стосується не тільки православної церкви, але й інших церков.

Щодо теми нашого зібрання, хочу висловити декілька тез, наскільки ми можемо включитися в світовий і богословський процес, і інституційний процес і наскільки ми можемо долучитися до того, щоб сказати більш менш оригінальні ідеї в православному світі.

Перш за все, думаю, ми повинні відійти від того, що вже зроблено. Тому що ревізія тих напрацювань, які ми на сьогодні багато дали і подарували Московській Православній Церкві, багато є в Константинопольській Церкві і інших церков. І це не тільки людський фактор – єпископи, які зараз канонізовані як святителі, але й конкретні напрацювання – підручники, ідеї. І найголовніше тут, напевне, щодо аналізу тих ідей, які мали чи не мали певний вплив на розвиток православ’я на пострадянській території і поза цими межами.

Друге – щодо очікувань і міркувань на тему Помісної Православної Церкви. Ми говоримо про те, що механічне об’єднання двох концептів українського і московського православ’я на сьогодні, напевно, неможливо. Тому йдеться не про об’єднання, а про конституювання Помісної Православної Церкви як нової якості богослов’я і нової якості інституційного розвитку православ’я в Україні, перш за все, з урахуванням найвдаліших моделей, напрацювань, які є сьогодні в інших православних церков. Потенціал українського православ’я я оцінюю як надзвичайно великий, тому що він гнучкий. І перш за все, це досвід і традиції, закладені ще Петром Могилою, який свого часу, коли говорив про поєднання з Руссю, багато використовував або прямих запозичень, або ідей, які на той час були більш характерними або типовими для католицьких чи інших церков. Цей досвід, думаю, треба розглянути, проаналізувати, наскільки він на сьогодні можливий в православному світі і православному богослов’ї.

Окрім цього українське православ’я має в тій чи іншій мірі розвинуті в різні часові періоди традиції соборноправності, яка може задати новий тон розвитку церкви не тільки в Україні, але й у світовому православ’ї.

В цілому, думаю, ми можемо багато дати для вселенського православ’я. Але для того нам самим треба перейти в іншу, нову якість. Поштовхом для цього може бути Помісна Церква.

***

Протоієрей Віталій Клос

— Дякую за запрошення, радий знаходитися разом із вами. Дуже багато важливих питань сьогодні піднімається, і однозначно, що ці питання є наслідком тих реалій, які ми нині спостерігаємо в Україні. Сьогодні вже згадували про Майдан, про події, які відбувалися не тільки ззовні, а й в умах людей – кожна людина багато що переосмислила, особливо ті, хто знаходився на Майдані.

У мене був власний досвід, коли я виступав на одному з недільних віче, коли за різними підрахунками була надзвичайно велика кількість людей. Я сказав, що у Михайлівському золотоверхому монастирі відбувається всеукраїнський з’їзд молоді, який піднімає питання єдності українського православ’я щодо одного з входжень до Європейського союзу, то, повірте, я не міг говорити хвилин 10-15. Тому що всі разом, хто там знаходився, думаю, більшість була православних – і московського, і київського патріархату, як ми дуже часто їх розділяємо, але громада одностайно промовляла: «Єдність, єдність і єдність!»

Тобто, якщо ми говоримо про єдність формальну, це одне питання. А якщо говоримо про громаду, то це, напевно, трохи інше. Тому що справді українське православ’я може надзвичайно багато дати. Завдяки нашим проповідникам, зокрема Ярославу Мудрому, ікона якого тут знаходиться, християнство, як не дивно, прийшло на терени Північної Європи. Крім цього, ми прекрасно знаємо сьогодні про постать свт. Петра Могили. Ми дуже апелюємо і говоримо про те, що освіта, наука прийшла до нас із Заходу. Але якщо подивимося на ці вільні науки, проаналізуємо, звідки воно пішло і як потрапило в Європу, то побачимо, що все це було ще у Візантії. І насправді ми повинні цінувати те, що маємо. Бо дуже часто звертаємо увагу на зовнішні речі, не бачачи те, що відбувається всередині.

Сьогодні наше суспільство змінюється, змінюється і європейське суспільство, бо ми бачимо проблему Європи, яка ніби поступово відходить від християнства. Але разом із тим ми розуміємо ті питання, які стоять в Україні. З одного боку, це питання єдності, з іншого – зберегти ті цінності в боротьбі. Бо ми знаємо: основна проблема, чому так сталося, це те, що в нас не було своєї держави, тому з’явилася в нас унія, з’явилися впливи імперських інших держав, наслідки чого нині бачимо.

Але сьогодні у нас є держава, і цілком підтримую Олександра Назаровича, що справді для України Помісна Церква – це майбутнє і, як би ми на це не дивилися це майбутнє найближчим часом відбуватиметься.

***

Олександр Солдатов

— Я маю ще третій зріз, з якого можна розглядати питання: американський. Останні чотири місяці я провів в Америці і багато чув про погляд звідти на проблему українського православ’я.

Мене здивувало те, що християнський загал і політичне середовище в Америці оцінюють роль українського православ’я у світовому православ’ї так само, як його оцінюють і російські експерти. Хоча нам здається, що в Америці і в Росії мають бути протилежні оцінки того, що відбувається в Україні, але те, що стосується православ’я, розглядається майже однаково. Тобто Україна розглядається зараз після Майдану, після початку агресії російської проти України, як ключова країна для системи світового православ’я. Майбутнє не в Москві, а в Києві зараз вирішується.

Інституційні проблеми, можна сказати, накреслюються, майбутні кордони світового православ’я. Україна — це ключова країна зараз для системи світового православ’я. Тут багато вже говорили, що після Майдану дуже помітною стала ця риса українського православ’я, яку б я назвав демократичністю чи соборноправністю. Цьому сприяє конкурентне православне середовище, яке існує в Україні. Наприклад, в Росії немає потужної сили, яка могла б конкурувати з Московською Патріархією.

В Україні на фоні існування київського патріархату чи української автокефальної церкви найпотужніша церква Московського Патріархату теж демократизується, бо вона повинна враховувати те, що їй треба конкурувати. Це дисциплінує певним чином ієрархію Московського Патріархату і впливає на розвиток внутрішньої церковної демократії.

Українська церква Московського Патріархату також відіграє важливу роль альтернативного центру всередині Московського Патріархату. З одного боку, вона має, так би мовити, контрольний пакет голосів, яким впливає на вибір Патріарха, на рішення Архієрейських соборів Московського Патріархату, з іншого боку, Москва не може робити адміністративний тиск на єпископів в Україні, які вона робить на єпископів в Росії, Білорусі чи в інших країнах її канонічного простору.

Зараз ми бачимо, як в Україні зростає права опозиція після виступу єпископа Лонгіна (Жара) і навряд чи Москва може щось зробити з цим єпископом. Це демонструє, що Україна є таким альтернативним центром, є іншою столицею Московського Патріархату окрім Москви.

Ще в Україні, мабуть, більше, ніж в інших православних країнах, навіть в Греції, православ’я стало політичним чинником. І я теж погоджуюся з доповідачами, які тут виступали, що громадянська релігія, яка складається в Україні, базується на православ’ї. Якщо в інших країнах православ’я є частиною політичної системи чи частиною суто етнічної національної культури, то в Україні воно впливає на політичний контекст. Тобто воно сприймається суспільством, як жива релігійна традиція, не тільки як підпорок для державної влади чи як тільки складова національної ідентичності.

В Украйні також велику роль відіграє спадкоємність побутових релігійних традицій. Якщо в інших країнах пострадянського простору ці традиції були майже зруйновані, то в Україні за радянські часи вони зберігалися краще. І тому зараз православ’я не є чимось зовнішнім, зовнішньою традицією, про яку треба згадувати, як це виглядає в Росії. Воно більш природнім чином виявляється через побут, через повсякденне життя більшості українських громадян.

Але на всьому цьому позитивному фоні бачимо одну велику проблему – це позиція керівництва церкви Московського Патріархату, яка не може здолати такі політичні стереотипи минулого, тобто орієнтацію на московський центр. Таке складається враження, що немає у керівництва УПЦ рішучості для того, щоб свій фактичний статус альтернативного центру в Московському Патріархаті якось підтримувати і виконувати і користуватися тими можливостями, які надає цей статус. Коли політична ситуація в Україні починає погіршуватись, то керівництво УПЦ демонструє свою повну орієнтацію на Москву, повну готовність виконувати якісь вказівки чи програми, які надає Москва.

Українське православ’я має і адміністративні, і внутрішньо о духовні можливості впливати на світове православ’я. Тільки ці рудименти політичного імперського православ’я заважають виконати гідно цю роль.

***

Юрій Ліфансе

— Важко говорити після таких доповідачів, але буду намагатися розповісти про досвід Спільноти святого Егідія і про свій особистий досвід.

Мені здається, що українська церква сьогодні знаходиться більш менш в тій самій ситуації, що і європейські церкви і церкви по відношенню до держави і суспільства в інших країнах. В цьому випадку були праві ті, хто казав про європейське християнство, чи про світовий досвід. Тому що зараз ми знаходимося у суспільстві, де релігійність майже зникає. Більше люди не бояться і не просипаються по ночах від того, що вони потраплять у пекло. Всі живуть іншими проблемами.

І мені здається, що той цінний досвід, який може дати сьогодні українська церква, українські християни, перш за все, світовому православ’ю, християнство – це досвід окремих християн, які діють вільно і поза ідеологією, поза структурами, виступаючи на основі своєї віри.

Можливо, одним із найяскравіших прикладів цього був Майдан, де люди вийшли не через політичні переконання, бо у 2004 році ми за президента виходили. Цього разу ми вийшли через своє ставлення до пороків, які є в нашому суспільстві — проти бідності, проти корупції. Корупцію оцінили морально.

Важливим став поодинокий, але дуже важливий вихід монахів на Грушевського. Які вийшли поза бажання своєї Церкви, які вийшли з власної ініціативи, переконані і базуючись на своїй вірі.

Для мене важливими часів Майдану стали слова о.Георгія про “християнство прямої дії”. Мабуть, це те, що ми можемо дати сьогодні – показати приклад християн, які живуть у дуже складних ситуаціях. Достатньо згадати священиків, які живуть у зоні фронту, які не покидають свою паству, не дивлячись на свої політичні переконання, бо вони в них зовсім різні. Але вони там є і вони там разом зі своєю паствою. Це подвиг, приклад якого ми можемо дати, мені здається, Європі і який може допомогти і нам подолати ті перешкоди, обмеження, які ми маємо. Тому мені здається, що це досвід, якого самі православні дуже часто остерігаються.

Це видно з того, наскільки церква сьогодні намагається стати частиною якоїсь нової політичної ідеології – хто націоналістичної, про яку згадував отець Кирило на початку, хто симфонії, хто ще чогось. Наскільки самі православні бояться стати протагоністами у сучасному світі і запропонувати нову повістку дня, яка могла б змінити Україну. І мені здається, зміна України стає справді важливою на світовому рівні. Тому що достатньо згадати декларацію Папи Франциска і Патріарха Кирила, де згадується в трьох пунктах Україна прямо. Це підкреслює важливість і центральну роль того, що відбувається тут.

В деяких речах Україна сьогодні справді має провідний досвід. Я можу навіть згадати про Спільноту святого Егідія, представником якої миє. Ми тут з 1991 року. І ми стали першою православною країною, де потужний рух, що народився в латинському середовищі, був сприйнятий в православному середовищі і досить успішно розвивається. Тому вся світова спільнота св. Егідія дивиться, яким чином можна співпрацювати з православними тут.

Цей Відкритий університет є лабораторією, де и можемо вільно говорити будучи представниками різних політичних поглядів, ідеологій, основуючись, перш за все, на своїй вірі.

***

Протоієрей Богдан Огульчанський

— Сказано було дуже багато. Можу повторити тільки те, що для мене було дуже важливим і цінним.

Це те, що ми здатні до співпраці із громадянськими цінностями, з громадянською релігією, як було сказано, з християнськими цінностями і християнськими ідеалами. Тобто, християнські ідеали опираються на культуру нашого народу. З іншого боку, ми надихаємося тими цінностями і вони сприятимуть нам для сприйняття нашого плюралізму, нашої багатоманітності, наших різноманітних позицій не тільки в православному середовищі Україні, а й в християнстві в цілому і взагалі в усьому середовищі України.

Думаю, готовність до співпраці, готовність до активного такого солідарного служіння справі нашої єдності і нашої країни, і нашого народу, і нашої Церкви, повинна нас надихати на те, щоб ми трудились. Цієї праці чекає не тільки Україна, її чекає Європа, весь світ.

***

Володимир Овер’янов

— Дуже дякую тим, хто організував цей круглий стіл. Бо тут зібралися люди, які розуміють, що європейська цивілізація є християнською цивілізацією, а Україна є частиною християнського світу. І в Україні вирішується цивілізаційний вибір людства. Куди піде Україна, туди піде і людство. Якщо ми втратимо якимось чином незалежність, то ми отримаємо не православ’я, а псевдоправослав’я, що є в Росії, і на що весь християнський світ закрив очі, тобто на трансформацію Російської Православної Церкви.

Але я хочу сказати про один цікавий проект, який народився в Україні, який співпрацює з Відкритим православним університетом і, як мінімум, з чотирма християнськими конфесіями. Це громадська організація «Європейський християнський конгрес». Ми його створили в Україні, для України і для того, щоб він пішов далі на Європу. Навіщо? Для того, щоб консолідувати християнські спільноти навколо тих викликів, які сьогодні у світі є.

17 травня ми будемо проводити конференцію щодо історії канонічності українського православ’я для того, щоб в Україні прибрати це протистояння, хто канонічний, а хто неканонічний. Можна бути канонічним де-юре, а де-факто не визнаним. А можна бути визнаним де-факто, а де-юре не мати. Запрошуємо всіх бажаючих на конференцію.

***

Юрій Нагулко

— Сьогодні склалася дивна ситуація, коли в Україні є розділення на багато конфесій і ці конфесії працюють не в одному руслі, а кожна на себе. І якщо чесно дивитися на ситуацію, що склалася, то ситуація непогана. Непогана в тому плані, що ми забули про дуже важливу річ – в православ’ї і в християнстві взагалі, християнська церква – це вільні люди. Господь дав право обирати своє життя. Ми маємо право стати на ту дорогу, яку ми вважаємо правильною. І якщо виникає домінанта, як ми бачимо на Сході, коли домінанта затягує людей в одну центрифугу і якщо людина туди потрапляє, вибратися звідти практично неможливо.

Взагалі Україна щаслива держава в тому плані, що в Україні ніколи не було самодержав`я, в Україні ніколи не було царя і домінанти єдиноначалія. Україна взагалі завжди була вільною державою, знаходячись в різних державах складовою частиною.

Такий парадокс, що виник історично, думаю, що ми, як християни не повинні забувати одну річ – без Божої волі нічого не буває. На диво ми сидимо на місці, яке багато разів бомбилося, знищувалося і ніколи не був знищений той артефакт, той символ України, який знаходиться у мене за спиною – Оранта з піднятими руками. Це фантастика.

Думаю, цей круглий стіл і цей університет, що започаткований тут, це є символ, символ початку відродження. Це моя точка зору, що ми не повинні дуже сильно стягувати всіх під одну ковдру. І повинні толерантно відноситись до всіх тих конфесій, які в нас будуть виникати і до всіх тих церков, які вже є. А я, наприклад, впевнений, що в нас виникне третя сила. Вона, можливо, виникла, але ще не розвилась до тієї своєї можливості, коли вона займе якесь домінантне становище, не впливаючи на волю і свободу інших. Думаю, що це починається тут і ми скоро це побачимо.

***

Юсуф Айдін

— Дуже дякуємо всім. Для нас, як для Православної церкви в Швеції, як для Академії, це важливий крок — візит до Києва. Академія св.Ігнатія в Швеції має додаткові можливості розвитку стосунків, власне, з Україною. І є сподівання, що цей візит, ті контакти, які зараз зав’язуються, допоможуть розвивати освіту і сприяти розвитку православної церкви в Європі, в Швеції. Звичайно, це додаткова нагода розвивати діалог між православними церквами візантійської традиції, орієнтальними церквами, сприяти діалогу між цими традиціями і в Європі, і в загально християнському контексті.

***

В’ячеслав Горшков, фонд «Відкрита Біблія»

— Я вже багато років займаюсь тим, що допомагаю людям полюбити Святе Письмо, допомагаю їм розуміти і читати його. За чверть століття бачив багато випадків, коли люди, які не мали багато єдності між собою, як християни, але починаючи спільно вивчати Святе Письмо, приходили до єдності, бо воно змінювало обидві сторони.

Дуже радий, що у нас в Україні ще залишається інтерес до Святого Письма. Ми мали хвилю цікавості до Біблії на початку 90-х, а потім вона зійшла нанівець. Але це те, що може поєднувати християн дуже різних традицій, навіть не лише християн, а знаходити точки сумісні між християнами й іудеями, що теж актуально для нашої держави. Якщо про це питання ми не будемо забувати, то це додасть нам теж дуже сильний важіль для зміни ситуації і не лише церковної, а ситуації у всьому суспільстві. Без біблійних цінностей, без одкровення Божого нам не подолати ті складності, які ми маємо зараз.

***

Протоієрей Георгій Коваленко

— Дякуємо всім і вибачаємося перед тими, хто не встиг висловитися. Для нас це був дуже важливий досвід. Це перший круглий стіл в рамках Відкритого православного університету. Нам дуже приємно, що цей круглий стіл продемонстрував нашу відкритість до європейської спільноти християн, продемонстрував відкритість європейської спільноти християн до України, продемонстрував можливість спілкування учбових і наукових закладів різного типу.

Ми дуже вдячні Національному заповіднику «Софія Київська» за те, що маємо таку можливість і сподіваємося, що подібні події будуть відбуватися регулярно, і ми будемо чути один одного і далі й далі намагатися говорити однією мовою і розуміти не тільки слова, а й ті сенси, які кожен вкладає в ці слова.

Відкрита лекція «Візантійська цивілізація: парадигми дослідження» (19 травня 2016 р.)

19 травня 2016 р. (четвер) об 11.20. на історичному факультеті Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди (ауд. 318) відбудеться лекція доцента кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ХНУ імені В. Н. Каразіна Андрія Домановського на тему “Візантійська цивілізація: парадигми дослідження”.

Модератор заходу – Сергій Сєряков, доцент кафедри всесвітньої історії ХНПУ імені Г.С. Сковороди.

Запрошуємо усіх охочих!

Гуманітарна наука завджи перевідкриває і переосмислює усе заново. Історія не є винятком. Кожна доба осмислює минуле крізь призму самої себе – її цікавлять в минулому ті питання і проблеми, завдяки вивченню яких вона спроможна буде краще зрозуміти себе. У пропонованій лекції-презентації буде йтися про те, як ці питання вирішує сучасна візантиністика. Які питання цікавлять дослідників і чому саме ці питання, яким чином вони на них відповідають і що прагнуть з’ясувати, наскільки запотребуваними є візантиністичні студії в сучасному суспільстві. Мова йтиме як про світовий, так і про український вимір. Крім того, відбудеться презентація кількох проектів і видань харківських візантиністів.

Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (23.05.2016)

23 травня 2016 р. (понеділок) о 13.00 у Центрі українських студій імені Д. І. Багалія Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (майдан Свободи, 6 (північний корпус), ауд. 487) відбудеться Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії».

Доповідачі

Наталія Ємельянова. Візантія і сучасність: рецепція у мережі Інтернет

Андрій Романов. Візантія у сучасній фантастиці

Анастасія Лугова. Візантійські традиції у сучасній моді

Альона Бадло. Візантія очима сучасної Туреччини

Євгенія Ковалевська. Екскурсія Софійським собором з Осипом Мандельштамом

Андрій Пикало. Візантизм і Росія у праці К. Леонтьєва «Каин»

Організовують кафедра історії стародавнього світу та середніх віків кафедра українознавства Центр українських студій імені Д. І. Багалія

7 comments on “Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (23.05.2016)”

[…] університеті відбувся Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії». Захід організовано кафедрою історії стародавнього […]

[…] університеті відбувся Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії». Захід організовано кафедрою історії стародавнього […]

У Туреччині зазнала руйнувань візантійська церква Святої Софії у Трапезунді

Стародавня візантійська церква Святої Софії у турецькому місці Трабазон (Трапезунд), яку турецьке влада перетворила 2013 року на мечеть, була дуже серйозно пошкоджена під час адаптації до потреб мусульманського культу. Про це інформує агенція «Fides».

Під час адаптації знищено візантійські фрески та мозаїки ХІІІ століття. Також через спорудження розділових перегородок, які відділяють жінок від чоловіків, завдано шкоди стінам церкви.

Церква Святої Софії була збудована візантійцями в 1250 році. Після османського завоювання церкву уже було перетворено на мечеть, проте 1964 року турецький уряд перетворив її на музей після серйозної реставрації. Теперішній турецький уряд під впливом ідей нео-османства наново почав перетворювати колишніх церкви на мечеті. Серед них і церкву Святої Софії, хоча в цьому не було жодної потреби, оскільки мусульмани Трапезунда повною мірою забезпечені необхідним культовим простором. Останнім часом турецька влада докладає значних зусиль, щоб стерти ознаки християнської присутності в азійській частини Туреччини.

Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (23 травня 2016 року, фотозвіт)

У Каразінському університеті відбувся Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії». Захід організовано кафедрою історії стародавнього світу та середніх віків і кафедрою українознавства Центру українських студій імені Д. І. Багалія. Модерував круглий стіл доцент Андрій Домановський, який розпочав захід вступним словом про Візантію, її вплив на сьогодення, а також різні погляди на Візантію християнських країн та Туреччини зокрема.

Як пояснює Андрій Домановський, цікавим феноменом є те, що в християнському світогляді загибель Візантії та падіння Константинополю сприймається як трагедія, а в Туреччині, навпаки, це велике свято — День міста. І говорять вони про цей феномен не як про «падіння», а як про «взяття» Константинополю, здобуття нової Батьківщини.

Було заслухано доповідь Наталії Ємельянової «Візантія і сучасність: рецепція у мережі Інтернет» про контент-аналіз вибірки слів, пов’язаних з Візантією, в пошуковій системі Google, презентацію Альони Бадло «Візантія очима сучасної Туреччини» про трактування Візантії в мусульманському світогляді на свою користь та нехтування історичними фактами.

Також були презентовані доповіді Євгенії Ковалевської «Екскурсія Софійським собором з Осипом Мандельштамом», Анастасії Лугової «Візантійські традиції у сучасній моді», Андрія Пикало «Візантизм і Росія у праці К. Леонтьєва „Каин“» та Андрія Романова «Візантія у сучасній фантастиці».

Поділитися з друзями:

Пов’язано

4 comments on “Третій круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (23 травня 2016 року, фотозвіт)”

Міжнародна науково-практична конференція “Константинопольський Патріархат в історії України” (Київ, 10 червня 2016 р.) (відео)

10 червня 2016 р. у Києві в Українському домі відбулася міжнародна науково-практична конференція “Константинопольський Патріархат в історії України”, присвячена питанням ролі Константинопольського Патріархату в історії Української Церкви та перспективам об’єднання українських Церков у єдину незалежну помісну Церкву, визнану світовим православ’ям.

Організатори заходу:

Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України; Національний університет «Острозька академія»; ГО «Київське Богоявленське Ставропігійне Братство»; ГО «Європейський християнський конгрес» та інформаційний партнер «Релігійно-інформаційна служба України».

Науковці, громадські діячі та клірики різних православних юрисдикцій, в т.ч. й з Канади та Російської Федерації, обговорили питання розвитку Київської православної митрополії під омофором Константинопольського патріархату (988 – 1686 рр.) та особливості їх подальших взаємовідносин, ролі Константинопольського патріархату у конституюванні Української Помісної православної Церкви, ролі мирянського руху у збереженні Українського православ‘я тощо.

У Чорному морі науковці знайшли човни часів Візантійської та Османської імперій (відео)

UA – У Чорному морі науковці знайшли човни часів Османської та Візантійської імперій. На півночі від Турецького узбережжя група дослідників виявила 40 середньовічних кораблів. Вчені мандрували старовинними торгівельними маршрутами. Та впродовж року, на спеціальному підводному човні, спускалися на глибину у 150 метрів. Врешті, науковці і побачили човни часів Османської та Візантійської імперій. Водолази кажуть, що завдяки нестачі кисню у воді Чорного моря, уламки у чудовому стані. Випуск ТСН.Ранок за 26 жовтня 2016 року.

RU – В Черном море ученые нашли лодки времен Османской и Византийской империй. К северу от Турецкого побережья группа исследователей обнаружила 40 средневековых кораблей. Ученые путешествовали старинными торговыми маршрутами. И в течение года, на специальном подводной лодке, спускались на глубину в 150 метров. Наконец, ученые и увидели лодки времен Османской и Византийской империй. Водолазы говорят, что благодаря недостатку кислорода в воде Черного моря, обломки в прекрасном состоянии. Выпуск ТСН.Ранок за 26 октября 2016 года.

У трапезундському храмі Айя-Софія візантійські фрески закриватимуть для проведення намазу

Для прикриття древніх християнських фресок візантійського часу на стінах храму Айя-Софія, перетвореного на турецьку мечеть, в причорноморському турецькому місті Трабзон, встановлюється спеціальна електронна система, яка буде висувати особливі штори, що закриватимуть фрески під час намазу, повідомляє Седмиця із посиланням на Christiantoday.

Під час реставраційних робіт в храмі будуть прибрані захисні шари та щити зі стінних розписів, а замість них буде встановлена високотехнологічна електронна система. Процес реставрації та переобладнання будівлі розпочнеться вже цього року, а проектна вартість робіт становить близько 2 мільйонів турецьких лір (500 тисяч доларів).

Ісмет Цалік, керуючий директор служби пам’яток старовини в Трабзоні, очікує, що оновлений храм стане надзвичайно популярним туристичним об’єктом, та пояснює процес закриття фресок. «Варто лише натиснути кнопку, і настінні розписи затягує непрозорий екран, після чого люди можуть зосередитися на молитві, а їхні погляди більше не відволікаються на зображення, – говорить Цалік. – Причому на час реставраційних робіт ми не плануємо закривати мечеть, і служби в ній йтимуть як звичайно».

Перший храм на місці нинішньої Айі-Софії був побудований візантійцями 360 року під ім’ям храму Святого Духа. Свого нинішнього вигляду будівля набула 537 року за часів візантійського імператора Юстиніана.

Храм було перетворено на мечеть 1461 року, після завоювання Трапезунда (нині Трабзона) султаном Османської імперії Мехмедом II, причому фрески у південній частині храму були повністю заштукатурені, оскільки приписи ісламу не допускають жодних релігійних зображень.

Як мечеть храм діяв до 1931 року, був закритий та знову відкрився 1935 року вже як музей за розпорядженням світського уряду тодішньої Туреччини. За прем’єрства Реджепа Ердогана, 2013 року, храм знову було перетворено на мечеть під тиском мусульманських націоналістів.

Мiжнародний семiнар «Константинопольський патриархат і передача Київської митрополії Москві 1686 р.: нові архівні свідчення та пошук загублених смислів» (8 лютого 2017 р.)

Константинопольський патриархат і передача Київської митрополії Москві 1686 р.: нові архівні свідчення та пошук загублених смислів

Мiжнародний семiнар / Séminaire international 8 лютого 2017 р. / 8 février 2017

Ранкове засідання / Session du matin

Зала засідань Інституту історії України НАНУ, Київ, вул. Грушевського, 4, 6 поверх Salle de réunion de l’Institut d’histoire d’Ukraine de l’Académie nationale des sciences d’Ukraine, Kiev, 4 rue Hrushevsky, 6e étage.

9.30-9.45 Відкриття конференції. Discours d’ouverture

Україна та її православна церква під кінець XVII ст. L’Ukraine et l’Église orthodoxe ruthène à la fin du XVIIe siècle 9.45-10.30

ЛУРʼЄ Вадим (Санкт-Петербург, «Scrinium. Journal of Patrology and Critical Hagiography »; Научно-исследовательский университет «Высшая школа экономики»). Київська митрополія в XV-XVII століттях: основні етапи поділу. LOURIE Basile (Saint-Pétersbourg, « Scrinium. Journal of Patrology and Critical Hagiography » ; Université nationale de recherche « École des hautes études en sciences économiques »). La métropole de Kiev aux XVe-XVIIe siècles : principales étapes de la division.

10.30-11.15

ГАЛЕНКО Олександр (Київ, Інститут історії України НАНУ). Територія України кінця XVII в. в уявленні османського двору і уряду. HALENKO Olexandre (Kiev, Institut d’histoire d’Ukraine). Le territoire de l’Ukraine à la fin du XVIIe siècle d’après les représentations de la cour et de l’administration ottomane.

11.15-12.00 Кава-брейк. Pause-café

Церковне питання у переговорах між Москвою та Портою 1686 р. Les questions ecclésiastiques dans les negotiations entre Moscou et la Porte en 1686

12.00-12.45

КУЛЬЧИНСЬКИЙ Олесь (Стамбул, Стамбульський університет, докторант), КУЛ Омер (Стамбул, Стамбульський університет). Московське посольство в Едірне 1686 року в світлі османських джерел: нові зіставлення та інтерпретації. KULCHYNSKY Oles (Istanbul, Université d’Istanbul, doctorant), KUL Ömer (Istanbul, Université d’Istanbul). Une délégation russe à Edirne en 1686 et la question de la métropole de Kiev dans les sources ottomanes.

12.45-13.15

ЧЕНЦОВА Віра (Париж, Центр візантійської історії та цивілізації – UMR 8167; Maison française d’Oxford). Переговоры московского двора с константинопольскими патриархами о Киевской митрополии в 1685-1686 г. Обзор архивных материалов. TCHENTSOVA Vera (Paris, Centre d’Histoire et Civilisation de Byzance – UMR 8167 ; Maison française d’Oxford). Les pourparlers de la cour moscovite avec les patriarches de Constantinople au sujet de la métropole de Kiev en 1685-1686 : l’apport des archives.

Дискусія / Discussion

13.30-15.00 Перерва на обід / Pause. Repas

8 лютого 2017. Вечірнє засідання / 8 février 2017. Session de l’après-midi. Київська митрополія та Константинопольський патріархат La métropole de Kiev et le patriarcat de Constantinople

15.00-15.45

ЧЕРНУХIН Євген (Київ, Інститут історії України НАНУ; Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Константинопольська Велика церква і українська паства: зауваження про декілька грамот східних патріархів 1589-1682 рокiв. TCHERNOUKHINE Evgenii (Kiev, Institut d’histoire d’Ukraine ; Bibliothèque nationale Vernadsky d’Ukraine). La Grande Église de Constantinople et la congrégation ruthène : autour de quelques lettres des patriarches orientaux des années 1589-1682.

15.45-16.30

ЧЕНЦОВА Віра (Париж, Центр візантійської історії та цивілізації – UMR 8167; Maison française d’Oxford). Синодальное решение 1686 г. о Киевской митрополии: греческие тексты и русские переводы. TCHENTSOVA Vera (Paris, Centre d’Histoire et Civilisation de Byzance – UMR 8167 ; Maison française d’Oxford). La décision synodale de 1686 relative à la métropole de Kiev : originaux grecs et traductions russes. 16.30-17.00.

«Renovation Byzantine». Лекція «Біля джерел європейського авангарду: група «Renovation Byzantine» (Львів, 2 березня 2017 р.)

У Львові стартує новий цикл лекцій. Цього разу – мистецтвознавця та професора Львівської національної академії мистецтв Ярослава Кравченка під назвою «Мистецтво українського авангарду: від неовізантизму до бойчукізму». Перша лекція – «Біля джерел європейського авангарду: група «Renovation Byzantine» – відбудеться уже найближчого четверга о 18 годині за адресою: вулиця Драгоманова, 42.

Ярослав Кравченко є автором низки поважних видань про Михайла Бойчука та його сподвижників, а відтак має бути цікаво. Адже цей дослідник бере до уваги не тільки вагомість тієї чи іншої особистості для історії українського мистецтва ХХ століття, а й презентує ці творчі імена як цікавих людей.

Наразі мова буде йти про творчу групу яка голосно заявила про себе у квітні 1910 на виставці в Парижі, запрезентувавши серед робіт понад двох тисяч митців, і свої вісімнадцять «колективних» творів під загальною назвою «Renovation Byzantine» – «Відродження візантійського мистецтва». Авторами цих творів, про які дуже тепло і зацікавлено відгукнулася тодішня преса, були Михайло Бойчук, Микола Касперович та Софія Сегно. Цікаво, що чимало уваги присвятив групі і відомий поет та мистецький критик Гійом Аполлінер, акцентувавши на оригінальності її ідей та творчих пошуків.

Коли говоримо про «неовізантистів» в Парижі, то мова не лише про молодих українських творців у французькій столиці, а й тих художників, які об’єдналися навколо Михайла Бойчука завдяки його силі духа. Принаймні, Ярослав Кравченко в розмові зі мною за іншої нагоди на цьому акцентував особливо, називаючи імена трьох подруг-польок, трьох Софій – Налепінської, Сегно та Бодуен де Куртене (що до зупинки в Парижі разом здобували мистецьку освіту в Петербурзі та Мюнхені), вихованця Краківської академії мистецтв Миколи Касперовича, Яніни Леваковської, Гелени Шрамм та Йосипа Пеленського.

«Уявіть собі, що перше захоплення Михайла Бойчука, – розповідав Ярослав Кравченко, – молода польська аристократка Софія Сегно – так перейнялася ідеями свого коханого, що почала разом із ним співати в хорі української громади в Парижі. Правда, коли родина Сегно довідалася, що їхня Софія зустрічається з простолюдином та ще й українцем, був великий скандал. Терміново до Парижа приїхав брат Софії Генріх Сегно, який влаштував великі розбірки і навіть викликав Бойчука на дуель. Однак з такого виклику художник просто посміявся і все завершилося звичайною бійкою. Софію Сегно силоміць забрали до Петербурга, де згодом видали заміж за польського банкіра і подружжя виїхало до Варшави. Однак спогадами про Бойчука Софія Сегно жила усі подальші роки».

Під впливом Бойчука відмовилася від усього польського, перейшла на українську мову спілкування, співала українських пісень, писала українською листи згодом й інша Софія – Софія Налепінська, з якою художник за якийсь час одружився. І хоча останні роки життя з дружиною не жив, зійшовшись зі своєю ученицею Аллою Гербурт-Йогансен ( з якою у них народилася донька, хоча невідомо, чи Бойчук навіть знав про вагітність своєї нової пасії), Софія Налепінська-Бойчук стала єдиною людиною, яка під час допитів у НКВС не сказала про нього жодного кривого слова. Хоча могла, помстившись за завдану їй велику образу та рятуючи власне життя. Вона, як і Михайло Бойчук, була розстріляна у 1937 році.

Тобто Михайло Бойчук (який створив власну творчу школу спочатку в Парижі, а потім у Києві – очоливши на запрошення Михайла Грушевського майстерню ікони і фрески в Українській академії мистецтва – та який мав велику популярність як чоловік і як особистість), а також усе, що з ним пов’язане, просто не можуть бути нецікавими. А відтак і лекція Ярослава Кравченка також.

Майстерно вигадана вічність Візантії: смерть-у-житті й життя-у-смерті середньовічної імперії ромеїв. Публічна лекція (19 квітня 2017 р.)

Що знає наш сучасник про Візантію? Чому саме поняття «візантійський» має у багатьох європейських мовах негативну конотацію, і чи справедливо це? Лекція присвячена “Візантії після Візантії” – сприйняттю Візантійської імперії в європейській культурі після її загибелі.

Лектор: Андрій Домановський, кандидат історичних наук, доцент ХНУ ім. В.Н. Каразіна

Де: центральний корпус ХНУ ім. В.Н. Каразіна, майдан Свободи, 4, ауд. ім. К.Д. Синельникова (фізична сторона, 7 поверх)

Коли: середа, 19 квітня, 18:30 – 20:30

1. О мудрі, що в святому Божому вогні Сто̕їте на златій мозаїці стіни, У круговерті зриньте звідти, і мені Співочими майстрами для душі Постаньте — вийміть серце; жагом хворе У тлінній плоті тварин калíчне Воно тугою думки прагне вгору, Увись — в майстерно вигадану вічність.

2. Пливе поперед мене образ, муж чи тінь, Тінь швидше, ніж людина, і образ більш, ніж тінь; Клубок Аїда, випрядений в саван, Розплести може звивистий свій шлях, А всохлий рот, що дихання не має, Родити клич в бездиханних вустах. Понадлюдське начало я вітаю; І смертю-у-житті, життям-у-смерті називаю.

Константинопольський Патріархат відновить одну з найдавніших візантійських церков

Константинопольський Патріархат придбав одну з трьох найстаріших церков у світі, повідомив священнослужитель семінарії Халкї Ельпідофорос Ламбриніадіс, передає Greekreporter.

Візантійська церква Таксіархона відтепер належить Константинопольському Православному Патріархату.

Церква на честь архангелів Михаїла і Гавриїла була побудована в 789 року в районі Трілі провінції Мармара. Вона була виставлена на продаж власником, компанією Teksen Construction, за 400 000 доларів США 2007 року.

Зараз навколо церкви побудували паркан з воротами. «Існує три ключі від воріт, – сказав Ламбриніадіс. – Ми зберігаємо у себе два ключі, а ключ, що залишився, віддали в село Кумяка, щоб ті, хто хоче відвідати церкву, могли це зробити».

Ламбриніадіс сказав, що церква буде відновлена. «Ми хочемо відновити цю історичну споруду у її колишній славі, щоб вона могла зайняти своє місце серед інших чудових історичних будівель, які прикрашають наше місто Бурса», – підкреслив він.

Голова села Раміз Батмаз розповів, що Ламбриніадіс і патріархат проявили до них довіру, віддавши ключ від церкви. «Відтепер ми будемо контролювати відвідування церкви та допомагати нашим гостям».

Вигадана вічність Візантії (відео)

Що знає наш сучасник про Візантію? Чому саме поняття «візантійський» має у багатьох європейських мовах негативну конотацію, і чи справедливо це? Лекція присвячена “Візантії після Візантії” – сприйняттю Візантійської імперії в європейській культурі після її загибелі.

Лектор: Андрій Домановський, кандидат історичних наук, доцент ХНУ ім. В.Н. Каразіна

Назва лекції Майстерно вигадана вічність Візантії: смерть-у-житті й життя-у-смерті середньовічної імперії ромеїв

Відеозйомка: Антон Бижко Заставка: Дмитро Рачек

Лекція відбулася у межах науково-просвітницького проекту “Intellect Networking”

1. О мудрі, що в святому Божому вогні Сто̕їте на златій мозаїці стіни, У круговерті зриньте звідти, і мені Співочими майстрами для душі Постаньте — вийміть серце; жагом хворе У тлінній плоті тварин калíчне Воно тугою думки прагне вгору, Увись — в майстерно вигадану вічність.

2. Пливе поперед мене образ, муж чи тінь, Тінь швидше, ніж людина, і образ більш, ніж тінь; Клубок Аїда, випрядений в саван, Розплести може звивистий свій шлях, А всохлий рот, що дихання не має, Родити клич в бездиханних вустах. Понадлюдське начало я вітаю; І смертю-у-житті, життям-у-смерті називаю.

Четвертий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (13.12.2017)

13 грудня 2017 р. (середа) о 13.00 у Центрі українських студій імені Д. І. Багалія Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (майдан Свободи, 6 (північний корпус), ауд. 487) відбудеться Четвертий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії».

Ксенія Резнік. Візантія у комп’ютерній грі «Assassin’s Creed 2 Revelations»

Анатолій Черниш. «Зникома» Візантія очима Джонатана Гарріса

Катерина Рубленко. Візантійські образи мультфільму «Князь Володимир»

Артем Пісчаний. Трагедія по-візантійськи: «Отруєна туніка» Миколи Гумільова

Вікторія Кучук. «Агонія Візантії» (1913 р.): висвітлення завоювання Константинополя у кінематографі за доби німого кіно

Максим Бабінець. «Завоювання 1453»: турецький погляд на Візантію

Артур Коровкін. Роман Нанамі Шіоно «Падіння Константинополя»: на межі епох та жанрів

Артемій Войтенко. Архітектурні шедеври Візантії: доля після загибелі імперії

Антон Жиленко. Візантійський підмурівок сучасного світу: засвоєння спадку

Ксенія Єрохова. Досвід Візантійської цивілізації у житті окремої людини

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Четвертий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (13.12.2017)”

Одинадцята відкрита лекція циклу «Візантійський таксис» «Візантійська імперія та Київська Русь: цивілізаційний зразок і варварське наслідування? {причинки та зауваги}» (26.02.2018)

Лектор: Андрій Домановський, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, головний редактор сайту “Василевс. Українська візантиністика” https://byzantina.wordpress.com/

Час: 26 лютого 2018 р., 14.30

Місце: Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого (вул. Пушкінська, 84 А, 8 поверх), приміщення відділу рідкісних книг та дисертацій наукової бібліотеки

Показався і Сфендослав, який приплив річкою на скіфському човні; він сидів за веслами й веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і яскраво-синіми очима, кирпатий, з негустою бородою та густими надто довгими вусами на верхньою губою. Голову мав виголену, крім пасма, що звисало обабіч – ознаки знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком сумірні, однак вигляд він мав похмурий і дикий. До одного з вух було встромлено золоту сережку, прикрашену карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одежа його була білою й відрізнялась від одягу його наближених лише помітною чистотою. Сидячи у човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з василевсом про умови миру і відбув. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами.

На місці виявлення затопленої базиліки в стародавній Нікеї можуть створити підводний археологічний музей (відео)

Виявлена на території руїн колишньої візантійської Нікеї 1600-річного християнського храму стало одним з найважливіших археологічних відкриттів недавнього часу.

Як повідомляв Християнський портал КІРІОС, залишки візантійського храму, датованого IV століттям від Р.Х., були знайдені в 2014 році на дні озера Ізнік в північно-західній Туреччині, в провінції Бурса. Озеро знаходиться саме на тому місці, де багато століть тому стояла давня Нікея, в якій відбулися два Вселенських Собори – Перший в 325 році і Сьомий в 787 році.

Руїни стародавнього храму були відкриті завдяки аерофотозйомці, що проводиться в зв’язку з інвентаризацією історичних і культурних пам’яток цього регіону нинішньої Туреччини. На знімках чітко видно залишки базиліки. Залишки святині знаходяться приблизно в 20 метрах від берега озера, що поглинуло частину території стародавньої Нікеї.

Уже два роки обговорюються плани відкриття в цьому місці підводного археологічного музею, щоб надати туристам можливість на власні очі оглянути руїни базиліки.

В інтерв’ю турецькому виданню «Hurriyet News» Мустафа Сахін, професор археології університету Улудаг в Бурсі, вважає, що знайдений храм міг бути саме тим місцем, де проходив Перший Вселенський Собор, скликаний в 325 році імператором св. Костянтином Великим. У будь-якому випадку, виникнення базиліки можна впевнено віднести до IV століття,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Седмицю та aleteiaorg.

Базиліку побудували на честь святого мученика Неофіта, 16-річного юнака, який загинув мученицькою смертю в 303 році, під час переслідування християн за часів імператора Діоклетіана. Цікаво відзначити, що багато середньовічних зображення показують цього святого що загинув на березі озера. Звідси виникло припущення, що храм могли побудувати на місці мученицької смерті св. Неофіта.

Смерть Неофіта була болісною. Розлючені переслідувачі підвісили юнака на дереві, а потім роздирали його тіло залізними гаками. Потім його ще живим кинули в розжарену піч, але святий мученик, перебуваючи там три дні і три ночі, згідно з його Житієм, залишався живим. Зрештою, один з солдатів-язичників зарубав юного християнина мечем (деякі джерела пишуть, що заколов списом).

Археологи підтвердили, що базиліка загинула в результаті землетрусу – швидше за все, того, що стався в цьому регіоні в 740 році. Храм ніколи не відновлювали, а його руїни, з огляду на зміни профілю земної кори, в кінці кінців виявилися під водами озера Ізнік.

Відкриття залишків стародавнього храму св. Неофіта на дні озера Ізнік Американський археологічний інститут в 2014 році відніс до 10 найбільших археологічних відкриттів сучасності.

“Byzanz & der Westen”: захоплива історія стосунків Візантії та Заходу на виставці в Австрії

Унікальна виставка “Byzanz & der Westen” (“Візантія і Захід”) триває у замку Шаллабурґ (Австрія).

Тисячоліття самотності і забуття захопливої історії відносин між Візантією та Заходом постає перед зацікавленими і допитливими відвідувачами у безлічі експонатів з провідних музейних зібрань світу. Серед них – артефакти з паризького Лувру та Національної бібліотеки Франції, зі скарбниці венеційського Собору Сан-Марко, єрусалимського Музею Ізраїля та Афінського музею християнського та візантійського мистецтва.

Виставка уречевлює й унаочнює складну та суперечливу історію контактів Візантії з Заходом і Заходу з Візантєю, демонструє глядачам матеріальне втілення світу стосунків, закорінених у допитливості і релігійних забобонах, жадобі й щедрості, щирій любові та неприхованій відвертій взаємній ненависті візантійського та західного світів.

Розгорнувши, разом з купцями, паломниками та хрестоносцями вітрила корабля історичних мандрів, виставка пропонує зустрітися з такими відомими постатями, як перший відновлювач Римської імперії на заході франкський король Карл Великий під час імператорської коронації у Римі чи візантійська принцеса Феофано під час її подорожі з Константинополя до Священної Римської імперії.

Виставка триватиме з 17 березня до 11 листопада 2018 р.

Орнамент і символ. Відкриті лекції (13 травня 2018 р., Київ)

Запрошуємо на відкриті лекції Оксани Герій “Орнамент на стінах храму, як відображення Божественної Краси (на прикладі Софії Київської)” та Юлії Матвєєвої “Квітка мальви у мистецтві: від античної давнини до християнської іконографії (нове відкриття давнього символу)” , що відбудуться у рамках школи іконопису у Києві.

13 травня о 14.00,

м. Київ, вул.Деревлянська,13 Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, авд. 207

вхід вільний

про лекторів:

Герій Оксана Омелянівна, старший науковий співробітник відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства (2003).Коло наукових інтересів: історія орнаменту; сакральне мистецтво; історія сакральної архітектури та декоративно-прикладного мистецтва України.

Матвєєва Юлія Геннадіївна, кандидат мистецтвознавства, викладає у Харківському національному університеті міського господарства імені О. М. Бекетова на посаді доцента на кафедрі «Дизайн та образотворче мистецтво», на спеціалізації «Сакральне мистецтво». У 2008 р. захистила дисертацію на тему «Еволюція візантійської традиції в іконографії літургійного шитва пізнього середньовіччя». Сфера досліджень й наукові інтереси: мистецтво Візантії та країн візантійського світу.

Презентація щорічника «Византийская мозаика» (11 травня 2018 року)

11 травня 2018 року у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбулася презентація п’яти випусків щорічної збірки публічних лекцій Елліно-візантійського лекторію при Свято-Пантелеймонівському храмі «Византийская мозаика».

Захід відбувся у межах святкування 40-річчя кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету університету.

На заході були присутні директор Центру українських студій імені Д. І. Багалія Тарас Чугуй, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету, професор Сергій Сорочан, настоятель Свято-Антонівського храму при університеті, архімандрит Володимир, викладач Харківської духовної семінарії Павло Михаліцин та інші.

Модератором заходу виступив доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків історичного факультету Андрій Домановський.

«Я вважаю тему Візантійської історії дуже важливою, тому сьогодні ми будемо говорити не тільки про презентовані видання, але й про інші, пов’язані з цим проектом. Структура видань нагадує мені кінематограф: у нас є базова книга, що має сиквел та видання „stand alone“. Реалізація цього проекту відбулася завдяки співпраці кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету та Свято-Пантелеймонівського храму Харківської Єпархії», — зазначив на початку заходу модератор.

Сергій Сорочан розповів про історію створення проекту: «Усе почалося 6 років тому, під час проведення наради з екс-деканом історичного факультету, професором Сергієм Посоховим та настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму, отцем Миколою. Я озвучив ідею щодо створення спеціального візантієзнавчого видання і навіть не сподівався, що вони зацікавляться. Завдяки матеріальній допомозі храму ми змогли реалізувати такий великий проект».

Також професор зазначив, що назву видань та однойменного лекторію «Византийская мозаика» вигадав Андрій Домановський і, на його думку, це дуже влучно, адже із лекцій та книг, як фрагментів мозаїки, можна скласти повну картину історії Візантійської церкви. Цікаво, що зображення на обкладинці книг — справжні фотографії фрагментів мозаїки храму в Херсонесі.

Архімандрит Володимир наголосив, що він не міг знайти гарного підручника з Візантійської історії, тому одразу зацікавився створенням видань: «Я не розумію, як можна бути священиком та не знати історії Візантії. Без неї неможливо зрозуміти життя та канони церкви. Зміст цих книг розширить свідомість та змінить погляди на багато речей».

«За 5 років роботи в межах проекту ми прочитали 55 лекцій, на яких виступили 23 лектори з різних регіонів України, зокрема з Харкова, Одеси, Львову, Кропивницького тощо. Тематика лекцій також була різноманітною: політика, археологія, культура, богослов’я, війна. Цей проект об’єднав нас у дружню родину харківської візантиністки», — зазначив Павло Михаліцин.

Андрій Домановський презентував також інші збірки у межах проекту «Візантійська мозаїка», що стосувалися різних аспектів історії та життя Візантійської церкви. Модератор наголосив, що всі книги доступні на сайті кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету, що вирішує проблему обмеженості друкованого тиражу.

Свою думку щодо видань висловив каліграф та дизайнер Олексій Чекаль, який зазначив, що важливо не тільки вивчати, але й застосовувати знання на практиці: історія Візантії допомогла йому під час розпису веронських та флорентійських храмів.

Наприкінці заходу Андрій Домановський анонсував наступну лекцію в рамках проекту «Балкани у вогні: вторгнення Аттіли у Фракію та Східний Іллірік в 40-х роках V сторіччя», що відбудеться 24 травня 2018 року.

Франція передала в Україну копію витягів з Бертинських хронік

Франція передала в Україну копії витягів із Бертинських хронік, що зберігаються в бібліотеці міста Сент-Омер та вважаються найдавнішою згадкою про Русь-Україну.

Про це повідомив Посол України у Франціїї Олег Шамшур на офіційній сторінці у Twitter.

“В Україну передано копії витягів з Бертинських хронік (Les Annales Bertiniani), які зберігаються в бібліотеці м.Сент-Омер та вважаються найдавнішою згадкою про Русь-Україну. Бажаю авторам проекту з дослідження витоків і становлення української державності успіху в його реалізації”, – йдеться у повідомленні.

Бертинські хроніки (лат. Annales Bertiniani) — пам’ятка середньовіччя, написана у Франкській імперії у 830 — 882 роках, пише газета Експрес. Назва умовна, за місцем знахідки основного рукопису — в абатстві святого Бертіна. Нині це руїни в межах міста Сент-Омер (Па-де-Кале) на півночі Франції.

Складав хроніки (в тій частині, де йдеться про Русь) Пруденцій Труаський, двірський капелан Людовіка I (814 — 840) за часів правління західнофранкського короля Карла Лисого (840 — 877).

“У 839 році до імператора Людовіка I (814 — 840) прибуло посольство візантійського імператора Теофіла (829 — 842), який “прислав також… деяких людей, які стверджували, що вони і народ їх називаються рос (Rhos); їхній король (лат. rex) має титул хакана (лат. chacanus) і послав до нього (Теофіла), як вони стверджували, заради дружби…”, – повідомляється у хроніках.

Теофіл просив, щоби милістю імператора і з його допомогою вони могли через його імперію безпечно повернутися на батьківщину, бо шлях, яким прибули до Константинополя, лежить землями варварськими, які населяють дикі, люті народи, і імператор не бажав, щоб вони повертались ним і наражалися на небезпеку.

Ретельно з’ясувавши мету їхнього прибуття, імператор дізнався, що вони походять із народу шведів (Sueones), і, вважаючи їх радше розвідниками, а не послами дружби, вирішив затримати їх доти, доки вдасться достеменно дізнатися, з’явились вони зі щирими намірами чи ні.

Про це він вважав за потрібне “повідомити Теофілові, а також про те, що з любові до нього прийняв їх ласкаво і що, якщо вони виявляться гідними довіри, він відпустить їх, надав можливість безпечного повернення на батьківщину і допомогу; якщо ж ні, то з нашими послами відправить їх перед його (Теофіла) очі, аби той сам вирішив, як з ними вчинити”. (Ann. Bert., a. 839, р. 30 — 31).

Мистецтво воювати розвивалось упродовж усієї історії людства. Величезний внесок у розвиток цієї справи зробили стратеги і мислителі Античності. Коли пав Рим і Західний світ увійшов в епоху «темних віків», на статус спадкоємиці Римської Імперії претендувала Візантія. Константинополь був одним із найбільш розвинених міст тієї епохи. Але без вміння воювати держава Ромеїв не змогла б проіснувати так довго. У війнах з найрізноманітнішими сильними і небезпечними супротивниками, в умовах обмежених ресурсів виковувалось мистецтво воєнної стратегії. Протягом століть воно вдосконалювалось і змінювалось в залежності від воєнно-політичних обставин.

Загроза навали орд Аттіли змушувала візантійців освоювати способи ведення війни варварами. Реформи Юстиніана, а також воєнний геній його головного полководця Велізарія примножували міць і славу Імперії. Вершиною воєнної думки візантійців вважається праця імператора Маврікія (539-602 рр. н.е.) «Стратегікон». У ній автор проаналізував воєнний досвід Античності, а також сформулював загальні принципи воєнного будівництва, якими впродовж наступних століть послуговувалися правителі Візантії.

Але не тільки мистецтво воювати дозволило Візантійській імперії вистояти впродовж цілого тисячоліття. Правителі Константинополя навчилися мистецтву великої стратегії – вмінню не просто вигравати війни, але досягати найбільш вигідного для себе миру всіма можливим засобами. У Новий час для західних суспільств Візантія залишалась предметом зацікавленості вузького кола вчених-візантієзнавців. Однак, дослідження воєнної історії цього періоду породили різні підходи до оцінки воєнної стратегії держави Ромеїв: розуміння відмінностей між цими підходами важливе для розбудови воєнної політики держави в будь-який момент історії.

На лекції ми обговоримо наступні питання:

• як відбувалося становлення воєнної могутності Східної Римської імперії; • як змінювались погляди імператорів на воєнну справу; • які основні принципи заклав Маврікій у «Стратегікон»; • що являла собою велика стратегія Візантійської імперії, і як її оцінюють; • в чому суть явища «візантизму».

У храмі Святої Софії в Стамбулі з’явиться аудіогід українською мовою

У храмі Святої Софії в Стамбулі, який є одним із найвідвідуваніших місць Туреччини, з’явиться аудіогід українською мовою.

Про це повідомив посол України в Туреччині Андрій Сибіга, повідомляє кореспондент Укрінформу.

«У Стамбулі домовилися про аудіогід українською мовою у Святій Софії. Це важливо, бо це відоме, одне з найпопулярніших туристичних місць країни. Це наша гідність», – повідомив Сибіга.

Також очільник українського диппредставництва в Стамбулі розповів про те, що силами українських дипломатів було уточнено напис в усипальниці Роксолани, в Стамбулі.

«Раніше на табличці було вказано, що Роксолана з Росії, тепер цей напис змінено. На перший погляд це може здаватися не таким важливим, але це місце відвідують десятки тисяч туристів і в частини з них в пам’яті закарбується, що Роксолана Хуррем з Росії, хоча це не так», – розповів дипломат.

Як відомо, чисельність туристів з України до Туреччини щороку зростає. У 2016 році Туреччину відвідали 1 млн 50 тисяч туристів з України, у 2017 – 1 млн 250 тисяч, в 2018 році – майже 1 млн 400 тисяч.

Програма Міжнародної експертної конференції “Юрисдикційний статус Київської православної митрополії у 1686 році: богослівʼя, канонічне право та культурно-історичний контекст”

Ростислав Павленко, кандидат політичних наук, директор Національного Інституту стратегічних досліджень

Андрій Юраш, кандидат політичних наук,директор департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України

Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, завідувачка відділу Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України

Тетяна Євсєєва, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Мирослав Сеник, адміністративний координатор програми «Київське християнство» (Український католицький університет)

Неля Куковальська, генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська», заслужений працівник культури України, дійсний член Української академії архітектури

Архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря), професор Київської Православної Богословської Академії

о. Георгій Коваленко, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості

ДОПОВІДІ:

о.Роман Завійський, доктор богослів’я, декан Філософсько-богословського факультету УКУ (Львів),

Ігор Скочиляс доктор історичних наук, професор, проректор з наукової роботи Українського католицького університету (Львів)

Що таке «Київське богословʼя», «Київська Церква» та «київська традиція»: вступні тези до дискусії

Константин Вєтошніков, доктор богослов’я Університету Арістотеля в Салоніках (Греція), доктор історії (Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж), наук. співробітник Бібліотеки візантиністики (Collège de France, Париж)

«Передача» Київської митрополії Московському патріархатові у 1686 році: канонічний аналіз

Віра Ченцова, кандидат історичних наук, дослідник Французького дому в Оксфорді (Maison française d’Oxford), Оксфорд, Велика Британія

Синодальне рішення 1686 року про Київську митрополію: палеографічний аналіз

Леся Звонська, доктор філологічних наук, професор кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Інституту філології КНУ ім.Т.Шевченка, професор Київської Православної Богословської Академії

Грамоти Діонісія, патріарха Константинопольського та Досифея, патріарха Єрусалимського у справі передачі Київської митрополії Московському патріархату: грецький текст та зіставний аналіз російського й українського перекладу»

Євген Нікольський, доктор філологічних наук, професор, магістр богослів´я,

Олександр Саган, доктор філософських наук, професор, Інститут філософії НАН України

Анексія Київської митрополії Московським патріархатом у 1686 році: обʼєктивні і суб’єктивні передумови і наслідки

ОБІД – 14-15 год.

Секція 1 (Митрополичі палати)

Історико-політичні передумови та наслідки зміни юрисдикційної належності Київської митрополії у 1686 році

Модератор: доктор богослів’я о.Роман Завійський

Олесь Кульчинський, кандидат філологічних наук, Ph.D., Стамбульський університет

Київська Митрополія як окупована територія Вселенського Патріархату (з 1686-го р.) та міфологеми від «країв північних»

Ірина Преловська, доктор історичних наук, старший науковий спіробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, проф. Київської Православної Богословської Академії

«Проблема перенесення київського митрополичого престолу до Москви: запрошення до дискусії»

Ростислав Мартинюк, дослідник

Гетьман Іоан Самойлович і катастрофа Київської Церкви 1686 року

о. Георгій Коваленко, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості

Переяславські статті 1659 р. як Московська унія

Вадим Лур´є, д.філос.н., професор, єпископ Російської Православної Автономної Церкви Григорій (м. Санкт-Петербург, Росія)

Статус Київської митрополії за домовленостями 1686 року

Валерій Ластовський, д.і.н., професор Київського національного університету культури і мистецтв).

Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату: інтерпретація в історіографіях

Секція 2 (Зал засідань)

Константинопольський патріархат та Київська митрополія

у другій половині XVIІ ст.: історія, аналіз, міфологія

Модератор: к.і.н. Тетяна Євсєєва

Олександр Галенко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, керівник Центру дослідження цивілізацій Причорномор’я Відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАНУ

Контури України за османським переписом правобережних козацьких полків 1678 р.

Євген Чернухін, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Тексти, переклади й тлумачення листів і грамот патріарха Діонісія IV стосовно підпорядкування 1686 року Київської митрополії Московському патріархові

Тарас Чухліб, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Тетяна Євсєєва, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Проекти перетворення Українського Гетьманату ХVІІ-ХVІІІ ст. на спадкову монархію європейського типу: історичні та канонічні особливості (до постановки питання)

єпископ Кирило (Михайлюк), магістр богослів’я, єпископ Ужгородський і Закарпатський Православної Церкви України

Сергій Кот, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України НАН України

Пограбування під грифом «таємно»: митра владики Гедеона та інші церковні реліквії з фондів Всеукраїнського історичного музею ім.Т.Г.Шевченка, вивезені до Росії у 1930-ті рр.

Олександр Солдатов, пошукач Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ

Канонічна юрисдикція Московського патріархату в Україні в контексті традиційної доктрини Пентархії та особливого статусу Константинопольського патріархату в православному світі

Дискутанти:

Іван Альмес, кандидат історичних наук, академічний менеджер програми «Київське християнство» (Український католицький університет)

Тетяна Антонюк, адвокат

Світлана Перепльотчикова, доцент кафедри англійської та міжкультурної комунікації Інституту філології КНУ ім.Т.Шевченка

Андрій Смирнов, кандидат історичних наук., доцент Національного університету «Острозька академія»

Віктор Чалаван, радник Директора Національного Інституту стратегічних досліджень

Святослав Чокалюк, кандидат богословських наук, доцент, завідувач кафедри Київської Православної Богословської Академії

о. Ігор Шабан, голова Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин

Ольга Шевченко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва НАПрН України.

Наталія Шевчук, голова Фонду памʼяті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Андрій Домановський. Бути ромеєм – 3, або Дещо про цезаропапістську симфонію держави та церкви по-візантійськи

Унеділю 1 грудня 2013 р. під час чергового мітингу харківського Євромайдану на постаменті пам’ятника Тарасові Шевченку, під яким зазвичай збирались активісти, з’явився плакат із написом «Слава європейській Україні! Досить візантійщини!!!».

Наступного дня Інна Булкіна, старший науковий співробітник київського Українського центру культурних досліджень, опублікувала у інтернет-журналі про історичну науку та суспільство «ГЕФТЕР» допис під назвою «Украина не Византия!». У ньому дослідниця зауважила, що «Геть Візантію!» («Долой Византию!» – саме так авторка відтворила харківський заклик) – це «вражаюче і, якнедивно, найхарактерніше із майданних гасел», який, на її думку, поряд з іншими лозунгами Майдану, «мало схоже на політичну європейську ідею, якою вона вбачається з Брюсселя».

Пʼять років потому, 15 грудня 2018 р. на помісному Обʼєднавчому соборі українських православних церков, що відбувся у київському соборі Святої Софії, було створено Автокефальну Помісну Православну Церкву України. Невдовзі, вже до Різдва за григоріанським календарем, вся територія України рясно вкрилась білбордами із написом: «15 грудня 2018 року. Цей день увійшов в історію! Президент України Петро Порошенко», а 5–6 січня 2019 року у кафедральному соборі Вселенського Патріархату (соборі святого Юрія) відбулося підписання та отримання томосу про автокефалію Православної Церкви України.

Отже, заклик відцуратися Візантії та всього візантійського, в якому б із наведених раніше варіантів він не звучав, втілено не було. Навпаки, Візантія вкотре довела, наскільки живим і дієвим залишається її спадок у сучасній Україні, причому цього разу можна говорити не лише про типологічну схожість, але й про певну генетичну тяглість. «Візантійщина» у відносинах церкви та держави виявилась неподоланною властивістю України (і не лише України), відмовлятись від якої чи долати яку ні державна влада, ані, за великим рахунком, православні церковні ієрархи різних конфесій не збираються.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Андрій Домановський. Бути ромеєм – 3, або Дещо про цезаропапістську симфонію держави та церкви по-візантійськи”

Круглий стіл «Грецька мова як місток між культурами та шлях самопізнання» (26 лютого 2019 р.)

Два роки тому парламент Греції прийняв рішення про святкування Всесвітнього дня грецької мови 09 лютого, приурочивши його до дня смерті національного поета Греції, автора національного гімну країни Діонісіоса Соломоса.

Цьогоріч упродовж усього лютого в різних країнах, доля яких історично пов’язана з грецьким світом відбудуться події, метою яких є популяризація грецької мови та осмислення місця грецької спадщини в сучасному світі. Круглі столи, лекції, літературні читання, відкриті дискусії пройдуть в багатьох містах Греції та Кіпру, а також в Італії, Австралії, Болгарії, Румунії.

26 лютого Центр елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького спільно з Посольством Греції в Україні запрошує взяти участь в роботі круглого столу, присвяченого проблемам культурних та мовних контактів між Україною та Грецією, шляхам рецепції античного спадку сучасними культурами, спробам наблизитись до тем, які хвилюють сучасне культурне життя Греції.

У круглому столі візьмуть перекладачі грецької літератури, дослідники грецької мови та історії, діячі культури.

Захід відбудеться 26.02.2019 р. о 14.00 в приміщенні Інституту філології (бульв. Т.Шевченка, 14; ауд. 63, другий поверх).

Програма круглого столу

В. Ставнюк, д.істор.н., проф., Київський національний університет імені Тараса Шевченка Ἐνμύρτουκλαδὶ τὸξίφοςφορήσω (Спроба перекладу)

І. Голубовська, д.філол.н., проф., Київський національний університет імені Тараса Шевченка Новогрецькі студії в Україні: сучасний стан та перспективи

Л. Звонська, д.філол.н, проф., Київський національний університет імені Тараса Шевченка Образи любові в давньогрецькій літературі: антологія перекладів

Л. Глущенко, к.філол.н., доц., М. Мокрівська, асист., Львівський національний університет імені Івана Франка Меліна Меркурі: від історичної постаті до літературного образу

А. Домановський, к.істор.н., доц., Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Неприступні “Термопіли” Константиноса Кавафіса по-українськи: стобарвні півтони перекладів

О. Ручинська, к.істор.н., доц., Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Ἀγαθοὶ ἄνδρες καὶ εὐεργέται: епіграфічні свідчення щодо соціокультурної історії грецьких міст Північного Причорномор’я

О. Кожушний, к.філол.н., доц., Київський національний університет імені Тараса Шевченка Проблема актуалізації в Україні грекомовної християнської спадщини

А. Ус, директор БФ «Православний спадок України на Святій Горі Афон» Грецька як мова духовності 21 ст. (досвід перекладача духовної літератури)

А. Савенко, к.філол.н., доц., Київський національний університет імені Тараса Шевченка «К.Кавафіс: випробування мовою»

«Byzantine Electricity» у Львові: виставка полотен Антона Проненка

Серія полотен Антона Проненка Byzantine Electricity створена з використанням іконописних технік та зображує місцевості, історично пов’язані з класичною культурою.

Античну атмосферу Греції, Туреччини та Італії сьогодні важко розпізнати візуально, адже сучасний технічний прогрес вносить свої корективи в ландшафти міста. Так само невпізнаваними є класичні техніки, мотиви та композиційні прийоми в картинах Антона Проненка.

Сучасні елементи покликані не завадити, а підкреслити відчуття класичної гармонії та світла, у тому числі електричного. Для візантійських майстрів була напрочуд важливою тема абстрактного світла, його зображували за допомогою сусального золота. Сьогодні для художника цю роль нерідко відіграє світло електричне та неонове.

Вогні реклами, кафе, чудернацьких світильників, автомобільних фар уособлюють на картинах Антона прагнення до руху та комунікації між людьми, чутливості та індивідуалізму. Автор пропонує не сприймати його роботи буквально, а вбачати у них метафізичний та формальний мистецький пошук.

Антон Проненко народився у Львові в сім’ї художника-реставратора. Працює в різних техніках, надихається творами старих майстрів та активно цікавиться тенденціями сучасного мистецтва, читає лекції та розробляє популярні освітні програми з історії мистецтва та культури. Живе та працює у Києві.

Вхід вільний.

Виставка триватиме з 1 березня до 20 квітня 2019 року.

Ердоган заявив, що з Софійського собору у Стамбулі можуть знову зробити мечеть

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що Софійський собор, який був побудований в часи Візантії і нині є музеєм, може знову стати мечеттю.

“Це не є ненормальною пропозицією. Це не щось неможливе, це можна зробити легко. Ми могли б навіть назвати її мечеттю Ая-Софія замість музею, і її можна було б відвідати зовсім безкоштовно”, – сказав Ердоган.

За його словами, статус музею з Софійського собору зняти дуже легко. При цьому Ердоган нагадав, що статус музею Ая-Софії був наданий Республіканською народною партією – найстарішою в Туреччині, яка займає лівоцентристські позиції і нині перебуває в опозиції.

Ердоган також зазначив, що інші історичні мечеті в Стамбулі, такі як Блакитна мечеть, відкриті для всіх відвідувачів і шанувальників безкоштовно.

Побудований в 6 столітті Візантійською імперією, Софійський собор був центральним для Грецької Православної Церкви протягом 916 років і був перетворений в мечеть після османського завоювання Константинополя в 1453 році. Мечеттю Ая-Софія була до 1935 року.

Ігор Гошовський: “Україна … – … дитина слов’янізованої форми Візантії”

Україна в етичному та світоглядному плані – безумовно дитина слов’янізованої форми Візантії, – написав на своїй сторінці у facebook Ігор Гошовський.

Звідси це кормлєніє на держслужбі, божевільна корупція, кумівство, містицизм тощо. У той де час серед прогресивних людей набуває популярності етика та світогляд Північноєвропейського протестантизму – боротьба з корупцією, аскетизм, підприємництво, прозорі правила, матеріалізм, антиклерикалізм. Останній приноситься на тисячолітній візантійський український грунт агресивно, але погано приживається. Його адепти дивуються, чому так. А мільйони українців просто не розуміють як вижити в цій привнесеній новій етиці. Вони не розуміють її правил і діють по інерції так як вміють вони і десятки поколінь їхніх предків.

Між іншим, Томос – це суттєве підсилення саме візантійців і не дивно, що саме яскравому візантійцю Порошенку вдалося цього досягти. Логічно також, що і протестанти (не в релігійному, а етичному сенсі) до цієї акції ставляться з розумінням, але скептично бо вона ніяк не зачіпає їхню шкалу цінностей. Чи має протестантська етика перспективи в Україні? Тільки у вигляді гібриду. Яким він буде? Православна церква що бореться з корупцією і проповідує аскетизм? У це важко повірити бо сама наша церква зараз – наскрізь просякнута корупцією. Але концепт я описав.

Ще раз наголошую, що мова йде не про релігію, а про етику. Тобто це стосується й атеїстів.

Лекція «Ностальгія за Візантією в сучасній культурі» (30 травня 2019 р., Одеса)

У постійно діючому лекторії філії Грецького Фонду Культури (Одеса) Науково-дослідницький та освітній центр імені Г.В. Флоровського (ОНУ імені І.І. Мечникова) 30 травня 2019 р. о 16:00 представляє лекцію Олени Сергіївни Петриківської, кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії та методології пізнання на тему: «Ностальгія за Візантією в сучасній культурі».

Час заходу: 30 травня 2019 р., 16:00

Адреса: Одеса, пров. Красний, 20, Грецький фонд культури.

«За останнє сторіччя візантиністика багато зробила для подолання сформованого в західноєвропейській культурі негативного образу Візантії. Великий внесок у прояснення особливостей цивілізації і культури «Другого Риму» внесли одеські вчені Ф.І. Успенський, Н.П. Кондаков, А.І. Алмазов, Г.В. Флоровський. Вони запропонували впливові трактування візантійського культурного типу. Під впливом їх робіт виникла широка громадська дискусія про нереалізований потенціал візантійської цивілізації.

Візантія донині є предметом суперечок. Візантія – інше Європи або інша Європа? Образ Візантії виникає в свідомості тих, хто вважаючи себе іншими європейцями, відмовляється будувати свою національну і культурну ідентичність по моделі новоєвропейської національної держави.

У ситуації «пост» (post-modern, post-secular) всі смисли трохи зсунулися, а ті, що здаються самі по собі зрозумілими, ідеї і практики перестали бути такими. Актуальним стає вільне від ідеологічних оцінок розуміння середньовічних витоків сучасних культур, богословських систем, релігійної антропології. Сучасна візантиністика усвідомила важливість вивчення християнської культури під естетичним кутом зору для виявлення її специфіки.

У лекції будуть розглядатися окремі приклади рецепції сучасної культури тих чи інших сторін візантійської культури. Це цікавий приклад діалогу традиційної та сучасної культур, сприйняття візантійської теми сучасною свідомістю. Почавши з «негативного міфу» про Візантію, ми перейдемо до «позитивного міфу» і закінчимо «ностальгічним міфом», які будуть представлені як складні становища не пов’язані виключно з наукою. Спробуємо зрозуміти, в чому актуальність Візантії сьогодні, чому, за словами О.П. Каждана, «наше століття все частіше і частіше звертається до візантійського досвіду для осмислення сучасності».

Другий (VIІI) випуск Сугдейського збірника продовжує засновану у 2004 р. серію наукових видань, що ґрунтуються на матеріалах міжнародної наукової конференції «Причорномор’я, Крим, Русь в історії та культурі», що регулярно проводилась Національним заповідником «Софія Київська» на базі його відділу – музею «Судацька фортеця».

На сьогодні, через анексію Криму Російською Федерацією, музей вилучено з підпорядкування Міністерства культури України та оперативного управління Національного заповідника «Софія Київська». Однак заповідник продовжує традицію започаткованих ним наукових форумів, збираючи їх на території свого музейного комплексу в м. Києві. В свою чергу, збірник продовжує публікацію робіт, присвячених іс­то­рії та архео­логії давнього та середньовічного Криму. В статтях розглядаються торгівельні, етнічні та культурні звʼязки між Кримом, Руссю, Європою, Причор­но­морʼям та Візантією, оприлюднюються результати археологічних, джерелознавчих та історіографічних досліджень.

ISSN: 2708-4914

ЗМІСТ

Алфьоров О.А. Два невідомі візантийські молівдовули з родовими іменами з Судака крізь призму контактів із територією Київської Русі …. 7

Гордієнко Д.С. «Кримський щоденник» Михайла Бережкова (червень-серпень 1895 р.) … 13

Бережков М.Н. Крым …. 22

Джанов А.В. Каффа, Крымское ханство и османы в 1454–1456 гг. (по данным книг массарии Каффы) …. 79

Корнієнко В.В. До публікації праці П.І. Голандського «Солхатські медресе та мечеть Абду-ль-Азіза та особливості їх архітектури, форм і техніки» …. 374

Голландский П.И. Солхатские медресе и мечеть Абду-ль-Азиза и особенности их архитектуры, форм и техники …. 377

Левченко В.В. Генерації одеських вчених-істориків 1920–1944 рр.: ідентифікація, склад, особливості …. 404

Рахно К.Ю. Вступ до етногенезу чи квазіетнологічна побудова? З нагоди монографії Леонтія Войтовича ….428

Нікітенко Надія. Ангели Софії Київської. Паломництво до святині. – К : Горобець, 2019, – 304 с.

Книжка, що по-новому розкриває значення Софії Київської як священного осердя Києва, написана у формі путівника для паломника. Вона побудована на відкриттях авторки – відомої дослідниці Софії Київської. Крізь призму православної традиції й канонів богослужіння тут представлено сповнену багатої символіки художню образність собору. Чільне місце в цій образності належить ангелам, які створюють ауру Дому Премудрості Божої. Такого величезного ангельського сонму немає в жодному іншому храмі всього візантійського кола. Цей феномен вперше осмислено автором.

У книжці значної уваги надано виведенню християнської системи цінностей. Розкриваються близькі серцю людини вічні духовні істини, геніально втілені у всенародній святині. Через архітектуру і живопис тисячолітнього собору показано яскраве відображення історії Русі-України й самої Софії Київської, збудованої княжим подружжям хрестителів Русі – Володимиром Великим і Анною Порфірородною, справу яких завершив Ярослав Мудрий. Видання багато ілюстроване, подане живою мовою в легкій і водночас піднесеній манері викладу, цікаве і пізнавальне для кожного читача.

Сьогодні 94-а річниця від дня народження засновника Візантійського хору в Голландії, Почесного громадянина Долини Мирослава Антоновича

Сьогодні (1 березня) 94-а річниця від дня народження Почесного громадянина та уродженця Долини доктора Мирослава Антоновича. З цієї нагоди 12-13 березня в райцентрі планують проведення урочистих заходів, які будуть спрямовані на вивчення, ознайомлення та дослідження життєвого та творчого шляху відомого долинянина.

Так, 12 березня планується проведення концерту та “тихого аукціону” з метою збору коштів для встановлення меморіальної дошки Мирославу Антоновичу біля названої його ім’ям Долинської дитячої школи естетичного виховання.

Наступного дня будуть проведені міжнародні наукові читання “Мирослав Антонович. Знаємо. Пам’ятаємо”.

Очікується також приїзд з Нідерландів сина Мирослава Антоновича – Романа.

Мирослав Антонович – хоровий диригент, оперний співак, музикознавець, професор, доктор музикології, Заслужений артист України, засновник Візантійського хору в Голландії, Почесний громадянин міста Долина.

Народився в Долині у сім’ї Катерини та Івана Антоновичів.

В 1951 році організовує виключно з голландців «Візантійський хор» у Трехті. Всі голландці тоді були одягнуті в українські національні строї і співали на українській мові.

Під керівництвом Мирослава Антоновича хор дав понад 3000 концертів, супровід Святої Літургії в церквах різних країн світу, випустили понад 10 альбомів звукозаписів. З хором маестро виступає понад 40 років. Його мистецький та науковий доробок налічує більше 40 публікацій. У 1990 році колектив уперше побував на Україні.

Візантійські ікони в колекції музею Б.І та В.Н. Ханенків

У 2005 році в музеї Ханенків відкрився новий зал. Чотири візантійські ікони VI-VII ст., вперше представлені в цьому залі після довгої, майже десятирічної, перерви, є не тільки безцінними раритетами колекції Музею Ханенків, але й всесвітньо відомими пам’ятками культури – найдавнішими з християнських ікон, що збереглися до нашого часу. Оскільки ці чи не найцінніші з художніх скарбів України, мають також неоціненне сакральне значення, при побудові нової експозиції велику увагу було приділено оформленню зали. Сьогодні вона виглядає як невеличка каплиця, де шанувальники мистецтв можуть віддати данину високому мистецтву візантійських майстрів. Особливу атмосферу створює символічне кольорове вирішення зали. Синій, “космічний”, колір, який асоціювався з кольором небес, мав у візантійській культурі стійке емблематичне значення – вічної Божої істини. Саме темно-блакитними є фони на прадавніх іконах.

Чотири ікони: Іоанн Предтеча, Святі Сергій та Вакх, Богоматір з немовлям, Мученик та мучениця, створені на теренах Візантії в VI – VII ст., дивом уникнули масового знищення сакральних зображень під час іконоборницького руху, що охопив Візантійську імперію у VIII ст. Вони вціліли лише тому, що своєвчасно були вивезені християнськими паломниками до Синаю. Прадавні образи зберегли ченці віддаленого від політичних пристрастей монастиря Святої Катерини, розташованого серед кам’яної пустелі у підніжжя гори, де згідно з Біблією Мойсею відкрилося чудо богоявлення та були даровані Скрижалі Заповіту. Одна з найдавніших християнських обителей – Монастир Святої Катерини, зведений візантійським імператором Юстиніаном у VI ст., й досі зберігає унікальне зібрання ікон, лише чотири з яких за віком та технікою живопису є подібними до образів з музею Ханенків.

Першим науковцем, який в 1850 р. знайшов та описав ранні ікони монастиря Св. Катерини, був відомий церковний діяч та дослідник православ’я в країнах Сходу Архімандрит Порфирій (Костянтин Олексійович) Успенський (1804 – 1885). Чотири доіконоборчі образи цієї знахідки перебували у власному зібранні архімандрита до 1885 р. За його заповітом ікони були передані до Церковно-археологічного музею при Київській Духовній Академії. У 1923 р. після знищення цього унікального музейного закладу вони потрапили до Музею культів і побуту, створеного на території Києво-Печерської Лаври, а у 1941 р. були передані звідти до музею Ханенків.

Давні автори називали подібні ікони “восколитим писанням”, оскільки за технікою живопису вони відрізнялися від більш пізнього іконного письма, виконаного темперними фарбами. Відомий ще з античності восковий живопис, – так звана енкаустика (від грецького “encaio” – впікати, впалювати), дещо змінилася у візантійські часи. Дослідження, проведені під час реставрації київських ікон, довели, що вони виконані у техніці „холодної енкаустики”, або, як її ще називають, „воскової темпери”. На відміну від античних художників-енкаустів, які „впалювали” змішані з бджолиним воском пігменти за допомогою підігрітого шпателя-каутерія, автори синайських ікон користувалися різної форми пензлями. Метод „холодної енкаустики” полягав в тому, що на заґрунтовану поверхню дошки послідовно наносилося декілька шарів фарб, основою яких був рідкий віск, розведений спеціальною сумішшю. Не тільки воскове письмо, але й ціла низка особливостей образного ладу пов’язує ранні ікони з традиціями античної культури, творчою спадкоємицею яких була Візантія.

Разом із давніми синайськими іконами в залі представлено рідкісну портативну мозаїчну ікону більш пізнього часу – «Святий Миколай Мірлікійський» (XIII ст.), яка походить з колекції Б.І та В.Н. Ханенків.

Іоанн Предтеча Перша половина VI ст. (?) Дерево (бук), воскові фарби 46,8 х 25,1 х 0,67 Ікону із зображенням Іоанна Предтечі – останнього пророка Старого Заповіту й першого провісника Месії – Ісуса Христа – вважають найдавнішою серед синайських ікон київської колекції. Саме в цій іконі найбільш відчутним є вплив античного живопису.

Іоанна Хрестителя зображено в традиційній позі пророка з піднесеною догори правицею. Лівою рукою він тримає сувій з грецькою цитатою з Євангелія від Іоанна: “Ось Агнець Божий, який бере на себе гріх світу”. (Ін. 1:29) Іоанн Предтеча вказує на зображення Христа в медальйоні, розміщеному у правому верхньому куті. В парному медальйоні ліворуч – зображення Богоматері. Іоанн вдягнений у темно-сірий хітон, підперезаний чорним паском із металевими застібками, позначеними білилом, плащ-хітон яскравого вохристого кольору та традиційну для його зображень мілоть з овечої вовни – вбрання самітника-анахорета, родоначальника християнського чернецтва.

У живописі лику переважають оливково-сірі відтінки. Натхнене обличчя пророка в обрамленні довгого кучерявого волосся з просіддю передано з реалістичною точністю, майже портретно. Таке враження підсилюють глибокі зморшки, позначені коричневими мазками, і спалахи білил на випуклих частинах обличчя й у зображенні білків трагічних чорних очей. В образі Предтечі дослідники вбачають вплив античних театральних масок.

Згідно з традиціями пізнього античного живопису постать Іоанна Хрестителя показана у різкому контрапості. Вказуючи правою рукою на протому (напівпостать) Христа, Предтеча звертає до нього повний експресії схвильований лик, тоді як коліна і стопи Іоанна розвернуті у протилежну сторону. Духовна екзальтація пророка знаходить відлуння у зображенні бурхливих складок його одягу, переданих динамічними мазками – часом довгими і гнучкими, часом – різкими й короткими.

Численні втрати фарбового шару в багатьох місцях відкривають дерев’яну основу. На відміну від інших синайських ікон воскові фарби покладені безпосередньо на деревину, не покриту ґрунтом. Проте, незважаючи на значні ушкодження, образ полум’яного провидця справляє надзвичайно сильне враження.

Існують суперечливі припущення щодо місця створення цієї ікони. Переважна більшість науковців вказує на Єгипет або Олександрію, проте останнім часом вірогідним вважається також її сірійське, або палестинське походження.

Богоматір з немовлям VI ст. Дерево (модрина), воскові фарби 35,4 х 20,6 х 0,75

Богородиця представлена на темно-синьому тлі з немовлям Христом, якого вона тримає на лівій руці і, ніби оберігаючи, пригортає до себе правицею. Марія огорнута у вохристий хітон, та пурпурову столу – стрій, який носили під хітоном. Вузький рукав столи із двома пасками помітно на правиці під більш широким рукавом хітону. Поверх білого очіпка голову Марії покриває мафорій – пурпуровий плат, що спускається за праве плече й переходить через лікоть правиці. Христа, вдягненого у пурпуровий гіматій, зображено у пропорціях отрока з високим світлим чолом. Він простягає вперед правицю з відкритою долонею. Цей жест, відмінний від положення долоні при благословенні, дозволив дослідникам висловити припущення, що постаті Богоматері та немовляти первісно були частиною сцени поклоніння волхвів. Така гіпотеза, підкріплена тим, що ікону за нез’ясованих часів та обставин було обрізано з трьох боків, вважається тепер малоймовірною. Три золоті промені, які помітно праворуч над німбом немовляти, також викликають суперечливі трактування вчених: їх вважають нижньою частиною хрізми – монограми Ісуса Христа, або символічним позначенням Святої Трійці.

Синайська Богоматір з немовлям була створена в той період, коли візантійський іконографічний канон лише почав формуватися. Ймовірно, саме від подібних зображень походить більш пізній канонічний тип Богоматері Одігітрії – Путівниці.

Розміщення фігур у просторі позначене виразним впливом античного мистецтва. Згідно з принципом контрапосту, постать Богоматері зображено в поєднанні різноспрямованих рухів: голова Марії повернута вліво, в той час як її плечі звернуті до сина – вправо. Багатошаровий живопис цієї ікони з античною «плотскістю» передає тривимірність, позначену за допомогою переходів тону. У іконописі більш пізнього часу фігури зображуватимуть фронтально та площинно – без передачі об’єму. Випуклі мазки воскових фарб ніби виліплюють квітуче, осяяне світлом обличчя Богородиці з рожевим рум’янцем та яскравими устами, що посміхаються. М’яку тінь під підборіддям художник передає майже „імпресіоністично” – оливково-зеленим кольором. Світлий лик немовляти написаний більш ніжно – тендітними сплавленими мазками.

За традиціями візантійського мистецтва основні кольори ікони – різних відтінків пурпур, вохра, а також золото, використане у зображенні німбів, мають символічне значення. Пурпур, який поєднав у собі полярні частини спектру – синій та червоний, вважався втіленням єдності небесного і земного та символізував верховну імператорську владу. Ефеський собор 431 року постановив у знак найвищого вшановування Марії зображувати її у пурпуровому царському одязі як Царицю Небесну. Золото та “златовидна” вохра, які ще за античних часів символізували Сонце, в християнській символіці набули значення згущеного божественного світла. Вони вважалися випромінюванням благодаті та істини та асоціювалися з Христом, який сказав про себе: “Я – світло миру” (Ін. 9:5).

Відносно походження цієї ікони існує декілька припущень: Константинополь або Єгипет чи Олександрія.

Святі Сергій та Вакх VIІ ст. Дерево ( сосна-пінія), воскові фарби 35,4 х 20,6 х 0,75 Святі воїни Сергій та Вакх представлені, як юні мученики. Медальйон з ликом Христа, розміщений між німбами, та хрести в руках святих символізують мученицьку смерть, прийняту в ім’я Спасителя.

Згідно з переказами Сергій та Вакх походили з сирійської провінції та були високопосадовцями при дворі римського імператора Максиміана (285-305 рр.). Постійні атрибути цих святих – маніакії (шийні прикраси з трьома коштовними каменями) – нагадують про їх високі придворні посади. Сергій був премікарієм – начальником охорони гентілійського полку, який складався з союзників римлян (gentiles), а Вакх – секундарієм, другим за званням після Сергія. На високі чини Сергія і Вакха вказує також їхні строї: золототкані далматики, які художник передає тонкою золотою штриховкою, малинові клави, одягнені поверх хітонів, та верхній одяг – плащі-хламиди, скріплені на плечі золотою застібкою у вигляді трьох кульок. Сяюче світлом вбрання святих дещо відрізняється за кольором: у Сергія – рожеве, у Вакха – світло-блакитне. Широкий темно-пурпуровий тавліон – ще одна відзнака костюму придворних – краще помітний під рукою Вакха, зображеного ліворуч. Написи СЕРГІО(С) та ВАХОС у верхній частині ікони виконані чорнилом та мають пізнє походження, так само як і рама, закріплена за допомогою кованих цвяхів.

Житіє святих Сергія і Вакха, пам’ять яких відзначається Православною церквою1-го і 7-го жовтня, відносить їхню мученицьку смерть до кінця III століття. Відмовившись принести жертву язичницьким богам, Сергій та Вакх визнали себе християнами. За часів, коли віра у єдиного бога вважалася найтяжчим державним злочином, імператор прирік їх на публічну ганьбу, жорстокі катування та страту.

У порівнянні із Іоанном Предтечею та Богоматір’ю з немовлям ікона Святі Сергій та Вакх відображає вже новий етап розвитку іконописного канону. Лики святих є, хоча не повністю ідентичними, а все ж дуже схожими й позбавленими “портретності”, так само як їхні тіла – об’ємності. Складки білих плащів позначені лінійно, без світлотіньових переходів. Площинне живописне вирішення підкреслено фронтальним положенням фігур та симетричною композицією, в якій багаторазово повторюється символічна форма кола та півкола: обведені контуром німби, маніакії, обриси голів і плечей. Таке нове розуміння форми жодним чином не пов’язано з труднощами у передачі пластики людського тіла, а є новим свідомим прийомом християнського мистецтва Візантії, що знаменує зміну античних художніх принципів. Через відмову від життєподібності християнський іконопис знаходить засоби для передачі «іншого» складу плоті святих, які постають вже не звичайними людськими істотами, а мучениками, просвітленими подвигом заради віри. Лики та вбрання Сергія і Вакха здаються особливо світлоносними завдяки багатошаровому письму напівпрозорими фарбами. Зображення Сергія, яке збереглося краще, дозволяє відчути живописну майстерність іконописця: вуста написані соковитим червоним кольором, зеленкуватим позначені тіні під підборіддям, під очима й на шиї. Густі, рельєфні мазки воскових фарб позначають ніби осяяне зсередини лице й ніжно-рожевий юнацький рум’янець.

Походження цієї ікони також пов’язують з різними художніми центрами: більшість науковців вказує на Єгипет, проте називають також Сирію та Константинополь.

Мученик та мучениця (Св. Платон та Глікерія (?) І половина – середина VII ст. (?) Сінай (?) Дерево (липа), воскові фарби 54,2 х 48,6 х 0,7 – 0,8

Обабіч голгофського хреста на іконі представлені святі мученики – чоловік та жінка. Хрести в їх руках є символом мученицької смерті. Саме за подібною іконографічною формулою, що походить від античного сімейного портрету, зображували пари святих за часів раннього християнства. Над головами мучеників розташоване „всевидяще око” з трьома променями – символ присутності Бога. На центральному хресті збереглися залишки поліхромного розпису, що позначав орнамент та дорогоцінне каміння. Фон ікони, нині майже втрачений, первісно був золотим. Інші деталі, на яких спостерігаються значні втрати фарбового шару, мають ознаки механічних ушкоджень, що особливо помітно на зображенні рук та очей. Це може свідчити про давній спосіб „використання” ікони: згідно з простонародними магічними уявленнями віряни часто вживали зскоблену фарбу та левкас як ліки. Права сторона дошки із фрагментом зображення мучениці втрачена та замінена новою, дописаною олійними фарбами. Заглиблення у рамі, призначені для кришки, вказують на те, що ікона була переносною: її брали в дорогу, або виносили з монастиря до скитів.

Грецький напис із зазначенням імен святих у верхній частині ікони зберігся лише фрагментарно, тому остаточне вирішення того, які саме мученики зображені є дискусійним. Ліва частина напису найбільш ймовірно прочитується як „Св. Платон” та, скоріш за все, пов’язана із Святим Платоном Анкірським, у житії якого згадуються чудеса, явлені ним саме на Синаї. Права частина напису не суперечить прочитанню „Гликерія”. У помісному синайському календарі зазначений спільний день споминання обох святих – 13 травня, що є підставою вважати зображену мученицю Святою Гликерією з Траянополя. Подібне іконографічне прочитання дозволяє сучасним дослідникам віднести ікону до місцевої синайської школи, проте існують також інші припущення відносно місця її створення: Сирія, Палестина, або Єгипет.

Св. Миколай Мірлікійський XIII ст. Дерево, мозаїка на воску Оправа – золочене срібло. 19 х 15,2 Разом з древніми синайськими іконами в залі представлено портативну мозаїчну ікону Святий Миколай Мірлікійський, яка походить з колекції Б. та В. Ханенків. Подібні мініатюрні образи також є досить рідкісними – число відомих на сьогодні ікон, найбільш ранні з яких датуються XI ст., не перевищує кількох десятків.

Виконання таких ікон потребувало високої технічної майстерності. Основою для мозаїчного набору є дерев’яна дощечка, заґрунтована сумішшю воску та смоли. Зображення утворюють закріплені на ґрунті мініатюрні кубики з позолоченої та посрібленої смальти, природних мінералів й напівдорогоцінного каміння: малахіту, ляпіс-лазурі, кольорових мармурів, оніксу. У зображенні лику святителя використані найменші кубики, підігнані з особливою щільністю.

Ікону Святий Миколай датують XIII ст. Зображення одного з найбільш шанованих християнських святителів підпорядковано суворому іконописному канону, що вже склався до цього часу. Святий Миколай показаний у „прямій” позі з Євангелієм у лівіці, його правиця піднесена у благословляючому жесті. Білий з темно-синіми хрестами омофор у вигляді широкої стрічки є деталлю церковного облачення, що вказує на єпископський сан Святого Миколая. Руку якою святитель тримає священну книгу, на знак пошани покриває довгий кінець омофору, випущений наперед через ліве плече. Постійні атрибути Святого Миколая – омофор і Євангеліє згідно переказів були даровані йому Христом і Дівою Марією, які явилися святителю у видінні, коли він був обраний єпископом малоазійського міста Міра в Лікії. За каноном передані також „портретні” риси Святого Миколая: округлі лінії обличчя, обрамленого широкою бородою, високе чоло, та особливий погляд, в якому гостра проникливість пастиря поєднуються з батьківською добротою.

Тендітні смуги мозаїчного набору підкреслюють контури обличчя й десниці. Гребені складок яскраво-червоної фелоні святителя позначені золотими лініями асісту. Попри загальне лінійне трактування, віртуозно підібрані відтінки мінералів тілесного кольору надають лику Святого Миколая м’якості та живописності. Ані тонке павутиння асісту, ані викладений золотавими кубиками фон не пов’язані з реальним освітленням – вони символізують горішнє світло.

У Візантії подібні портативні ікони, оправлені у дорогоцінні оклади, призначалися для приватних каплиць аристократії, або слугували дорожніми образами. Обрамлення цієї ікони відноситься до більш пізнього часу (XIV ст.). Витонченість візерунку, що складається з орнаментальних кіл і ромбів, виконаних у техніці стрічкової скані-філіграні, свідчить про високий рівень майстерності візантійських ювелірів.

Олена Живкова, завідувач відділу західноєвропейського мистецтва Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків

Кирило Галушко. Чи можлива «спільна історія» самої України? І від якої дати її починати?

Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р.

В сучасних політизованих суперечках з приводу інтерпретації українського минулого – коли з ким «дружили», коли і з ким проти кого воювали, що було «правильним», а що «неправильним», хто – герой, а хто зрадник (і кого і чого саме) часом губляться підстави здорового глузду. Це не означає, що дражливих тем треба уникати – принаймні з тої причини, що це вочевидь неможливо. Історія тим і є зручною для політиків, що вимагає мінімальних інвестицій: подія, що вже відбулася десятки чи сотні років тому без жодної участі її сучасного апологета чи критика, може бути потужною політичною зброєю. Заіржавілі мечі минулого відчищуються, вигострюються і знову починають збирати свої жнива на сучасному полі політичної боротьби. «Жертви» їх тепер вже аж ніяк не криваві: їх вимірюють кількістю бюлетенів, кинутих до виборчих урн.

Але будь-якій людині зрозуміло, що це – зброя взаємопоборення. Ідеологічні суперечки свідомо чи мимоволі виводять на чоло історичного інтересу країни події, які загострюють внутрішній міжгромадянський світоглядний конфлікт, який останніми роками неодмінно упадає у каламутний потік російсько-українського «історичного конфлікту». А до усвідомлення засадничих підстав останнього половина населення просто неготова через своє розпливчасте розуміння «українськості» (коли це? Звідки це?). Цій частині нашого громадянства простіше жити в шаблоні радянських міфів, адже все одно їм не було надано якихось дороговказів щодо того, що саме зробило Україну Україною – бо до української школи вони вже не ходять, а дорослих у нас вчать життю лише російські телесеріали. І мимоволі ловиш себе на думці, що є історичні теми і сюжети, приречені поки що на запрограмоване псування настрою від взаємного нерозуміння. А чи існують натомість якісь «політично нейтральні події», які, тим не менш, не полишають долю України осторонь, а навпаки, інтегрують, зміцнюють уявлення про «спільне історичне минуле» не «України і Росії», як декому хочеться, а самої України?

Чи настільки у нас сьогодні геть усе минуле автоматично конфліктне та неприйнятне «спільному загалові»? У будь-якій країні існує цикл щорічних відзначень і свят, які зміцнюють почуття спільної долі громадян, – чи можливе таке в Україні за будь-якого режиму і партії? Може варто спробувати, поверхом нижче актуальних суперечок на телешоу і зовнішньополітичних орієнтацій, збудувати в країні уявлення про минуле, яке було б прийнятним для більшості українців і водночас не псувало нам усі наші багатовекторні «добросусідства»? Хтось скаже: це здача принципових позицій! А я скажу, що є люди, які професійно без нашої участі й так будуть займати ці позиції і заробляти політичний капітал. Ми можемо комусь із симпатизувати, когось зневажати, але нам потрібний спільний ґрунт під ногами, або ж стійкість човна, поки численні капітани його розгойдують.

Наприклад, питання «українськості» Давньої Русі мене більше турбує не в тому сенсі, чи існувала «давньоруська народність» і чи була це «спільна історія України і Росії». Мене цікавить, щоб українці просто вважали її своїм безпосереднім минулим – до появи «класичних українців» козаків, розуміли, що ми досі ходимо по стародавній Руській Землі. А що там собі думають у Кремлі – то їхня справа. Просто гуртом второпати, що Давня Русь, русини та українці – то наш шлях, а не чийсь чужий. Чи розколе нашу країну відзначення факту перемоги Ярослава Мудрого над печенігами, на місці якої князь збудував Святу Софію? Навряд, і це вочевидь славна звитяга нашої зброї. І немає у печенігів тепер свого МЗС, щоб засилати нам гнівні ноти протесту. Чи зіпсує настрій мешканцям півдня і сходу відзначення перемоги Данила Галицького над лицарями Тевтонського ордену під Дорогичином у 1238 р.? Чи участі русинів-українців у битві під Грюнвальдом 1410 року? Чи образить галичан регулярне святкування звільнення Наддніпрянщини з-під влади татаро-монголів литовсько-українськими військами князя Ольгерда у битві під Синіми Водами у 1362 році? Звісно, що навряд, – а паралельно з нашої свідомості почне зникати Куликовська битва 1380 р., яка, як відомо історикам на відміну від загалу, аж ніяк не стала такою, що когось звільнила. Але вона відома геть усім з радянської школи, а Сині Води – ні. А якщо йти далі? Хто щось скаже проти взяття Кафи Петром Сагайдачним? Навіть наші співгромадяни кримські татари навряд, – адже Кафа не була частиною їхнього ханства і належала Османській імперії. І цей перелік можна продовжувати.

То може варто нам, кому не байдужа єдність українського громадянства, витворити і запропонувати державі такий цикл офіційних відзначень і публічних подій, який об’єднає емоцією спільної історичної перемоги і львів’янина і донеччанина? Поміркуймо!

А з чого почати? Я б радив, звісно, з витоків. Є, наприклад, унікальна для нашої найдавнішої історії річ – точна конкретна історична дата на тлі купи гіпотез і припущень. Візантійський рукопис лапідарно згадує: «В царювання Михаїла… 18 числа червня місяця, у 6368 [860] року, на п’ятому році його правління, прийшли роси з двомастами кораблями…». А інші джерела скажуть нам, що досі це був «невідомий народ», але його нахабний напад на найбільше місто Європи вочевидь вивів наших предків на історичну арену. І історики можуть сперечатися, скільки там було вікінгів, а скільки наддніпрянських слов’ян, ким був сам Аскольд, але у будь-якому разі, за нашою літописною традицією Аскольд, – це київський князь, який правив до Рюриковичів. І поки не прийшов з півночі зі своєю дружиною Хельг-Олег, історія Аскольда – це виключно українська історія, а його похід – перша зафіксована дата історії Київської держави. А заодно б трохи «утерли носа» нашим сусідам, адже відзначуване наступного, 2012 року 1150-річчя російської державності повертає до 862 року – покликання варягів і приходу Рюриковичів. Але, на відміну від нашого, підтвердженого сучасними джерелами 860-го, дата ця була і залишається легендарною, відбиваючи вправи з хронології пізніших літописців.

От і рахували б собі українську державність з надійного пункту, – може б і решту потім було простіше узгодити?

Руслана Демчук. Міфологічність та конфесійність в дискурсі української ідентичності

Як повідомлялося, 14 жовтня з ґрунтовним повідомленням, присвяченим проблемі формування української національної ідентичності, виступила на IV Академічній дискусії «Спадщина Середньовіччя Сходу та Заходу в європейській ідентичності України» доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії Руслана Демчук. Вона особливо звернула увагу на ті історичні, культурні та політичні міфи, які формувалися на місцевому ґрунті та впливали на самосвідомість українського етносу. Сьогодні ми подаємо виступ Руслани Демчук у вигляді статті.

A priori концепція ідентичності є складною, багаторівневою і суперечливою системою, де такі характеристики як «етничність» та «конфесійність» у різноманітних народів можуть розташовуватися на різних пріоритетних рівнях. Також варто зазначити, що смислове наповнення цих концептів могло в давніх культурах не збігатися з нашим сучасним розумінням. Під «етно-національною ідентичністю» ми, у першу чергу, розуміємо культурну специфіку, ментальне самовизначення, автопортрет певного народу як колективної іпостасі людства, що зазвичай сполучено з відповідним міфологічним дискурсом. Усталені догматичні положення гуманітаристики щодо концептів «етнічне/національне» у ракурсі їхнього сприйняття як універсальних природно-історичних феноменів, які еволюціонують як організми, насьогодні вимагають певної кореляції. В цьому дослідницькому полі дотепер стикаються різноманітні точки зору, а саме «марксистів», «позитивістів,» «конструкціоністів», «примордіалістів», «есенціалістів», «перенціалістів» та інших наукових напрямків. В останніх дослідженнях, зокрема «Віденської історико-етнографічної школи» (В.Поль, Г.Вольфрам, Я.Вуд та інші, що спираються на розробки соціолога П.Бурдье ) йдеться про моделювання (отже дискурсивність) не тільки модерних, а й середньовічних протонаціональних та етнічних утворень[23].

Етнічну диференціацію не (тільки реальну, але й уявну на кшталт римляни – це троянці) або змодельовану потрібно розглядати, передовсім, у ракурсі осмислення культурних детермінат зазначених процесів. Адже етнічна консолідація була пов’язана з певною політичною інтеграцією або дезінтеграцією окремих територій, становленням інститутів влади та способів її легітимації, отже ідеологією (політичною міфологією) державного будівництва як простора боротьби продукованих змістів. Онтологічні розрізнення ставали суттєвими лише тоді, коли з’являлися групи людей, що сприймали їх за етнічні маркери, вкладаючи у них особливий зміст. Позиція «Віденської школи» полягає у тому, що етнічні спільноти не є усталеними сутностями біологічного та онтологічного порядку, проте результатами історичних процесів, а можливо і самими історичними процесами. Наприклад середньовічні «варварські» королівства, були, як правило, поліетнічними утвореннями, а римські інтелектуали -«віртуозі» не тільки сприяли їхньому формуванню, а й продукували етнічні дискурси, спираючись або на розвинену античну методологію, або на біблійну традицію з її усталеною манерою дескрипції «племен» та «народів» [3;19-31].

В цьому аспекті необхідно першочергово зазначити можливість конструювання етнічності релігією тієї ж мірою що і мовою. Корені такого явища варто шукати в особливостях візантійського богословського мислення, де не викликає ніякого сумніву факт розчинення дискурсу ідентичності в християнській релігії.

Візантія була політичним і поліетнічним утворенням, куди входили території де-факто в той чи інший історичний момент контрольовані візантійським імператором, де домінували етнічні греки, що називали свою державу «Романиею», а себе – «ромеями» (populus romanus) й відповідно володіли «римським» громадянством. У міфологічному контексті Візантія позиціонувала себе, згідно із доктриною Євсевия Кесарійского, як універсальна держава, що потенційно охоплює Ойкумену – Царство Боже на Землі [18,5-12]. Таким чином, у свідомості жителів імперії ідентификат Sacrum Imperium Romanum (Священна Римська імперія) домінував над Patria Constantinopolitana (Константинопольська вітчизна). Претензія на кревне споріднення з римлянами здійснювалася в річищі ідеї «translatio imperii», природної трансформації I Рима в II «Новий Рим». Легітимність подібної міфологеми не заперечували навіть опоненти імперії, навпаки ними здійснювалися невдалі спроби її приватизації (як, наприклад, у випадку з імперією Карла Великого у 800 р.). Відмежування Візантії від генетичної ідентичності з греками відбувалося переважно без знання латинської мови. Про примус до вивчення «грубої латини» засвідчують, згідно з джерелами, нарікання мегарських греків, задіяних у державному апараті, після оголошення Константинополя столицею імперії у 330 р. Таким чином, приналежність до лінгвістичної спільності аж ніяк не асоціювалося з належністю до спільності етнічної, адже візантійці комфортно усвідомлювали себе «ромеями». Поняття «ромеї» набуло конфесійно-політичного змісту, у той час як «еліни» асоціювалися з язичниками. У візантійців при позначенні інших народів конфесіоніми превалюють над етнонімами, наприклад, жителі Західної Європи переважно «латини», а не «франки», «алемани» або «інгліни»; жителі мусульманського Сходу – турки, араби та інші фігурують як «агаряни»; «вірмени» вживаються в значенні «монофізити». Візантійська диголосія утверджувала римську мову як мова державну (принаймні на першому етапі візантійської державності), грецьку як мову культури («високої» літератури і церкви).

Крім цього, розвивалися тубільні етнокультурні традиції на місцевих мовах: сірійській, коптській, грузинській, слов’янській навіть з адміністративним допуском наведених мов до діловодства у віддалених провінціях. Однак мовна розмаїтість ніяк не позбавляла жителів імперії статусу «істинних» візантійців зі специфічною конфесійно-політичною ідентичністю (особливо на рівні стереотипів) при домінуванні конфесійної. Адже згідно з едиктом імператора Феодосія (380 р.) сповідання православ’я стало обов’язковим для всіх підлеглих імперії, відповідно до давньоримської установки, котра стала гаслом імператора Юстиніана: «одна держава – одна релігія – один закон». Хоча насправді, така офіційна нетерпимість до іновір’я, не скасовувала підспудний розвиток світської пізньоантично-язичницької традиції (наприклад, трактат Геміста Плифона «Закони» з язичницькою неорелігійною концепцією написаний у сер. ХVст.) Іподром не втрачав свого значення протягом всього існування імперії, а успішно конкурував із Храмом. Боротьба з іудаїзмом проводилася кампаніями, мала місце поблажливість до монофізитів – Вірмено-григоріанської церкви й толерантне відношення до ісламу, якого офіційно – інституціонально на території імперії нібито не існувало, але фактично ісламські громади просто не піддавалися гонінням [21, 259]. Таким чином, для базового концепту «візантійське» була характерна полісемантичність та ієрархичність із двома рівнями реальності – офіційною регламентацією та цивілізаційним досвідом.

Деякі особливостей формування давньоруської ідентичності пов’язані саме з візантійською спадщиною. На Русі протонаціональний дискурс також формується на конфесійному ґрунті, причому штучно моделюється монастирськими інтелектуалами й церковними діячами. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Нестор Печерський у «Повісті врем’яних літ» стимулюють розвиток давньоруської самосвідомості, використовуючи старозавітні архетипи «святої землі» і «обраного народу». Старозавітні алюзії знайшли своє відображення в описі ворогів Русі біблійними термінами: «агаряни», «содомітяни», «маовитяни». Хоча очевидно природна ідентифікація слов’ян дохристиянського періоду проходила по первинному мовному критерію, що засвідчують текстові лексеми. Наприклад для позначення етнічної спільності замість терміна «народ» вживався термін «язик»; візантійці позначалися як «греки», західно-європейці як «німці» у значенні мовних антагоністів слов’ян, а не як «латиняне». Існувала, судячи з літопису Нестора з його вираженим «полянським патріотизмом», етно-територіальна специфіка населення Київської Русі, підкріплена характерними традиціями й обрядовістю [16, 14]. Але вже той же Нестор, як і митрополит Іларіон, піднімає рівень загальної ідентифікації до семантики «богоспасенної землі» і «обраного народу», опікуваного святими апостолами [16, 19].

Перший випадок у слов’ян, коли займенник «ми» з’єднується з позначенням спільності, пов’язаний ще в недатованій частині «Повісті врем’яних літ» з релігійним обґрунтуванням ідентичності: «мы же хрестиане, єлико земель, иже вЪруют въ стую Трцю и въ єдино крщньє въ єдину въЪру законъ имамъ єдинъ… »[8, 16]. Слов’янська спільнота постулюється саме як релігійна група, а вітчизняна історія вводиться Нестором у Старозавітний контекст. Таким чином, давньоруські тексти відбивають не тільки сформовані реалії, але й продукують змісти, користуючись інтелектуальними прийомами та екзегетикою, що була властивою іудео-християнській традиції. Християнські конструкти давньоруських мислителів мають мало спільного з етнічними, а скоріше актуалізують політичні реалії Русі. Середньовічним духівництвом (чернецтвом) створюється нова номенклатура понять, обґрунтовується теза про прилучення Русі до християнства винятково завдяки заслугам київської правлячої династії, із представників якої формується національний пантеон святих (а першими вітчизняними великомучениками стають скандинави Федір та Іоанн). Освячення і месіанське призначення Києва постулюється в літописній «Андрієвій легенді». Якщо Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» ще включає в комунікацію «святості», котра надходить з Єрусалима Константинополь [9, 191], то Іаков Мніх у «Пам’яті і похвалі князю Володимиру» постулює міфологему «Київ – ІІ Єрусалим», відкидаючи візантійське посередництво: «Оле чюдо! Яко 2–и Иерусалим на земли явися Киев и 2-и Мойсей Володимир явися». [5, 74]. Недвозначна нумерація напряму уподібнює Київ священному граду («Оле чюдо!»). Русичи вже безпосередньо наслідують євреям, проте не як народ народу, а як одна конфесійна спільнота іншій. Отже формується традиція розуміння «руського народу» не як етнічної спільності, а як народу Старого Завіту, трансформованого по пришесті Ісуса Христа в народ християнський, а вітчизняна історія сприймається не стільки як продовження, а як частина Священної історії. Ігумен Даниїл у своєму «Ходінні у Святу землю», декларуючи власне паломництво як духовний шлях до Бога, позначає комунікацію «Свята земля Палестина» – «свята земля Русь», запалюючи біля Святого Гроба лампаду («кандило») від усієї Руської землі [20, 122]. Ми можемо припустити, що конфесійно-політична ідентичність формувалася в річищі відповідних міфів ще від доби Київської Русі, будучи гомогенною, без розколу по соціальній вертикалі.

Проте активне стимулювання розвитку загально руської самосвідомості в ХІ ст., наприкінці ХІІ ст. переживає глибоку кризу, незважаючи на сусідство з іноетнічним Кочовим Світом. Так у 1171 р. князь Володимиро-Суздальської Русі Андрій Боголюбський відрядив на загарбання Києва свого сина із союзниками, у тому числі половецькими (які і підпалили Успенський собор Києво-Печерського монастиря). Київ був відданий переможцями на триденне пограбування (і це під час Великого посту). Літописець яскраво описує трагедію Києва, руйнування й пограбування храмів, у тому числі Софії, Богородиці Десятинної, убивство та полонення «християн» [10, 295-296]. Середньовічна практика засвідчує, що так вчиняють лише з ворожим іноземним містом. Кризу штучної загальнодержавної ідентичності відображено у давньоруському епічному творі «Слові о полку Ігоревім».

Проте модульоване книжниками поняття батьківщини як «святої землі» поступово проникає на рівень народної самоідентифікації. Донині у літературі стійко існує оманлива думка, що дискурс «Святої Русі» є прерогативним концептом обґрунтування цивілізаційної унікальності Росії, у тому числі й у протиставленні «святої» Русі «профанній» Європі. Християнський дискурс «батьківщини, як святої землі», якраз характерний для Європи, хоча корені західноєвропейського патріотизму варто шукати в ідеології хрестових походів. Саме як «святу землю» сприймала Францію Жанна Д’арк: «Ті, хто йдуть війною на святе французьке королівство, йдуть війною на короля Христа» [22, 312]. Ідентифікат «Свята Русь», що уперше текстуально застосував князь Андрій Курбський, будучи в еміграції на території «Литовської Русі» у листуванні з царем Іваном Грозним [15, 110] був, як відзначають дослідники, проявом протиставлення «народу» – «царю» (у сенсі держави в значенні царського двору як еманації особистості царя) у якості опозиції «праведне» (народ-Свята Русь) – «неправедне» (цар-держава). [6,106]. Проте А. Курбский не винайшов цей термін, а взяв загальноприйнятий концепт «Свята Русь» завдяки тому, що він був одним з топосів давньоруського фольклору, виразно позначений в київських епічних циклах. Більш того в колективній народній свідомості, що аргументував А. Соловйов[17], термін «святий» співвідноситься з терміном «світлий» не тільки фонетично а й етимологічно («святорусская земля» – «светорусская земля»), завдяки специфіці інтерпретації «божественного світла» у східнослов’янській релігійній системі як відгомоні ісихастських практик. Дискурс «Святої Русі» надалі перетерпів різні модифікації. В українському фольклорі про запорізьких козаків він також зустрічається в значенні батьківщини як «святої землі»: «Визволь, Боже, бідного невільника, на святоруський берег, на край веселий, між народ хрещений» [2, 234].

У Московському царстві наведений ідентифікат усе більше артикулює політико-релігійний націоналізм, бо кожна земля, що є православною за визначенням виявляється «руською», тобто термін «руський» – це вже предмет домагань, а не реальність [4, 146]. На наш погляд, у Московському царстві категорія «Святої Русі» мала конфесійно-політичний (аналогічно Sacrum Imperium Romanum) підтекст, що підготувало дискурс «Москва – ІІІ Рим». Так само позиціонувалась Візантія у висловах Марка Єфеського, Іоанна Євгеніка та багатьох інших: «ми святий народ, царствене священство, народ обраний, наділ улюблений…», причому в першу чергу наголошувалося на релігійній унікальності населення держави: «ми народ Христа, святий народ… найправославніший з усієї решти на землі… » [11] Проте зазначені модифікації є не більше, ніж старозавітними алюзіями задекларованої Богом «святості» єврейського народу: «И ви станете мені царством священників і народом святим»” (Вихід, 19:6) Як відомо, переважна більшість біблійних народів давно відійшла у небуття, але єврейський етнос, котрий зумів вижити, не без того, що виробив собі потужну компенсаторну ідеологію богообраності. У Росії ж ХІХ в. дискурс «святої Русі» набув, завдяки розробкам слов’янофілів, специфічного «синдрому цивілізаційної унікальності».

Питання взаємозв’язку етнічного та конфесійного у національній самоідентифікації Південно-Західної Русі (України) набуває неочікувано складного виміру. Адже у країнах західнохристиянської та східнохристиянської орієнтації уявлення про етнос та націю формувалися в залежності від конфесійно-культурної специфіки. Проте Україна перебувала на стику цивілізаційних полів, що позначилося, зокрема, конфесійним синтезом (греко-католицизмом). В Україні до Брестської унії 1596 р. можна говорити про цілісність етно-конфесійної свідомості пересічного населення, яке ототожнювало себе з народом, котрий належить до єдиної православної церкви, що цілком контамінується ще з первинною давньоруською установкою. Інше розуміння народу – станово-політичне – було сформовано західноєвропейською традицією. Польські гуманісти сформулювали теорію «сарматизму» про походження елітарної частини суспільства від сарматів з античних джерел (Ян Длугош трактат «Аннали» 1458 р. та Матвій Меховит «Трактат про дві Сарматії» 1517 р.).

Перші півтора століття Речі Посполитої (1596-1795), до якої у той час належали українські території, усвідомлювалися сучасниками як «золота доба», коли країна досягла апогею своєї політичної та військової могутності, еліта здобула права та свободи у державі шляхетної демократії, а культура збагатилася високими зразками ренесансного та барокового стиля у національній інтерпретації. Під свободою розумілися «золоті вольності» шляхти, незалежність від королівської влади, вінутрішньостанова рівність. Пошук власних генетичних коренів сприяв не тільки ідеалізації минулого, а й освячення політичної традиції, котру поляки виводили з республіканського Риму. Давній Рим став взірцем державного устрою, а демократія – ідеалом рівності всіх вільних громадян. Високе значення і сакралізація польського державного устрою, декларація тяглості безпосередньо від Римської республіки визначили домінування державного над національним. В межах Речі Посполитої, де народом (populus) вважалася лише шляхта (інше населення – plebs) починає поступово формуватися «політична» надконфесійна нація (народ-шляхта), бо привілейована верства держави була поліетнічною (поляки, литвини, українці, білоруси) та поліконфесійною (католики, православні, уніати, лютерани). Самосвідоміть шляхти «рутенского» походження («Рутенія», «Русія», «Роксоланія»–латинізована назва України в тогочасній західноєвропейській літературі) конструювалася в категоріях польської культури, вписуючись в станову й поза конфесійну ідентичність як частина шляхетної політичної нації, що добре ілюструє формулювання Станіслава Оржеховского (Роксолана): «gente Ruthens natione Polonus». Адже політична нація народжується в процесі політичної комунікації в площині апріорних соціальних уявлень і ціннісних мотивацій під впливом певних суспільних ідей.

До речі, у давніх русичів не існувало власного етіологічного міфу про походження від предка-засновника (героя-епоніма), який би засвідчував наявність сформованої етнічної самосвідомості. Чорноризець Нестор у «Повістів врем’яних літ» користується біблійною екзгезою у питанні про походження слов’ян від сина Ноя Яфета, а початки державотворення пов’язує із династією Рюриковичів та норманською елітою, носіями етноніма «русь». Проте західнослов’янські джерела ХІV ст. містять у собі легенду про двох братів Чеха і Леха (чеській хроніці Козьми Празького), до яких вже у Пролозі Великопольської хроніки (ХШ-ХІV ст.) додався Рус (другий брат після Леха й перед Чехом) [1;52], очевидно для легітимації об’єднання польських та давньоруських земель у єдиній державі Речі Посполитій як відновлення зв’язку поміж окремими частинами єдиного народу (адже Литва визнавалася самостійною державою, поєднаною з Польщею лише особистою унією).

Таким чином, анонімний автор хроніки «створив» Руса – прародителя та героя-епоніма «рутенського» (Ruthenorum) народу. На наступному етапі легенда була відфільтрована італійською гуманістичною історіографією та опинилася у полі зору Яна Длугоша. Проте Ян Длугош у «Анналах» запропонував власну етногенетичну концепцією за якою Рус визнавався не братом, а прямим нащадком Леха, отже русичі від початку були складовою польського народу – «полянами», чиїх керманичів Аскольда і Діра було вбито варязькими князями, за що останнім (в особі князя Ігоря) помстилися деревляни [19; 22-23]. Водночас «сарматська теорія» була представлена не однією, а декількома різноманітними версіями, зокрема її притримувався невідомий автор українського Густинського літопису, який виводив родовід сарматів-слов’ян від Ріфата, сина Гомера, онука Яфета [14;14]. Захарія Копистенський в «Палінодії» (ХVІІ ст.) вже корелює етнічний родовід Нестора, ототожнюючи слов’ян, русів та сарматів [7, 1102-1103]. Отже за доби Речі Посполитої артикулюються міфи про спільне походження польського та українського народів, що набувають своєї виразності у сарматському дискурсі. Це відбувається на терені глибокої кризи конфесійної ідентичності, масового переходу українсько-білоруської шляхти в католицизм та церковної унії Київської митрополії з Римом 1596 року.

Проте можна говорити про еволюцію сарматської міфологеми на українському ґрунті – «український сарматизм», який виступає специфічним культурним явищем [9, 129]. Головною функцією сарматської ідеології в Україні було обслуговування української еліти. Якщо у поляків робився наголос на державному, то тут на династичному минулому про походження від «русских князей первых варяжских» [13, 66]. Версія походження від Руса скоріше ігнорувалася упорядниками хронік, хіба що він вважався родоначальником русько-варязької династії. Європейський контекст мало цікавив західноруських книжників, скоріше старозавітна генеалогія, факти біблійної історії, символічне освячення території апостолом Андрієм. «Культурним героєм» вважався хреститель Русі Володимир «Красне Сонечко», зачинатель православної держави на сарматських землях. Довести давній родовід для української еліти було вкрай важливим, адже це майже законодавчо закріплювало її станові привілеї. Проте якщо польські сармати прослідковували свої родинні зв’язки від римських фамілій, то українці змушені були обмежуватися рамками вітчизняної історії, походженням від «росских княжат», але удревнювали конфесійну приналежність релігійним спадком від Єрусалиму. Хоча характеристики ідеального шляхтича в польській та українській інтерпретації не різнилися, незважаючи на різну конфесійність, апелюючи до єдиного комплексу рицарських чеснот homo militants. Сарматський міф з лицарським ідеалом ХVІ ст. знайшов практичне втілення в героїчних діяннях козацтва, сформувавши унікальний етос сармат-роксолан-козаків.

Ідею сарматизму, як символ єднання історико-культурних традицій сповідували українські барокові письменники. Вольності, лицарство, любов до Батьківщини та готовність їй служити стають провідними духовними цінностями, оспіваними в багатьох поетичних творах. Український «сарматський народ» – це етноконфесійна спільнота зі спільними історичними коренями, долею, мовою, територією, проте існуюча в межах іншої держави на порубіжжі між впорядкованим політичним простором та хаосом великого Степу. Отже головною відмінністю, на нашу думку, було сприйняття Вітчизни, яку понад усе цінував та боронив справжній сармат. Якщо для поляка Вітчизна це – state, держава, Річ Посполита, то для українця Вітчизна це – patria, батьківщина, Україна як емоційно забарвлена територія, хоча безумовно Річ Посполита також потребувала захисту та служіння, бо українська еліта визнавала себе складовою польської держави: «…один народъ Роксолянскій сплодилъ, одна отчизна – Корона Полская выховала, и одна Константинополская столица вЪры Христовы научила», як це зазначив” Захарія Копистенський у „Палінодії [7, 606-607]. У цьому контексті можна стверджувати, що для московита Вітчизна це – land, православний простір загалом, тому будь яка православна земля апріорі має належати Московській державі. Звідси походить російська налаштованість до географічної безмежності, до «збирання земель».

Таким чином від часів «Литовської Русі» – етнорелігійний чинник став маркером формування української тожсамості, незважаючи на привабливість станової, загально-посполитої ідентичності що надалі, в умовах відсутності державності, стало складовою мотиву здобуття батьківщини (етно-культурної автентичності, а потім і державності) як міфологеми «винайдення Землі Обітованої», засвідченої, зокрема, домінантними мотивами української поезії ХІХ ст. Отже українська еліта не копіювала польський сарматизм, а творчо переробила його на ґрунті етноконфесіоналізму та усталених історичних (ще давньоруських) міфологем, трансляції релігійної спадщини, а не традицій республіканізму як це було у Польщ .

В силу певних історичних причин українська шляхта розділилася на дві групи, одна з яких прийняла унію, інша зберегла вірність православ’ю. Опускаючи епітети двосторонньої полеміки між поборниками та противниками унії, можна відзначити, що конфесійне розмежування породило етнонім «нова русь», яким оперували обидві сторони, позиціонуючись відповідно з «новою» і «старою» Руссю. Парадоксальність терміна «нова русь», що вживався як уніатами, так і православними у відношенні уніатів полягає в тому, що він з одного боку свідчить про визнання нового стану «русі», розпорошеної по різним конфесіям, з іншого – чітко пов’язує етнічність та конфесійність. Твір видатного полеміста Мелетія Смотрицького 1628-1629 рр. має назву «До обох частин народу руського». Таким чином, новий конфесійно-церковний стан, адже про уніатство говорили у тому числі і як про нову віру, обумовлював пошук нової ідентичності. Ментальна незгода, на той час, беззастережно визнати загальну етнічність, але різну конфесійність одного народу, докорінно відрізняється від західної моделі, де, наприклад, відповідно до Нантського едикту короля Генріха IV (1598 р.), ратифікованого парламентом, католики і гугеноти визнавалися рівноправними французами.

Подальші пошуки ідентичності були визначені війнами Богдана Хмельницького, віддалені наслідки яких розмежували уніатську і православну Русь державним кордоном. Церковні інтелектуали «барокової» доби (Захарія Копистенський, Петро Могила, Касіан Сакович, Феофан Прокопович, Йова Борецький) у обстоюванні православної ідентичності відродили цілий шар давньоруських міфологем, зокрема «Київ – другий Єрусалим» як ідею Священства, що надало Києву статусу загальноукраїнської православної столиці, згуртувало та посилило православний табір у спілці із потужним союзником – козацтвом. Нажаль зазначена міфологема на разі не довго протрималася в опозиції після приєднання українських земель до Російської імперії, поступившись державній ідеологемі Росії «Москва – третій Рим» як ідеї Царства. Оскільки славнозвісний примат Царства (Imperium) над Священством (Sacerdotium) в російській моделі державності замістив ідеал «симфонії», сформульований в річищі політичної стратегії імператора Юстиніана. На відміну від конфесійно-політичного спрямування розвитку державності як визначального фактора національної самоідентифікації Росії, в Україні пріоритетний етноконфесійний чинник став, зокрема, ідейним підґрунтям у прагненнях плекати Козацьку республіку або витворити незалежну Гетьманську державу на ґрунті барокового культу «минувщини».

Отже, тривале, від давньоруських часів, існування світоглядних моделей «рутенського народу» – провізантійської та прозахідної – завершилося перемогою останньої, принаймні в «культурі еліти», до якої належало і козацтво, бо саме адаптований сарматський міф став одним із структурно-семантичних параметрів української культури. Уніатська церква Правобережної України (згодом іменована греко-католицькою) змогла стати заслоном на шляху латинізації, полонізації й розмивання «рутенської» ідентичності, особливо після позбавлення державності самої Польщі на цілих 123 р. Подальше формування ідентичності на підросійському Лівобережжі відбувалося в новому історико-культурному контексті, проте у річищі «малоросійської» парадигми, міфів про «київську спадщину» та «кревне братерство» від біблійних часів (через сина Ноя Мешеха-Мосоха-Москву), придуманих самими ж українськими кліриками-емігрантами, що здійснювали у власних інтересах «цивілізаторську місію» на Російських теренах. Ця історична міфологія, адаптована та посилена російською історіографією (В. Татищевим, М. Карамзіним), надовго прив’язала Україну до Росії (та й дотепер експлуатується заангажованими ідеологами).

Українська православна церква втратила національно-церковну специфіку (принцип соборності, виборність на церковні посади, традицію участі мирян у церковній діяльності) й перетворилася в уніфікований територіальний підрозділ монопольної Російської церкви. В результаті ліквідації патріархату царем Петром І (1721 р.) та декретів Катерини ІІ про секуляризацію церковних земель (1763-1764 р. р.) православна церква була позбавлена політичної та економічної незалежності й перетворилася на особливий різновид бюрократії, що активно проводила за допомоги кадрів духівництва політику русифікації (аж до заборони Києво-Печерській і Чернігівській друкарням видання літератури українською мовою). Хоча, як ми гадаємо, загальною константою ідентичності залишився спільний православний обряд («набоженство»), збережений уніатами з його багатою конфесійною культурою, що надалі, поряд з мовою та ностальгічним національним міфом, стало креативним фактором осмислення етнічної спільності українців обох конфесій.

ЛІТЕРАТУРА:

1. «Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ веков: Перевод и комментарии. /[отв.ред. В.Л. Янин] –М: Изд. МГУ, 1987, 264 с. 2. Дмитриев М.В. Конфессиональный фактор в формировании представлений о «русском» в культуре Московской Руси./ М.В Дмитриев // Религиозные и этнические традиции в формировании национальных идентичностей в Европе. Средние века – Новое время. Сб. статей под ред. М.В.Дмитриева –М: Индрик, 2008,- С.218-240. 3. Дмитриев М.В. Проблематика исследовательского проекта «Confessiones et nations. Конфессиональные традиции и протонациональные дискурсы в истории Европы // Религиозные и этнические традиции в формировании национальных идентичностей в Европе. Средние века – Новое время. Сб. статей./ [глав.ред. М.В. Дмитриев ] -М: «Индрик», 2008. –С.15-42 4. Ерусалимский К.Ю. Понятия «народ», «Росиа», «Русская земля» и социальные дискурсы Московской Руси конца ХV –ХVII в /К.Ю Ерусалимский. // Религиозные и этнические традиции в формировании национальных идентичностей в Европе. Средние века – Новое время. Сб. статей под ред. М.В.Дмитриева –М: Индрик, 2008, -С.137-169. 5. Зимин А.А Память и похвала Иакова Мниха и житие князя Владимира по древнейшему списку /Зимин А.А // Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР. – М, 1963.-Вып.38.-С.66-75.. 6. Кинан Едвард. Російські історичні міфи / Е.. Кинан–К: Критика, 2001. -274 с. 7. Копистенский Захарія. Палінодія или Книга Обороны кафолической святой Апостолской Всходней Церкви /Захарія Копистенський //Русская историческая библиотека.-Т.4. Памятники полемической литературы в Западной Руси. СПБ, 1878.-Кн.1.-С.313-1150. 8. Лаврентиевская летопись // ПСРЛ. -Ленинград: изд. АН СССР, 1926. -Т.1 -Ч.1- 150 с. 9. Лескинен М. В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой /М. В Лескинен М: Институт славяноведения РАН, 2002, 178 с. 10. Літопис руський за Іпатським списком в пер. Л.Махновця. Відп. ред. О.В.Мишанич –К: Дніпро, 1989.-590 с..

11. Ломизе Е.М. Византийский патриотизм в ХV в. и проблема церковной унии. // Славяне и их соседи. Этнопсихологический стереотип в средние века. –М: Изд. Института славяноведения и балканистики АН СССР, 1990.-С.96-97.

12. Молдаван С. «Слово о Законе и Благодати» митрополита Иллариона /С Молдаван. -К: Наукова думка, 1984.-240 с.

13. Мыльников А.С. Две етногенетические мифологемы западнославянского происхождения в украинской исторической мысли /А.С. Мыльников // ІІ Міжнародний конгрес україністів. Доповіді та повідомлення.Ч.1 –Львів:Свічадо, 1994 –С.66-67.

19. Флоря Б.Н. Русь и «русские» в историко-политической концепции Яна Длугоша./Б.Н.Флоря // Славяне и их соседи. Этнопсихологические стереотипы в средние века –М: АН СССР, Ин-т славяноведения и балканистики, 1990-С.16-26.

20. «Хожение» игумена Даниила в Святую Землю в начале ХІІ в. Под ред. Прохорова Г.М.-СПб: Изд. Олега Абышко, 2007.-407 с.

21. Шукуров Р.М. Конфессия, этничность и византийская идентичность. // Религиозные и этнические традиции в формировании национальных идентичностей в Европе. Средние века – Новое время. Сб. статей под ред. М.В.Дмитриева. –М: Индрик, 2008, С. 243-262.

Київська Русь не зовсім вдало приєдналась до візантійської традиції – історик

В Інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка пройшла IV Академічна дискусія “Спадщина Середньовіччя Сходу та Заходу в європейській ідентичності України” у рамках проекту “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”.

Провідні науковці обговорювали вплив на українську ідентичність західної та східної культур. Його координаторами є викладач Інституту філології Галина Усатенко та заступник головного редактора журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський.

Першим виступив директор Інституту філології Григорій Фокович Семенюк, який наголосив, що пошук власної ідентичності є вирішальним у націєтворчій стратегії кожного народу.

“Ми творчо сприймали й переосмислили, наповнивши власним духовним змістом те, що приходило до нас і з Візантії, і з Європи. Київ почасти сам ставав новатором для середньовічної Європи, зокрема у книжності. Михайло Максимович правомірно наголошував, що середньовічна Європа не знає нічого, що могло б зрівнятися з нашими “Повістю врем’янних літ”, “Словом о полку Ігоревім” і “Словами” Кирила Турівського. А Ярослав Мудрий своєю “Руською Правдою” зробив справжній прорив у тогочасній юриспруденції, приголомшивши Європу тим, що відмінив смертну кару”, – зазначив він.

Відтак середньовічна Русь самоідентифікувалася в Європі як незалежна держава у політичному, релігійному, культурному, юридичному, духовному вимірах. Водночас, і до Сходу інтерес українців завжди був і залишається великим. Східний світ помітний в українській мові, традиційному вбранні, численних мотивах у літературі та образотворчому мистецтві.

Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола Григорович Жулинський сказав, що для України проблема європейської ідентичності, перш за все, пов’язана з формуванням національної ідентичності.

“Без базової основи, без національної ідентичності не можна буде і говорити про європейську ідентичність. Бо культурна інтеграція України у велику Європу неможлива без набуття як духовної, так і національної ідентичності”.

У ході дискусії гості перейшли до більш глибокого обговорення складових понять українського світогляду.

“Ми не зовсім вдало приєдналися до візантійської традиції, – висловив власну думку Юрій Чорноморець. – Ми познайомилися з нею, коли великі злети візантійської думки вже лишилися у минулому. В Х-ХІ столітті Візантія орієнтувалася лише на збереження надбань попередніх поколінь і не намагалася їх творчо розвивати. А момент творчого сплеску в чотирнадцятому столітті Русь вже сама прогавила. До впливу Візантії потрібно ставитися осмислено, бачити його обмеженість. І розуміти, що ця обмеженість була викликана не лише нездатністю місцевої культури до сприйняття всієї візантійської спадщини, але і тим, що сама візантійська думка була не здатна до того, щоб надати давньоруській культурі значного творчого імпульсу в теології та філософії”.

У другій половині дня захід продовжився в Національному заповіднику “Софія Київська”, де виступили наукові співробітники заповіднику Надія Нікітенко і В’ячеслав Корнієнко. Вони розповіли про Софію як втілення культурного багатства візантійської та руської цивілізацій.

Візантійські ікони

У 2005 році в Музеї Ханенків відкрився новий зал. Чотири візантійські ікони VI–VII століть, уперше представлені тут після довгої, майже десятирічної перерви, є не тільки безцінними раритетами колекції музею, але й всесвітньо відомими пам’ятками культури — найдавнішими з християнських ікон, що збереглися до нашого часу. Оскільки ці ікони — чи не найкоштовніші з художніх скарбів України — мають також неоціненне сакральне значення, при побудові нової експозиції велику увагу було приділено оформленню зали. Сьогодні вона виглядає як невеличка каплиця, де шанувальники мистецтва можуть віддати данину візантійським майстрам. Особливу атмосферу створює символічне кольорове вирішення. Синій «космічний» колір, який асоціювався з кольором небес, мав у візантійській культурі стійке емблематичне значення — вічної Божої істини. Саме темно-блакитним є тло на прадавніх іконах.

Чотири ікони: «Йоанн Предтеча», «Святі Сергій та Вакх», «Богоматір з немовлям», «Мученик та мучениця», — створені на теренах Візантії в VI–VII століттях, дивом збереглися під час іконоборницького руху, що невдовзі охопив Візантійську імперію. Вони вціліли лише тому, що були завчасно вивезені християнськими паломниками до Синаю. Прадавні образи зберегли ченці віддаленого від політичних пристрастей монастиря Святої Катерини, розташованого серед кам’яної пустелі у підніжжі гори, де згідно з Біблією Мойсею відкрилося чудо богоявлення та були даровані Скрижалі Заповіту. Одна з найдавніших християнських обителей, зведена візантійським імператором Юстініаном у VI столітті, досі зберігає унікальне зібрання ікон, і лише чотири з них за віком та технікою живопису є подібними до образів із Музею Ханенків.

Першим науковцем, який 1850 року знайшов та описав ранні ікони монастиря Святої Катерини, був відомий церковний діяч і дослідник православ’я в країнах Сходу архимандрит Порфирій (Костянтин Олексійович) Успенський (1804–1885). Чотири доіконоборчі образи цієї знахідки перебували у його власному зібранні до 1885 року, а потім, згідно із заповітом, були передані Церковно-археологічному музею при Київській духовній академії. У 1923 році після знищення цього унікального музейного закладу вони потрапили до Музею культів і побуту, створеного на території Києво-Печерської лаври, а у 1941 році опинилися у Музеї Ханенків.

Давні автори називали такі ікони «восколитим писанням», оскільки за технікою живопису вони відрізнялися від пізнішого іконного письма темперними фарбами. Відомий ще з античності восковий живопис, так звана енкаустика (від грецького «encaio» — впікати, впалювати) дещо змінилася у візантійські часи. Дослідження, проведені під час реставрації київських ікон, довели, що вони виконані у техніці «холодної енкаустики», або, як її ще називають, «воскової темпери». На відміну від античних художників-енкаустів, які «впалювали» змішані з бджолиним воском пігменти за допомогою підігрітого шпателя-каутерія, автори синайських ікон користувалися різної форми пензлями. Метод «холодної енкаустики» полягав у тому, що на заґрунтовану поверхню дошки послідовно наносилося декілька шарів фарб, основу яких становив рідкий віск, розведений спеціальною сумішшю. Втім, не тільки воскове письмо, але й ціла низка особливостей образного ладу пов’язує ранні ікони з традиціями античної культури, творчою спадкоємицею яких була Візантія.

Поруч із давніми синайськими іконами в залі представлено рідкісну портативну мозаїкову ікону більш пізнього часу — «Святий Миколай Мірлікійський» (XIII ст.), яка походить з колекції Богдана та Варвари Ханенків.

Йоан Предтеча

Ікону із зображенням Йоана Предтечі, останнього пророка Старого Заповіту й першого провісника Месії — Ісуса Христа — вважають найдавнішою серед синайських ікон київської колекції. Саме в цій іконі найбільш відчутний вплив античного живопису.

Йоана Хрестителя зображено в традиційній позі пророка з піднесеною догори правицею. Лівою рукою він тримає сувій з грецькою цитатою з Євангелія від Йоана: «Ось Агнець Божий, який бере на себе гріх світу» (Йоан, 1:29). Йоан Предтеча вказує на зображення Христа в медальйоні, розміщеному в правому верхньому куті. У парному медальйоні ліворуч — зображення Богоматері. Йоан зодягнений у темно-сірий хітон, підперезаний чорним паском із металевими застібками, позначеними білилом, плащ-гіматій яскравого вохристого кольору і традиційну для його зображень мілоть з овечої вовни — вбрання самітника-анахорета, родоначальника християнського чернецтва.

У живописі лику переважають оливково-сірі відтінки. Натхненне обличчя пророка в обрамленні довгого кучерявого волосся з сивиною передано з реалістичною точністю, майже портретно. Таке враження підсилюють глибокі зморшки, позначені коричневими мазками, і спалахи білил на випуклих частинах обличчя й у білках трагічних чорних очей. В образі Предтечі дослідники вбачають вплив античних театральних масок.

Згідно з традиціями пізньоантичного живопису постать Йоана Хрестителя показана у різкому контрапості. Вказуючи правою рукою на протому (напівпостать) Христа, Предтеча звертає до нього повний експресії схвильований лик, тоді як коліна і стопи Йоана розвернуті у протилежний бік. Духовна екзальтація пророка відлунює у зображенні бганок його одягу, переданих динамічними мазками: часом довгими і гнучкими, часом — різкими й короткими.

Численні втрати фарбового шару в багатьох місцях відкривають дерев’яну основу. На відміну від інших синайських ікон, воскові фарби покладені безпосередньо на деревину, не покриту ґрунтом. Проте, незважаючи на значні ушкодження, образ полум’яного провидця справляє надзвичайно сильне враження.

Існують суперечливі припущення щодо місця створення цієї ікони. Переважна більшість науковців вказує на Єгипет або Олександрію, проте останнім часом вірогідним вважається також її сирійське або палестинське походження.

Богоматір з немовлям

Богородиця представлена на темно-синьому тлі з немовлям Христом, якого вона тримає на лівій руці й, ніби оберігаючи, пригортає до себе правицею. Марія одягнена у вохристий хітон і пурпурову столу — стрій, який носили під хітоном. Вузький рукав столи з двома пасками помітно на правиці під більш широким рукавом хітона. Поверх білого очіпка голову Марії покриває мафорій — пурпуровий плат, що спускається за праве плече й переходить через лікоть правиці. Христа зображено у пурпуровому гіматії в пропорціях отрока з високим світлим чолом. Він простягає вперед правицю з відкритою долонею. Цей жест, відмінний від положення долоні при благословенні, дозволив дослідникам висловити припущення, що постаті Богоматері та немовляти первісно були частиною сцени поклоніння волхвів. Така гіпотеза, підкріплена тим, що ікона за нез’ясованих часів та обставин була обрізана з трьох боків, видається тепер малоймовірною. Три золоті промені, помітні праворуч над німбом немовляти, також викликають суперечливі трактування вчених: їх вважають нижньою частиною хрізми — монограми Ісуса Христа, або — символічним позначенням Святої Трійці.

Синайська «Богоматір з немовлям» була створена в той період, коли візантійський іконографічний канон лише почав формуватися. Ймовірно, саме від подібних зображень походить пізніший канонічний тип Богоматері Одигітрії — Путівниці.

Розміщення фігур у просторі позначене виразним впливом античного мистецтва. Згідно з принципом контрапосту, постать Богоматері відтворено в поєднанні різноспрямованих рухів: голова Марії повернута вліво, тоді як плечі — до сина (вправо). Багатошаровий живопис цієї ікони з античною «плотськістю» передає тривимірність за допомогою переходів тону. Пізніше в іконописі фігури зображуватимуть фронтально та площинно — без передачі об’єму. Випуклі мазки воскових фарб ніби виліплюють квітуче, осяяне обличчя Богородиці з рожевим рум’янцем і яскравими усміхненими вустами. М’яку тінь під підборіддям художник передає майже «імпресіоністично» — оливково-зеленим кольором. Світлий лик немовляти написаний більш ніжно, — делікатними сплавленими мазками.

За традиціями візантійського мистецтва основні кольори ікони — різних відтінків пурпур, вохра, а також золото, використане у зображенні німбів, мають символічне значення. Пурпур, який поєднав у собі полярні частини спектра — синій і червоний, вважався втіленням єдності небесного і земного та символізував верховну імператорську владу. Ефеський собор 431 року постановив на знак найвищого пошанування Марії зображувати її у пурпуровому царському одязі як Царицю Небесну. Золото та золотава вохра, які ще за античних часів символізували Сонце, у християнській символіці набули значення згущеного божественного світла. Вони вважалися випромінюванням благодаті та істини й асоціювалися із Христом, який сказав про себе: «Я — світло миру» (Йоан, 9:5).

Стосовно походження цієї ікони існує декілька припущень: Константинополь або Єгипет чи Олександрія.

Святі Сергій та Вакх

Святі воїни — Сергій та Вакх представлені як юні мученики. Медальйон з ликом Христа, розміщений між німбами, та хрести в руках святих символізують мученицьку смерть, прийняту в ім’я Спасителя.

Згідно з переказами, Сергій та Вакх походили з сирійської провінції та були високопосадовцями при дворі римського імператора Максиміана (285–305). Постійні атрибути цих святих — маніакії (шийні прикраси з трьома коштовними каменями) — нагадують про їх високі придворні посади. Сергій був премікарієм — начальником охорони гентілійського полку, який складався з союзників римлян (gentiles), а Вакх — секундарієм, другим за званням після Сергія. На високі чини Сергія і Вакха вказують також їхні строї: позначені малиновими стрічками-клавами золототкані далматики, які художник передає тонким золотим штрихуванням, та верхній одяг — плащі-хламиди, скріплені на плечі золотою застібкою у вигляді трьох кульок. Світлосяйне вбрання святих відрізняється за кольором: у Сергія воно рожеве, у Вакха — світло-блакитне. Широкий темно-пурпуровий тавліон — ще одна відзнака костюма придворних — краще помітний під рукою Вакха, зображеного ліворуч. Написи СЕРГІО(С) та ВАХОС у верхній частині ікони виконані чорнилом і мають пізніше походження, так само як і рама, закріплена за допомогою кованих цвяхів.

Житіє святих Сергія і Вакха, пам’ять яких відзначається Православною церквою 1 і 7 жовт­ня, описує їх мученицьку смерть наприкінці III століття. Відмовившись принести жертву поганським богам, Сергій і Вакх визнали себе християнами. За часів, коли віра в єдиного Бога вважалася найтяжчим державним злочином, імператор прирік їх на публічну ганьбу, жорстокі катування й страту.

У порівнянні із «Йоаном Предтечею» та «Богоматір’ю з немовлям» ікона «Святі Сергій та Вакх» відображає вже новий етап розвитку іконописного канону. Лики святих хоча й не повністю ідентичні, все ж дуже схожі й позбавлені «портретності», так само як їхні тіла — об’ємності. Складки білих плащів позначені лінійно, без світлотіньових переходів. Площинне живописне вирішення підкреслено фронтальним положенням фігур і симетричною композицією, в якій багаторазово повторюється символічна форма кола та півкола: обведені контуром німби, маніакії, обриси голів і плечей. Таке розуміння форми жодним чином не пов’язане з труднощами відтворення пластики людського тіла, а є новим свідомим прийомом християнського мистецтва Візантії, що знаменує зміну античних художніх принципів. Через відмову від життєподібності християнський іконопис знаходить засоби для передачі «іншого» складу плоті святих, котрі постають вже не звичайними людськими істотами, а мучениками, просвітленими подвигом заради віри. Лики та вбрання Сергія і Вакха здаються особливо світлоносними завдяки багатошаровому письму напівпрозорими фарбами. Зображення Сергія, яке збереглося краще, дозволяє відчути майстерність іконописця: вуста передані соковитим червоним кольором, зеленкуватим — тіні під підборіддям, очима й на шиї. Густі рельєфні мазки воскових фарб відтворюють ніби осяяне зсередини лице й ніжно-рожевий юнацький рум’янець.

Походження цієї ікони також пов’язують з різними художніми центрами: більшість нау­ков-­ ців вказує на Єгипет, проте називають також Сирію та Константинополь.

«Мученик та мучениця» («Св. Платон та Глікерія (?)»)

Обабіч голгофського хреста на іконі представлені святі мученики — чоловік і жінка. Хрести в їхніх руках є символом мученицької смерті. Саме за подібною іконографічною формулою, що походить від античного сімейного портрета, зображували пари святих за часів раннього християнства. Над головами мучеників розташоване «всевидяче око» з трьома променями — символ присутності Бога. На центральному хресті збереглися залишки поліхромного розмальовання, що позначало орнамент і коштовне каміння. Тло ікони, нині майже втрачене, первісно було золотим. Інші деталі, на яких спостерігаються значні втрати фарбового шару, мають ознаки механічних ушкоджень, що особливо помітно на зображенні рук та очей. Це може свідчити про давній спосіб «використання» ікони: згідно з простонародними магічними уявленнями, віряни часто вживали зіскоблену фарбу та левкас як ліки. Правий бік дошки з фрагментом зображення мучениці втрачено та замінено новим, дописаним олійними фарбами. Заглиблення у рамі, призначені для кришки, вказують на те, що ікона була переносною: її брали в дорогу або виносили з монастиря до скитів.

Грецький напис із зазначенням імен святих у верхній частині ікони зберігся лише фрагментарно, тому остаточне вирішення того, яких саме мучеників зображено, є дискусійним. Ліва частина напису найбільш імовірно прочитується як «Св. Платон» та, скоріш за все, пов’язана із Святим Платоном Анкірським, у житії якого згадуються чудеса, явлені ним саме на Синаї. Права частина напису не суперечить прочитанню «Глікерія». У помісному синайському календарі зазначений спільний день споминання обох святих — 13 травня, що є підставою вважати зображену мученицю Святою Глікерією з Траянополя. Таке іконографічне прочитання дозволяє сучасним дослідникам віднести ікону до місцевої синайської школи, проте існують також інші припущення стосовно місця її створення: Сирія, Палестина або Єгипет.

«Св. Миколай Мірлікійський»

Разом із древніми синайськими іконами в залі представлено портативну мозаїкову ікону «Святий Миколай Мірлікійський», яка походить з колекції Богдана і Варвари Ханенків. Такі мініатюрні образи також досить рідкісні — число відомих на сьогодні ікон, найбільш ранні з яких датуються XI століттям, не перевищує кількох десятків.

Створення цих ікон потребувало високої технічної майстерності. Основою для мозаїкового набору є дерев’яна дощечка, заґрунтована сумішшю воску та смоли. Зображення утворюють закріплені на ґрунті мініатюрні кубики з позолоченої і посрібленої смальти, природних мінералів і напівкоштовного каміння: малахіту, ляпіс-лазурі, кольорових мармурів, оніксу. У зображенні лику святителя використані найменші кубики, підігнані з особливою щільністю.

Ікону «Святий Миколай» датують XIII століттям. Зображення одного з найбільш шанованих християнських святителів підпорядковане суворому іконописному канону, що вже склався на той час. Святий Миколай показаний у прямоличній позі з Євангелієм у лівій руці, його правиця піднесена у жесті-благословінні. Білий з темно-синіми хрестами омофор у вигляді широкої стрічки є деталлю церковного облачення, що вказує на єпископський сан Святого Миколая. Руку, якою святитель тримає священну книгу, на знак пошани покриває довгий кінець омофора, випущений наперед через ліве плече. Постійні атрибути Святого Миколая — омофор і Євангеліє, згідно з переказами, були даровані святителю Христом і Дівою Марією, які явилися йому у видінні, коли Миколай був обраний єпископом малоазійського міста Міри в Лікії. За каноном передані також «портретні» риси Святого Миколая: округлі лінії обличчя, обрамленого широкою бородою, високе чоло та особливий погляд, в якому гостра проникливість пастиря поєднується з батьківською добротою.

Тендітні смуги мозаїкового набору підкреслюють контури обличчя й десниці. Гребені складок яскраво-червоної фелоні святителя позначені золотими лініями асісту. Попри загальне лінійне трактування, віртуозно підібрані відтінки мінералів тілесного кольору надають лику Святого Миколая м’якості та живописності. Ані тонке павутиння асісту, ані викладений золотавими кубиками фон не пов’язані з реальним освітленням — вони символізують горішнє світло.

У Візантії схожі портативні ікони, оправлені у дорогоцінні оклади, призначалися для приватних каплиць аристократії або слугували дорожніми образами. Обрамлення цієї ікони відноситься до пізнішого часу (XIV ст.). Витонченість візерунка, що складається з орнаментальних кіл і ромбів, виконаних у техніці скані-філіграні, свідчить про високий рівень майстерності візантійських ювелірів.

«СХІДНО-ЗАХІДНЕ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ» В НАШІЙ ІСТОРІЇ

14 жовтня, на Покрову, в Інституті філології Київського національного університету імені Т. Шевченка пройшла IV Академічна дискусія “Спадщина Середньовічних Сходу й Заходу та європейська ідентичність України” у рамках проекту “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”, про що раніше вже писала газета “Слово Просвіти”. Перша дискусія у рамках проекту відбулася у вересні 2010 р. і мала назву “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”. 1 грудня 2010 р. — друга дискусія “Розширюючи кордони, наближуючи периферію”. У квітні 2011 р. мала місце третя академічна дискусія “Націєтворча місія перекладу”. Протягом року в академічних диспутах взяли участь О. Пахльовська, І. Бондаренко, Є. Бистрицький, Ю. Кочубей, Ж. Ван Кеймюлен (Бельгія), М. Гош (Індія-Україна), І. Малкович, М. Стріха, Н. Висоцька, М. Прихода, І. Когут, значна частина науковців Інституту філології КНУ, різних інститутів НАНУ тощо.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, співкоординатор проекту

Григорій Семенюк, директор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, д.філол. н., професор: — Нині усталеним є погляд на українську ідентичність як на європейську у своєму осерді. Михайло Драгоманов, Леся Українка, Євген Маланюк, Микола Зеров вписали українську літературу в контекст духовної культури Заходу. Іван Франко, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський показали генезу українства в загальносвітовому контексті, представили елементи східної та європейської традиції як органічні складники вітчизняної культури. Доба Середньовіччя в тому процесі є особливим періодом.

Про середньовічну Русь залишили свої згадки арабські письменники й мандрівники Ібн Даст, Альма Суді, Ібн Хаукаль, Ібрагім ібн Якуб; грецькі, візантійські історики VI—X століть Прокопій, Маврикій, Патріарх Фотій, Лев Диякон; західноєвропейські хроністи, науковці й мандрівники XI—XV століть єпископ Бруно Кверфуртський, Тітмар Мерзебурзький, Гільберт де Ляннуа, Альберт Кампензе, Роджер Бекон, Єронім Празький.

Прикметно, що візантійські письменники захоплювалися високим рівнем демократизму і культури на Русі. Так, Прокопій писав, що “тут з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади”. А Лев Диякон наголошував, що “русичі народ сильний, хоч і переможені, але вони не віддаються в руки ворогів. Якщо не мають шансу на порятунок, то встромляють собі у груди меча”. Єпископ Тітмар Мерзебурзький був вражений величчю середньовічного Києва. Він писав, що у столиці королівства (саме так він називав руську землю) понад 400 церков і люду несчисленна сила, що то місто велике і сильне.

Руський культурний простір прийняв багату християнську традицію — релігійну, політичну, книжну. Але наша середньовічна культура не стала компіляцією чужих здобутків, візантійських чи болгарських. Русь мала власну сильну основу, на яку нашарувалася візантійсько-болгарська система книжності, архітектури, політичної системи тощо. Візантійська домінанта для нас не була панівною, бо ми творили власну середньовічну традицію, що стала основою для майбутньої української нації.

Ми творчо сприймали й переосмислювали, наповнивши власним духовним змістом те, що приходило до нас і з Візантії, і з Європи. Київ почасти сам ставав новатором для середньовічної Європи, зокрема у книжності. Михайло Максимович правомірно наголошував, що середньовічна Європа не знає нічого, що могло б зрівнятися з нашими “Повістю временних літ”, “Словом о полку Ігоревім” і “Словами” Кирила Турівського. А Ярослав Мудрий своєю “Руською Правдою” зробив справжній прорив у тогочасній юриспруденції, приголомшивши Європу тим, що відмінив смертну кару.

Відтак середньовічна Русь самоідентифікувалася в Європі як незалежна держава у політичному, релігійному, культурному, юридичному, духовному вимірах.

Водночас і до Сходу інтерес українців завжди був і залишається великим. Східний світ помітний в українській мові, традиційному вбранні, численних мотивах у літературі та образотворчому мистецтві.

Особливий інтерес в Україні набуває епоха Середньовіччя саме як ключовий період для розвитку культур країн Сходу і Заходу.

Україна повинна долучитися до цих двох благодатних джерел і, можливо, тоді справдиться прогноз Миколи Хвильового, який вірив, що євразійський ренесанс розпочнеться саме на теренах нашої держави, охопивши і оновивши країни Сходу і Заходу.

Сподіваюся, що наш круглий стіл також сприятиме реалізації цієї амбітної мети, великої і стратегічної місії України між Сходом і Заходом.

Микола Жулинський, академік, доктор філол.н., директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:

— Хотів би почати свій виступ зі слів Івана Павла ІІ, Папи Римського, який тут, у Києві, на стадіоні “Чайка” 24 червня 2001 року з такими словами звернувся до України: “Найсвятіше диво покрови України, ти від віків вказувала шлях християнському народові, продовжуючи сяяти над своїми дітьми. Допоможи їм, щоб вони ніколи не забували імені, тобто тієї духовної ідентичності, яку вони отримали при хрещенні”. Я хотів би наголосити на словах “духовна ідентичність”. Ясна річ, Папа Римський мав на увазі одну з найважливіших в історії України і Східної Європи подію — прийняття християнства на Русі. Християнство відіграло унікальну роль у тому, щоб зближувати, шукати шляхи порозуміння між різними культурами і, головне, надзвичайно сприяло формуванню не тільки духовної, а й національної ідентичності.

Не можемо не згадати ідей Григорія Сковороди, його думки про республіку духу. Чи славетного Петра Могили, який проголосив ідею екуменізму, християнської єдності всього культурного світу. Більше того, він сформулював концепцію синтезу східнослов’янських і західноєвропейських культур.

Отже, в нас для розмови, для дискусії є серйозна базова основа, яка заглиблена не тільки у середньовіччя, а ще в глибші часи. Тому для України сьогодні проблема європейської ідентичності, переконаний, передовсім пов’язана з формуванням національної ідентичності. Бо без базової основи, без національної ідентичності не можна говорити про європейську ідентичність. Бо культурна інтеграція України у велику Європу неможлива без набуття і духовної, і національної ідентичності.

Ми маємо дуже важку і непросту кількасотлітню спадщину, це колоніальна залежність, прикутість України до інших культур, недержавне існування українського народу. Воно спричинило до розриву історичного мислення, до втрати цілісного уявлення про національну культуру, яка, як відомо, не мала можливості розвиватися на всіх рівнях свого органічного самоздійснення. Але саме культура здатна надати інтегральний імпульс та історичний контекст інтеграції України до великої Європи. А що це означає? Це передусім рівень знань суспільства. Це науково-технічний, науково-технологічний і науково-інформаційний розвиток. Це фундаментальні, базові цінності і традиції. Це національно-культурний генотип. Це, по суті, український цивілізаційний образ.

Ці фактори надзвичайно важливі. Вони визначають сьогодні образ кожної країни, кожної нації у ХХІ столітті. Але ж ми бачимо, що наша внутрішня трансформація, модернізація надзвичайно повільна. І це зумовлено багатьма причинами, про які сьогодні не говоритиму.

Наша мета — рівноправний діалог культур. А його можна творити, коли ти міцно стоїш на своєму національному фундаменті, коли маєш базову основу, ту систему базових цінностей, яка дозволяє виходити на такий діалог і вести його рівноправно. Наша розмова тому важлива, що ми повинні ці базові цінності чіткіше для себе уявити і зрозуміти, як творилося відкриття, по суті, Європи, але відкриття Європою нашої України. Бо перше відкриття було не стільки Європою Київської Русі, як Київська Русь відкривала Європу. І це дуже цікавий момент, тому що саме наша Київська Русь була тим державним утворенням, яке, можемо говорити, на теренах Європи було одним із наймогутніших, найрозвинутіших держав. І тоді творився той культурний діалог, тоді формувалася духовна ідентичність, без якої немислимий наш діалог з Європою. Християнський фактор у цих питаннях дуже важливий, оскільки держава, як і наша сьогоднішня Україна, не може існувати без світоглядного, морально-етичного фундаменту. Ми повинні на чомусь базуватися, народ повинен мати віру. Без віри народ не набуває гідності, а без гідності немає нації, держави. Тому сьогоднішня проблема нашої країни — це те, що Україна не володіє системою тих ціннісних орієнтацій, які б давали нам можливість дивитися на себе з гідністю, і водночас базувати на цих цінностях наш діалог не тільки з Європою, а з цілим світом.

Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор Національного університету державної податкової служби України, зауважив: “Українська культура не могла засвоїти все те творче, що було у Візантії, оскільки зустріч відбулася в досить “непідходящий” час, коли Візантія вже втратила свою культуротворчу місію на величезному ареалі, коли вона наближалася до свого розпаду і занепаду”. Ішлося про те, що “історична зустріч” Київської Русі та Візантії відбулася пізно, коли остання вже пережила найвищий культурницький злет.

Володимир Бурега, кандидат теології, кандидат історичних наук, проректор Київської Духовної Академії, зазначив: “Ще в ХІХ ст. можна було натрапити на такі форми сприйняття спадщини Київської Русі, мовляв, за часів Київської Русі не те що годі казати про просвітницьку діяльність, а й у ній взагалі навряд чи можна знайти грамотність. Хоча й дослідники визнавали важливу роль “Слова про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, але все одно зазначалося, що про питомі здобутки київськоруської спадщини не може бути й мови. Зміни відбулися після праці князя Є. Трубецького “Умозрение в красках”, яка пролила світло на іконопис того періоду. І все-таки дослідники вважали, що в писемних пам’ятках не можна дошукуватися чогось питомого, що засвідчувало б самобутність цього культурного ареалу. “Стародавня Русь, як писали, “богословстувала” мовчки”. Лише протягом ХХ століття дослідники зруйнували ці стереотипи і вказали на високу книжну культуру Русі. Скажімо, коли писали житіє Преподобного Феодосія, то свідомо орієнтувалися на палестинські зразки, а не на єгипетські. Рецепція інокультурного досвіду була усвідомленою”. В. Бурега згадав працю А. Тойнбі про доволі ірраціональну у своїх методологічних засадах теорію викликів, які в різний час штовхають людство до звершень, хоча часом можуть і не знаходити суспільної реакції, а тому так і залишаються непоміченими.

Спадщина середньовічного часу активно переосмислюється й у ХХ столітті, трактати Григорія Нисського актуальні й сьогодні, зазначив пан Бурега. Саме в дусі теорії викликів науковець трактував бурхливий розвиток братських шкіл, появу Острозької Біблії, заснування Петром Могилою Київської академії. Аналогічні процеси століттями раніше мали місце в Західній Європі та були пов’язані з потребою реорганізації католицької церкви, протистоянням протестантів і католиків тощо. В історії культури творчий синтез завжди постає відповіддю на виклик, інакше маємо лише “охоронну традицію”, яка не має перспектив для розвитку. Андрій Баумейстер, доцент кафедри філософії Національного університету ім. Т. Шевченка, звернув увагу на те, що в науковій думці (і, на жаль, цей погляд маємо навіть у працях С. Аверинцева) побутує судження про “провінційність і вторинність могилянської схоластики”, тобто тих філософських традицій, які існували у старій Києво-Могилянській академії. Дослідник нагадав, що однією з важливих функцій західноєвропейського університету була публічність і дискусійність, які дали можливість дійти істини шляхом логічного обґрунтування засновків у власних судженнях. Сьогодні в університетах України важливо відроджувати цю потребу в критичних судженнях. Завдання сучасних університетів — “займатися науковою в живому контексті”.

Руслана Демчук, доцент кафедри культурології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, окреслила основі риси ідентичності, яка була сконструйована в Київській Русі. Дослідниця зазначила, що в дискурсі візантійського богослов’я відбулося розчинення християнського дискурсу. Була створена міфологема руського народу, яка підкріплювалася теорією про прихід Христа в народ християнський, руський. Відлуння міфологічного дискурсу Святої Русі наявні і в козацькому фольклорі. Юрій Пелешенко, доктор філологічних наук (Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України) зазначив, що “Київська Русь була макроцивілізацією”. Науковець звернувся до аналізу “Повісті про Індійське царство” і місце цього тексту в історії української культури. Професор Оксана Сліпушко (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) окреслила основні риси давньоруської літературної спадщини та передумови виникнення християнства на Русі. Знаний дослідник іконопису і мистецтва Дмитро Степовик, професор, доктор мистецтвознавства, філософії та богословських наук, завідувач відділу Інституту фольклористики, мистецтвознавства та етнографії НАН України, вказав на найважливіші віхи в історії Середньовіччя. Він звернув увагу аудиторії на неприпустимість об’єднання Церкви та держави, оскільки світська влада завжди містить у собі елемент гріха; на боротьбу за київський престол за часів Русі, основні риси бароко в літературі й мистецтві, важливість ренесансних рис в українському малярстві. Дослідник українського сакрального мистецтва також наголосив на тому, що в українській мові, відповідно до орфоепічних норм, потрібно писати Євангелія, а не Євангеліє (московське нав’язування, оскільки головне слово в словосполученні “блага звістка” має жіночий рід). Тобто, наприклад, маємо писати Пересопницька Євангелія.

Професор Леся Звонська (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) звернулася до теорії “ad origines”, вказуючи на необхідність вивчати межі значень античних понять, що становлять теперішню “концептосферу” гуманітаристики. В середньовіччі ці поняття знаходили нове потрактування, але саме обізнаність із античними джерелами допоможе сформувати науковий погляд “на природу речей”. Перекладач Юлія Джугастрянська (Київський університет ім. Б. Грінченка), куратор номінації “Романи” на “Коронації слова”, звернулася до аналізу середньовічних тем, мотивів і сюжетів у сучасній масовій літературі, а також у жіночих романах, які мають кількатисячні наклади.

Наукова дискусія виявилася надзвичайно плідною і важливою для студентської аудиторії, оскільки зруйнувала стереотипи про культуру Середньовіччя. Ішлося про висвітлення складних проблем медієвістики, які доводять потужне коріння української культури, одвічний її діалог між Заходом і Сходом.

Дві львівські художниці задемонструють сакральний живопис

Сучасні інтерпретації візантійської традиції іконопису покаже виставка»Колір Невидимого Світу», яку завтра, 4 листопада, у львівській галереї «ІконАрт» відкриють Наталія Русецька та Надія Ямнич.

Спільна виставка Наталі Русецької та Наді Ямнич «Колір Невидимого Світу» не випадкова, адже обидві молоді художниці сформувались на кафедрі сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв під впливом творчості Лева Скопа. Це пояснює близькість їх нетрадиційних, а часом несподіваних пошуків у царині сакрального мистецтва. Разом з тим, Наталія Русецька та Надія Ямнич інтенсивно дошукуються власного шляху в живописі.

Живопис художниць зворушує не лише представленими темами, але й вишуканістю та виваженістю кольорової палітри. Хоч насправді кольору в їхніх творах відносно небагато, однак він завжди влучний та доречний. Здається, немов би самі сюжети постають на основі колористичних пошуків.

«У творчості Наталі Русецької виразно відчувається вплив Юрія Новосельського, але так само виразно можна побачити її власне розуміння творчості цього непересічного майстра. Сприйняття іконопису сучасною людиною Русенька виводить на новий рівень. Традиційну іконографію авторка осмислює по- новому – несподівано та цікаво.

Надя Ямнич у своєму живописі концентрується на темі обличчя-лику. В полі уваги художниці не стільки сцена, окремий сюжет, скільки людське обличчя та його переміна на просвітлений духовний лик. У цьому простому, майже аскетичному живописі можна побачити паралелі не лише з іконописом, але й з народними масками.

Дотепер твори Наді Ямнич та Наталі Русецької можна було побачити на багатьох колективних виставках, однак вперше у Львові їх творчість представлена у ширшому форматі. Сподіваємось, що дана виставка додасть художницям натхнення розвивати власну творчість так само цікаво й надалі», – каже куратор виставки Маркіян Філевич.

Виставка «Колір Невидимого Світу» Наталії Русецької та Надії Ямнич триватиме до 27 листопада.

ПРІОРИТЕТ ВАСИЛЕВСА

З політичного памфлету «Таємна історія», написаного в 550 р. Прокопієм Кесарійським, головним історіографом епохи Юстиніана

Деякі з наближених Юстиніана, що залишалися при ньому до глибокої ночі, звичайно, з числа тих, які мали службові обов’язки в палаці, …розповідали, що замість нього бачили якусь надзвичайну примару диявольського вигляду. Один з них розповідав, що Юстиніан, раптово підхопившись з імператорського трону, починав ходити по всьому палацу, і раптом у нього зникала голова, а решта тіла продовжувала здійснювати ці довгі прогулянки назад і вперед. Оповідач говорив, що при такому видовищі, не вірячи, що він бачить це своїми очима, вражений і цілковито зніяковілий, він довгий час стояв на одному місці. А потім голова знову поверталася до тіла Юстиніана… Це я пишу не як очевидець, але почув я все це від тих, котрі серйозно і наполегливо стверджували, що бачили це на власні очі… Феодора ж своїй подрузі танцівниці Македонії розповідала, що їй вночі уві сні було видіння і наказано не піклуватися про гроші, тому що прибувши у Візантію, вона ляже на ложе владики демонів і за допомогою усяких своїх хитрувань… стане його законною дружиною, і тоді вона буде владною розпоряджатися всіма багатствами імперії…

Андрій Домановський. Візантійські ОбрАзИ {скетч-доповідь у трьох наголосах, з епіграфом, передмовою, висновками і мораллю}

30 листопада 2011 р. (середа) в рамках роботи Методологічного семінару історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна відбудеться доповідь кандидата історичних наук, доцента кафедри історії стародавнього світу і середніх віків та кафедри українознавства

Андрія Домановського

Візантійські ОбрАзИ { скетч-доповідь у трьох наголосах, з епіграфом, передмовою, висновками і мораллю }

Місце проведення Методологічного семінару – ауд. V – 58.

Початок – о 15.00.

Епіграф:

…у книзі Григорія Логвина про гравюри в українських стародруках XVI-XVIII ст. вміщено почаївську гравюру 1768 р.

На ній зображено апостола Луку в момент написання портрета Пречистої Діви Марії.

Портрет Діви Марії виглядає як суто візантійська ікона, тоді як самого євангеліста зображено у західному, бароковому драматичному стилі…

Ігор Шевченко.

Україна між Сходом і Заходом

Поділитися з друзями:

Пов’язано

17 comments on “Андрій Домановський. Візантійські ОбрАзИ {скетч-доповідь у трьох наголосах, з епіграфом, передмовою, висновками і мораллю}”

Вітаю і наперед бажаю успіху! Якщо буде текст для оприлюднення, з приємністю почитаю. Хоча для образíв одного тексту може бути замало… 🙂

ВШАНУВАННЯ ВАСИЛЕВСА

Блог “Василевс. Українська візантиністика” продовжують вітати з перемогою у народному голосуванні на Конкурсі українських блогів BUBA (Best Ukrainian Blogs Awards) 2011.

Цього разу у стрічці новин історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Блог викладача історичного факультету, доцента кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, кандидата історичних наук Домановського Андрія Миколайовича «Василевс. Українська візантиністика» (https://byzantina.wordpress.com), створений за співпраці з викладачами інших університетських центів України (Львів, Київ, Одеса) посів перше місце на Конкурсі українських блогів BUBA (Best Ukrainian Blogs Awards) 2011 (http://watcher.com.ua/buba) за результатами народного онлайн голосування користувачів (1406 голосів) (http://watcher.com.ua/buba/results) у номінації «Тематичні або професійні блоги», в якій змагалися понад 220 проектів. Відрив «Василевса» від найближчого суперника становив майже 250 голосів.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “ВШАНУВАННЯ ВАСИЛЕВСА”

Дорогой Андрей Николаевич! Очень рад Вашему успеху. Уверен, он не последний. Талант и трудолюбие вознаграждаются. Дальнейших достижений! Искренне и неизменно Ваш, В. Кравцов. Южно-Сахалинск, 29.11.2011.

Доповідь було присвячено питанням дослідження сучасного сприйняття Візантії і «візантійського», яке, на думку доповідача, доцільно було розподілити за трьома «наголосами» (звідси й підзаголовок у назві): засліплене суто позитивне (образИ з наголосом на останньому складі), упереджене суто негативне (обрАзи з наголосом на другому складі) і виважене полівалентне (наукове й художнє) (Образи з наголосом на першому складі).

Доповідь супроводжувалася презентацію з цитатами та ілюстраціями, тому маємо змогу проілюструвати кожен з визначених автором наголосів.

Послуговуючись у розстановці наголосів притаманним грецькій мові правилом рахувати наголоси від кінця слова, А. М. Домановський розпочав з образІв:

навівши цитату з книги харківського публіциста В. Захарченка «Память сердца»:

Для характеристики другого наголосу

було наведено слова з відомої праці Едуарда Гібона з історії Східної Римської імперії (Візантії):

Нарешті, третій наголос

супроводжувала цитата зі статті Ігоря Шевченка «Сприйняття Візантії»:

Завершено ж дововідь було питанням, яке залишилося відкритим, бо, вочевидь, має безліч відповідей:

Поділитися з друзями:

Пов’язано

18 comments on “Три наголоси у сприйнятті Візантії”

Думка зрозуміла, пане Андрію. Я замислилася – третій чи перший наголос мені ближчий? хм. думатиму. А поки що з Вашої подачі нарешті вчора отримала поштою книжку С. Іванова “В поисках Константинополя”. Страшенно рада, бо на 3 січня маю квитки до Стамбула, де і буду чотири дні перебувати саме в цьому стані – “у пошуках втраченого раю, тобто Константинополя”.

Гадаю, ми ще повернемося до цієї теми. Принаймні дякую Вам. Без Василевса мені хтозна чи спала б на думку ідея саме такої подорожі. Щиро, Олена Чекан

Щиро радий, що блог Вас цікавить, і книга С. Іванова, певен, стане Вам у добрій нагоді в подорожі. Хотів би запропонувати Вам написати до свого блогу про подорож, враження, і чи була корисною придбана книга у Вашій мандрівці. Чи так все, як написав автор, чи інакше? А потім я, з Вашого дозволу, розмістив би Ваш допис і на Василевсі.

Переконаний, він був би цікавим читачам Василевса.

Ой, пане Андрію, каюся, я повна свиня. я збиралася Вам сама це запропонувати. Але як справжня дєвачка вирішила повиламуватися, аби Ви мене запросили))))))))))) Сорі ще раз.З ЗАДОВОЛЕННЯМ. бо маю намір в основному шукати те, чого не видно.

і до речі, жаль, страшенний жаль, що я цим не цікавилася минулого року під час своєї мандрівки в Грузію. певна, мені було б про що розповісти. хоча… є сенс і нині переглнути старі записи і купу фото, аби подумати про це. і на часі подорож до Вірменії. живі будемо і здорові – оттам уже є сенс пошукати візантійства, ге? дякую, що Ви є із Вашим Василевсом)

Пані Олено, щиро дякую і вже відсьогодні з нетерпінням чекаю на текст з ілюстраціями, бо він, поза будь-яким сумнівом, буде у Вас страшенно цікавим 🙂

Радіо, телеефір, журнали, газети, інтернет сучасної України повняться різноманітними фантазіями про далеке минуле українців. Не стали винятком навіть такі серйозні мас­медіа як газета Верховної Ради «Голос України» та Перший національний радіоканал України. Уже тривалий час щонеділі, о 8.30 ранку, на останньому транслюється передача «З глибини тисячоліть», автором якої є професор Валерій Бебик.

Редакційна колегія журналу змушена реагувати на численні звернення громадян і дати фахову оцінку фантастичним «концепціям» згаданого професора політології. «Історичні» пасажі В. Бебика просто неймовірні та через це непідвладні науковому аналізу (див.: Отрощенко 2007). Висловлювані ним у радіоефірі «теорії» — на зразок «скіфо­трипільської цивілізації», «українського еллінізму, блідим відображенням якого є антична культура», «українського походження Христа, Будди і Чінгіз­хана», «татаро­монгольської української держави» — то прояв найгіршого сорту наївного історичного примітивізму та дилетантства, якому підходить прислів’я «на городі бузина, а в Києві дядько» (а бузини у нас вистачає, але то інша тема!). Чимало подібних неадекватних «відкриттів» цього «вченого» (до речі, інженера за освітою, кандидата філософських наук і доктора політичних наук, проректора університету «Україна», радника президента) пов’язано з топонімікою України. Приміром, він переконаний, що столицю Лівії м. Тріполі так назвали трипільські емігранти з України, єгипетські копти походять з України, бо тут є с. Коптилове, римський імператор Сулла — виходець із Посулля, засновники Риму Ромул і Рем — із м. Ромни на Сумщині, з Сумщини ж походять легендарні шумери або сумери, а перший фараон Єгипту Менес — з райцентру Мена на Чернігівщині, як і його землячка знаменита «фараонесса» Нефертіті?! В одній з останніх недільних радіопередач В. Бебик вразив слухачів тим, що м. Мілет в Малій Азії — один із найактивніших пунктів грецької колонізації Північного Надчорномор’я — заснували вихідці з Мелітополя. Лукавий «політолог» не переймається тим, що Мелітополь став містом і отримав назву 1842 р., себто в новітні часи, а місто греків­ахейців Мілет відоме від ХІV ст. до н. е.

Фантастичні оповідки В. Бебика — по суті, профанація науки, вони дискредитують не тільки державне радіо, але й усю країну. Висловлювання подібних дурниць на будь­якому суспільному рівні, а тим паче по національному радіо, м’яко кажучи, дивує та викликає саркастичну посмішку у вітчизняних істориків. А за кордоном це може бути оцінено як свідчення недорозвиненості історичної свідомості, невігластва «диких» українців, щоправда, там є «власні бебики».

Професор В. Бебик не єдиний міфотворець у галузі первісної історії. Столичні видання, радіо та телеефір повняться сенсаційними «відкриттями» на зразок: райдуга означає «дуга бога Ра», що свідчить про тісні зв’язки слов’янства з єгиптянами; Троя розміщувалася на березі Дніпра навпроти Києва, адже від того легендарного міста й походить назва мікрорайону Троєщина; Дарниця — це земля, подарована скіфо­українцям персидським царем Дарієм за стійкість, проявлену під час війни 514 р. до н. е.

Подібна політизована маячня розквітла в наш час не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Наприклад, російська дослідниця Н.Р. Гусєва з патріотичних міркувань виводить індоєвропейські народи з Архангельщини. Адже найдавніші індоєвропейці, зокрема давні арії Індії та Ірану, за їхніми священними текстами — «Ригведою» та «Авестою», були блондинами, а на берегах Білого моря за збігом причин так багато блакитнооких блондинів! До речі, легендарний галюциногенний напій аріїв соому (хаому) Н.Р. Гусєва називає молочним самогоном, який, на її думку, був давніший за плодово­овочеве питво трипільських племен Надчорномор’я (Гусева 1996, с. 27). Не вдаючись у дискусію «про пріоритети арійського самогону над трипільським», сам факт яких не має жодних доказів, окрім сміливої декларації авторки, зазначимо, що фантастичні погляди згаданих міфотворців історії аргументовані на рівні процесу самогоноваріння загадкових аріїв Архангельщини та трипільців України.

Небувалий сплеск історичної міфотворчості в наш час має конкретні причини. Розвал Радянського Союзу супроводжувався розчаруванням його громадян в усталених концепціях, а також в офіційній науці, яка їх продукувала, але передбачити крах супердержави не змогла. Тотальна недовіра аж до масового відторгнення наукових постулатів радянської епохи збіглася з пробудженням інтересу до історичного минулого як потенційної можливості прогнозування непевного майбутнього. Тотальна недовіра до радянських істориків і археологів, зростаючий суспільний голод на історичну інформацію почали задовольняти не «дискредитовані» роботою в радянських університетах та Академії наук УРСР науковці, а політизовані аматори й оперативні міфотворці­заробітчани, попросту кажучи — профани. Їхні яскраві, не обтяжені аргументацією «теорії» вигідно вирізнялися на тлі надто сухих і складних для сприйняття пересічним громадянином міркувань академічних вчених.

У переломні етапи історії люди схильні відмовлятися від застарілих ідеологічних концепцій на користь нових, які більше відповідають історичним реаліям. Однак поява останніх, як правило, супроводжується значною кількістю, так би мовити, «інтелектуального браку»: релігійних єресей, квазіідеологій, псевдонаукових концепцій, які буває важко відрізнити від неоязичницьких релігійних текстів. Адже вони часто спираються не на факти чи закони логіки, а на принцип віри, а їхні прибічники утворюють своєрідні секти. Типовим прикладом такої продукції є нещодавно «відкриті» скрижалі з заповітом княгині Ольги, які без жодної наукової експертизи рекламують не тільки в інтернеті, але й на державному телебаченні та радіо. А навіщо та експертиза, що можуть вчені? Тільки що й «приховувати» інформацію від громадян, адже вони — породження іншої доби, радянської, до якої немає довіри. Автори таких новітніх псевдонаукових фантазій на теми далекого минулого, як правило, політично заангажовані, ультрапатріотично — насправді псевдопатріотично — налаштовані аматори найгіршого гатунку, які не тільки не освоїли ази науки історії, але й абсолютно нетерпимі до критики своїх побудов і всіх незгодних. У підсумку псевдонаукові, ультрапатріотичні «концепції» походження росіян, казахів, туркменів, українців та інших колишніх народів СРСР заполонили пострадянський простір. Ці сміливі, але абсолютно відірвані від археологічних реалій і тенденційні марення надто недолугі, аби на них звертали увагу професійні науковці.

Одна з причин тотальної міфологізації далекого минулого України полягає в катастрофічній нестачі кваліфікованих фахівців у галузі первісної історії та археології. Три сотні археологів на 47 млн. українців, її територію та протяжність історії (десь 1 млн. років) — їх надто мало, щоб задовольнити цікавість суспільства до далекого минулого. Дефіцит археологів, здатних популярно та переконливо донести історичну правду до широкої громадськості, створив умови для задоволення зростаючого попиту українців фантазіями навіть не аматорів — серед таких є знавці, а просто шарлатанами. Нестача фахівців у будь-якій царині науки призводить до здичавіння громадян в цій галузі знань. Саме такий стан спостерігається в уявленнях українського народу про своє далеке минуле. Перемогти цю небезпечну для українського суспільства тяжку соціальну хворобу можна, лише суттєво збільшивши чисельність верстви археологів. Саме цим уже 12­й рік переймається створена співробітниками Інституту археології НАНУ в Києво­Могилянській академії магістерська програма з археології, випускники якої поповнюють щороку ряди активно діючих археологів України. Скорочення набору студентів на програму на третину (з 15 до 10) свідчить про повне ігнорування Міністерством освіти кричущих проблем української археології, яка фізично не в змозі протистояти навалі «чорних археологів» і всіляких міфотворців.

Особливо сміливі в етнологічних побудовах прибічники трипільських витоків українців і всього «прогресивного» людства. Із затвердженого Міністерством освіти України навчального посібника для студентів педагогічних закладів «Історія педагогічної думки і освіти в Україні» (Київ 1993, автори проф. О.О. Любар і Д.Т. Федоренко) дізнаємося (стор. 29), що відома з давньоарійських текстів хаома ніякий не російсько­арійський молочний самогон, як стверджувала Н. Гусєва, а предковічне українсько­трипільське питво, бо від нього походить українське ім’я Хома. На стор. 22 читаємо: «Праукраїнці­трипільці стали родоначальниками… славнозвісних борщів українських, вельми вітамінізованої страви, яка… і досі не знайшла собі альтернативи». Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, квасолі, перцю та навіть без капусти, про які вони навіть не підозрювали, ще одна таємниця Трипілля, відповідь на яку знає тільки професор О.О. Любар із Криворізького педінституту.

Згадані автори докладно аналізують «новий підхід до постановки навчання і виховання підростаючого покоління населення праукраїнців трипільської культури», хоча «не знайдено жодного підручника чи посібника для шкіл праукраїнців, як відсутні навчальні плани і програми, бо всі вони, як і численні унікальні духовні книги епохи неоліту, знищені вогнем, мечем і водою під час і враз після хрещення Київської Русі в 988 р.». Та попри це авторам відомо, що «система виховання і освіти населення праукраїнців уже в IV—III тисячоліттях до Різдва Христового була найбільш прогресивною у порівнянні з будь­якими цивілізаціями тогочасного світу» (Любар, Федоренко 1993, с. 23—25). Може й так, чого не скажеш про сучасну освіту в Україні, якщо такі посібники Міністерство освіти рекомендує нашим студентам.

Романтично­фантастична трипільська версія походження українців розквітла за роки незалежності в середовищі патріотично налаштованих аматорів. Попри несприйняття фахівцями цього квазінаукового покруча та його неодноразову критику різними дослідниками, зокрема й на сторінках нашого журналу (див.: Залізняк 2004), цей відверто фантастичний міф має досить широке коло прихильників серед свідомих українців. Кількість літературних фантазій на цю тему не піддається обліку та утворює окремий псевдонауковий жанр так зв. україністики, що вже отримав назву «трипологія». Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтонізм трипологів. Схоже, вони й не підозрюють, що своїм корінням він сягає гірших традицій радянської археології. На противагу «космополітичним міграціоністам» відстоювання місцевого коріння стародавніх культур і народів в СРСР мало патріотичний підтекст, який нерідко виливався у твердження на зразок «радянський неандерталець найпрогресивніший у світі» або, як прозвучало з трибуни наукової сесії відділення історії та філософії АН СРСР 1952 р., «російський киїк­кобинець простягнув руку дружби китайському синантропу, і вони об’єдналися проти імперіалістичного неандертальця» (Брайчевський 2002, с. 177).

Сучасні трипологи категорично заперечують давно очевидне для фахівців балкано­дунайське коріння трипільської культури. Цій непатріотичній, на їхню думку, позиції запроданців­міграціоністів вони протиставляють школу патріотичних автохтоністів. Останні нібито не тільки не визнають загальновідомі балкано­дунайські генетичні зв’язки Трипілля, але й вважають Україну батьківщиною рільницва та скотарства, а Трипілля — давньоукраїнською державою, матір’ю усіх цивілізацій. Не володіючи жодними науковими джерелами з трипільської проблематики, трипологи для зміцнення своєї позиції зараховують до автохтоністів таких авторитетних вчених минулого як М. Грушевського, М. Біляшівського, В. Щербаківського, В. Даниленка, О. Кандибу­Ольжича, В. Петрова та ін. знаних українських дослідників. Мусимо розчарувати «патріотів» — згадані вчені не тільки не вважали трипільців українцями, а Трипілля — автохтонним в Україні, але й бачили його витоки у Подунав’ї, на Балканах і в Малій Азії.

Зокрема, М. Грушевський вбачав аналогії щойно дослідженим В. Хвойкою під Трипіллям матеріалам далеко на південь від України «в знахідках середньодунайських країв», у Фесалії та «в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів». Ці паралелі, на думку історика, «роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля — Ред.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок» (Грушевський 1913, с. 45—46).

М. Біляшівський відзначав у трипільській культурі східні впливи та вважав, що вона проникла з півдня — з Фінікії чи Єгипту (Биляшевський 1899, с. 8).

В. Щербаківський писав: «Трипільці — це круглоголовці передньоазійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії» (Щербаківський 1941, с. 39).

В. Петров був учнем В. Щербаківського і як його наступник вважав, що «Трипільці належать до так званого передньоазійського антропологічного типу. Вони є представниками арменоїдного (баскоїдного) типу… Проф. В. Щербаківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями і хетітами Малої Азії. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте, витягнене обличчя, як і для трипільців… За своїм антропологічним типом українці не є трипільці. Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з передіндоєвропейських, яфетичною або-що, так і антропологічно український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи» (Петров 1992, с. 22, 24). Або: «Теперішня українська людність не належить до неолітичного «арменоїдного» расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва Христового на території України трипільською людністю, як і мова українська ґрунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного» (Петров 1992, с. 109).

О. Кандиба­Ольжич також не вважав Трипілля автохтонним на українських землях: «Культура мальованої кераміки… була одним із форпостів могутньої цивілізації Близького Сходу» (Кандиба­Ольжич 1937, с. 9).

В. Даниленко серед культур розписної кераміки Європи, до яких належить і Трипілля, виділяв лінію розвитку, яку «в силу очевидного родства с юго­западно анатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Средиземноморья в Южную Европу ветвью архаичного семито­хамитского массива» (Даниленко 1974, с. 142).

Отже, розмови про знаних дослідників — «глашатаїв справжньої правди», які нібито масово дотримувалися автохтоністських поглядів на походження Трипілля, то чистої води вигадки. Їхніх праць нинішні «знавці історії» просто не читали, що більше — вони й недоступні їхньому хворому на автохтонізм мозку. В їхній свідомості не вкладається, що сам М. Грушевський стояв біля витоків «непатріотичної» міграційної версії походження трипільців з Подунав’я, Балкані Малої Азії, а В. Даниленко виводив балкано­дунайський неоліт і культури розписної кераміки Європи зі Східного Середземномор’я.

Давно на слуху скандально відома концепція священної трипільської Аратти народного академіка Ю. Шилова — придумали й такого академіка, аби паплюжити «ненародних». «Включивши екстрасенсорику та ясновидіння» — того виявляється досить, народний академік дійшов висновку, що трипільська Аратта була не тільки матір’ю всіх стародавніх цивілізацій (Шумер, Єгипет, Китай, Майя тощо), але й Російської імперії (Шилов 2003, с. 3). Оскільки остання нібито є прямим нащадком Трипілля і хранителем трипільських традицій, Ю. Шилов закликає рятувати Російську імперію спільними зусиллями росіян, українців, білорусів (Шилов 2000, с. 75, 92, 105). Не коментуючи однаково абсурдні та бездоказові марення «спасителя людства» (так Ю. Шилов себе називає), зазначимо, що ця шовіністична маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомого українства від замріяних романтиків до деяких знаних політиків і народних депутатів. Народний академік, як відомий щуролов із середньовічної казки, награючи на сопілочці солодкі трипільські мелодії, завів багатьох громадян у драговину нового імперського псевдоісторичного міфу, що кличе українців до чергового єднання в Російській імперії для подальшого протистояння «нецивілізованому світу».

Дивує не політична гнучкість «православного академіка оригінальних ідей», а діалектична терпимість деяких українських патріотів, зокрема й кількох нардепів, які морально та матеріально підтримують цю одіозну фігуру, яка за українські гроші не тільки дискредитує українську науку, але й наполегливо бореться проти незалежності України.

Можна почути, що трипільський міф піднесе престиж Української держави в очах сусідів і згуртує українців. Однак світова історія рясніє численними прикладами фатальних наслідків міфологізації національної історії, коли всіма неправдами й брутальним насиллям над історичними фактами політики намагалися звеличити свою країну за допомогою її псевдоісторії, яка не має нічого спільного з реальною. Адольф Гітлер спробував причепити до німецької історії яскравий арійський сюжет, який насправді мав місце в далекому минулому Індії, але не має жодного стосунку до Німеччини. Що з цього вийшло — добре відомо. Дискредитованою стала не тільки німецька наука, але й уся Німеччина та навіть ні в чому не винні давньоіндійські арії, до проблеми яких вчені сучасної Європи й понині не наважуються підступитися.

Інший приклад. Ультрапатріотичні румуни також розпочинають свою історію від культури Кукутені­Трипілля або, щонайпізніше, від заснування Риму, стверджуючи, що не румунська мова походить від латини, а навпаки. Чи вивищила ця абсурдна фантазія румунську націю над сусідами? Питання риторичне.

Зважмо на помилки сусідів і не спішімо за їхніми сутужними спробами притягти Трипілля за вуха до етнічної історії українців. Розумні люди вчаться на помилках сусідів (і своїх), а нерозумні — на граблях. Патріотизм українського вченого полягає в максимальному наближенні до історичної правди. Всі спроби прикрасити історію свого народу, навіть з найкращих патріотичних міркувань, як показує світовий досвід, мають зворотний ефект. Врешті­решт історична неправда стає очевидною, що болісно б’є по престижу країни. І трипільсько­український міф не підносить Україну, як сподіваються його прихильники, а навпаки, принижує її в очах сусідів, а заодно дискредитує нашу науку та робить нашу країну посміховиськом в очах цивілізованої Європи. Звичайно, вчені Європи орієнтуються на наукові праці та не беруть до уваги ті вигадки, але ж вони так само не причетні до вищих ешелонів влади.

Замішана на постколоніальному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, примітивному аматорстві та недовірі до професійної науки, трипільська версія україногенези — типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Вона не тільки не наближає нас до істини, а навпаки, заводить на далекі від історичних реалій манівці. Крім того, в непростий для України час дезорієнтується та вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі. Сповідуючи і декларуючи ці абсурдні фантазії, ми зводимо себе до стану дикості, до тих часів, коли панувала тільки віра, а наука навіть не народилася.

Від українських науковців можна чути, що дискутувати з прибічниками фантазій Ю. Шилова чи В. Бебика немає сенсу, бо те поза межами науки. Однак ігнорувати цю проблему теж небезпечно. Не отримавши належної фахової оцінки дикі фантазії аматорів на історичні теми мають небезпечну тенденцію поширюватися в суспільстві, потрапляти на сторінки не лише «жовтої» преси та сумнівних радіо­ й телепередач, але й підручників, а через них — викривлювати історичну свідомість наступних поколінь.

З огляду на сказане, викликає подив легковажність наших журналістів, які надають ефір усім бажаючим лжезнавцям історії. Давно пора припинити отруювати історичну свідомість громадян хворобливими мареннями псевдопатріотів, які видають себе за єдино справжніх знавців археології та первісної історії. Їх анекдотичні «концепції» не підносять Україну у світовому товаристві, а роблять з неї посміховисько в його очах.

Неповторна й драматична історія України не потребує прикрашання. Патріотизм українського вченого полягає в максимальному наближенні до істини, і викривлення історичних реалій не може бути виправдане жодними патріотичними сентиментами. Ми володіємо реальною давньою й унікальною культурою, яка є складовою європейського культурного надбання і не потребує будь­яких домислів. Не долучайтеся ж, шановні журналісти і співвітчизники, до її спотворення та профанації.

Грушевський М.С. Історія України­Руси. — Львів, 1913. — Т. І.

Гусева Н. Арктическая родина в Ведах // Древность: Арьи. Славяне. — М., 1996 — С. 8—31.

Даниленко В.Н. Энеолит Украины. — К., 1974.

Залізняк Л. Трипілля очима науковців і політиків // Археологія. — 2004. — № 3. — С. 95—103.

Любар О.О., Федоренко Д.Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україні. — К., 1993.

Отрощеко В. Справжня історія не пишеться на сумнівних джерелах // Газета «24.ua» від 29 серпня 2007 р.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Шилов Ю.О. Победа. — К., 2000.

Шилов Ю.О. Праслов’янська Аратта. — К., 2003.

Щербаківський В. Форму вання української нації. — Прага, 1941.

Севастополь – “первинна купель хрещення Росії”?

Володимир, може й хрестився у Херсонесі, але до Центральної Росії це хрещення не мало відношення. Її потім з великими проблемами хрестили з Києва. Але, якщо враховувати те, що княгиня Ольга задовго до Володимира хрестилася у Константинополі (Стамбулі), то чому не вважати саме його “купеллю Росії”?

Що стосується “первинної купелі Росії”, як назвав грецьке місто Херсонес президент Росії, то у візантійському Херсонесі прийняв, згідно легенди, хрещення виключно київський князь Володимир, – і невідомо, який у нього зв’язок з нинішньою Росією. Згідно інших літописних переказів, Володимир був хрещений або у Києві, або у Василеві (Василькові).

Але врешті, християнство прийшло на територію сучасної Росії набагато раніше, аніж до Києва, — наприклад, на Північному Кавказі воно було поширеним ще у перші століття нашої ери, і чому Владімір Путін ігнорує цей очевидний факт, лишається загадкою. Що ж стосується земель сучасної Росії у складі київської Русі, то християнство прийшло туди не з Херсонесу, а з Києва, і ще 80 років потому в Верхньому Поволжі спалахували язичницькі повстання, які важко придушували київські дружини. Проте, чи є факт хрещення у Херсонесі одного князя приводом до територіальних зазіхань на це місто? На жаль, ніхто з консультантів не повідомив презииденту Росії, що бабця Володимира княгиня Ольга прийняла християнство в столиці Візантії Константинополі. — Чим сьогоднішній Стамбул не «купель Росії»? Вже час його також анексувати. Що тепер Туреччина скаже?

Владимир, может и крестился в Херсонесе, но к Центральной России это крещение не имело отношения. Ее потом с большими проблемами крестили из Киева. Но, если учитывать то, что княгиня Ольга задолго до Владимира крестилась в Константинополе (Стамбуле), то почему не считать именно его «купелью России»?

Что касается «первичной купели России», как назвал греческий город Херсонес президент России, то в византийском Херсонесе принял, согласно легенде, крещение исключительно киевский князь Владимир, — неизвестно, какая у него связь с нынешней Россией. Согласно другим летописным преданиям, Владимир был крещен или в Киеве, или в Василеве (Васильков).

Впрочем, христианство пришло на территорию современной России много ранее, чем в Киев, — например, на Северном Кавказе оно было распространено еще в первые века нашей эры, и почему Владимир Путин игнорирует этот очевидный факт, остается загадкой. Что же касается земель современной России в составе Киевской Руси, то христианство пришло туда не из Херсонеса, а из Киева, и еще 80 лет спустя в Верхнем Поволжье вспыхивали языческие восстания, которые с большим трудом подавляли киевские дружины. Впрочем, является ли факт крещения в Херсонесе одного князя поводом к территориальным притязаниям на этот город? Наверное, в Стамбуле прошли благодарственные молебны, за то, что российскому президенту никто из консультантов не сообщил, что бабка Владимира княгиня Ольга приняла христианство в столице Византии Константинополе. — Чем нынешний Стамбул не «купель России»? Пора бы его тоже аннексировать. Что теперь Турция скажет?

Херсонес – це Севастополь?

Між Херсонесом і Севастополем немає спадковості. Севастополь був збудований вже на місці татарського села Ак-Яр (Ахтиар).

Дивним в устах президента Росії звучить й ототожнення сучасного міста Севастополь з грецьким та візантійським містом Херсон/Херсонес. Засноване у 529/528 рр. до н.е. грецькими колоністами з Гераклеї Понтійської (на території суч. Туреччини), це місто проіснувало майже 2 тисячі років, і остаточно припинило своє снування у першій половині XV ст.

А от сучасний Севастополь був заснований у 1783 р. на місці кримсько-татарського селища Ахтияр (Ак-Яр), і руїни Херсонесу лише географічно розташовані на місці пізнішого міста. В історичній науці для встановлення спадковості між поселеннями різних епох застосовується принцип безперервності традиції, чого між Херсонесом та Севастополем не спостерігається.

В будь-якому разі, і античний і середньовічний Херсон/Херсонес ніколи не належав ані Київській Русі, ані, тим більше, Московському князівству, і взяття цього міста київським князем Володимиром є для обґрунтування сучасної приналежності міста таким же аргументом, як і спалення кримським ханом Девлет Гераєм Москви у 1571 г. сьогодні могло б служити для твердження про підлеглість Росії Меджлісу кримсько-татарського народу.

Между Херсонесом и Севастополем нет преемственности. Севастополь был построен уже на месте татарского села Ак-Яр (Ахтиар).

Странным в устах президента России звучит и отождествление современного города Севастополь с греческим и византийским городом Херсон/Херсонес. Основанный в 529/528 гг. до н.э. греческими колонистами из Гераклеи Понтийской (на территории современной Турции), этот город просуществовал без малого 2 тысячи лет, и окончательно прекратил свое существование в первой половине XV века.

А вот современный Севастополь был основан в 1783 году на месте крымско-татарской деревушки Ахтияр (Ак-Яр), и развалины Херсонеса лишь географически находятся на месте позднейшего города. В исторической науке для установления преемственности между поселениями разных эпох, применяется принцип беспрерывности традиции, чего между Херсонесом и Севастополем не наблюдается.

В любом случае, античный и средневековый Херсон/Херсонес никогда не принадлежал ни Киевской Руси, ни, тем более, Московскому княжеству, и взятие этого города киевским князем Владимиром является для обоснования современной принадлежности города таким же основанием, как и сожжение крымским ханом Девлет Гераем Москвы в 1571 г. сегодня могло бы служить основанием для утверждения о подчиненности России Меджлису крымско-татарского народа.

Пов’язано

3 comments on “Херсонес – це Севастополь?”

Такими темпами деградации скоро в России дойдут до родства ПТН с императором Августом. Если не генетического, как в случае с Иваном Грозным, то через “скрепу духовную” или переселения души.

На цьогорічному «Джаз Безі» звучатимуть візантійські церковні співи та григоріанські хорали

Організатори фестивалю запевняють, що новорічний настрій у Тернополі розпочнеться вже з 11 грудня. Дев’ятий рік поспіль традиційний мистецький захід відбудеться у нашому місті та об’єднає міста України та Польщі: Київ, Харків, Івано-Франківськ, Рівне, Луцьк, Мостиська, Люблін, санок, Вроцлав, Білосток, Новицю, Перемишль та Львів.

— На відміну від попередніх, цьогорічний «Jazz Bez» буде проходити протягом чотирьох днів, — розповів сайту Культурно директор фестивалю Олег Макогін. – Власне, завершальний день буде «ізюминкою» заходу. Уже цієї неділі запрошуємо усіх на концерт львівських музикантів «ΕΣΧΑΤΟΦΟΝIΑ» (Есхатофонія), який відбудеться у Катедральному соборі. Оскільки виступ планується в храмі, то і музика буде відповідною: звучатимуть візантійські церковні співи, григоріанські хорали, тібетські чаші. Їх виконання буде обігруватись саксофоном, флейтою бандурі та іншими інструментами.

На цьогорічному фестивалі організатори ставлять акцент на виступи українських і тернопільських виконавців.

У 2006 році, з перших днів проведення «Джаз Безу», головною ідеєю його було створення нових тернопільських колективів джазового напрямку, -зауважує співорганізатор заходу Сергій Лазо. — Я пишаюсь, що саме завдяки участі у фестивалі, Тернопіль отримав такі потужні музичні гурти як Джазова Фіра (сьогодні «Фіра») та D.kray.

Продовжуючи їдею, цього року до виступу залучили симфонічний оркестр Тернопільської обласної філармонії.

Звучатиме також новий проект всесвітньовідомої української співачки і акторки Мар’яни Садовської та одного з кращих джазових контрабасистів Марка Токара. Вишукані і драматичні твори на тексти Сергія Жадана виконуватиме октет із чотирьох контрабасів та чотирьох жіночих вокалів. До речі, батько Мар’яни Садовської — уродженець Кременця Тернопільської області.

Цього року «Jazz Bez» також лунатиме у звільнених містах сходу України – Краматорську і Слов’янську – під гаслом «Музика Свободи на вільній землі»!

У першу чергу, у Тернополі цей захід організовується для волонтерів, які допомагають бійцям АТО. Виражаючи їм свою повагу, організатори запрошують прийти на концерт та послухати чудове виконання духовної музики.

Вартість квитків на «Jazz Bez» та ж сама, що і минулого року – 40 -70 грн. Концерт у Катедрі буде проходити безкоштовно.

«Обмежене всевладдя василевса: Чи була Візантійська імперія тоталітарною державою?» (Лекція А. Домановського у незалежному культурному центрі «Indie» у межах проекту «Вільний Університет Майдан Моніторинг») (відео)

Лекція «Обмежене всевладдя василевса: Чи була Візантійська імперія тоталітарною державою?» є вже сьомою у розпочатому А. Домановським циклі відкритих лекцій «Візантійський таксис». Її присвячено питанню про природу державного устрою Візантійської держави, роль та місце імператора у системі державного управління. Назва, у якій згадано про «тоталітаризм» Візантії не випадкова з огляду на те, що чимало всесвітньо відомих науковців – Ігор Шевченко, Алєксандр Каждан, Арон Гурєвич, Геннадій Литаврін, Серґєй Іванов та інші – вбачали можливість говорити про певні прояви «тоталітаризму» у Візантії. Крім того, назва покликана «актуалізувати візантійське» і не тільки привернути увагу слухачів, але й провести важливі паралелі із сучасністю – автор повсякчас порівнював Візантійську імперію і Радянський Союз, красномовно натякаючи також на Російську Федерацію, про яку, щоправда, спеціально не згадував.

Оригінальність візантійської держави була обумовлена синтезою трьох традицій – давньогрецького культурного спадку, римської імперської державности і ортодоксального християнства. Саме поєднання і взаємодія цих трьох потужних первнів визначило межі безмежної на перший погляд влади візантійського імператора-василевса над підданими і власне природу державної влади середньовічної візантійської держави. Імператор був намісником Бога на землі, слово якого було законом, а влада над будь-ким із підданців – необмеженою. Однак при цьому обожнювалася не особа василевса, а його статус, «посада». Всевладний на перший погляд імператор мав керуватися у своєму правлінні законами Божественного благочестя і дотримуватися при цьому також і світських законів. У випадку, коли імператор злісно порушував проголошені ним самим закони, виголошував єресь і чинив сваволю над підданими, його можна і навіть слід було визнати тираном, який порушив закони Божественні й людські. Повалення такого тирана видавалося візантійцям-ромеям цілком справедливим, бо, зміщуючи негідного «місцеблюстителя» Бога, сам Господь через змовників чи бунтівників зводив на царський престол достойного претендента.

Владу василевса обмежували сформовані елліністичним спадком і християнськими принципами суспільні уявлення про справедливе правління, давньоримські уявлення про характер справедливої імператорської влади, придворні церемонії та ритуали, і, мабуть, найбільшою мірою, – розгалужений складний бюрократичний апарат державного управління. Візантійські чиновники мали змогу ігнорувати волю імператора і безкінечно відтягувати втілення його розпоряджень у життя. Василевс виявлявся по-суті заручником всесильної бюрократії, яка переслідувала у своїй діяльності не інтереси суспільства чи, принаймні, держави, але прагнула задовольняти винятково свої власні потреби. Чиновники вищої ланки і бюрократія як суспільна корпорація в цілому були справжнім панівним класом Візантійської імперії, здійснюючи тотальний (наскільки це дозволяли технічні засоби середньовіччя) контроль над візантійським суспільством.

Пересічні ромеї при цьому повністю відмовлялися від участі у громадсько-політичному житті, прагнучи зосередитися на сфері суто приватного, перед усім – на сім’ї. Ймовірно, саме у цьому всевладді чиновницького держапарату над фрагментованим і громадсько пасивним суспільством окремі візантиністи і вбачали певні ознаки подібности візантійського суспільно-політичного устрою до знайомої їм радянської дійсності. Серґєй Іванов зазначав, що радянські візантиністи, можливо, «були єдиною категорією населення, яка за цих умов здобувала певні інтелектуальні переваги: адже вони жили у суспільстві, що віддалено нагадувало об’єкт їхніх наукових досліджень». Саме у цьому проявлявся умовний «візантійський тоталітаризм», якого, як системи усебічного державного контролю над підданими, існувати за доби середньовіччя не могло уже з огляду на технічну недосконалість епохи. За словами Ігоря Шевченка, Візантія, подібно до усіх держав із єдиною ідеологією, «тяжіла до тоталітаризму, однак, враховуючи недосконалість часу, не мала технічних засобів для втілення цього прагнення».

Ще один відомий візантиніст Алєксандр Козлов зазначав: «… в імперії ромеїв не було настільки розвиненої контрольної та репресивної гілки державного апарату, яка могла б виправдати використання терміну «тоталітарний» … для характеристики Візантії». Однак при цьому, як зазначив А. Домановський, візантійське суспільство було в цілому готовим до тоталітаризму і, мабуть, сприйняло б його як належне явище у випадку, якщо втілення цього політичного режиму стало б можливим, оскільки ромеї й так були підконтрольними державі й прагнули сховатися від її влади у приватному житті, не претендуючи на сферу публічного.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “«Обмежене всевладдя василевса: Чи була Візантійська імперія тоталітарною державою?» (Лекція А. Домановського у незалежному культурному центрі «Indie» у межах проекту «Вільний Університет Майдан Моніторинг») (відео)”

Візантія й візантійство (Олена Чекан)

З Basileus-ом спілкуюся вже давно. Прецікавий ресурс https://byzantina.wordpress.com/author/baudolinos/. Зараз коротко викладу зміст відкритої лекції А. М. Домановського, доцента кафедри історії давнього світу і середніх віків ХНУ ім. Каразіна, чергова лекція з циклу “Візантійський таксис».

Відео вміщую тут, але його тривалість у майже 2,5 години багатьох відлякує. Заспокойтеся. Власне лекція триває трохи більше години, решта ж – відповіді на запитання. Коли й це задовго – подаю тези лекції і кілька яскравих моментів з неї. Пан Андрій досить відкрито говорить про паралелі з СРСР і натякає на сучасну РФ. А я так скажу: фіг із ними, із СРСР і РФ. Украй корисно пошукати паралелей до своєї країни. Щоб виразніше бачити, що буває з того візантійства.

увага.

0. Візантія сприймалася багатьма представниками радянської історичної школи як образ тоталітарного радянського суспільства. Відповідно частина змінювала тему, щоб уникнути небажаних паралелей (медівістика). Частина ж, навпаки, вбачала в історії Візантії унікальний досвід побудови успішної тоталітарної держави.

1. То чи була Візантія тоталітарною державою? Можливий варіант відповіді: ні, не була через технічну недосконалість. Концепція візантійської держави: ідеальне правління є запорукую цілісності країни. Бог один, багато богів – це хаос. Так само імператор повинен бути один, бо де багатовладдя, там хаос. У відношенні до імператора решта є рабами. Імператор всевладний: може карати, може вознести до небес. Сказане імператором має силу закону. це на словах. а на ділі: – імператор владарює, Христос незримо присутній; – частина (половина) імператорів була позбавлена трону силоміць, династії заснували лиш кілька; – претендувати на престол міг будь-хто, випадковий персонаж чи виходець із соціальних низів; – правитель мав соправителів (часто сини або опекуни).

2. У Візантії велике значення мала традиція. Побажання жити в епоху великих перемін сприймалося б як прокляття. Імператор якраз і був синонімом стабільності. Влада імператора була великою, але не безмежною. Це теж традиція, базована на трьох складових: – антична спадщина; – Римська імперія; – ортодоксальне християнство.

Саме вони робили василевса всесильним і безсилим водночас. Обожнювався не імператор, а його посада. Отже, можливим був спротив василевсові, який не турбувався про підданих. Повстати проти нього було нормально, і тільки таким чином можливо було повернути й утвердити божественний порядок – “таксис”. Особливо коли повстання закінчувалося успішно. Тоді вважалося, що сам Бог так хоче. Карати могли за спробу повстання. Але не за саме повстання. Якщо василевс порушує закон, його піддані теж можуть це робити. Імператор вищий за закон, але є Біблія, якій імператор підкоряється.

3. Влада загалом хороша. Просто при владі бувають погані люди.Треба замінити їх на хороших – і все буде добре.

Власне, це найважливіші тези. Але крім них, як воно й бува в усякій добрячій лекції, – безліч яскравих фактів. Минають роки, концепція лекції ущільнюється, “утоптується”, лягаючи у фундамент. а такі штуки пам’ятаються. перевірено.

отже, лиш кілька, хто хоче більше – слухайте лекцію. справді цікаво. знайдіть час.

– правителі царської крові одягалися у пурпур. Червоним було чорнило для підпису документів, взуття (жоден не мав права надягати червоні сандалі, навіть спадкоємець імператора, він надягав один черевик червоний, а інший чорний); – навіть пелюшки для немовляти-імператора були пурпурові; – імператор носив на собі мішечок із прахом, таке мементо морі; – інші кольори імператора – золото і білий; – траурний одяг імператора білого кольору (всі решта одягали чорне); – вшановувався навіть порожній трон, коли імператор на ньому не сидів; – громадяни мають важливе право – лицезріти імператора, причому не обов’язково власною персоною, репрезентативну функцію виконували монети, фрески, книжкові мініатюри з зображеннями василевса; – іноземці ненавиділи візантійців за їхнє чуття богообраности, описуючи їх як чернь і голодранців; – вимоги імператора повинні були виконуватися. А отже, вони повинні були бути розумними; – головний – імператор, поруч – патріарх. Між ними існує згода (“симфонія”). Діяння імператора стосуються душі і тіла, діяння патріарха – тільки душі.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

4 comments on “Візантія й візантійство (Олена Чекан)”

ггг, дякую, а то мене замучили: мовляв, дві з половиною години доооооовго)))). а я послухала з задоволенням. викладайте ще, уважаю, що тези дуже потрібні. я наступного разу ще по хвилинах розмічу, коли що говориться.

дякую за рекламу! 🙂 сподіваюся, скоро вийде книга з цим сюжетом. повідомте в приват, на яку адресу краще вислати

Протоієрей Миколай Данилевич: «Для подолання кризи й стабільного розвитку суспільства Українська держава повинна засвоїти “візантійський урок”»

Така думка священика прозвучала під час круглого столу «Що може зробити Церква в нинішній суспільно-політичній ситуації в Україні?», організованого Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Розумкова та Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Виступаючи на круглому столі, отець Миколай сказав, що питання швидше потрібно ставити навпаки, адже той конфлікт, який переживає сьогодні Україна, є не міжрелігійним, не міжконфесійним і не міжцерковним, підтвердженням чого є міжконфесійний мир в Україні, який, правди ради слід сказати, певні сили намагаються порушити, однак українські конфесії роблять все можливе, щоб остудити гарячі голови.

Навпаки, це суспільно-політичний конфлікт. А тому не до Церкви потрібно звертатися й запитувати, що вона повинна зробити, а саме Церква повинна казати державі, а та має слухати, що потрібно робити.

«Мені ситуація в Україні дуже нагадує Візантійську імперію, яка також знаходилась між Сходом та Заходом в культурному та релігійному відношеннях. Однак, вона вміла вибудовувати своє внутрішнє і зовнішнє життя таким чином, що змогла проіснувати як держава більше тисячі років».

На думку священика Українській державі потрібно засвоїти цей «візантійський урок». Для прикладу, у Візантії до VI століття офіційною була латинська мова, яка згодом мирно та спокійно, коли визрів час, була замінена на грецьку, і на цій темі ніхто не спекулював, і суспільство було в цьому відношенні спокійним. Так само і в релігійному плані у Візантії були певні проблеми: в IV столітті, окрім православних, існували аріани; в V та VI століттях поряд з Православ’ям активно діяли монофізити; в VII столітті на противагу офіційному Православ’ю, виникає монофелитство. Однак, на думку священика, лише ті імператори були успішними, які витримували баланс, як між згаданими релігійними, так і національними та соціальними групами населення у державі.

Те, що ми маємо зараз в Україні – наслідок втрати подібного балансу між регіонами України. І Українська Православна Церква, як конфесія, що присутня на обох берегах Дніпра, це дуже гостро відчуває і тому намагається не робити різких кроків, щоб не порушити цього балансу. Важливо, щоб і державні діячі взяли до уваги цей досвід Церкви, – констатував отець Миколай.

Юстиніан та Феодора. Частина перша (О. Газізова)

… На мозаїці церкви Сан-Вітале з Равенни зображена подружня пара: імператор та імператриця в оточенні придворних.

Але погляд привертає, насамперед, саме вона – така собі жінка-вамп в смаку шостого століття по Різдві Христовому. Її горді, благородного малюнка брови гордовито зрушені, а погляд вогненних, а й (дивна річ!) безпристрасно-холодних очей спрямований кудись вдалину, поверх і крізь глядача, – за обрії візантійської внутрішньої і зовнішньої політики. «Ні, цій «залізній леді» (у порівнянні з якою і непохитна Маргарет Тетчер буде здаватися слухняною гімназисткою) чуже все людське – все, що не відноситься до області безмежного владолюбства, заснованого на бездушному розрахунку», – подумає глядач, заворожений немигаючим поглядом її чорних очей – і полум’яніючих, і льодових. Але спробуйте відійти від мозаїки (або, на худий кінець, від її репродукції) трохи вбік, і картина зміниться майже до невпізнання: тепер на вас дивиться скорботна, виснажена (так і хочеться сказати – «замучена життям») жінка, яка, здається, одного тільки й хоче – «забутися і заснути».

Але це не проста втома, а вже незнищенна печаль серця, пересиченого стражданням, – невиліковна печаль розуму, стомленого спостереженням вигинів «людських пристрастей, людських турбот»… Таким поглядом, напевно, міг би дивитися тільки цар Соломон, який пізнав «суєту суєт» цього швидкоплинного життя. Дивне зображення: в анфас дивиться на нас сліпуча красуня, отака спекотна, в східному смаку, «снігова королева», а збоку, збоку, – блякне, в’яне жінка бальзаківського віку, яку обтяжують всі ці важкі імператорські коштовності. Їй, здається, остогидло все – і висока політика, і світські розваги, і любовні втіхи. Все, крім невгамовної скорботи.

Так, ну а що ж її вінценосний чоловік, що стоїть зі своєю, чоловічою, свитою віддалік дружини? Ні, вже цей-то виліплений зовсім з іншого тіста: якийсь він плебей, розмазня, кисляк – без нерва, без стрижня, без волі… Одне звання, що імператор, а так – соня, тюхтій, мимра: отакий безмовно-покірливий чоловік-підкаблучник (тут читач може пригадати повість Тургенєва «Весняні води», де поблажливий чоловік звабливої хижачки існував лише для вигляду – чи то в якості ширми, чи то в якості добровільного лакея, який нічого не бачить, нічого не чує, нічого нікому не скаже). Ну а яке у нього, у імператора, тьмяне, мляве і пом’яте, (хоча, звичайно, зі слідами колишньої краси «істинного ромея») обличчя: поглянеш, позіхнеш і… відійдеш убік.

Але, відійшовши в сторону, глядач буде здивований стрімкою, раптовою метаморфозою і цієї фізіогномії: секунда – і вдаваної байдужості як не бувало. Ось рішуче піднімаються кути безвольно опущеного рота, набуваючи жорсткі, вольові обриси, властиві тільки тій людині, якій «немає перешкод – ні в морі, ні на суші». Та й сама вальяжна фігура домосіда і лінивця змінюється в одну мить, знаходячи юнацьку стрімкість і неочікувану легкість…

Ось така була ця «дивна пара» поєднана, як може подумати читач, лише династичним шлюбом, жорстоким дипломатичним або матеріальним розрахунком. Тому що… хіба є між ними що спільне? Ну вже, звичайно, не походження подумає читач, який вважає, що владна імператриця (не менше, мабуть, ніж в десятому поколінні особа царської крові!) просто-напросто веліла одружити на собі придуркуватого багатія, купчика-мільйонщика з «простих». Отримала, треба думати, наша цариця чоловіка в навантаження до принесеного їм багатства, натомість обдарувавши його правом задовольняти своє покупне честолюбство лише під час парадних прийомів і урочистих, на очах у всього всесвіту, походів з імператорського палацу в константинопольський храм святої Софії.

Але насправді все було зовсім не так, бо особливої царської крові був якраз Юстиніан – такий, здавалося б, невиразний, непредставницький, непородистий чоловік. Взявши в свої руки кермо влади імперією, неодружений тоді ще Юстиніан вступив у владу за життя свого дядька Юстина, який на старості років впав вже в повний маразм. Юний племінник рвався в бій, але на перших порах був змушений цілі дні безперервно просиджувати біля одра старезного родича, думаючи при цьому – не виключено – приблизно те ж саме, що в подібній же ситуації думав Євгеній Онєгін про свого дядечка: «Коли ж візьмуть тебе!» (Юстиніан був молодий, Юстин – багатий).

Втім, з іншого боку, і царюючий дядечко за своїм походженням був плебей плебеєм: колись, давним-давно, він, жебрак, селянський син, босоніж, з «овечим кожушанком» на плечі, прийшов найматися в солдати. Прокрокував славний шлях «від солдата до маршала» (тобто, в нашому випадку, до начальника палацової варти при імператорі Анастасії), Юстин, як сказав би класик, «за своєю та Божою волею став розумний і великий». Але великий, на жаль, насамперед масштабом своїх злодіянь: скинувши з престолу жалісливого батюшку-царя, Юстин, вживши собі на благо службове становище, зайняв – в результаті палацового перевороту – вакантне імператорське місце.

Ставши володарем імперії, давній власник «овчинного тулупчика» так і не навчився підписувати своє ім’я на державних паперах (бо нашкрябати навіть хрест чи ініціал було вище його сил). Царював він так собі – ні добре, ні погано, аж ніяк не соромлячись при цьому свого минулого, хоча, з іншого боку, не дуже його і афішуючи. Воно й зрозуміло: хоч візантійська монархія, на відміну, від наприклад, російської, і була безмежно-демократичною, відкриваючи всякому цілеспрямованому пройдисвітові «без комплексів» дорогу до влади (від чого сходження на престол будь-якого «ромейського» Отрепьева, Разіна або Пугачова з його «заячим кожушком» нітрохи не суперечило тодішнім нормам «правової держави»), але і хвалитися своїм простонародним походженням було теж якось не прийнято: «овечий (або заячий) тулупчик» гарний лише протягом передвиборчої кампанії, після завершення якої він терміново перекроюється і перефарбовується, набуваючи колір і вигляд горностая.

Отже, молодому Юстиніану вже не було ніякої потреби продиратися до трону, розштовхуючи ліктями конкурентів, коли незабаром приватизована державна скарбниця переходила йому у спадок разом з короною.

Ну а Феодора? Хіба не була вона спадковою княгинею, графинею, герцогинею (з поправкою на візантійський табель про ранги, зрозуміло)? На жаль. Вона була дочкою якогось Акакія – рядового циркового працівника. І навіть не того, хто стоїть в уніформі на арені, але того, хто сидить у брудному, смердючому звіринці і чистить гній за якою-небудь левицею (аж ніяк не світською). Але Акакій-«ведмежатник» (таким було його прізвисько) раптово помер, залишивши своїх дочок сиротами, а дружину – вдовицею. Втім, весела вдова незабаром втішилася, знайшовши нового чоловіка, якого вона все намагалася – всупереч пануючому ще і в ті часи безробіттю – прилаштувати на місце покійного чоловіка. Ну а поки суд та діло, три сестри, три сироти покійного Акакія, були змушені шукати собі роботу самі. І вони її знайшли. Де? Правильно, на панелі: панелей в благочестивому Царгороді, цитаделі всесвітнього християнства, було ой як багато! (Та й взагалі чим упорядкованіше місто, тим більше в ньому панелей.)

Ні, Феодора Акакіевна, середня з сестер, не була якоюсь там Сонечкою Мармеладовою, яка відрізнялася, як ми знаємо, рідкісним душевним благочестям і займалася своїм мерзенним ремеслом лише із співчуття до голодних дітлахів божевільної мачухи. Юна Феодора почала практикувати стриптиз ще в дуже ніжному віці. І, що найдивніше, абсолютно безкорисливо – лише з любові до мистецтва. Бо гроші їй платили зовсім з іншої відомості: вона перебувала в штаті циркових клоунес та акробаток. І чим сильніше її, підступну клоунесу, били, тим більше вона сміялася, викликаючи у відповідь сміх і оплески публіки, яка не відала, що аплодує-то вона майбутній імператриці. (Ну а самі акробатичні етюди, виконувані Феодорою, більше нагадували вистави теперішнього еротичного театру.)

Зростаючи з сили в силу, наша героїня досить скоро стала примою столичної порноіндустрії: звично скидаючи на очах у сотень глядачів останні одежі, вона настільки ж звично віддавалася всім бажаючим з усіх верств суспільства. Загалом (якщо опустити більш пікантні подробиці, про які оповідає сучасний Феодорі Прокопій Кесарійський, автор «Таємної історії»), починала вона свій життєвий шлях майже так само, як і інша велика жінка, згодом прославлена християнською Церквою, – Марія Єгипетська. Не виключено, що і наша героїня, втомившись від такого нескінченно-веселого життя, теж, зрештою, віддалилася б у пустелю замолювати гріхи швидкоплинної молодості, але Бог судив інакше: її пустелею став імператорський палац, а вона сама – його господинею.

Вино візантійських імператорів відродять у XXI столітті

У сучасному світі з’являється все більше різних сортів вин. Це робиться для того, щоб задовольнити смак кожного покупця. Однак давним-давно одне-єдине вино, зроблене з ізраїльського винограду, славилося у багатьох країнах. Сорт винограду, з якого робили знамените візантійське вино, ріс на землях провінції Негев. На сьогодні це лише суха пустеля, де практично нічого не росте. Втім, археологів це не зупинило, і вони відшукали в землі давнє насіння винограду. Можливо, фахівці зможуть відтворити той чудовий смак негевского вина, і через майже півтори тисячі років людство спробує напій, який полюбляли їхні предки.

Професор, який є головним у цій експедиції, стверджує, що збереглося безліч письмових свідчень про те, що вино з Негева цінувалося від Іспанії до Греції. Також він вірить у те, що науковці зможуть відтворити смак цього чудового вина навіть після стількох років забуття. Адже його команда не дарма знайшла понад сто зерняток винограду, які раніше ніхто й не помічав, а тепер це стало справжнім скарбом. Вчені вважають, що візантійське вино стало популярним саме завдяки цьому сорту винограду, який міг рости у пустелі й легко пристосовувався до кліматичних змін. Сучасні дослідники мають розгадати ще чимало таємниць Візантії, які можуть бути і на дні келиха дивовижного давнього вина.

До свята Торжества Православ’я у Києві відкрилася виставка ікон

1 березня, у першу неділю Великого посту, у галереї «Соборній» Духовно-просвітницького центру УПЦ відкрилася виставка ікон «Торжество Православ’я».

Учасники виставки:

— Іконописна школа-майстерня при Харківській духовній семінарії; — Іконописне відділення Полтавської місіонерської духовної семінарії; — Майстерня-школа іконопису «Ассіс» (м. Вінниця); — Криворізька єпархіальна іконописна школа ім.прп. Андрія Рубльова; — Факультет іконопису Православного центру прикладних мистецтв ім. прп. Іоана Дамаскіна (Голосіївський монастир); — Іконописна студія «Соборна» (Кафедральний собор УПЦ)

Як відомо, встановлення свята Торжества Православ’я пов’язано з подіями Константинопольського собору 843 року, скликаного імператрицею Феодорою для відновлення іконошанування у Візантійській імперії.

Долучайтеся до історії шанування ікон в Україні!

Виставка проходитиме з 1 до 29 березня за адресою:

м. Київ, Залізничне шосе, 3, Галерея «Соборна»

Телефон для довідок:

Історія встановлення

Після церковного собору, що засудив іконоборців і відновив іконошанування в імперії, Феодора влаштувала церковне торжество, яке припало на першу неділю Великого посту, бувше у 843 році 11 березня (за іншими даними — 19 лютого ).

За словами церковного історика Карташева, один з візантійських літописців описав цю подію таким чином:

«

Цариця запропонувала найсвятішому патріарху Мефодію сповістити і зібрати всіх православних митрополитів, архієпископів, ігуменів, кліриків і мирян, щоб прийшли у Велику Церкву Божу з чесними хрестами і святими іконами в першу неділю святого Посту. І коли незліченна безліч народу зібралося, приходить і сам цар Михайло зі святою і православної матір’ю своєї Феодорою і з усім синклітом … з’єднавшись зі святим Патріархом, разом рушили від вівтаря зі святими іконами і чесним хрестом і святим євангелієм і пішли з літією до воріт палацу, так званих Кентавріевих. І після довгої молитви та на розбитого многоплачевного і невимовне солодкого волання вернулися у святий храм для здійснення божественної таємничої літургії з великою радістю і торжеством. І таким чином відновлені святі і чесні ікони для вшанування і поклоніння в храмі Божому. Благочестиві ж самодержці зі всечесним і святим патріархом Мефодієм та колишніми при ньому тоді митрополитами і преподобними подвижниками постановили: щорічно в першу неділю святого Посту святкувати урочисто у Великій Божої Церкви цей святий і чесної свято, який і святкується донині. Ікони одночасно були поставлені і в усіх церквах Константинополя.

»

На спомин про цю подію, значущу для християнського світу, і в пам’ять імператриці Феодори щорічно в першу неділю Великого посту Православна церква урочисто святкує відновлення іконошанування, іменоване «Торжество православ’я».

В Ізраїлі дикобрази перекваліфікувалися в археологів

Gazeta.ua: Двоє співробітників служби щодо запобігання крадіжок старожитностей, які патрулювали римсько-візантійську археологічну зону в долині Хеферу в центрі Ізраїлю, побачили стародавню глиняну лампу на купі свіжовикопаної землі. Дослідження ґрунту показало, що в ньому знаходяться й інші фрагменти стародавніх виробів, а вік олійної лампи становить не менше 1400 років. Вчені встановили, всі ці предмети були викопані з землі не викрадачами старожитностей, а дикобразом, який поблизу вирив нору.

В Ізраїлі досить часто зустрічається чубатий дикобраз (Hystrix cristata), а також індійський дикобраз (Hystrix indica), іноді їх об’єднують в один вид. Нори дикобразів довжиною до п’ятнадцяти і глибиною до чотирьох метрів, забезпечені декількома виходами і підземними камерами. У зоні розкопок дикобрази поселяються досить часто.

Співробітник Управління у справах старожитностей Ізраїлю через The Jerusalem Post звернувся до дикобразів із закликом не споруджувати нір у археологічних зонах, попередивши, що будь-які розкопки без ліцензії вважаються в країні кримінальним злочином.

Візантійські написи: історія в камені на узбережжі Чорного моря

У Лондоні пройшла презентація нового онлайн-видання “Ancient Inscriptions of the Northern Black Sea”. Завданням проекту є публікація (в друкованій та електронній формі) російською та англійською мовами нового корпусу грецьких та латинських написів Північного Причорномор’я з численних грецьких міст і поселень, що існували від третьої чверті VII століття до н. е. і до падіння Константинополя в ХV ст. н. е. Видання продовжує традицію першого корпусу написів Північного Причорномор’я, виданого епіграфістом і філологом Василем Латишевим у 1885-1901 роках під назвою “Inscriptiones antiquae Orae Septentrionalis Ponti Euxini graecae et latinae” у трьох основних томах і перевиданим 1916 року з доповненнями першим томом. На знак спадкоємності нині використовується та сама назва в різномовних перекладах і вже усталена в історіографії абревіатура IOSPE.

Ще одним попередником проекту вважається випущений 1965 року окремий том “Корпус боспорских надписей” (The Corpus of Bosporan Inscriptions = Corpus Inscriptionum Regni Bosporani, CIRB), який включає 1316 текстів. Після цього не було опубліковано жодного доповненого і оновленого тому, відповідно, знахідки останніх 40 років не були узагальнені і досі лишаються розпорошеними по числених локальних публікаціях, присвячених Північному Причорномор’ю. Новий IOSPE покликаний заповнити цю прогалину.

Корпус включає написи на камені, кераміці, металі і кістці з 33 античних і візантійських міст, що існували на території сучасних України та Росії. Робота над першими чотирма томами ще триває – їхня структура передбачає класифікацію написів у вигляді двох серій: серія 1 – лапідарні написи, серія 2 – графіті і діпінті. Усередині кожної серії написи будуть згруповані за місцем походження: (I) Тіру та її околиці, (II) Ольвія та її околиці, (III) Херсонес, Західний, Південний та Центральний Крим і (IV) Боспор. Далі кожний том підрозділятиметься на підгрупи на основі географічних, лінгвістичних або хронологічних критеріїв. На першій стадії проекту будуть опубліковані лапідарні написи: близько 5000 текстів, приблизно втричі більше, ніж у корпусі Латишева. Розмір текстів коливається від одного слова до декількох десятків рядків – залежно від категорії, ступеня збереження і можливості відновити втрачений текст.

Нині на сайті оприлюднений п’ятий том, що становить окреме зібрання знайдених в Північному Причорномор’ї візантійських грецьких написів, датованих періодом від V ст. н. е. по 1475 рік, а також християнських написів IV ст. Оригінали текстів знаходяться в музеях Криму, Тамані та інших музеєсховищ України, Росії та Франції, або in situ – на скелях та стінах будівель. Автор п’ятого тому Андрій Виноградов (Вища школа економіки, Москва) особисто оглянув і вивчив всі доступні об’єкти. У вступі дається коротка історія зібрання та вивчення епіграфічних пам’яток, нарис палеографії, опис типів і формул, що зустрічаються в написах, основні відомості про датування і мовні особливості.

Грецький текст дається у двох варіантах: дипломатичному, тобто буквально повторює знаки оригіналу, і критичному, тобто реконструйованому вченими у первісному вигляді. Доступний також переклад на російську та англійську, науковий коментар і фотографії.

У найближчих планах публікація третього тому, присвяченого Херсонесу і його околицям.

Нове видання IOSPE стало можливим за діючої підтримки Фонду Левендіса та підтримки у минулі роки низки інших доброчинних фондів з США, Великої Британії, Швейцарії та Росії. У проекті бере участь міжнародна група епіграфістів, координаторами є Аскольд Іванчик (Інститут загальної історії РАН, Москва / Національний центр наукових досліджень, Бордо, Франція) та Ірина Полінська (Кінгс Коледж, Лондон).

* * *

На відміну від інших регіонів античного світу, в Північному Причорномор’ї набагато частіше зустрічаються написи на вапняку, ніж на мармурі. Це пояснюється природною бідністю північного узбережжя Понту Евксинського (Чорного моря, буквально “моря гостинного”) покладами мармуру. У Гірському Криму багато написів знайдені на скельних вапнякових поверхнях, найчастіше на стінах печер і печерних храмів.

Наприклад, написи 213 і 214 (XIV-XV ст.) з печерного монастиря Чилтер-Мармара у скельній ніші: “Господи, допоможи рабу Твоєму Власію” і “Господи, допоможи”, “Раб Божий Лука (?). У 6911″. Ці два написи відносяться до типу інвокатівних, тобто звертальних, який став особливо популярний у середньовізантійский період. Такі написи часто повторювали одну і ту ж формулу, наприклад “Господи (Христос), допоможи” (Κύριε (Χριστέ), βοήθει), “Господи помилуй” (Κύριε, ἐλέησον), “Господи, спаси” (Κύριε, σῶσον).

Інший поширений тип написів – надгробні та пам’ятні, а також будівельні, присвятні, літургійні та апотропеічні (приклад останнього типу: “Біжи, заздрість: Христос тебе жене”). Цікаво, що у візантійську епоху майже повністю зникли громадські та державні написи, величезна кількість яких дійшла від більш раннього античного періоду.

Партеніт. Будіельний напис Даміана, 1427 р.

Добре представлені будівельні написи, серед яких одна з найраніших пам’яток V тому IOSPE – напис на оборонній стіні в Херсонесі (Севастополь, Крим) датується кінцем IV ст.: “За владик наших, вічних августів, непереможних, Флавіях Фе[о]досієві та Аркадієві та за сприяння працьовитого Флавія Віта, трибуна, і будівельників побудована стіна Х[ер]сона, за [··? ··] Євферія, чудового [коміта (?)]“.

Херсон (Херсонес). Будівельний напис Феодосія і Аркадія, 392-393 рр.

Інший будівельний напис, на сто рок ів раніший, знайдений у Пантікапеї (Керч, Крим): “Альфа, омега (?). Доброї долі. За Тіберія Юлія Дойптуна, доброчесного царя, друга цезаря і друга римлян, споруджена ця вежа; і за єпарха Ейсгудія, за коміта Спадіна, секретаря, за пер[шого над ком]ітами Савага і за [наглядача] за роботами [такого-то], 20 горпіея; за будів[ництва такого-то,] магістра. [У 7 .. році (?)”.]

У першому рядку напису можна побачити християнські символи: хрест, альфу і омегу – різьбяр хотів “християнізувати” античну формулу “Доброї долі” (Ἀγαθῇ τύχῃ), поширену в текстах дохристиянського часу.

Пантікапей. Будівельний напис Тіберія Юлія Дойптуна, 479-492 рр.

11 травня – День Заснування Константинополя

11 травня 330 року за присутності римського імператора Костянтина Великого під назвою Новий Рим (Nova Roma) освячено нову столицю імперії, закладену на місці давньогрецької колонії Візантія. З часом вона стала відомою як Константинополь, допоки в 1930 році не була перейменована в Стамбул.

У 667 році до н. е. на березі Босфорської протоки, де вона з’єднується з Мармуровим морем, вихідцями з міста Мегара, одного з найвизначніших міст-держав Еллади, було засновано поселення назване на честь їх ватажка, Бізанта (Візаса), сина легендарного мегарського царя Ніса. За легендою, місто йому допомогли укріплювати і захищати Аполлон та Посейдон.

Вдале географічне і стратегічне положення, завдяки розміщенню на перетині шляхів з Європи в Азію і з Чорного моря в Егейське, сприяло бурхливому розвитку торгівлі і процвітанню міста. Але це ставало причиною багаторазовим нападам на місто – у 515 році до н.е. Візантій перейшов під владу персів, після битви при Платеях – тривалий час був під владою то Афін, то Спарти, допоки в 355 році до н. е. Візантій не отримав автономію. У 74 році до н. е. місто потрапило під владу Риму, що забезпечило йому мирне існування більш ніж на 200 років, допопки в ході громадянської війни Візантій не був зруйнований військами Септимія Севера. Це поклало початок занепаду Візантія.

З 324 року Костянтин Великий почав на місці Візантія будівництво нової столиці Римської імперії – Нового Риму, закінчене в 330 році. 11 травня 330 року місто стало офіційною столицею Ромейської імперії, яка увійшла в українську історіографію я к Візантійська. Через півстоліття, за правління імператора Феодосія, місто було оточене фортечними стінами, що сполучили, як і в Римі, сім пагорбів.

В 395 році Римська імперія остаточно поділилась на Східну і Західну, а після падіння останньої, Візантія стала стрімко розвиватись, а Новий Рим, перейменований у Константинополь, набував небувалого розквіту, пік якого припав на 527—565 роки, час правління імператора Юстиніана. В цей час зводяться нові будівлі, храми і палаци, центральні вулиці нового міста прикрашаються колонадами; особливе місце займає реконструкція собору Святої Софії, який став найбільшим храмом у християнському світі і залишався таким протягом більше тисячі років – аж до будівлі Собору Святого Петра у Римі. Константинополь стає діловим центром тодішнього світу, а незабаром – і найбільшим містом світу.

У VII-IX століттях Візантійська імперія переживала нелегкі часи – чисельні війни з аварами і болгарами на Балканах, з персами – на сході, варягами – з півночі, арабами – на півдні, приводять до економічної скрути в країні і значного зменшення чисельності населення в Константинополі. Відновлення імперії почалось в кінці IX століття після приходу до влади Македонської династії. За часів Василя I Македонянина і Василя II були здобуті перемоги над основними ворогами, болгарами та арабами, розцвітає мистецтво, наука, засновано Константинопольський університет, посилюється місіонерська діяльність, а після розділу християнської церкви в 1054 році, Константинополь став центром православного світу. У цей час населення міста досягає 800 тисяч чоловік.

З 1071 року, Візантія зазнає численних нападів турків-сельджуків, в результаті яких імперія поступово слабне і східний кордон переміщається до передмість Константинополя. 13 квітня 1204 року місто захопили лицарі Четвертого хрестового походу, і Костантинополь став столицею Латинської імперії хрестоносців. При підтримці генуезців візантійцям його вдалось відвоювати в 1261 році, але, залишаючись великим торговим європейським центром, Константинополь незворотньо занепадав, допоки 29 травня 1453 року після тривалої облоги ним не оволоділи османські турки.

Константинополь став столицею нової могутньої держави – Османської імперії. Велич Константинополя була настільки значною, що його поширена грецька назва – Місто – була скалькована турками у формі Істанбул (“в місто”), хоча офіційне переймування у Стамбул відбулось лише в 1930 році після проголошення Турецької Республіки. До цього часу Константинополь вже мав сучасне електро- і водопостачання, європейські забудови, травмайне і міжнародне залізничне сполучення. Сьогодні Стамбул – найбільше місто Туреччини і в ньому знаходиться резиденція Вселенського патріарха, першого із предстоятелів 14-ти незалежних (автокефальних) православних помісних церков.

Другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (20.05.2015)

20 травня 2015 р. (середа) о 15.15 у Центрі українських студій імені Д. І. Багалія Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (ауд. 487, пл. Свободи, 6 (північний корпус)) відбудеться Другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії».

Доповідачі

Сировацький Павло. «Новий Юстиніан»: сприйняття Візантії на прикладі юридичних фірм

Буйдін Максим. Візантійський елемент у сучасному стріт-арті

Пецко Анастасія. «Віртуальна Візантія»: образи імперії у комп’ютерних іграх

Юров Дмитро. Образи Візантії у сучасній Росії

Батіна Євгенія. Візантія серед нас, ми серед Візантії

Поділитися з друзями:

Пов’язано

10 comments on “Другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії» (20.05.2015)”

[…] та середніх віків Андрія Домановського відбувся другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії», у якому взяли участь представники юридичного, […]

[…] та середніх віків Андрія Домановського відбувся другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії», у якому взяли участь представники юридичного, […]

[…] та середніх віків Андрія Домановського відбувся другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії», у якому взяли участь представники юридичного, […]

Другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії»

У Каразінському університеті з ініціативи Центру українських студій імені Д. І. Багалія та доцента кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Андрія Домановського відбувся другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії», у якому взяли участь представники юридичного, історичного, філософського факультетів університету.

Доповідачі звернули увагу на проблеми культурних впливів Візантійської держави на теперішню українську й світову спільноту, зокрема було наголошено на візантійських мотивах у творчості митців стрит-арту, серед яких Фотіс Кондаглу, Сергій Радкевич, Сімон Сіладіс, Фікос та Тeck, а також актуальності культурного коду минулого для юридичних та фізичних осіб, що виявляється в апелюванні до назви «Візантія» як символу держави з розвинутою системою права, а також імені імператора Юстиніана як новатора у сфері кодифікації правових норм. Серед обговорюваних проблем також відзначено особливості сучасних рецепцій візантійського до українського, відмінності російського та українського сприйняття образу Візантії, специфіку інтерпретації образу «імперії» в сучасному інформаційно-культурному просторі.

«Вплив Візантії на українську культуру та історію важко перебільшити: східні слов’яни щонайменше з ІХ століття мали тісні зв’язки з візантійською цивілізацією, що призвело до зростання ролі цієї держави в розвитку української історії. Зважаючи на це, можна сказати, що без візантинознавства неможливим є існування українознавства. Спадок Візантії простежується в усіх сучасних сферах — від побутової до культурно-соціальної й ментальної», — зауважив Андрій Домановський.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Другий круглий стіл циклу «Візантія після Візантії»”

Шановні колеги, Олексій Лідов розшукує Ольгу Бігун, аби вона уточнила вихідні дані статті, опублікованої на

З огляду на те, що вона є автором монографії про візантійство Шевченка, впевнена, що відвідувачі “Василевса” мають її контакти. Нехай вона звернеться до упорідника сайту по зазначеним там контактам. Буду вдячна за поширення цього прохання.

Падіння Візантійської імперії

29 травня 1453 року під час оборони Константинополя від армії отоманських турків загинув 49-річний Костянтин ХІ Палеолог, а місто було захоплене військами 21-річного султана Мехмеда II. Візантійська імперія, яка існувала протягом 1123 років, фактично припинила своє існування.

На початку XV століття Візантія, яка так і не змогла відновити свою могутність, втрачену після Четвертого хрестового походу (1204), була невеликою державою, що крім Константинополя і околиць володіла кількома містами на узбережжі Болгарії, Малої Азії та півостровом Пелопонес у Греції, звідусюд оточеною володіннями Османської імперії. Сам Константинополь був занепалим містом з населенням не більше 50 тисяч чоловік. Однак його вигідне географічне положення і авторитет важливого релігійного центру християнства розглядався турками-османами як суттєва перешкода поширенню своєї влади в регіоні.

Перша спроба завоювати Константинополь, розпочата султаном Баязідом I в 1396 році, зазнала невдачі після семи років облоги міста. В 1352 році внук Баязіда 20-річний Мехмед II завершив будівництво Румельської фортеці, розташованої на європейському боці Босфору. Разом із фортецею Анадолу, збудованою його дідом, це дало можливість відрізати Константинополь від Чорного моря і позбавило місто підтримки з боку генуезьких колоній у Причорномор’ї.

Розуміючи, що готується нова облога Константинополя, Костянтин ХІ звернувся по допомогу до Західної Європи, зокрема до папи римського, погоджуючись на унію православної і католицької церков під зверхністю Риму. Проте папа Миколай V не мав достатньо коштів для надання допомоги, а його заклик захистити Константинополь не знайшов належної підтримки із-за остраху європейських правителів перед посиленням папського впливу; крім того Франція і Англія перебували у стані Столітньої війни, Іспанія вела Реконкісту, німецькі князівства – нескінчені міжусобні війни, а Польща та Угорщина остерігались османів після нищівної поразки в битві біля Варни в 1444 році.

Допомога Візантії прийшла від папи римського, Генуезької та Венціанської республік. Щоб дочекатися надісланого в січні флоту, через бухту Золотий ріг був натягнутий спеціальний ланцюг, який унеможливлював проходження турецьких кораблів із сходу; із заходу, півночі та півдня місто було захищене 20-кілометровим муром. Захищало місто військо із 5 тисяч візантійців і 2 тисячі найманців, зокрема і турецьких. Крім того Константинополь мав непоганий флот – 10 власних суден і 16 венеціанських, генуезьких і французьких. Ще чотири (три генуезьких і одне грецьке) підійшли вже під час облоги Константинополя.

Турки мали 126 суден і близько 80 тисяч війська, включаючи біля 10 тисяч яничар. Крім того, у них на озброєнні була новітня зброя – гармати, здатні стріляти на відстань до півтора кілометри. Турків також підтримували 1500 сербських кавалеристів, надісланих деспотом Георгієм Бранковием. Константинополь був оточений 6 квітня і Мехмед запропонував здатися. Імператор Костянтин відповів, що готовий заплатити будь-яку посильну для Візантії данину і поступитися будь-якою територією, але відмовився здати місто. З 11 квітня турки почали артилерійський обстріл Константинополя, який тривав шість тижнів. Перша спроба взяти штурмом міські стіни була здійснена 18 квітня.

Завдяки потужному флоту ситуація на морі складалась на користь греків, а кілька спроб штурмувати фортечні мури були успішно відбиті. Проте самі стіни були сильно ушкоджені і в багатьох місцях розвалені. 22 квітня турки через Галатський пагорб зуміли суходолом протягти в обхід ланцюга, що перекривав затоку Зоолотий Ріг, 70 військових кораблів. У ніч на 29 травня з них висадився десант, який кинувся у фортечний пролом, відволікаючи від основного місця атаки, яка була завдана з півдня.

До вечора 29 травня бої вже велись у самому Константинополі. На полі бою загинув імператор Костянтин XI, керівник генуезьких добровольців Джовані Лонго. В полон до турків попало лише 500 захисників Константинополя – решту були вбиті або втекли, як і значна частина генуезького і венціанського флотів. Місто було віддано на грабунок протягом трьох днів, як це було прийнято в ті часи. У ці дні загинуло або було взято в полон близько 30 тисяч жителів Константинополя.

Папа римський Миколай V закликав до хрестового походу проти турків. Але жоден європейський монарх не був готовий його очолити і організація хрестового походу зійшла на нівець зі смертю папи в 1455 році. До 1461 року турками були завойовані решту володінь Візантії.

Зі смертю Костянтина XI Візантійська імперія припинила своє існування. Її землі увійшли до складу Османської держави. Сам султан, вважаючи себе наступником візантійського імператора, прийняв титул Кайзер-і Рум (Цезар Риму). Його носили всі турецькі султани до падіння Османської імперії в 1919 році. Свої претензії бути спадкоємцем Візантійської імперії у різні історичні періоди заявляли також Венеціанська республіка, Болгарія, Сербія, Священна Римська, а також Російська імперії.

Падіння Візантії вважається ключовою подією історії, яка завершила епоху Середньовіччя і дала поштовх європейському Відродженню; турецька монополія на традиційні торгові шляхи в Азію стимулювали пошуки європейців морського шляху до Індії, що привело до Великих географічних відкриттів XV-XVI століть.

Сотні тисяч турків відзначили в Стамбулі 562-ю річницю османського завоювання міста.

Як пише AFP, масову церемонію на околиці Стамбула турецькі владці назвали “найбільшим святом в сучасній історії Туреччини”.

Турецькі збройні сили сформували урочисті бригади, одягнені як османські солдати, а військовий оркестр грав пісні часів завоювання Константинополя. Нагадаємо, Султан Мехмед II завоював Константинополь 29 травня 1453, поклавши кінець Візантійської імперії.

Свято мало політичний контекст – його було влаштовано на підтримку чинного президента Реджепа Ердогана та правлячої партії справедливості і розвитку (ПСР).

Сам Ердоган порівнював підсумки завоювання Константинополя з результатами найближчих парламентських виборів, які відбудуться 7 червня. “Завоювання змусило Туреччину стати на ноги. Завоювання дозволить країні пройти цей переломний момент на шляху до майбутньої Туреччини. 7 червня буде завоювання”,- заявив він.

Втім, останні опитування громадської думки вказують, що підтримка ПСР різко впала і правляча партія може втратити парламентську більшість.

«Libération» наголошує: освіта без Візантії – продукування сліпих

Обговорюючи освітні реформи у Франції, «Libération» звернула увагу не те, що розділ історії «Візантійська імперія та Імперія каролінгів між Сходом і Заходом» потрапив у новій програмі до факультативної складової, що спричинить його «смерть» для переважної більшості учнів. Натомість розділ «Іслам: витоки, експансія та культура» є обов’язковим.

У ментальних мапах, які упорядковують наше бачення світу, бінарна опозиція «Сходу і Заходу» є одним із беззаперечно визначальних факторів, на чому наголошував Самуель Гантінгтон. Втім, як нам відомо, сучасні «далекосхідні» японці через експансію та сприйняття західних культурних цінностей є більш «західними» людьми, ніж мешканці Західної Європи.

З огляду на це відмова від вивчення Візантії стане ще одним кроком на шляху до відмови від тожсамости, до переінакшування ідентичності, – вважають автори статті. Варто говорити про Візантію не як про втрачений рай, а, говорячи словами Фернана Броделя, як про цивілізацію, що породила образи, визначальні для європейської ідентичності.

Саме Візантія створила ті образи, які стали підґрунтям культури Європи. Саме Візантія сприйняла римську мозаїку. Вона подарувала світові мініатюри на пергамені. Візантії сягає своїм корінням європейський живопис, праматір’ю якого є візантійська ікона. Чарівні «живі» картинки братів Люм’єр, цифрове зображення і, як наслідок, усі засоби масової інформації й формати, що наповнюють всесвіт нашого електронного офісу. І знову, і ще раз – Візантія! Візантія – назавжди!

Чи матимуть підлітки на своїх смартфонах можливість поміркувати про цивілізацію, що створила перевагу сприйняття зображення над текстом?

Путін почав “історичну війну” проти України за князя Володимира – Wyborcza

Не встигли ми до кінця відійти від святкування 70-ї річниці Дня перемоги, забути за образу ветеранів, яких не пустили на Красну площу в Москві, відкинути суперечки про дружбу СРСР з Третім рейхом до сутички між двома режимами, як Володимир Путін відкрив новий “історичний фронт”.

Про це на сторінках Gazeta Wyborcza пише Вацлав Радзівінович, нагадуючи, що 15 липня виповниться тисячна річниця смерті князя Володимира Великого, – святого для православних і греко-католиків. В Росії такі річниці не прийнято святкувати, якщо пригадати сторіччя після смерті російського письменника Льва Толстого, на якого наклала анафему російська православна церква.

Але тисячоліття вирішили не пропускати повз увагу попри те, що Володимир Святославович хоч і відіграє важливу роль в нинішній пропаганді, але не близький для росіян. В березні на річницю анексії Криму під Кремль прийшли активісти з транспарантами: “Русь від Володимира до Володимира”. І люди, виховані в радянських школах, і молодші, які все довідується із “зомбоящика”, загубилися в здогадках, що б це значило.

“До якого Володимира – це зрозуміло. А от від якого? “Може від міста Володимир?” – намагалися здогадатися ентузіасти “повернення” Криму”, – йдеться в статті.

А святий Володимир став актуальним і важливим в Росії саме через Крим. Це саме через нього анексія півострова має значення не лише імперське і практичне, а й “сакральне”, як сказав сам Володимир Путін. Століттями люди в Москві вірили, що Україна і Росія завжди будуть разом як спільна цивілізація, а також у вірі. Оскільки російська державність почалася на “берегах Дніпра”. Спільне майбутнє розглядалося з точки зору спільного минулого, в якому великий київський князь охрестив свій народ в Києві, “матері міст руських”.

Вічним символом тієї події став пам’ятник святому Володимиру, встановлений в українській столиці у 1853 році. Але тепер, коли росіяни вирішили, що в Києві живуть “укро-фашисти”, це спільне українсько-російське майбутнє виглядає непереконливо. А “дніпровська колиска” вже не так виноситься на передній план.

Тепер історія зовсім інша. Головним став князь Володимир, який хрестив свій народ у хвилях Дніпра після збройного набігу на Крим. Тут він захопив Херсонес. Місцевих правителів вбив, їхню доньку поневолив, а потім вже і охрестився, щоб візантійський цар видав за нього заміж свою сестру Анну.

Жорстокість князя в Херсонесі офіційна Москва не хоче пригадувати. Натомість вона підкреслює, що християнство прийшло до народу в Києві, який сьогодні захопили “укро-фашисти, з Криму, який після окупації “повернувся до матінки Русі”. Саме тому пропаганда переконує росіян, що півострів тепер для них “священний”.

Урочисте святкування тисячоліття смерті Володимира Хрестителя вже почалося. Держава виділила на це мільярд рублів, що в умовах глибокої фінансової кризи сума не маленька. За ці кошти пам’ятники святому Володимиру повинні з’явитися в Смоленську, Москві і Володимирі. Столичний пам’ятник теж має політичне значення. В українській столиці монумент князю стоїть на кручі над Дніпром і має висоту 20,4 метри. А Володимир Путін свій поставить теж на горі над Москвою рікою і він буде вищим на 4 метри.

Раніше повідомлялося, у Польщі відкрили пам’ятник князю Володимиру Великому. Ініціювали встановлення пам’ятника парафіяни місцевої української греко-католицької громади. Вони приурочили подію до 1000-річчя з дня смерті Володимира Великого, який помер у 1015 році.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Путін почав “історичну війну” проти України за князя Володимира – Wyborcza”

Очевидно Владимир будет с лицом Владимира Владимировича. Нам тоже стоит уподобиться в историко-строительных проектах быстрее построить Великую Стену.

День Хрещення Русі відзначать у Древньому Києві

25-26 липня у Древньому Києві в «Парку Київська Русь» відбудеться святкування Хрещення Русі. Прадавні події, пов’язані із прийняттям християнської віри, будуть відтворені в театралізованих постановках.

Перед гостями оживуть сцени з історії Русі: подорож Ольги до Константинополя, вибір князем Володимиром віри, одруження князя із сестрою візантійського імператора Анною, зверження язичницьких ідолів та інші.

Гості перенесуться крізь віки й кілометри – із Київської Русі до Візантії, із ХХІ століття у Х.

Видовищними будуть лицарські бої, перегони на колісницях, турнір кінних лучників та змагання кінних лицарів.

Окрім того, на відвідувачів чекає безліч розваг: майстер-класи з народних ремесел, із володіння середньовічною зброєю, веселі стародавні ігри, запальні слов’янські хороводи та захоплюючий танцювальний флешмоб.

А насамкінець усі присутні матимуть змогу взяти участь в унікальному масовому дійстві – створенні «живої» цифри 988 як дати і символу хрещення Русі. Таким чином кожен відчує себе причетним до святкування історичної події.

У вечірній програмі – грандіозна театралізована постановка за участю, кінних і піших воїнів, з вогняними спецефектами про взяття Херсонеса князем Володимиром.

Святкування Хрещення Русі у Древньому Києві дасть змогу доторкнутись до витоків історії нашого народу, краще зрозуміти вибір наших предків, а також зарядитись енергією Древнього Києва, відчути у собі його дух.

Дістатись до Древнього Києва у «Парку Київська Русь» можна маршрутними автобусами від ст. м. Видубичі або власним транспортом.

У столиці вшановують річницю смерті Володимира Великого

За інформацією ГО “Перспективи Києва”, у Національному музеї історії відкрилася виставка “Володимир Великий-Хреститель Князь Київський”, що поклала початок низці заходів із вшанування дати – 1000 років з дня смерті давньоруського князя та рівноапостольного святого Володимира.

Відкрив виставку віце-прем’єр України з гуманітарних питань, міністр культури В’ячеслав Кириленко. Він наголосив, що до 28 липня Уряд планує провести кілька жалобних заходів з нагоди річниці смерті святого рівноапостольного князя Київської Русі, а ця виставка яскраво демонструє роль його особистості у минулому і сучасному житті України.

Близько вісімдесяти відсотків експонатів виставки представили широкому загалу вперше. Раніше вони зберігалися у фондах Національного музею історії та Інституту археології НАН України. Як зазначили фахівці, ймовірно, до деяких експонатів виставки Володимир Великий торкався особисто.

Наразі експонуються: будівельні рештки Десятинної церкви, зброя, прикраси, побутові вироби скандинавського походження, предмети ранньохристиянської культури, культові речі сирійського та візантійського походжень, цеглина зі знаком тризубу і багато інших цінних артефактів.

У Києві відкрили виставку до 1000-річчя приставлення Володимира Великого

У середу, 15 липня, в Національному музеї історії відкрили виставку “Володимир Великий-Хреститель Князь Київський” на честь 1000 років від дня смерті давньоруського князя.

Експозицію відкрив віце-прем’єр України з гуманітарних питань, міністр культури В’ячеслав Кириленко, передає УНН.

На виставці можна побачити будівельні залишки Десятинної церкви, прикраси, предмети побуту скандинавського походження, зброю, об’єкти культури раннього християнства, культові речі візантійського та сирійського походження, камінь зі знаком тризуба та інші цінні артефакти.

Близько 80% експозиції ніколи раніше не представляли широкій публіці. Причому до деяких експонатів Володимир Великий, ймовірно, торкався особисто, зазначають представники Інституту археології НАН України.

Крім цього, за словами Кириленка, до 28 липня з нагоди річниці смерті святого рівноапостольного князя Київської Русі планують провести кілька траурних заходів, які яскраво продемонструють роль особистості Володимира Великого в минулому і сьогоденні України.

Виставку до 1000-ліття із дня смерті князя Володимира Великого відкрили у Києві

Європейський вибір, що його зробив Володимир Великий, визначив майбутню долю всієї Східної Європи і сучасної України. До тисячоліття з дня смерті князя Володимира 14 липня у Національному музеї історії України відкрили виставку «Володимир Хреститель – Великий Князь Київський».

«Представлення на виставці автентичних речей часів Володимира наглядно показує спадкоємність із тими часами. Ми сьогодні бачимо, що спадщина Володимира є складовою української ідентичності: і тризуб, і цивілізаційний вибір. Саме тому Український інститут національної пам’яті долучився до творення цієї виставки», – зазначив заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак.

В Українському інституті національної пам’яті розробили матеріали та рекомендації до дня вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого. Їх переглянути можна тут.

На виставці представили близько 250 оригінальних експонатів, яким понад тисячу років. Серед них: будівельні матеріали, фрагменти підлоги, деталі архітектурного декору, уламки фресок, зброя, прикраси, побутові вироби скандинавського походження із дружинних поховань, предмети ранньохристиянського культу (ІV–VІІ ст.), культові речі сирійського та візантійського походжень, хрести давньоруського часу, рештки золотої тасьми з розкопок Десятинної церкви, златник та срібляники Володимира із зображенням тризуба, плінфа (цеглина) зі знаком тризуба, сучасні монети, ордени, медалі із зображенням Князя Володимира.

Доповнюють експозицію світлини, картографічний та ілюстративний матеріали, поштівки, твори образотворчого мистецтва. Більшість із них експонуються уперше.

Оглянути виставку можна за адресою: Національний музей історії України (вул. Володимирська, 2). Музей працює з 10.00 до 18.00.

У відкритті виставки взяли участь Віце-прем’єр-міністр – міністр культури України В’ячеслав Кириленко, Генеральний директор Національного музею історії України Тетяна Сосновська, її заступник Богдан Патриляк, директор інституту археології НАН України академік Петро Толочко, його заступник Гліб Івакін, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак, автор-упорядник виставки – завідувач відділу Національного музею історії України Марина Стрельник, співробітники музею та громадськість.

Організатори: Національний музей історії України, Інститут археології НАНУ та Український інститут національної пам’яті.

25 лютого Президент України Петро Порошенко видав Указ № 107/2015 «Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого – творця середньовічної європейської держави Руси-України». Цьогоріч Україна відзначає тисячолітню річницю з дня смерті Володимира. Вшанування пам’яті київського князя на державному рівні – важливий крок на шляху відродження національної пам’яті Українського народу.

Великий Князь Київський Володимир – один із найвизначніших діячів Європейського середньовіччя. У вітчизняну історію він увійшов передовсім як князь-воїн та князь-реформатор: суттєво розширив державні кордони і провів адміністративну та військову реформи, завдяки яким Русь стала могутньою централізованою державою.

Найважливішою реформою Володимира Великого була релігійна: прийняття християнства та хрещення підвладних йому земель. Це дало змогу середньовічній Русі увійти до кола цивілізованих європейських держав.

У «Повісті минулих літ» до прийняття християнства Володимир зображується як жорстокий язичницький властитель, після – як просвітитель Русі, захисник бідних і голодних, мудрий і справедливий володар однієї з наймогутніших держав тогочасного світу.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

2 comments on “Виставку до 1000-ліття із дня смерті князя Володимира Великого відкрили у Києві”

Візантійські мотиви та європейські уявлення про прекрасне: У Слов’янську відкриється виставка сучасних ікон відомого реставратора Лева Скопа

12 серпня в Слов’янську («Теплиця», вул. Рози Люксембург, 53) у рамках програми Українського кризового медіа-центру «Культурна дипломатія між регіонами України» відбудеться відкриття виставки ікон, написаних на ґонті з церкви святого Юра у Дрогобичі. Автори ікон – Лев Скоп та мистецьке об’єднання «Кактус».

Близько 30 років художник і мистецтвознавець Лев Скоп займається реставрацією розписів церкви святого Юра у Дрогобичі, внесеної до переліку пам’яток архітектури ЮНЕСКО. У храмі почали замінювали стару ґонту – покрівельний матеріал з дощечок. Митець почав писати на них лики святих. Так народився новий погляд на сакральне мистецтво. Ідею Лева Скопа прийняли і продовжують його учні та учасники мистецької групи «Кактус». Роботи цих художників і склали експозицію виставки «Стіна».

Мистецький проект «Стіна» – це композиція з автентичних дощечок різної величини, на яких написані образи найбільш шанованих в Україні святих. Виставка має освітній характер і ставить за мету познайомити глядача з традицією українського іконопису. Оригінальність якої полягає у поєднанні митцями українського мислення, менталітету, душі з візантійськими мотивами та європейським уявленням про прекрасне. Таким чином, відроджуючи та творячи нову традицію українського іконопису.

«Стіни бувають різними: одні захищають, одні підтримують, інші є перешкодою. Часто перешкодою для діалогу є стіна ідеологічна, до якої важко наблизитися. Інколи нам здається, що ця стіна є страшною і не піддається підкоренню, адже ми не знаємо з якого боку до неї підійти і що стоїть за нею», — пояснює ідею проектукуратор мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру Леонід Марущак. – Мистецький проект «Стіна» – це той випадок, коли варто наблизитися до перешкоди та оцінити її як «перепону». Детально вивчити і врешті розібратися, що саме спричиняє труднощі. Оцінити ситуацію й почати працювати разом по обидві сторони перешкоди над усуненням стіни».

Лев Скоп – мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, поет, музикант, учасник творчого об‘єднання «Кактус». До 2013 року – викладач Львівської академії мистецтв. Багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви святого Юра, провідний працівник музею «Дрогобиччина». Активний учасник Євромайдану.

Виставки сучасних ікон Лева Скопа в Краматорську та Артемівську

У неділю, 20 вересня, в Краматорську та Артемівську із нагоди закриття та відкриття виставок сучасних ікон «Стіна» художник Лев Скоп зустрівся з мешканцями міст та громадськими активістами.

У рамках програми Українського кризового медіа-центру «Культурна дипломатія між регіонами України» виставка ікон Лева Скопа та мистецького угрупування «Кактус» «Стіна» продовжує подорожувати східним регіоном України. Як зазначає Куратор мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру Леонід Марущак, проекти програми починають «жити своїм життям» завдяки місцевим активістам, які почали проявляти ініціативу й активно долучатися до організації подій.

Після проведення виставки «Стіна» у Слов’янську (12-27 серпня 2015 року) завдяки платформі ініціатив ВІЛЬна Хата ікони потрапили до Краматорська (8-19 вересня). А вже 20 вересня «Стіну» побачили у «Майстерні» у Артемівську.

«Під час зустрічей художник Лев Скоп розповів як виникла ідея писати на ґонті, розказав про церкву Святого Юра, де він працює більше двадцяти років, про свою творчість, родину, про цінність людей і мистецтва. Дуже цікава зустріч митця з глядачем дала змогу більше більше дізнатися про його творчість і погляди, зрозуміти культуру Галичини, де він зараз працює. Лев розказав, як працює над іконами, як ці намолені частки церкви стали дуже популярними не тільки в Україні, а й по всьому світі. Художник поділився своїми думками про мистецтво і підкреслив, що тільки час визначає його цінність», – із репортажу журналістки-співорганізаторки виставки у Артемівську Анни Бокової.

Виставка «Стіна»: близько 30 років художник і мистецтвознавець Лев Скоп займається реставрацією розписів церкви святого Юра у Дрогобичі, внесеної до переліку пам’яток архітектури ЮНЕСКО. У храмі почали замінювали стару ґонту – покрівельний матеріал з дощечок. Митець почав писати на них лики святих. Так народився новий погляд на сакральне мистецтво. Ідею Лева Скопа прийняли і продовжують його учні та учасники мистецької групи «Кактус». Роботи цих художників і склали експозицію виставки «Стіна».

Мистецький проект «Стіна» – це композиція з автентичних дощечок різної величини, на яких написані образи найбільш шанованих в Україні святих. Виставка має освітній характер і ставить за мету познайомити глядача з традицією українського іконопису. Оригінальність якої полягає у поєднанні митцями українського мислення, менталітету, душі з візантійськими мотивами та європейським уявленням про прекрасне. Таким чином, відроджуючи та творячи нову традицію українського іконопису.

Виставка сучасних ікон Лева Скопа та мистецького об’єднання «Кактус» «Стіна»

«Культурна дипломатія між регіонами України» – програма Українського кризового медіа-центру, спрямована на побудову діалогу та примирення між мешканцями Сходу і Заходу через інструменти культури. Мета ініціативи – привернення уваги суспільства до культурних і гуманітарних проблем, залучення громадян до їхнього розв’язання, формування довгострокової гуманітарної політики.

Лев Скоп – мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, поет, музикант, учасник творчого об‘єднання «Кактус». До 2013 року – викладач Львівської академії мистецтв. Багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви святого Юра, провідний працівник музею «Дрогобиччина». Активний учасник Євромайдану.

Творче об’єднання «Кактус» утворилося у 2003 році з ініціативи Лева Скопа. Об’єднання функціонує як творча лабораторія для пошуку та розвитку молодих талантів. Основним напрямом діяльності є творення сучасного сакрального мистецтва, а також популяризація видатних, але маловідомих українців, що зробили важливий внесок у розвиток національної культури.

У Львові презентують рідкісний диск стародавніх літургійних напівів «Єрусалимська утреня»

26 та 27 вересня 2015 року у Львові відбудуться презентації диска літургійного співу «Єрусалимська утреня» у виконанні молодіжного львівського хору «Етерія». Презентації пройдуть 26 вересня у храмі Святої Софії (вул. І. Франка, 121а) та 27 вересня в соборі Святого Юра (пл. св. Юра, 5). Розпочнеться дійство із спільної молитви (Вечірня), після якої хор виконає основні частини Єрусалимської утрені (повна тривалість Утрені, яка виконується раз на рік, триває понад три години).

У 2012 році за підтримки Фонду Шептицького розпочалося видання серії дисків «Традиція українського церковного співу». Метою видання є відновлення та оживлення української традиції літургійного співу, в якій Єрусалимська утреня є вже п’ятим за рахунком релізом. Раніше світ уже побачили чотири аудіодски: «Передсущий явився», «Христос раждаєтся», «Задостойники» та «С нами Бог».

Праця над випуском диску «Єрусалимська утреня» тривала багато місяців і розпочалася з богословського дослідження і перекладу давніх текстів сучасною українською мовою, а також адаптації нот Майстернею літургійних перекладів «Трипіснець». Молодіжний хор «Етерія», що займається при Українському католицькому університеті, опрацював і записав більшість творів Єрусалимської утрені на диск у храмі Святої Софії.

Довідка

Єрусалимська утреня – це унікальне богослужіння, котре Церкви візантійського обряду звершують у Велику п’ятницю ввечері або у Велику суботу вранці. За своєю структурою і змістом Утреня є молитовним чуванням біля гробу Спасителя, оплакуванням і звеличуванням Його смерті, котра дарувала всім життя. Тексти Утрені наповнені глибоким богословським осмисленням спасительного подвигу Сина Божого у світлі Його перемоги над смертю і тлінням у славному Воскресінні.

Презентація відбудеться:

26 вересня 2015 року – храм Святої Софії, вул. І. Франка 121 А

18.00 – вечірня 19.15 – презентація диска

27 вересня 2015 року – собор Святого Юра, пл. Святого Юра, 5

Який вигляд мав Константинополь до 1453 року – унікальне відео

Сьогодні вашій увазі пропонуємо унікальне відео, яке показує Константинополь до турецького завоювання у 1453 року. З того часу місто змінило не лише назву, а з християнського стало мусульманським. Автором реконструкції є французький дизайнер і архітектор Антуан Гелберт.

Він ще з дитинства захоплювався античністю та Середньовіччям. “Якось дитиною я відкрив книгу. Це була історія Візантії. Я так захопився, що не міг відірватися”, – згадує Антуан.

Щоб зробити реконструкцію він використовував гравюри та ескізи, зроблені художниками у ХІХ столітті. “Це частина історії, – говорить Антуан. – Справжній митець зробить усе можливе, що відтворити її максимально точно”.

Стамбул (Константинополь, раніше Царгород) – найбільше місто Туреччини і Європи, п’яте місто світу за населенням. Важливий морський порт, великий промисловий та культурний центр Туреччини. Розташований на березі Босфору, має велике міжнародне історичне та культурне значення.

Перша відома назва міста — Лігос. У 667 році до н. е. із заснуванням на його місці мегарської колонії вона отримає назву Візантій, на честь ватажка колоністів Бізаса. У 196 році римський імператор Септимій Север на честь свого сина перейменував місто на Августу Антоніну, але назва не прижилася.

У 330 року Костянтин Великий, заснувавши на місці Візантія нову столицю імперії, дав їй назву Новий Рим. Ця назва і досі залишається у титулатурі константинопольського патріарха, але в офіційному вжитку її швидко витіснила назва Константинополь. Так місто назвали усю візантійську та (хоч і значно рідше) османську добу. Турки, щоправда завжди іменували місто Стамбулом, хай навіть і поруч з назвою Константинополь.

Iсторія, яка не мовчить

Ідея книжки «Повернення в Царгород» витала у повітрі ще з того часу, коли в серії «Бібліотека газети «День»» побачили світ збірки «Дві Русі» та «Війни і мир». Історія «Бермудського трикутника», у якому століттями перебувала Україна (Росія — Польща — Туреччина), мала логічно замкнутися книгою третьою — і ось вона з’явилася. Том на півтисячі сторінок, перша частина якого присвячена відносинам Київської Русі та Візантії; друга відтворює перипетії взаємин Січі (Гетьманщини, Козацької держави…) з Османською імперією; у третій оповідається про «перехрестя культурних шляхів» у напрямку Київ — Царгород — Стамбул.

Найбільш «утаємниченою» для широкого читача, очевидно, є тема «Київська Русь — Візантія». Хоча саме тепер вона актуалізувалася максимальним чином: політичні події останніх років, війна Росії з Україною, геополітичні виклики, що загрожують мирові одразу на кількох материках, змушують задуматися над генезою тих ідеологій, які черпають свою агресивність в історичних міфах. Висловлюючись так, маю на увазі передусім Росію з її «євразійством», із мріяннями про «Третій Рим», з її «візантійщиною» в політичній системі й, відповідно, політичній поведінці.

Пишучи про часи далекі й дуже далекі, автори книжки «Повернення в Царгород», звісно, були свідомі того, що історія — це поле битви, тому не дивно, що їхні розмисли про історію раз у раз проектуються на сучасні події, ба навіть багато в чому пояснюють їх. При цьому міра публіцистичності в кожного різна, як, наприклад, в історика Володимира Рички й оглядача «Дня» Ігоря Сюндюкова. Ричка, розповідаючи про Візантію, політику київського князя Володимира щодо імперії на Сході, мотиви його цивілізаційного вибору на користь християнства, про Ярослава Мудрого, дотримується академічної манери. Публіцистичний елемент з’являється аж тоді, коли мова заходить про «Володимира Святого на зламах історичної пам’яті»: головне завдання автора в цій частині — пояснити читачеві, як сталося, що молодша «сестра» (Москва) стала «старшою», власне — як відбулося привласнення Русі Московією, зокрема й спадку князя Володимира, якого вже від середини ХV ст. у Московському царстві почали вшановувати в рамках «державно-церковного культу»? І цей культ благополучно тримається й досі, про що свідчить масштаб цьогорічних урочистостей у Росії, пов’язаних із 1000-літтям упокоєння князя (чи чули ви, щоб у Росії згадували, що князь цей — київський?!).

Ще одна прив’язка до подій нинішніх — Крим із його Херсонесом: завойований (підкорений, анексований) у часи Катерини ІІ, він став трактуватися у Росії як їхні «духовні скріпи», адже «відроджений Херсонес Таврійський, — пише В. Ричка, — став ідеальним втіленням Константинополя». Того Константинополя, який довго не давав (не дає?) спокою російським монархам та ідеологам міфу про Москву як «Третій Рим».

І ось у цьому контексті з’являється згадка про Петра Могилу, який рішуче переорієнтував «церковний та інтелектуальний Київ на пошук опори в руській княжій традиції і шляхетській еліті»…

Ось вам і публіцистика, хай, може, й мимовільна, не запланована фаховим істориком. Річ у тім, що історія не мовчить; вона не нагадує порослі мохом руїни; вона, наче кров, пульсує в «жилах» сучасності… Тому так важливо мати уявлення про ту історичну АЗБУКУ, що її вже майже півтора десятиліття пропонує своїм читачам газета «День».

Ну, а Ігор Сюндюков у своїх статтях уже й не мимоволі, а цілком свідомо перекидає місточки від «тоді» до «тепер», причому робить це вельми послідовно, опираючись на тезу про те, що «для того, аби знайти вихід (із «сьогоденного лабіринту». — В.П.), треба усвідомити, де саме був вхід». Тому й розповідає він нам так докладно про «особливості політичної системи Візантійської держави», щоб ми краще збагнули генезу політичної системи (зрештою, і ментальності) у межах імперії миколаївської чи путінської. Тому й пояснює сутність «візантизму» з його ставкою на авторитарність, «беззастережне підпорядкування окремої людської особи тоталітарній державі», складну систему суворо ієрархізованої бюрократії, а також на «якнайтісніший союз держави та церкви»!

Власне, стаття І. Сюндюкова, яку я зараз цитую («Світло й тіні Другого Риму»), вся пронизана паралелями, і це та риса, яка загалом характеризує цього автора. Його акценти — важливі для розуміння подій нинішніх (прочитайте ще про візантійську «рідкісну підступність» і про «політику тимчасових союзів», про вічне обдурювання іноземних послів дипломатами з Візантії — і ви також подумаєте про лаврових і чуркіних, гарантую!).

Одне слово, книжка «Повернення в Царгород» — це не музейні «холодини», як казав би Павло Тичина; вона про нас теперішніх. Пропонуючи великий обсяг історичної інформації, вона спонукає постійно шукати причиново-наслідкові зв’язки між, здавалося б, безнадійно віддаленими часами, які насправді виявляються схожими на сполучені посудини. Тим захопливіше це читання — власне, тиха «розмова» з Дмитром Степовиком і Оксаною Пахльовською, Петром Кралюком і Тарасом Чухлібом, Сергієм Кримським і Кларою Гудзик, Валерієм Смолієм і Валерієм Степанковим, Гульнарою Абдулаєвою та Сергієм Котом…

Окремо хотілося б виділити статтю Ігоря Смешка («доктора технічних наук, професора», проте — пам’ятаємо — ще й одного з очільників української спецслужби недавніх часів). Називається вона «Візантія: шлях ідей у просторі та часі», і наголошено в ній на генезі й самій суті європейської цивілізації (філософія й культура стародавньої Греції; теорія і практика держави і права Риму та Візантії; християнська віра). Короткий екскурс в історію знадобився авторові, щоб наголосити на винятковій вазі «візантійської спадщини», її перетікання в наступні епохи (особливий акцент — на успадкуванні цієї спадщини Київською Руссю, яка була «колискою сучасної України», — ось ще один смисловий рефрен у книжці «Повернення в Царгород»!).

«Азбука» від Ігоря Смешка також зовсім не зайва для сучасного українця, зокрема його нагадування про рік 1169-й, коли Андрій Боголюбський («Путін-1», як його хочеться назвати) сплюндрував Київ, щоб перенести центр Русі у своє Володимиро-Суздальське князівство; про рік 1610-й, коли Москва була завойована військами Речі Посполитої, «до складу яких входили і полки українських козаків», після чого «більшість населення Москви та майже вся її шляхта присягнули на вірність королевичу Владиславу»; а також про рік 1654-й, коли Богдан Хмельницький пішов на союз із Москвою. Що це означало? Прочитайте статтю Смешка, яка, не виключаю, писалася заради двох унікальних цитат (довгих, бо ж із цілком рідкісних джерел узятих). Перша — зі статті Ніколая Трубєцкого «К украинской проблеме» (Париж, 1927 р.); друга — з п’ятого тому «Истории человечества. Всемирная история. Под редакцией д-ра Г. Гельмонта (С.-Петербург, 1896).

У першому випадку йдеться про колосальну відмінність між українською та російською культурами і про те, яку роль відіграла «культура Западной Руси (Украины)» в історії Московії-Росії після того, як «Петр постарался совсем искоренить и изничтожить великорусскую редакцию русской культуры». У другому історики оцінюють значення вільного козацтва і традицію свободи, яку воно закладало…

Далі не деталізую — читайте самі!

Ось цим побажанням, власне, й хотілося б завершити свої перші нотатки на полях книжки «Повернення в Царгород». Читайте — і ви матимете більш повне явлення про той історичний простір, який дістався нам у спадок. Простір історії, яка не мовчить.

Виставка відтворених пам’яток давньоукраїнської писемності

Нещодавно, в рамках щорічного «Бібліофесту» у краєзнавчому музеї відбулось відкриття виставки давньої рукописної писемності. Відвідувачі мали змогу побачити роботи, над якими автор працював впродовж 25 років.

За більш ніж два десятки років Юрій Храпай, практикуючий юрист, каліграф та засновник Рукописної майстерні разом із творчою командою відтворив більше сотні копій древніх писань та фрагментів унікальних рукописів XI-XVI ст. За його словами, більшість оригіналів зберігаються у книгосховищах, доступ до яких вкрай обмежений.

Автор представив копії древніх Богослужінь та світських манускриптів, які вважаються шедеврами давньослов’янської книжності. Серед представлених робіт– Київський Псалтир, Оршанське Євангеліє, Луцьке Євангеліє, Сійське Євангеліє, Буслаєвський Псалтир, Реймський міссал. Окрім цього, вручну пером написано і прикрашено рукописи, в яких відтворено давні тексти: Руська Правда, «Слово про Закон і Благодать» Митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Сказання про житіє і подвиг Михайла Чернігівського і його боярина Федора», Литовський Статут 1529 р., Реймське Євангеліє – найдавніша книга, яка походить з бібліотеки Ярослава Мудрого.

На виставці Юрія Храпая можна побачити професійні відтворення старовинних текстів без усіляких дозволів. Усі рукописні роботи виконані гусячим або залізним пером на натуральному або рослинному пергаменті зі збереженням особливостей почерку давніх майстрів.

Складність відтворення полягає в тому, що древні писання наносились на пергамент. Сьогодні в Україні його, на жаль, не виготовляють. Тому, нам доводиться замовляти його за кордоном. Після спеціальної оброки та обезжирення основи, пером наноситься листове золото. З такою делікатною роботою найкраще справляються жінки. До речі, фарби, якими наносяться тексти, виготовлені за древніми візантійськими рецептами.

На виставку завітала відома українська дизайнерка Влада Литовченко. Вона висловила подяку організаторам та поділилась своїми враженнями.

Те, що ви тут бачите – це не лише відтворення видатних рукописів, це, також, — документальна спадщина людства. Хотілось би, щоб відтворені скарби представлялись на гідному рівні не лише в наших галереях, але й у світових.

«Кондак свята Покрову Пресвятої Богородиці – його словесна ікона», – літургіст Максим Тимо

Літургійні свята, які ми щороку святкуємо, є важливими для нашої віри та розуміння нашого християнського життя. Крім того, це має глибокий духовний вимір. Розглядати свято і говорити про нього можна з різних точок зору: історичної, іконографічної, святоотцівської.

У цьому переконаний греко-католицький літургіст і викладач УКУ Максим Тимо, розповідаючи про літургійно-духовний зміст свята Покрову Пресвятої Богородиці (14 жовтня).

Він пропонує розглянути зміст свята Покрову Пресвятої Богородиці на основі літургійного тексту кондака свята. «Багато людей приходить до храму з молитовниками, зокрема «Прийдіте, поклонімся», в яких уміщені тексти різних піснеспівів свят. Однак мало хто розуміє, як правильно користуватися такими молитовниками і, головне, який духовний зміст піснеспівів», – каже він.

Беручи до уваги кондак свята Покрову Пресвятої Богородиці (третій глас), слід вважати його «словесною іконою», яка має свою символіку, зміст і свої словесні засоби, через які його сенс передається.

Перша його фраза «Діва днесь…» має у собі глибоке значення. Бо майже кожне свято, Покрова не виняток, має свої історичні витоки. «Часто свята пов’язані з подіями або з особами. Це свято сягає X століття та м. Царгорода. Там під час богослужіння у Лахернській церкві Богородиця разом із ангелами та іншими святими, апостолами та пророками явилася цій літургійній громаді, аби виявити свою молитовну благодатну опіку над цим містом», – переповідає літургіст. На його переконання, ми не повинні згадувати це свято тільки як історичну подію (ту, яка колись відбулася і немає стосунку до сучасності).

Кожне свято – це не тільки історична подія

«Ми святкуємо це свято, як і інші, тому що значення цієї події не зупинилося в історії, а певним чином стосується нас, – пояснює він далі. – Тому зміст літургійного святкування полягає в тому, щоб пережити та відкрити наново і зрозуміти глибше зміст події, яка відбулася». З цієї причини, святкуючи кожне свято, співаємо дуже часто в піснеспівах (тропарях, кондаках чи стихирах) фразу: «Днесь (сьогодні)…». Бо святкуємо ми в конкретний момент, стоячи у храмі зі своїми думками, почуттями, тривогами. «Ми все це приносимо в цей конкретний час сьогодення Богові, який виявляє свою спасенну присутність. Тому й «Богородиця сьогодні предстоїть у храмі», – додав він.

Свято Покрову Пресвятої Богородиці – колосальний образ Літургії

Другим аспектом цього свята, за словами п. Максима, є присутність Богородиці разом із ангелами та святими. Це є колосальний гарний образ Літургії як такої: «Ми часто думаємо, що приходячи до храму, ми здійснюємо приватний релігійний акт чи обов’язок. Ми йдемо, щоб помолитися, почути проповідь, спів, висповідатися та причаститися. Це важливий аспект, без сумніву, духовного життя. Однак ще важливішим є розуміння того, що богослужіння – це спільне дійство в кількох сенсах: спільне дійство між священиком і присутньою громадою вірних; спільне дійство між усіма присутніми у храмі; спільне дійство між земною та небесною Церквами», – пояснює він далі. Це та ікона, яку представляє нам цей кондак. Бо ми разом із Богородицею, святими, пророками та апостолами стоїмо у храмі. Літургія – спільна дія небесної та земної Церков, являє небесну реальність. Без цього неможливо зрозуміти жодного візантійського богослужіння. Бо воно ґрунтується на цьому принципі: ми, збираючись у храмі, святкуючи певне свято, не лише здійснюємо певний релігійний акт у межах земної дійсності, а входимо у небесну реальність.

Марія доносить до нас те, що все наше життя є під Божим покровом

Третій аспект – Божа опіка над нами. Як розповів літургіст, Богородиця в кожному богородичному святі, коли поглянемо на їх піснеспіви, є «живим образом того, що Бог пропонує своїм дітям». У святі Покрови Марія своїм молитовним заступництвом та опікою являє нам Бога, який, як співаємо у псалмах, є Помічником та Покровителем. «Богородиця доносить до нас у цьому святі про те, що все наше життя є під Божим покровом», – завершив він.

Підготувала Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ

“Повернення в Царгород” – як ключ до розуміння справжнього місця України в Європі та світі

Про контроверсійність тисячолітнього періоду відносин України та Сходу, перебіг політичних та військових протистоянь, дипломатичних відносин, релігійні та культурні впливи йшлося під час презентації книги «Повернення в Царгород» (бібліотека газети «День») за участю упорядника Ігоря Сюндюкова.

Захід проходив 16 жовтня в приміщенні Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

«В політичних, військових двобоях перемагає лише та нація, яка осягає своє коріння, свою ідентичність, сенс свого існування та послання попередніх поколінь, – зауважив Ігор Сюндюков. – Тому мета книги – реконструкція, відновлення, відстоювання нашої національної ідентичності. Це підтвердження фактами того, що Україна народилася не 24 роки тому. На жаль, розуміння нашого коріння, нашої ідентичності та національної духовної сутності сьогодні заслабке або відсутнє взагалі.

Тисячолітня історія України не може бути повною мірою зрозуміла без розуміння найтісніших зв’язків Київської Русі та Візантійської імперії, зв’язків, які не можна однозначно подати в чорно-білих тонах. З Візантії до нас прийшло християнство, мистецтво спорудження соборів, писання ікон, фресок, літописання. Наші давньоруські попередники виявились гарними учнями, які не мали комплексу меншовартості по відношенню до своїх вчителів-візантійців.

Загалом наша книга вписується в концепцію газети «День», а саме – створювати, розвивати і виховувати в Україні новий тип читача та новий тип громадянина, який розуміє, що за ним стоїть тисячолітня історія України, а українці – велика європейська нація. Прочитання цієї книги в контексті сучасних подій на Сході України дасть змогу зрозуміти, що і як треба захищати і саме головне – знати свою історію. Своєю книгою ми відчиняємо двері для всіх допитливих, хто прагне знати свою історію».

В подальшій дискусії учасники заходу, а це – провідні історики, публіцисти, філософи, викладачі чернігівських вузів, аспіранти говорили про необхідність дослідження процесу формування Української держави, її культурної та релігійної складової саме крізь призму стосунків з найближчими сусідами.

Звернення до історії відносин України зі світом Візантії, Криму та Османської імперії означає не лише повернення до джерел нашої ідентичності та місця в Європі, а й повернення тієї історії, яку у нас фактично вкрали, лишивши роль пасивного та другорядного об’єкта в цивілізаційних процесах.

«Шлях до Європи – через Константинополь»

Фото Руслана Канюки 19.10.15 Презентация книги “Повернення в Царгород” в Чернигове

У Чернігові в експертному колі обговорювали книжкову новинку «Дня» – «Повернення в Царгород».

«Як сепаратисти Київську Русь погубили», «Як Константинополь став Стамбулом: крах тисячолітньої імперії», «Інститут козацтва: тюркського й українського», «Про яничарів і яничарство — без міфів та стереотипів», «Становище жінки у Кримському ханстві» — це назви лише деяких статей, що містяться у книжці «Повернення в Царгород». Презентація нового видання із серії «Бібліотека газети «День» викликала зацікавлення широкої громадськості та експертного кола в Чернігові. Літературну новинку представив один із упорядників і автор значної кількості розвідок, а саме — редактор відділу «Історія та «Я» газети «День» Ігор Сюндюков.

«Хочу вклонитися всім чернігівцям і засвідчити свою повагу до вашого міста, — почав вступне слово Ігор Сюндюков. — Сподіваюся, ви розумієте місію Чернігова. В історії України саме ваше місто і край були форпостом українства проти агресії з Півночі. Коли ми сюди їхали, виникла думка: якщо продовжити вектор Київ — Чернігів, то далі на північ починаються землі агресора, тобто ви — на передньому краї. Перемагає в політичних двобоях, і тим більше у військових? та нація, яка осягає своє коріння, свою ідентичність і сенс свого існування на нашій землі, послання попередніх поколінь до нас і до наших нащадків. І в цьому сенс нашої книжки!».

Гість Чернігова звернув увагу присутніх, що «Повернення в Царгород» — логічне продовження справи, яку колектив «Дня» робить вже не перший рік. «Це реконструкція, відновлення, відстоювання нашої національної ідентичності, це підтвердження фактами, що наш народ народився не 24 роки тому. Наприклад, вашому Чернігову понад 1300 років. На жаль, люди не знають своєї історії. Розуміння свого коріння, своїх витоків, ідентичної, національної та духовної сутності дуже часто заслабке, а то і взагалі геть відсутнє, саме тому ми зробили цю книжку», — пояснив позицію творчого колективу Ігор Сюндюков.

За його словами, тисячолітня історія України не може бути повною мірою збагненна без розуміння найтісніших зв’язків Київської Русі та Візантійської імперії. Причому це дуже неоднозначні зв’язки, які не можна подати в чорно-білих тонах. «Саме з Візантії до нас прийшло православне християнство. Саме через Візантію прийшло мистецтво спорудження соборів, ікон, фресок, літописання. Ми виявилися добрими учнями, ми не були учнями з комплексом меншовартості, які схилялися перед вчителями — візантійцями», — зауважив пан Ігор.

Так само, як у Візантії, слід шукати корені нашого християнського світогляду, культури, в Османській імперії — витоки козацького руху, багатьох драм і трагедій і водночас — перемог і здобутків. Тому вдумливе вивчення зазначених тем дає читачеві ключі до розуміння багатьох подій, що розгортаються на наших очах. І до розуміння нашого справжнього місця в Європі та світі. З цими висновками, напевно, погодилися б усі присутні на презентації в Чернігові. Принаймні, такі думки прозвучали у коментарях і обговоренні, що відбулося в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

Далі — слово експертам.

«КНИЖКА ДОДАЄ ДУЖЕ БАГАТО ДО НАШОГО СПРИЙНЯТТЯ ВІЗАНТІЇ ТА УКРАЇНИ»

Андрій ЦАРЕНОК, доцент кафедри філософії та культурології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г.Шевченка, кандидат філософських наук, доцент:

— Візантія проіснувала 1200 років, і ця імперія була досить неоднорідною. Незважаючи на певну еклектичність, ця книжка додає дуже багато до нашого сприйняття Візантії та України. У істориків є таке правило: якщо народ не має своєї держави, пишемо історію народу, що й зробив Грушевський. А те, що відбувалося на території держави, це є історія даної держави. І коли ми говоримо про те, що кримські татари — теж українці, без сумніву, так і є. І дуже добре, що газета «День» робить кроки в цьому напрямку. Вона робить дуже важливу справу!

«СУЧАСНІ УКРАЇНЦІ ЗАЛИШИЛИСЯ ФАКТИЧНО ЄДИНИМИ, ХТО ЗМІГ ЦІЛІСНО ТА БЕЗПЕРЕРВНО ДОНЕСТИ ВІЗАНТІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ДО СУЧАСНОСТІ»

Володимир ЛИЧКОВАХ, доктор філософських наук, професор Академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв:

— «Повернення в Царгород» — це шлях до наших джерел, шлях до Європи та європейських цінностей. Книга допомагає зрозуміти витоки культурних процесів сьогодення, діалог культур, який для нас розпочався із взаємин Київської Русі та Візантії. Хай наше життя проходить під «сигнатурою Софії», про яку так палко, проникливо говорив Сергій Кримський і яка втілена в афонській традиції в Україні, що налічує вже понад тисячу років. Тепер сучасні українці залишилися, фактично, єдиними, хто зміг цілісно та безперервно донести візантійські традиції до сучасності.

Збірка розкриває традиції українського буття, світосприйняття та ідентичності українців, східного християнства, малює перспективи української історії, веде мову про повернення в Царгород як про відновлення морально-етичних основ українського суспільства. Дякую авторам та упорядникам за різнобарвне відображення української історії та культури.

«ОСОБЛИВИЙ ІНТЕРЕС ДЛЯ МЕНЕ СТАНОВИЛИ МАТЕРІАЛИ, ПРИСВЯЧЕНІ ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ»

Віктор МОЛОЧКО, представник Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» у Чернігівській області:

— Будувати державу — це, насамперед, виховувати її громадян — сильних духом, відповідальних за свої дії та слова. Саме таку місію здійснює славний колектив газети «День». Одна мудра жінка в Україні сказала: «Народом, як і городом, треба займатися». Сьогоднішня презентація книги «Повернення в Царгород» — яскравий приклад цього. Пошук істини — справа важка, але коли люди її пізнають, то вони стають вільними. Спасіння наше — у морально-духовному відродженні. «Повернення в Царгород» формує необхідний нині зв’язок сущих українців з їхніми пращурами. Лариса Олексіївна у своєму мудрому передньому слові говорить про творення духовного простору в Україні, а це неможливо без морально-етичної революції нашого народу. В цьому процесі величезна роль відводиться церковно-релігійному фактору. Для мене як для людини, яка працювала у сфері державно-церковних та міжцерковних відносин, особливий інтерес становили матеріали, присвячені християнізації Київської Русі, ролі й місцю церкви в історії України, Росії, Візантії та моделі відносин держави і церкви.

У цілому, збірка не лише інформує нас, а й ставить завдання переосмислення багатьох подій, явищ, реконструюючи їх на основі першоджерел, вимагає не спостереження, а активної дії: бо Бог благословляє не наші бажання, а наші дії. Має відбутися морально-духовна та світоглядна революція нашого народу, а без таких книжок вона неможлива. І без вирішення проблеми церковної суверенність України також неможлива.

«МИ ВІДХОДИМО ВІД СТЕРЕОТИПУ, ЩО ІСТОРІЯ УКРАЇНИ — ЦЕ ІСТОРІЯ ЛИШЕ УКРАЇНЦІВ»

Володимир ПИЛИПЕНКО, доцент кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук:

— Для мене найцікавішим був другий розділ книги. Вважаю дуже гарною ознакою, що ми відходимо від стереотипу, що історія України — це історія лише українців. І статті, вміщені у книжці, це чудово демонструють. Зрештою, нинішня політична ситуація доводить, що кримські татари є великими патріотами України.

Автори книги зосередилися на політичних взаєминах у трикутнику козаки — татари — турки, проте поза увагою авторів залишився важливий аспект прикордонних відносин — культурний вплив. А він був значний. Навіть найвідоміше зображення козака Мамая більше нагадує людину Сходу, ніж українця. Але, можливо, це тема для окремої книжки.

Окремо відзначу, що в інтелектуальному середовищі Речі Посполитої XVI — XVII ст. та Гетьманщини турків не лише критикували та звинувачували в усіх можливих гріхах, а й вбачали у них приклад військової дисципліни, справедливого державного устрою. І хоча такі уявлення були далекі від істини, важливо, що вони існували.

Тож із обережністю, але можна сказати, що татари та турки були не тільки ворогами, а, в певному розумінні, й друзями. І книжка «Повернення в Царгород» це демонструє.

«ФОРМА РОБИТЬ КНИЖКУ ЦІКАВОЮ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ ВУЗЬКОГО КОЛА ФАХІВЦІВ, А Й ДЛЯ ШИРШОГО КОЛА ЧИТАЧІВ»

Олександр КУХАРУК, старший викладач кафедри соціальної економіки та маркетингу Чернігівського національного технологічного університету, кандидат історичних наук:

— Чому все-таки «повернення», а не «відкриття» чи «звернення до…»? Останнє, мабуть, ближче до сутності збірки. Водночас позитивна риса книги — багатобарвність, різнорівневість. Тут уміщені історіософські, наукові, науково-популярні статті. За подібне поєднання фахові збірки, як правило, критикують, але виданню, що розглядається, це йде лише на користь. Саме така форма робить книгу цікавою не лише для вузького кола фахівців (іноді жартують: проблема, широко відома у вузьких колах), а й для ширшого кола читачів. Тут кожен знаходить для себе тексти до смаку. Разом із тим різноманітність може призвести до всеїдності. Зокрема, у мене, так само, як в упорядників, виникає запитання: в який із Царгородів ми хочемо повернутися? Константинополь чи більш пізній — Стамбул? Відповідь нібито зрозуміла, а тим часом кожен читач робить власні висновки.

«У ЧЕРНІГОВІ ЗБЕРІГСЯ НАЙВІЗАНТІЙСЬКИЙ З УСІХ СОБОРІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ — СПАСЬКИЙ»

Володимир БОЙКО, директор Чернігівського центру підвищення кваліфікації, кандидат історичних наук:

— Візантія — це не лише те, що було колись. Вона живе серед нас — на вулицях давнього Чернігова, серед його мешканців. Як уже ми оцінюємо її вплив — то інше питання. Він — неоднозначний, але мова про інше. Ми досі — її культурно-ментальна частина. Подивіться, будь ласка, який зв’язок. Уперше Чернігів згаданий у тексті договору з Константинополем — тобто завдяки йому став відомим. У нашому місті збудований і зберігся Спаський собор, який серед інших церковних споруд Давньої Русі найбільше був схожий на візантійські храми. Ви можете зайти до нього і в буквальному сенсі доторкнутися до тієї спадщини. Гербом Чернігівщини є двоголовий орел — хто перший його бачить, той згадує про Росію. Однак на Придесенні він з’явився майже на півтисячоліття раніше — з того самого царгородського джерела, звісно. Отже, книжка «Повернення в Царгород» ще і ще раз нам нагадує, звідки і хто ми є, а одночасно допомагає протистояти агресії країни, яка чомусь себе вважає чи не єдиною справжньою спадкоємницею Візантії. Хіба що «візантійства» — на нашу думку.

Науковці проаналізували зв’язки Київської Русі та Візантійської імперії у новому виданні «Повернення в Царгород» (відео)

Історія України не може бути зрозумілою без фундаменту, на якому вона «зростала». У цьому процесі велику роль зіграли тісні зв’язки Київської Русі і Візантійської імперії, проаналізувати які спробували автори книги «Повернення в Царгород», яку презентували у Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців.

Кожен школяр знає, що саме з Візантії до нас прийшло християнство, мистецтво спорудження соборів, писання ікон, фресок і літописання. Власне Київська Русь творилася під впливом Візантійської імперії.

У книзі розглядають також стосунки козацької України з Османською імперією, відносини козаків з кримськими татарами, роль жінки у Кримському ханстві і таке інше. Книга «Повернення в Царгород» — це відчинені двері для усіх допитливих, хто прагне знати свою історію.

Під час презентації книги провідні чернігівські історики, публіцисти, філософи обговорили питання формування Української держави саме крізь призму стосунків з найближчими сусідами.

Iз чужих манівців – на дорогу пізнання (Віктор РАДЧУК)

Поява «Повернення в Царгород» сколихне наукову думку і середовище українських дослідників.

Назва міста Царгород для більшості українців сьогодні говорить мало про що. Історію Візантії сучасник сприймає як екзотику, поховану турецьким захопленням Царгорода-Константинополя. Після 1453 року історію Візантії сприймають радше як фантом, оповитий міфами та віддалений століттями часу. Покоління вчителів історії та літератури, які навчають нині українських школярів, сприймають Візантію лише як другу за значимістю та величчю частину Великої Римської імперії, яка проіснувала майже дванадцять століть і, знову ж таки, впала під навалою більш молодшої імперії — Османської. Вже за існування Радянського Союзу вивчення історії «Отечества» на етапі зародження його державних засад розпочиналося з історії «Древньої Русі», а у більш академічному лексиконі — «Київської Русі». Про Візантію тоді згадувалося як про далеку середземноморську країну, згадки про яку збереглися у книгах Прокопія Кесарійського та цілої низки інших авторів. Те, що візантійські греки привнесли до Русі християнство, наче й не викликає жодного сумніву, те, що київські князі вчиняли вдалі військові походи і доходили до воріт Царгорода, також відомо багатьом, хоча чіткого осмислення того, за чим і до кого ходили до Константинополя дружини слов’янського воїнства, у свідомості наших сучасників досі немає.

Такі спорадичні уявлення наших сучасників про середньовічну історію часів могутності Візантійської імперії пояснюються впливом історичної концепції історії Росії, яка, поміж багатьох інших, ґрунтувалася на двох ключових постулатах. Перший зводився до того, що Древня (Київська) Русь із часом начебто цілком закономірно перетворилася на Росію, а другий постулат визначав спочатку Московське царство, а потім і Росію як спадкоємницю Візантії на чолі православ’я. Звідси — твердження про те, що «Москва — то Третій Рим» після того, як Другий Рим — Константинополь-Царгород, впав під ударами османів. Так-от, наслідки російського міфу, вкоріненого на всьому ідеологічному просторі Радянського Союзу й досі не подолані і, мабуть, тому донині служать підґрунтям для всіляких реставраційних ідей на кшталт «русского мира». Дивно, але й досі сучасна українська історіографія узагальнених праць чи хоча б фундаментальних монографій щодо справжньої природи взаємостосунків Київської Русі й візантійської імперії не створила. Навіть такі гучні історичні ювілеї як тисячоліття із часу хрещення Русі, які потужно відзначалися на теренах як Росії, так і України, не стали поштовхом чи, як кажуть, каталізатором вивчення міри та змісту впливу Візантії загалом на слов’янський світ, а тим паче — на життя Київської Русі. Тому поява збірки різнопланових за змістом і за жанром нарисів, розвідок, есеїв та наукових статей популярних авторів не менш популярної в Україні газети «День» , яку «охрестили» назвою «Повернення в Царгород», стала не лише важливою віхою українського книговидання, а й рубежем, який неодмінно сколихне наукову думку і середовище українських дослідників.

«Повернення в Царгород» — вдалий і водночас унікальний приклад постановки наукових проблем. Однозначно, це ще й потужний крок на шляху популяризації… ще не вивченої історії. Сьогодні зрозуміло, що каталізатором такої уваги до вивчення стали політичні події останнього десятиліття, коли в Україні відбулися дві революції у ході двох Майданів. Узагальнювальних філософсько-історичних оцінок природи революційного збурення України 2004 та 2014—2015 років поки що не створено. Однак деякі засади обох українських Майданів сьогодні зрозумілі й у найбільш узагальненому вигляді сприймаються як «зіткнення цивілізацій». Особливо виразно і рельєфно таке зіткнення проявилося за Революції Гідності, а затим — за російського вторгнення на Донбас. Зрозуміло, що причини згаданого «зіткнення цивілізацій» криються у найдавнішій історії, що розпочинається у часи активних контактів Київської Русі із Візантією. Але деталізація, конкретизація таких причин поки що не стала певною науковою традицією чи школою у сучасній українській науці. Проте напрям, вектор певних інтелектуальних пошуків чітко сформований саме у збірці «Повернення в Царгород». Враження від прочитання вміщених у ній матеріалів мають певний синергетичний ефект взаємодоповнення та взаємопосилюючого зв’язку, оскільки жодна із статей чи наукових розвідок, вміщена у тому чи тому числі газети «День», не може мати такого впливу, як поява могутнього (у всіх проявах та значеннях) тому «Повернення в Царгород».

Появу цієї книжки мали б відчути (і сподіваюсь, відчують) не лише викладачі суспільних наук та вчителі літератури, а й науковці, які легко віднайдуть у більшості вміщених матеріалів чимало злободенних і важливих історичних проблемних питань. На них треба давати відповідь, а отже — розпочинати системні дослідження величезного напряму чи навіть нової «школи» українського візантієзнавства.

Але найширший загал українських інтелектуалів, просвітян та вчительства мали б отримати змогу, а ще краще — імпульс до детального, скрупульозного читання і перечитування хоча б дещиці матеріалів книжки «Повернення в Царгород». Можливо посилити увагу до проблематики, вміщеної на сторінках цієї знакової у житті України книжки могла б серія представлених у найбільших книгарнях, бібліотеках чи вишах українських міст. Адже зайве говорити чи нагадувати, що без осмислення та засвоєння уроків, що виринають із проблематики «Повернення в Царгород», жодних реформувань у напрямку євроінтеграції в Україні не станеться. Позбавитися нав’язаних українцям ідеологем, очевидно, ще довго не вдасться. Однак вчиняти важливі і відчутні кроки на цьому шляху ми маємо не повільніше, аніж створювати сучасну армію. Тим паче що крокувати по шляху духовного розкріпачення, нам сьогодні є із чим.

Віктор РАДЧУК, історик за освітою, незалежний журналіст, Житомир

Відкрита лекція «Іконоборство у Візантії: ідейно-інтелектуальна аргументація руйнівників та захисників ікон» (9.11.2015)

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна Центр українських студій імені Д. І. Багалія Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків

запрошують

9 листопада 2015 р. (понеділок) о 13.30

на відкриту лекцію сектору «Візантійська мозаїка»

«Іконоборство у Візантії: ідейно-інтелектуальна аргументація руйнівників та захисників ікон»

Лектор: Сергій Мілютін, аспірант кафедри всесвітньої історії історичного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка

Місце проведення: Центр українських студій імені Д. І. Багалія (північний корпус університету, ауд. 487)

6 comments on “Відкрита лекція «Іконоборство у Візантії: ідейно-інтелектуальна аргументація руйнівників та захисників ікон» (9.11.2015)”

[…] університету імені В. Винниченка Сергія Мілютіна «Іконоборство у Візантії: ідейно-інтелектуальна аргум…. Співорганізатором заходу виступила кафедра історії […]

[…] університету імені В. Винниченка Сергія Мілютіна «Іконоборство у Візантії: ідейно-інтелектуальна аргум…. Співорганізатором заходу виступила кафедра історії […]

Нікітенко Н. Від Царгорода до Києва. Анна Порфірородна. Ціна київського трону. – К.: Дельта, 2007. – 264 с.

Ця книжка, написана відомим істориком-медієвістом, базується на широкому колі середньовічних джерел. Вона є оригінальним історико-документальним диптихом, що складається з роману і політичного детективу. Написана у яскравій, захоплюючій формі книжка відображає події середини X – початку XI ст. Автор уводить читача у блискучу і таємничу добу історії Візантії і Київської Русі. Перед нами постає сповнений інтриг і драматичних колізій світ придворного життя візантійських царів та київських князів. Уперше героїнею історичної оповіді виступає візантійська царівна Анна – дружина Володимира Великого.

Другу частину диптиха присвячено загадковим подіям княжоъ усобиці 1015 – 1019 рр. Автор подає власну версію вбивства Бориса і Гліба, яка докорінно відрізняється від офіційної. Наукова достовірність і популярна форма викладення надають книжці пізнавального значення. Вона адресована усім, хто цікавиться історією Візантії та Київської Русі.

Нікітенко Н.М. Мозаїки та фрески Софії Київської = Mosaics and Frescos of St. Sophia of Kyiv / Надія Нікітенко. – К.: «Горобець», 2018. – 396 с.

Книга відомої дослідниці легендарної Софії Київської по-новому розповідає про визначний феномен світової культури – безцінні мозаїки та фрески «митрополії руської». Автор поставив перед собою завдання дати цілісний сакральний і художній образ пам’ятки, об’єктивно реконструювати її історію. У науку вводиться ціла низка нових фактів. Читач дізнається, що Софійський собор, побудований княжим подружжям хрестителів Русі Володимира Великого і Анни Порфірородної та завершений Ярославом Мудрим, виник у 1011–1018 рр. Мозаїки та фрески, що прославляють Володимира і Анну як хрестителів Русі і будівничих Св. Софії, містять портрет їхньої родини та розповідають про укладення династичного союзу Русі і Візантії наприкінці Х ст., який поклав початок хрещенню Київської держави. Автор вводить читача в блискучу й таємничу добу Візантії і Київської Русі, знайомить з невідомими сторінками життя їх могутніх правителів. Мозаїки та фрески Св. Софії постають як усенародні святині й унікальні історичні джерела, що відзначаються своєю давністю, автентичністю, глибокою духовністю, художнім багатством та дивовижним розмаїттям реалістичного і символічного змісту. Багато ілюстрована книга поєднує науковість і доступність викладення матеріалу та адресована всім, хто цікавиться історією та культурою Київської Русі й Візантії.

Нікітенко Н.М. Таємничий код історії. Світські фрески Софії Київської. – Київ-Харків, 2017. – 247 с.

Книга по-новому розповідає про визначний феномен світової культури – безцінні світські фрески легендарної Софії Київської. Це палацовий цикл фресок двох сходових веж, що ведуть на княжі хори, і княжий груповий портрет у центральній наві. Автор пропонує власну атрибуцію цих фресок, яка докорінно відрізняється від прийнятих стереотипів. Читач дізнається, що Софійський собор, побудований княжим подружжям хрестителів Русі Володимира Великого й Анни Порфірородної та завершений Ярославом Мудрим, споруджено у 1011–1018 рр. Світські фрески, що прославляють Володимира й Анну як хрестителів Русі й будівничих Св. Софії, містять портрет їхньої родини й розповідають про укладини династичного союзу Русі та Візантії наприкінці Х ст., який започаткував процес хрещення Київської держави. Автор вводить читача у блискучу й таємничу добу Візантії та Київської Русі, знайомить з невідомими сторінками життя їх могутніх правителів, подає колоритні історичні портрети. Світські фрески Св. Софії постають як унікальні історичні джерела, що вирізняються своєю давністю, автентичністю та багатством реалістичного й символічного змісту. Чимало місця відведено розповіді про реставрацію та дослідження фресок, про тих людей, які самовіддано цим опікувалися.

Книга адресована всім, хто цікавиться історією та культурою Київської Русі та Візантії.

Андрій Окара. Константинополь – Київ: Візантійська спадщина як фактор побудови нової української ідентичності

«Революція Гідності» 2013–2014 рр., а також подальша російсько-українська «гібридна» війна поставили наново перед Україною та українським суспільством питання ідентичності — національної, регіональної, цивілізаційної, історичної, а також питання про цілепокладання національного розвитку, про зв’язок між майбутнім та минулим. Революція відкрила «вікно можливостей», в якому стала реальною масштабна «корекція ідентичності», переформатування концептуального та смислового простору «національної ідеї», переобрання орієнтирів історичного розвитку.

Українська ідентичність, яка довгий час моделювалась як «лімітрофна», провінційна, другорядна, несуб’єктна, позбавлена універсалізму, отримала шанс на переосмислення та переформатування, а сама Україна отримала шанс на «перезавантаження» держави, а також на зміну власного геополітичного статусу та місця в контексті Східної Європи.

При цьому стало очевидним, що головні зміни, головне «перезавантаження» повинне відбутись не так з економічною структурою та політичною системою, як з гуманітарною сферою — усім тим, що дотичне до ідентичності, ідеології, цілепокладання, стратегій розвитку, культури та «Soft Power» України.

Однією з найменш осмислених в контексті української культурної свідомості є спадщина Візантійської імперії, яка згодом частково транслювалась на Київську Русь. Це при тому, що Україна об’єктивно (разом з Грецією та Росією) є головним спадкоємцем візантійської спадщини.

Спробуємо розглянути сфери, в яких візантійська культурна, релігійна та політична спадщина може стати в нагоді сучасній постреволюційній Україні.

Омельчук В. В. Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії: монографія [переднє слово Р. В. Кошулинського, передмова О. Л. Копиленка] / Володимир Васильович Омельчук – К.: Золоті ворота, 2014. – 576 с. – (Серія: Світові традиції державного управління. – Вип. III).

Монографія «Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії» присвячена розвиткові системи державно-церковних та канонічних актів ромеїв, рецепції її норм у правових системах сусідніх держав. Система церковно-канонічного права розглядається крізь призму еволюції її головних інститутів, посилення регламентації прав та привілеїв окремих церковних та державно-церковних установ, визначено особливості їхнього статусу.

Досліджено особливості нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Монографія розрахована на науковців, викладачів вищих навчальних закладів, працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, фахівців з історії держави і права зарубіжних країн.

Розділ 1. Стан наукового розроблення і джерельна база нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії 1.1. Стан наукового розроблення нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантії…………………………………19 1.2. Джерельний аналіз проблеми…………………………………72 Висновки до розділу 1…………………………………102

Розділ 2. Еволюція системи державно-церковних взаємин у Візантійській імперії 2. 1. Становлення системи регулювання державно-церковних взаємин у ранній Візантії та її регіональні особливості (на прикладі Єгипту)…………………………………105 2.2. Вплив іконоборства та павликіанства на політико-правову модель Візантійської імперії та її еволюція до початку ХІІІ ст. …………………………………146 Висновки до розділу 2…………………………………162

Розділ 3. Формування та розвиток інститутів церковно-канонічного права в системі нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії 3.1. Церковно-канонічні засади нормативно-правового забезпечення діяльності державних інститутів Візантійської імперії…………………………………165 3.2. Особливості церковної ієрархії та порядок її нормативно-правового регламентування…………………………………183 3.3. Церковні стягнення та державні покарання в системі нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин…………………………………203 3.4. Монастирі у системі правовідносин Візантійської імперії…………………………………220 3.5. Церква в системі державної безпеки Візантійської імперії…………………………………242 3.6. Правозахисні та соціальні функції Церкви у Візантії…………………………………251 Висновки до розділу 3…………………………………258

Розділ 4. Фінансово-податкові та адміністративно-судові привілеї Церкви 4.1. Інститут церковного землеволодіння у Візантійській імперії…………………………………261 4.2. Особливості розвитку фінансово-податкових та адміністративно-судових привілеїв Церкви у Візантії…………………………………274 4.3. Інститут невідчуження церковної власності у Візантії…………………………………285 4.4. Судові повноваження Візантійської православної Церкви…………………………………291 Висновки до розділу 4…………………………………298

Розділ 5. Церква у структурі ромейської дипломатії та міжнародний вплив візантійської системи нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємин 5.1. Засади зовнішньополітичної діяльності Візантії та церковно-канонічні норми…………………………………301 5.2. Ромейський вплив на адміністративно-церковні процеси та нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Київській Русі…………………………………310 5.3. Візантійська Церква у дипломатичних зносинах із західноєвропейськими державами…………………………………325 5.4. Політико-правові особливості релігійних взаємин Візантії з державою Сасанідів та Хозарським каганатом…………………………………346 5.5. Політико-правовий вплив християнства на характер візантійсько-арабських взаємин…………………………………371 5.6. Православ’я в системі політико-правових взаємин Візантійської імперії та балканських держав…………………………………382 Висновки до розділу 5…………………………………392

Розділ 6. Особливості регламентування державно-церковних взаємин після 1204 року 6.1. Ромейський вплив на політико-правові засади державно-церковних взаємин у країнах Латинської Романії, Болгарії і Сербії після 1204 року…………………………………395 6.2. Державно-церковні взаємини у ромейських державах-спадкоємцях Візантійської імперії (1204–1261 pp.)…………………………………410 6.3. Державно-церковні взаємини у відновленій Візантійській імперії (1261–1453 pp.) …………………………………422 6.4. Підготовка укладення та політико-правове значення Флорентійської унії…………………………………434 6.5. Політико-правова спадщина Візантії…………………………………450 Висновки до розділу 6…………………………………458

Висновки…………………………………459

Термінологічний глосарій…………………………………466

Список умовних скорочень…………………………………475

Хронологічна таблиця…………………………………477

Список використаних джерел і літератури…………………………………482

Поділитися з друзями:

Пов’язано

5 comments on “Омельчук В. В. Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії: монографія [переднє слово Р. В. Кошулинського, передмова О. Л. Копиленка] / Володимир Васильович Омельчук – К.: Золоті ворота, 2014. – 576 с. – (Серія: Світові традиції державного управління. – Вип. III).”

Судя по тому, что после полутора месяцев поисков мне и моим знакомым это не удалось, то, видимо, практически нигде.

Можливість придбати книжку за телефоном 067-500-65-50. Володимир Омельчук. Фактично я викупив весь наклад

Прочитав рецензію Ластовського на одному подиху. Пан Омельчук має за таку рецензію виставити коньяк, причому, дорогий і ароматний. По-перше, тепер його монографію прочитає набагато ширше коло читачів. По-друге, зважаючи на зауваження, що його монографія замалого обсягу, пан Омельчук має стимул розширити її до багатотомного видання. Тепер він за своїм науковим доробком Лєніна переплюне. До речі, чому Омельчук не посилається на Лєніна? Той також якоюсь мірою візантиніст.

В основу цього збірника наукових працю лягли матеріали конференції, що була проведена в Києві в червні 2011 р. В книгу увійшли роботи науковців з України, Росії, Сербії та Молдови – істориків, археологів, філософів, філологів, богословів, присвячені актуальним питанням історії та сучасного стану православ’я в слов’янському світі, а також проблемам збереження та використання православ’я в слов’янському світі, а також проблемам збереження та використання православної матеріальної спадщини.Книга розрахована на науковців та всіх небайдужих до історії Православної церкви.

ЗМІСТ

Вступне слово

Толочко П.П. Проблеми українського православ’я

Толочко П.П. Православная Церковь и государство в Киевской Руси

Архиепископ Антоний (Паканич) Православное богословское образование в Европе: единство в многообразии

Єленський В.Є. Релігійність українського суспільства: головні тенденції змін

Калезич Дімітріє Слов’янський світ у сфері візантійської духовності

Ластовський В.В. Суспільство, церква і держава: конфлікт, конкуренція і взаємодія у пам’яткоохоронній справі

Филипович Л.О. Глобалізація релігійного життя та перспективи конфесійного розвитку в Україні

Павленко Ю.В. Православие и славянский мир

АРХЕОЛОГІЯ ТА АРХІТЕКТУРА:

ПРОБЛЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ МАТЕРІАЛЬНОЇ СПАДЩИНИ

Ивакин Г.Ю. Церковь Богородицы Десятинной на Старокиевской горе: проблемы исследований и сохранения

Громова М.Е. Охорона та збереження християнської культурної спадщини в Україні на сучасному етапі

Черненко О.Є. Архітектурний ансамбль Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря

Крайня О.О. Монастирські кладовища як історико-культурна пам’ятка (на прикладі Києво-Флорівського монастиря

Крайня О.О. Монастирські кладовища як історико-культурна пам’ятка (на прикладі Києво-Флорівського монастиря)

Крайній К.К. Проблеми збереження і використання православної матеріальної спадщини в Київській митрополії ХІХ ст..

Гладкая М.С. Восточнохристианские идеи в программном памятнике Владимиро-Суздальского княжества – Дмитриевском соборе

Кравченко О.Ю. Історія вивчення монастирів північного Заходу Слобожанщини

ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ ТА СЛОВ’ЯНСЬКОМУ СВІТІ,

ЙОГО ВПЛИВ НА ПОДІЇ СЬОГОДЕННЯ

Ричка В.М. Аскольдове хрещення Русі: поміж історією та міфологією

Костромин Константин, священик Церковный раскол ХІ века на Руси и романское искусство

Прокоп’юк О.Б. Популярні християнські культи в Київській митрополії за реєстром 1780-1783 рр. храмів

Гейда О.С. Чернігівська єпархія – сторінки минулого на тлі сучасності

Горєлов М.Є. «Релігія і церква в історії України» В.Липинського

Лысенко А.Е. Социальная миссия христианства в годы военного лихолетья

Веденеєв Д.В. Релігійна ситуація в Україні в період Великої Вітчизняної війни та діяльність радянських органів державної безпеки по лінії Православної Церкви

Маначинський А.Я. Брестская уния – инструмент для смены цивилизационных основ восточного славянства

Рудяков П.М. Релігійний фактор у подіях Балканської кризи (1991-2011 рр.)

Яровий О.С. Проблема відповідальності людини перед Богом у повісті М.Гоголя «Страшна помста»

Дымченко Н.В. История православия Приднестровья и славяно-христианские духовные ценности края

Матвеев В.И. К вопросу об этнорелигиозной соборности славянского мира: модели и пути интеграции

Дудчак А.В. Религия как ресурс и объект «демократической войны». Православие как последний бастион единства братских народов

Рудницкий Б.А. Религия как фактор политического процеса

ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ І СЛОВ’ЯНСЬКОМУ СВІТІ В ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Пузович Владислав Русские эмигранты – преподаватели на Православном богословском факультете в Белграде (1920-1940)

Мартишин Діонісій, протоієрей Пошуки духовного вектора суспільного розвитку пострадянських країн: постановка проблеми

Данилець Ю.В. Окремі аспекти діяльності єпископа Дамаскина (Грданички) на Підкарпатській Русі (1931-1938 рр.)

Коваленко В.П., Луценко Р.М. Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир: проблеми відродження

Сенченко Н.Н. К вопросу о проблеме экуменизма в Украине

Опалько Ю.В. Православие в глобальном социокультурном контексте: взгляды Каллиста (Уэра Тимоти), митрополита Диоклийского, на духовную борьбу в современном мире

Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років: матеріали міжнародної наукової конференції / Інститут археології НАН України, Інститут історії України НАН України, Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка та ін. – Луцьк: ВМА «Терен», 2011. – 308 с.

Збірник містить матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 1150-річчю походу князя Оскольда на Константинополь та початку християнізації Русі. На підставі маловідомих та нововиявлених матеріалів, значна частина яких вперше запроваджується до наукового обігу, у збірнику висвітлено історію княжіння Оскольда, його походу на Царгород. Перших християнських впливів на Русі, а також розглянуто історію наукової полеміки щодо Оскольдового походу та початків існування Київської Русі як окремої незалежної і самодостатньої держави.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів та усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

ЗМІСТ

Резолюція конференції

Перша частина:

Похід князя Оскольда на Константинополь та початок християнізації Русі

Котляр М. Ф. «Иде Аскольдъ и Диръ на греки» ………………………………28

Шуміло В. В. Мирний договір 860 р. та міжнародне визнання Русі………………………………41

Цветков С. В. Поход русов на Константинополь в 860 году и проблема «Выбора веры» ………………………………49

Шумило С. В. Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст. ………………………………58

Архимандрит Макарий (Веретенников). К вопросу о начале Русской иерархии………………………………74

Архімандрит Віктор (Бедь). Хрещення Великого князя київського Оскольда та заснування Київської Митрополії………………………………85

Івакін В. Г. Початковий етап християнізації в Києві (за даними поховального обряду Х ст.) ………………………………90

Сытый Ю. М. Могилы христиан Чернигова Х века (к постановке проблемы) ………………………………98

Бондар О. М. Перші християни серед населення дружинних таборів Середнього Подесення доби формування державності (на матеріалах Клонівського та Табаївського курганних могильників) ………………………………122

Гордієнко Д. С. Похід росів на Константинополь 860 р. і культ Богородиці на Русі………………………………129

Васюта О. В. Зовнішня політика князя Оскольда………………………………139

Коваленко В. П. Стародавній Седнів та війна Олега з сіверянами у 884 р. ………………………………150

Шуміло С. М. Наукова спадщина академіка В. І. Ламанського й теорія хазаро-руської місії Кирила та Мефодія………………………………162

Конча С. В. Літопис Іоакима: проблема авторства………………………………170

Лущай Ю. В. Русь у ІХ столітті за даними Длугоша і Стрийковського………………………………188

Махонін Г. Л. Заснування Житомира у ІХ столітті: незавершена дискусія………………………………200

Вплив християнства на світогляд, культуру та побут у Київській Русі в ІХ-Х та подальших століттях

Тахиаос А.-Э.Н. Какое наследство получил славянский мир от святых Кирилла и Мефодия………………………………225

Кузенков В. П. Походы Олега и Игоря на Константинополь – общее и особенное………………………………234

Руденюк В. Я., Новик Т. Г. Початок християнського впливу на поховальний обряд за археологічними матеріалами Чернігова………………………………236

Сита Л. Ф. Хрестики з розкопок у Шестовиці із зібрання Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського………………………………242

Черненко О. Є. Нові знахідки предметів давньоруського культового лиття з території Чернігово-Сіверщини………………………………249

Ситий Ю. М., Новик Т. Г. Матеріали до християнізації населення Чернігова (ділянка могильника по вул. Воровського) ………………………………255

Личковах В. А. Сигнатура Симаргла в ранньохристиянській культурі Київської Русі………………………………268

Самойленко Г. В. Літописна література Чернігівщини ХІІ ст. ………………………………275

Осипов Б. В. И еще раз о «Влесовой книге» ………………………………284

Жаркевич Н. М. М.Н. Сперанский – исследователь «Слова о полку Игореве» ………………………………287

Загорулько М. А. Вплив естетичного тезаурусу християнства на розуміння краси в культурі Київської Русі………………………………293

Відомості про авторів………………………………301

Міжнародна наукова конференція «Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років»………………………………304

Остроґорський Ґеорґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анатолій Онишко. – Львів : Літопис, 2002. – 608 с.

Автор у минулому – багаторічний президент Всесвітнього товариства візантологів. Його історія Візантії – фундаментальна праця у царині візантиністики – щонайглибше відтворює розвиток візантійської держави від найдавніших часів аж до її занепаду. Народження і розквіт візантійської культури, її вплив на творення культур інших народів світу, зокрема слов’янських, – центральна тема більшости розділів цієї книжки. Автор дуже повно й науково ретельно опрацював світовий досвід візантинознавства, показав його перспективність, окреслив нові завдання та ідеї для майбутніх дослідників. Книжка містить ґрунтовний огляд першоджерел, довідкової літератури, таблиці та покажчики.

Для істориків, мистецтвознавців, усіх, хто цікавиться історією та культурою Візантії, збереженням світової культурної спадщини.

Переднє слово до першого видання

І. Основні риси розвитку ранньовізантійської держави (324-610) Джерела 1. Християнізація Римської імперії 2. Доба переселення народів та христологічних суперечок 3. Відбудова держави за Юстиніяна та фіяско великих планів

ІІ. БОРОТЬБА ЗА ІСНУВАННЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (610-711) Джерела 1. Війни з персами та аварами. Реформи Іраклія 2. Період арабського нашестя. Останні роки Іраклія. Констанс ІІ 3. Врятуваня Константинополя та заснування нового ладу. Константин IV і Юстиніян ІІ 4. Падіння династії Іраклідів

ІІІ. ПЕРІОД ІКОНОБОРЧОЇ КРИЗИ (711-843) Джерела 1. Суперництво претендентів на трон 2. Іконоборство та війни з арабами. Лев ІІІ 3. Іконоборство та війни з болгарами: Константин V 4. Поразка руху іконоборців та відновлення культу ікон 5. Візантія і Карл Великий 6. Реформи Никифора І та зовнішня небезпека: Візантія і Крум 7. Повернення до іконоборства

ІV. ПЕРІОД РОЗКВІТУ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (843-1025) Джерела 1. Світанок нової ери 2. Епоха кодифікації права: Василій І і Лев VІ 3. Візантія і Симеон, цар Болгарії 4. Боротьба центральної влади проти сил феодалізму та розквіт культури при імператорському дворі. Роман Лакапен і Константин Багрянородний 5. Епоха завоювань. Никифор Фока та Йоанн Цимісхій 6. Апогей візантійської могутности: Василій ІІ

V. ВРЯДУВАННЯ СТОЛИЧНОЇ ЧИНОВНИЦЬКОЇ АРИСТОКРАТІЇ (1025-1081) Джерела 1. Розклад візантійської державної системи в Середньовіччі 2. Внутрішньо- і зовнішньополітичний занепад

VI. ВРЯДУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ АРИСТОКРАТІЇ (1081-1204) Джерела 1. Відбудова Візантійської імперії: Олексій І Комнин 2. Відновлення експансії Візантійської імперії та перші невдачі: Йоанн ІІ і Мануїл І 3. Андроник Комнин, спроба реакції 4. Крах імперії

VII. ЛАТИННИЦЬКЕ ПАНУВАННЯ ТА РЕСТАВРАЦІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1204-1282) Джерела 1. Формування нової системи держав 2. Зліт і падіння Епіру. Піднесення Нікеї 3. У переддень реставрації 4. Відновлення могутности Візантії: Михаїл VIII

VIII. РОКИ ДЕПРЕСІЇ ТА ЗАГИБЕЛЬ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1282-1453) Джерела 1. Візантія як мала держава. Андроник ІІ 2. Період громадянських воєн. Сербська гегемонія на Балканах 3. Завоювання Балканського півострова османами. Візантія як васал Туреччини 4. Загибель імперії

Генеалогічні таблиці візантійських династій

Хронологічні таблиці правителів

Алфавітний покажчик

Список карт:

ДЕРЖАВА ЮСТИНІЯНА 565 року. За виданням: Успенский. История Византийской империи. т. І. С. 40.

ПОДІЛ НА ТЕМИ В МАЛІЙ АЗІЇ у VII до ІХ ст. За виданням: Gelzer. Themenverfassung, за ескізами автора.

ПЕРША БОЛГАРСЬКА ДЕРЖАВА. За виданням: Zlatarski. Geschichte der Bulgaren та Runciman. Bulgarian Empire та за ескізом автора.

ДЕРЖАВА ВАСИЛІЯ ІІ 1025 року, за ескізами автора.

ДЕРЖАВА КОМНИНІВ. За виданням: Cambridge Medieval History. Т. IV, карта 42, за ескізами автора.

ПЕРІОД ЛАТИННИЦЬКОГО ПАНУВАННЯ У КОНСТАНТИНОПОЛІ, за ескізами автора.

СЕРБСЬКА ДЕРЖАВА НЕМАНІДІВ. За виданням: St. Stanojeviж. Istorіski Atlas.

РОЗПАД ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У XIV СТ., за ескізами автора.

1 comments on “Остроґорський Ґеорґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анатолій Онишко. – Львів : Літопис, 2002. – 608 с.”

[…] У вільній онлайн-бібліотеці україномовної літератури “Чтиво”, розміщено електронний варіант книги Остроґорський Ґеорґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анат… […]

Оксана Пахльовська. Статус народів вимірюється їхньою волею до буття

Із виступу на відкритій дискусії «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом», започаткованій Інститутом філології Київського національного університету імені Шевченка.

Твердження Кіплінґа, що Захід і Схід – це протилежні, антиномічні реальності, що не здатні поєднатися між собою, сьогодні стоїть як ніколи гостро і актуально.

Насправді Захід і Схід – це надзвичайно складні макрокатегорії, що складаються з багатьох площин інтерпретації. Категорія Сходу – полівалентна і відповідає в сучасній ментальності тому безмежному простору, який займає ця цивілізація. Ми говоримо про Китай і про Індію як про Схід, про Схід Близький і Далекий, Сходом називаємо такі протилежні реальності, як Японія і Монголія, як Ізраїль і Палестина, і донедавна так говорилося й про Східну Європу.

Захід – це, по суті, демократичний світ: Європа і Північна Америка

Захід у плані геополітичному – категорія набагато вужча, окресленіша. Сьогодні Захід – це, по суті, демократичний світ: Європа і Північна Америка. В основі цього поняття – початкова ідея Європи як Заходу.

Це теж ідея структурована, вона формується вже впродовж тисячоліть. Але на відміну від простору Сходу, кордон західної ойкумени чіткий і детермінований власне парадигматичними цінностями, що стали підґрунтям демократії. А від кінця Другої світової війни до нинішнього часу – структурування категорії Європи як західної цивілізації набуло остаточного виміру, оскільки європейська матриця стала базовою для розуміння виміру демократичного світу.

Символічним, власне, є сам момент початку формування цілісної ідеї Європи. На суто теоретичному рівні це була середина-кінець Другої світової війни, коли Європа поставила сама перед собою питання: хто вона є, що сталося, чому Європа була завжди мозком світу, з одного боку, а з іншого – чому в цьому мозкові зародилися такі моторошні фантасмагорії, як дві світові війни і тоталітарні системи. З аналізу морально-філософського наповнення категорії Європи народилася концепція Європейської співдружності як простору вільних держав, де, нарешті, стало б неможливим насильство однієї нації над іншою.

Аналіз категорії Європи завжди відбувався не лише в історичних чи мистецько-культурних площинах, а – і чи не насамперед – у площинах моральних. Тому мені дуже цікава теза, заявлена у цій дискусії, щодо почуття вини і почуття сорому як двох ідентифікаційних категорій цих макропонять – Схід і Захід.

Насамперед, однак, маємо брати до уваги систему категорій, з якими ідентифікувалася Європа у своєму історичному розвитку. Протиставлення Сходу і Заходу відбулося ще в давньогрецькі часи. Власне кажучи, Давня Греція є батьківщиною сучасної Європи. В Давній Греції сформувалася категорія свободи як базова ціннісна категорія європейської цивілізації. До категорії свободи додалася зокрема категорія громадянства, громадянина: лише вільна людина може зробити вибір приналежності і дії, тобто громадянин – це вимір індивідуальної відповідальності перед суспільством та батьківщиною. В давньогрецькій літературі та історіографії вже було абсолютно чітким це протиставлення: грецька, афінська демократична модель супроти автократичної моделі перського світу.

Словом, Захід супроти Сходу, Захід versus Схід – це антиномія, якій кілька тисячоліть. У Гомера, Есхіла, цілої низки філософів та письменників грецької давнини знайдемо це протиставлення еллінської моделі – моделі перській. Елліни твердили, що в грецькій реальності всі громадяни є вільні, і той, хто ними керує, зобов’язаний прислухатися до волі народу. Якщо коротко, то аgora – грецьке віче – це був прототип парламенту. В той же час Схід – це система, де лише одна-єдина людина є вільною: єдиновладний правитель. І керує він не громадянами, а підданцями, рабами.

У давньоримські часи категорія Європи ідентифікувалася також з категорією закону, Leх Romana. Римський закон став всеохопним для Римської імперії. Європа почала ідентифікуватися з величезною геополітичною територією. Але не змінилися, знову-таки, базові категорії. Ще Геракліт казав: громадяни мають захищати закон, як мури власного міста, – і цей закон став підґрунтям римської цивілізації.

За всіх умов, уже в давньому світі відбувалося протиставлення Європи як цілком визначеної системи цінностей – світові «варварів». «Варварським» називався насамперед східний світ – як світ, де немає свободи. Тому категорія «варварського світу» водночас несла навантаження чужості, іншості стосовно європейської цивілізації.

У Середньовіччі Європа ідентифікувалася з територією поширення християнства, але вже тоді християнська Європа включила у свій культурний розвиток велетенський, потужний східний компонент. Це був насамперед арабський Схід, який фактично є одним із джерел європейської літератури. Провансальські трубадури, любовна поезія Середньовіччя в Іспанії, Італії, Франції, – за цією моральною, етичною, естетичною еволюцією – і революцією – європейської літератури стоїть вплив арабського світу. Вже не кажучи про те, що араби привезли з собою в Європу і значну частину знань із астрономії, математики, музики.

В добу Гуманізму та Відродження Європа ідентифікується з «res publica litterarum». «Літературна республіка» – це багатокультурна співдружність інтелектуалів, простір культури і мистецтва, де панує свобода і незалежність думки, яку з особливою послідовністю захищатиме Еразм Роттердамський. Це термін Петрарки, Піко делла Мірандола та низки інших видатних мислителів, які під цим поняттям уявляли об’єднання інтелектуалів Європи, пов’язаних між собою спільними моральними та культурними ідеалами. Тобто, освіта, рівень культури стає ідентифікаційним кодом європейської реальності.

В часи Ренесансу до цього культурного виміру додається ще один вимір – політичний: Європа – про це пише насамперед Макіавеллі – асоціюється з розбудовою політичних інституцій. Народжується політична Європа. І з’являється позитивна, так би мовити, концепція Іншого. На противагу античному світові, Інший – це вже не Варвар, а людина, чию «іншість» Європа зобов’язана знати і поважати. Низка європейських філософів – насамперед Монтень – опротестовували позицію античної та середньовічної Європи щодо «іншого» світу як «варварського». Вони стверджували, що насправді варварським можна назвати християнський світ, який, з одного боку, проповідує любов до ближнього, а з іншого – переслідує цього ближнього, як це відбувалося з індіанцями після відкриття Америки. Інтелектуал колонізаторської Європи – це людина, яка критикує колоніалізм, яка творить інтерпретаційну модель подій, протилежну владній ідеології.

Таким чином, для розуміння Європи надзвичайно важлива категорія «іншого», яка постає в європейській культурі в період Відродження і розвивається до Просвітництва і далі через усі віки до нашого часу. Саме на основі цієї категорії постає критика європейської історії, європейської позиції у світі, розвивається критичне мислення. Власне, тут закодована і категорія вини. Іншими словами, основний вимір європейського інтелектуала – це критичне мислення, здатність до творення критичної, а не апологетичної історії.

Надзвичайно важливим періодом для формування ідеї Європи є Просвітництво. Фактично від Відродження й далі триває глибокий процес секуляризації, вивільнення людини від середньовічних догматів через свободу думки, почуттів, утвердження права на релігійний вибір. Тобто категорія свободи як базова для Європи моральна реальність розширюється, охоплює дедалі більше й більше просторів людського буття.

В добу Просвітництва секуляризована Європа знову-таки ставить питання про «іншого» – згадати Вольтера, Руссо, інших французьких енциклопедистів, чий вплив у тогочасній Європі був домінуючим. Саме французькі інтелектуали одними з перших виявили автентичну цікавість до Сходу, солідарність, справедливе ставлення. Вольтер особливо, але також Монтескьє (згадати його «Перські листи»!) та інші філософи реінтерпретують усі основоположні для європейської ідентичності категорії у новому, секуляризованому ключі. Питання Сходу постає на увесь свій мегазріст. Особливо принциповий у цьому питанні був Вольтер. Він казав, що Схід нам здається варварським, далеким від нас, непізнаваним. Насправді Схід – Китай, Індія – це велетенські стародавні культури, цивілізації, древніші від європейської, які мають почуття сакрального не менш глибоке, як християнський світ. Загалом навіть ширилась Європою така собі орієнтофілія – захоплення найрізноманітнішими філософськими, естетичними та іншими аспектами східних культур.

Там живуть леви

До ХІХ століття схід Європи не включався у концепцію Європи. Цікаво, що в тих же самих письменників доби Просвітництва знайдемо чимало робіт про схід Європи як про варварську частину світу. Лише дуже небагато з європейських інтелектуалів (Руссо, наприклад) вважали, що лише Польща якоюсь мірою належить до світу Європи, а решта країн бачилася поза межами європейського культурного часу. І так, як на середньовічних мапах колись писалося в напрямку Сходу: «hic sunt leones», практично це відчуття зберігалося і в пізніші часи. «Там живуть леви» – це непізнаваний, дикий і загрозливий світ хижих звірів, що гуляють на свободі. Лише від ХІХ століття, від часів романтизму, що загострить почуття ідентичності, розпочнеться процес взаємного зацікавлення – і пізнання – між Сходом і Заходом Європи.

Не менш велике питання – погляд на Західну Європу з боку Східної. Одним із кардинальних аспектів «європейськості» чи «неєвропейськості» є релігія, тому що середньовічна Європа, повторюю, ідентифікувалася з християнством – і насамперед із християнством західним. Попри міжцерковний конфлікт, що виникне далі внаслідок поширення протестантизму, і сьогодні Європа фактично ідентифікується з двома гілками західного християнства.

У Середньовіччі в цей цивілізаційний діалог входить Візантія. Починається дуже тривалий процес протистояння східного і західного християнства. Кінцеву точку цього протистояння фіксує Гантінґтон у своїй відомій книжці «Сутичка цивілізацій», твердячи, що православ’я разом з ісламом творять континуум фундаменталістської релігії та автократичного світу, де не можуть закорінитися демократичні інституції.

Східне християнство, протиставивши себе від самих початків західному християнству, в кінцевому пункті ніби тим самим протиставило себе і Європі. Причому йдеться насамперед про російське православ’я, адже інші православні культури – починаючи від грецької – тією чи іншою мірою все ж таки стали частиною європейського світу або ж до нього наближаються. Візантійсько-монгольська традиція в російському православ’ї, про яку говорить російський історик Афанасьєв, – це традиція, яка – через протиставлення себе Європі та демократичному світові – фактично виводить православ’я в його російському варіанті з християнства.

Це дуже складне питання. Лише хочу наголосити, що релігію – як і будь-яку іншу категорію культури – необхідно розглядати зокрема і в її політичних чи навіть економічних аспектах. На початку ХХ століття Макс Вебер передбачив лідерство протестантських країн у капіталістичному розвитку. Тойнбі писав, що Лєніна неможливо зрозуміти без Візантії. І справді, не випадково, що така система, як комунізм, охопила власне відсталі східні країни і дуже мало проникла, скажімо, у світ протестантський. Тобто існують певні підставові культурні категорії, які мають формотворчий вплив і на політичну і на економічну еволюцію відповідних країн.

Питання вибору – це сьогодні питання життя і смерті

Ми зараз перебуваємо в процесі формування нових старих ідентичностей глобалізованого світу, і цей процес є не просто складним, – він є надзвичайно небезпечним. Ті макрокатегорії Сходу і Заходу, як вони розумілись у давньому світі, зараз повернулися і постали у всій своїй геополітичній та геокультурній вазі. Тому питання вибору – це сьогодні питання життя і смерті для країн, які опинилися на межі цих двох світів.

У синтезі цю проблему можна сформулювати так. Обидва ці світи – сьогоднішній Захід (світ демократій) і сьогоднішній Схід (світ автократій) – мають свою ідентичність. Це ідентичність диверсифікована всередині, багатогранна, полівалентна – і, попри все, виразна. Між ними пролягає євразійський простір, який формує не лише свою ідентичність, а й свої геополітичні кордони на основі апріорних ідеологій. Одна з них – це російський неоєвразизм, який веде початок від євразизму 20-х років ХХ століття. Ця теорія нині повернулася в Росію і проліферує також зокрема й на українських теренах. В реальності це конгломерат еклектичних гіпотез – теорія, безрозмірна, як і територія, що бачиться простором її реалізації. В результаті, якщо коротко охарактеризувати цю теорію, можна сказати, що є Захід, є Схід, є Європа, є Азія, але Євразія не тільки не стала і Європою, і Азією, – вона не стала ані Європою, ані Азією.

І водночас це не знімає питання: де проходить межа між Сходом і Заходом – надто ж у момент, коли Китай стає другою світовою потугою? А це процес із багатьма невідомими, де негайні економічні дивіденди невдовзі можуть перекритися довгостроковими економічними, демографічними та іншими загрозами. Китайська потуга імперативно не лише наблизилася до кордонів західної цивілізації – вона дедалі більше інтегрується в західну цивілізацію і диктує свої умови. Зараз, наприклад, в університетах ми маємо колосальну кількість студентів, які вивчають китайську мову. Зі слов’янськими мовами це не можна порівняти. Китайську мову може вивчати на курсі потік 100 людей, в той час як слов’янські мови (включно з російською) вивчають по 5-10 людей.

Таким чином, нині, коли стоїть питання культурних контактів і діалогів, існує велика інтерференція Сходу і Заходу, існує ця необхідність пізнання одне одного, необхідність обміну культурним досвідом, культурними кодами. З іншого боку, існує проблема вибору. Є країни, які однозначно вибрали свій шлях: Польща, Угорщина, країни Балтії, навіть Болгарія, а сьогодні й меншою чи більшою мірою Сербія – попри свій православний код! Країни ж, які будують для себе ілюзію можливості існування на грані світів, – це країни, які неминуче стають заручниками потужних енергій протистояння, ризикують втратити себе, ризикують просто елементарно не бути присутніми в історії. Свобода як порівняльна категорія

Далеко не просто вибрати окремішні категорії, які мають бути підставовими для порівняння Заходу і Сходу. Я вибрала категорію свободи – йдеться про свободу індивідуальності, свободу думки, свободу слова, – оскільки це категорія, яка супроводжує всі без винятку етапи розвитку європейської цивілізації. Я категорично не погоджуюся з тезою, що європейська (чи загалом західна) цивілізація за своїми ознаками – загарбницька, а східна цивілізація позиціонує себе як охоронна щодо природи, щодо космосу. Людина скрізь є людина. Казав Марк Твен: скажіть мені, що ви людина, і я зрозумію, що ви погана істота. Тобто, людина є скрізь загарбником, людина є скрізь творцем, людина є скрізь деструктором, людина є скрізь будівником. Але градації цього будування і руйнування – різні, і ми зобов’язані реєструвати ці градації на кожному етапі окремо.

Тому прекрасні – і екологічно коректні – приклади з поезії, які цитував шановний професор Бондаренко, ми можемо продемонструвати як на європейському, так і на східному напрямку. Але це не знімає тієї ситуації, що Китай є однією з країн, які найбільше отруюють атмосферу, – саме Китай не підписує протокол Кіото. Коли Західна Європа робить максимум зусиль для того, щоб хоч якось навернути світ до екологічної проблеми, – згадайте внесок у цьому плані північноєвропейських народів, зокрема німців і скандинавів, – Китай опускає власне китайський мур стосовно цієї розмови.

Тепер проблема віз. Я думаю, всі ми повинні собі поставити запитання, чому Стамбул – а колись Константинополь, Новий Рим, тобто місто, яке османська культура, східна культура відібрала, по суті, у західної культури, – сьогодні ближчий до Європи, ніж Київ. Це принизливий ляпас Україні – ляпас з боку Європи, але це насамперед плата за недостатню ідентичність, за корумповану концепцію ідентичності, яку Україна дозволила нав’язати собі, але яку вона сама великою мірою розвинула у своїй культурі. Плата за те, що Україна не зуміла, не захотіла, не змогла, не була здатна виокремити і розбудувати свою питому європейську ідентичність, яка закладалася в українській культурі в ХVI-ХVIІ століттях. Страшна плата за зраду цієї ідентичності. Отже, секуляризована мусульманська країна ближча до Європи, ніж країна, яка все ж таки й досі не може вивільнитися від фундаменталізму російського православ’я, – Гантінґтон мав рацію.

Також я не згодна з тезою, що особливих проблем не буде в Європи з православними країнами. Проблеми були, є і будуть, лише масштаби цих проблем різні. Болгарія в ідеологічному сенсі рішуче покинула православно-слов’янські комплекси, але продовжує мати перманентні соціо-економічні проблеми, серед яких однією з основних є проблема корупції. Сербія, попри позірний рух до Європи, все ще значною мірою перебуває в полоні націоналістично-реваншистських настроїв. Європа народжена з античної Греції, але Греція православна в економічному плані постійно відстає від європейських стандартів. Ще раз процитую прогноз Макса Вебера щодо протестантських країн, які матимуть економічне лідерство в капіталістичному світі. За протестантськими країнами йдуть країни католицькі. А найбіднішими країнами виявились країни православні. Проблема кореляції між релігійною традицією та рівнем життя суспільства є вкрай складною і на сьогодні – принаймні у нас – мало вивченою. А це проблема кардинальна, оскільки саме від релігійної традиції залежить мораль суспільства, його концепція індивідуальної та колективної відповідальності, його уявлення про етос свого буття.

Ще однією фундаментальною категорією порівняння східної і західної цивілізацій є власне категорія ВИНИ. Чим далі на схід, тим більше посилюються апологетичні аспекти в інтерпретації історії, ідентичності тощо. Західна Європа теж відповідальна за злочинні режими – нацизм і фашизм. Але вона їх викорінила – і збудувала пам’ять цих злочинних режимів – і систему захисту цієї пам’яті. Від країн, яких Європа бачить у своєму колі, вимагається подібне парадигматичне почуття вини. Наприклад, у процесі інтеграції Сербії до ЄС, Брюссель поставив основну вимогу до Сербії – визнати свої злочини за геноцид щодо мусульманського населення на Балканах. Росія ж безкарно провадить геноцид на Кавказі: не маючи європейської перспективи, Росія ніби автоматично вивільняється від притаманної Європі системи морально-етичних зобов’язань.

Східні країни характеризуються тим, що вони здебільшого не визнають своєї вини за скоєні злочини. Минуле сакралізується і препарується на догоду певним ідеологічним моделям. Тому й легко казати, що та чи інша країна не розпочинала війни, не знищувала народів. Минуле – світле і прекрасне, майбутнє – так само. От тільки теперішнє чомусь огидне, але у цьому винні зовнішні Вороги. Це колективна суспільна галюцинація. Нинішнє керівництво Росії твердить, наприклад, що явище російської мафії вигадали на Заході. Немає російської мафії – і все тут, байдуже, що явище розписане у цифрах, схемах і діаграмах як одне з найнебезпечніших у сьогоднішньому світі поряд із мафією італійською, китайською та японською.

Відсутня свідомість вини – це також механізм уникнення відповідальності за комуністичну систему. Ні, за комунізм відповідальна ідея, на якій будувався комунізм, а це була російська ідея. Відповідно нацизм будувався на пангерманській ідеї. Решта країн – лише сателіти цих злочинних макро-ідеологій.

З питанням вини тісно пов’язане і питання ідентичності як національної пам’яті. Перед країнами, що йдуть до Європи без достатньої ідентичності, стоїть загроза втрати цієї ідентичності. Приблизно 10 років тому польська дослідниця романтизму Марія Яніон написала надзвичайно цікаву книжку: «До Європи так, але разом з нашими мертвими». Геніальна формула. Тобто наша пам’ять, наше минуле, наше почуття вини, милосердя, справедливості – основоположні для побудови нашого гідного місця у світі.

Нещодавно в газеті «День» був надрукований діалог-інтерв’ю з уже згадуваним тут Юрієм Афанасьєвим. Дуже раджу прочитати це інтерв’ю під назвою «Високочолі холопи». Російський історик критикує постановку питання з боку російських опозиціонерів, які хотіли би співпрацювати з владою, – власне, саме їх він називає «високочолими холопами». Але суть статті – в аналізі російської системи як поєднання власне монгольсько-ординської влади, відчуженої від суспільства, з цезаро-папістською владою візантійського зразка. Так само я би радила прочитати його книжку «Опасная Россия», де є ціла низка драматичних аналізів, що увінчуються фатальним прогнозом щодо майбутнього Росії як безперспективної вмираючої країни. Цей аналіз маємо застосувати також і до України, суворо і без ілюзій поглянувши на її майбутнє. Поки що воно все-таки в наших руках, але надалі ризикуємо втратити контроль над цим майбутнім. Плата за байдужість, недоосмислення, цинізм у ставленні до власної ідентичності може виявитися фатально високою.

Політика і культура

Політика і культура – це два основоположні аспекти і нашого життя щоденного, і нашої історичної еволюції. Вони перебувають у тісній взаємозалежності. Поставити неперехідний водорозділ між ними – тим більше в сьогоднішній Україні! – означає втекти від проблеми. Тут наводилися чудові цитати з давніх поетів і філософів Сходу. Але це не знімає з нас обов’язку подивитися жорстким поглядом на сучасний світ. Отже, елементарне питання: як себе почуває сьогодні людина на Сході і на Заході? Є об’єктивна реальність: при всіх недоліках, помилках, «збоях» моделі, західна цивілізація – єдина цивілізація на цій планеті, де створена спроба побудувати гідне людське життя – життя будь-якої людини, незалежно від її статків, незалежно від її походження, віри, мови, – і забезпечити цій людині повагу до себе і захист з боку держави на всіх етапах людського життя в усій множинності його проблем і потреб.

Власне, саме Європа здобулася на побудову так званого «Welfare State», соціальної держави. Це не є стала величина, десь ці механізми працюють краще, десь гірше, розквіт «Welfare State» змінюється кризами. В Італії загалом гірше функціонує система дитячих освітніх закладів, ніж, скажімо, у Швеції, але дитсадочки Емілії-Романьї чи школи Ломбардії – серед кращих у світі. Британські університети незмінно мають світове лідерство, але серед атенеїв із найвищими рейтингами за різними спеціальностями – і німецькі університети і французькі. Австрійські пенсіонери щасливіші від португальських, але всі разом європейські пенсіонери щасливіші від усіх разом взятих пострадянських пенсіонерів (за винятком тих злодіїв і злочинців, причетних до творення радянської системи, які продовжують паразитувати на суспільстві). Одним словом, європейський і загалом західний добробут – це не манна небесна, а результат тяжкої праці, раціональної організації суспільства і гуманістичної концепції людського життя.

Ми ж говоримо, що перебуваємо на межі між Сходом і Заходом, що рухаємось до Європи, що будуємо демократію. Але співіснуємо з ганебними, потворними виявами посттоталітарної системи, часто не протидіючи їм, не виробляючи інструментів, які б унеможливили ці явища. Скажімо, тотальна корупція в університетах, черги цього літа при вступі в університети, абсурдна ситуація з підручниками, яких або немає, або вони переписуються згідно з патологічними радянськими стереотипами. І це саме в цій аудиторії, в цих контекстах має звучати це питання. Про яку європейську перспективу може йтися в умовах, коли щорічне хабарництво в університетах вимірюється в мільярдах грошових одиниць? Якщо ми себе вважаємо європейцями, чому така ганьба?! Отже, ми самі відповідальні за це. Ми, а не влада. Бо цю владу вибрало суспільство. Ця влада – дзеркало суспільства. Безсмертні римляни казали, що кожне суспільство має таку владу, на яку заслуговує. Корумповане суспільство вибирає корумповану владу. Маленькі шахраї вибирають великих шахраїв. Говорити, що той чи інший міністр, чи той чи інший депутат, чи будь-хто з влади такий-сякий, – це все одно, що прийти в зоопарк і сказати: пітон, до чого ти негарний! Пітон і є пітон, професія в нього така. Пітон і перед виборами попереджав, що буде не кроликом, а пітоном. Якщо ж суспільство зачаровано дивиться йому в пащу і зручно вмощується між його зубами, смішно потім обурюватися, що в стравоході пітона так темно. Засвітіть лампочку Ілліча. І прочитайте Афанасьєва. Якщо встигнете.

Тому непрощенно великий ідеалізм сьогодні – казати, що так, ми, хвалити Бога, волею Історії є реципієнтами накопичених за віки культурних надбань і Сходу і Заходу. Воля Історії не діє без волі людини. За розвал освітньої системи з боку нинішньої влади знову доведеться платити десятиліттями неіснування в системі цінностей цивілізованого світу. Скільки б не говорити, що Україна – це глибоко європейська культура, сьогодні нас відкинуто на периферію не тільки Європи, нас відкинуто на периферію світу. Ми не є партнерами ні Сходу, ні Заходу. Як і Росія, ми є сировинним ресурсом коли Сходу, коли Заходу, – та й то ресурсом не завжди якісним.

Мені здається, що у всьому, що стосується категорій, на яких будується Європа, треба завжди враховувати філософію еволюції. Еволюція – це дуже складне поєднання традицій і модерності. Захід, Європа якраз і є та реальність, в якій жодна з традицій практично не відкидалася. У великих масштабах і малих. Геніальність Ренесансу – у відродженні античної культури. Фрагмент минулого – навіть якщо це просто камінь, на який наткнулися робітники, риючи метро чи будуючи супермаркет, – буде огороджений і захищений. Бо це частина нашої пам’яті, зв’язок часів. І так на всіх площинах культури. І в той же час Захід постійно оновлюється, змінюється пружно і динамічно.

Схід у класичному розумінні – менш схильний до новацій, має сакральне поняття традиції, чи йдеться про Китай, Японію чи Індію. Це велике питання, бо тут задіяні і алфавіти, і релігія, і почуття простору. Зовсім інше – Росія як Схід. Це віками – конгломерат систем, які пожирають одна одну – і відтворюються одна в одній. Замкнений цикл. Російську імперію розвалив Радянський Союз. Впав Радянський Союз, тепер відтворюється Російська імперія. Твориться «русский мир» у країні, яка за пару десятків років буде наполовину мусульманською… і китайською. Всі традиції перекалічені, на них постають нові, теж скалічені від самого початку. Емблематично – вчора церкви руйнувалися, нищилися, священиків катували, стріляли, церковні багатства ставали домашньою «утварью» для радянських вандалів. А сьогодні комуністи ходять під ручку з православними попами. Це означає, що і справді віра знищена. А там, де не відбулося послідовної секуляризації, а просто була докорінно зруйнована віра, суспільство оповиває морок неморальності.

Нині існують «чорні діри» в розумінні Сходу і Заходу як історичних макрокатегорій. Площина культурних інтерпретацій часто замінюється – а то й підмінюється – прагматичними економічними показниками. Відтак існує прірва в розумінні України і Європи, Європи і України. Україна не наповнила цей простір розуміння категоріями, комунікативними для Європи, не дала чіткого, відповідального знаку своєї причетності до європейської культури на рівні зокрема сутнісних для Європи цінностей. Європа теж має свої провини – де неуважності, де байдужості, де навіть і цинізму. Але треба мати на увазі, що Європа – власне, в силу специфіки своєї культури, – традиційно рахується насамперед із країнами, які поважають себе. А у списку таких країн нинішня Україна відсутня.

Тут прозвучало питання про національну свідомість Італії. Це дуже складна країна. Я часто зустрічала в італійців таку думку, що Давній Рим – це не Італія. Італійцям достатньо їхньої власної – постримської – історії. На відміну від них, нам (і росіянам також!) потрібна, так би мовити, нобілітація нашого походження, посилання на Київську Русь, на Візантію тощо, бо нам весь час себе треба «доводити». Їм себе доводити не треба. У них, куди не поглянеш, як не Мікеланджело, то Леонардо, дивовижна концентрація геніїв і їхніх творів, – 65% мистецьких надбань планети, за даними ЮНЕСКО, знаходяться в Італії (яка, до речі, не завжди дбало ставиться до своїх багатств).

А імперської свідомості немає. В Італії немає відчуття центру світу. І хоча Рим – він завжди Перший був, є і буде супроти самозванних Римів Других і Третіх, – італійці з великою іронією ставляться до сакралізації свого статусу у світі. Дуже смішно, з точки зору критичного саркастичного європейця, звучать формули, які надають сакрального статусу державі: «Святая Русь», «Святая Матушка Россия». А чому свята? А чим не святіша Італія з її історією?! У давнину говорилося «Roma caput mundi» – «Рим – голова світу». А сьогодні, до 150-ліття Італійської держави, бачиш маніфести, не позбавлені прихованої іронії: «Рим СТАЄ столицею». І саме цій рисі критичного ставлення до своєї історії, до своїх національних недоліків у європейців треба вчитися. Бо таке критичне ставлення робить вагомою і виправданою самоповагу, почуття національної гідності.

Межа – це також і вибір

Є чимало досліджень про Україну як межову країну, як пограниччя між Сходом і Заходом. Але що цікаво – всі автори, які про це писали – і Лисяк-Рудницький, і Маланюк, і Ігор Шевченко, і Дашкевич, і Ісаєвич, – були апологетами, захисниками власне європейського шляху розвитку України. Зокрема в Маланюка є дуже цікава робота, на яку мало чомусь звертають увагу, а дарма: «Нариси з історії нашої культури». Це блискучий синтез української культури, який необхідно вивчати в школах, – замість запропонованої сьогодні пострадянської полови.

Межа – це також і вибір. Приналежність до цивілізаційного кола не означає обірвати зв’язки з одним цивілізаційним колом задля іншого. Означає навпаки – їх поглибити, артикулювати, диверсифікувати, зробити раціональними і організованими згідно з параметрами сучасного моменту. Але означає також остаточно визначитися з цінностями власної культури. Адже основний критерій приналежності визначається не за епізодичною доцільністю, а за базовими цінностями.

У творах європейських істориків, які аналізували ідею Європи, еволюцію становлення Європи, звучить постійно одна константа: статус народів у світі вимірюється їхньою волею до буття. Тобто будь-які історичні, геополітичні, геокультурні, як каже Маланюк, категорії є насамперед виразом волі народу – волі народу до буття, тобто його активної, послідовної, відповідальної присутності в часі і просторі.

Оторіно Паскуато. Миряни у Йоана Золотоустого: У Церкві, родині, громаді. – Львів: Свічадо, 2007. – 248 с.

В своєму ґрунтовному дослідженні теми ролі мирян у творчості Йоана Золотоустого автор спирається на першоджерела – твори самого Золотоустого, передовсім його проповіді, а також використовує найновіші і найавторитетніші наукові опрацювання на цю тему.

Втім, це видання зацікавить не лише науковців. Питання, до яких звертається автор – миряни і Церква, миряни і родина, миряни і міська громада – цікаві й актуальні для кожного мирянина.

ВСТУП…………….5

КОРОТКА БІОГРАФІЯ…………….11

Розділ І ІДЕНТИЧНІСТЬ МИРЯН У ЦЕРКВІ…………….13

4.13. Участь мирян у душпастирських турботах…………….51

4.2. Миряни в їх пророчому служінні…………….55

4.3. Миряни в їх царському служінні…………….59

5. РОЛЬ ЖІНКИ…………….61

6. ЖІНКА В ЦЕРКВІ: РОЛЬ ОЛІМПІЯДИ У ХРИСТИЯНСЬКІЙ СПІЛЬНОТІ КОНСТАНТИНОПОЛЯ…………….64

6.1. Таїна жіночості…………….65

6.2. Жінка в ролі опікунки подорожніх…………….67

6.3. Участь у місії Церкви…………….69

Розділ III МИРЯНИ І РОДИНА В СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ…………….75

4.1. Християнське виховання дітей у родині: два педагогічні трактати…………….108

4.2. «Про марнослав’я і про те, як батькам належить виховувати своїх дітей»…………….111

4.2.1. Виховання в перші століття по Христі: церковні приписи і завдання вірних…………….111

4.2.2. Головні завдання християн у вихованні дітей…………….112

4.2.3. Виховання дітей у родині…………….114

4.2.3.1. Виховний проект Йоана Золотоустого…………….115

4.2.3.2. Характер Йоапового педагогічного проєкту…………….116

4.2.3.3. Виховний проєкт Йоана Золотоустого на тлі античної освіти…………….117

4.3. Молодь та її участь у церковному житті…………….118

Розділ V МИРЯНИ І РОДИНА: ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ…………….121

1. ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО: СПАДЩИНА ПОГАНСТВА І ВНЕСОК ХРИСТИЯНСТВА…………….121

6. МИРЯНИ І КУЛЬТУРА…………….187

6.1. Йоан Золотоустий та інкультурація віри…………….187

6.2. Миряни і школа…………….190

6.3. Миряни і поганська школа…………….193

РОЗДІЛ VII МИРЯНИ І НАРОДНА ПОБОЖНІСТЬ: ПРОЩА ЯК ЗАСІБ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ…………….197

1. ІСТОРИЧНІ, КУЛЬТУРНІ ТА РЕЛІГІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРОЩІ…………….197

1.1. Історія…………….198

1.2. Суть прощі…………….200

1.3. Типологія…………….201

2. МОТИВИ ПРОЩІ ТА ПІДХОДИ ДО її ІНТЕРПРЕТАЦІЇ…………….202

3.3.2. Заступництво мучеників…………….214

3.3.3. Вшановування та наслідування мучеників…………….215

3.3.4. Нічне чування і празник…………….217

3.3.5. Два типові приклади…………….220

3.3.5.1. Перенесення мощей мучеників із Великої церкви дохраму св. Томи в Дрипії…………….220

2 comments on “Оторіно Паскуато. Миряни у Йоана Золотоустого: У Церкві, родині, громаді. – Львів: Свічадо, 2007. – 248 с.”

Боюся, розміщення електронної копії в інтернеті буде порушенням авторського права. Але у приватному порядку міг би дати Вам цю книгу почитати. Пишіть: gesta.baudolinigmail.com

Павленко Л. В. Візантійська література: нариси і тексти. – Частина І: Становлення / Концепція, нариси, коментарі, переклади Л. В. Павленка. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2012. – 692 с.; бібліографія – 1893 назви

Навчальний посібник являє собою першу в Україні спробу висвітлення проблематики становлення та розвитку візантійської літератури. Нариси історико-літературного характеру супроводжуються хрестоматійними викладками – паралельними уривками з творів візантійських авторів (давньогрецькою мовою) та їх вперше виконаними авторськими перекладами на українську мову.

Посібник, підготований до видання Науково-методичним центром «Бібліотека Таврика» при кафедрі грецької філології Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, адресований студентам вищих та середніх навчальних закладів гуманітарного спрямування та слухачам богословських семінарій та академій.

ЗМІСТ

Передмова………………………………………….с. 5-23

Вступний нарис………………………………………….с. 24-39

Розділ І. Константин Великий і його час

І а. Епоха Константина Великого………………………………………….с. 40-43

І, 1: Юліан Відступник «Промова до Афінян»………………………………………….с. с.44-59

І б. Початок церковної історіографії………………………………………….с. 60-67

ІІ а. Патристика і каппадокійські святителі………………………………………….с. 116-135

ІІ, 1: Василій Великий «Як молодим людям отримати користь від язичницьких книг»………………………………………….с. 136-153

Листи………………………………………….с. 154-167

ІІ, 2: Григорій Богослов «Друга промова проти імператора Юліана»………………………………………….с. 168-175

«Про своє життя»………………………………………….с. 176-185

«Епіграми»………………………………………….с. 186-197

ІІ, 3: Григорій Нисський «Пояснення до написів псалмів, або щодо духу музики»………………………………………….с. 198-205

«Про життя святої Макріни»………………………………………….с. 206-225

ІІ б. Ранньовізантійська риторика………………………………………….с. 226-229

ІІ, 4: Іоанн Золотоустий «Гомілія на Євтропія»………………………………………….с. 230-239

12-ий лист до Олімпіади………………………………………….с. 240-254

ІІІ, 3: Афінаїда (Євдокія) «Поема про Кипріана та Юстину»………………………………………….с. 304-317

«Гомороцентон»………………………………………….с. 318-325

ІІІ б. Оповідна література: візантійський роман………………………………………….с. 326-335

ІІІ б, 1: Антоній Діоген «Неймовірні пригоди…» ………………………………………….с. 336-365

ІІІ б, 2: Геліодор «Ефіопіка»………………………………………….с. 366-389

ІІІ б, 3: Сенесій «Єгипетська оповідь»………………………………………….с. 390-411

V б. Поезія доби Юстиніана: ранньовізантійська епіграма………………………………………….с. 562-565

V б, 1: Паллад………………………………………….с. 566-571

V б, 2: Павло Сіленціарій………………………………………….с. 572-581

V б, 3: Агафій………………………………………….с. 582-593

V в. Поезія доби Юстиніана: гімнографія та літургійна поезія………………………………………….с. 594-599

V в, 1: Григорій Богослов «Гімн до Христа»………………………………………….с. 600-603

8 comments on “Павленко Л. В. Візантійська література: нариси і тексти. – Частина І: Становлення / Концепція, нариси, коментарі, переклади Л. В. Павленка. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2012. – 692 с.; бібліографія – 1893 назви”

Хотілося б попросити, щоб якщо фахівці почитають, то написали відгуки — для нас, нефахівців:).

Вже читаю. Добра праця, якісна. Єдиний значний мінус, що впадає в око, – якість друку. Якщо вистарчить сил і часу, напишу сяку-таку оглядову рецензію, бо книга того варта.

Это вопросы к Л.В. Павленко. Могу только предположить, что должно быть еще, как минимум, две части.

[…] першу частину білінгвального навчального посібника «Візантійська література: нариси і тексти» (Київ, 2012), друга частина якого має побачити світ вже влітку 2013 р. […]

Північне Причорномор’я за античної доби (на пошану С. Д. Крижицького). – К: Стародавній світ, 2017. – 292 с.

Збірка містить статті з проблем античної культури, публікації нових матеріалів і результатів досліджень пам’яток у Північному Причорномор’ї. Збірка складається із п’яти блоків: у першому розміщено фундаментальне дослідження ювіляра Сергія Дмитровича Крижицького та привітання його з нагоди 85-річчя; другий блок присвячено найновішим дослідженням Ольвії і Борисфена; дослідження хори цих міст відображено у третьому блоці; проблеми інших регіонів Північного Причорномор’я розглядаються у четвертому блоці; в останньому блоці йдеться про історію та методику досліджень пам’яток у Північному Причорномор’ї.

Для археологів, істориків, краєзнавців, учителів історії, студентів історичних факультетів, усіх, хто цікавиться давньою історією Північного Причорномор’я.

ФОРНАСЬЕ И., БУЙСКИХ А.В., КУЗЬМИЩЕВ А.Г. Новые данные об ольвийском предместье……………………………………33

ТВАРДЕЦЬКИЙ А., БУЙСЬКИХ А.В., НОВИЧЕНКОВА М.В. Польсько-українська місія в Ольвії: перші результати нового дослідницького проекту……………………………………45

ИВЧЕНКО А.В. О раннеэллинистических склепах в Ольвии ……………………………………53

КОЛЕСНИЧЕНКО А.М. Скляний посуд доримського часу із розкопок Південного теменосу Ольвії Понтійської……………………………………64

ПАПАНОВА В.А., ДИАТРОПТОВ П.Д. Граффити с пригородных усадеб Ольвии……………………………………82

СКРЖИНСКАЯ М.В. Иностранцы в Ольвии (VI-I вв. до н. э.) ……………………………………94

КОТЕНКО В.В. До питання про торгівлю Херсонеса Таврійського з Ольвією……………………………………109

ШЕЙКО І.М. Коринфські світильники перших віків з Ольвії……………………………………116

ХМЕЛЕВСКИЙ Д.Н. Вотивные свинцовые изделия из одного культового комплекса Ольвии……………………………………122

КОЗЛЕНКО Р.А. О строительных стандартах в планировке римских укреплений Ольвийского государства……………………155

ГАВРИЛЮК Н.А. Хинтерланд как экономическая составляющая архаических Борисфена и Ольвии……………………………………177

СНЫТКО И.А. Ещё раз о культе Геракла в Нижнем Побужье в VI—III вв. до н. э. (по материалам зольника у с. Кателино) ……………………………………195

ОДРІН О.В. Рабство в античних державах Північного Причорномор’я: загальні історіографічні тенденції та джерельна база……………………………………202

Боспор і Херсонес

МАСЛЕННИКОВ А.А. Нищета и мощь фортификации……………………………………210

ЗИНЬКО В.Н. Жилые дома боспорского города Тиритака в графических реконструкциях……………………………………222

НОВИЧЕНКОВА М.В. Римские металлические черпаки (simpula) раннего принципата из святилища у перевала Гурзуфское Седло ……………………………………242

Історія тa методика археологічних досліджень

БАХТИНА М.Ю. О находке первого образца архаической греческой керамики на Немировском городище……………………………………250

БУЙСЬКИХ А.В., ШЕІН С.С., ШЕВЧЕНКО Т.М. НІАЗ «Ольвія» НАН України: завдання та перспективи наукових досліджень Відділу археології Нижнього Побужжя……………………………………256

ШЕВЧЕНКО Т.М. Музей в НІАЗ «Ольвія» НАН України……………………………………264

ШЕВЧЕНКО Н.О. Вивчення кераміки та будівельних матеріалів Ольвії на засадах міждисциплінарного підходу (технологічний аспект) ……………………………………273

МАЙДАН ВАСИЛЕВСА

Чи можна порівнювати український Майдан із міськими заворушеннями у Візантії V–VII ст.?

Совместные политические выступления факций редко были следствием соглашения руководящих групп, так как их политические цели были почти всегда различны. Такое соглашение можно предполагать в тех случаях, когда захватом власти угрожала посторонняя, чуждая обеим факциям, сила – варвары. Так, «димы», очевидно, без различия факций, в 400 г. выступали против Гайны, а в 469 г. – против намерения Льва І сделать своим наследником сына Аспара. Но почти все совместные выступления факций обязаны рядовым димотам, которые действуют вне руководства и вопреки руководству вождей и, увлекая за собою недимотские массы, выступают не только против правительства, но и против всего господствующего класса. В более важных случаях димоты создают особую организацию (κατάστασις), которая объединяет обе факции и называется «прасиновенеты» (πρασινοβενέτοι). Такая организация была делом обычным. Малала говорит, что иудеи и самариты Палестины, совместно восставшие в 556 г. против Византии, «организовали единство как бы в порядке прасиновенетов». Так как разделение факций в подобных случаях теряло свое значение, то это были скорее восстания димотов. Не все совместные выступления димов были одинаково значительны, и поводы для них были различны: произвол администрации, недостаток снабжения, религиозная политика, фискальный гнет, общее недовольство политикой императора. Но некторые выступления развертывались в настоящие восстания, потрясавшие императорский трон.

Дьяконов А. П. Византийские димы и факции (τὰ μέρη) в V–VII вв. // Византийский сборник. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1945. – С. 206.

Часто в социальном конфликте сочетались религиозные, этнические, политические и экономические противоречия.

…

Мятежи бедных вызывались в основном продовольственными трудностями и связанными с ними спекуляциями (409 г., 412 г., 431 г., 553 г.). Однако от перебоев в снабжение страдало не только беднейшее население, но и средние городские слои. Другие случаи «экономических» бунтов были обусловлены тяжелым налоговым прессом, от которого страдали в первую очередь также средние слои, тем более, что самые бедные в византийских городах были вообще освобождены от налогов.

Кривушин И. В. Социальный конфликт в ранней Византии // Политические конфликты в древности и средневековье. Материалы коллоквиума. Иваново, 14 – 15 ноября 2000 г. – Иваново: Ивановский гос. ун-т, 2000. – С. 41–42.

Фракционные смуты иногда перерастали в более серьезные конфликты, в которых цирковые партии уступали ведущую роль иным социальным группам (сенаторам, беднякам и т.д.), преследовавшим определенные политические и экономические цели (как, например, восстание Ника). Были случаи, когда они вмешивались в борьбу за власть (во время переворота Фоки или гражданской войны 609–610 гг.) или городские волнения (голодный бунт 556 г.). Результатом их мятежных действий могли быть перестановки в государственном аппарате (смещения и назначения городских префектов и областных правителей), анархия в городах (особенно в крупнейших агломерациях Востока) или в целых провинциях (Египет, Сирия, Палестина, Иллирик при Фоке) и даже дезорганизация всего государственного управлени (при Юстиниане).

Поділитися з друзями:

Пов’язано

29 comments on “МАЙДАН ВАСИЛЕВСА”

Обрав other — бо схожого дійсно нема (зокрема, візантійські заворушення супроводжувались безладами, а Майдан — що 2004-го, що 2013-го — жодної побитої вітрини). Щодо протесту проти дій влади як причини народного обурення — то тут дійсно є подібність.

Події першого числа зі штурмом АП типологічно схожі на всілякі спроби штурму імператорського палацу, нє? Заворушення були, просто вони спрямовувалися вузько проти влади.

Масштаб не той:) І значною мірою тому, що лідери відхрестились від штурму, замість того, щоб до нього закликати (правильно зробили, НМСД, раптом що).

[…] МАЙДАН ВАСИЛЕВСА. Можно ли сравнивать украинский Майдан с городскими волнениями в Византии V–VII вв.? […]

[…] Чи можна порівнювати український Майдан із міськими заворушеннями у Візантії V–VII ст.? […]

ВПІЗНАВАННЯ ВАСИЛЕВСА

З яким із візантійських імператорів ви порівняли б Путіна?

УВАГА! У опитуванні можна обрати два варіанти відповіді одночасно! Усіляко вітаються коментарі до опитування!

Порівнювати сучасних політичних діячів із різними історичними персонажами світового минулого є давньою доброю традицією ЗМІ та суспільствознавчих наук. Ці порівняння стають особливо актуальними щодо тих персонажів світової політики, діяльність яких привертає підвищену увагу через її значущий вплив на долю значної кількості людей, чи навіть на долю усього світу в цілому. Не уникнув порівняння із діячами минулого і нинішній президент Російської Федерації. Із ким його тільки не порівнювали – із Гітлером і Сталіним, Цезарем і Петром І, імператором Миколою ІІ і князем Володимиром Великим… У опитуванні «С кем из политиков XX века вы бы сравнили Путина?» і коментарях до нього згадані кільканадцять відомих світових політичних діячів ХХ ст.

З огляду на важливість «візантійського міфу» у побудові ідеології сучасної російської держави, доволя частими стали також порівняння Владіміра Путіна із візантійськими імператорами. Так, у фільмі намісника московського Сретєнського монастиря архимадрита Тихона (Шевкунова) «Гибель империи. Византийский урок» його доволі прозоро порівняно із василевсом Василієм ІІ Болгаробойцею (976-1025):

У газеті «Коммерсантъ» № 15 (3832) (01.02.2008) надруковане інтерв’ю архімандрита Тихона з приводу ідеї фільму:

Інший відомий священник, протодиякон Андрій Кураєв, як можна припустити з його слів порівнює Путіна з Юстиніаном і (можливо) з Константином Копронімом:

Редакція сайту «Василевс. Українська візантиністика» має свою думку з приводу візантійського василевса, із яким можна порівнювати президента Російської Федерації Владіміра Путіна, однак не буде озвучувати її, щоб не впливати на «чистоту опитування». Зазначимо лише, що цього імператора включено до переліку можливих варіантів відповіді. Звичайно, наведений перелік умовний і у графі “Власний варіант” Ви можете проголосувати за іншу кандидатуру. Як завжди, вітаються також коментарі до опитування.

[…] Предлагаем Вам самостоятельно определить, на кого из византийских императоров более всего похож В. Путин, приняв участие в опросе на сайте «Василевс». […]

Запрошуємо також коментувати опитування “Візія Василевса” на цій сторінці сайту та відповідати на інші опитування від Василевса

Запрошуємо коментувати опитування “Візія Василевса” на цій сторінці сайту та відповідати на

Поділитися з друзями:

Пов’язано

21 comments on “ВІЗІЯ ВАСИЛЕВСА”

Важливим, здається, є не лише питання потреби у власній історичній концепції, але і технічної можливости сконструювати якісну та популярну концепцію такого роду. Україна з точки зору гуманітарних студій є глибокою периферією. Чи здатні кількадесят українських візантиністів витворити якийсь комплекс ідей, що буде сприйнятий хоч кимось за межами України? Або, ще гірше, хоч кимось в Україні за межами візантиністики? Українська історіографія має мінімальний вплив на пресу або дискурс соціяльних мереж. Цілком можливо, що для початку раціональним буде максимальне запозичення західних зразків – щоб не плодити нові провінційні химери.

дайте мені три місяці – і я напишу текст не згірше за Дугінівсько-Шевкуновські etc розважання, обсягом із монографію і з суто (pro)українських позицій 🙂

а якщо гуртом взятися, то взагалі геніально вийде 😉

а щодо впливу на пресу і соцмережі, то інтернет змінив світ. цей сайт вже не перший рік працює і таки якісь результати він має, чи не так?

Не впевнений, що одна або навіть кілька гарних робіт зможуть переламати інертність мислення. В ідеалі тут потрібна експансія в усі сфери культури: преса, художня література, попісторіографія, кіно, інтернет etc etc. Звісно, справа добра, і треба робити хоч щось. Як на мене, головне не обманутися “особиливістю” і “автентичністю” візій і не доводити справу до самоізоляції.

[…] непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Віза…, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського […]

[…] непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Віза…, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського […]

[…] непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Віза…, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського […]

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі української гуманітаристики, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі української гуманітаристики, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі української гуманітаристики, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

Віталій Портников. Візантійський вибір України

Вибір, який робить сьогодні Україна, куди більш серйозний, ніж вибір між Росією та ЄС.

Здивувало, що жоден з численних коментаторів мого тексту “Україна – не тільки не Росія. Це – не Польща” навіть не спробував зрозуміти, чому я порівнюю українські перспективи з румунськими – в разі успіху реформ, зрозуміло – а не з польськими.

Україна – звичайно, не Румунія. І ніколи нею не буде – та й наздогнати Румунію їй буде не так вже просто. Але Україна, як і Румунія – частина православної цивілізації. Православної, а не католицької чи протестантської.

У світі сьогодні усього 12 країн з більшістю православного населення. Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Молдова, Румунія, Болгарія, Греція, Кіпр, Сербія, Македонія, Чорногорія. Кожна з них унікальна. У кожної – свої серйозні економічні проблеми і труднощі. Але не важко помітити, що православних світів насправді два. Один з них – світ московського православ’я – вибудовується за принципом політичного, військового, економічного і морального протистояння з католицько-протестантським Заходом. Інший – світ візантійського православ’я – існує в рамках співпраці, взаєморозуміння та інтеграції з ним.

Вибір, який робить сьогодні Україна, куди більш серйозний, ніж вибір між Росією та ЄС. Це цивілізаційний вибір між двома політичними, моральними і соціальними моделями, які складалися тисячоліттями. 1654 був не просто роком вибору між Річчю Посполитою і Московським царством. Це рік вибору на користь московського православ’я, який був незабаром підтверджений переходом київської митрополії під омофор московського патріарха. У 2013-2014 роках був зроблений вибір на користь візантійської моделі православного світу – і не випадково цей вибір робився під акомпанемент дзвонів Михайлівського Золотоверхого собору УПЦ Київського патріархату. Київського. А не Московського.

Але вибір на користь співпраці, взаєморозуміння та інтеграції із Заходом не робить українців католиками чи протестантами і не може – більше того, не повинен – ​​змінити вікових традицій, за якими творилося українське суспільство. Саме тому для розуміння того, як будуть розвиватися події далі, я і вважаю за краще аналізувати досвід інших православних країн. Чудово розуміючи, що можна змінити владу і закони, але не можна і не потрібно ламати суспільство через коліно. Це, до речі, якраз те, чим займалися більшовики після Жовтневого перевороту, намагаючись підмінити православ’я атеїзмом. І що ж? Православ’я виявилося сильнішим. І після краху комунізму набуло в Росії ті ж риси, які воно мало в країні до 1917 року – знайомі риси державної охоронної церкви. Риси, які православ’я в Україні не набуло тільки завдяки проголошенню незалежності країни і церковному розколу.

Цей текст зовсім не про відносини держави і церкви, суспільства і церкви. Прогноз цих взаємин потребує окремого дослідження, але одне можна сказати впевнено: чим більш успішною буде наша інтеграція в Європу, тим більш складними будуть ці взаємини. Тому що саме виживання православ’я – від падіння Константинополя до появи нових православних держав на території колишньої Османської імперії – це захист традиції як такої. А сучасний світ – це світ щоденного розмивання архаїки. Саме тому московське православ’я – хоча б на рівні святенництва – цю архаїку захищає в тісній співпраці з цинічною державою. А візантійське православ’я – відступає, але захищається. Про те, що кордон православних світів поки що проходить прямо всередині нашої країни, що робить ситуацію ще більш непростою, я вже й не нагадую.

Тому що для мене важливіше інше: ті норми суспільного порозуміння, трудової етики, ставлення до держави, які притаманні православному світу – і відрізняють його від світу католицького. Можливо, з роками в єдиній Європі ці відмінності зітруться – але не за нашого життя. Можливо, багатьом моїм читачам, які вважають, що церква існує тільки для того, щоб освятити в ній паску, ці відмінності не так помітні – але вони є.

Я дуже хотів би, щоб в результаті реформ Україна стала процвітаючою європейською країною. Але навіть у разі максимального успіху Україна залишиться самою собою – тобто частиною світу православних країн. І я впевнений, що досвід успіхів і невдач цих країн – насамперед тих, хто вже приєднався до НАТО і Євросоюзу – є для нас куди більш цінним, ніж досвід країн католицького та протестантського світу.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

6 comments on “Віталій Портников. Візантійський вибір України”

Основна теза автора хибна, оскільки хибною є думка про поділ православ’я, попри національні особливості різних церков. Крім того, справді віруючих людей в Україні, як і в Європі, небагато. Скільки відсотків щонеділі ходять до причастя? В таких умовах смішно говорити про “візантійський вибір”.

Принаймні це одна з її складових, якщо говоримо про православ’я. Звичайно, для багатьох це лише форма реліктової обрядності. Якщо рахувати лише тих, хто розуміється на суті таїнств, то таких, напевно, буде ще менше, in my humble opinion

Скажімо так, ходіння до причастя — це певна ознака серйозного ставлення до православної віри.

Православ’я, на жаль в таких країнах як Україна, Раша, Білорусь має надто довгу традицію відданого служіння державі, московській головним чином. Дійсно, реліктовий цезарепапізм, що сягає витоками своїми ще у традиції поєднання світської і духовної влад на Сході (у Межиріччі 2,5 тис. років до н.е. зокрема, палацовий і релігійний комплекси там – одне ціле, археологи не дадуть збрехати) зробив із Східної Церкви свою залякану та слухняну служницю. Москва лише добре вивчила візантійські настанови помноживши на жорсткий централізм монгольської держави – Орди. Православ’я для імперії московитів – то лише одне з декількох важливих знарядь упокорення пригноблених але “одне з”. Цезар-Базилеус-Цар – вище патріарха чи папи, “прямий канал” виходу Бога до людей, найшвидший та найвірніший втілювач божественної волі на землі. Звідси і “страна-катехон”, по сьогодні є ще така, і “божественний правитель-ефективний менеджер” (ефективний – бо освячений зверху) та безліч іншої імперської маячні-гордині, що звели і бідну Візантію з геополітичної карти світу та зіграють той самий жарт з її ідеологічними наступниками. Треба вважати, щоби не бути сателітами таких горе-наступників. Все вірно, окрім огріхів історичного характеру звісно, Портніков написав – бо розуміє все доволі об’єктивно!

Щодо Церкви як заляканої слажниці влади — у Візантії бувало дуже по-всякому. От щодо Росії таке мабуть можна сказати, починаючи з певного часу (але про Філіпа Количева і нашого Арсенія Мацієвича ми теж не забудемо).

Повернення в Царгород / За загальною редакцією Л. Івшиної. – Видання перше. – К.: ТОВ «Українська прес-група», 2015. – 496 с.

Візантія й Давня Русь – Україна. Козацька Україна та Османська імперія… Теми й досі не цілком досліджені. Проте вдумливе їх вивчення в контексті нашої української історії дає ключі до розуміння багатьох справді актуальних сьогодні речей. Там, у Візантії – корені нашого християнства, культури Київської Русі. Там, у Османській імперії – витоки нашого козацького руху, наших драм, трагедій, перемог і здобутків. Це – не лише минуле. Про все це – у нашій книзі «Повернення в Царгород».

Лариса Івшина:

«Книжка “Повернення в Царгород”, хоч і стосується подій тисячолітньої давнини, виглядає на сьогодні гостро актуальною. Адже вона не про те – “бути чи не бути?” Зрозуміло, бути! Але – “ким бути?”, “якими бути?”

Давно вже не новина, що Україна – не Росія. Про це – всі наші попередні книжки. А топ-новиною для багатьох стане те, що Росія – не Русь.

“Повернення в Царгород” – це інтелектуальний “аперитив”, який розпалює потребу пізнання і вивчення Сходу, осмислення наших відносин з Туреччиною, з Кримським ханством, зі світом величної Візантії, які було штучно загальмовано. Натомість нам був нав’язаний “Бермудський трикутник” замкненого простору, де ми спілкувалися зі світом через посередників.

“Повернення в Царгород” – це “ключі” від нашої суб’єктності, самобутності, від нашого справжнього місця в Європі і світі. Загублені, вони лежали та чекали, коли ми потрудимося їх підняти і не побоїмося ними скористатися… Цей час настав».

ЗМІСТ

Лариса ІВШИНА Слово до читачів……………………….3

Розділ І.

ДАВНЯ РУСЬ. ВІЗАНТІЯ ТА ЧОТИРИ СОФІЇ. ВОЛОДИМИР СВЯТИЙ. ЯРОСЛАВ МУДРИЙ. ВОЛОДИМИР МОНОМАХ……………………….15

Ігор СЮНДЮКОВ Час і простір без кордонів Візантія і Київська Русь: культурно-цивілізаційні впливи……………………….16

Володимир РИЧКА Тисячолітній Володимир Великий хреститель України-Руси та його слід в історії……………………….24

Ігор СЮНДЮКОВ Світло й тіні Другого Риму Ярослав Мудрий та Візантія: відповідь на виклики історії……………………….48

Володимир РИЧКА Rex rugorum Царський вінець Ярослава Мудрого……………………….68

Ігор СЮНДЮКОВ Переможець… у битві із собою У чому полягала державна мудрість Великого князя Ярослава? ……………………….86

Дмитро СТЕПОВИК Три храми перед Лицем Господнім Єрусалимський храм – Софія Константинопольська – Софія Київська: спільне й відмінне……………………….97

Володимир РИЧКА Три Софії Всеслава Полоцького Доля середньовічного відчайдуха і авантюриста……………………….123

Вадим РИЖКОВ Крах нашої Імперії Як сепаратисти Київську Русь погубили……………………….131

Ігор СЮНДЮКОВ Візантія: Смертельний удар у спину від одновірців Взяття Константинополя хрестоносцями……………………….142

Ігор СЮНДЮКОВ «Щит на вратах Царгорода», або Що нам відомо про походи давньоукраїнських князів……………………….147

Ігор СЮНДЮКОВ Коли «ламається» епоха Як Константинополь став Стамбулом: крах тисячолітньої імперії……………………….154

Ігор СМЕШКО Візантія: шлях ідей у просторі та часі……………………….164

Розділ II.

КОЗАЦЬКА ШАБЛЯ І ОСМАНСЬКИЙ ПІВМІСЯЦЬ. ПІД ЗНАКОМ СТАМБУЛА: УКРАЇНА І СХІД……………………….174

Петро КРАЛЮК Турок – не козак Образ тюркських народів в українській «козацькій літературі» ранньомодерної доби……………………….175

Григорій ХАЛИМОНЕНКО Вільні люди степів Інститут козацтва: тюркського й українського……………………….206

Ігор СЮНДЮКОВ Зі зброєю проти своїх Про яничарів і яничарство – без міфів та стереотипів……………………….224

Валерій СМОЛІЙ, Валерій СТЕПАНКОВ Молоді літа гетьмана Хмельницького: турецький і татарський досвід……………………….232

Тарас ЧУХЛІБ Чорноморська доктрина Гетьмана Хмельницького, або Як козаки з турками і татарами замирювалися……………………….245

Тарас ЧУХЛІБ Проти Москви разом із Туреччиною До 345-річчя укладення українсько-османського союзу гетьманом П. Дорошенком……………………….254

Микола СЕМЕНА Перший український адмірал Петро Сагайдачний як найвизначніший ватажок запорозьких козаків у походах Чорним морем……………………….264

Гульнара АБДУЛАЄВА Відносини Кримського ханства і Запорозької Січі……………………….283

Ігор СЮНДЮКОВ Імперська машина в дії Катерина II і підкорення Криму……………………….303

Розділ III.

ПЕРЕХРЕСТЯ КУЛЬТУРНИХ ШЛЯХІВ, АБО КИЇВ – ЦАРГОРОД – СТАМБУЛ: ДУХОВНІ ЗУСТРІЧІ……………………….312

Сергій КРИМСЬКИЙ Ефект високого неба……………………….313

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА FINIS EUROPAE: Конфліктний спадок гуманістичного «заходу» та візантійського «сходу» в сучасній Україні……………………….339

Володимир ПАНЧЕНКО Майстер і князь Над сторінками роману Павла Загребельного «Диво»……………………….403

Ігор СЮНДЮКОВ Та, яка зробила неможливе Настя Лісовська – імператриця Туреччини……………………….410

Гульнара АБДУЛАЄВА Становище жінки у Кримському ханстві……………………….416

Ігор СЮНДЮКОВ Присвятив себе Україні Життя академіка Агатангела Кримського: подвиг ученого і громадянина……………………….435

Ігор СЮНДЮКОВ Храм Премудрості Божої: північна перлина Історія новгородського собору Святої Софії……………………….453

Ігор СЮНДЮКОВ Джерело вічного світла Кирило, Мефодій та витоки християнства на Русі……………………….461

Ігор СЮНДЮКОВ Химера «Третього Риму» Про геополітичне «бачення» старця Філофея і сьогоднішню агресивність Кремля……………………….468

Сергій КОТ Викрадачі нашої історії Претензії Москви на «київську спадщину»: витоки і символи……………………….475

Лариса ІВШИНА – головний редактор газети «День» (із 1997 p.). Автор ідеї книжок із серії «Бібліотека газети «День»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Ґудзик», «Мої університети», «Почему ОН НАС уничтожал?/ Сталин и укра-инский Голодомор» Станіслава Кульчицького, «Ваші мертві вибрали мене…» Джеймса Мейса, «Екстракт 150», «Екстракт +200», «Сила м’якого знака», а також серій «Бронебійна публіцистика» (15 книжок у фірмовому боксі) та «Підривна література» (15 книжок у фірмовому боксі), «Україна Incognita. ТОР–25» (укр., рос, англ. мовами).

Ігор СЮНДЮКОВ – редактор відділу «Історія та «Я» газети «День», співробітник секретаріату Президії Національної академії наук України. Автор статей, один із упорядників книжок «Україна Incognita», «Дві Русі», «Екстракт 150» та «Екстракт +200», а також серій «Бронебійна публіцистика» (15 книжок у фірмовому боксі) та «Підривна література» (15 книжок у фірмовому боксі). Лауреат Премії імені Джеймса Мейса.

Анна МОТОЗЮК – редактор англомовної редакції The Day. Одна із упорядників книжок «Україна Incognita. ТОП–25» (укр., рос, англ. мовами). Закінчила НТУУ «КПІ» Видавничо-поліграфічний інститут.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

7 comments on “Повернення в Царгород / За загальною редакцією Л. Івшиної. – Видання перше. – К.: ТОВ «Українська прес-група», 2015. – 496 с.”

Судячи зі змісту і переліку авторів, у нас украй бракує професійних істориків-медієвістів?! Серед авторів різних матеріалів з різних епох і прооблем – переважно одні і ті самі імена…

Костянтине! ви прочитайте дану книгу, проаналізуйте, а потім вже критикуйте!! Книга ж ця не академічного формату, це спроба науково-популярно висвітлити підґрунтя нашого, з дозволу сказати “російсько-монгольського візантизму”, у гіршому його сенсі… А те, що кращих поперетягували до Москв і Пітєрів – то теж факт 😉 Хочете – напишіть до професора Сорочана, він візантиніст відмінний, нехай теж допише щось популярного до “Дня” на даний темат, тоді і до збірки такої попаде в кінці. Домановський історик Візантії теж є (редагує цей сайт!). Чому ні!!

[…] – наш багатий цьогорічний «врожай»: історичну книгу «Повернення в Царгород» і публіцистичний триптих. А головне – поспілкуватися […]

[…] * Для створення мотиватора до опитування використано зображення обкладинки книги Повернення в Царгород / За загальною редакцією Л. Івшин… […]

[…] «День» ІГОРЕМ СЮНДЮКОВИМ КНИГА НАШОЇ БІБЛІОТЕКИ «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» ВИКЛИКАЛА ВЕЛИКИЙ ІНТЕРЕС У ПРИСУТНІХ НА КРУГЛОМУ […]

Міжінституційний сектор візантиністики Харківського університету «Візантійська мозаїка» (проект)

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна ініціює створення університетського Міжінституційного сектору візантиністики «Візантійська мозаїка». Метою діяльності сектора стане об’єднання і координація досліджень візантійської цивілізації, що здійснюються різними інституціями університету.

Це дозволить:

– створити організаційну форму взаємодії різних структур університету, що досліджують феномен візантійської цивілізації в межах окремих наукових дисциплін (історія, археологія, філософія, культурологія, лінгвістика, літературознавство, мистецтвознавство тощо), що сприятиме синергетичному ефекту наукових розвідок завдяки запозиченню методів і принципів, притаманних суміжним напрямам візантинознавства;

– ефективніше налагоджувати співпрацю університетських візантиністів з українськими та світовими візантиністичними центрами, що дозволить гідно представити університетську візантиністику в світі й створюватиме можливості для ефективнішого пошуку фінансування університетського візантинознавства за рахунок залучення грантових коштів;

– створити нові й вдосконалити наявні механізми популяризації знань з історії та культури візантійської цивілізації у Харкові, Україні та світі, що дозволить виразніше унаочнити одну з граней важливої просвітницької місії університету в суспільстві.

На нашу думку, назва Міжінституційного сектору візантиністики «Візантійська мозаїка» дозволяє якомога влучніше передати характер пропонованої співпраці наукових інституцій університету. Поєднання різноспрямованих візантинознавчих досліджень, що здійснюються в університеті в межах єдиного сектору дозволить створити цілісну багатовимірну картину візантійської цивілізації, подібного до того, як складання з окремих шматочків кольорової смальти цілісної мозаїки дозволяло майстрам зрештою відтворити образ всесвіту.

Візантійська цивілізація, яка стала справжнім мостом як у просторі (між Заходом і Сходом), так і у часі (між Античністю та Ренесансом і ранньомодерною добою) є, поза всяким сумнівом, гідним об’єктом наукового пізнання, всебічне дослідження якого дозволяє краще пізнати й зрозуміти не лише корені європейської цивілізації, але й побачити прояви її впливів та відлунь в нашому сьогоденні.

І нехай своєрідним філософським епіграфом до створення «Візантійської мозаїки» стане вислів видатного поета, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора славнозвісної поеми «Плавання до Візантії» Вільяма Батлера Єйтса: «…якщо б мені подарували місяць у Античності й дозволили прожити його там, де я волітиму сам, я прожив би його у Візантії. Незадовго перед тим, як Юстиніан відкрив Святу Софію і закрив Академію Платона. Гадаю, я міг би знайти там, в одному з крихітних шинків, мозаїчника-філософа, який зумів би відповісти на всі мої питання, позаяк надприроднє до нього ближче…».

Інституції, запрошувані до об’єднання сектором:

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків

Харківське історико-археологічне товариство

Кафедра історіографії, джерелознавства та археології

Центр болгаристики та балканських студій імені Марина Дринова

Східний інститут українознавства імені Ковальських

Харківське історико-філологічне товариство

Кафедра історії зарубіжної літератури та класичної філології

Кафедра історії української літератури

Голова: зав. кафедри історії стародавнього світу та середніх віків проф. Сорочан С. Б.

Виконавчий секретар: доц. кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Домановський А. М.

Головні напрямки діяльності:

Видання наукового часопису з візантиністики (щорічника) «Нартекс»

Підтримка інформаційного ресурсу українських візантиністів «Василевс. Українська візантиністика» (https://byzantina.wordpress.com/).

Проведення міжнародних симпозіумів « Homo Byzantinus серед ідей та речей»

Організація наукових засідань, круглих столів, презентацій, зустрічей з фахівцями, перегляд тематичних фільмів з їхніх подальшим обговоренням тощо.

Співпраця з близькими за тематикою досліджень науковими інституціями Харкова, України, світу.

Попередній перелік установ, з якими планує співпрацювати сектор:

Харків

Візантійське співтоварство Харкова «Βυζαντινὴ Ἑταιρεία»

Харківське міське товариство греків «Геліос»

Духовні навчальні заклади Харківщини, пов’язані у своїй освітній діяльності з вивченням історії Візантії

Україна

Національний комітет візантиністів України

Кафедра історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету імені Франка

Кафедра класичних, візантійських і середньовічних студій Українського Католицького Університету (м. Львів)

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського

Кафедра грецької філології Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка

Київське наукове історико-філологічне товариство Андрія Білецького

Кафедра елліністики Інстиутуту філології Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка

Київська Духовна Академія Української православної церкви Московського патріархату

Одеська філія Грецького Фонду Культури

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Поділитися з друзями:

Пов’язано

5 comments on “Міжінституційний сектор візантиністики Харківського університету «Візантійська мозаїка» (проект)”

[…] Клочківська, 94) відбудеться Перша публічна лекція Міжінституційного сектору візантиністики Харківського національного університету імені В. Н. […]

[…] Клочківська, 94) відбудеться Перша публічна лекція Міжінституційного сектору візантиністики Харківського національного університету імені В. Н. […]

Ранні Отці Церкви: Антологія / ред. Марія Горяча (Витоки християнства, 1: Джерела, 1). – Львів: Видавництво Українського католицького університету 2015. – 512 с.

В антології представлено пласт найраніших християнських текстів поза Новим Завітом. Він об’єднує твори І-ІІ століть, що належать до найрізноманітніших жанрів: богословські трактати, послання відомих єпископів до різних Церков, збірники церковних правил і настанов, апології на захист християнства, описи містичних видінь і розповіді про мучеництво ранніх християн. Ці тексти з різних боків розкривають нам віровчення, духовність і щоденне життя ранньої Церкви. Усі твори перекладено з оригінальної грецької чи латинської мови. Кожен текст супроводжується вступом і коментарями.

Для богословів, священиків, студентів, релігієзнавців, дослідників історії, богослов’я та літератури ранньої Церкви, а також широкого кола читачів.

ЗМІСТ

Передмова…………….8

Список скорочень…………….14

ДІДАХЕ, АБО НАУКА ДВАНАДЦЯТЬОХ АПОСТОЛІВ Вступ…………….19 Дідахе…………….23

ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО КЛИМЕНТА РИМСЬКОГО ДО КОРИНТЯН Вступ…………….67 Перше послання святого Климента Римського до Коринтян…………….72

ІГНАТІЙ АНТІОХІИСЬКИИ ТА ЙОГО ПОСЛАННЯ Вступ…………….105 Послання до Ефесян…………….111 Послання до Магнезійців…………….119 Послання до Траллійців…………….123 Послання до Римлян…………….127 Послання до Філадельфійців…………….132 Послання до Смирнян…………….135 Послання до Полікарпа…………….140

ПОСЛАННЯ ПОЛІКАРПА СМИРНСЬКОГО ДО ФИЛИП’ЯН Вступ…………….147 Послання святого Полікарпа, єпископа Смирни і святого мученика, до Филип’ян…………….152

МУЧЕНИЦТВО СВЯТОГО ПОЛІКАРПА, ЄПИСКОПА СМИРНИ Вступ…………….161 Мучеництво святого Полікарпа, єпископа Смирни…………….165

ПОСЛАННЯ ЦЕРКОВ ЛІОНУ ТА В’ЄНИ ДО ЦЕРКОВ АЗІЇ ТА ФРИГІЇ Вступ…………….179 Послання Церков Ліону та В’єни до Церков Азії та Фригії…………….183

МУЧЕНИЦТВО СВЯТИХ ПЕРПЕТУЇ ТА ФЕЛІЦІТАТИ Вступ…………….197 Мучеництво святих Перпетуїта Феліцітати…………….204

ПОСЛАННЯ ДО ДІОГНЕТА Вступ…………….307 Послання до Діогнета…………….310

«АПОЛОГІЇ» ЮСТИНА, МУЧЕНИКА ТА ФІЛОСОФА Вступ…………….323 Перша апологія…………….330 Друга апологія…………….380

ГОМІЛІЯ «ДРУГЕ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО КЛИМЕНТА РИМСЬКОГО ДОКОРИНТЯН» Вступ…………….395 Друге послання святого Климента Римського до Коринтян…………….401

МЕЛІТОН САРДСЬКИЙ «ПРО ПАСХУ» Вступ…………….413 Про Пасху…………….422

Дідахе, або Наука дванадцятьох Апостолів…………….455 Послання Варнави…………….462 Перше послання святого Климента Римського до Коринтян…………….464 Ігнатій Антіохійський та його послання…………….469 Послання Полікарпа Смирнського до Филип’ян…………….475 Мучеництво святого Полікарпа, єпископа Смирни…………….477 Послання Церков Ліону та В’єни до Церков Азії та Фригії…………….481 Мучеництво святих Перпетуїта Феліцітати 483 Пастир Герми…………….487 Послання до Діогнета…………….493 «Апології» Юстина Мученика…………….497 Гомілія «Друге послання святого Климента Римського до Коринтян»…………….504 Твір Мелітона Сардського «Про Пасху»…………….505

Рудейко Василь. «Христос посеред нас»: Впровадження у літургійне богослов’я Церков візантійської традиції. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2015. – 284 с.

Книжку «Христос посеред нас» можна трактувати і як збірник наукових статей, і як навчальний посібник, і як монографію. У ній окреслюються історично-богословські передумови творення літургійної традиції, якою користуються Церкви візантійського обряду, зокрема їхня східнослов’янська гілка; описується сучасний стан окремих ланок літургійної спадщини цих Церков та пропонуються шляхи впорядкування їхньої літургійної спадщини. Автор розглядає формування візантійської традиції не як відокремлений феномен, а як частину культурного й богословського розвитку світового християнства.

Не ставлячи собі за мету подати цілісну картину проблематики літургійного богослов’я чи то загалом, чи в Україні, автор прагне започаткувати ширшу дискусію щодо історії та богослов’я літургійної традиції Церков візантійського обряду та сприяти кращому усвідомленню богословського скарбу візантійської літургійної спадщини як одного з основоположних каменів духовності й культурного життя України.

Книжка буде цікава для широкого загалу науковців: богословів, церковних істориків, мистецтвознавців, релігієзнавців. Як навчальний посібник може слугувати вищим богословським навчальним закладам України. Використання ж автором широкого спектру і західних, і православних наукових розвідок робить книжку цікавою для дослідників не лише греко-католицької, але й інших Церков візантійської традиції.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА (Ендрю Квінлан) ………………………………………………. 7

Частина перша ІСТОРИЧНО-БОГОСЛОВСЬКІ ПЕРЕДУМОВИ ЛІТУРГІЄТВОРЕННЯ

І. Літургія. Літургіка. Літургійне богослов’я ……………………..21 1. Термін «літургія» ……………………………………………………….. 21 2. Літургіка (літургіологія) ……………………………………………. 30 3. Літургійне богослов’я ………………………………………………… 35

ІІ. Основні джерельні документи літургіки ………………………..38 1. Тексти Святого Письма ……………………………………………… 39 2. Апокрифічна література ……………………………………………. 44 3. Нехристиянські свідчення ………………………………………… 45 4. Писання Отців Церкви ……………………………………………… 46 5. Церковні правила і постанови соборів …………………….. 48 6. Агіографічна та паломницька література ………………… 51 7. Богослужбові книги …………………………………………………… 52 8. Устави богослужінь …………………………………………………… 55

ІІІ. Етапи розвитку літургії в історично-богословській перспективі ………………………..57 1. Доба Нового Завіту: богослужіння «у Дусі і правді» ………………………………….. 58 2. Доба гнози: переосмислення тілесності …………………… 61 3. Доба переслідування християн: переосмислення поняття святості ………………… 64 4. Доба Константина: містагогійна літургія …………………. 66 5. Доба христологічних соборів: зміна літургійного посередника ………………………………… 70 6. Доба іконоборства: темні часи візантійської літургії ……………………………….. 74 7. Новосаваїтський синтез: сучасна візантійська традиція ……………………………. 76 8. Літургійна традиція у східних слов’ян ……………………… 78

IV. Літургійні родини…………………………………………………………..83 1. Антіохійська родина ………………………………………………….. 88 2. Александрійська родина ……………………………………………. 96 3. Римська родина ………………………………………………………….. 99 4. «Міланська» родина ………………………………………………….102 V. Передумови розвитку літургійних обрядів …………………..109 1. Особистісний вимір літургійного обряду ……………….109 2. Спільнотний вимір літургійного обряду …………………116 3. Етапи становлення обряду ……………………………………….120

Частина друга ОКРЕСЛЕННЯ ОСНОВНИХ ЛІТУРГІЙНИХ ЕЛЕМЕНТІВ СУЧАСНОЇ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

VI. Огляд окремих літургійних кіл та обрядів …………………124 1. Євхаристія – таїнство Причастя ………………………………126 2. Церковні таїнства ……………………………………………………..132 3. Літургійний день ………………………………………………………138 4. Літургійний рік …………………………………………………………142 5. Паралітургійні богослужіння …………………………………..147

VII. Храми східнослов’янської візантійської традиції ………………………………150 1. Передісторія візантійського храму …………………………..150 2. Сучасна архітектура храмів візантійської традиції ……………………………………160 3. Святоотцівське трактування символіки храму ………167

VIII. Літургійний одяг у Церквах візантійської традиції ……………………………….172 1. Літургійний одяг диякона ………………………………………..174 2. Літургійний одяг священика ……………………………………179 3. Літургійний одяг єпископа ………………………………………183 4. Літургійний одяг єпископа: спроба містагогійної катехизи ……………………………189

IX. Основні жанри візантійської піснетворчості …………………………….194 1. Історичний огляд розвитку літургійної піснетворчості ……………………….194 2. Візантійська піснетворчість у контексті візантійської літургії ……………………..200

X. Спроби літургійних реформ у східнослов’янських Церквах візантійської традиції ….218 1. Спроби реформ у Православній Церкві ………………….218 2. Служебник Української Лютеранської Церкви ……….224 3. Спроби літургійних оновлень в Українській Греко-Католицькій Церкві …………………226 4. Приклади літургійних реформ східнослов’янської літургії, натхнені вченням ІІ Ватиканського собору ……………..240

ХІ. «І слово стало… текстом»: Роздуми про оновлення літургійної традиції ……………..246

БІБЛІОГРАФІЯ ………………………………………………………………………261 Джерела ……………………………………………………………………………261 Лексикони та підручники ………………………………………………..265 Монографії та статті ……………………………………………………266

Рясная Т.М. З історії реставрації стінопису Софії Київської. – Вінниця: ПрАТ «Вінницька обласна друкарня», 2018. – 172 с., іл.

Три головні теми, що висвітлюються у цій книзі, – стінописні роботи знаного іконописця Макара Пєшехонова (1780 /92?/ – 1852), нещодавно виявлені в Софії Київській, зміст та аналіз щоденників реставраційних робіт реставратора, дослідника техніки та технології стародавніх фресок Павла Юкіна (1885 /83?/–1945), а також забутий живопис ХVІІІ та ХІХ століть на склепіннях та стінах собору, що з 1956 р. закритий суцільними шарами фарб нейтрального тону. Монографія містить новітні дані, що стосуються окремих етапів реставрації стінопису Софійського собору в Києві у ХІХ та ХХ століттях, висновки щодо композиційного змісту прихованого живопису тощо. В основу книги покладено авторські дослідження і розшуки. Видання буде цікавим для істориків, мистецтвознавців, реставраторів та всіх тих, хто цікавиться історією іконопису та монументального мистецтва.

Пов’язано

1 comments on “Рясная Т.М. З історії реставрації стінопису Софії Київської. – Вінниця: ПрАТ «Вінницька обласна друкарня», 2018. – 172 с., іл.”

Хочеться публічно привітати Тамару як гідного представника нашого “Софійного братства” із першою авторською монографією.

Шульц Ганс Йоахим. Візантійська літургія: Свідчення віри та значення символів / Пер. з нім. с. Софія Матіяш. – Львів: Свічадо, 2002. – 240 с.

Популярна в Німеччині праця Г. Й. Шульца присвячена питанням становлення євхаристійної літургії візантійського обряду, розвитку її символіки та зв’язкам з иншими традиціями. Особливий акцент ставиться на її зображальному характері, а також на іконографії як проповіді Євангелія. Автор показує, як історично розвивалося розуміння літургії у літургійних коментарях.

ЗМІСТ

Передмова до третього видання………………….9

I. ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ОБРЯД І ЙОГО ІСТОРИЧНОТРАДИЦІИНЕ ТА ЕКУМЕНІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ………………….13

1. Вселенський характер обряду з погляду історичної традиції, церковного права та сучасности………………….13

2. Візантійський обряд як синтез історичних традицій………………….18

II. ВІЗАНТІЙСЬКА АНАФОРА ЯК РОЗВИНЕННЯ РАННЬОХРИСТИЯНСЬКОЇ ЄВХАРИСТІЙНОЇ МОЛИТВИ………………….23

A. Історична участь св. Василія Великого та св. Йоана Золотоустого у формуванні обох візантійських анафор………………….26

1. Святий Василій та його анафора………………….28

2. Святий Йоан Золотоустий і його анафора………………….32

Б. Структура анафори та свідчення віри в ній………………….41

1. Найдавніша анафора та особливості її розвитку в IV ст. ………………….43

2. Тринітарне богослов’я крізь призму Біблії та історії спасенна й еклезіологія Василієвої анафори………………….47

3. Анафора Золотоустого та її нові богословські акценти………………….53

4. Доповнення євхаристійної анамнези й уточнення анамнези Єрусалимської великодньої відправи………………….59

5. Вчення про Святого Духа й епіклеза………………….61

B. Сакраментальна дійсність подій анафори у символічному оформленні всієї літургії………………….64

1. Літургія Йоана Золотоустого як містерія………………….65

2. Символічний характер літургії за Теодором Мопсвестійським………………….68

ІІІ. МАЛИЙ ВХІД ЯК ПОЧАТОК АРХИЄРЕЙСЬКОЇ ЛІТУРГІЇ І СУПРОВІДНІ ПІСНІ, ЗА ЯКІ ВЕЛИСЯ ДОГМАТИЧНІ СУПЕРЕЧКИ………………….73

1. Гимн «Трисвяте» та урочисте оформлення входу єпископа………………….74

2. Юстиніяновий гимн «Єдинородний Сину»………………….79

IV. ЛІТУРГІЯ В ЕПОХУ ЮСТИНІЯНА,ІДЕАЛЬНИЙ ДЛЯ НЕЇ ХРАМ І ЗНАЧЕННЯ СИМВОЛІВ………………….83

A. Церква святої Софії, яку збудував Юстиніян………………….85

Б. Літургія в епоху Юстиніяна………………….91

1. Великий вхід і супровідні пісні, що його пояснюють………………….91

2. Обряд теплоти………………….97

B. Символічне розуміння літургії в епоху Юстиніяна за Діонісієм Ареопагітом та Максимом Ісповідником………………….105

1. Пояснення літургії у «Церковній єрархії»………………….106

2. «Містагогія» Максима Ісповідника………………….109

Екскурс: Перенесення дарів на Великому вході та його зв’язок із дарами, які приносили вірні, і жертовною процесією………………….115

1. Перенесення дарів як первісна функція дияконів………………….115

2. Молитва приношення після Великого входу………………….118

V. ЛІТУРГІЯ ТА ІКОНА В ЕПОХУ ІКОНОБОРСТВА………………….121

A. Літургійні принципи нової іконографічної програми………………….124

1. Розпис храму як проповідь Євангелія згідно зі «Словом проти Костянтина Кабаліноса»………………….124

2. Екфразис патріярха Фотія………………….128

Б. Проскомидія як розширене символами приготування дарів………………….133

1. Місце, призначене для проскомидії, та роль дияконів………………….134

2. Найдавніші відомості про символіку проскомидії………………….137

B. Літургійний коментар патріярха Германа………………….141

VI. ПОВНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ ХРИСТОВОЇ МІСТЕРІЇ У ЛІТУРГІЇ В ЕПОХУ КОМНЕНІВ………………….151

Б. Пояснення літургії як суми спасенних Христових чинів………………….156

1. Літургійний коментар у зображеннях………………….157

2. «Протеорія» Миколая та Теодора Андидських………………….165

VII. УСТАЛЕННЯ ЛІТУРГІЇ ТА РОЗМІРКОВУВАННЯ ПРО НЕЇ В ЕПОХУ ПАЛЕОЛОГІВ………………….175

А. Літургійні теми пізньовізантійської іконографії як пояснення літургії………………….177

1. «Причастя апостолів»………………….180

2. «Літургія Отців Церкви»………………….183

3. «Небесна літургія»………………….188

Б. Літургійні коментарі………………….193

1. Симеон Солунський: зібрання і канонізація символічних мотивів пояснень………………….194

2. Микола Кавасила: звернення до суттєвого………………….206

Підсумки і перспективи………………….216

Скорочення………………….219

Джерела………………….221

Вибрана література, яка послужила сформуванню концепції та остаточної версії цього дослідження………………….225

Візантійські та давньоруські печатки. Матеріали Міжнародного колоквіуму з давньоруської та візантійської сфрагістики. Київ, Україна, 13–16 в ересня 2013 р. / Вид. Г.Івакін, Н. Храпунов, В. Зайбт. – К., 2015. – 336 с.

У вересні 2013 р. в Києві відбувся представницький міжнародний колоквіум «Сфрагістичний меридіан: Київ – Корсунь – Константинополь», присвячений різним аспектам вивчення актових печаток Візантії та давньої Русі. Поєднання в одному проекті візантійської та давньоруської сфрагістики аж ніяк не випадково, адже Русь традиційно зазнавало колосального культурного впливу від свого великого південного сусіда, отже вона була, за влучним висловом знаменитого історика Д. Оболенського, частиною «Візантійської співдружності націй». Давньоруська сфрагiстика свої витоки має у візантійській. Візантійські печатки потрапляли на Русь, інколи набуваючи нового змісту в очах місцевого суспільства. Дослідники обох груп джерел аналізують подібні проблеми, а їхні роботи доповнюють одна одну й відкривають нові перспективи для вивчення політичних зв’язків, а також загальних процесів культурного обміну в епоху середньовіччя.

Ініціатива проведення колоквіуму належала відомому українському підприємцю, колекціонеру та меценату О. Є. Шереметьєву, який взяв на себе організацію та фінансування форуму. Наукову частину забезпечив організаційний комітет, до складу якого увійшли співробітник Національного заповідника «Херсонес Таврійський» (Севастополь) М. О. Олексiєнко, професор Уральського Федерального Університету (Єкатеринбург) В. П. Степаненко та член-кореспондент НАН України (Київ) Г. Ю. Івакін. До Києва змогли приїхати дослідники, що представляють наукові інститути семи країн — Австрії, Болгарії, Росії, Туреччини, України, Франції та Швеції. Всього було прочитано понад двадцять доповідей, значно доповнені та удосконалені версії яких склали основу теперішнього тому, який ви тримаєте в руках.

Такий представницький форум з вивчення печаток візантійського кола вперше пройшов на Україні, яка в останні роки опинилася в центрі уваги фахівців з сфрагістики. На те є декілька причин. Після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною державної незалежності в суспільстві різко зріс інтерес до історії та пам’яток культурної спадщини, особливо тих, які раніше за різних причин далеко не завжди ставали об’єктом спеціального наукового вивчення. Між тим, актові печатки є яскравим та наочним матеріалом, що ілюструє тисячолітню історію тієї частини Східної Європи, яка увійшла до складу сучасної української держави. Археологічні розкопки і цілеспрямовані пошуки в музейних зібраннях України виявили багато тисяч печаток та їх відбитків, починаючи від римського часу і закінчуючи ХХ ст. Їх вивченням зайнялися фахівці, які репрезентують різні наукові інститути та різні регіони України. З кожним роком зростає кількість досліджень та публікацій. Величезне значення мають широкі й активні контакти з зарубіжними науковими центрами та дослідниками, які стали можливі лише за пострадянських часів. Тому українську сфрагістику можна назвати молодою, але динамічною дисципліною, що переживає період бурхливого розвитку. На жаль, одночасно сталося і лавиноподібне зростання нелегальних розкопок та пошуків археологічних речей, пов’язані з бездіяльністю правоохоронних органів, недосконалістю законодавчої бази, з масовим поширенням детекторів металу (хоча вони є забороненими поза легальними експедиціями) та, особливо, формуванням стійкого попиту та каналів вивозу старожитностей за рубіж. Значна частина таких знахідок втрачає свій найважливіший історичний контекст або взагалі втрачається для науки — вони розчиняються в зарубіжних зібраннях.

Підтримка, яку держава надає українським сфрагістам, дуже обмежена — катастрофічно не вистачає грошей на фінансування досліджень, організацію музейних вистав та популярних публікацій. Надолужити це надає можливість допомога з боку цивілізованих меценатів. Важко переоцінити підтримку, яку надає дослідженням у цій області О. Є. Шереметьєв, який організував при своєму приватному музеї Інститут спеціальних історичних дисциплін, що займається формуванням, описом, експонуванням та публікацією матеріалів колекції. В 2013 р. в Національному музеї історії України з величезним успіхом пройшла виставка «1000 років української печатки» — проект, організований та втілений паном Шереметьєвим та його співробітниками спільно з державними музеями й науковими інститутами.

Завдяки цій виставці вчені та широка громадськість змогли познайомитися з багатющими сфрагістичними колекціями українських та зарубіжних музеїв. За підтримки пана Шереметьєва видано фундаментальний каталог виставки та чотири томи спеціалізованого наукового видання «Сфрагістичний щорічник». В цей час міжнародний колектив під керівництвом професора В. Зайбта готує до поетапної публікації унікальну колекцію з кількох тисяч візантійських та давньоруських печаток, зібрану Музеєм Шереметьєвих. Маємо сказати, що інтереси глави Музею не обмежені тільки сфрагистікою — він щедро допомагає археологам, публікує дослідження з археології, середньовічної й нової історії, підтримує культурні та виставкові проекти.

Збірник, нині наданий увазі читача, є одним з етапів реалізації амбітних планів Музею Шереметьєвих. На наш погляд, він демонструє, які чудові результати може дати поєднання приватної ініціативи та академічної науки. Опубліковані статті представляють різні аспекти сфрагістики та показують ту важливу роль, яку печатки грають у вивченні і конкретних, і загальних питань історії та археології. Велика група статей вводить до наукового обігу раніше невідомі печатки візантійських та давньоруських світських і духовних осіб (М. О. Олексiєнко, О. А. Алфьоров, Ф. О. Андрощук, А.-К. Вассіліу-Зайбт, О. Г. Герцен, В. Зайбт, Н. Канєв, М. П. Сотникова, Т. Тодоров, Є. М. Ейдель). Представлено звід знахідок печаток з території одної пам’ятки — Матрахи (В. М. Чхаїдзе). Розглянуто загальні питання хронології та інтерпретації візантійських і давньоруських печаток (С. В. Білецький, І. Йорданов, О. В. Степанова, Ж.-К. Шене), а також деякі проблеми ідеології Давньої Русі та культурної рецепції з Візантії (В. П. Степаненко). Зроблено спроби реконструкції візантійської історії та системи управління імперією за даними печаток (Н. Хріссімов — В. Марчев, В. Пріжан, Н. І. Храпунов, О. С. Щавельов). З цією тематикою стикується дослідження зв’язків між Київською Руссю та Візантією у постмонгольські часи (Г. Ю. Івакін). В статтях про пост-візантійські печатки показано спадкоємність їхніх культурних форм в добу, коли велика імперія вже припинила своє існування (М. О. Куришева, В. Г. Ченцова).

У цьому томі зображення печаток наданi в масштабі 3:2, за винятком особливо обумовлених випадкiв.

На завершення, хочемо ще раз висловити щиру подяку О. Є. Шереметьєву, який взяв на себе всі фінансові та організаційні витрати, пов’язані з публікацією цього тому. Без його ентузіазму, життєвій енергії, щедрої та завжди своєчасної підтримки це видання не змогло б з’явитися на світ. Ми також вдячні нашим колегам М. Є. Леваді (Київ), А. С. Мохову (Єкатеринбург), К. Цукерману (Париж) та О. С. Щавельову (Москва) за різноманітну та необхідну допомогу при підготовці роботи, Н. I. Храпунову (Сiмферополь), який взяв на себе невдячний труд з перекладу англійською більшості україномовних та російськомовних статей, М. Аннезе та Е. Руль (Баффало, штат Нью-Йорк), котрі займалися редагуванням англійських текстiв, М. О. Пуздровськiй (Київ), завдяки якій не завжди виразні iлюстрацiї отримали нову якість, а також усім авторам за т ерпіння та готовність слідувати рекомендаціям редакторів протягом довгого часу підготовки цього тому.

Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії 2001.XIX+250 с., 5 карт.

Книга професора Ігоря Шевченка, високого інтелектуала, одного із найвидатніших спеціалістів у ділянках візантійської і слов’янської історії та культури, представляє середньовічну і ранньомодерну історію України в широкій культурологічній перспективі у контексті її зв’язків зі Сходом (Візантією, Московською / Російською державою та Османською імперією) і Заходом (Польщею та Австро-Угорщиною). Дванадцять нарисів, з яких складається книжка, охоплюють період від впровадження християнства у Київській Русі до початку XVIII ст.

Автор максимально об’єктивно й безпристрасно аналізує різні рівні проникнення східних і західних культурних елементів в Україну. Візантія, завдяки успішній християнській місії, заклала основи і дала могутній поштовх розвиткові культури Київської держави. Візантійська спадщина була визначальною складовою в культурному спектрі Давнього Києва і не втратила своєї ваги до сьогоднішнього дня. Впливи Візантії і Царгородського патріархату залишалися актуальними і в епоху поділу Київської Русі, коли політичні акценти в діалозі з Константинополем почали зміщатися з Києва через Суздаль і Владимир до Москви. Спільність віри і схожість історичної долі греків та населення українсько-білоруських земель сприяли швидкому засвоєнню тут інтелектуальної спадщини греків у пост візантійський період, що знайшло свій вираз у створенні шкіл з викладанням грецької мови, перекладацькій, редакційній та видавничій роботі над візантійських авторів.

Іншим, протилежним полюсом, звідки в середньовічну і особливо ранньомодерну епоху йшли культурні імпульси, був Захід. Головними воротами, крізь які ця культурна традиція проникала до України, була Польща. На фоні взаємодії протилежних культурних впливів і в результаті організаційних і культурних ініціатив української та білоруської суспільної еліти відбувалося відродження віри і формування своєрідної руської культурної ідентичності.

Кожен нарис є самодостатнім дослідженням і вражає читача послідовним викладом, чіткою аргументацією, розмаїттям прикладів, багатою джерельною базою. Науковий апарат включає списки літератури, що супроводжують кожну статтю, а також хронологічні таблиці, покажчик та карти. Інтелектуальна віртуозність, широка ерудиція і блискучий стиль викладу автора роблять цю книжку не лише корисним посібником для студентів, але й захоплюючою лектурою для широкого кола читачів.

Нариси присвячено пам’яті мого батька, який вірив в Україну і від 1917 року до смерті в 1941 році у Варшаві присвятив своє життя українській справі

Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика Канадського інституту Українських Студій Альбертського Університету

Західна історіографія України випуск 3

Інститут історії Церкви Львівської Богословської Академії

Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку 18 століття / авторизований перекл. Марія Габлевич, наук. ред. Андрій Ясіновський, вид. 2-е, випр. і доповн. – Львів: Видавництво Українського Католицького Універстету, 2014. – xxiii + 288 с., 5 карт.

Книжка в ширшій культурологічній перспективі представляє середньовічну і ранньомодерну історію України. Автор максимально об’єктивно й безпристрасно аналізує різні рівні проникнення до України східних і західних культурних елементів. Візантія, завдяки успішній християнській місії, заклала основи й дала майбутній поштовх розвиткові культури Київської держави. Візантійська спадщина була визначальною складовою в культурному спектрі давнього Києва і не втратила своєї ваги до сьогоднішнього дня. Протилежним полюсом, звідки йшли культурні імпульси, був Захід. Головними воротами, крізь які ця культурна традиція проникала до України, була Польща.

Інтелектуальна віртуозність, широка ерудиція і блискучий стиль автора роблять цю книжку не лише корисним посібником для студентів, але й захоплюючою лектурою для широкого кола читачів.

Зміст

Франк Сисин. Переднє слово…………………………………….ix

Борис Ґудзяк. До українського читача…………………………………….xi

Андрій Ясіновський. Читачеві другого українського видання…………………………………….xiv

До першого українського видання…………………………………….xxi

До другого українського видання…………………………………….xxiii

Нарис 1. Україна між Сходом і Заходом…………………………………….1

Нарис 2. Візантія і слов’яни…………………………………….14

Нарис 3. Релігійні місії очима Візантії: імперський зразок і його місцеві варіянти…………………………………….32

Нарис 5. Суперник та епігон Києва: Владимиро-Суздальське князівство…………………………………….67

Нарис 6. Політика візантійського патріярхату у Східній Європі в 14 столітті…………………………………….83

Нарис 7. Візантія і східні слов’яни після 1453 року…………………………………….110

Нарис 8. Польща в українській історії…………………………………….135

Нарис 9. Відродження руської віри…………………………………….158

Нарис 10. Релігійна полемічна література в українсько-білоруських землях у 16–17 ст. …………………………………….180

Нарис 11. Багато світів Петра Могили…………………………………….197

Нарис 12. Формування національної самосвідомости перед 1700 роком…………………………………….224

Хронологічні таблиці…………………………………….235

Покажчик…………………………………….258

Список географічних мап…………………………………….280

Список опублікованих нарисів…………………………………….281 Те, чи вплив Візантії на слов’ян був позитивним явищем, чи ні, хай вирішують славісти, а не візантиністи. Правда, коли Мак’явеллі вже писав Правителя й Міркування про Тита Лівія, московські книжники все ще ліпили свої політичні доктрини з різного візантійського матеріялу 6, 9 та 12 століть. Однак це не провина Візантії, що православними слов’янам так довго довелося виходити з-під її чарів.

Недавні переміни у незалежній Україні не розв’язують проблем, піднятих у даному нарисі. Зате неминуче скеровують погляди і місцевих еліт, і зарубіжних українців на Захід і в майбутнє, що є доброю ознакою, однак при цьому виникає небезпека недобачити та розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як греко-православної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання з них – культурний вплив Росії на значну частину українських земель), можуть, в нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч. Хто це усвідомлює, той тим більше буде прагнути якомога швидше навести контакти з широким світом на належному інтелектуальному рівні.

Шпик І. Болгарія і Південно-Західна Русь: релігійно-культурні відносини останньої чверті XIV – першої половини XVI ст.: навчальний посібник зі спецкурсу. – Львів: ПАІС, 2014. – 236 с.

У посібнику висвітлені релігійно-культурні відносини Болгарії та Південно-Західної Русі останньої чверті XIV – першої половини XVI ст. На широкому суспільно-політичному та релігійно-культурному тлі епохи розглянуто низку взаємопов’язаних явищ і процесів: діяльність руських митрополитів – вихідців з Болгарії, переселення та мандрівки болгар на Русь, болгарсько-руська книжно-літературна взаємодія, а також поширення і рецепція досягнень болгарського книжкового мистецтва та іконопису на південно-західних землях Русі.

Для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів і всіх, хто цікавиться історією міжкультурних та церковно-релігійних відносин.

ЗМІСТ

Вступ……………………………..5

Розділ 1. Стан вивчення та джерельна база……………………………..10 1.1. Історіографія……………………………..10 Контрольні завдання……………………………..33 1.2. Джерела……………………………..33 Контрольні завдання……………………………..45

Розділ 2. Суспільно-політичне становище і релігійно-культурне життя Болгарії та Південно-Західної Русі в період пізнього середньовіччя……………………………..47 2.1. Болгарія……………………………..47 Контрольні завдання……………………………..47 2.2. Південно-Західна Русь……………………………..58 Контрольні завдання……………………………..68

Розділ 3. Відносини в церковно-релігійній сфері……………………………..70 3.1. Болгари – митрополити київські……………………………..70 Контрольні завдання……………………………..91 3.2. Переселення та подорожі болгарських духівників на руські землі……………………………..91 Контрольні завдання……………………………..107

Розділ 4. Книжно-літературна взаємодія……………………………..108 4.1. Книжність……………………………..108 Контрольні завдання……………………………..123 4.2. Література……………………………..123 Контрольні завдання……………………………..134

Розділ 5. Мистецькі контакти……………………………..136 5.1. Книжкова орнаментика і мініатюра……………………………..136 Контрольні завдання……………………………..154 5.2. Малярство……………………………..154 Контрольні завдання……………………………..167

Післямова……………………………..169

Список використаних джерел та літератури……………………………..172 Джерела……………………………..172 Література……………………………..178

Додатки……………………………..203 Додаток А……………………………..203 Додаток Б……………………………..205 Додаток В……………………………..210 Додаток Ґ……………………………..225

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Шпик І. Болгарія і Південно-Західна Русь: релігійно-культурні відносини останньої чверті XIV – першої половини XVI ст.: навчальний посібник зі спецкурсу. – Львів: ПАІС, 2014. – 236 с.”

Сімонова А. В. Візантійські традиції в сучасних розписах православних храмів України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) (12.02.2016)

12 лютого 2016 року на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.109.01 у Харківській державній академії дизайну і мистецтв за адресою 61002, м. Харків, вул. Мистецтв, 8 відбувся захист дисертації Сімонової Альони Вікторівни «Візантійські традиції в сучасних розписах православних храмів України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)», представленої на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства.

Пропонуємо ознайомитися з анотаціями до автореферату дисертації (українською, російською та англійською мовами) і списком наукових праць автора за темою дисертації.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ДИЗАЙНУ І МИСТЕЦТВ

СІМОНОВА Альона Вікторівна

УДК 75.052:7.033.2:27(477)

ВІЗАНТІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ В СУЧАСНИХ РОЗПИСАХ ПРАВОСЛАВНИХ ХРАМІВ УКРАЇНИ (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

Спеціальність 17.00.05 – образотворче мистецтво

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Харків – 2015

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Харківській державній академії дизайну і мистецтв, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат мистецтвознавства, доцент Котляр Євген Олександрович, Харківська державна академія дизайну і мистецтв, професор кафедри монументального мистецтва.

Офіційні опоненти:

доктор мистецтвознавства, професор Селівачов Михайло Романович, Київський національний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри дизайну середовища;

кандидат мистецтвознавства Паньок Тетяна Володимирівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, завідувач кафедри образотворчого мистецтва

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії дизайну і мистецтв за адресою: 61002, м. Харків, вул. Мистецтв, 8.

Сімонова А. В. Візантійські традиції в сучасних розписах православних храмів України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства зі спеціальності 17.00.05 – образотворче мистецтво. – Харківська державна академія дизайну і мистецтв. – Харків, 2015.

У дисертації досліджуються використання візантійської образотворчої системи в сучасних розписах православних храмів України з часів отримання державної незалежності по сьогодення (кінець ХХ – початок ХХІ ст.). У результаті роботи уточнено поняття “іконології”, “іконографії” та “стилістики” у відношенні до візантійської образотворчої системи та простежено еволюцію її розвитку. Окреслено вплив візантійських традицій монументального живопису на середньовічні церковні розписи православних країн, включаючи Україну, відзначені характерні національні особливості кожної з них. Проаналізовано шляхи відродження церковного живопису в сучасній Україні, визначено основні напрямки, школи, артілі, майстри. Розглянуто домінування певних течій та тенденцій в окремих українських регіонах. Визначено вплив зарубіжних майстрів на розвиток візантійського напрямку в церковних розписах та сформульовано, у чому саме полягають ці традиції та подальші перспективи розвитку.

Ключові слова: церковні розписи, візантійська образотворча система, православні храми України, канонічне мистецтво, іконологія, іконографія, стилістика, сучасні іконописці, традиції, новації.

АННОТАЦИЯ

Симонова А. В. Византийские традиции в современных росписях православных храмов Украины (конец ХХ – начало ХХІ вв.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.05 – изобразительное искусство. – Харьковская государственная академия дизайна и искусств. – Харьков, 2015.

Диссертация посвящена исследованию византийской изобразительной системы в современных росписях православных храмов Украины со времен обретения государственной независмости по настоящее время (1990-е – 2010-е гг.). В работе на основе изучения научного дискурса и современной практики церковных росписей уточнены и расширены понятия “иконологии”, “иконографии” и “стилистики” в отношении византийской изобразительной системы, прослежена эволюция ее развития. Определено влияние византийских традиций монументальной живописи на средневековые церковные росписи православных стран, включая украинские земли, отмечены национальные особенности их развития.

Проанализированы пути возрождения церковной живописи в современной Украине, определены основные направления, школы, артели, мастера. Установлено, что в церковных росписях Украины доминируют три направления: стиль барокко с присущими ему национальными чертами, стиль академической живописи и византийско-балканский стиль. Их развитие связано с художественными ориентирами в образовании и возрождением местных иконописных традиций.

Стиль украинского барокко распространен главным образом в центральном регионе, и он олицетворяет “дух свободы нации”, поскольку вобрал в себя черты “эры казачества”. возрождение этого направления связано с основанной в 1995 г. в НАИИА мастерской живописи и храмовой культуры, где обучение строится на освоении традиций Византии, Киево-Печерской школы XVII – XVIII вв., барокко, а также новаций украинского искусства 1920 – 1930-х гг. Рассмотрено творчество адептов академизма, который сейчас также переживает возрождение. Показано, что ряд приверженцев этого стиля позднее переходят к византийско-балканскому направлению. Лучшие представители академизма – выпускники художественных академий, ориентирующиеся на В. Васнецова, И. Репина, А. Иванова, М. Нестерова.

Показано, что иконописание во всех учебных заведениях Украины, включая художественные академии, иконописные школы и мастерские, развивается в духе византийской традиции. Популярность данного стиля связана с достижениями реставрации и открытием новых памятников. Появление в начале ХХ в. новой научной дисциплины – византологии расширило знания об истории и культуре этой тысячелетней традиции. Общим для всех современных росписей византийско-балканского круга является следование канонической средневизантийской системе росписи с ее регламентированной иерархичностью, иконографическим схемам при создании отдельных композиций, ориентация на образцы византийского искусства и стран византийского круга с IV по XV вв. Подчеркнуто, что, несмотря на разнообразие направлений внутри византийского искусства, в его рамках сохраняются единые художественные принципы.

На Западной Украине мощный иконописный центр сформировался на базе кафедры сакрального искусства ЛНАИ. В иконописи львовян нашли отражения поиски художников начала ХХ в., таких, как М. Бойчук и П. Холодный, Г. Нарбут, заметны влияния достижений в гравюре и народном искусстве с его своеобразной орнаментикой. Такой сплав художественных приемов сделал живопись этого региона яркой и запоминающейся. Выявлено, что на юго-востоке Украины действуют несколько центров иконописания, с которыми связано распространение академизма и византийско-балканского стиля. Это Криворожская иконописная школа, Харьковская иконописная школа при епархии, Запорожская мастерская “Ассист”, иконописное отделение в Днепропетровском государственном театрально-художественном колледже. Особое значение имеет кафедра монументальной живописи ХГАДИ, выпускники которой в течении десяти лет расписали более десятка храмов Украины в византийком стиле ХІІ в., и эта артель сейчас является ведущей.

Рассмотрено творчество приглашенных зарубежных иконописцев из России и Беларуси, которые также работают в византийско-балканском ключе. Обозначены современные технико-технологические аспекты, проблемы и новации в церковной живописи, выявлены авторские методики и подходы в ведении росписей, обращение к старым и современным техникам и материалам. Актуализированы проблемы взаимодействия художников с церковно-богословскими институциями в контексте идей соборности церковного искусства и развития византийской изобразительной системы.

Исследование и систематизация собранного фактического иллюстративного материала, его теоретическое осмысление поможет скоординировать пути развития иконописания и значение византийского наследия в их возрождении.

Рудич А. В. Росписи часовни мемориала Собора Новомучеников и Исповедников (г. Ялта) / А. Рудич // Вісник ХДАДМ: Зб. наук. пр. / за ред. В. Я. Даниленка. – Х.: ХДАДМ, 2015. – № 5. – С. 36-43.

Рудич А. В. стилевіе особенности росписей русских иконописцев в православных храмах Украины / А. Рудич // Вестник Православного Свято-тихоновского гуманитарного университета. Вопросы теории и истории христианского искусства / под ред. протоиеря Владимира (Воробьева). – М.: ПСТГУ, 2015. – № 4 (20). – С. 174-190.

Рудич А. В. Работы минских иконописцев в правславных храмах Украины (2000-2015 гг.) / А. Рудич // Искусство и культура. Научно-практический журнал / под. ред. Т. В. Котович. – Витебск: Витебский государственный университет им. П. М. Машерова, 2015. – № 3 (19). – с. 24-28.

Рудич А. В. Церковні розписи випускників Львівської національної академії мистецтв / А. Рудич // Вісник ЛНАМ: наук. вид. / за ред. А. Бокотея. – Вип. 27. – Львів: ЛНАМ, 2015. – С. 181-190.

Рудич А. В. Стилістика ранньохристиянських катакомб в сучасних розписах нижніх храмів: порівняльний аспект творчості іконописців / А. Рудич // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка / за ред. О. Смоляка. – Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. – № 33. – С. 172-177.

Рудич А. В. Розписи нижнього храму Свято-Іллінського чоловічого монастиря м. Одеси на честь Святих Преподобних Паїсія Величковського і Гавриїла Афонського / А. Рудич // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: зб. наук. пр.: наук. зап. Рівнен. держ. гуманіт. ун-тету. – Вип. 19., Т. 1 / упор. В. Г. Виткалов. – Рівне: РДГУ, 2013. – С. 136-140.

Рудич А. В. Современные церковные росписи артели монументалистов, выпускников Харьковской государственной академии дизайна и искусств / А. Рудич // Вісник ХДАДМ: зб. наук. пр. / за ред. В. Я. Даниленка. – Х.: ХДАДМ, 2012. – № 13. – С. 108-112.

Рудич А. В. Досвід розробки системи розписів для храму Всіх Преподобних в Свято-Успенській Святогірській лаврі / А. Рудич // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття: матер. всеукр. наук.-теорет. конф. мол. учених, 18-19 квітня 2013 р. / за ред. В. М. Шейка та ін. – Х.: ХДАК, 2013. – С. 24.

Рудич А. В. Росписи монастыря святого Михаила на Зверинецкой горе в Киеве (Архангело-Михайловский Зверинецкий монастырь) / А. В. Рудич // Християнська сакральна традиція: історія і сьогодення. Матер. міжнар. наук. конф., м. Львів, 6-7 грудня 2013 р. – Львів. 2013. – С. 242-246.

Рудич А. В. Луцький собор Всіх Святих Землі Волинської: дослідження аналогів / А. Рудич // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матер. ХХ Міжнар. наук. конф., м. Луцьк, 27-28 серпня 2013 р. – Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, Музей волинської ікони, 2013. – С. 260-267.

Рудич А. В. Виховання іконописців в вищих навчальних закладах, школах та майстернях в сучасній Україні / А. Рудич // Дизайн-освіта в Україні: перспективи розвитку // Зб. матер. Міжнар. наук.-практ. конф. проф.-викл. складу і мол. учених в рамках VII Міжнар. форуму “Дизайн-освіта 2014”, Харків, 16-18 жовтня 2013 р. / за ред. В. Я. Даниленка. – Харків: ХДАДМ, 2013. – С. 159-161.

Рудич А. В. Росписи крипты бывшего подворья афонского Свято-ильинского скита в Одессе (места обретения мощей Преподобного Гавриила Афонского) / А. Рудич // Афонское наследие: Научный альманах. Вып. 1-2: Матерл. межд. науч. конф. “Русь и Афон: тысячелетие духовно-культурных связей”, Чернигов, 28-29 ноября 2014 г. – Киев-Чернигов: Международный институт афонского наследия в Украине, 2015. – С. 492-499.

Сходознавство і візантологія в Україні в іменах: біобібліогр. слов. / упоряд.: Е.Г. Циганкова, Ю.М. Кочубей, О.Д. Василюк; редкол.: Матвєєва Л.В. (голов. ред.) [та ін.]. – К.: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ, 2011. – 260 с.

Цей біобібліографічний словник є першою спробою виявити та зібрати під однією обкладинкою біографії вітчизняних вчених, які своєю працею зробили внесок в розбудову українського орієнталістичного простору, починаючи від перших згадок про Схід в учбовій та науковій літературі і до сьогодення, коли сходознавство перетворилося на самостійну галузь науки, яка динамічно розвивається. Редколегія пропонує майбутнім дослідникам матеріал для вивчення шляхів поступового перетворення суто описової науки, замкненої на себе в учбових закладах окраїн імперії, в повноцінну наукову дисципліну, що має як теоретичну так і практичну цінність.

Словник розрахований на науковців, викладачів, студентів та широкий загал зацікавлених осіб.

3 comments on “Сходознавство і візантологія в Україні в іменах: біобібліогр. слов. / упоряд.: Е.Г. Циганкова, Ю.М. Кочубей, О.Д. Василюк; редкол.: Матвєєва Л.В. (голов. ред.) [та ін.]. – К.: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ, 2011. – 260 с.”

Цей словник – нікому не потрібна туфта. Замість того, щоб видати якусь серйозну сходознавчу енциклопедію, вони друкують отаку бібліографічну літературу формату звітів. \”Диви, які ми круті сходознавці\”. Про науковців говорять їхні праці та індекс цитування у реферованих виданнях, а не отаке невідомо що.

При всіх критичних зауваженнях біобібліографічний словник – річ корисна. Інша справа – питання про якість саме цього видання. За той час, який було на нього витрачено, можна було б зробити вчетверо товщу і вдесятеро якіснішу книжку.

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. ІІ: збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Дмитра Власовича Айналова (1862–1939 рр.) / Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П.С. Сохань; упоряд. Д.С. Гордієнко, В. В. Корнієнко. – К., 2012. – 464 с.

Збірку присвячено 150-й річниці від дня народження видатного вітчизняного вченого-візантиніста і русиста, блискучого історика мистецтва та культуролога, професора Д.В. Айналова (1862–1939). Низку статей і публікацій присвячено життю та творчості вченого. Значний цикл матеріалів збірки відображує результати новітніх досліджень Софії Київської та інших київських храмів. Низка статей присвячена висвітленню окремих питань історії та культури Візантії, Русі й України, а також історіографії Русі та Візантії.

Книга призначена для істориків, археологів, мистецтвознавців, студентів вищих навчальних закладів та всіх, хто цікавиться історико-культурною спадщиною Візантії, Русі й України.

УДК 947.7:726 ББК С681 Затверджено до друку Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (протокол № 4 від 03 липня 2012 р.).

Гордієнко Д., Корнієнко В. Дмитро Айналов і “Софія Київська” ………..3

До 150-ліття з дня народження Д.В. Айналова

Ульяновский В. Украинские сюжеты в жизни и творчестве Дмитрия Власьевича Айналова ………………………………………………………..5

Пуцко В. Дмитрий Власьевич Айналов: методы изучения раннехристианских и византийских древностей на рубеже ХІХ–ХХ вв. ……………………………………………………………………………………..35

Файда О. Листи Дмитра Айналова до Миколи Петрова ……………………42

Гордієнко Д. З листування Дмитра Айналова з українськими діячами (листи до В. Антоновича, В. Ляскоронського, К. Широцького, В. та Н. Лазурських та В. Маслова) ………………………..65

Айналов Д. Мармури та інкрустації Києво-Софійського собору і Десятинної церкви………………………………………115

Айналов Д. Доля київського художнього спадку ……………………………..124

Список опублікованих праць Дмитра Власовича Айналова …………………………………………….140

Статті. Замітки. Публікації

Алферов О. Русько-візантійські стосунки у відображеннях сфрагістики (за матеріалами сфрагістичної колекції Олексія Шереметьєва) ……………………………………………………………………..159

Болгов Н., Болгов К. Корипп и латинский эпос ранней Византии ……………………………………..165

Верещагина Н. Вышгородский меморий святых страстотерпцев Бориса и Глеба в системе сакральных топосов древнего Киева …………170

Вильчинская И. Тема теофании в стенописи Софии Киевской ХІ–ХІХ вв. ………………………………………179

Домановська М., Штан Г. Єгор Кузьмич Рєдін – перший харківський дослідник Херсонеса Таврійського (до питання про участь у підготовці видання “Пам’ятки Християнського Херсонеса”) ………………………………..195

Киричок О. Давньоруське письмо як символічна презентація влади………………………………………………..203

Корниенко В., Остапчук О., Колодницкий Л. История реставрации, перестроек и изменений функционального назначения восточной части южной внутренней галереи Софии Киевской ………………………….208

Корнієнко В. Ще раз про дату поставлення Іларіона митрополитом у світлі даних софійської епіграфіки …………………236

Коростильов Т. Питання реформи календаря у візантологічному доробку Івана Турцевича (неопублікована стаття до “Візантологічного збірника”) …………………………………………………………..249

Марголіна І., Корнієнко В. Датування київської Кирилівської церкви у світлі сучасних досліджень її монументального живопису та графіті ……………………………………………………………………………………………..257

Никитенко Мих. Итоги археологических исследований Софии Киевской и ее подворья в 2002–2011 гг . …………………………………………….276

Нікітенко М. Сотеріологічна парадигма “Слова про створення Великої Печерської церкви” Києво-Печерського патерика …………………289

Никитенко Н. Фрески “Ритуальное убийство медведицы” и “Готские игры” в северной башне Софии Киевской: новое осмысление сюжетов ………………………………………………………………………..301

Преловская И. Открытие купольных мозаик и фресок Софийского собора в г . Киеве (По воспоминаниям профессора Адриана Викторовича Прахова. Сообщение художника Николая Адриановича Прахова) ………………………………….326

Пучков А. “Язык трибуна с сердцем лани”. Два письма Юлиана Кулаковского Иннокентию Анненскому ……………………………………………361

Рясная Т. Дневники работ Павла Ивановича Юкина по реставрации фресок Софии Киевской в 1935–1936 гг . ……………………………………………372

Сінкевич Н. Персональні патрони гетьмана Івана Мазепи: кілька рис до індивідуальної побожності особистості ………………………………………..439

Рецензії. Огляди

Кенанов Д. Книга о небесных покровителях Киевской Руси [Рец.: Верещагина Н.В. Климент Римский – небесный покровитель Киевской Руси. Одесса: Астропринт, 2011, 160 с.] ……………………………..446

Маврін О. Епоха Володимира – Ярослава у світлі даних графіті Софії Київської [Рец.: Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. К., 2012, 232 с., ил.] ………………….448

Список скорочень …………………………………………………………………………………459

Поділитися з друзями:

Пов’язано

4 comments on “Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. ІІ: збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Дмитра Власовича Айналова (1862–1939 рр.) / Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П.С. Сохань; упоряд. Д.С. Гордієнко, В. В. Корнієнко. – К., 2012. – 464 с.”

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Збірка статей на пошану д. іст. наук, проф. Н. М. Нікітенко / Від. ред. д. іст. наук, проф., чл.-кор. НАН України П. С. Сохань; упоряд. Д. Гордієнко, В. Корнієнко. – К., 2011. – 352 с.

Збірка підготовлена на пошану доктора історичних наук, професора Надії Миколаївни Нікітенко. Тематика статей охоплює питання, що входять до кола наукових інтересів дослідниці. Насамперед, це археологічні, мистецтвознавчі, епіграфічні, історіографічні дослідження Софії Київської, історії реставрації її монументального живопису. Ряд статей присвячено висвітленню окремих питань історії та культури Візантії, Русі та України, а також історіографії Русі та Візантії.

Книга призначена для істориків, археологів, мистецтвознавців, студентів вищих навчальних закладів та всіх, хто цікавиться історією Візантії, Русі та України.

ЗМІСТ

Від щирого серця………………………………….3

Верещагина Н. (Одесса). Образ Гроба Господня в алтарных комплексах древних храмов Киево-Черниговского ареала……………………..6

Вільчинська І. (Київ). Воскресенські сюжети XIX ст. в розписах головного трансепта Софії Київської………………………………….20

Гордієнко Д. (Київ). Княгиня Ольга: дискусія навколо хрещення………………………………….30

Горнова І. (Одеса). Погляди Михаїла Пселла щодо зовнішньополітичного становища Візантійської імперії XI ст. …………………..48

Корнієнко В. (Київ). Нова знахідка графіті 1022 р. на південних хорах Софії Київської………………………………….57

Коростильов Т. (Київ). Візантійська тематика в науково-педагогічному доробку професора Івана Турцевича (досвід реконструкції) ………………………………….63

Куковальська Н., Марголіна І., Нікітенко Н. (Київ). Нове дослідження поховання з саркофага Ярослава Мудрого в Софії Київській………………………………….72

Маврін О. (Київ). Володимир Святий та його доба в оцінці Михайла Грушевського………………………………….86

Нетудихаткін І. (Київ). «Живі» та «мертві» діти на портреті Євдокії Журавко 1697 р. …………………………102

Нікітенко Мар’яна (Київ). Герменевтика Києво-Печерського Патерика: створення Великої Печерської церкви в контексті ідейної парадигми життя прп. Феодосія………………………………….109

Нікітенко Михайло, Корнієнко В. (Київ). Новітні дослідження підлог у Софії Київській у 2010р. ………………………………….120

Преловська І. (Київ). Софія Київська – головний осередок Української Автокефальної церкви у 1920-1930-х рр. ……………………….127

Рясная Т. (Київ). Реставраційні дослідження фресок північної вежі Софії Київської в 1935-1936 рр. ……………………………………..181

Домановський А. (Харків). Князь Олег і прийняття християнства: причинки до питання і спостереження у візантійському контексті………………………………….192

Сінкевич Н. (Київ). Анонімна проповідь на Успіння 1-ої половини XVII ст.: особливості культу Богоматері у ранньомодерній київській літературі………………………………….216

Казане на Успение Пречистыя Богородица Присно Дивы Марии и внебовзятие Еи (Публікація Н. Сінкевич)………………………………….223

Ульяновский В. (Киев). Древние фрески Софии Киевской глазами зоолога: реальны ли растения, звери и птицы? ………………………….231

Шарлемань Н. Стенопись охотничьего содержания Софийского заповедника – архитектурного музея в Києве как источник по краеведению Киевскои Руси (Публікація В. Ульяновського) ………………………………….257

Шарлемань Н. Животный мир и охота на фресках Софии Киевской (Публікація В. Ульяновського) ………………………………….322

Шарлемань Н. Еще о загадочном звере Древней Руси (Публікація В. Ульяновського) ………………………………….334

Основні публікації д. і. н., професора Нікітенко Надії Миколаївни………………………………….337

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. Вип. ІІІ: збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Єгора Кузьмича Рєдіна (1863–1908) / Від. ред. д. іст. наук, проф. Ю.А. Мицик; упоряд. Д.С. Гордієнко, В.В. Корнієнко. – К., 2013. – 672 с.

Гордієнко Д., Корнієнко В. Єгор Кузьмич Рєдін: вчений і людина ………….5

До 150-ліття з дня народження Є.К. Рєдіна

Редин Е. Автобиография / Публ. та ред. Д. Гордієнка ……………………….22

Корнієнко В. Листи Андрія Сомова та Івана Толстого до Єгора Рєдіна (матеріали до біографії А. Матушинського) ………………………………………..25

Корнієнко В. З листування Єгора Рєдіна з Миколою Сумцовим ………..29

Гордієнко Д., Ніцович Р. З історії створення ювілейних видань до сторіччя Харківського університету (лист Є. Рєдіна до Й. Комарницького від 18(24) квітня 1897 р.) ……………………………………………………………………45

Гордієнко Д. “Служіння мистецтву – служіння добру, благу, вищій красі (вітальний адрес Єгора Рєдіна Іллі Слатіну) …………………………..57

Корнієнко В. Відображення суспільно-наукової та викладацької діяльності Єгора Кузьмича Рєдіна в епістолярній спадщині …………….61

Гордієнко Д. Василь Ляскоронський та Єгор Рєдін: епізод зі взаємовідносин у контексті ХІІ Археологічного з’їзду ………………………..85

Гордієнко Д. До участі Володимира Антоновича у ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові 1902 р. (за листами Єгора Рєдіна) ……………………………93

Гордієнко Д. До історії археологічних досліджень Куп’янського повіту Харківської губернії (записка Є. Рєдіна К. Мельник) …………..108

Корнієнко В. Єгор Рєдін як охоронець пам’яток археології (лист до Харківського генерал-губернатора) …………………..115

Гордієнко Д., Домановська М. До участі Ніжинського історико-філологічного товариства в Харківському археологічному з’їзді: проблема повернення пам’яток (за листуванням Є. Рєдіна та М. Бережкова) ………………………………………119

Корнієнко В. З листування Єгора Рєдіна та Бориса Грінченка ………..140

Гордієнко Д. Лист Єгора Рєдіна до Михайла Грушевського від 12 жовтня 1905 р. ……………………………..143

Гордієнко Д. З листування Єгора Рєдіна з Василем Данилевичем …..156

Гордієнко Д., Стариков Г. Дмитро Багалій та Єгор Рєдін: кілька епізодів взаємин (за епістолярними джерелами) ……………………………176

Файда О. Єгор Рєдін та Микола Петров: штрихи до історії наукового співробітництва ……………………………………201

Побожій С. З епістолярій Дмитра Айналова та Олексія Миронова до Миколи Сумцова ………………………………………211

Наріжний С. Харківське історично-філолоґічне товариство / Публ. та ред. Д. Гордієнка ………………………..220

Статті. Замітки. Публікації

Алфьоров О. Молівдовули невідомих з джерел руських єпископів Іоанна Галицького та Миколая Білгородського (за матеріалами сфрагістичної колекції О. Шереметьєва)…………………….241

Ананьєва Т. Между божественным и профанным: забытая находка 1830-х годов – киевский “Крест” Апостола Андрея Первозванного…256

Векленко В., Несправа М. До питання про атрибутацію дрібних культових сланцевих виробів південно-західних земель Великого Новгорода ……………………………………………………………………………………..281

Верещагина Н. Культ княгини Ольги в контексте становления древнекиевской духовной традиции …………………..293

Горнова І. “Наука управління державою” за Михаїлом Пселлом …….302

Корнієнко В. Софія Київська у листуванні Володимира Грабаря та Наталії Полонської-Василенко ………………………308

Кызласова И. О Павле Юкине и его мемуарах ………………………………..337

Мемуары Павла Юкина. 40 лет моей работы / Публ. та ком. И. Кызласовой ……………………………………………………345

Латишев В. До питання про літературну діяльність Константина Порфирогенета / Публ., пер. та ред. Д. Гордієнка ……………………………371

Маврін О. До участі Ярослава Дашкевича в другій україно-вірменській сесії: пошуки відомостей про вірменознавця Олену Нікольську …….378

Марголіна І. До питання атрибуції авторів живопису ХІХ ст. у Кирилівській церкві Києва ……………………..398

Никитенко Н. Крещение Руси в свете данных Софии Киевской ……415

Нікітенко Н., Корнієнко В. Усипальня Ярослава Мудрого у Софії Київській ……………………………442

Никитенко М. Стуктура пещер Киевской лавры в свете традиции исихазма: иеротопический ракурс видения ………….472

Никитенко Мих. План південно-західної частини Верхнього Києва кінця XVI ст. у подорожніх записках Мартина Груневега ……………….489

Пуцко В. Слобожанская иконопись XVII–XVIII вв.: проблема генезиса …………………………………497

Роменський О. Хрещені Роси очима візантійців …………………………….509

Сінкевич Н. Byzance apres Byzance: Візантія очима руських інтелектуалів кінця XVI – середини XVII ст. ………………523

Сохань П. До історії україно-болгарських зв’язків ІХ–ХIV ст. ……….532

Сырцова Е. Названия Днепровских порогов “по-росски” в “De administrando imperio” Константина Багрянородного: особый случай перевода с греческого на греческий ……………………….554

Ульяновский В. Быть учеником классика: мера ответственности (несколько новых писем Дмитрия Айналова Константину Широцкому) ………………………………………………………………………………….560

Гордієнко Д. Hic mortui vivunt et muti loquuntur [Рец. на кн.: Фомин М.В. Погребальная традиция и обряд в византийском Херсоне (IV–X вв.). Харьков: Коллегиум, 2011, 290 с.] ……………………..606

Нікітенко Мих., Корнієнко В. Деякі зауваги з приводу публікації Є. Архіпової та Т. Бобровського “Археологічні дослідження на території Софійського заповідника” ………………………616

Нікітенко Н., Сінкевич О. Спроба викреслити з історії Могилянське відродження Софії Київської у контексті “здобутків” Т. Лютої ………..624

Бібліографія

Гордієнко Д. Покажчик змісту часопису “Byzantinobulgarica” (Софія), 1962–1995, т. I–IX ………………………………………636

Пам’ять

Гордієнко Д., Корнієнко В. Павло Степанович Сохань: шлях у віки …..649

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. – Вип. ІV: збірка наукових праць, присвячена 170-літтю з дня народження Никодима Павловича Кондакова (1844–1925) / Від. ред. д. іст. наук, проф. Ю.А. Мицик; упорядники Д.С. Гордієнко, В.В. Корнієнко. – К., 2014. – 760 с.

До 170-річчя з дня народження Никодима Павловича Кондакова

О. Музичко. Одеські роки життя Никодима Кондакова: занурення в науку та “окаянні” дні (c. 5–25)

С. Желясков, В. Левченко, Г. Левченко. Роль Никодима Кондакова у формуванні фондів Музею витончених мистецтв імператорського Новоросійського університету (c. 26–50)

Н. Никитенко. Рождение науки о мозаиках и фресках Софии Киевской: феномен Н. Кондакова, Д. Айналова и Е. Редина (с. 51–105)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова та архімандрита Антоніна (Капустіна) (с. 106–117)

В. Корнієнко. Одеське товариство історії та старожитностей у листах Миколи Мурзакевича до архімандрита Антоніна (1878–1879 рр.) (с. 118–125)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова з Володимиром Антоновичем (с. 126–133)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова з Платоном Бурачковим (с. 134–139)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова з Іваном Лучицьким (с. 140–145)

В. Корнієнко. З листування між Никодимом Кондаковим та Миколою Петровим (с. 146–149)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова з Миколою Сумцовим (с. 150–154)

В. Корнієнко. З листування Никодима Кондакова з Тимофієм Флоринським (с. 155–157)

Н. Кондаков. Східні костюми при візантійському дворі / пер. з франц. З. Борисюк (с. 158–195)

Н. Кондаков. Грецькі зображення перших руських князів / пер. та ред. Д. Гордієнка (с. 196–203)

Н. Кондаков. Мітична сумка з земною тягою / перекл. та ред. Д. Гордієнка (с. 204–216)

Н. Кондаков. Про фрески сходових веж Києво-Софійського собору / перекл. та ред. Д. Гордієнка (с. 217–238)

М. Грушевський. Н.П. Кондаков. Изображения русской княжеской семьи в минатюрах ХІ века. СПб. 1906, ст. 123+2+6 табл[иц] / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 239–240)

М. Грушевський. Огляд праць Н. Кондакова з історії староруської штуки / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 241–254)

Библиографический список трудов Н.П. Кондакова / сост. И. Кызласова (с. 255–264)

Статті. Замітки. Публікації

О. Алфьоров. Візантійські печатки руських власників (с. 265–269)

І. Борщак. 29 травня 1453 року / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 294–297)

Н. Верещагіна. Святодмитріївський культ у світлі кирило-мефодіїської духовної спадщини (с. 298–305)

І. Горнова. Методика зображення політичної історії Візантійської імперії ХІ ст. у “Хронографії” Михаїла Пселла (с. 306–326)

Р. Демчук. Химерический бестиарий в стенописи башен Софии Киевской (с. 327–342)

И. Калечиц. Граффити жертвенника Спасо-Преображенской церкви г. Полоцка (с. 343–364)

О. Киричок. Греко-візантійське уявлення про політику в писемних пам’ятках Київської Русі (с. 365–370)

В. Корнієнко. Напис-графіті ХІІ ст. з Софії Київської: нова знахідка (с. 371–375)

В. Корнієнко. Неопублікований лист Єгора Рєдіна до Дмитра Багалія (с. 376–379)

В. Корнієнко. Дмитро Гордєєв – забутий вчитель Віктора Лазарєва (за епістолярними даними) (с.380–398)

В. Корнієнко. З листування Іполита Моргілевського та Дмитра Гордєєва (с. 399–410)

В. Корнієнко. Костянтин Широцький та Микола Сичов: декілька штрихів особистих взаємин (за епістолярними даними) (с. 411–422)

В. Корнієнко, О. Маврін. Керченська археологічна конференція 1926 р.: всесоюзна чи всеросійська (до історії одного термінологічного інциденту) (с. 423–450)

Б. Крупницький. Теорія Третього Риму і шляхи російської історіографії / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 451–460)

И. Марголина. Ктиторская композиция в Кирилловской церкви Киева (с. 461–477)

М. Нікітенко. Хрещення Русі та заснування Успенського собору у символічній інтерпретації творців Києво-Печерського патерика (с. 478–490)

Н. Никитенко. Княжеский портрет в Софии Киевской: парадоксы дискуссии (с. 510–562)

О. Повстенко. Катедра Св. Софії у Києві й доля архітектурних пам’яток великокняжої доби України / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 563–585)

Н. Полонська-Василенко. Київська держава і Захід / публ., комент. Д. Гордієнка (с. 586–592)

В. Пуцко. Этапы усвоения византийского художественного наследия на Руси (с. 593–600)

Н. Сінкевич. “Hic mortui vivunt, et muti loquuntur”: ранньомодерна книгозбірня Києво-Софійського монастиря за каталогом 1769 р. (с. 601–639)

О. Сирцова. Житіє Мефодія, Панегірик Григорія Богослова Афанасію Александрійському і близькість днів народження Афанасія (2 травня) і Мефодія (10 травня) в Успенській збірці (с. 640–643)

В. Ткачук. Особливості розташування ікон Страшного Суду в уніатських храмах Київської митрополії другої половини XVIII ст. (с. 644–651)

Р. Філіппенко. Микола Рєдін – український радянський історик (до сторіччя від дна народження) (с. 652–659)

Л. Хрушкова. Автографы Дмитрия Власьевича Айналова в Париже (с. 660–675)

А. Шаманаев. “Христианский музей” в Херсонесе: оценка проекта А. Бертье-Делагардом (с. 676–684)

С. Шумило, И. Грецкая. Изменения в восприятии категории времени в Древней Руси, произошедшие после принятия христианства (на примере фактов языка и древнерусских литературных произведений) (с. 685–696)

П. Яницкая. К вопросу об изучении памятников станковой живописи из монастыря св. Бригитты г. Гродно (с. 697–706)

Рецензії. Огляди

Г. Надтока. Ієротопія середньовічного Києва: Мар’яна Нікітенко, Святі гори київські: побудова сакрального простору ранньохристиянського Києва (кінець Х – початок ХІІ ст.), Київ (Ін.-т української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України) 2013, 484 с., іл. (с. 707–712)

Д. Гордієнко. “Дивен Бог у святих своїх”: Наталія Сінкевич, Реліквії та чудотворні ікони Софії Київської, Київ (Логос) 2011, 94 с.; іл. (с. 713–718)

Д. Гордієнко. “Віщий сон Врубеля про самого себе”: Ірина Марголіна, Ангели Врубеля, Київ (Либідь) 2012, 144 с., іл.(с.718–722)

Бібліографія

Seminarium Kondakovianum: покажчик змісту / упорядник Д. Гордієнко (с. 723–741)

[…] «Софія Київська: Візантія. Русь. Україна» (Вип. ІV, 2014) «Святий рівноапостольний Володимир – творець Української Держави» (Київ, 2015) Відповідальний секретар, кандидат історичних наук Гордієнко Дмитро Сергійович […]

Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. = St. Sophia in Kyiv: Byzantium. Rus’. Ukraine. Вип. V: збірка наукових праць, присвячена 170-літтю з дня народження акад. Федора Івановича Успенського (1845–1928) / Від. ред. д. іст. наук, проф. Ю.А. Мицик; упорядники Д.С. Гордієнко, В.В. Корнієнко. – К., 2016. – 464 с.

Корнієнко В. З листування Федора Успенського з київськими істориками (Іваном Лучицьким, Володимиром Іконниковим, Миколою Петровим, Тимофієм Флоринським) …7

Корнієнко В. До історії “Київської Старовини” (листи Федора Успенського до Олександра Лашкевича) …57

Корнієнко В. З листування Федора Успенського з київськими археологами (Володимиром Антоновичем та Вікентієм Хвойкою) …62

Музичко О. Внесок Ф. Успенського у становлення одеської школи візантологів наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. …69

Корнієнко В. З листування Федора Успенського з харківськими вченими (Дмитром Багалієм та Володимиром Саввою) …173

Корнієнко В. З історії видавничої діяльності Руського археологічного інституту в Константинополі (лист Федора Успенського до Ернста фон Штерна) …180

Корнієнко В. Складна дорога до Петрограда (листи Федора Успенського до Володимира Вернадського та Агатангела Кримського) …183

Корнієнко В. З листування між Федором Успенським та Дмитром Гордєєвим …187

Пучков А. Федір Успенський про останні місяці Тимофія Флоринського: Київ, лютий–травень 1919 року …194

Гордієнко Д. “Известия Русского археологического института в Константинополе” (1896–1912, т. I–XVI). Покажчик змісту …229

Гордієнко Д. Часопис “Анналы” (Петроград 1922–1924, вып. I–IV). Покажчик публікацій з давньої та середньовічної історії …239

Статті. Замітки. Публікації.

Нікітенко Н. “День народження” Софії Київської: давність і сьогодення …243

Борщак І. Домонгольська Рутенія, Україна й Росія / пер. з франц. З. Борисюк …258

Епітафія Василя ІІ / публ. та пер. з грецької Д. Гордієнка …264

Нікітенко М. Золотий пояс Шимона як сакральний модуль Успенського собору Києво-Печерського монастиря …266

Калєчиц І. Фрагменти абеток у графіті полоцької Спасо-Преображенської церкви …275

Комарницький А. На шляху до новаторства: ікона Богоматері Великої Панагії та київська традиція мозаїчних зображень Оранти …282

Марголіна І. До питання про некрополь Кирилівської церкви в Києві …301

Біднов В. Дзвони / публ. та ред. Д. Гордієнка …308

Ткачук В. Годинники в Київській митрополії XVI–XVIІI ст. …332

Яницька П. Картина “Марія Магдалина” зі збірки Національного художнього музею Республіки Білорусь: походження та датування …364

Корнієнко В. Нова знахідка двох графіті XVII ст. у головному вівтарі Софії Київської …375

Яковлів А. Україна в географії Бусенґольта з р. 1677/1682 / публ. та ред. Д. Гордієнка …379

Домановська М. Презентації візантиністичних студій на ХІІ археологічному з’їзді (сторінка історії першого наукового форуму в Харкові) …381

Гордієнко Д. Володимир Січинський як епіграфіст …391

Січинський В. Старі надписи в церквах Маковиці (Свідки нашої народної мови з XVII–XVIII століття) / публ. та ред. Д. Гордієнка …395

Січинський В. Українські епіграфічні пам’ятки / публ. та ред. Д. Гордієнка …397

Січинський В. Важлива українська епіграфічна пам’ятка / публ. та ред. Д. Гордієнка …400

Гордієнко Д. Політична думка українського середньовіччя: О.Б. Киричок, Писемність як політичний феномен: зміст, атрибути, форми репрезентації (на прикладі дослідження писемної спадщини Київської Русі), К. (Український Центр духовної культури) 2016, 331 с. …430

Бібліографія

Гордієнко Д. Публікації з української медієвістики та візантиністики на сторінках часопису “Україна: українознавство і французьке культурне життя” (ч. 1–10, Париж 1949–1953) …442

З питань придбання збірки звертатись в Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського або до упорядників.

Софія Київська у новітніх дослідженнях. Колективна монографія. – ПрАТ«Вінницька обласна друкарня», 2018. – 368 с.

Друге десятиріччя ХХІ ст. ознаменоване тисячоліттям Софії Київської. У 2011 р. в Україні і у всьому світі відзначалося 1000 років з часу заснування Св. Софії, а в 2018 р. – її освячення та першого богослужіння в ній. Відзначення цих ювілеїв, що стало результатом новітніх досліджень пам’ятки, здійснених вченими заповідника, отримало широкий суспільний та науковий резонанс. У цій збірці опубліковано результати досліджень Софії Київської, які були здійснені вченими заповідника й інших установ за останні роки та склали колективну наукову монографію. Вивчено, підсумовано й узагальнено для впровадження в музейну діяльність та осмислено на перспективу досліджень великий, надзвичайно цікавий пошуковий матеріал, який дає змогу побачити Софію у новому світлі й стане неабияким внеском у вітчизняну та світову науку.

Нікітенко М.М. Про деякi особливостi влаштування фундаментiв i смальтової пiдлоги п’ятинефного ядра Софiї Київської

Картамишева Н.С. Щодо етапiв перебудов Софiйського Собору: план дослiдження та першi результати

Нікітенко Н.М. Хрещальня Софiйського Собору в Києвi: задум, функцiя, датування, фресковий декор

Корнієнко В.В. Фресковi зображення святих Севастiйських мученикiв у пiвденнiй внутрiшнiй галереї Софiї Київської

Вільчинська І.М. Історичнi образи у сюжетi могилянської доби «свiтоприїмна свiча» благовiщенського вiвтаря Софiї Київської

Рясная Т.М. Прихований живопис Софiї Київської

Марголіна І.Є. Живопис М. Врубеля в куполi Софiйського Собору

Марголіна І.Є. Художник Іван Селезньов та його сакральний живопис у Софiї Київськiй

ПЕРСОНАЛІЇ, НЕКРОПОЛЬ, МЕМОРІЇ

Нікітенко Н. М., Нікітенко М.М. Поховання митрополита Кирила ІІ у Софії Київській

Нікітенко Н.М. Мартирiй святого митрополита Макарiя Київського у Софiйському Соборi

Ульяновський В.І. Митрополичі склепи Софійського Собору: відоме й невідоме про результати розкопок 1935 – 1936 рр.

Нетудихаткін І.А. Життя та смерть київського митрополита Сильвестра Косова: особливостi резиденцiї архiпастиря та загадка його поховання у Святiй Софiї

Нетудихаткін І.А. Київський архiєпископ/митрополит Рафаїл Заборовський (1731-1747) та майстри його кола

Ластовська О.Л. Митрополит Серапiон, Софiя Київська та Київ на початку ХІХ столiття

Проніна М.В. Протоiєрей Петро Орловський

РЕЛІКВІЇ

Верещагіна Н.В. Чудотворний Софiйський образ Миколи Мокрого

Бобровський Т.А. Богослужбовi хрести з ризницi Софiйського Собору в Києвi

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

Сінкевич Н.О. Два нових документи унійного періоду до історії землеволодінь кафедрального собору Св. Софії

Гордієнко Д.С. Проблема часу заснування Софiї Київської в дослiдженнi Андрiя Лiнчевського

Костючок О.В. Федір Шміт на лаві підсудних: справа «харківського відділення національного центру»

ДУХОВНА ОСВІТА

Чигирик І.І. Домова церква на честь Богородиці «Виховання» в історії Києво-Софійського духовного училища

Пахачук Ю.М. Протоiєрей Іоанн Скворцов в iсторiї Київського училища для дiвчат духовного звання

Сорочан С. Б. Византия IV – IX веков: этюды рынка. Структура механизмов обмена. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Харьков: Майдан, 2001. – 476 с.

Книга є результатом багаторічної праці автора з різноманітними джерелами (законодавчими, наративними, археологічними тощо) з історії ранньосередньовічної Візантії – спадкоємиці Рима, однієї з найбільш яскравих та трагічно загиблих цивілізацій середньовіччя. Зібрані по крихтах матеріали вводять читача у світ повсякденного побутового, а тому маловідомого життя Ромейської імперії з момента її виникнення до часу розцвіту в IX – X ст. Вони вперше дозволяють відтворити світ візантійського крамаря, купця, ремісника, а саме: просторову, історико-екологічну та організаційну структуру торгівельно-ремісничих об’єктів. Вона наочно постає у вигляді міських торгівельних площ – ринків, кварталів, рядів, інших “торгівельних точок”, крамниць – майстерень, торгівельно-складських, готельних споруд, ярмарків – панігірів, і дозволяє по-новому оцінити стан візантійського суспільства в епоху переходу від античності до середньовіччя, поміж іншим також і в важкі та багато в чому загадкові VII – VIII століття, які зазвичай називають “темними віками”.

Книгу адресовано історикам, археологам, усім, хто вивчає історію стародавнього світу та середніх віків й цікавиться історією “другого Риму”.

Сорочан С. Б. Византийский Херсон (вторая половина VI – первая половина Х вв.). Очерки истории и культуры. – Ч. 1-2 / Отв. ред. Г. Ю. Ивакин. — Харьков: Майдан, 2005. – 1648 с.

Книга є одним з чотирьох томів, присвячених історії та культурі Херсонеса Таврійського в античну та середньовічну добу, видання яких було задумане й здійснюється Інститутом археології НАН України та Національним заповідником “Херсонес Таврійський”.

У книзі розглядаються різна аспекти політичного, адміністративного, соціального, економічного життя, матеріальної та духовної культури херсонітів за доби раннього середньовіччя (друга половина VI – перша половина Х ст.), коли місто входило до складу Візантійської імперії і, разом з тим, перебувало у непростих стосунках з іншими сусідніми народами, зокрема, з готами, аланами, тюрками, росами, могутньою, загадковою Хазарією.

Прочитавши це дослідження, Ви переконаєтеся, що чимало відомих положень сучасної історіографії переглянуто. Зокрема, пропонується бачити у Тавриці візантійсько-хазарський кондомініум, а Херсон вважати лояльним центром, доволі далеким від самоуправління.

Чималу увагу в монографії приділено пошукам впливу візантійських церковних обрядів на життя міста, уточненню його топографії, урбанонімів та агоранонімів. При цьому пропонується нова, інколи неочікувана інтерпретація низки пам’ятників. Будучи фундаментальною узагальнюючою працею, книга зберегла полемічність, цікавість, доступність та яскравість викладу, які поєднуються з останніми досягненнями історичної науки. Завдяки цьому книга може бути адресованою не лише спеціалістам, історикам, археологам, викладачам вузів та шкіл. але й усій культурній спільноті, яка цікавиться середньовічною історією України. Чималою мірою цьому допомагає наявність у книзі додатку, в якому вмущено прокоментовані переклади найбільш цінних та цікавих для історії ранньосередньовічного Херсону письмових джерел, які раніше видавалися у малотиражних, а тому важкодоступних для широких кіл читачів академічних виданнях.

Зміст

Предисловие…………………….3

Введение. Вехи исследовательского пути…………………….6

Глава 1. Свидетельства прошлого. Виды и общее состояние…………………….78

Глава 2. Око и щит империи. Херсон к концу правления Юстиниана и при его ближайших преемниках…………………….167

Глава 3. Деловой город. Экономическое развитие Херсона во второй половине VI – VII вв. …………………….231

Глава 4. Византия и хазары в Таврике: господство или кондоминиум?…………………….322

Глава 5. Об opus spicatum и населении раннесредневековой Таврики…………………….396

Глава 6. Другой Херсон. Экономическое развитие в VIII в. …………………….451

Глава 7. Рождение фемы…………………….489

Глава 8. Государственное устройство Херсона и “призраки самоуправления”…………………….582

Глава 9. Город строящийся. Архитектура и топография реннесредневековой эпохи…………………….680

Глава 10. Смерть в Херсоне…………………….1031

Глава 11. “Carceris habitateris?” Положение города во второй половине IX в. …………………….1096

Заключение…………………….1209

Summary…………………….1221

Антология письменных источников…………………….1232

Епифаний Монах. О житии, деяниях и кончине св. первозванного апостола Андрея…………………….1379

Феодор Студит. Письма в Таврику. (XCII, CLXIV)…………………….1385

Гриневич К. Э. Четырехапсидное здание в Херсонесе (Новая попытка его объяснения)…………………….1586

Алексеенко Н. А. Таможня и коммеркиарии Херсона…………………….1592

Иванов А. В. Население византийского Херсона по данными антропологии…………………….1627

Список сокращений…………………….1639

Сведения об авторах…………………….1641

Відомості про авторів

Гриневич Константин Эдуардович (1891 – 1970), доктор исторических наук, профессор, заведующий кафедрой древней истории и археологии Харьковского государственного университета им. А. М. Горького в 1953 – 1966 гг. Учился в Харьковском и Петербургском университетах.

Известен как один из первых организаторов музейного дела в СССР. Первый директор Херсонесского музея в 1925 – 1930 гг., инициатор и организатор периодического издания “Херсонесский сборник”. Занимался археологическими исследованиями Херсонеса и Ольвии, историей античного искусства, античной и средневековой фортификаией. Автор четырех монографий и около 150 научных публикаций.

Алексеенко Николай Александрович, сотрудник Национального заповедника “Херсонес Таврический”, заведующий филиалом заповедника “Генуэзская крепость Чембало”. В 1980 г. окончил исторический факультет Симферопольского государственного университета, дважды (в 1997 и 2002 гг.) стажировался в Centre d’histoire et civilisation de Byzance (College de France), прошел докторантуру Парижского унвиерситета.

Является ведущим специалистом в области византийской сфрагистики античной и средневековой нумизматики. В кругу основных научных интересов – проблемы формирования административного управления, развития торгово-экономических связей и денежного обращения византийской Таврики. Автор более 40 научных статей.

В 1993 г. окончил биологический факультет Одесского государственного университета им .И. И. Мечникова, соискатель кафедры истории древнего мира и средних веков Таврического национального университета им. В. Вернадского, работает над диссертационной темой “Население городских центров Юго-Западной Таврики X – XV вв.”. Основные направления научной научной работы – палеоантропология, археология средневекового Крыма, этноархеология. Автор 30 научных публикаций.

Сорочан Сергей Борисович, доктор исторических наук, профессор кафедры истории древнего мира и средних веков Харьковского национального университета им. В. Н. Каразина, академик Украинской академии исторических наук. В 1976 г. окончил исторический факультет, а в 1981 г. – аспирантуру Харьковского университета. В 1982 г. в Московском университете защитил кандидатскую диссертацию по теме “Торговля Херсонеса Таврического в I в. до н. э. – V в. н. э.”, а в 1998 г. в Харьковском университете – докторскую диссертацию по проблемам организации и структуры торговли Византии IV – IX вв.

Много лет занимался археологическими раскопками в портовом районе Херсонеса, а ныне возглавляет экспедицию, ведущую исследования на территории “цитадели” города. Специалист в области поздней античной истории Северного Причерноморья и ранней истории Византии. Совмещает основную работу с преподаванием в Харьковской государственной академии культуры и Международном Соломоновом университете (Восточноукраинский филиал). Автор и соавтор 8 монографий, научно-популярных книг и около 150 научных и учебно-методических работ.

Стародавнє Причорномор’я. – Випуск 12 / Голов. ред. І.В. Нємченко. – Одеса, 2018. – 632 с.

Збірка «Стародавнє Причорномор’я» складена на основі матеріалів ХII читань пам’яті професора П. Й. Каришковського, міжнародної конференції, яка відбулась в ОНУ імені І. І. Мечникова 12-13 березня 2018 р. Випуск містить статті з проблем нумізматики, історії та археології Північного Причорномор’я, античної та середньовічної історії, візантинознавства, історії Європи раннього модерного часу, історіографії тощо. І–Х випуски збірки виходили під назвою «Древнее Причерноморье».

Зміст Содержание Contents

Нємченко І. В. До 55-ліття кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова……………..5

Избаш-Гоцкан Т. А. Антиковедение на кафедре истории древнего мира и средних веков…………………………………………..16

Чепіженко В. В. Розвиток медієвістики на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ (до 2000 р. – ОДУ) імені І. І. Мечникова………………………………….23

Агульников С. М. Планировка и топография могильников белозерской культуры в Нижнем Подунавье……………………………………39

Алексеев В. П., Лобода П. Г. Редкие и неизданные варианты монет античных городов Северного Причерноморья………………………………….44

Андрух С. И., Тощев Г. Н. Сорокина Балка – новый памятник археологии в Нижнем Поднепровье…………………………………………………50

Боднарюк Б. М. Західноєвропейський премілленаризм ХVІІ ст.: відродження апокаліптичних настроїв та віри у земне царство Христа на тлі Тридцятирічної війни й англійської пуританської революції……………52

Бойко-Гагарин А. C., Корпусова И. В., Янов Д. М. Некоторые особенности обращения османских юзлуков на территории княжества Валахия в 1810-1811 гг……………………………………………………57

Бондаренко Д. В., Смирнов О. І. Археологічні дослідження зольника № 2 Вікторівського святилища в 2017 р…………………………….70

Буйських С. Б. Хора Ольвії – історико-археологічний релікт давньогрецької колонізаційної епохи у Нижньому Побужжі…………….78

Бьяджи П. Малоизвестные материалы к хронологии грота Буран-Кая III (Украина)………………………………………………………….97

Вар`ян О. О. Ставлення до дитинства в Афінському полісі архаїчного та класичного періодів………………………………………………….102

Вертієнко Г. В. До питання про метал в Авесті………………………………108

Відейко М. Ю. Сакральні будівлі Центральної та Південно-Східної Європи у V тис. до н.е……………………………………….117

Вус О. В. Кастеллум Сиваг-Кермен – пограничная крепость Византии в Юго-Западной Таврике…………………………………123

Главенчук А. В. Новые данные о пигментных охрах из раскопок Анетовки 2…………………………………………………………………131

Горбаненко С. А. Перші цілеспрямовані палеоетноботанічні розшуки на Більському городищі…………………….138

Грабовская О. В. Історичні обставини початку використання цегли у Вінниці…………………………………………..146

Гребцова И. С. Сюжеты античной истории и мифологии в творчестве европейских художников XVIII – первой половины XIX ст……………………………………………………153

Гулюк Є. Зміни статусу історії та структури історичного знання в освітній системі єзуїтів у середині XVIIІ ст………………………………………………………………………..160

Гуменний В. Л. Військові гарнізони на території Близького Сходу і парфянські кампанії Риму у ІІ – на початку ІІІ ст.н.е (за епіграфічними джерелами)……………….166

Дёмин О. Б. Собирание наследства: медиевистика в современной Украине (1992–2016 гг.)……………………171

Демченко О. В. Просторова організація поселень пізнього мезоліту – раннього неоліту в районі Дніпровських порогів………………………………………………………178

Дергачева Л. В. Клад средневековых молдавских монет XIV века, найденный на территории республики Молдова……………..185

Димидюк Д. А. Фортифікації та облогова техніка Багратидської Вірменії кінця ІХ – середини ХІ ст. (на основі писемних джерел)…..191

Добролюбский А. О. Остатки и следы Джинестры на одесских берегах……………………………………………………………………….199

Домановська М. Є. Філологічний вектор розвитку візантиністики у Харківському університеті (середина ХІХ – початок ХХ ст.)……………………………………………………208

Домановский А. Н. К вопросу о нарушителе арабо-византийского договора 689 г………………………………………………214

Дятлов В. О. Герцогиня Здена Саксонська та її син Георг. Виховання християнського князя…………………………………………………..227

Заплетнюк О. А. Роль фараона Ехнатона у культі Атона за текстами прикордонних стел «раннього проголошення»…………….234

Зелинский А. Л. К вопросу о назначении так называемых перстней «птолемеевского типа»……………………………………………………241

Иванова С. В. Обмен и торговля в древних обществах……………………247

Івченко О. С. Джон Спелмен та Філіп Хантон: два погляди на королівську владу………………………………………………….254

Клюшинцев В. Н. , Гребенников В. Б. К вопросу о развитии металлургии и металлообработки в эпоху бронзы в Нижнем Побужье……………………………………………….269

Ковальський Л. С., Голдаєв C. Г. Заповнюючи прогалини на карті енеоліту степової Одещини: пізньотрипільська випадкова знахідка з долини ріки Кучурган………276

Ковбасюк С. «Коли запитають вас ваші сини…»: іконографічні новації у «Песаху» Хейбрехта Бейкелара 1563 р. та реформаційний дискурс…………………………………………………………….283

Колесниченко А. Н. Стеклянные сосуды закрытых форм VI-I вв. до н.э. в сакральных контекстах Средиземноморья и Северного Понта…………………………………………….291

Красножон А. В. Два документа 1593 г. о ремонтных работах в Хаджибее…………………………………………………..298

Крижанівський А. Л. Метрологічні показники монет львівського монетного двору XIV-XV ст……………………………………….304

Левченко В. В. Мифы и реалии биографии профессора А. Г. Готалова-Готлиба (1866–1960)………………………………………………312

Лиман С. И. Французская средневековая история и историография в творчестве профессора Харьковского университета М. Н. Петрова (1826-1887)………………….320

Лобанова М. А. , Нестеренко О. В. Нова пам’ятка катакомбної культури в Одеській області………………………………………327

Луговий О. М. Візантійські посли у Снятині 1415 року……………………332

Мельников О. Н. Серебряный статер Гигиэнонта в монетном деле и в нумизматике Боспора…………………………………….339

Мызгин К. В., Филатов Д. А. Находки ауреусов узурпаторов III века на территории Украины…………………………………354

Николаев Н. И. Кто был советником царя Скилура в Неаполе Скифском?………………………………………………368

Одрін О. В. Північнопонтійська торгівля зерном: друге життя давніх концепцій………………………………………………………..375

Отрешко В. М. О тенденциях развития археологии……………………….381

Охотников С. Б. Сотрудничество ученых Одессы и Польши в изучении археологии и древней истории Северного Причерноморья……………………………….384

Охріменко О. С. Уривок невменної нотації з оправи рукопису «Miscellae quodlibeticae pro IWM»…………………….392

Папанова В. А., Зиновьева Т. А. Cклеп с росписью на некрополе Ольвии: проблема фиксации и интерпретации памятника………………396

Пересунчак О. С. Нові пам’ятки археології в басейні р. Могилянка……………….408

Пилипчук Я. В. История Золотой Орды в хронике Ульриха Рихенталя………………………………………………………..413

Пиструил И. В. Изделия с резцовым сколом на эпипалеолитических памятниках Северо-Западного Причерноморья (некоторые предварительные выводы)………………….416

Подрєз Ю. В. Дипломатична діяльність уряду П. Орлика щодо Франції та Османської імперії в 1710 році…………………………….430

Поліщук Л. Ю., Кіосак Д. В. Нові матеріали до історії археологічного вивчення Південного Побужжя………………436

Попова Т. Н. В. Э. Крусман: эпоха и наука под скальпелем историка…………………………………………446

Попович С., Чобану И. Раскопки кургана № 8, у с. Александру Иоан Куза (Кагульский р-н, республика Молдова)…..453

Прохорова А. Ю. Французька політика Англії під час північного повстання 1569 р………………………………………………457

Руссев Н. Д. Белгородский мученик Иоанн Новый и религиозная жизнь Молдавии начала XV в………………………………….463

Рябцева С. С. О некоторых специфических чертах головных уборов населения балканского региона в X–XIV вв………..470

Самойлова Т. Л. Контакты Родоса и Тиры в эллинистическое время по данным керамической эпиграфики………………………………….485

Сєкерська О. П. Тваринництво та полювання в господарстві населення античного часу межиріччя Дунаю та Південного Бугу……487

Сминтина О. В. Екологічна історія дописемної доби: актуальні питання сучасних досліджень…………………………………………494

Cнитко І. О. , Гаркуша Н. М. , Снитко О. В. Про історію однієї лапідарної пам’ятки, знайденої біля Ольвії………………………….500

Тарасенко Н. А. Фрагменты древнеегипетской Книги мертвых в Украине……………………………………………………………..517

Тоцький П. М. Становий статус церкви в королівській Франції напередодні Революції……………………………….524

Тощев А. Г. Крымско-русские торговые отношения в XV в. ……………531

Федченко Є. Е. Функції та місце сексуальності у римському зображальному мистецтві………………………………………….539

Фомин М. В. Трансформация обряда крещения и ее отражение в архитектуре Херсонеса-Херсона…………………………….547

Харламова А. О. Результати картографування середньовічних кам’яних статуй в басейні середньої течії Сіверського Дінця………….558

Хахеу В. К вопросу о погребальном обряде позднегальштатского времени днестровско-карпатского региона (конец VII–V вв. до Р.Х.)………………………………………………….566

Циватый В. Г. Внешнеполитическая и дипломатическая институционализация Европы раннего нового времени глазами современника: Франческо Гвиччардини о концептах «война» и «мир» в исторической памяти…………………….573

Чекунина Н. В. К истории формирования коллекции древнерусских монет одесского археологического музея НАН Украины……………….580

Черниенко Ю. А. К вопросу об информативности предметов металлопроизводства для анализа проблем генезиса сабатиновской культуры………………………………………..585

Черных И. Д. Цивилизации «осевого времени» в научном наследии Ш. Эйзенштадта…………………………………………….592

Шевцов С. П. Структурные средства изображения Перикла у Фукидида…………………………………………………….596

Шевченко О. Б. Сарматські «амазонки»: чинники, що спонукали появу історіографічного міфу, та реальність сьогодення…………………603

Янко А. Л. Расенна чи Ратуменна?: Дещо про епоніма і самоназву етрусків………………………………………….609

Ярош О. А. Витоки і розвиток британського орієнталізму у першій половині XVII ст. ……………………………………………………………615

Після поновлення Незалежности України 1991 року візантологія здобула українську прописку.

В тоталітарному самодержавному Московському царстві та в Советськім Союзі, який замінив це царство, Візантією дозволяли займатися тільки росіянам, бо Росія – не тільки «родіна слонов», але, мовляв, і єдина «спадкоємиця» Візантійської імперії.

Нині цю фальш подолано. І короткий лекційний курс київського професора Дмитра Степовика з візантології, розрахований на студентів вищих духовних та світських навчальних закладів, – став чи не першою ластівкою щодо українського погляду на Візантію та її Церкву. Це природно, адже Київ, Київська Русь-Україна, а не Москва, не Суздаль і не Рязань, мала вікові стосунки з першою християнською імперією світу – з Візантією; Київ же, а не хто інший, хрестився від Константинополя, а вже згодом Київ охрещував язичників-насельників темних країв болотяних Сходу та Півночі Європи.

Перший друк книги професора Дмитра Степовика «Візантологія» побачив світ 2002 року у видавництві Теологічної Академії в Івано-Франківську. Відтоді в Україні надруковані грубіші, фундаментальніші книги з візантології вчених Києва, Харкова, Львова, Чернівців. Але книга Дмитра Степовика продовжує користуватися великою популярністю серед молоді – через гарний виклад, мову, лаконізм, влучну оцінку безлічі історичних фактів тисяча-столітньої історії Візантії. Автор присвячує друге, доповнене та ілюстроване видання книги «Візантологія», спонсорові як першого, так і цього другого друку, – Владиці Єпископу Софрону Мудрому, ЧСВВ – з нагоди знаменної події: 90-річчя від дня народження Владики.

Книга розрахована як на студентів, так і на всіх читачів, хто хоче знати, що ж це за країна Візантія, від якої Україна 1025 років тому прийняла спасенну віру в Господа нашого Ісуса Христа?

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ ВІЗАНТОЛОГИ ЯК НАУКИ Синоніми терміну «візантологія»………………………………….27 Предмети, які вивчає візантологія………………………………….28 Суміжні науки, які входять до візантології або перетинаються з нею………………………………….29

РОЗДІЛ 2. УТВОРЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ДЖЕРЕЛА її КУЛЬТУРИ Період існування Візантії. СтворенИя Візантією окремої християнської цивілізації………………………………….30 Обставини утворення Візантійської держави………………………………….31 Періодизація історії Візантії………………………………….34 Етнічний склад населення Візантії………………………………….35 Три основні джерела візантійської культури………………………………….38

РОЗДІЛ З. ІСТОРІОГРАФІЯ ВІЗАНТІЇ В УКРАЇНІ ТА В ІНШИХ КРАЇНАХ Початок вивчення в Україні візантійської проблематики: писемні джерела князівської доби………………………………….40 Основні українські джерела з візантології доби Пізнього Середньовіччя. XIII-XV cт. ………………………………….42 Основні українські джерела з візантології Козацько-Гетьманської доби XVІ-XVIII cт. ………………………………….44 Причини занепаду досліджень в Україні візантійської проблематики у XIX і XX cт. ………………………………….45 Зарубіжні країни, в яких розвивається візантологія як наука………………………………….46

РОЗДІЛ 4. ВІЗАНТІЯ ПІД ЧАС ЦАРЮВАННЯ ТЕОДОСІЯ І ВЕЛИКОГО (379-395 pp.) Імператори Східної і Західної частин Римської імперії в IV cт. ………………………………….47 Основні політичні і релігійні події у Візантії в період між царюваннями Константина І Великого і Теодосія І Великого………………………………….50 Основні здобутки правління Теодосія І Великого (379-395 pp.)………………………………….51

РОЗДІЛ 5. ҐОТИ Й ГУНИ, ЇХ ЗНАЧЕННЯ В ІСТОРІЇ ВІЗАНТІЇ Вторгнення чужих народів у кордони Східної Римської імперії………………………………….53 Відносини Західної Римської імперії з вестґотами………………………………….53 Які кочові племена загрожували обом Римським імперіям і від яких потерпали навіть ґоти?………………………………….54

РОЗДІЛ 6. ЦАРЮВАННЯ ІМПЕРАТОРА АРКАДІЯ (395-408 pp.) У ВІЗАНТІЇ І ЗАГОСТРЕННЯ ГОТСЬКОГО ПИТАННЯ Обставини, за яких відбувся новий поділ Римської імперії після Теодосія І Великого………………………………….56 Перипетії вторгнення вестґотів і остґотів в Італію………………………………….57

РОЗДІЛ 7. ІМПЕРАТОР ТЕОДОСІЙ II (408-450 pp.). РОЛЬ ЙОГО СЕСТРИ ПУЛЬХЕРІЇ ТА ДРУЖИНИ ЄВДОКІЇ У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ І В ПРИДВОРНИХ ІНТРИГАХ Вихід на авансцену політичного, релігійного та культурного життя Візантії жінок………………………………….60 Політика Теодосія II стосовно персів на Сході і гунів на Балканах. Аттіла проти Візантії………………………………….62 Релігійні суперечки в часи Теодосія II. Третій і Четвертий Вселенські собори………………………………….63

РОЗДІЛ 8. ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ І ВІЗАНТІЯ: 410-476 pp. Як виникли Рим і Римська імперія………………………………….65 Ставлення римлян до євреїв………………………………….68 Релігія римлян і релігія християн………………………………….69 Блаженний Августин: «Про місто Боже»………………………………….72 Драма падіння Західної Римської імперії 476 року………………………………….74 Причини падіння Західної Римської імперії наприкінці V cт. ………………………………….75

РОЗДІЛ 9. ВІЗАНТІЯ ПРИ ІМПЕРАТОРАХ МАРКІЯНІ [450-457 pp.), ЛЕВІ І ФРАКІЙЦЕВІ (457-474 pp.) ТА ЗИНОНІ (474-491 pp.). ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР Віровизнавчі питання в державній політиці імператора Маркіяна………………………………….76 Чотири методи боротьби імперії з варварами………………………………….77 Імператор Зинон і початок династії Ісаврів………………………………….79

РОЗДІЛ 10. ВІЗАНТІЯ ПРИ ІМПЕРАТОРІ АНАСТАСІЇ (491-518 pp.): ВІЙНА З ПЕРСІЄЮ, ПОВСТАННЯ ВІТАЛІЯНА, ВІДНОСИНИ З ОСТГОТСЬКИМ КОРОЛЕМ ТЕОДОРИХОМ І З РИМОМ Вирішення Анастасієм проблеми зміцнення східного кордону Візантії………………………………….81 Збунтування стратега Віталіяна і події на Балканах………………………………….83 Тяжкі проблеми імператора Анастасія на церковній ниві всередині країни і у відносинах зі святим престолом у Римі………………………………….84

РОЗДІЛ 11. ВІЗАНТІЯ ПРИ ІМПЕРАТОРАХ ЮСТИНІ І (518-527 pp.) ТА ЮСТИНІЯНІ І (527-565 pp.): ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПІД ЕГІДОЮ КОНСТАНТИНОПОЛЯ; ЗНИЩЕННЯ ОСТГОТІВ В ІТАЛІЇ ТА ВАНДАЛІВ У АФРИЦІ; КОДИФІКАЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА; РЕПРЕСІЇ ПРОТИ АРІЯН І МОНОФІЗИТІВ; ПОВСТАННЯ «НІКА» Найважливіші підсумки царювання Юстина І (518-527 pp.). Спустошення Сирії………………………………….86 Методи відновлення єдності Римсько-Візантійської імперії Юстиніяном І………………………………….86 Причини і наслідки повстання константинопольської бідноти проти уряду Юстиніяна «Ніка» (січень 532 р.)………………………………….89 Побудова собору св. Софії в Константинополі у 532-537 pp. ………………………………….90 Пріоритети зовнішньої політики уряду Юстиніяна І. Твір Козьми Індикоплова «Християнська топографія»………………………………….98

РОЗДІЛ 12. ВІЗАНТІЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ VI СТ.: НАТИСК НА ІМПЕРІЮ З БАЛКАНСЬКОГО ПІВОСТРОВА АВАРІВ ТА СЛОВ’ЯН. ІМПЕРАТОРИ ЮСТИН II (565-578 ррЛ ТИВЕРІЙ II (578-582 pp.), МАВРИКІЙ (582-602 pp.) І ФОКА (602-610 pp.). ПРОГОЛОШЕННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ АРХІЄПАРХІЇ ПАТРІАРХАТОМ (587 р.) Стан Візантійської імперії після 38-річного правління Юстиніяна І………………………………….101 Тиранічне правління імператора Фоки (602-610 pp.)………………………………….104

РОЗДІЛ 13. ІМПЕРАТОР ІРАКЛІЙ (610-641 pp.) І ЗЛАМАННЯ МОГУТНОСТІ ПЕРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Політика Іраклія стосовно слов’ян, що заселяли Балканський півострів………………………………….106 Господарська розруха у Візантії після війни з Персією………………………………….110

РОЗДІЛ 14. НАСТУПНИКИ ІРАКЛІЯ НА КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОМУ ТРОНІ: КОНСТАНТ II, ВІН ЖЕ КОНСТАНТИНIII (642-668 pp.) I КОНСТАНТИН IV ПАГОНАТ (668-685 pp.) Інтриги Іраклієвої дружини Мартини і їх сумний кінець………………………………….111 Церковна політика Константа II (Константина III). Відпадіння Сирії, Палестини і Єгипту від Візантії………………………………….112 Розв’язання Константином IV Пагонатом релігійних суперечок з монофелітами на Шостому Вселенському соборі (680-681 pp.)………………………………….113

РОЗДІЛ 15. ВИНИКНЕННЯ РЕЛІГІЇ ІСЛАМУ В АРАВІЇ І ПЕРШІ ПОГРОЗИ ВІЗАНТІЇ ВІД АРАБІВ Особа і життєпис пророка Магомета (572-632 pp.)………………………………….118 Створення священної книги Коран з шістьма принципами і п’ятьма вимогами ісламу………………………………….119 Арабська експансія халіфів Омара і Османа………………………………….121 Блокада арабським флотом Константинополя у 672-678 роках. Грецький вогонь………………………………….124

РОЗДІЛ 16. ІМПЕРАТОР ЮСТИНІЯН II (685-695 та 705-711 pp.), ЙОГО КРИМСЬКЕ УВ’ЯЗНЕННЯ (695-705 pp.), КРИМСЬКА АВАНТЮРА (710-711 pp.). ВОРОГИ ЮСТИНІЯНА – ЛЕОНТІЙ, ТИВЕРІЙ III ТА ВАРДАН-ПИЛИПИК Успіхи і невдачі першого періоду царювання Юстиніяна II (685-695 pp.)………………………………….128 Десятилітнє вигнання Юстиніяна II в Криму (695-705 pp.) і його повернення до влади в Константинополь………………………………….129 Каральна експедиція Юстиніяна II проти Криму і трагічний кінець імператора………………………………….131

РОЗДІЛ 17. ВІЗАНТІЯ В ТЕМРЯВІ АНАРХІЇ І АВАНТЮР НА ПЕРЕЛОМІ VIIІVIII СТОЛІТЬ. «ПЕРЕХІДНІ» ІМПЕРАТОРИ АНАСТАСІЙ II (713-716 pp.) І ТЕОДОСІЙ III (716-717 pp.). ВОЦАРІННЯ ЛЕВА III ІСАВРА (717-741 pp.) Фактори нестабільності політичної монархічної системи у Візантії при наступниках царя Юстиніяна II………………………………….133 Занепад моралі у Візантії на початку VIII століття………………………………….134 Спрямованість політики Лева III Ісавра до видання ним іконоборського декрету………………………………….136

РОЗДІЛ 18. ПОЧАТОК ІКОНОБОРСТВА У ВІЗАНТІЇ. ЕДИКТИ ЛЕВА III ICABPA ПРОТИ ІКОН ВІД 626 І 630 pp. ЗБІРНИКИ ЗАКОНІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА «ЕКЛОГИ» І «СЕЛЯНСЬКИЙ СТАТУТ» Внутрішня і зовнішня політика Лева III Ісавра перед початком іконоборства………………………………….138 Обставини, що спонукали Лева III видати едикти проти ікон………………………………….140 Законодавчі ініціативи Лева III. Громадянський статут «Еклоги» і «Селянський статут»………………………………….156

РОЗДІЛ 19. ІМПЕРАТОР КОНСТАНТИН V КОПРОНИМ (741-775 pp.): ПРИДУШЕННЯ БУНТУ АРТАВАЗДА; ВІЙНИ З АРАБАМИ Й БОЛГАРАМИ; ЕПІДЕМІЯ ЧУМИ; СКЛИКАННЯ ІКОНОБОРСЬКОГО «БЕЗГОЛОВОГО» СОБОРУ; ЗВІРСТВА ПРОТИ МОНАХІВ-ІКОНОШАНУВАЛЬНИКІВ; ПОКРОВИТЕЛЬСТВО СЕКТІ ПАВЛИКІЯН; ВТРАТА ГРЕЦЬКОГО ЕКЗАРХАТУ В ІТАЛІЇ Обставини приходу Константина V до влади………………………………….158 Спонуки імператора щодо переселення єретиків-сектантів павликіян з Сирії й Вірменії на Балкани – у Фракію………………………………….159 Відносини Візантії з Болгарією за царювання Константина V………………………………….160

РОЗДІЛ 20. ЦАРІ ЛЕВ IV ХАЗАР (775-780 pp.), ІРИНА (780-792 ТА 797-802 pp.), КОНСТАНТИН VI (780-797 pp.): БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ І БОРОТЬБА НАВКОЛО ІКОН Розв’язання проблеми престолонаступництва між сімома дітьми Константина V Копронима………………………………….177 Регентство Ірини і патріаршество Тарасія: дві спроби скликання Сьомого Вселенського собору і відновлення пошанування ікон………………………………….180

РОЗДІЛ 21. ЦАРЮВАННЯ НИКИФОРА І (802-811 pp.): СУПЕРНИЦТВО З ФРАНКСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ ЗА АДРІАТИКУ І ВЕНЕЦІЮ; ПОДАТКОВА І МИТНА ПОЛІТИКА; ВІДНОВЛЕННЯ ІКОНОБОРСТВА, ДІЯЛЬНІСТЬ ЧЕНЦЯ ТЕОДОРА СТУДИТА Обставини воцаріння Никифора І. Грім із Заходу: новопостала імперія франків………………………………….192 Суть конфлікту між урядом імператора Никифора І і популярним ченцем-богословом Теодором Студитом………………………………….195

РОЗДІЛ 22. ЦЕРКОВНІ І СВІТСЬКІ СУПЕРЕЧКИ ПРО ІКОНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ IX СТ. ВТОРГНЕННЯ АРАБІВ НА ОСТРОВИ КРИТ І СИЦИЛІЮ Причина нетривалого – лише неповних два роки – царювання Михаїла І Рангаве………………………………….198 Як «поліпшив» справи в імперії цар Лев V Вірменин, відновивши цькування шанувальників ікон………………………………….199 Кара на уряд і владу імператора Михаїла II Заїки (820-829 pp.) за те, що він продовжував толерувати іконоборців………………………………….210

РОЗДІЛ 23. ОСТАННІЙ ЦАР-ІКОНОБОРЕЦЬ ТЕОФІЛЬ (829-842 pp.), ЙОГО ТЯЖКІ ПОРАЗКИ ВІД БАГДАДСЬКОГО ХАЛІФАТУ ВІРМЕНИ ПРИ ЦАРСЬКОМУ ДВОРІ. ТАЄМНИЙ ГУРТОК ІКОНОШАНУВАЛЬНИКІВ, ОЧОЛЕНИЙ ЦАРИЦЕЮ ТЕОДОРОЮ. ІВАН ГРАМАТИК – ОСТАННІЙ ІКОНОБОРЕЦЬ НА ПАТРІАРШОМУ ТРОНІ. КІНЕЦЬ ІКОНОБОРСТВА І ВСТАНОВЛЕННЯ 843 р. СВЯТА «ТОРЖЕСТВО ПРАВОСЛАВ’Я» Особа Теофіля. Занедбання державних справ, підозріле ставлення до питань віри, ігнорування арабської загрози………………………………….211 Рішучий злам в іконоборській політиці уряду Теофіля. Роль у цьому зламі його дружини Теодори і патріархів Івана VII Граматика і Методія………………………………….214

РОЗДІЛ 24. РЕГЕНТСТВО ТЕОДОРИ (842-856 pp.), ЦАРЮВАННЯ її СИНА МИХАЇЛА ІІІ ВИПИВАКИ (856-867 pp.). ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОГО ВЧЕННЯ ПРО ІКОНИ І ВСТАНОВЛЕННЯ КАНОНУ ІКОНОМАЛЯРСТВА Значення неділі «торжества православ’я» (843 р.) в консолідації візантійського суспільства і в історії Вселенської Церкви………………………………….216 Драма усунення з посади константинопольського патріарха-іконоборця Івана VII Граматика………………………………….217 Моральна хисткість імператора-випиваки Михаїла III. Кривава сутичка його дорадників Варди і Василя………………………………….221

РОЗДІЛ 25. ЗАСНУВАННЯ У ВІЗАНТІЇ МАКЕДОНСЬКОЇ ДИНАСТІЇ (867 p.). ОСОБА ІМПЕРАТОРА ВАСИЛЯ І (867-886 pp.). ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ – КИЇВСЬКОЇ РУСИ (852 p.). БОРОТЬБА ЗА ЦЕРКОВНУ ВЛАДУ МІЖ ПАТРІАРХАМИ ІГНАТІЄМ І ФОТІЄМ Новий етап піднесення Візантії за правління царів Македонської династії, які правили 190 років (867-1057 pp.)………………………………….223 Корінна зміна у зовнішній політиці Візантії за першого царя Македонської династії Василя………………………………….225 Церковна політика імператора Василя І, його стосунки з патріархами Ігнатієм і Фотієм………………………………….227

РОЗДІЛ 26. КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХ ФОТІЙ (857-868 pp.) І ХРИСТИЯНСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬ КА ДІЯЛЬНІСТЬ СОЛУНСЬКИХ БРАТІВ КИРИЛА І МЕТОДІЯ В КРИМУ І В МОРАВІЇ Початок місіонерської діяльності Кирила і Методія в Криму (858-861 pp.)………………………………….231 Причина подорожі й особливості місії Кирила і Методія в Моравії (863-867 pp.)………………………………….234

РОЗДІЛ 27. ПАТРІАРХ ФОТІЙ І ХРЕЩЕННЯ БОЛГАРІЇ (865-870 pp.) Протистояння Константинополя й Рима у питаннях хрещення Болгарського князівства………………………………….237 Болгарський князь Борис-Михаїл одвертається від Константинополя й апелює до Рима………………………………….239 Обставини остаточного повернення Болгарії до візантійського православ’я………………………………….241

РОЗДІЛ 28. ДІЯЛЬНІСТЬ СЛОВ’ЯНСЬКОГО ПРОСВІТИТЕЛЯ АРХІЄПИСКОПА МЕТОДІЯ (ПІСЛЯ СМЕРТІ ЙОГО БРАТА КИРИЛА) В КОНТЕКСТІ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА БАЛКАНАХ (869-885 pp.) Причини затримки архієпископа Методія в Римі………………………………….244 Труднощі, що постали перед Методієм, коли він прибув до Паноніїв сані архієпископа Моравського іПанонського………………………………….246 Зусилля імператора Василя І Македонця з метою утримати візантійські колонії в Південній Італії та на Сицилії………………………………….247

РОЗДІЛ 29. ДОБА РОЗКВІТУ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПРИ ДИНАСТІЇ МАКЕДОНЦІВ (867-1057 pp.) Сімнадцять царів Македонської династії і основні причини досягнення імперією вершин своєї могутності………………………………….248 Пріоритети зовнішньої політики Візантії в епоху правління царів Македонської династії………………………………….250

РОЗДІЛ 30. ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ Х-ХІ СТОЛІТЬ Українсько-візантійські відносини від князя Олега до княгині Ольги………………………………….253 Суперництво Київського князя Святослава (969-972 pp.) та візантійського імператора Івана І Цимисхія (969-976 pp.) за впливи у придунайській Болгарії………………………………….257 Візантійський фактор у процесі хрещення Київської Руси-України………………………………….260

РОЗДІЛ 31. СИСТЕМА ВНУТРІШНЬОГО УПРАВЛІННЯ У ВІЗАНТІЇ ПРИ МАКЕДОНСЬКІЙ ДИНАСТІЇ. ЦЕРКВА І КУЛЬТУРА Система розподілу влади, запроваджена царями Македонської династії………………………………….264 Основні досягнення науки, культури, літератури і мистецтва у Візантії при Македонській династії………………………………….266 Перебіг церковного життя при династії Македонців………………………………….267

РОЗДІЛ 32. ОСЛАБЛЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ВЛАДИ, АНАРХІЯ У ВІЗАНТІЇ У ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД ВІД ДИНАСТІЇ МАКЕДОНЦІВ ДО ДИНАСТІЇ КОМНІНІВ (1025-1081 pp.) Причини занепаду Візантійської імперії в середині XI століття………………………………….269 Особливості норманської і турецької загроз для Візантії у порівнянні з минулими нападами готів, гунів, арабів і слов’ян………………………………….271

РОЗДІЛ 33. ВІЗАНТІЯ ПРИ ДИНАСТІЯХ ДУКІВ І КОМНІНІВ. ПОЧАТОК ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ. РОЗРИВ ВІЗАНТІЇ З ЛАТИНСЬКИМ ЗАХОДОМ (1081-1185 pp.) Клани Дуків і Комнінів – багаті землевласники й аристократи-військовики. 37-річне правління Олексія і Комніна………………………………….274 Олексій і Комнін і норманський герцог Боемунд під час Першого Хрестового походу 1096-1097 років………………………………….275 Причини й наслідки Другого Хрестового походу 1147 року. Меценатство Мануїла І Комніна………………………………….276

РОЗДІЛ 34. ДИНАСТІЯ АНГЕЛІВ (1185-1204 pp.). ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ХРЕСТОВІ ПОХОДИ. ПОДІЛ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ДВІ ЧАСТИНИ Перехід від династії Комнінів до династії Ангелів………………………………….279 Третій Хрестовий похід (1189-1192 pp.) та причини його невдачі………………………………….280 Каральний для Візантії Четвертий Хрестовий похід (1203-1204 pp.) і поділ Візантійської імперії………………………………….282

РОЗДІЛ 35. ЛАТИНСЬКИЙ СЕКТОР ВІЗАНТІЇ ЗІ СТОЛИЦЕЮ В КОНСТАНТИНОПОЛІ (1204-1261 pp.) Здача Константинополя 12 квітня 1204 р. латинцям. Погром і грабіж………………………………….284 Адміністративна реформа в Латинській Візантії. Створення герцогств, королівств, князівств, сеньйорій………………………………….286 Чотири основні причини поразки Латинської Візантії………………………………….289

РОЗДІЛ 36. ГРЕЦЬКИЙ СЕКТОР ВІЗАНТІЇ ЗІ СТОЛИЦЕЮ В НІКЕЇ (1204-1261 pp.) Від потрясіння – до патріотизму. Грецька заповзятість після катастрофи 1204 року………………………………….291 Болгарія як мінливий фактор у латино-грецьких змаганнях і війнах XIII століття………………………………….293 Генуя та Іконійський султанат турків-сельджуків – союзники Нікеїв боротьбі проти латинців………………………………….296

РОЗДІЛ 37. ВІДНОВЛЕННЯ ЄДНОСТІ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПРИ ОСТАННІЙ ЦАРСЬКІЙ ДИНАСТІЇ ПАЛЕОЛОГІВ (1261-1453 pp.) Рід Палеологів. Перший представник династії Михаїл VIII і його старання зберегти та зміцнити Візантійську імперію………………………………….298 Династична лінія Палеологів упродовж двох століть: одинадцять царів у вирі інтриг, узурпації влади, підкупів і кривавих сутичок………………………………….300

РОЗДІЛ 38. СТАН ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ПРИ ДИНАСТІЇ ПАЛЕОЛОГІВ (XIII-XV СТОЛІТТЯ) Характер відносин Церкви і держави в останні два століття існування Візантії: від цезаропапизму до папоцезаризму………………………………….303 Причини і наслідки церковної унії Константинополя і Рима 1439 року на соборі у Флоренції………………………………….305

РОЗДІЛ 39. РОЗКВІТ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І БОГОСЛОВІЇ ПРИ ДИНАСТІЇ ПАЛЕОЛОГІВ У XIII-XV СТОЛІТТІ Причини піднесення культури і богословії та тлі занепаду й розпаду Візантії………………………………….308 Співвідношення розвитку візантійської культури в Палеологівську епоху між столицею й регіонами………………………………….310

РОЗДІЛ 40. ПАДІННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЯ 1453 РОКУ І КІНЕЦЬ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Причини катастрофічного занепаду Візантії у XV столітті………………………………….313 Драма здобуття Константинополя турками-османами Магомета II………………………………….316

ДОДАТКИ Список візантійських імператорів………………………………….320 Хронологічна таблиця важливих подій історії Візантійської імперії………………………………….323 Бібліографія………………………………….328 Про автора………………………………….344 Книжкові публікації професора Дмитра Степовика………………………………….348

Адам Стрижнюк. Кому належить українське православ’я?

Пастор протестантської церкви з Маріуполя і за сумісництвом директор благодійного фонду «Республіка Пілігрим» Геннадій Мохненко на своїй сторінці в «Фейсбук» розповів історію свого друга – пастора, ім’я якого з відомих причин не називає.

«Бойовики його заарештували в домі молитви, приїхавши на богослужіння з калашами. Привезли його в підвал і почали сперечатися: розстріляти чи ні? Однак спершу вирішили повезти його на суд до місцевого православного батюшки. Останній провів з пастором (з руками в наручниках і з зав’язаними скотчем очима) «спасенну» бесіду…

Після довгих коливань батюшка все ж милостиво підняв палець вгору, що дозволило пастору вижити. В захоплений ДНРівцями молитовний будинок в Слов’янську теж заходили московські батюшки, придивлялися до нового помешкання… Вони це робили в перерві між молитвами за «гради» і освяченням підвалів Гіркіна, в яких катували, розпорювали животи і вбивали людей. Моліться разом з ДНРівцями за їх бісівський експеримент, благословляйте цю «святу» рать… Але одне прохання: перейменуйтесь (щоб у людей не було плутанини в голові) в «Протестантів Московського Патріархату» і практикуйте ваш четвертий Рейх», – пише Геннадій Мохненко.

Разом з тим він висловив свою щиру повагу «справжнім православним людям і священикам, які розуміють всю чортівню, що коїться під маскою «московського православ’я» на південному сході країни».

***

Ми ніколи в своїх публікаціях не заторкували тему релігії і міжконфесійних відносин. Ця тема належить до особистого табу: кожен вправі сам вирішувати, в якого Бога вірити і до якої церкви ходити та чи ходити взагалі. Але на Сході України склалися «особливі обставини»: одну з православних конфесій все частіше «застукують» при співпраці з терористами.

Ми не будемо зараз аналізувати, наскільки подібна практика відповідає морально-етичним засадам християнства. Але вдамося до історії. До тих маловідомих її сторінок, які проливають світло на походження православних конфесій в Україні. Щоб в кінці кожен міг зробити для себе відповідні висновки.

***

Як відомо, в ідеалі церква мала б бути офіційно відділена від держави. В Україні по суті так воно і є. На перший погляд, аналогічна ситуація спостерігається і в нашого східного сусіда. Але це тільки на перший погляд. Насправді ж церква у Росії завжди була «одержавленою». Оскільки ж і сама Російська держава аж ніяк не є зразком ліберально-демократичного устрою, то й така її церква. Російська влада втручається у внутрішні справи України – так само робить і влада церковна. Приклад кількарічної давності: перед приїздом Святішого Отця Івана-Павла ІІ до України, РПЦ разом зі своїм «українським оплотом» – Московським патріархатом (МП), спровокували суцільну антиукраїнську кампанію, мовляв, Україна – канонічна територія Російської церкви, і католики не мають права сюди потикати носа. Звичайно, у багатьох борців «за веру православную» складається враження, що «російські гості» мають повне право на таку політику, оскільки, мовляв, МП з давніх-давен перебуває на українських землях, у той час як Київський патріархат, для прикладу, утворений тільки у 1992 році. Де ж ховається правда? В історії!

Остаточний розкол християнської церкви на дві гілки: західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся у 1054 році. Хрещення України-Русі припадає ще на 988 рік. Тоді Українська держава перебувала під сильним політичним, економічним і культурним впливом Візантії, відповідно й Українська церква існувала у канонічній єдності з Константинополем – візантійською столицею. У той час не те що Московського патріархату, навіть Москви ще не було. Церкву у Києві очолював «митрополит Київський і всія Русі», а, отже, Київська митрополія (у подальшому – патріархія) існувала вже тоді (якщо бути точним – за 698 років до утворення МП). Проте внаслідок монгольської навали київський митрополит був змушений спочатку у 1299 році перебратися до Володимиро-Суздаля, а згодом, у 1325 році, на «запрошення» Івана Калити – до Москви. Слід зазначити, що, перебуваючи на значній віддалі від столиці, глава церкви і надалі іменував себе «митрополитом київським…».

У середині XV ст. Візантія вела запеклу боротьбу з турками і для того, щоб забезпечити себе союзником, погодилась на унію (об’єднання) з Римом. У 1439 році відбувся Ферраро-Флорентійський собор, який підтримав ідею об’єднання католицької і православної церков, тобто Риму і Константинополя. У числі інших православних ієрархів, котрі погодились на унію, був і митрополит київський Ісидор. Почувши про це, Москва проголосила його «зрадником православної віри» і позбавила митрополичої кафедри. У 1448 році московська церква, не питаючи на це згоди ні Києва, ні Константинополя, проголосила себе автокефальною (незалежною) і обрала собі митрополитом Йона, який був останнім, хто титулував себе «митрополитом київським…». Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року РПЦ вважалася неканонічною (незаконною). Звичайно, московські церковні кола ніяк не хотіли погоджуватись з такою позицією всього православного світу, тому ще за Василія ІІІ (батька І.Грозного) сформували теорію «Москва – «третій Рим». Проголосивши її, РПЦ надала Москві статусу єдиного православного центру в світі (!), хоча такий центр уже давно існував і ним був Константинополь. Дещо раніше РПЦ ідеологічно спрезентувала владу московського царя як спадщину візантійського імператора. Та от біда – поряд з візантійським імператором завжди був патріарх, а у московського царя (князя), як «візантійського спадкоємця», – його не було. Ось тут і виникає ідея створення МП. Завдяки численним «пожертвуванням» цілком реалізувати цю ідею вдалося урядові Б.Годунова. У січні 1589 року було визнано канонічність РПЦ і обрано першого її патріарха – Йова. Перетворившись у слухняне знаряддя московського уряду, патріарх, а з ним і вся Російська церква будь-що намагалися ліквідувати церковну незалежність України. Проте це стало можливим лише після приєднання нашої держави до Росії у 1654 році. Особливий слід на процесі ліквідації самостійності Української церкви залишив патріарх Яким (Савелов). Він разом з московським царем декілька разів звертався до Константинопольського патріарха з проханням передати Українську церкву під юрисдикцію МП, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І.Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 років самочинно (!) приєднала Українську церкву до МП. Звичайно, весь православний світ не міг з цим погодитись, а тому треба було отримати хоча б формальну згоду від його глави – Константинопольського патріарха. За цю справу активно взявся навесні 1686 року патріарх Яким. До столиці колишньої Візантії за наказом московського патріарха поїхав досвідчений дяк Нікіта Алексєєв. Метою цієї поїздки було вручення Константинопольському патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. Однак, як свідчать історичні джерела, Діонісій відхилив прохання московського патріарха, оскільки вважав таке об’єднання незаконним. Тоді Алексєєв вирішив звернутись безпосередньо до турецької влади (колишня Візантія, а з нею і Константинополь ще з 1453 року перебували у складі турецької держави – Османської імперії). Коли недавно обраний патріарх Діонісій прибув до Адріанополя, щоб його посаду затвердив Великий візир, там уже був вищезгаданий московський дяк, котрий устиг про все домовитись з турецьким володарем. У Туреччини попереду була важка війна з Австрією, Польщею та Венецією і, будучи досвідченим політиком, Великий візир хотів нейтралізувати Росію у цій війні, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію МП (до речі, за це він отримав від Алексєєва доброго хабара – 200 золотих червонців і 120 чорнолискучих соболів). Згодом Діонісія за цей неканонічний вчинок позбавили посади патріарха, але незалежності УПЦ так і не повернули.

Нічого не змінилося у цьому плані і в часи Російської імперії, хіба те, що Українська церква зазнала тотальної уніфікації. На початку 1917 року із 27 єпископів України українцями були тільки троє. Церковний національно-визвольний рух початку XX ст. набрав форм Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте 28-29 січня 1930 року на надзвичайному церковному соборі у Києві УАПЦ було примушено «саморозпуститися». Майже всі її єпископи, більшість священиків і тисячі вірних були знищені. Лише у період руху за державну незалежність у 1990-1991 роках було оформлено Український патріархат, який переріс у червні 1992 року в УПЦ Київського патріархату.

Отож, хто старший і кому кого повчати, ще потрібно розібратися. Українці не звикли повчати, проте не дуже люблять втручання у свої справи. На жаль, багато хто цього не розуміє, тому й продовжують «пахнути» великоросійським шовінізмом не лише кабінети високих московських посадовців, але й золотоверхі храми російського духівництва.

Адам Стрижнюк

ДОВІДКА: православ’я у світі

За кількістю віруючих Православна Церква – це друга християнська спільнота після Римо-Католицької Церкви. Найбільше послідовників Православ’я проживає у Греції (98%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), Румунії (87%), Сербії (84%), Чорногорії (84%), Болгарії (83%), на Кіпрі (80%), у Росії (80%), Македонії (80%), Україні (80%).

Православні церкви у євхаристійному спілкуванні

Нині існує 14 (або 15) автокефальних Церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську Православну Церкву.

Автокефальні церкви

1. Константинопольська Православна Церква (або Вселенський Константинопольський Патріархат)

2. Олександрійська Православна Церква (або Олександрійський Патріархат)

3. Антіохійська Православна Церква (або Антіохійський Патріархат)

4. Єрусалимська Православна Церква (або Єрусалимський Патріархат)

5. Російська Православна Церква (або Московський Патріархат)

6. Сербська Православна Церква (або Сербський Патріархат)

7. Румунська Православна Церква (або Румунський Патріархат)

8. Болгарська Православна Церква (або Болгарський Патріархат)

9. Грузинська Православна Церква (або Грузинський Патріархат)

11. Елладська Православна Церква (або Грецька Православна Церква)

12. Польська Православна Церква

13. Албанська Православна Церква

14. Православна Церква Чеських Земель і Словаччини

15. Православна Церква Америки – визнана як автокефальна лише Російською, Болгарською, Грузинською, Польською та Чехословацькою Церквами

Автономні церкви

Церкви, що мають самоврядність, адміністративну, юридичну, економічну незалежність, залишаючись у канонічній юрисдикції котрогось із Патріархатів. Окрім автономних, існують напівавтономні, самоврядні і под. Різниця між ними розмита. Деякі самоврядні мають не менше прав, ніж деякі автокефальні.

– Антіохійська Архієпархія Північної Америки (автономна, Антіохійський Патріархат)

– Бессарабська Митрополія (автономна, Румунський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна, Московським Патріархатом не визнається взагалі)

– Естонська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)

– Китайська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, низкою Церков не визнається як автономна) – фактично зникла

– Критська Православна Церква (напівавтономна, Вселенський Патріархат)

– Фінська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат)

– Японська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)

Самоврядні церкви

– Латвійська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Литовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Молдовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Естонська Православна Церква Московського Патріархату (самоврядна)

– Російська Православна Церква Закордоном (самоврядна, Московський Патріархат)

– Синайська Православна Церква (автономна, Єрусалимський Патріархат)

– Українська Православна Церква («самоврядна з правами широкої автономії», Московський Патріархат)

– Українська православна церква США (самоврядна митрополія, Вселенський Патріархат)

Православні церкви, що не мають євхаристійного спілкування з іншими

– Болгарський Альтернативний Синод

– Італійська Православна Церква

Перший (VII) випуск Сугдейського збірника продовжує засновану у 2004 р. серію наукових видань, що ґрунтуються на матеріалах міжнародної наукової конференції «Причорномор’я, Крим, Русь в історії та культурі», що регулярно проводилась Національним заповідником «Софія Київська» на базі його відділу – музею «Судацька фортеця».

На сьогодні, через анексію Криму Російською Федерацією, музей вилучено з підпорядкування Міністерства культури України та оперативного управління Національного заповідника «Софія Київська». Однак заповідник продовжує традицію започаткованих ним наукових форумів, збираючи їх на території свого музейного комплексу в м. Києві. В свою чергу, збірник продовжує публікацію робіт, присвячених іс­то­рії та архео­логії давнього та середньовічного Криму. В статтях розглядаються торгівельні, етнічні та культурні звʼязки між Кримом, Руссю, Європою, Причорноморʼям та Візантією, оприлюднюються результати археологічних, джерелознавчих та історіографічних досліджень.

ЗМІСТ

Гордієнко Д. С. Крим та кримські пам’ятки у науково-публіцистичній спадщині Володимира Січинського … 3

Джанов А. В. Каффа и Крым во второй половине XIV в. (преимущественно по данным книг массарии Каффы) … 44

Світло й тіні Другого Риму (частина 1)

Ігор СЮНДЮКОВ

Ярослав Мудрий та Візантія: відповідь на виклики історії

Повернутись до витоків — це глибинна духовна потреба. Потреба людини і цілого народу. Це спрага, яку конче необхідно втамувати: дізнатися, звідки постав мій рід, моє місто, зрештою, моя нація. Адже, якщо, як писав поет, «зірки світили людям і до нас», і не від нас, грішних і улюблених, встановився порядок речей на Землі, а за десятки, сотні поколінь до нас — то, хай би як стрімко текла Ріка Часу, все одно нам нічого не збагнути в цьому світі, якщо ми не відшукаємо витоків цієї Ріки. Бо це також і наші витоки, розуміємо ми це чи ні. До того ж, хтозна, може, якраз знання історії (вкупі з осягненням високої літератури та філософії) допоможе нам знайти вихід із сьогоденного лабіринту нерозв’язних проблем. Адже, трапляється, для того, щоб знайти вихід — треба усвідомити, де саме колись був вхід!

Наші витоки — у духовному Всесвіті Київської Русі. Ця думка, здається, вже мало в кого викликає заперечення. А ось інша теза, котра тісно пов’язана із щойно наведеною, а саме: культуру й політику Давньої Руси-України дуже важко зрозуміти без знання історії, інтелектуального життя, моралі та реальної політичної практики (без міфів) потужної південної сусідки Руси, світової, без перебільшення, держави — Візантійської імперії — ця теза зовсім не є загальновизнаною. А тим часом це справді так. Славетним керманичам Русі — й Ользі, й Святославу, і Володимиру Великому, і Ярославу Мудрому (на ньому ми зупинимося окремо й докладно, але трохи згодом), і Володимиру Мономаху — доводилось діяти, перебуваючи у потужному «силовому полі» Візантії. Ця імперія, котра йменувала себе Другим Римом (і мала на це певні підстави), котра вважала «варварами» усі сусідні народи й одверто зневажала їх (слов’ян у тому числі), — суттєво впливала на життя нашої Вітчизни 1200, 1100, 1000, 900 років тому.

Імперія втрачала з плином століть свою військову міць, її територія з кожним віком скорочувалась, ніби бальзаківська «шагренева шкіра» (аж поки у 1453 році колишня «столиця світу», Константинополь-Царгород, не була завойована турками, які стрімко створювали свою імперію). Проте слід в історії Давньої України (так само, як і в історії Московії — очевидно, ще значно більшою мірою!) Візантія, її культура, традиції, її фантастичний блиск та її чорна злиденність, її духовність, водночас і справді гуманістична, й підступна, антилюдяна, залишила дуже й дуже помітний. І той величезний за значенням факт, що саме звідти, з Візантії (очевидно, через посередництво болгарської православної культури того давнього часу, і це дуже суттєво), до нас на Русь прийшло «християнство східного обряду» — це тільки «верхівка» айсберга. Отже, нам, читачу, бодай необхідно поговорити про Візантію. Якщо завгодно, «повернутись до Царгорода». Щоб зрозуміти не чиюсь чужу — власну, рідну історію і культуру.

Історія Візантії як середньовічної грецькомовної держави, власне, розпочалась ще в IV ст. н. е., після розділення Давньої Римської Імперії цезарів (Першого Риму), на Західну Римську Імперію (впала під тиском «варварів» у V ст.) та Східну Імперію (Візантію, існувала з середини IV ст. до 1453 року, тобто понад 1000 років; при цьому останні 250 років своєї історії перебувала у колосальній системній кризі). Причому Східна Римська Імперія була названа Візантією лише в працях західноєвропейських гуманістів ХVI ст., тобто вже після її загибелі та падіння. Самі ж мешканці Константинополя (нагадаємо, місто назване на честь римського імператора Константина Великого (313–337 р. р.), який зробив християнство державною релігією Імперії, тоді ще єдиної) йменували свою столицю і державу «Новим (або Другим) Римом», а себе — «ромеями». Вони обґрунтовували це тим, що Римська імперія не просто зникла й поступила місцем Візантійській імперії, а перетворилась, «переросла» в останню. Тобто візантійці-ромеї вважали себе спадкоємцями єдиної та безперервної традиції державності, що в ній часові рубежі між римською античністю та візантійським середньовіччям були, на їхній погляд, незначною умовністю.

Якщо ж говорити про візантійську культуру, то її основні елементи почали формуватись ще при згаданому імператорові Константині Великому, засновникові столиці Східної Римської Імперії; систематичний розвиток вона отримала за доби правління Юстиніана Великого (527–565 рр.). У часи ж правління Македонської династії (IX–XI стст., епоха Ігоря, Святослава, Володимира Хрестителя та Ярослава Мудрого) «візантинізм» як дуже складне духовно-історичне утворення сягнув апогею свого розвитку та конкретного втілення. Фахівці з історії та культури дають доволі різні визначення «візантинізму», зокрема, й таке: це поєднання християнізованого східного еллінізму (тобто вплив античної культури Давньої Греції, поза сумнівом, був відчутним) та християнізованої ромейської культури з іудейською, іранською та певними елементами слов’янських й германських культур. Отакий воістину унікальний сплав!

КАРТА КОРДОНІВ ВІЗАНТІЇ — НЕ В ЧАСИ ЇЇ НАЙБІЛЬШОГО РОЗКВІТУ, А В ДОБУ НАЙТІСНІШИХ КОНТАКТІВ ІЗ КИЇВСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ (ІХ–ХІ СТСТ.) / ФОТО З САЙТА DERGACHEV.RU

Населення Візантійської імперії було надзвичайно різноманітним. На території однієї держави жили греки, слов’яни, римляни, вірмени, грузини, іллірійці, фракійці, євреї, копти… і ще безліч народів. Така особливість візантійського законодавства, як відсутність офіційного, законом встановленого порядку передачі імператорського престолу в спадок (так було аж до другої половини ХІІ ст.), відкривала доступ до імператорської корони багатьом честолюбцям та енергійним людям. Історія Імперії засвідчує, що найвищу владу в цій світовій державі перебирали не лише греки, але й римляни, слов’яни, вірмени, навіть перси по крові, що престол посідали не лише аристократичні грецькі родини (такі, як Палеологи, Комніни, Мономахи, Дуки), але й особи «низького» походження.

Дуже важливо уявити собі особливості політичної системи Візантійської держави (це породить потужне «відлуння» не так в історії Київської Руси, як в історії Московії — Російської імперії — СРСР — сучасної Російської Імперії!). Отже, найважливішою засадою політичного «візантинізму» була «високорозвинена» (з їхнього погляду) державність, побудована на ідеї абсолютної авторитарності, на беззастережному підпорядкуванні окремої людської особи тоталітарній державі (агов, російське «євразійство»! Адже Візантія була стовідсотково «євразійською» імперією). Конкретною формою існування візантійської авторитарності («автократор» — по-грецькому «самовладець» або ж «самодержець»; саме це звання мали деспоти і в Санкт-Петербурзі, і в Константинополі, і в Москві) стала дуже складна система адміністративної бюрократії (!), котра була побудована на ієрархічному розподілі на посади й чини. Візантійська «табель про ранги» нараховувала 72 посади, від дрібного «клерка» до вищих людей у державі; навіть відповідний документ Петра І був у рази меншим за обсягом…

А ще «візантинізм» — це якнайтісніший союз держави та церкви (запам’ятаємо це!). Причому абсолютно домінувала держава. Візантійські імператори систематично, впродовж століть, втручалися у церковне життя (між іншим, їх коронування на царство часто супроводжувалось присвоєнням титулу «святий»), часто виступали як арбітри в церковних дискусіях, скликали церковні собори, брали активну участь у їхніх засіданнях, впливали на ті чи інші рішення. Тобто фактично церква визнавала імператорів ще й первосвящениками. Але це фактично; офіційно ж візантійська церква за своїми законами та канонами була «незалежною» та «цілком вільною», бо право церкви на самостійність теоретично ніколи не оскаржувалось імператорами або законами імперії (теж візантійське лицемірство!).

На думку багатьох сучасних авторитетних візантологів, серед головних особливостей, які відрізняли культуру Візантії від сучасної їй середньовічної культури Західної Європи, були, в тому числі, такі: а) тривале та стійке збереження античних, точніше, пізньоантичних, традицій; б) дуже інтенсивний вплив цивілізацій народів Сходу (Сирія, Палестина, Іран, Єгипет, араби тощо); в) вплив християнства, але в його особливій православній (східній) формі; г) абсолютне панування імперської державної доктрини. Враховуючи той беззаперечний вплив візантійської політичної системи й культури на Давню Русь, що про нього вже не раз говорилось, оці міркування істориків, щонайменше, заслуговують на серйозну увагу.

Київська Русь не могла не бути залученою до контактів із Візантією з найдавніших часів свого існування. Адже свої досягнення (вони були, й чималі) в царині літератури, мистецтва, науки, політики Візантія прагнула (в міру своїх можливостей) культивувати — не обов’язково насаджувати силою — серед сусідніх народів (адже ті, на зверхній погляд імператорів, всі були «варварами»; такими визнавались, зокрема, і християни «західного», римського, обряду). І не можна заперечувати той факт, що багато найцінніших пам’яток літератури (і античної, і давньохристиянської) дійшли до нашого часу лише тому, що були збережені у візантійських архівосховищах. Це є безперечною заслугою Константинополя перед духовною історією цілої Європи.

Взагалі, контраст між «світлом» та «тінню» Візантійської держави просто вражає. Колосальні ринки столиці (товари з усього світу, і, між іншим, не лише килими, зброя, хутра, срібло, віск, мед, зерно, шовк, вина, прянощі, тощо — але й раби), найвища майстерність ремісників (ювелірів, ткачів, зброярів, майстрів, що виробляють предмети розкоші…), найбільший у світі порт, де постійно можна побачити судна з усіх країн Заходу та Сходу, потужні кам’яні мури фортеці, виняткової краси будинки міста, Свята Софія — воістину чудо світу (про неї ми згодом поговоримо) — все це буквально сліпило очі прибульцям з інших держав. А, з іншого боку, за цим незабутнім фасадом — шалена гонитва за золотом, чинами, прибутковими й престижними посадами, пенсіями (вже були!). Ось що характеризує тодішню «еліту» Візантії, її «вищий світ». І ще — рідкісна підступність, лукавство (вже не «візантинізм», а, сказати б, «візантійщина»). Про це варто поговорити окремо.

«Коронним» прийомом візантійської дипломатії, приміром, була політика тимчасових союзів. Коли імперії загрожували одразу декілька зовнішніх ворогів і війна могла «спалахнути» одразу в декількох місцях, візантійський уряд ціною певних (траплялось, суттєвих) жертв і поступок поспішав укласти з однією зі сторін мир, аби усі свої сили спрямувати супроти іншої ворожої сторони, або ж намагався (іще краще!) шляхом дипломатичних підступів розсварити своїх супротивників й нацькувати їх один на одного. Це повною мірою стосувалося і слов’янських народів. Історія Візантії свідчить, що часто імператори, розуміючи неможливість успішної боротьби, вирішували укладати зі слов’янами договори (як-от імператор Василій ІІ із Київським князем Володимиром Святим у 987–988 роках), вбачаючи в них зручніший та безпечніший політичний вихід. Слов’ян (а згодом і варягів) стали приймати до візантійського війська, а коли перед імперією поставали проблеми заселення нових колоній, то найбільш доброзичливо приймались саме слов’янські колоністи.

Візантійці блискуче вміли підступно обманути чужоземців, а особливо — іноземних послів. Сил і засобів для цього не шкодували. Дипломати імперії були спроможні розумно й тонко оцінити потребу в якому-небудь володарі вельми далекої від «Нового Риму» землі, оцінити можливості впливу на далекого сусіда-»варвара». І якраз саме посольство цього «варвара» з превеликою пишністю й шанобою зустрічати на кордоні імперії. Послів везли до Царгорода через гори й долини, через круті перевали й дном гірських ущелин, везли незвичайним шляхом, а — навмисно — найбільш довгою та незручною дорогою. Про подорожніх турбувались, перед ними ввічливо вибачались за затримку… Посли після цього були щиро переконані в тому, що візантійці — чудові люди, що вони цінують й дуже поважають їхню країну, але шлях до столиці ромеїв є надзвичайно важким, столиця є недоступною і через це, скажімо, воювати з ромеями — то безнадійна справа.

А у столиці, в Царгороді, вміли привітати потрібного посла із небаченою «честю», і, щоб остаточно переконати його у міці Другого Риму, влаштувати грандіозний військовий парад. Година за годиною перед високими послами марширували стрільці й вершники, піхота з важким озброєнням змінювалась на легку кінноту, йшли лучники та загони, озброєні мечами, списоносці… Очі втомлювались спостерігати блиск сталі, строкатість одягу, яскраві прапори легіонів та сяючі обладунки. Вуха нестерпно боліли від войовничих кличів, що ними вітали послів. Чужоземні дипломати й гадки не мали, що перед ними, швидко змінюючи зброю та одяг, безперервно «кружляє» усе та ж сама, спеціально для цього навчена, військова частина. Посольство, ошелешене й втомлене, остаточно пересвідчувалось, що Візантія — казково могутня, й воювати з нею — річ абсолютно безнадійна (проте давні українці таки не раз воювали, і то успішно!).

Це, з дозволу сказати, хитрі «дитячі пустощі» ромеїв. А ось вам, читачу, короткий прецікавий епізод з політичної практики Візантії. У мудрого імператора Константина VII (Порфірорідного) — дія відбувається у другій половині Х століття, за часів Ольги та Святослава — був син Роман. Царствений батько вирішив одружити хлопця — на дівчині казкової краси. Була вона дочкою звичайного константинопольського торговця-корчмаря (такі шлюби траплялися). Звали дівча Анастасо, а при дворі їй дали інше ім’я — Феофано (явлена Богом). Невдовзі Феофано, викликала його на відверту розмову: чи не пора тобі, дорогий мій, займати трон? Ти вже зовсім дорослий! Щоправда, батько — імператор Константин VII — цілком здоровий, йому було 55 років, але ж всяке може трапитись… Невдовзі Феофано приготувала келих червоного вина й попросила Романа пригостити ним батька. Смерть імператора була легкою й миттєвою (дівчина зналася на отрутах добре!). Роман став імператором.

Але це тільки початок оповіді. Довго сидіти на троні Романові не довелось. У столицю з тріумфом повертається славетний полководець Никифор Фока, переможець арабів, — і підкорює серце Феофано. Рішення підступної красуні визріло стрімко. Вона пригостила чоловіка-імператора смачними грибами. Він швидко знепритомнів і в той же день помер. 16 серпня 963 року патріарх Полієвкт коронує Никифора Фоку в соборі Святої Софії, а через місяць — вінчає Никифора та Феофано.

Проте і це ще не все. Зчинився заколот феодалів, котрі хотіли скинути Никифора та його дружину з трону, і цей заколот залізною рукою придушує ще один талановитий полководець (і палкий мужчина, зауважимо!), магістр Іоанн Цимісхій. Іоанн прибуває в столицю, де монарше подружжя щиро дякує йому. Але скоро імператор Никифор став явно побоюватися за своє життя (примушував кухарів пробувати всі без винятку страви — як Іван Грозний та Сталін! — на ніч залишався в укріпленому палаці-фортеці, де спав сам-один на другому поверсі, на першому була посилена особиста охорона, а до царя вів єдиний хід з 1-го поверху через сторожове приміщення). Може, монарх інтуїтивно відчув, що стосунки між «невинною красунею» Феофано та Іоанном Цимісхієм давно перейшли межу церемоніальних?

Але всі заходи безпеки були марними. В ніч на 11 грудня 969 року з вікна другого поверху палацу Никіифора хтось (хто?) спустив на міцній мотузці кошик. На другий поверх у цілковитій тиші в кошику були втягнуті нагору Іоанн Цимісхій та декілька найбільших друзів. Вони знайшли імператора, який спав на ведмежій шкурі біля печі (останнє, що побачив Никифор Фока в своєму житті — це своє імператорське крісло, в якому сидів Цимісхій), і відтяли йому голову. Наступного ж дня Іоанн разом із Феофано з’явився до патріарха Полієвкта і зажадав проголосити себе імператором. Патріарх обурився (мабуть, як християнин…): «Хочеш на царство? В тебе на руках — кров, а ти входиш до Храму Божого!». Іоанн спокійно знизив плечима: «Вбивав не я» — і тут же вказав на «друзів», які стояли поруч. «І взагалі — додав Цимісхій — все це було зроблене за наказом імператриці». Патріарх зрозумів — перед ним новий імператор (збентежених «друзів» тут же взяли під варту й швидко стратили), і, якщо він хоче жити, треба виконувати накази царя. Патріарх тут же зажадав, аби Феофано негайно ув’язнили (як головну винуватицю) і ув’язнили в далекому монастирі, на краю Землі, у Вірменії. Так і зробили. Ось, проте, що трапилось за декілька років: син Феофано, 16-річний Василій (це за нього хрестилась Русь) посилає імператору Іоанну Цимісхію кошик зі свіжими фруктами. Цар вмирає у страшних муках. Імператором стає Василій (та його брат, «ніякий», безвольний Константин)…

***

Ось якого «стратегічного партнера» мимоволі мав наш герой, Ярослав Мудрий, в особі Візантійської імперії (до речі, ромеї зневажливо звали наших предків «скіфами» або «тавроскіфами»). Як вибудовував стосунки з таким сусідом? Про це — в наступному випуску «Історія та Я».

Світло й тіні Другого Риму (частина 2)

Ігор СЮНДЮКОВ

Ярослав Мудрий та Візантія: відповідь на виклики часу

Отже, відносини з Візантійською імперією — а спектр цих відносин неминуче мав бути і був найрізноманітнішим: партнерство, ввічлива співпраця, конкуренція, змагання, зіткнення, зокрема бойові — являв собою справжнє випробування для Ярослава — політика та державного діяча. Справді, читач вже, здається, мав змогу пересвідчитися, з яким своєрідним, м’яко кажучи, сусідом доводилося мати справу володарям Давньої Руси-України. І з сусідом, до того ж, достатньою мірою потужним й могутнім. Щоправда, якраз у роки Ярославового правління (1019-1054) міць Візантії явно починала занепадати; проте Імперія зовсім ще не виглядала знесиленою, зберігаючи величезний авторитет і в країнах Європи (навіть в тих, з якими вона перебувала у ворожих стосунках), і на Сході.

Тим більшою є заслуга такого керманича, як Ярослав Мудрий; бо саме він спромігся, здебільшого не вдаючись до прямих військових зіткнень із візантійцями (за винятком військового походу 1043 року, в котрому сам Великий князь особисто участі не брав і про який ми ще розповімо) гідно відповісти на виклики Другого Риму (і політичні, і, головне, — культурно-світоглядні), проводив справді незалежницький курс щодо константинопольських цесарів, даючи у разі потреби належну відсіч (повторимо — як правило, не військову) й, зрештою, утвердивши авторитет своєї власної Імперії, Київської Русі, у світі. І це — попри неминучий вплив Східної Римської Імперії на Київську державу, про що вже говорилося. При цьому Ярослав вмів використовувати кращі здобутки візантійців у царині культури. Лише один конкретний факт: більшість істориків визнає, що у спорудженні Софійського собору в Києві брали активну участь майстри з Константинополя. Що, безперечно, мало бути погоджено з Ярославом.

І в підсумку — якщо брати лише духовне змагання зі Східною Римською Імперією, лише відповідь на її культурний виклик — підсумки досягнутого Великим Князем Київським просто вражають. Ось що, приміром, писав про Київ, вже у 70-ті роки ХІ століття, відомий тоді німецький середньовічний історик Адам Бременський, автор «Історії архієпископів Гамбурзької церкви». Він називав нашу столицю містом, «що змагається із константинопольським скіпетром, найславетнішим центром греків» (тобто візантійців-ромеїв; і на Руси того часу, і в Європі їх переважно йменували «греками», що є не зовсім точним). Звідси ми можемо зробити доволі обґрунтований висновок: столиця держави Ярослава, його батька Володимира Святого, його нащадків-Ярославичів в очах освічених європейців починає вже виглядати не менш як суперник самого Константинополя — столиці світової Імперії! Адже в такому сенсі писав не лише Адам Бременський.

Справді, наш давньоукраїнський князь воістину доклав титанічних зусиль, аби його столиця хай навіть і не зрівнялась із Царгородом — столицею великої православної імперії — то, в усякому разу, цілком уподібнилася йому. Обриси «града царів» були повторені в образі Києва у конкретному й буквальному сенсі, доступному людині Середньовіччя. Кафедральний собор Святої Софії та Золоті Ворота, церкви Святого Георгія та Святої Ірини, храм Пресвятої Богородиці (Десятинна церква), що він був оновлений за часів правління Ярослава, — всі ці архітектурні шедеври носили імена, що були аналогічними уславленим візантійським спорудам. Про що це свідчило? На думку Ярослава, — про перенесення на береги Дніпра тієї святості, яка впродовж попередніх століть була притаманною «Царственному граду» імператора Константина Великого.

Дуже цікавим тут є думки визначного українського філософа Сергія Борисовича Кримського, що їх зафіксував він 2008 року, в дні, коли відзначалась 1020-та річниця Хрещення Руси. Ось що підкреслював Сергій Борисович: «Уже Іларіон, перший слов’янський митрополит України — Руси й найближчий сподвижник Ярослава Мудрого, у своєму «Слові про Закон та Благодать» розцінював хрещення Руси як «народження нового народу», покликаного завершити християнізацію Східної Європи, розкрити соціально-політичний статус християнства, відкрити духовні джерела відродження нації. І далі професор Сергій Кримський, відзначивши, що «навряд чи варто доводити, наскільки унікальною була (і залишається) роль нашої столиці, Києва, у вітчизняній та світовій історії, додав, що необхідно зрозуміти: «Ми живемо на землі не просто «матері городів руських», а в зоні великої християнської православної культури. Бо, поза сумнівом, Київ належить до тих унікальних міст, які формувались під знаком апостольського пророцтва». Адже, розвиває свою думку Сергій Борисович Кримський, «вже Андрій Первозванний пророчо проголосив, що на київських пагорбах засяє «Благодать Божа». І Київ освячений останками, мощами безпосереднього учня апостола Петра — Клімента Александрійського — й численними святими Лаври. Більше того, саме в Києві вивищився один із найвеличніших християнських храмів світу — храм Софії, — ідейно-художня програма якого проголосила концепцію софійності, тобто розгляд світу як тексту божественних смислів. Таким предметно втіленим текстом високих смислів і став Київ» — наголошує Сергій Борисович Кримський.

Філософ переконаний у тому, що «не випадково Київ уже в «Житії Володимира Святого» було названо «Другим Єрусалимом», а сам Володимир, батько Ярослава Мудрого, схарактеризований як «другий Мойсей». Про це свідчить і топографія історичних пагорбів, що на них зародився Київ. Їхні назви (Щекавиця, Хоревиця, Кияниця» позначені біблійними метафорами. Справа в тому, що Золоті Ворота є не лише в Києві, але й в Єрусалимі. Це — ті ворота, через які у Вічне Місто в’їхав Христос. Вони були зруйновані іновірцями, котрі прагнули не допустити другого приїзду Месії в їхнє місто. Але якщо в Єрусалимі зачиняють вхід для Месії, то Київські Золоті Ворота, навпаки, ніби «за дугою вічності» відкривають вхід Божественій Благодаті в наше місто».

І далі Сергій Кримський розмірковує так: «Можна, звичайно, сказати, що Київські Золоті Ворота — це конкуруючий варіант Константинопольських Золотих Воріт. Але над Київськими воротами вивищується Церква Благовіщення (явлення Христа у світі), вони є ніби пам’ятником самого Благовіщення. Тим часом як церква Марії біля Золотих Воріт у Константинополі — це не знак Божественного Благовіщення, а символізація Діви Марії як захисниці міста від ворогів». Оскільки всі культурні шедеври Києва, згадані видатним українським ученим, належать до епохи Ярослава Мудрого, то чіткішим й прозорішим стає зміст духостверджуючої діяльності (по суті, то був справжній подвиг) Великого Князя Київського. Особливо в контексті багатовікових претензій візантійських ієрархів (і світських, і церковних) на «єдино вірну» (до того ж нетерпиму!), «східну», «православну» істину в християнстві. Церква Київської Держави не була настільки «амбітною»!

ОРАНТА СВЯТОЇ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ. ЇЇ МІСІЯ — ЗАХИЩАТИ НАРОД, ВБОЛІВАТИ ЗА НЬОГО, ЗВІДСИ — І ЗДІЙНЯТІ В МОЛИТВІ РУКИ… / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Можна впевнено стверджувати, що для досягнення таких масштабних світоглядних цілей знадобилось величезне напруження сил усієї Давньокиївської держави. Водночас роль столиці-осередка політичного, соціального, духовного, зрештою, цивілізаційного прогресу — так само, як і роль Ярослава, керівника держави — неможливо переоцінити. Окрім інших аспектів, корисно згадати й про те, що якраз на зламі Х та ХІ століть у Західній Європі (загалом кажучи, можна припустити, що і в Давньокиївській державі теж) дуже пожвавились есхатологічні настрої: настрої очікування Кінця Світу, Страшного Суду, Другого Пришестя Христа на Землю. І зрозуміло, що Ярослав, як глибоко й щиро віруючий християнин, знав, що в час Страшного Суду (а «День Господній прийде, як злодій вночі» — так стверджував апостол Павло!) йому, як і кожному з підвладних йому людей, треба буде відповісти за всі діяння, вчинені впродовж земного життя — як добрі, так і ті, що їх хотілося б швидко забути. Хтозна, чи не готувався Ярослав Мудрий постати перед грізним Божим Судом таким, як він, Ярослав, був утілений на парадній фресці Софіївського храму (на величезний жаль, ця фреска не дійшла до нас, а збереглася лише на малюнках голландського художника ван Вестерфельда, який відтворив її 1651 року) — а саме в образі володаря, який підносить Спасителю збудований ним храм, більше того, не лише храм, а й символ, образ християнського Києва, прикрашеного й звеличеного ним.

Ми вже згадували знаменитого Іларіона — першого митрополита — «русина» (поставленого, до речі, особисто Ярославом Мудрим без узгодження з Константинополем!), автор уславленого «Слова про Закон і Благодать». Ось що писав Іларіон про програму церковно-будівельної діяльності князя Ярослава, торкаючись, передовсім, спорудження церкви Благовіщення біля Золотих Воріт Києва: «І славетний град Київ він величчю, ніби вінцем, підніс над усіма, і народ… і град святий віддав під захист миттєвої рятівниці християн, Пресвятій і Преславній Матері Божій, що їй на Великих Вратах і церкву спорудив в ім’я першого свята Господнього — святого Благовіщення, щоби вітання, виголошене архангелом Діві, стосувалося і града цього. І якщо тій архангели звістили: «Радій, благодатная! Господь із тобою!», то граду: «Радій, граде православний! Господь із тобою». Ось такою була культурно-будівнича концепція Ярослава та Іларіона. Судячи з усього, вони обидва розуміли, що відповідь візантійським церковним та світським вищим ієрархом (з їхніми претензіями на вселенську роль «східного християнства», з їхнім прагненням до політичної гегемонії та зневагою до «варварських» народів, східних слов’ян зокрема) — ця відповідь необхідна і має бути доволі чіткою.

Говорити про «Київ Ярослава» і не сказати бодай декілька слів про Київську Святу Софію — неможливо. Зразком для неї, безперечно, слугувала Константинопольська Софія, збудована у VI столітті за часів імператора Юстиніана — головний храм Візантійської імперії й одна з головних святинь християнського світу. Київський храм вражав не тільки своїми розмірами — все ж таки він поступався щодо цього своєму царгородському «першоджерелу» — скільки зовнішньою оздобою, і, особливо, красою внутрішнього впорядкування. Іларіон Київський у «Слові про Закон і Благодать» так озвався про красу головного київського храма: на його думку, князь Ярослав «створив дім Божий, великий та святий, церкву Премудрості Його — на святість та освячення граду твоєму (тобто Києву. — І. С.), прикрасивши її великою красою: і золотом, і сріблом, і коштовним камінням, і вишуканими сосудами. І церква ця породжує здивування та захоплення в усіх навколишніх народів, бо немає нічого подібного їй від Сходу до Заходу («яко же іна не обрящется во всемъ полунощии земнеемъ ото въстока до запада»).

Звертаючись у «Слові про Закон і Благодать» до батька Ярослава, святого князя Володимира — «нового Константина», який разом з бабкою своєю, княгинею Ольгою, «віру ствердив, хрест здобувши з нового Єрусалима, града Константинова, і піднісши його по всій землі», митрополит Іларіон славить водночас і «доброго послуха» та сина Володимира, Георгія, тобто Ярослава, «котрого сотворив Господь наступником влади твоєї після тебе, таким, що не порушує засад твоїх, але стверджує їх, не руйнує, але творить. Недовершене тобою він довершив, як Соломон — вчинене Давидом». Тут треба мати на увазі, що порівнюючи будівничого Київської Софії — Ярослава — з біблійним царем Соломоном, будівничим Єрусалимського храму (а Володимира Святого, відповідно, з Давидом, батьком Соломона), Іларіон явно спирався на візантійську традицію, яка проголосила «новим Соломоном» імператора Юстиніана — будівничого Софійського собору в Царгороді, а «новим Давидом» — імператора Константина, засновника столиці Візантійської імперії. Отак Київська держава — в особі Ярослава Мудрого та Іларіона — починала вже усвідомлювати себе «новим Єрусалимом» та «новим Константинополем». Значно пізніше, аж через чотири з половиною століття, в Московії виникне концепція «Третього Риму» — але вже зовсім з іншим змістовним навантаженням та в іншому контексті…

***

Але все це, сказати б, світоглядні, духовні, культурні та релігійні аспекти києво-візантійських стосунків доби Ярослава. Були, звичайно, і проблеми військово-політичного плану. Давня Русь вела з Константинополем жваву торгівлю, регулярно надсилала туди свої посольства, Ярослав, зокрема, прагнув підтримувати з Імперією ромеїв більш-менш нормальні стосунки (проте рівноправність у взаєминах понад усе!) — і в той же час Великий Князь, звичайно, пам’ятав про походи на Царгород Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава… За правління Ярослава, 1043 року, теж сталася києво-візантійська війна, дещо «дивна» та певною мірою таємнича. Варто сказати про неї бодай декілька слів.

Не зовсім зрозумілою (а в нашому розпорядженні є лише літописні джерела, як давньоруські, так і візантійські, наприклад, Михаїла Пселла та Іоанна Скілиці) є також і причини війни. Згаданий Іоанн Скілиця, візантійський хроніст другої половини ХІ століття, пише про те, що аж до нападу «русів» на Константинополь (влітку 1043 року) слов’яни перебували у дружніх стосунках з ромеями і, «живучи з нами в мирі, без остраху зустрічались один з одним, і купців один до одного надсилали». Проте згодом, незабаром перед конфліктом, пише візантієць, в Константинополі, на ринку, «сталася сварка з декількома скіфськими (руськими! — І. С.) купцями, потім застосували вже зброю; був убитий якийсь вельможний скіф. Тоді правитель їхнього народу, — пише Скілиця, князь Володимир (старший син Ярослава, його спадкоємець, помер раніше від батька, у 1052 році), муж гарячий, охоплений величезним гнівом через те, що трапилося», зібрав, як пише хроніст, строкате військо з норманів (варягів), слов’ян та всіляких шукачів пригод, і рушив на Константинополь.

Причини війни (зауважимо, сам Ярослав не брав у ній участі) досі, отже, вельми туманні — не вважати ж такими сварку на ринку. Деякі історики припускають, що вирішальну роль відіграло прагнення особисто Ярослава використати в своїх інтересах слабкість позицій візантійського імператора Константина ІХ (в імперії йшла громадянська війна, проти монарха виступив Георгій Маніак («Шалений»), талановитий полководець і людина неймовірної фізичної сили; втім, зрештою його вбили). Втім, хай би там як було, але похід сина Ярослава виявився невдалим: ромеї застосували так званий грецький вогонь (зброя на основі горючих сполук, які геть неможливо загасити водою) й спалили декілька суден Володимира. Нашим співвітчизникам довелося з боєм пробиватися назад, додому — пробиватися і морем, і суходолом; було багато загиблих і полонених, особливо у сухопутному війську, котре поверталось через Фракію та Болгарію — а, між іншим, на відміну від гуманних східних слов’ян, візантійці дуже часто відрубували полоненим праву руку! Але, завдяки героїзму слов’янського флоту, очолюваного самим Володимиром Ярославичем, «нашим» вдалося прорватись у Чорне море, потім у Дніпро. Назад повернулась приблизно половина війська. Але й тут яскраво далася взнаки дивовижна особливість Ярослава — політика: вміння перетворювати на перемогу навіть те, що може, на перший погляд, здаватись поразкою! Знаючи, що Імперія ромеїв все одно об’єктивно послаблена, Ярослав за декілька років не лише спромігся відновити «баланс» у стосунках з Візантією, але й суттєво змінити ситуацію на свою користь; свідченням цьому був шлюб (вигідний для Руси) сина Ярослава, Всеволода та візантійської царівни, доньки імператора Константина Мономаха (ім’я її, ймовірно, було Марія). Сталося це близько 1047 року (можливо, пізніше). Сином від цього шлюбу був Володимир Мономах…

Підсумовуючи, можна сказати, що, хай би яку вагу мали для Ярослава стосунки з Царгородом — «західний вектор» у його політиці був усе ж таки вагомішим, часом узагалі домінував. Від візантійського «євразійства» до Європи (а Русь у ту середньовічну добу, за часів Ярослава, розмовляла з Європою абсолютно на рівних) — хіба не в цьому сенс «політичних шлюбів» дітей Ярослава (особливо дочок) із західноєвропейськими монархами, володарями Франції, Угорщини, Норвегії, Польщі, інших країн? Проте після смерті Ярослава Мудрого 19 лютого 1054 року (дуже показово, що саме в тому ж році єдина християнська церква офіційно розділилась на західну, римо-католицьку, та східну, православну) для потужної, монолітної, об’єднаної мудрим Великим князем київської держави настали важкі часи…

Коли «ламається» епоха. Як Константинополь став Стамбулом: крах тисячолітньої імперії (Ігор Сюндюков)

…Останній імператор Візантії, Константин, знав, що його держава приречена. Протистояти переважаючій у десятки разів силі султана турків-османів Мехмеда ІІ, армія якого 5 квітня 1453 року почала облогу відомого, величного міста на Босфорі — столиці колись надпотужної, а нині тяжко хворої, явно деградуючої імперії — то була справа, по суті, геть безнадійна… Якби ж іще справді вчасно надійшла стільки вже разів обіцяна допомога західноєвропейських «захисників християнства» — Венеції, Генуї, Римського Папи Ніколая V, імператора Священної Римської імперії Фридриха ІІІ, французького короля Карла VII, короля Англії Генріха VI! Але в обложеному турками Константинополі вже дедалі нещадніше розуміли, що допомоги (не на словах, а реальної, такої, що відвернула загрозу, яку несло потужне військо султана) не буде. Із різних причин: страх перед турками; корислива зацікавленість у торгівлі з ними (обопільно продумана система хабарів виявлялась і в європейців, і в підданих Мехмеда ІІ сильнішою за ідеологічні декларації про вірність ідеям, принципам та «єдино правильній» вірі!); ворожнеча й чвари серед «християнніших» володарів Італії, причому Венеція, Рим та Генуя ненавиділи одне одного більш, ніж турків; французький та англійський королі були занадто зайняті власними проблемами, щоб реально допомогти.

Отож допомоги чекати не доводилось. Анізвідки. Треба було розраховувати лише на власні сили. Он венеціанський Сенат, отримавши від імператора Константина відчайдушне послання (sik!) про допомогу, після тримісячних (!) дебатів лише у березні 1453 року, в муках, ухвалив рішення: спорядити в поміч загроженій (проте, між іншим, православній, хоч і християнській — це вже прикро й підозріло!) Візантії жменьку невеликих суден з продовольством, зброєю та бійцями. А війська Мехмеда ІІ, натхнені ідеєю відвоювати у «невірних» перлину цілого світу — Константинополь — уже підступали до столиці Візантії. А судна Венеції рухались дуже повільно, «черепашим» кроком, до того ж командуванню цим флотом були дані інструкції: в жодному разі не дратувати турків… А Папа Ніколай V, отримавши аналогічне волання з Візантії, відповів, що, звичайно, як християнин, усією душею співчуває імператору Константину, навіть вважає, що настав час готувати черговий, 12-й, хрестовий похід проти мусульман (він знав, що всі хрестові походи ХІV — XV ст. були цілком провальними), та ось біда: у нього особисто війська зараз немає, а правителі світських держав Європи зараз не дуже підтримують цю ідею…

Вибір Константина був тому важчим, що імператор прекрасно розумів: йому зараз підвладні буквально «руїни», уламки колись всесвітньовідомої імперії. Авжеж: навесні 1453 року правителю Візантії підпорядковувалася тільки столиця Константинополь з передмістями (тоді вже помітно занепадаюче місто: його населення, що воно в ХІІ становило, разом із прилеглими містами й містечками, близько мільйона людей, у середині ХV ст. нараховувало лише сто тисяч й продовжувало скорочуватись і далі) та частина території Греції з островами. Процес занепаду (Константин знав про це) тривав уже понад два століття, а поштовхом став, мабуть, 1204 рік, коли «благородні захисники віри» — хрестоносці — пограбували столицю.

А коли динамічні й агресивні нащадки Османа (1281 — 1324), войовничого вождя тюркського кочового племені, яке атакувало кордони Візантії з південного сходу, такі, як його син Орхан (1324 — 1362), Мурад І (1362 — 1389), Баязид І (1389 — 1402), Мехмед І та Мурад ІІ (1421 — 1451) — коли вони, використовуючи «старіння» та кризу імперії, що у другій половині ХІІІ ст. ставали вже очевидними для багатьох, почали, десятиліття за десятиліттям, систематично «відкушувати» від Візантії нові й нові частини її території у Малій Азії (між іншим, житниця держави!), а потім уже й в Європі, на Балканах, у Греції, у Фракії — ось тоді зловісний привид «вмираючої імперії» став для константинопольських можновладців жахливою реальністю. Молодий, динамічний султанат Османів ставав на шлях перетворення на світову імперію. І хоч на цьому були певні здобутки ще у ХІV ст. (перемога у битві при Косовому полі 1389 року закріпила за турками потужні позиції на Балканах) — для того, щоби стати такою імперією, слід було узяти Константинополь. І султани знали про це.

Але як можна збагнути суть глибинної кризи, що ніби важка, невиліковна хвороба, зрештою погубила Візантійську імперію? Дуже точно написав про це Ніколо Барбаро, венеціанець із заможної сім’ї, він прибув до Константинополя як лікар за кілька місяців до початку його облоги й вів докладний щоденник усіх подій, людина розумна та спостережлива. Барбаро, зокрема, побачив п’ять причин занепаду колись справді великої держави: по-перше, жахливо роздутий чиновницький апарат; по-друге, дуже жорсткий розділ суспільства на багатих і бідних, що переходять уже в прірву між першими та другими; по-третє, судова тяганина й неможливість домогтися справедливості в судах; по-четверте, неувага до зміцнення власної армії, починаючи ще з ХІІ ст.; нарешті, по-п’яте, зневага, що її відчувала столиця до провінції, які, тим часом, з останніх сил годували жадібний і ненаситний Константинополь. Цікавий, повчальний аналіз!

СУЛТАН МЕХМЕД ІІ ЗАВОЙОВНИК — ЖОРСТОКИЙ ПРАВИТЕЛЬ, ЕСТЕТ, ЩО СПІЛКУВАВСЯ З ЄВРОПЕЙСЬКИМИ ІНТЕЛЕКТУАЛАМИ. ВІН ПОЛЮБЛЯВ ВІРШІ, РИМСЬКИХ ГЕРОЇВ — ЦЕЗАРІВ (РІВНЯВСЯ НА НИХ), А ЩЕ — ЖОРСТОКІ СТРАТИ…

Ми не знаємо, і, певно, ніколи не дізнаємося, чи усвідомлював останній візантійський імператор Константин причини тяжкої хвороби своєї імперії. Але зараз навіть не це важливо. Важливо, що він робив і як він діяв. Діяв в умовах, коли страшна, безпосередня загроза, що виходила від держави Османів, набувала дедалі конкретніших обрисів. 1451 року замість померлого султана Мурада ІІ, якого високо цінували навіть деякі візантійці за те, що він, бувши переконаним мусульманином, вважався доброю, порядною і справедливою людиною (проте його війська жорстоко й безперервно тиснули на ті території, що ще залишились у Візантії, а 1422 року султан Мурад обложив Константинополь — не перша та не остання акція такого роду, щоправда, без успіху) — замість цього непересічного правителя на трон вступив 19-річний Мехмед ІІ, змалечку вихований у дусі відданості провідній ідеї: Османській державі потрібен Константинополь, його треба здобути за будь-яку ціну! Пихаті західноєвропейські володарі спочатку з певною зневагою сприймали постать нового султана: мовляв, зовсім юний, не має ще досвіду керування державою, неосвічений, запальний… Проте вони недооцінювали цього володаря. На тих, хто бачив його уперше, ця молода людина, яка вміла тримати в таємниці свої потаємні думки, справляла доволі сильне враження. Важке дитинство (він був сином султана Мурада і наложниці Умми-Хатун, майже незаконним сином) навчило його не довіряти нікому — і в той же час загартувало його волю. Він був красивий, невисокий на зріст, проте міцної статури. На обличчі виділялися очі з пронизливим поглядом та тонкий, «гачкуватий» ніс, що нависав над повними губами. У зрілому віці риси обличчя Мехмеда нагадували папугу, який приготувався поласувати стиглою вишнею. Було неможливо зрозуміти, про що він у ту чи ту хвилину думає. Він був завжди сердечним й прихильним з тими, кого поважав за освіченість; проте міг без вагань наказати відтяти голову (або посадити на палю) тисячам й тисячам людей. В історію цей султан увійшов, увінчаний почесним титулом Завойовник.

Одного разу вночі, під час другої зміни караулу, Мехмед ІІ наказав привести до себе візира Халіля-пашу (прихильника миру з Візантією). Старий візир, тремтячи від страху, приготувався вислухати указ про своє усунення з посади й, прагнучи виторгувати ласку володаря, приніс із собою подушку, наповнену золотом. «Що це означає?» — гнівно запитав Мехмед й заявив, вислухавши розгублене пояснення візира, що це, мовляв, «подарунок», — такі подарунки йому не потрібні! «Є лише одна річ, що я її хочу — сказав султан — дайте мені Константинополь!»

ДЕРЖАВНИЙ ГЕРБ ВІЗАНТІЇ — ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ. МОСКОВСЬКИЙ ПРАВИТЕЛЬ ІВАН ІІІ НАПРИКІНЦІ ХV СТ. «ПРИВАТИЗУВАВ» ЙОГО З ІДЕОЛОГІЧНИХ МІРКУВАНЬ

Невдовзі, наприкінці січня 1453 року, султан, зібравши усіх своїх візирів, звернувся до них з промовою. Турецька імперія, зазначив він, не буде в безпеці доти, допоки Константинополь не стане нашим. Можливо, візантійці є справді слабкими; проте добре відомо, які підступи й інтриги вони готували й готують проти турків; до того ж вони можуть віддати місто у руки союзників-християн, які є зовсім не такими й слабкими. Константинополь зовсім не є неприступним. Попередні облоги не мали успіху через зовнішні причини. А тепер настав сприятливий момент. Місто послаблене релігійними суперечками. Італійці є ненадійними союзниками Візантії, ба більше, багато хто з них готовий до зради (це невдовзі підтвердилось!). Окрім того, турки нарешті досягли панівних позицій на море. Що ж до нього, султана, особисто, то якщо йому не пощастить правити імперією, що володіє Константинополем, то він волів би не бути монархом узагалі. Вражені візири одностайно підтримали цю промову і проголосувати за війну.

Отже, у двобої навесні 1453 року зійшлися дві держави — хвора Візантійська імперія та молода, агресивна, багатонаціональна Османська (в її війську, крім етнічних турків, були слов’яни, араби, вірмени, перси, греки, албанці, навіть найманці — італійці, німці, угорці). Це був і двобій двох монархів — уже згаданого імператора Константина ІХ (збулося похмуре пророцтво: і перший, і останній імператори Візантії носитимуть ім’я Константин!) і знайомого читачеві Мурада ІІ.

Події розвивалися так. 5 квітня 1453 року розпочалась облога: Константинополь був практично повністю блокований турками як із суходолу, так і (завдяки побудові нового потужного флоту) значною мірою також і з моря. Співвідношення сил було таким: від 80 до 130 тисяч вояків у турків (ядро армії — особиста гвардія султана — яничари — колись слов’янські хлопчики, яких свого часу навернули в іслам) та менш ніж 7 тис. солдатів, які захищали велику столицю східного християнства… Щоправда, Константинополь мав дуже потужні оборонні мури (зовнішні й внутрішні). До захисту стали не лише ці 7 тисяч, а переважна більшість мешканців міста, включаючи жінок і дітей. Мехмед ІІ оголосив ультиматум жителям столиці: життя й майно будуть їм збережені лише в разі беззастережної капітуляції, якщо ж ні — вони будуть знищені (історія любить контрасти: це виголосила доволі освічена людина, що знала історію, любила живопис, володіла арабською, грецькою, латиною, фарсі, як кажуть, розуміла кілька слов’янських мов…) Отже, жителі знали, що на них чекає. Імператор Константин поклявся, що не залишить місто (а можливості були) й загине разом з усіма. Із першого ж дня облоги надпотужні гармати Мехмеда з лютою силою гатили по стінах Константинополя — проте пошкодження швидко ладнали «латками» й захисники вперто відбивалися. 22 квітня війська Мехмеда ІІ, суходолом перетягнувши велику кількість своїх суден через Босфор у бухту Золотий Ріг, замкнули кільце блокади з моря. Але ні щогодинні обстріли, ні шалені атаки султана (в умовах відсутності зовнішньої допомоги, яка єдина могла б урятувати столицю) не похитнули волю оборонців Константинополя. Константин заявив, що, як імперія гине, він не хоче її пережити. 28 травня Мехмед ІІ дав наказ: розпочинається генеральний штурм! А захисники Царгорода (православні, прихильники унії, жінки, діти, старі) молилися у соборі Святої Софії за порятунок міста. Вирішальний штурм тривав 27 годин; візантійці відбили кілька масованих атак, і тут загін яничарів раптом помітив незачинені маленькі двері (керкапорта) у кріпосній стіні столиці — про них просто забули у розпалі битви — й увірвалися цим шляхом у місто (спочатку десяток, потім сотні, тисячі). Мужність захисників великого міста вразила турків (деяким Мехмед ІІ дарував життя), але справу було вирішено. Констанин ХІ, беручи участь у битві як простий воїн, геройськи поліг у бою. Султан взяв місто — і відтоді воно стало Істанбулом (Стамбулом). Він старався стримувати своїх солдатів від занадто жахливих звірств (хоч і віддав, за звичаєм, місто на три дні «на волю переможців»). Собор Святої Софії Мурад вберіг від пограбувань, але звелів перетворити його на мечеть. Оглянувши старий імператорський палац Комнінів та Палеологів, Мурад ІІ стиха прошепотів вірші персидського класика Джамі: «У палаці Цезарів тче своє павутиння павук; у башті Афрасіаба варту несе сова…» Утім, султан Мурад невдовзі наказав відбудувати здобуту нову столицю Османів (і в такому статусі вона перебувала аж до 1923 р., коли Ататюрк оголосив столицею Турецької Республіки Анкару) — він, між іншим, оголосив особисто себе правонаступником Східної Римської імперії та носієм влади її базилевсів-імператорів. Утім, історія Стамбула — світової потуги, східного й водночас космополітичного центру впливу — то вже інша тема.

Ефект, який справила звістка про загибель Візантії на західноєвропейських можновладці, був приголомшливим. Правителі Риму, Неаполя, Генуї, Венеції, Франції нарешті відчули, що було поставлене на кін у битві під уже колишнім Константинополем. Ішлося про злам епох, про зміну цивілізаційного співвідношення сил в Євразії. Поліетнічна ісламська держава — Османська імперія — стала світовою потугою. Ясна річ, газет (у сучасному сенсі слова) тоді ще не існувало, тим не менш такі новини, як ця, швидко набували розголосу. Загроза мусульманської експансії в Європі (а це увійшло до порядку денного старого континенту на 250 — 300 років уперед) нарешті була, бодай частково, усвідомлена; небезпека чатувала на увесь християнський світ, на саму віру Христову. Папа Ніколай V розіслав усім західним монархам буллу з оголошенням хрестового походу проти турків. Кожному государеві належало виділити на цю справу десяту частину своїх доходів, а їхнім підданим — бути готовим пролити кров задля Христа. Втім, відгук був доволі мізерним. Боротьба європейців з державою Османів лише розпочиналася…

Але була ще одна держава — далеко на північ від захопленого Царгорода — яка теж оголосила себе «спадкоємицею» візантійських монархів й — особливо, єдиною спадкоємицею й захисницею православної віри. Це була Московія. Вже 1458 р. митрополит Московський Алексій заявив: «Константинополь впав, тому що відступив від справжньої віри православної (йдеться про згоду Константина ХІ на унію з Римом. — І. С.). Але у нас ця віра є ще живою — Віра Семи Соборів Вселенських, яку Константинополь передав великому князеві Володимиру Хрестителю. На землі існує тільки одна істинна церква — Церква Руська». Минуло лише 5 років від дня загибелі Візантії — а вже чітко оприявнився привід Третього Риму. За великого князя Івана ІІІ, який одружився на Софії Палеолог — близькій родичці останнього імператора Константина ХІ — та його нащадках Василеві ІІІ та Іванові ІV Грозному — цей «привід» став одним з наріжних каменів ідеології Московії. Спостерігаючи за сучасним кремлівським пихатим месіанством, агресивністю та лицемірною «візантийщиною» (в гіршому сенсі слова), ми й зараз можемо зробити доволі цікаві висновки…

Час і простір без кордонів. Візантія та Київська Русь: культурно-цивілізаційні впливи (Ігор Сюндюков)

КОНСТАНТИНОПОЛЬ — ЦАРИЦЯ МІСТ. ВЕЛИЧЕЗНА ШОВКОВА ВИШИВКА ХІ ст., ЗАРАЗ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ У НІМЕЧЧИНІ

ІОАНН ПРЕДТЕЧА. КОНСТАНТИНОПОЛЬ, СОБОР СВЯТОЇ СОФІЇ, МОЗАЇКА ПІВДЕННОЇ ГАЛЕРЕЇ

Контакти культури і цивілізації Візантійської імперії (Східної Римської імперії, Нового або ж Другого Риму) та Давньої Русі — тема, щонайменше, вкрай складна. Мало того, що ця проблематика й досі далеко не достатньою мірою винесена в центр уваги як дослідників-гуманітаріїв (істориків, філософів, релігієзнавців, філологів, мистецтвознавців), так і масового допитливого читача.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що це обширне коло питань було й залишається вкрай, надмірно політизованим. Адже величезна, багатогранна спадщина Східного Риму (Візантії) за понад 1000 років його існування (від ІV століття н.е. до 1453 р., коли столиця цієї держави, Константинополь, був узятий турками і включений до складу іншої імперії — Османської) й досі тлумачиться дуже по-різному, в залежності від політичних уподобань тих чи інших конкретних можновладців (насамперед «Третього Риму» на берегах річки Москви). Звідси — вражаючий діапазон оцінок самої Візантійської цивілізації та культури (від «останнього світоча античної духовності після краху класичного Риму», «незамутненого джерела християнства в усій його справжності» до «тоталітарної, вкрай жорсткої самодержавної структури східного типу, де влада імператорів-василевсів була необмеженою жодними законами»; при цьому не завжди помічається, що були часи, коли цих всесильних імператорів вбивали, різали, труїли, осліплювали, скидали з престолу мало не щороку — саме через беззаконня на вищому державному рівні).

То хто ж правий? І чим насправді була Візантія — осередком античної та християнської духовності чи тоталітарним кошмаром? Як це не дивно — і тим, і другим; вона вміщала в себе багато, здавалося б, непоєднуваних компонентів. Історія взагалі не має примітивних, «чорно-білих» кольорів; її велич та трагізм можна осягнути, лише залучаючи усю безмежно багату палітру найрізноманітніших кольорів. І недарма Гете колись сказав: «Вважають, що посередині між двома крайніми думками лежить істина. Це не так. Посередині між ними — проблема».

Так само немає згоди і з іншого важливого питання: наскільки глибоким та всеохоплюючим був вплив цивілізації й культури Візантії на наших предків, на Київську Русь? І тут оцінки важко сумісні: від цілковитого заперечення будь-якого суттєвого впливу до його абсолютизації, до пошуків нашого духовного коріння саме там, у «Візантійському світі» (цей термін має право на існування, бо Східна Римська імперія справді являла собою дуже цікавий, неповторний, де в чому, може, навіть унікальний духовний світ). Така полярність підходів потребує холодного, зваженого підходу і, головне, спокійного виявлення, обґрунтування, перевірки та критичного аналізу всіх відомих історикам фактів. Думається, це єдино правильний вибір. Те, що читач побачить далі — це скромна спроба без нудних наукових викладок, але і без поблажливого спрощення дуже коротко окреслити підходи до цієї проблеми.

Але спочатку — достатньо важливе уточнення. У нас йдеться (і не раз) про візантійську «цивілізацію» та візантійську «культуру». Що це: синоніми, тотожні поняття? Ні! Тут необхідно дещо пояснити: це поняття хоч і доволі близькі, але аж ніяк не ідентичні (взагалі, проблема співвідношення культури і цивілізації посідає одне з чільних позицій у сучасній філософській думці; є підстави думати, що в нашу добу тріщина, розлом, ба навіть прірва між першим та другим дуже небезпечно поглиблюються, загрожуючи майбутньому людства). Кажучи ясніше, культура — це неодмінно (а відверто творячи — перш за все) моральність, вона спирається не на зведення правил і законів, а на розум і совість. Що ж до цивілізації, то вона починається зі встановлення певних норм поведінки людини. Вона, разом з цим, не передбачає душевності, а характеризується лише інтелектуальністю. По суті, цивілізація є духовним і матеріальним забезпеченням комфортного існування людини. Втім, тут не місце для дальшого розвитку цієї винятково важливої теми.

Отже, про Візантійську імперію. Почнемо від початків — від її утворення. Як відомо, у IV столітті досі єдина Римська імперія розділилась на дві частини — Західну із центром у класичному Римі (не раз у IV—V століттях руйнувалась «варварами», в основному гуннами й німецькими племенами, остаточно впала у 476 році) та Східну з центром у Константинополі, він же у слов’янській інтерпретації Царград, у турецькій — Стамбул) заснований римським імператором Константином І Великим, який вперше зробив християнство державною релігією, у 324—330 рр.). Оця Східна Римська імперія зуміла, відбиваючи натиск «варварів» (слов’ян, аварів, хазарів, арабів, булгар, між іншим, і західних хрестоносців, які 1204 р. дуже сильно пограбували й поруйнували шедевр світового християнства — Святу Софію в Царгороді), проіснувати, як уже говорилось, понад 1000 років.

Але чому, власне, відбувся сам розділ Римської імперії (процес тривав близько 7 десятиліть і завершився 395 року)? Поширена відповідь — постійні напади варварів, через що Риму (місту) ставало вже дедалі важче захистити себе. Проте справжні причини, очевидно, криються не в цьому, а в колосальній політичній, духовній й світоглядній кризі, що її тоді переживала Імперія. Читаймо Тацита, Светонія, Полібія, Амміана Марцеліна (попри те, що зараз «модно» вважати, що всі ці великі римські історики — це «нецікава», «нікому не потрібна архаїка») — і ми, можливо, здобудемо бодай мінімальне уявлення про моральний розклад владної давньоримської верхівки, котра вважала, що престол, пільги, гроші, «статус», комфорт — це все гарантовано назавжди, уявляючи народ «худобою», «бидлом», «підніжками» й живучи за принципом: «Після нас — хоч потоп, а другого життя — не буде, бери від життя усе і вже зараз», про «золоту молодь», синів цезарів, імператорів та знаменитих полководців, яка часто-густо витрачала на бенкетах, оргіях та розвагах кошти, співмірні з кількарічним бюджетом Імперії, про корупцію, коли всім і кожному було відомо, скільки конкретно коштує та чи інша державна посада (аж до найвищих), про підступи, доноси, інтриги, які розквітли пишним цвітом і наприкінці ІІІ ст. н. е. остаточно витіснили класичні римські чесноти — звитягу, мужність, честь, громадську відповідальність, готовність віддати життя за Вітчизну…

Ось у першу чергу через це впав старий Рим. Держава, котра вражена «вірусом» отакого морального загнивання — неодмінно валиться; хоч би якою могутньою вона колись була (це було справедливим 1800 років тому, не менш справедливо і зараз — проте хтось явно перевіряє заново цю істину). А набіги «варварів» — явище вже вторинне; бактерії проникають в ослаблений організм і викликають гангрену тільки тоді, коли є вже рана, хвороба, а сил для опору, натомість, немає). Але чому Східний Рим, Візантія (у час зеніту своєї могутності, у VI ст., за часів імператора Юстиніана у 527—565 рр., включав у себе Балкани до Дунаю, Малу Азію, Грецію, Кіпр, Крит, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Південну Італію, частину Іспанії…) уникнув такої долі?

Дуже суттєвий (хоч і не єдиний) чинник — християнство, яке було консолідуючим світоглядним началом цієї держави. Воно нагадувало «сильним світу цього», що всі вони неминуче нестимуть відповідальність за свої дії перед тим, Хто Все Бачить (а, отже, є «червона лінія», котру ні в якому разі не можна перетинати!), про те, що, окрім земного царства, де вони повновладно (одначе тимчасово!) панують, є ще Царство Небесне — незрівнянно вище, потужніше, величніше, бо вічне… І коли у «Поучении» Володимира Мономаха, у творах Іларіона, Нестора, у «Софії», спорудженій Ярославом Мудрим, ми бачимо образне й раціональне відображення цієї думки, цього відчуття, коли у великих храмах Київської Русі (у Софіях — Київській, Новгородській, Полоцькій, у соборах давнього Чернігова) ми бачимо вражаючу «світобудовну», засадничу християнську спорідненість із притаманним Софії Константинопольській почуттям безмежності створеного волею Бога світу й безмежності неозорого Божого Неба над нами (йдеться про той самий «ефект Високого неба», що про нього писав незабутній Сергій Борисович Кримський), у порівнянні з чим будь-яка земна влада є нікчемною — оце і є яскравий приклад культурного, духовного, світоглядного впливу Візантії на Русь. Так само важко заперечувати вплив на нашу давню культуру візантійської іконографії (згадаймо Вишгородську ікону Божої Матері, вкрадену згодом московськими правителями), візантійського літописання (твори Георгія Амартола — ІХ ст. — зокрема, «Хроніка», і «Хронографія» Феофана з їх примітивністю стилю, проте захопливістю викладу, образністю розповіді, доступністю, багатством барвистих фактів були дуже добре відомі на Русі, і Нестору також); якому властиве було починати текст «від створення світу» — цей вплив був глибинним і безсумнівним.

Але ж на Русі (не були ми «варварами», маючи справу з візантійцями, і багато що розуміли) пам’ятали й про інше. Про те, що могутній, великий імператор Юстиніан, за чиїм наказом геніальні зодчі Ісидора та Анфімій звели колосальну Софію Константинопольську — був підступною, хитрою, безмежно жорстокою людиною, за чиїм наказом 532 року було знищено десятки тисяч «заколотників» (і це лише один приклад). Про долю дивовижного й загадкового Фоми Слов’янина (може, болгарина, можливо, серба, чеха, а може, і давнього українця!), незвичайної й загадкової постаті з дивною долею, чиє життя овіяне легендами. Сміливий воїн, талановитий воєначальник, честолюбний борець за владу, Фома, людина зовсім не знатного походження, Фома, перебуваючи вже у більш ніж зрілому віці (за 60 років), очолив колосальної сили масове народне повстання проти уряду вкрай жорстокого, корумпованого і підступного імператора Михаїла ІІ (820—829), створив і повів у бій величезну 80-тисячну армію «бунтівників», яка впродовж майже двох років (821—823) тримала в облозі й страху сам Константинополь, повсталим допоміг військом навіть арабський халіф Аль-Мамун, проте взяти столицю Візантії їм все ж таки не вдалося, а внаслідок тривалої і не дуже вдалої облоги «міста Константина» в їхніх лавах почалися чвари і розбрат (до того ж Михаїл ІІ, використовуючи улюблений «фокус» візантійських володарів, нацькував на Фому його колишніх союзників — болгар), і зрештою Фома був зраджений, виданий імператору і підданий страшній, мученицькій страті: йому відрубали руки й ноги, а потім колесували (до речі, чомусь, коли читаєш розповіді візантійських істориків про це гігантське повстання, одне з найбільших в історії імперії за 1000 років, пригадується не нікчемна, власне кажучи, постать васілевса Михаїла ІІ, а значно жахливіша фігура царя Московії Івана ІV Грозного. І це не випадково: правителі Іванової держави повною мірою успадкували і візантійську жорстокість, і візантійські теорії «богообраності» улюбленого монарха).

Можна стверджувати, проте, абсолютну чужість візантійського месіанства (впевненості у правильності й безгрішності власного самодержця і власного віровчення, яке дедалі більше почало протиставлятися західної, « римської» версії християнства, аж поки 1054 року не відбувся остаточний розрив) — та відкритості князів і людей Київської Русі, далеких, на відміну від візантійських правителів, від почуття «винятковості» і «обраності» своєї країни та церкви, тісно пов’язаних з Європою. Отут є суттєвий, світоглядний «розлом». І хоч у Давній Русі чудово знали, що християнство прийшло на нашу землю «від греків» (тобто з Візантії), вивчали у школах й монастирях проповіді й духовні твори Івана Златоуста, Івана Дамаскіна, Феодора Студіта, Григорія Ніського та інших візантійських богословів, шанували візантійське світське мистецтво (портретну школу, поезію, світську архітектуру) — все ж таки релігійно-політичним спадкоємцем «Другого Риму» — Візантії оголосила себе не Київська Русь, а зовсім інша держава. Та, що на північний схід від нашої «матери городовъ руських»…

Але й на цьому несправедливо, неправомірно поставити крапку. Давньоруські князі та їхнє оточення чудово знали також і про те, що імператор Юстиніан ще в VI столітті ініціював створення Зводу громадянського права (Corpus iuris civilis — лат.) — величезного значення юридичний пам’ятник, де з використанням кращих зразків класичного давньоримського права були прописані основні норми цивільного і кримінального правового життя Візантії, отримали остаточне юридичне оформлення такі теоретичні поняття юриспруденції, як право, закон, звичай, уточнювалася різниця між приватним та публічним правом, жорстко декларувалася недоторканність приватної власності (так, ще тоді, у 528—534 рр. н. е. — гігантський за обсягом кодекс Юстиніана, що нараховував 900 статей, було створено і введено в дію лише за шість років. Що сказати про законодавців сучасності?). Також у цьому Кодексі визначались основи регулювання міждержавних відносин, уперше запроваджувалась регулярна система послів та посольств за кордоном (особливо підкреслювалась норма щодо недоторканості особи посла!). І не менш важлива річ: саме тоді, за Юстиніана, вперше була визнана «Теорія природного права», відповідно до якої від природи всі люди є рівними й рабство, засноване на підпорядкуванні чужому пануванню, суперечить людській природі… Тут вражають три речі. По-перше, навіть такі генії античності, як Платон і Аристотель, вважали розподіл суспільства на вільних та рабів притаманним природі людини. По-друге, це все «не заважало» імператорам Візантії не тільки ще довгі століття зберігати рабство в своїй, завжди жорстко централізованій, державі, але й вдаватися до «цивілізованих» заходів, як-от обрубання рук або ніг полоненим, жорстокі публічні стати тощо… І, по третє. Ці ідеї набули потужного імпульсу через 1200 років, у ХVIII столітті. Згадаймо «Суспільний договір» Руссо та преамбулу до Декларації про незалежність США («Всі люди народжені рівними та від початку наділені творцем певними невідчужуваними правами на життя, свободу та прагнення до щастя…»). Проте, зрештою, важко заперечувати прямий або опосередкований вплив Кодексу Юстиніана на Ярослава Мудрого та укладачів «Руської Правди» — адже, поза сумнівом, серед близьких до князя людей було достатньо освічених знавців чужоземних законів.

***

Ми лише «контурно» перелічили деякі вузлові моменти культурної та цивілізаційної взаємодії Київської Русі та Візантійської імперії. Таких прикладів можна навести значно більше. Звичайно, слід підкреслити, що Давня Русь-Україна розвивалась за власними органічними законами. Але правда і в тому, що, подолавши простір і час, сучасні дослідники знайдуть дуже багато цікавого на перетині цивілізацій та культур.

Трегубов Віктор. Візантія: зерна й плевели

Дзеркало тижня. Україна. № 18. 24-31 травня 2013 р.

560 років тому, 29 травня 1453 р., Константинополь упав під ударами турків-османів. Закінчилася майже тисячолітня історія східно-римської цивілізації. Залишки візантійської Ойкумени протрималися ще кілька десятків років, і останній з них, князівство Феодоро в Криму, впало після героїчної оборони в 1475 році.

Чим була Візантійська, або, як її називали самі жителі, Ромейська (Римська), імперія? На цю тему видано сотні наукових праць, і їх не переповісти в газетній статті. Скажемо лише, що це була унікальна для Середньовіччя держава, непорівнянна з жодною з європейських, а зі світових подібна — хіба що китайська імперія Тан. Традиції Римської імперії, менталітет народів Східного Середземномор’я і християнське віросповідання породили незвичайну культуру, яка тисячу років так чи інакше впливає на вигляд усієї Європи. Формально абсолютна влада імператора в дійсності обмежувалася сотнею невидимих ниток інтересів різних соціальних груп і центрів впливу, а фактичне управління величезною імперією лежало на плечах професійного чиновництва.

Мабуть, якщо закинути сучасного городянина в Середньовіччя, найпростіше йому було б адаптуватися саме у Візантії. Крім самої природної для нас системи цивільно-правових відносин, що склалася в Римі й була розвинена імператорами, тут функціонували школи й публічні бібліотеки, працювали державна пошта й водопровід, зародилися професійний спорт і провісники соціальних програм для незаможних.

В остаточному підсумку соціальні “ліфти” працювали для всіх, кому не бракувало сміливості, відваги й кмітливості, — імператорами ставали селяни й представники нацменшин, скопці командували арміями, а сліпі — флотом… Візантія різко випадала зі звичної нам картини Середньовіччя. І, треба віддати їй належне, часто в кращий бік.

У цьому матеріалі ми хочемо поговорити про різницю між Візантією справжньої і Візантією в сучасних уявленнях. Досі багато хто поминають імперію всує, використовуючи її ім’я як ярлик. Це було б нормально, якби критичні зауваження мали стосунок до справжньої Візантії. А це, на жаль, далеко не завжди так. Мало хто з критиків бачить в імперії ромеїв її саму. Значно частіше вони проектують на неї уявлення про власну (чи сусідню) країну або ж свої упередження.

Чим Візантія не була

Стереотип перший: Візантія — імперія вічного занепаду. Породжений визначним англійським істориком XVIII ст. Едвардом Гіббоном і його працею “Історія занепаду і загибелі Римської імперії”. Взагалі внесок Гіббона у візантиїстику дуже суперечливий. З одного боку, він відродив інтерес до цієї науки в Європі. З іншого — не зміг повною мірою дотримуватися принципу історичної об’єктивності. Намагаючись знайти в минулому урок для сьогодення, Гіббон представив традиціоналістську Візантію таким собі гробарем римської пасіонарної величі.

Помилковість такого підходу очевидна. Візантія існувала безмаль тисячу років. Держава, що перебуває в занепаді (хай навіть у застої) тисячоліття — це все одно, що людина, яка тяжко хворіє 120 років. Виникає запитання: як ця країна, що “вічно розкладається”, пережила інші “здорові”? Та ще й за нетривіальних зовнішніх загроз? Гіббон був занадто упереджений: Візантія — це не Рим часів занепаду, а Рим, що переродився для виживання в Середньовіччя.

Стереотип другий: Візантія — осердя принципу “православ’я, самодержавство, народність”. Його, любого росіянам, жваво втілено у відносно недавньому фільмі “Загибель імперії. Візантійський урок”, де паралелі між Візантією та Росією проводяться так само відкрито, як відкрито озвучується висновок “Захід є джерелом загибелі для православних”. Того, що загибель для імперії прийшла зі сходу, і в останні її дні на стінах Константинополя поруч із ромеями стояли загони венеційських, генуезьких і каталонських найманців і волонтерів, автори вирішили не згадувати. Цю же паралель, скоріше за звичкою, іноді проводять і в Україні, але тут уже скоріше готові викривати Візантію як попередника російського імперіалізму.

Однак сама паралель між двома православними й самодержавними державами більш ніж натягнута. Авторитарне самодержавство й етатизм у Візантії були вимушеними засобами для утримання простору, населеного людьми з дуже неспокійним (і діаметрально протилежним “широкій російській душі”) менталітетом. Середньостатистичний житель візантійської столиці, незалежно від статку й різновиду занять, був письменним, запеклим і пристрасним індивідуалістом, любителем спортивних змагань і запеклих богословських диспутів із мінімальною повагою до інституту влади. Вуличний бунт, що розпочався з суперечки кількох простолюдинів про питання христології або результати останніх перегонів на іподромі, для Константинополя був річчю майже звичною. Чимало імператорів гинуло від рук повсталої голоти. Одна річ, коли авторитарна форма правління застосовується в країні з вибухонебезпечно “гарячим” населенням, і зовсім інша — коли вона застосовується до народу, історично схильного до конформізму й ототожнення країни і держави.

Іноді як символ “антизахідності” Візантії згадують слова останнього месадзона (прем’єр-міністра) імперії Луки Нотараса, сказані ним якраз перед самим падінням Константинополя: “Ліпше побачити в Місті турецьку чалму, ніж папську тіару”. Справді, після Четвертого хрестового походу у Візантії (небезпідставно!) сильними були антикатолицькі настрої. Але тоді вже варто згадати й майбутню долю месадзона. За свідченням хроніста Дуки, після падіння Константинополя Лука Нотарас зумів уторгувати в султана “прощення” і захист для частини городян та аристократії, але не зумів добре сховати свого 14-річного сина — єдиного, що пережив оборону Міста. Коли ж султан Мехмед II прознав про красу юнака, то зажадав для свого гарему. Відмова Нотараса стала смертним вироком для всієї його родини. Навряд чи таке було б можливо за “папської тіари”. Так само як і повалення хреста, що майже тисячоліття сяяв над Святою Софією.

Стереотип третій: Візантія — боксерська груша для тренування сусідської доблесті. Популярний він серед більшості народів, які так чи інакше воювали з ромеями, здебільшого у вигляді “Самій Візантії всипали!”. Актуальний і в нас, причому у двох проявах. У підручниках історії звеличуються князь Олег, який зумів, згідно з літописом, прибити щит на ворота Царгорода на знак узяття міста, а також останній похід князя Святослава.

Справді, візантійці не любили воювати, чим радикально відрізнялися від більшості народів Середньовіччя. Військова служба в імперії вважалася не благородним і доблесним заняттям, а чимось на кшталт необхідної брудної роботи; у перші століття існування імперії воїна, який убив людину на війні, на кілька років позбавляли причастя. Не була Візантія й агресором: практично всі її війни мали або оборонний характер, або були спробами повернути втрачене раніше.

Та якби ромеї не вміли воювати, вони не протрималися б і десяти років. Виною цьому географія: Візантія була “імперією узбережжя” з надзвичайно невдалим відношенням довжини кордонів до загальної площі держави. Державі доводилося захищатися протягом усієї своєї історії, часто воюючи на кілька фронтів.

Що ж до напівлегендарного походу в середині IX ст., то він, хоч і був удалим для руських військ (усі війська з імперської столиці пішли на війну з Абассидським халіфатом, а нападу з боку Чорного моря ніхто й не очікував), закінчився лише розгарбуванням передмість Міста. Константинополь узагалі потрапляв до рук іноземців лише двічі (для порівняння — був в облозі 24 рази), у 1204-му і 1453 роках. Похід же Святослава 970—971 рр. був і зовсім невдалим. Можливо, князь розраховував, що внутрішній розбрат у Візантії завадить імператорові вивести війська з Константинополя, в умовах чого головним противником його військ стало б місцеве ополчення європейської частини імперії. Але розрахунок виявився невиправданим: уже під час походу заколот Варди Фоки, що відтягнув частину сил та уваги ромеїв, було придушено. У Константинополі ж змінився імператор, і новий правитель, Іоанн Цимісхій, не тільки особисто очолив армію, а й вивів із Царгорода так звані столичні тагми — елітні війська, які під час громадянських заворушень зазвичай не полишають столичних стін. Підсумком походу став беззастережний тріумф Візантії: розграбована й покинута русами Болгарія впала в долоні імператорові як стигле яблуко. Корону болгарського царя Бориса було віддано як символічний дарунок Богу в соборі Святої Софії.

Стереотип четвертий і найсвітліший: Візантія — країна поетів, учених і мудреців. Такою бачив Ромейську державу Вільям Батлер Єйтс: на великого ірландського поета справили незабутнє враження фрески храмів Равенни, які досі зберігають дух Візантії часів Юстиніана. Зрозуміло, це уявлення дуже ідеалізоване. Єйтс просто спроектував на Візантію поетичний образ втраченого раю. Але раціональне зерно в ньому є: рівень культури й освіти в Ромейській імперії був вищий, ніж у будь-якій європейській країні Середньовіччя, почасти суперничаючи лише з країнами ісламу. Весь період існування Візантії в ній діяли вищі школи й бібліотеки, зокрема славетний Магнаврський університет та Імператорська бібліотека, що зберегла для нашого часу, попри пожежі в непевні роки, безліч коштовних книжок античності.

Стереотип п’ятий: Візантія — осередок інтриг, підступу й хитромудрої “багатовекторної” дипломатії. Тут нічого гріха таїти: все правда. Багато цих рис справді перейшли імперії в спадщину від старого Риму, але новий Рим виявився дуже обдарованим учнем. В умовах браку рекрутів для армії, вміння нацькувати одних ворогів на інших багато сторіч забезпечувало державі виживання. Однак у внутрішній політиці Візантія, як і будь-яка бюрократична держава, страждала від постійних інтриг і масштабної корупції.

Нарешті, стереотип шостий: загибель Візантії була спричинена виключно внутрішніми причинами, тоді як зовнішні лише довершили справу. Це правда, та лише почасти. Звісно, у довгій історії імперії були правителі такого рівня самодурства, що не витримував навіть фундамент державної влади — міцний бюрократичний апарат константинопольського чиновництва, який в інших випадках добре справлявся з роллю “захисту від дурня”. Звичайно, серйозні зовнішні загрози для Візантії справді збігалися з внутрішніми кризами. Це й руйнівний для імперії наступ перських військ під час правління узурпатора і тирана Фоки (602—610 рр.), і криза часів правління династії Ангелів (1185—1204 рр.), що завершилася падінням Константинополя під час Четвертого хрестового походу, і помилки ранніх представників останньої династії Палеологів, через які відроджена 1261 р. імперія не змогла протистояти хижацьким апетитам італійських торговців і турків-османів. І навіть битву з турками-сельджуками при Манцикерті 1071 р., яка визначила їхнє подальше просування вглиб Малої Азії, було програно через зрадництво вельможі Андроніка Дуки.

Водночас вічною проблемою для імперії були заколоти впливових політиків і полководців, а також потреба балансувати між двома полюсами сили — столичним чиновництвом, яке виступало за централізацію управління й оподатковування, а також утримання найманої армії, та місцевою аристократією, яка бореться за децентралізацію і ставку на місцеве ополчення. Якоюсь мірою можна сказати, що у вічній битві цих двох груп античний етатизм боровся із середньовічним феодальним устроєм.

Однак це не привід применшувати “заслуги” зовнішніх ворогів, які б’ють у проломи, що відкрилися. Перси й готи, авари й лангобарди, нормани й араби, сельджуки й хрестоносці, венеційці, генуезці й османи… Хто тільки не намагався відкусити ласий шматочок від Другого Риму! І нехай більшість ішла ні з чим, у декого все-таки виходило.

Чим Візантія стала

Якщо “за життя” Візантії можна було висунути безліч претензій, то загибель імперії змушує згадати слова Клайва Льюїса: “Усі світи приходять до кінця, але благородна смерть — скарб, який кожен може собі дозволити”. Останні імператори з династії Палеологів використали всі можливості для порятунку імперії в уже відверто безнадійній ситуації. Життя останнього з них, Константина XI Палеолога, — приклад рідкісної серед правителів самовідданості й самозречення. Недарма його — єдиного після Великої схизми мученика, шанують і деякі православні, і деякі католики. Остання людина, що по праву носить титул “імператора Риму”, загинула 29 травня 1453 р. з мечем у руках, захищаючи разом із останніми сподвижниками ворота своєї столиці. Не зумівши врятувати свою країну (та що там країну — цивілізацію!), він написав останню сторінку її історії власною кров’ю, спокутуючи гріхи попередників особистим героїзмом.

Що ж, один відомий діяч української історії мав рацію, зауваживши, що в безнадійній ситуації є сенс боротися заради прикладу для майбутніх поколінь. Через три з половиною сотні років спогади про героїзм Константина й велич Ромейської імперії підняли греків на повстання проти турецького панування. І нехай Велика Ідея про відновлення Візантії не втілилася в життя, і Константинополь не повернувся до рук православних, нинішнім своїм існуванням Греція багато в чому зобов’язана героям минулого.

Що ж дала Візантія нащадкам? Набагато більше, ніж вважають. Під натиском турків грецькі аристократи й учені втекли на Захід, захопивши з собою книжки античних класиків. Їхні переклади поклали початок італійському Відродженню. І антична мудрість, збережена у візантійських бібліотеках, повернулася на Захід саме тоді, коли він уже був готовий знову її прийняти. Саме це “засівання”, цей несподіваний союз Сходу і Заходу поклав початок новій величі Європи. Окремі грецькі просвітителі, вірні православній ідентичності, намагалися створити нову Візантію з Московського князівства. Але, на жаль, матеріал виявився непіддатливим. Хто сумнівається, може поцікавитися біографією преподобного Максима Грека — аристократа й просвітителя, раніше відомого як Михайло Триволіс.

Яким був би світ без Другого Риму? Історія не знає умовного способу. Але в чудового фантаста (з кандидатською з історії Візантії) Гаррі Тертлдава є коротке альтернативно-історичне оповідання під назвою “Острови в морі”, дія якого відбувається 769 року. У ньому описується суперництво римської і арабської делегації за навернення у свою віру болгарського хана Телерига. Але за умови, що Константинополь, не витримавши другої арабської облоги, упав 719 р. після Р.Хр. Жодні аргументи християнської делегації не здатні переконати хана, біля чиїх кордонів стоять арабські війська. Бути “островами в морі” — це можливе майбутнє християнських громад в ісламській Уммі, від якого Європу вберегли славнозвісні подвійні мури Константинополя.

Та не зводитимемо роль Візантії, держави з унікальною і самобутньою культурою, до такого собі щита на кордонах ісламу й сховища античних знань. Адже й ми їй дечим зобов’язані. Передусім — безсмертям.

Тепер модно критикувати прийняття Руссю східного обряду християнства. Не заглиблюючись у світоглядні дискусії (це могло б бути темою окремого матеріалу), зауважимо, що у відповідь на часті набіги Візантія дала слов’янам взагалі і Київської Русі зокрема, вихід на світову арену, писемність і кам’яне зодчество. А це, хоч як дивно, і є три складові безсмертя культури, народу, нації. Народи невідомі, народи неписьменні, народи, що не вміють працювати з каменем, не просто відставали від інших. Вони не мали захисту від забуття. Змогли б правителі-язичники поріднитися з половиною домів Європи, як це зробив князь Ярослав Мудрий? Вислав би Папа до Києва професійних зодчих, як це зробив імператор? Можна довго розводитися про те, що залучення Русі в культурну орбіту Візантії було вигідне ромеям… Але навряд чи можна відкидати те, що воно дало нашим предкам змогу за кілька десятків років проскочити шлях, який інші народи проходять за століття.

На Візантію можна дивитися по-різному: її досвід можна й слід аналізувати, а політику можна — й треба— іноді критикувати. Але в окремі дні, приміром у прийдешню річницю падіння Константинополя, можливо, варто просто зупинитися й подякувати…

Дзеркало тижня. Україна. № 18. 24-31 травня 2013 р.

Царенок А. В. Естетико-аскетичні традиції Візантії в історії християнської культури : монографія / А. В. Царенок; Черніг. нац. пед. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. – Чернігів : Десна Поліграф, 2017. – 327 c.

Розглянуто естетичну складову візантійської аскетики. На підставі дослідження феномена аскетизму в контексті культурного життя Візантії розкрито філософсько-естетичний потенціал аскетичної традиції та виокремлено її конкретні естетичні виміри. Розглянуто християнське вчення про Абсолютну Красу як ідейний базис візантійської естетики. Розкрито анагогічний характер середньовічних естетичних споглядань. Увагу приділено естетико-аскетичній проповіді катарсису та мімезису, літургійному синтезу мистецтв у християнській культурі, естетиці аскетизму як чиннику відеосфери храмового дійства.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………..5

РОЗДІЛ І. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЕСТЕТИЧНОЇ ДУМКИ……………………..12 1.1. Історико-естетична медієвістика: методологічні та історіографічні виміри візантології……………………..13 1.2. Дослідження аскетизму в історії естетичних вчень……………………..25

РОЗДІЛ ІІ. ВІЗАНТІЙСЬКА ЕСТЕТИКО-АСКЕТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БУТТЯ……………………..42 2.1. Теоцентрична онтологія прекрасного……………………..43 2.2. Християнське вчення про Абсолютну Красу як ідейний базис візантійської естетики аскетизму……………………..67

РОЗДІЛ ІІІ. “ОНТОЛОГІЯ ЧУТТЄВОСТІ” В РЕЛІГІЙНІЙ КУЛЬТУРІ ВІЗАНТІЇ……………………..82 3.1. Переверзії людської чуттєвості як проблема естетики аскетизму……………………..83 3.2. Анагогічний характер середньовічних естетичних споглядань……………………..127

РОЗДІЛ IV. ЄДНІСТЬ ЕСТЕТИЧНОГО ТА ЕТИЧНОГО У ВІЗАНТІЙСЬКІЙ АСКЕТИЧНІЙ КУЛЬТУРІ……………………..156 4.1. Метанойя як психоемоційний аспект взаємодії етичного та естетичного в аскетичній культурі……………………..157 4.2. Цілісна єдність естетичного та етичного в аскетиці……………………..172 4.3. Естетико-аскетична проповідь катарсису та мімезису……………………..203

РОЗДІЛ V. ЕСТЕТИКО-АСКЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ЛІТУРГІЙНО-ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ……………………..216 5.1. Літургійний синтех мистецтв у християнській культурі……………………..217 5.2. Естетика аскетизму як чинник відеосфери храмового дійства……………………..231 5.3. Естетико-аскетична інтерпретація взаємодії “логосу” та “естезису” в контексті літургійної аудіосфери……………………..262

Пані Ольго, добрий день! Моя сторінка є на Ф-буці (Андрей Царенок). Чекаю Вас у мене в Друзях! Поспілкуємось. Автор

А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

Тарас Шевченко

Українська гуманітаристика, попри вагомі досягнення у дослідженні візантійських впливів на українську історію, до сьогодні не спромоглася запропонувати власного бачення Візантії та візантійського культурно-цивілізаційного спадку. Візантійський міф у його українському сприйнятті було беззастережно віддано на поталу російському (про-російському) імперському дискурсові й у сприйнятті більшості українських інтелектуаів візантійська складова історії України продовжує залишатися суто (у кращому разі – переважно) негативним досвідом, а незрідка й подається як щось зовнішнє, імперсько-антидемократичне, формалістсько-фарисейське, і, зрештою, антиукраїнське.

Над українським сприйняттям Візантії майже беззастережно панує російський імперський міф «Москви – Третього Риму», і, (с)прийнявши російський погляд на Візантію, Україна має лише дві стратегії – або визнати себе частиною Росії і долучитися до її імперського проекту бачення Візантії, або, відкидаючи російський імперський проект, будувати власну ідентичність як таку, що сприймає Візантію / візантійський спадок як щось суто чуже, негативне, зовнішнє, від чого треба відштовхнутися і чого необхідно якнайскоріше позбутися. Показові в цьому плані згадки про візантійську спадщину і її характеристики у провідних українських публічних інтелектуалів – Миколи Рябчука, Ярослава Грицака, Олега Покальчука, Оксани Забужко, Оксани Пахльовскої та низки інших.

Тим часом, крім російського бачення Візантії, маємо низку інших, цілком плідних підходів. Це західноєвропейське бачення, у якому виразно вирізняються ознаки національних шкіл таких «великих історіографічних держав», як Німеччина, Велика Британія, Франція; бачення американське (а США також, поза будь-яким сумнівом, є «великою історіографічною державою» – у тому розумінні, що вона досліджує історію усього світу – від первісного суспільства і цивілізацій Стародавнього Сходу до новітньої історії кожної із держав сучасности). «Великою історіографічною державою» намагалася бути (у межах своїх можливостей) також Російська імперія і став на певний час Радянський Союз, а зараз продовжує силуватися зберегти позиції сучасна Російська Федерація. Щодо Візантії ж і Російська імперія ХІХ – початку ХХ ст., і сучасна Росія кінця ХХ – початку ХХІ ст. мала / має особливий ресантимент як до частини власної історії, що неминуче колосально посилювало візантиністичні студії в контексті власне російської історії.

Власні історичні / історіософські бачення історії Візантії та візантійського спадку в межах своїх національних історій спромоглися виробити і ті держави, віднести які до «великих історіографічних» аж ніяк не можна – Греція, Сербія, Болгарія (не будемо зараз заглиблюватися у питання про те, в якому контексті і з яких причин розвивалися науки про Візантію у таких «віддалених / відділених» від візантійського спадку країнах, як Польща, Чехословаччина / Чехія, Японія etc). Здавалося б, подібні болгарському чи сербському баченню візії візантійської історії мали б виникнути й в українському інтелектуальному просторі, однак перебування України у полі тяжіння російської держави, зокрема й полі тяжіння інтелектуальному, зрештою унеможливлювали виокремлення і вироблення самостійного українського погляду на історію Візантії та значення її цивілізаційного спадку.

У розмові з Людмилою Тарнашинською під час Першого Конгресу Міжнародної Асоціації Україністів, що відбувався у Києві 27 серпня – 3 вересня 1990 р., американський візантиніст українського походження, науковець світової слави Ігор Шевченко пошкодував, що «…не відчув суб’єктивної потреби між … знайомими чи іншими доповідачами простежити … візантійсько-українські зв’язки, незважаючи на те, що Україна є однією з частин цього Радянського Союзу, який ще існує, де є автентичні візантійські пам’ятки». Подібну ситуацію понад двадцять років потому зауважила Наталя Яковенко: «По всій Україні не існує такої науки, яка називається візантологією. Є тільки окремі її паростки…, але цього ж недостатньо, щоб провести конференцію. Мені це здається величезним упущенням, тому що в Україні не розвивається, не культивується аналіз тих зв’язків і того великого культурного контексту, в який була втягнута Русь із перспективи візантійської політології. Київська Русь сформувалася під знаком візантійської культури, цивілізації, духовності, церкви тощо. Цим питанням присвячено багатющу літературу. Не впевнена, чи ця література вклалася б тільки в бібліографічний перелік, що вмістився в кілька товстенних томів, – це міжнародна проблема. Але, на жаль, вона саме міжнародна, а не українська».

Натомість, за влучними словами того таки Ігоря Шевченка, «Візантія була не тільки багатонаціональною державою, а країною, яка мала величезний вплив на цілий ряд культур – на південноіталійську, сирійську, вірменську, південнослов’янську і східнослов’янську. І на східнослов’янську вона мала вплив від – уявіть собі! – ІХ і до XVIII століття. Під візантійським впливом перебувала Русь-Україна, цього ж впливу зазнали Петро Могила та Епифаній Славинецький, і навіть – хоч він цього не знав, бо думав, що він є під польським впливом, – гетьман Мазепа. Отже, в цьому розрізі я україніст, і може, це моя перспектива. Мені дає певну перевагу над іншими україністами те, що я бачу речі в загальній перспективі…».

Як видається, українським інтелектуалам давно пора запропонувати самостійний, незалежний насамперед від (нео)імперського російського, але також і від (нео)ліберального західного погляд на сутність Візантійської цивілізації та значення її спадку в українській історії. Є велика ймовірність того, що саме українська візія Візантії може стати вельми перспективною у багатьох аспектах – від розуміння природи Візантійської цивілізації до бачення майбутнього країн «візантійського культурного кола». Принаймні філософсько-геополітичні розважання з цього приводу Андрія Окари («В ОКРЕСТНОСТЯХ НОВОГО КОНСТАНТИНОПОЛЯ, или восточнохристианская цивилизация перед лицом новейшего мирового хаосо-порядка») видаються суттєво привабливішими, ніж відповідні конструкти сучасних російських публічних «візантинологів» на кшалт о. Тихона (Шевкунова) чи А. Дугіна.

Андрій Домановський

Поділитися з друзями:

Пов’язано

Пропозиція слушна, але, – в чому саме має полягати українська візія Візантії? В тексті про це ні слова

ну так от відразу ми вам всі козирі на стіл виклали 🙂 зачекайте трохи. все ще буде, і то найближчим часом 😉

Думаю варто зайнятися. Завжди краще все познаєтся у порівння треба порівняти яку спадщину на себе взяла Україна, а яку Россія. Москва Третій Рим, але требаш памятати патріархат Москва отримала лише у 1589 році.

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі українськ…, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі українськ…, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

[…] Візантія до сьогодні перебуває на маргінесі українськ…, попри те, що значення візантійських впливів у історії України годі переоцінити. У сприйнятті більшості українських інтелектуалів візантійська складова історії України продовжує залишатися переважно негативно і поняття «візантійщина» активно використовується для позначення суто негативних явищ – непублічної політики, корупції, непотизму, хабарництва, всевладдя бюрократії тощо. Суспільству відчутно бракує наукового знання про Візантійську імперію, тому пропонована Вашій увазі лекція А. Домановського є спробою почати почасти заповнювати цю прикру прогалину. […]

“Український медієвістичний журнал. Випуск №2. Українське та європейське середньовіччя“

Дорогі колеги!

Ми раді Вам представити наше нове творіння, а саме збірник медієвістичних статей “Український медієвістичний журнал. Випуск №2. Українське та європейське середньовіччя“. Сподіваємось, що збірник Вам припаде до уваги і жодна хвилина потрачена на його прочитання не буде марною. Будемо раді, якщо Ви допоможете у його розповсюдженні, шляхом репостів у соціальних мережах =))

Водночас, ми оголошуємо про збір статей до третього номеру Українського медієвістичного журналу! Він буде особливим для нас, адже ми намагатимемось його надрукувати з всіма офіційними грифами, вмістивши у журнал нові та частково старі статті зі попередніх номерів!!! Статті приймаємо до 15 травня 2017 р. Всю детальнішу інформацію можна найти вкінці збірника та на сайті Львівського медієвістичного клубу.

Український медієвістичний журнал. / редкол.: Дмитро Димидюк (голова), Ірина Гіщинська, Юлія Гришко, Іванна Когут, Галина Микитюк, Тарас Оліярчук, Ксенія Скшентувенська. – Львів, 2016. – Вип. 2. Українське та європейське середньовіччя. – 179 с.

До збірника включено наукові та науково-популярні статті, рецензії та інші матеріали присвячені політичним, соціально–економічним, культурним та церковним аспектам історії середніх віків на західноєвропейських та українських теренах. Для студентів, аспірантів, викладачів, усіх, хто цікавиться історією. Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко–статистичних даних, галузевої термінології, імен власних та інших відомостей.

Рецензенти: Семенюк Лариса Степанівна, кандидат філологічних наук, доцент (Східноєвропейський національний університету імені Лесі Українки);

Магдич Олег Романович, магістр історії, аспірант (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Університет по-візантійськи

Ґенеза світової вищої освіти традиційно асоціюється з обґрунтуванням і впровадженням «ідеї університету». Своїм походженням термін «університет» завдячує латинському universum – всесвіт. У іншому трактуванні – це однослів­на форма скорочення виразу universitas litterarum (сукупність наук). В акаде­мічному контексті поняття «університет» визначається як корпус викладачів і студентів, об’єднаних залежністю від організованого типу конкретного універ­ситету, universitas magistrorum et scolarium – співтовариство викладачів і учнів, яке отримало інституціональне оформлення.

Університет як соціальний інститут залишався цілісним упродовж сто­літь, незважаючи на зміни структури, напрямків діяльності, зумовлені як національно-історичними особливостями, так і вимогами часу. Сучасні глобалі-заційні процеси спонукали освітньо-інтеграційні тенденції, де визначальна роль належить знову-таки університетові. Зокрема, складовою Болонського рефор­мування виступає Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum). Вона стверджує університети методологічними центрами розвитку національ­них систем освіти і водночас новаторами змін, до яких має йти увесь світ.

Отже, на часі – урізноманітнення типів, видів університету, а звідси – оновлення змісту університетської освіти, запровадження інноваційних педагогічних технологій, спрямованих на формування інтелектуального потенціалу суспільства, фунда-менталізація університетських наукових досліджень із провідних напрямів на­уки, техніки, технологій тощо. Зазначене закономірно вмотивовує зростання інтересу до історичних витоків університету, дослідження світової ідеї його тво­рення. Це, врешті, є класичним прикладом потреби в обґрунтуванні майбуття визначного сучасного явища через актуалізацію його багатовікового минулого.

Первинні підходи у визначенні ідеї вищої освіти слід шукати в працях Ксенофонта, Платона, Антисфена, Аристотеля. Зокрема, «високі ступені осві­ти» мали перебувати під патронатом держави, передбачати сувору селекцію у відборі на навчання, враховувати як розумові і фізичні здібності, так і статус особи. Вважалося, що опанування основ елементарної граматики, літерату­ри, музики і арифметики є підготовкою до подальшого вивчення математики і філософії. Початком реалізації ідея вищої освіти завдячує трьом центрам: Афінам – місту Сократа і Платона, котрі, обґрунтувавши ідеї «правильної» освіти, встановили технічні й моральні основи освітньої діяльності та Лікею Аристотеля; Олександрії, де на базі Мусейона і Бібліотеки готувалися викладачі різних рівнів; Риму, який започаткував професійну освіту, ввів у європейський культурний обіг вищу юридичну школу.

Надалі захистом від повного винищення варварськими германськи­ми племенами греко-римської цивілізації, її культури став новий центр у Константинополі (йдеться про перенесення у 330 р. імператором Флавієм сто­лиці імперії з Риму до Візантії). Культура Візантії виявилася своєрідним «мос­том» від Античності до Середньовіччя. Без урахування візантійської спадщини не може існувати адекватного розуміння як стародавнього, так і середньовічно­го періодів у культурному розвитку Європи.

Перший досвід практичного втілення ідеї університету належить саме Візантії. Оскільки вважалося, що система вищої освіти зміцнює владні струк­тури, імператором Феодосієм ІІ було створено першу державну вищу школу і розроблено своєрідний кодекс (відомий як Кодекс Феодосія), згідно з яким вища освіта визначалася виключно державною справою, базуючись на єднос­ті «закону, вченості й християнства». Умовно датою відкриття університету («Аудиторіуму») в Константинополі (за Н. Карловим), можна вважати 425 р. У штаті щойно створеного вищого навчального закладу нараховувався 31 ви­кладач.

Усі були державними службовцями, отримували платню з казни. Вихід у відставку після 28-річної вислуги передбачав високу пенсію і почесне звання. Щодо абітурієнтів, то від них вимагалося свідоцтво про походження, стан бать­ків, мотивація щодо вивчення того чи іншого розряду наук тощо. Викладалися: тривіум – трипуття до мудрості (граматика, риторика, діалектика), квадриві-ум – чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика) та Богослов’я, що поступово стало стійкою тенденцією розвитку європейської університет­ської освіти. В ХІ ст. відбувся перший поділ Аудиторіуму на факультети, а при Костянтині Мономахові виокремилося філософське відділення і юридичний ліцей. У ХІІ ст. вищий навчальний заклад втрачає світський характер. Розгром Константинополя хрестоносцями остаточно припинив його існування (1204).

Леонід Ушкалов. Сковорода і візантійське богослів’я

Інтерпретатори називали Григорія Сковороду і «богословом високого рівня» (Санте Ґрачотті) [Ґрачотті, 1996: с. 5], і навіть «найбільшим після перших Отців Церкви християнським філософом світу» (Василь Барка) [Степаненко, 1976: с. 154]. Утім, його богословські погляди досі належно не вивчено. Звісно, сама по собі ця тема не є новою. Ще 1894 року професор Харківського університету Амфіан Лебедєв написав працю під назвою «Г.С. Сковорода как богослов» [Лебедев, 1895]. Блискучі сторінки, присвячені богословським ідеям Сковороди, є також у пізніших працях Володимира Ерна [Эрн, 1912], Михайла Грушевського [Грушевський, 1925: с. 119—133], Дмитра Чижевського [Чижевський, 2004], Георгія Флоровського [Флоровский, 1937: с. 119—121], Володимира Олексюка [Олексюк, 1975], Елізабет фон Ердманн [Erdmann, 2005], Олега Марченка [Марченко, 2007], Дениса Пилиповича [Pilipowicz, 2010: с. 95—127], Марії Ґрації Бартоліні [Bartolini, 2010] та інших. А от спеціальні розвідки на цю тему не пішли далі «інтродукцій» [Bilaniuk, 1994], які за своїм рівнем мало чим відрізняються від піонерської студії Амфіана Лебедєва. Зокрема, поки що залишається в тіні питання про стосунок Сковороди до патристики.

Зважаючи на це, пропоную деякі спостереження на цю тему. Маю на увазі не тематичні та ідейні паралелі, універсалії, образи чи моделі думання, спільні для Сковороди та святих отців, а наявні у творах нашого філософа прямі посилання на отців Церкви.

Продовження статті Леоніда Ушкалова запрошуємо прочитати за посиланням:

Вілкул Т. Літопис і хронограф. Студії з домонгольського київського літописання / Відп. ред. В. В. Німчук. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 518 с.

Монографію присвячено дослідженню ранніх київських літописів і давньоруських хронографічних творів. Розглядаються, зокрема, Повість временних літ, Київський літописний звід початку ХІІІ ст., Новгородський перший літопис молодшої редакції (точніше, київська складова цього зводу), а також давньослов’янські переклади хронік Георгія Амартола та Іоанна Малали, Александрія Хронографічна, так званий «Хронограф по великому ізложенію» та ін.

Оскільки два різновиди історичних творів середньовічної Русі, літописи й хронографи, слугували «контрольними текстами» одні для других, проведене в роботі зіставлення цитат, сюжетних паралелей, манери запозичень та ідейних перегуків дозволяє розв’язати проблеми, про які фахівці дискутують віддавна, переглянути деякі усталені на сьогодні концепції та уточнити висловлені раніше судження. Окрему увагу надано тим свідченням, що прояснють датування літописних і хронографічних пам’яток. Врешті, низку питань монографія заторкує уперше, як-от: походження хронографічних цитат у Київському літописному зводі та походження початкової частини хронографів із викладом старозавітної історії.

Для істориків, філологів та усіх, хто цікавиться історією та книжністю середньовічної Русі

Зміст

ВСТУП …5

Список скорочень …16

Сигли використаних рукописів …17

ГЛАВА І. Інструментарій дослідження, історіографія та джерела …19

І.1 Текстологія та текстуальна критика …19

І.2 Історіографія дослідження …36

І.2.a Літописи: виникнення концепції Початкового зводу і пов’язання його з Хронографом …38

І.2.b Хронографи: реконструкція «Хронографа по великому ізложенію» …47

І.3 Огляд літописних та хронографічних джерел …60

Літописні зводи …61

Твори із всесвітньої історії …69

Хронографи – давньоруські компіляції з фрагментів хронік та біблійних текстів …86

ГЛАВА ІІ. Хронографічні складові Повісті временних літ …100

ІІ.1.1 Цитати з Хроніки Амартола у спільних фрагментах ПВЛ та Новгородського першого літопису, віднесені до Хронографа …102

ІІ.1.2 Запозичення з повного перекладу Амартола на спільних ділянках тексту ПВЛ та НПЛмл …112

ІІ.1.3 Додаткові фрагменти Хроніки Амартола у ПВЛ …125

ІІ.2.1 Хронографічні цитати у статтях 1110-х років Іпатіївської редакції ПВЛ …139

ІІ.2.2 Взаємопов’язаність хронографічних запозичень з різних частин Початкового літопису …142

ІІ.3.1 Хроніка Іоана Малали у Введенні ПВЛ. Походження текстів: хронограф чи повний переклад …149

ІІ.3.2 Мікрозапозичення з Хроніки Малали у ПВЛ …159

ІІ.3.3 Ще одне вірогідне джерело – Александрія Хронографічна …165

ІІ.4 Поклики на «лѢтописець Георгия» та «хронографъ» …170

ІІ.5 Вплив викладів всесвітньої історії на літопис: ремесло історика у ПВЛ …173

ІІ.6 Джерела перших статей ПВЛ та НПЛмл. Роль «Хронографа по великому ізложенію» у новгородському літописі …180

ІІ.6.1 Походження дат 6362 та 6360 років, початку історії «Руської землі» …181

ІІ.6.2 Повідомлення про похід Ігоря 6428 й 6449 р. …192

ІІ.6.3 Приписки Троїцького хронографа …213

ІІ.6.4 Статті 6362 та 6374 років: похід Аскольда і Діра …216

ІІ.6.5 Сюжет покликання варягів – що було джерелом Короткої палеї …223

ІІ.6.6 Як утворені статті 6360 та 6362 років …227

ГЛАВА ІІІ. Київський літописний звід початку ХІІІ ст. та його хронографічні джерела …240

ІІІ.1 «Розшарування» Київського зводу. Співвідношення записів Лаврентіївського та Іпатіївського літопису за ХІІ ст. …242

ІІІ.2 Хронографічні джерела Київського зводу …276

ІІІ.2.1 Вставки з Александрії …277

ІІІ.2.2 Запозичення з Хроніки Малали та «Історії Іудейської війни» Йосифа Флавія …288

ІІІ.2.3 Запозичення з Хроніки Амартола …292

ІІІ.2.4 Порівняльний матеріал до Київського зводу iз суздальського літопису за ХІІ ст.: паралелi до Хроніки Амартола …307

ІІІ.2.5 Компонування хронографічних текстів у Київському зводі …311

ГЛАВА ІV. Хронографи: датуючі ознаки …315

ІV.1 Версії Александрії Хронографічної …319

ІV.1.1 Співвідношення текстів трьох редакцій Александрії …321

ІV.1.2 Характерні читання Александрії Іудейського хронографа …349

ІV.1.3 Версія Еллінського літописця 1-ї редакції …354

ІV.1.5 Використання у Троїцькій Александрії додаткових джерел …361

ІV.2 Текстологічні маркери версій Хроніки Амартола на прикладі «Входження в Єрусалим Олександра Македонського» з Александрії Хронографічної …372

ІV.3 Коментарі Нікіти Іраклійського до «Слів» Григорія Богослова у ранніх хронографічних компіляціях …388

ІV.3.1 Твір Нікіти в Іудейському хронографі …389

ІV.3.2 Вставки з Нікіти Іраклійського у вступній частині Елінського літописця І-ї та ІІ-ї редакцій…395

ІV.4 Восьмикнижжя у хронографах та лiтописах …401

ІV.4.1 Книга Вихід: редакції повного або четієго перекладу …404

Войтович Леонтій. Галич у політичному житті Європи ХІ–ХІV століть. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2014. – 478 с.

Монографія присвячена висвітленню стосунків Галицького, Галицько-Волинського князівств та Королівства Русі з Візантією, Угорським королівством, польськими князівствами, Литвою та німецькими державами в ХІ–ХІV століттях. У роботі використані європейські хроніки та інші джерела, які для дослідження цієї теми раніше не залучалися, а також праці угорських, польських, чеських та інших зарубіжних істориків, включаючи найновіші дослідження.

Леонтій ВОЙТОВИЧ. ГАЛИЧ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ЄВРОПИ ХІ–ХІV СТОЛІТЬ.

Монографія присвячена висвітленню стосунків Галицького, Галицько-Волинського князівств та Королівства Русі з Візантією, Угорським королівством, польськими князівствами, Литвою та німецькими державами в ХІ–ХІV століттях. В роботі використані європейські хроніки та інші джерела, які для дослідження цієї теми раніше не залучалися, а також праці угорських, польських, чеських та інших зарубіжних істориків, включаючи найновіші дослідження.

Детально розібрано дискусійні епізоди, зокрема участь галицьких і галицько-волинських володарів у війнах за Австрійську, Угорську та Литовську спадщину, боротьбі за краківський престол, болгарських та візантійських усобицях. Окремо виділені сюжети присвячені проблемам специфіки галицького боярства, кордонів Галицько-Волинської держави, коронації короля Данила Романовича.

Вперше, на значною мірою невідомих або маловідомих раніше фактах, показане місце і роль Галицького, Галицько-Волинського князівств та Королівства Русі у політичному житті Європи ХІ–ХІV століть.

РОЗДІЛ 1. Галицько-волинська держава і королівство русі: територія і кордони ……………… 31 Волинські кордони ……………………………………………………………………… 37 Болохівська земля ……………………………………………………………………….. 54 Заснування Львова ……………………………………………………………………… 56 Володіння у Київській землі …………………………………………………………. 60 Галицькі кордони ……………………………………………………………………….. 62 Проблема південних галицьких кордонів ………………………………….. 68 Галицькі володіння у Закарпатті …………………………………………….. 78 Галицько-волинські володіння у польських землях ……………………… 80 Домен галицьких князів ………………………………………………………………. 80

РОЗДІЛ 2. Відносини галицьких і галицько-волинських князів з візантією у ХІ–ХІV cт. …….. 89 Галицько-візантійський кордон ………………………………………………….. 90 Візантійсько-галицький союз ……………………………………………………. 96 Випробування союзу …………………………………………………………………. 101 Конфронтація …………………………………………………………………………… 104 Відновлення союзу. Походження другої дружини Романа Мстиславича ……………………………………………………………… 107 Віддалена дружба і взаємна симпатія …………………………………….. 122

РОЗДІЛ 3. Відносини галицьких і галицько-волинських князів з угорщиною у ХІ–XIV cт. …. 133 Ростиславичі – родичі Арпадів ……………………………………………….. 134 Неспокійний зять Володимирко Володаревич ………………………….. 147 Пошуки зближення …………………………………………………………………… 158 Початок перелому …………………………………………………………………… 163 Невдалі спроби реалізації ідеї угорсько-галицької унії …………….. 168 Продовження конфронтації ……………………………………………………. 196 Битва під Ярославом ………………………………………………………………. 200 Загадка загибелі Фрідріха ІІ Бабенберга …………………………………. 202 Знову союзники …………………………………………………………………………. 207 Від тісного союзу до жорсткої конфронтації …………………………… 211 Приєднання частини Закарпаття ………………………………………. 218 Відновлення союзу ………………………………………………………………….. 221 Від Угорської спадщини до Галицької спадщини ………………….. 224

РОЗДІЛ 4. Польська політика галицьких і галицько-волинських князів у XI–XIV ст. ………… 245 Хорвати, лендзяни і похід 981 року …………………………………………. 246 Перемишльська ротонда ………………………………………………………… 252 Часи Ростиславичів …………………………………………………………………. 255 Загадкова пригода з Петром Властовичем ……………………………… 259 Роман Мстиславич ………………………………………………………………….. 268 Загадка загибелі Романа Мстиславича …………………………………… 277 Спадщина Романа Мстиславича ……………………………………………… 292 Польсько-волинські конфлікти 1219–1222 рр. …………………………… 299 Відродження волинсько-польського союзу …………………………………. 301 Дорогичинська кампанія ………………………………………………………….. 304 Данило Романович: роки союзу ………………………………………………. 308 “Подвійна” коронація Данила Романовича: фальсифікація, легенда чи реальний факт? ………………………….. 310 Королівство Русі ……………………………………………………………………… 320 Дата коронації ………………………………………………………………………… 326 Війна з монголами 1254–1260 рр. ………………………………………….. 329 Лев Данилович: союзник, претендент і “опікун” ……………………….. 338 Король Юрій Львович: родич і союзник …………………………………… 356 Останні Романовичі. Загадка Болеслава-Юрія Тройденовича ….. 359 Останні етапи боротьби за спадщину Романовичів ……………. 372

РОЗДІЛ 5. Відносини галицько-волинських князів з Литвою …. 379 Перша угода …………………………………………………………………………….. 379 Литовська міжусобиця …………………………………………………………… 380 Союз двох королів …………………………………………………………………….. 380 Таємниця загибелі Войшелка …………………………………………………… 383 Союз Лева і Тройдена ……………………………………………………………….. 387 Війна з Литвою ………………………………………………………………………… 390 Часи Гедиміна ………………………………………………………………………….. 391 Любарт-Дмитро Гедимінович …………………………………………………. 394 Доля Волині ……………………………………………………………………………… 395

РОЗДІЛ 6. Галицько-волинські зв’язки з німецькими землями у ХІІ –ХIV ст. ……………. 399 Торгово-економічні контакти ………………………………………………… 400 Церковні та культурні контакти ……………………………………….. 405 Тевтонський Орден …………………………………………………………………. 410 Австрійська спадщина …………………………………………………………… 420 Баварський епізод ……………………………………………………………………. 433

Епілог: Констанцький собор 1414–1418 рр. ………………… 435

Іменний покажчик ………………………………………………………. 445

Поділитися з друзями:

Пов’язано

3 comments on “Войтович Леонтій. Галич у політичному житті Європи ХІ–ХІV століть. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2014. – 478 с.”

СВЯТИЙ РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ ВОЛОДИМИР – ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Святий рівноапостольний Володимир – творець Української Держави: Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції, присвяченої 1000-літтю упокоєння святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира, Хрестителя Руси-України, мученицької кончини святих страстотерпців благовірних князів Бориса і Гліба та 900-ліття перенесення їхніх святих мощей / [під ред. д. богосл. н., проф., митроп. Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія (Думенка), д. іст. н. Г. В. Папакіна та ін.; УПЦ КП. Київська православна богословська академія, Інститут історії Церкви; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського]. – К., 2015. – 640 с.

ЗМІСТ

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Пасхальне послання ……………………. 9 В. Кириленко. Вітальне слово …………………………………………………………………………………… 12

Життя і діяльність святого Володимира

митрополит Епіфаній (Думенко). Святий рівноапостольний князь Володимир Великий як приклад для наслідування державним мужам сьогодення (1015–2015) …………………. 14

митрополит Димитрій (Рудюк). Святий рівноапостольний князь Володимир Великий – просвітитель Київської Руси-України (до 1000 річчя з дня упокоєння) ………………………… 27

протоієрей Віталій Клос. Чернець Яків та його праця “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” ……………………………………………………………………………………………………………… 40

протоієрей Констянтин Лозінський. Похід князя Володимира на Корсунь та його наслідки для Русі ………………………………………………………………………………………………………. 50

протоієрей Олег Маланяк. Святий рівноапостольний Володимир князь Київський – будівничий Христової Церкви на Русі ……………………………………………………………………….. 57

В. Ар’єв, протоієрей Михаїл Йосифчук. Державно-церковний статус володаря Київської Руси-України святого рівноапостольного Володимира Великого ……………………………….. 69

Т. Воропаєва. Вплив державотворчої діяльності Володимира Великого на становлення християнського та державницького “ми” українського народу…………………………………….. 77

Д. Гордієнко. Володимир Святий – творець першої Української держави …………………….. 88

Є. Джиджора. “Новий Костянтин”: Рівноапостольний князь Володимир у ранній києворуській літературі …………………………………………………………………………………………….. 105

Н. Нікітенко. Державотворча місія Софії Київської – творіння Володимира Святого … 114

І. Пержун. Людський фактор у внутрішній державній політиці Володимира Великого: минуле і сучасність ………………………………………………………………………………………………….. 129

Ю. Фігурний. Державотворча та етнокультурна діяльність Хрестителя Руси-України, святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира в українознавчому вимірі ………………………………………………………………………………………………………………………. 135

В. Цибулькін, М. Сердюченко. Св. Володимир як державотворець і релігійний діяч (Щодо оцінки окремих джерел і міфів) ………………………………………………………………………………… 146

Святі страстотерпці Борис і Гліб: життя та пошанування

митрополит Іоасаф (Василиків), І. Коваль, М. Коваль. Поширення культу Бориса і Гліба в Галицько-Волинській Русі ХІ–ХІІІ ст. …………………………………………………………………. 156

О. Савчук. Значення святості в християнському подвигу святих князів Бориса та Гліба…………….165

Н. Ткаченко. Вшанування пам’яті святого страстотерпця князя Бориса на Переяславщині ….. 172

Історія середньовічної та ранньомодерної України

протодиякон Василь Дідора. Благодійник обителі Видубицької: київський князь Рюрик Ростиславович і його роль в історії Свято-Михайлівського Видубицького монастиря … 183

Ю. Лєбєдєва. Державотворча роль князів у часи Руси-України ………………………………….. 193

Р. Мобілі. Удіни та Албанська (Кавказька) Церква: історія християнства та шляхивідродження ……………………………………………………………………………………………………. 201

Н. Нікітенко. Княгиня Анна Порфірородна – дружина і сподвижниця Володимира Великого: походження і життєвий шлях (історичний нарис) ………………………………… 210

С. Шмиголь. Штрихи до історичного портрета матері Богдана Хмельницького ………… 223

Культура українського середньовіччя та ранньомодерного часу

митрополит Мішель (Лярош). Три перші історичні злами, які сприяли утвердженню київської еклезіологічної і національної ідентичності (1051 – 1147 – 1169) ……………….. 227

Н. Верещагіна. “Хто як Бог”: Архістратиг Михаїл в ієрофанічному просторі ранньохристиянського Києва …………………………………………………………………………. 240

М. Дойчик. Віталій з Дубна про гідність і призначення людини ………………………………… 250

Н. Ковальчук, О. Дрегало. Софія Київська – святійший паладіум Київської Русі ………… 256

Н. Кукса. Малознані сторінки історії церкви в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці в Чигирині ……………………………………………………………………………………………….. 262

О. Мацап’як. Християнський вимір сенсу життя у філософській думці культури Київської Русі-України …………………………………………………………………………………………….. 271

В. Олійников. Семантична диференціація грамем категорії звертання ………………….. 278

О. Сом-Сердюкова. Норвезько-ісландсько-монгольський трикутник: взаємопроникнення культур у добу Середньовіччя ………………………………………………………………….. 287

М. Тимошик. Перші дерев’яні храми Чернігівщини козацької доби: на прикладі села Данина Ніжинського повіту ………………………………………………………………………… 292

Поширення християнства та роль Церкви в Україні

протоієрей Сергій Чутченко. Зародження українського православного богослів’я в Київській Русі …………………………………………………………………………………………………………… 304

диякон Микола Рубан, О. Болдар. Особливості християнізації Давньоруської держави: міфита реальність …………………………………………………………………………………………………….. 318

С. Кияк. Доволодимирове християнство в Україні в світлі історичних фактів ……………. 326

О. Кучерук. Десятинна церква князя Володимира, як елемент інституалізації українського християнства та цивілізаційного вибору ……………………………………………………………………. 338

С. Майстренко. Зруйнування храмів Києва (1934–1936 роках) ………………………………….. 352

О. Олексюк, Т. Воробчак. Кирило-Мефодіївська (Великоморавська) традиція в церковному будівництві Галицько-Волинської Русі Х–ХІV століть ………………………………………………. 358

А. Перепелиця. Київські митрополити в Чигирині у середині XVII ст. ………………………… 369

О. Русіна. Монастирське земле-володіння на Сіверщині у XVІ – на початку XVIІ ст. … 380

Джерелознавство та історіографія

протоієрей Юрій Мицик. Володимир Святий в українських літописах ХVІІ ст. …………. 390

протоієрей Микола Симчич. Вітчизняні джерела про хрещення великого князя Київського Володимира ……………………………………………………………………………………………………………… 393

М. Гарда. Історичні постаті Київської Русі та сучасна церковна спекуляція ……………….. 404

В. Ідзьо. Діяльність київських князів Аскольда і Діра як перших християнських володарів, предтеч хрестителя Руси-України великого київського князя Володимира в оцінці істориків ХІХ–ХХ століть …………………………………………………………………………………………. 410

С. Кагамлик. Постать св. князя Володимира у творах української церковної еліти XVII – початку XVIIІ ст. ………………………………………………………………………………………………………. 416

В. Корнієнко. Процесійний хрест ХІІ ст. з колекції Музею історичного культурного надбання “Платар”: питання атрибуції ………………………………………………………… 424

В. Крисаченко. Україна на сторінках Святого Письма: герменевтичний аналіз …………… 438

А. Мирончук. Православне духовенство і Законодавча комісія зі створення проекту нового “Уложення” 1767–1768 рр: стан історіографічної розробки, перші узагальнення та висновки ………………………………………………………………………………………………………………….. 455

В. Рожко. Святкування дев’ятсот п’ятдесятиліття хрещення України-Руси у Волинській єпархії в документальних та історичних джерелах …………………………………………………… 469

Н. Солонська. “Моудр?иши вьс?хъ челов?къ”: бібліологічний огляд історії вивчення діяльності київського князя Володимира Великого (за фондами Національної бібліотеки Україниімені В. І. Вернадського) …………………………………………………………… 481

П. Ямчук. Ідеологічна міфологема “Русскаго міра” у духовно-інтелектуальному осмисленні ХХІ ст. …………………………………………………………………………………………………… 491

Постать князя Володимира Великого у літературі та мистецтві

А. Березовський, протоієрей Миколай Йосифчук. Турбота Київських митрополитів щодо вшанування пам’яті святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира в XIX ст. ……………………………………………………………………………………………………………………… 518

О. Білик. Сторінки з історії пошанування ВолодимираВеликого в Галичі …………………… 524

В. Галик. Великий князь київський Володимир у творчій спадщині Івана Франка ………. 533

І. Дундяк. Образ Володимира Великого у творчості українських шістдесятників ……….. 541

М. Пірен. Духовні засади державотворення Володимира Великого як історична цінність для реформування сучасної Української держави ……………………………………………………… 550

І. Преловська. Державне і церковне пошанування у ХІХ столітті св. Рівноапостольного князя Володимира Великого (958–1015) ……………………………………………………………………. 558

Д. Степовик. По питання про стиль малярства собору святого князя Володимира в Києві …. 568

Н. Ткаченко, О. Жам. Новозбудовані храми Святого рівноапостольного Володимира на Переяславщині ………………………………………………………………………………………….. 614

Журнал № 32 Засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату …………………………………………………………………………………………….. 623

Указ Президента України Петра Порошенка № 107/2015 …………………………………………… 625

Відомості про авторів ……………………………………………………………………………………………….. 627

1 comments on “СВЯТИЙ РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ ВОЛОДИМИР – ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ”

[…] Київська: Візантія. Русь. Україна» (Вип. ІV, 2014) «Святий рівноапостольний Володимир – творець Украї… Відповідальний секретар, кандидат історичних наук […]

Вільгельм де Фріс. Рим і Патріярхати Сходу / переклад з німецької Олега Конкевича, Софії Матіяш (серія «Пам’ятки історично-богословської думки», вип. 2). Львів: Видавництво Українського католицького університету 2015, 416 с. ISBN 978-966-2778-34-2 (Видавництво УКУ) ISBN 978-966-395-876-7 (Видавництво «Свічадо»).

Увазі читачів пропонується класична праця про відносини між Римом і східними Церквами. Вона показує, як формувалася й змінювалася позиція Риму щодо проблем, зумовлених існуванням у рамках Вселенської Церкви самобутніх східних Церков, а також способи й засоби, якими римські архиєреї пробували ці проблеми розв’язати. У праці відстежено розвиток відносин між Римом і християнським Сходом, докладно описано численні спроби єднання, їх успіхи й невдачі. Особлива увага приділяється давнім патріярхатам Сходу, латинській Константинопольській імперії, уніям коптів, сирійців, ассирійців, румунів. Розглянуті також Берестейська, Ужгородська і Хорватська унії.

На цьому історичному тлі й окреслюється властива проблематика відносин між Римом і Сходом у його самобутності. Раз-по-раз стикаючись із прагненням автономії та розбіжностями у виявах віри, Рим змушений був загадуватися над питанням, чи церковна єдність має неодмінно призводити до тотожности богослужбової мови, обрядів та звичаїв, канонічного права та єрархічної структури. Загалом беручи, йдеться про проблему гармонійного поєднання двох суттєвих властивостей Церкви — її єдиности і її католицькости, яку в слов’янських мовах прийнято називати «соборністю».

Вільгельм де Фріс переконаний: історія дала негативну оцінку спробам латинізації східних Церков. Історичний досвід доводить, що нові стосунки між Церквами слід розбудовувати на тих засадах, які через кілька років після появи цієї книги сформулював ІІ Ватиканський собор.

До українського читача……………………………9

Вступ……………………………23

Скорочення……………………………26

Розділ перший: Рим і патріархати Сходу в І тисячолітті……………………………29

Розділ другий: Схід і Захід у 1054 – 1453 роках……………………………42 І. Роки 1054 – 1198……………………………42 ІІ. Латинська Константинопольска імперія, період до і після неї: 1198 – 1274 роки……………………………49 ІІІ. Ліонський собор та імператор Михаїл VIII (1271 – 1282) ……………………………62 IV. XIV століття (1282 – 1388 роки) ……………………………67 V. 1388 – 1453 роки……………………………77

Розділ третій: Події на Близькому Сході від Флорентійського собору до початку ХІХ століття……………………………85 І. Унії та спроби їх укладення в XVI – XVIII століттях……………………………85 ІІ. Встановлення патріархатів для мелькітів та вірмен у XVIII столітті……………………………97 ІІІ. Унія з коптами в XVIII столітті ……………………………102 IV. Нова унія сирійців……………………………103 V. Нова унія несторіян……………………………103 VI. Заснування коптського патріярхату……………………………107

Розділ четвертий: Берестейська унія (1595 – 1596) ……………………………109

Розділ п’ятий: Унія в Хорватії (1611) ……………………………114

Розділ шостий: Ужгородська унія (1646) ……………………………119 І. Обставини укладення унії……………………………119 ІІ. Перша спроба укласти унію……………………………120 ІІІ. Єпископ Василій Тарасович, його унія і його повернення до схизми……………………………120 IV. Ужгородська унія……………………………123 V. Унійний єпископ Петро Партеній Петрович……………………………125 VI. Часи сум’яття і криза унії……………………………128 VII. Рятівник унії……………………………129 VIII. Другий період сум’яття……………………………129 ІХ. Суперечки між мукачівським і єгерським єпископами……………………………129 Х. Правовий статус мукачівських єпископів після канонічного заснування єпархії……………………………131 ХІ. Дальший розвиток подій……………………………132

Розділ сьомий: Унія в Румунії (1697 – 1701) ……………………………134 І. Укладення унії……………………………134 ІІ. Визнання унії……………………………163 ІІІ. Висновки……………………………174

Частина друга: Ставлення Риму до самобутності Сходу……………………………175

Розділ перший: Ставлення Риму до східних літургійних обрядів……………………………177 І. Період до Флорентійського собору включно……………………………177 ІІ. Від Флорентійського собору (1439) до заснування Конгрегації поширення віри (1622)……………………………185 ІІІ. Від заснування Конгрегації поширення віри (1622) до початку понтифікату Пія ІХ (1846)……………………………193 IV. Від Пія ІХ дотепер……………………………208

Розділ другий: Ставлення Риму до церковної дисципліни східних християн……………………………212 І. Від 1054 року до Флорентійського собору……………………………212 ІІ. XVI – XVIII століття……………………………214 ІІІ. Позиція Пія ІХ і Льва ХІІІ……………………………220 IV. Окремі питання……………………………225

Розділ третій: Ставлення Риму до автономії патріархатів у другому тисячолітті……………………………233 І. Зміни в розумінні патріарших повноважень……………………………233 ІІ. Рим і новостворені католицькі патріярхати ……………………………244 ІІІ. Обмеження традиційної автономії……………………………251 IV. Обіцянка пап шанувати права патрярхів……………………………266 V. Реакція нез’єдинених на обмеження автономії Сходу……………………………276

Розділ четвертий: Рим і віра східних християн……………………………280

Розділ п’ятий: Духовна латинізація Сходу……………………………295

Розділ шостий: Ставлення Риму до нез’єдинених Церков і їхньої ієрархії……………………………304 І. Від 1054 року до Флорентійського собору (1439) ……………………………304 ІІ. Від Флорентійського собору до кінця ХІХ століття……………………………315

Розділ сьомий: Ставлення Риму до богослужбової спільности з нез’єдиненими християнами Сходу……………………………344 І. У Середньовіччі……………………………344 ІІ. За Нового часу……………………………245

Підсумок……………………………361

Додаток до розділу сьомого частини першої: Унія в Румунії (1697 – 1701) ……………………………362

Джерела і література……………………………389

Географічний покажчик……………………………398

Покажчик імен……………………………404

Покажчик назв (конфесії, конгрегації Римської курії, монаші чини та згромадження)……………………………414

Вус О. В. Оборонна доктрина Візантії у Північному Причорномор’ї: інженерний захист Таврики та Боспора в кінці IV – на початку VII ст. – Львів: «Тріада Плюс», 2010. – 304 с.

Ця книга присвячена історії Північного Причорномор’я. В ній досліджено процес військово-інженерного забезпечення зовнішньополітичних акцій Візантії у ранньому середньовіччі; виокремлені основні етапи стратегічного будівництва та проаналізовані особливості фортифікаційної практики ромеїв на Кримському і Таманському півостровах; розглянуті питання військової організації, юридичного статусу, кількісного та етнічного складу сухопутного угруповання Східної Римської імперії у Північному Причорномор’ї. Значна увага в монографії приділена створенню в другій половині VI ст. у Тавриці та на Боспорі укріпленої прикордонної області Візантії – дукату Херсона.

Для істориків, археологів, студентів і викладачів ВНЗ, та всіх, хто цікавиться історією Північного Причорномор’я.

ВСТУП…………………….6

І. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ…………………….10

Огляд джерел…………………….10

ІІ. УТВОРЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРИКОРДОННОГО ОКРУГУ У ТАВРИЦІ ТА ЙОГО ВІЙСЬКОВО-ІНЖЕНЕРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У VI СТ. …………………….59

Херсон – головний форпост ромейської держави у Північному Причорномор’ї в кінці IV – на поч. VII ст. …………………….59

Встановлення візантійського панування на Боспорі в VI ст. Інженерне прикриття протоки Боспор Кіммерійський …………………….104

Оборона південного узбережжя Таврики в VI ст. Приморські фортеці та бурги…………………….135

ІІІ. УТВОРЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ЗАХИСНОГО РУБЕЖУ ЛІНІЙНОГО ТИПУ НА ПІВНІЧНОМУ КОРДОНІ «КРАЇНИ ДОРІ» У VI – НА ПОЧАТКУ VII ст. …………………….175

Система інженерного захисту Південно-Західної Таврики у першій пол. VI ст. «Довгі стіни» Юстиніана І …………………….175

Посилення інженерного захисту «країни Дорі» у другій пол. VI – на поч. VII ст. Фруріони Маврикія Тиверія…………………….209

IV. ВИСНОВКИ…………………….288

V. РЕЗЮМЕ…………………….295

VI. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК…………………….299

Про автора:

Вус Олег Володимирович – кандидат історичних наук, офіцер Збройних сил України, випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Спеціаліст у галузі військової історії Риму та Візантії.

До сфери наукових інтересів Олега Вуса входять: римська і візантійська армії, військово-інженерне мистецтво, антична та середньовічна історія Північного Причорномор’я. Учасник міжнародних наукових конференцій. Автор 15 наукових та науково-популярних праць.

Поділитися з друзями:

Пов’язано

1 comments on “Вус О. В. Оборонна доктрина Візантії у Північному Причорномор’ї: інженерний захист Таврики та Боспора в кінці IV – на початку VII ст. – Львів: «Тріада Плюс», 2010. – 304 с.”

Дуже цікава праця. Ми з вами маємо одне прізвище. І до речі в Карпатах повинні бути сліди Римської імперії (римські границі). В інтрнеті я опублікував деякі відео на цю тему. Але археолог з мОскви стверджує що це залишки шумерського письма …….

Візантійська вусЬмішка перша: “протистояння офіційної науки та професора триває”

Цим дописом відкриваємо на сайті нову рубрику – “Візантійські вусЬмішки”. Як переконливо доведено візантиністами світової слави, візантійці полюбляли усміхатися у вуса. Це називалося “вусЬміхатися”. Цю думку “вусЬміхнено” поділяють фактично усі візантиністи.

Однак пам’ятаймо:

“думку щодо причетності українців до утворення Римської імперії поділяють не всі науковці”!

Поділитися з друзями:

Пов’язано

8 comments on “Візантійська вусЬмішка перша: “протистояння офіційної науки та професора триває””

В. Бебік. Глобальна українська ідея/ Урядовий кур’єр 25.04.07 -С.9 (прем’єртсво В. Януковича). “….Отже, сучасні “лугани” (жителі Луганської, Запорізької та Донецької областей) можуть пишатися, що їхні пращури принесли з берегів Азовського моря праукраїнську культуру на територію не лише стародавнього Сходу, а й Західної Європи…” Цивілізаторську місію здійснювали не “праукраїнці” загалом, а найкращі “праукраїнці”. Не вірите – прочитайте.

Угу, а президентство Ющенка. Мені одне цікаво – де наші якісні науково-популярні передачі на ТБ? Як на всяку фігню, так гроші є.

[…] INCOGNITA» Валерія Бебика, у якому він, зокрема, торкався і питань історії Візантії, вважаємо за необхідне висловити свою солідарність із […]

Історики краще б популяризували “правильну” історію! Терпіти не можу, коли роблять вигляд, буцімто від них нічого не залежить. Не поділяючи думок\формулювань Бебека (усіх, принаймні), варто сказати, що в опонентів цих дослідників трапляється гидкувата тенденція: подавати концепції противників у перекрученому, навмисне спримітивізованому вигляді (найяскравіший приклад – буцімто хтось стверджує, що “Христос був Галичанином”, що є чистісінька брехня). Тому, відверто кажучи, я не дуже вірю в деякі “цитати” Бебека, які подають в листі його автори. Вже не кажучи про те, що сама по собі інженерна освіта не може впливати на об’єктивність історичних досліджень; тому цей закид Бебекові звучить, м’яко кажучи, неадекватно. Радше навпаки: звуження кругозору ніколи не позитивно не впливало на адекватність мислення та оцінок. При цьому коли Петро Толочко випустив одверто провокаційну книженку, де ніби знущаючись, СКОТився до ствердження, що період Російської імперії для України “не був колоніальним”(!!?!!!?!!) – то де ці наші правдолюби були? Де була реакція цих хвалених “борців за правду”?! Це більше схоже на відверте фарисейство. Отже, мені не йдеться будь-що виправдати Бебека – але я за коректність критики. (Нажаль, не маю під рукою покликання на сайт одного з китайських краєзнавчих музеїв, де “виставлена” онлайн кераміка культури Яньшао (коло ІІІ тис. до н. е., здається), що дуже схожа на трипіьську. У зв’язку з чим закликаю навіть НЕ ДО ВИСНОВКІВ (кому не подобається): хоча б до роздумів.)

Ясіновський Юрій. Візантійська гимнографія і церковна монодія в українській рецепції ранньомодерного часу [=Історія української музики: Дослідження, вип. 18 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України]. – Львів, 2011. – 468 с., 127 іл.

Пропонована Читачеві праця є першою спробою в українській історіографії прослідкувати формування наукових уявлень про візантійську гимнографію і церковну монодію. Осмислюються нові погляди на слов’янські переклади; окреслюється репертуар найдавніших слов’яно-руських літургійних книг, зокрема, нотованих.

Досліджується нотолінійний Ірмолой ранньомодерного часу як новий етап розвитку візантійської спадщини. Наголошується спадкоємність і визначаються оригінальні риси цієї пам’ятки – зосередження основного півчого репертуару в одній літургійній книзі і запис музичних текстів київською п’ятилінійною нотою. Праця спирається на майже вичерпне коло джерел, яке охоплює понад тисячу рукописів і покриває всю територію українського етносу, а також включає аналогічні білоруські пам’ятки.

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………7

РОЗДІЛ 1 Гимнографія і церковна монодія візантійсько-слов’янського обряду

1.1. Візантійська гимнографія………………………………13

1.2. Слов’янська рецепція візантійської гимнографії та літургійного співу………………………………27

1.3. Літургійні нотовані книги Княжої доби………………………………45

РОЗДІЛ 2 Нотолінійний Ірмолой як українсько-білоруський літургійний збірник

2.1. Витоки і структурна організація нотолінійного Ірмолоя………………………………111

2.2. Сховища та збірки давньої книжності………………………………122

2.3. Описи і каталоги нотованих рукописних книг………………………………142

2.4. Кодикологічні аспекти вивчення ірмолоїв………………………………172

3 comments on “Ясіновський Юрій. Візантійська гимнографія і церковна монодія в українській рецепції ранньомодерного часу [=Історія української музики: Дослідження, вип. 18 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України]. – Львів, 2011. – 468 с., 127 іл.”

Боже ж мій, і який нездара тулив обкладинку… міжрядкові відстані зроблені поза межами всякої логіки, і видно, що дизайнер просто не розуміє, де починається і де кінчається назва. Ну, а висяче “в” – просто дилетантська помилка.

А це ж дуже важливо. Бо в такому контексті і гИмнографія сприймається як помилка – хоча я певна, що автор обгрунтовує то тисячу разів.

дай Боже п. Ясіновському вибачливих читачів, щоб не звернули уваги на це неподобство…

[…] двох нових видань: книги проф. Юрія Ясіновського Візантійська гимнографія і церковна монодія в українс… та першого числа наукового часопису консерваторії […]